Республіканська форма правління

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Поняття форми державного правління

2. Різновиди республіканської форми правління

2.1 Парламентська республіка

2.2 Президентська республіка

2.3 Змішані республіканські форми правління

Висновок

Список використаної літератури

республіканський державний влада

Вступ

Значущість проблеми дослідження полягає в тому, що сформульовані в ньому положення і висновки допоможуть нам розібратися з поняттям і значущістю з такою формою правління, як республіка. Республіка - форма правління, при якій всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональними представницькими установами.

Головними ознаками будь-якої республіки є колективність правління; всі вищі органи державної влади (збори, ради тощо) мають складну структуру, наділяються певними, тільки їм притаманними повноваженнями і несуть відповідальність за їх невиконання або неналежне виконання згідно із законом; прийняття рішення здійснюється, як правило, шляхом голосування. Воно вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало кваліфікована або проста більшість. Однак, що стосується інших ознак республіки, то я вважаю, що їх слід розглядати в окремих випадках різних видів республік.

Актуальність даного дослідження полягає в тому, що республіканська форма правління - найпопулярніша серед розвинених країн, а тому необхідно знати її особливості, характерні риси, знати різницю між республікою і монархією. Так само слід звернути увагу на той факт, що республіка (як форма правління) з'явилася (IV-III тис. до н. е. в месопотамських містах-державах), і найголовніше те, що вона з'явилася і в такій культурно - правовій-розвиненій державі як Рим. Тобто вже в ті далекі часи людська думка змогла гідно оцінити перевагу республіки над іншими формами державного правління і втілити в життя ідею побудови саме республіканської форми правління. Саме тому багато вчених, починаючи з античності і закінчуючи сьогоднішнім днем у своїх юридичних роботах, величезне місце приділяли проблемам форми правління держави та в особливості проблемі республіки, так як майже у всі історичні етапи республіка повинна була постійно боротися за своє існування.

Об'єктом моєї курсової роботи є республіканська форма правління.

Предметом дослідження - особливості республіканської форми правління в зарубіжних країнах.

Мета курсової роботи - вивчити особливості республіканської форми правління, виявити її переваги та недоліки.

Щоб реалізувати поставлену мету, необхідно вирішити наступні завдання:

дати визначення республіканської форми правління і розкрити її загальні ознаки;

розглянути види республіканської форми правління;

проаналізувати особливості розвитку республіки;

вивчити зарубіжні країни з республіканською формою правління;

виявити взаємодію форми правління і стабільності в державі.

При написанні роботи були використані методи історизму, аналізу, синтезу, а так само деякі спеціальні методи - формально-юридичний метод, порівняльно-правовий метод. Проаналізовано велику кількість фактологічного, документального, нормативно-правового матеріалу.

1. Поняття форми державного правління

Держава - особливий і основний компонент політичної системи, що здійснює управління суспільством за допомогою системи центральних і місцевих органів державної влади, державного управління, суду і прокуратури. Представляє громадян країни у відносинах на міжнародній арені. Включає в себе галузі державної влади: законодавчу, виконавчу і судову.

Держава - головний інститут влади. За допомогою держави влада реалізує свою політику. У вирішенні питань управління суспільством воно спирається на свої силові структури: армію, міліцію, органи державної безпеки і т. д. Людство не могло обійтися без держави як інструменту управління суспільством.

Під формою правління розуміють організацію верховної державної влади, в особливості її вищих та центральних органів, структуру, компетенцію, порядок утворення цих органів, тривалість їх повноважень, взаємовідносини з населенням, ступінь участі останнього в їх формуванні [1, с. 23-25].

Форма правління є провідним елементом у формі держави, трактований в широкому сенсі. Термін «форма правління» (рідше - «форма державного правління») міститься у багатьох конституціях країн світу (Бразилія 1988р., Йорданії 1952р., Казахстану 1995р., Мексики 1917р., Ефіопії 1994р. та ін.) Майже завжди йдеться і про те, чи є держава монархією чи республікою (винятком є Ізраїль і Камбоджа 1993р., де використовувалася просто назва «держава», наприклад «Держава Ізраїль»), але в конституціях розгорнутого поняття форми правління не міститься. Воно виробляється доктринальним шляхом в роботах вчених [2, с. 112]. Необхідно відзначити, що в науковій літературі існують різні підходи до поняття форми правління. Прихильники вузького трактування цього поняття пов'язують форму правління тільки, чи перш за все з правовим становищем глави держави, прихильники широкого трактування включають в це поняття відношення вищих органів державної влади з центрами економічної і політичної влади і навіть політичне середовище [3, с. 96].

В управлінні державою беруть участь також місцеві органи держави. Нарешті, саме управління, передбачає не тільки прямі, але й зворотні зв'язки органів держави з населенням. Таким чином, оцінюючи ту чи іншу форму правління, крім структури взаємин трьох традиційних для визначення цього поняття органів, слід враховувати роль інших органів держави, яким за конституціями належить державна влада (наприклад, Військовий комітет розвитку на Мадагаскарі) або які здійснюють її на практиці (армія в Індонезії в відповідності з концепцією політичної ролі армії), форми прямих і зворотних зв'язків органів державної влади з населенням.

Форму правління можна ототожнювати з управлінням державою. Останнє - більш широке поняття. Крім того, назва існуючої форми правління не завжди дає правильне уявлення про спосіб управління. Великобританія або Японія - монархії, але монарх фактично не володіє владними повноваженнями і зовсім не керує державою. Слід зазначити, що форма правління має основоположне значення для вивчення конституційно-правового регулювання організації і функціонування держави [4, с. 106]. Це не просто теоретична абстракція категорії науки, як, наприклад, суверенітет або народовладдя, а той ключ, за допомогою якого можна розібратися в сенсі тієї чи іншої системи органів державної влади, встановленої конституцією відповідної держави. За аграрного ладу значення форми правління зводилося лише до визначення того, яким чином заміщується посада глави держави - у порядку спадкування або шляхом виборів [5, 383].

По мірі розкладання феодалізму і переходу до індустріального ладу, що супроводжувався послабленням влади монархів, появою та зміцненням народного (національного) представництва, форми правління стали збагачуватися: найбільшої значимості набуло не те, спадкоємний чи виборний глави держави в країні, а те, як зорганізуються відносини між главою держави, парламентом, урядом, як взаємно врівноважуються їх повноваження, - словом, як влаштований розподіл влади. І сьогодні, аналізуючи форми правління конкретної держави, насамперед головним є не те, республіка це чи монархія, а те, яка різновид республіки чи монархії тут встановлена. Форма правління являє собою найбільш консервативний компонент організації державної влади, оскільки ставлення населення до влади, її ролі і місця в житті людини спирається на стійкі уявлення, систему цінностей, традиції, що панують у суспільстві. Ймовірно, цим пояснюється збереження інституту монархії в таких промислово розвинених європейських країнах, як Великобританія, Бельгія, Швеція, Данія, Норвегія, Іспанія і т. д. [6, с. 151].

Як показує історичний досвід, форми правління разом з відомим консерватизмом притаманна і рухливість. Однак при всіх змінах форма правління включає в себе елементи, що дозволяють відрізнити її від інших компонентів форми держави, від форми державного устрою, форму політичного (державного) режиму:

1. Способи формування вищих органів державної влади (престолонаслідування, вибори, призначення);

2. Структура органів верховної влади (законодавчі органи - парламент; виконавчі органи - президент, прем'єр, уряд, судові органи; глава держави - монарх, президент);

3. Розподіл компетенції між вищими органами державної влади;

4. Принципи взаємовідносини органів верховної влади;

5. Взаємовідносини державних органів з населенням.

Форми правління розрізняються в залежності від того, як здійснюється верховна влада.

Категорія форми держави показує особливості внутрішньої організації держави, порядок утворення і структуру органів державної влади, специфіку їх територіальної відокремленості, характер взаємовідносини один з одним і населенням, а так само ті методи, які використовуються ними для здійснення організуючої і управлінської діяльності. Форма держави є безпосереднім виразником його сутності та змісту. Які сутність і зміст (функції) держави, така, в кінцевому рахунку, буде і його форма.

Справедливим є твердження Л. Гумпловича про те, що "вчення про відмінність держав або про державних формах є настільки ж хитким і невстановленим, як і визначення поняття держави" [7, с. Гл.VI]. Щоб переконатися в цьому, досить сказати, що за всю історію розвитку держави і права були висловлені десятки, якщо не сотні різних думок і суджень з питання про форми держави.

Пропонувалися різні підходи і варіанти вирішення цієї проблеми. Ще в Стародавній Греції і Римі філософи і юристи висловлювали різноманітні, часом дуже суперечливі думки і судження з приводу того, що слід розуміти під формою держави, які форми держави існують, чим вони відрізняються один від одного. Повторюся, що форма держави складається з трьох взаємопов'язаних елементів: форма правління, форма державного (територіального) устрою, політичний (державний) режим.

Таким чином, форма правління розкриває спосіб організації верховної державної влади, порядок утворення її органів, їх взаємодії між собою і з населенням, ступінь участі населення в їх формуванні. Форми правління в значній мірі різняться в залежності від того, чи здійснюється влада однією особою або ж вона належить колективному виборному органові. У першому випадку має місце монархічна форма правління. У другому - республіканська [8, с. 89-101].

Монархія - форма правління, де вища державна влада належить одноосібному главі держави - монарху (королю, царю, імператору, шаху і т. д.), який займає престол у спадщину і не несе відповідальності перед населенням.

Ознаками монархічної форми правління є:

спадковий порядок заміщення посади глави держави;

довічний термін повноважень;

відсутність інституту політичної та юридичної відповідальності глави держави.

Головна різниця між монархією і республікою полягає в наступному: монархічна форма держави означає, що влада в державі належить вищому носія державної влади на основі його власного права. У монархії монарху надано остаточне рішення з усіх найважливіших державних актів. Народ тут не має ніякої владою, або володіє нею в дуже малій мірі. Народ в монархії або зовсім усунутий від управління, або бере участь в ньому лише в обмеженому обсязі. Інакше йде справа в республіці. Під республікою розуміється така форма держави, де влада належить самому народу, і тільки йому. Тут сам народ безпосередньо або через обраних ним представників і керує державою та вирішує всі найважливіші державні справи. Таке головне розходження між монархічним і республіканським державами.

Підіб'ємо підсумок, що ж мається на увазі під формою правління: форма правління - це наукова категорія, яка відображає порядок утворення вищих органів державної влади, їх структуру, компетенцію та взаємовідносини між ними [9, с. 100].

Історія та сучасність знають різні види монархій та республік. Вони в значній мірі залежать від типів держав, а також від умов їх виникнення та функціонування. В рамках даного поняття виділяють монархічну і республіканську форму правління. У наступному питанні ми докладно зупинимося на республіканській формі правління.

2. Різновиди республіканської форми правління

Налічується кілька основних різновидів республіканського правління. У свою чергу вони поділяються за формою державного устрою на:

· парламентарные;

· президентські;

· змішані.

2.1 Парламентська республіка

В парламентській республіці президент зазвичай обирається таким чином, щоб він не отримував свій мандат безпосередньо від народу (громадян-виборців) і не міг протиставляти себе парламенту, депутати якого обираються безпосередньо громадянами. Застосовуються різні способи непрямих виборів президента.

Він обирається або парламентом (Греція, Ліван, Туреччина), або особливою колегією (наприклад, у Німеччині до складу колегії входять всі депутати нижньої палати і таке ж число депутатів, обраних представницькими органами земель; ця колегія називається Федеральним зборами). В Італії до складу колегії входять члени обох палат парламенту і делегати обласних рад, в Індії - виборні члени парламенту і виборні члени законодавчих зборів штатів [10, с. 225].

Спосіб виборів президента не є, однак, вирішальним критерієм відмінностей парламентарної республіки від президентської або напівпрезидентської. Головне полягає в особливому порядку призначення уряду і його політичної відповідальності. У парламентарної республіці за текстом конституції, як і в президентській республіці, уряд призначається президентом. Але на відміну від президентської республіки це формальний акт.

У парламентарної республіці, як і в парламентарної монархії, глава держави не є главою уряду і не вільний у виборі прем'єр-міністра, який потім визначає склад уряду (кабінету) і вносить його на затвердження парламенту. Президенту доводиться призначати лідером уряду особа, яка користується довірою парламенту (його нижньої палати), інакше уряд не буде затверджено парламентом. Тому у парламентарної республіці пост прем'єр-міністра займає лідер партії, що має більшість у парламенті, або кандидат, запропонований блоком партій, які об'єдналися, які разом володіють такою більшістю (коаліційний уряд). Це означає, що уряд формується партією (партіями), яка перемогла на парламентських (а не на президентських) виборах. У парламентарної республіці президент за конституцією нерідко наділяється широкими повноваженнями, але здійснювати їх може лише за пропозицією («ради») уряду. В такій республіці він не править, але це не означає, що його роль у державі незначна. Деякі питання державного значення президент вирішує самостійно (в Італії він призначає деяких посадових осіб, у ФРН в певних умовах має право відхилити прохання уряду про розпуск нижньої палати). В умовах, коли в парламенті ситуація складається таким чином, що урядова партія втрачає більшість (наприклад, в результаті переходу депутатів в інші партії), президент може проявити самостійність у формуванні нового уряду (так було, наприклад, в Індії). У парламентарної республіці уряд несе відповідальність лише перед парламентом, а не перед президентом. Вотум недовіри, ухвалений парламентом (більшістю голосів), зобов'язує уряд піти у відставку. Правда, є варіант: президент, діючий у парламентарної республіці за порадою і за згодою уряду, може розпустити парламент з обов'язковим призначенням нових виборів. Якщо їх результат буде не на користь урядової партії, тобто вона програє вибори, уряд йде у відставку.

Парламентарна республіка, як і президентська, теж зазнає в наш час тиск, спрямований на «раціоналізацію» парламентаризму. Але в даному випадку суть цього тиску полягає в тому, щоб обмежити можливість використання вотуму недовіри, створити стабільний уряд, виключити міністерську чехарду (в Італії, наприклад, за повоєнні півстоліття змінилося більше 50 рад міністрів). З цією метою застосовуються різні прийоми, що відносяться до партійних комбінацій членів парламенту (але є й зворотні комбінації з метою організувати вираз недовіри і «звалити» кабінет). Існують і конституційні способи для створення більш стабільного уряду у парламентарної республіці. Одним з найбільш дієвих є «конструктивний вотум недовіри», передбачений конституцією Німеччини. По-перше, відповідальність перед нижньою палатою парламенту несе не весь уряд, а лише його глава (канцлер). Окремим міністрам недовіру не може бути виражено, вони призначаються і зміщуються канцлером. По-друге, бундестаг має право висловити вотум недовіри канцлеру тільки за умови, що проект резолюції, внесений в бундестаг, буде містити два пункти: пропозиція про недовіру чинному канцлеру і пропозицію про обрання нового канцлера. У разі відставки канцлера покидають свої пости і всі члени уряду [11, с. 145]. Іншим прикладом впровадження «раціоналізованого парламентаризму» є Франція.

Згідно з конституцією 1958 р., розробленої під керівництвом президента Франції генерала де Голля, влада президента була посилена таким чином, що він став центральною фігурою всього державного апарату, перш за все були обмежені законодавчі повноваження парламенту [12, с. 198]. Тепер він не має права приймати закони з усіх питань суспільного і державного життя: в конституції є перелік відведених йому проблем.

Всі інші питання вирішуються на основі застосування регламентарної влади: президентом, урядом, міністра мі; виконавча влада видає, по суті, акти з силою закону Президент розглядається як арбітр у державі: на нього покладається конституційний обов'язок забезпечувати " своїм арбітражем функціонування державних інститутів. Він виносить на референдум будь-яке питання, минаючи парламент, і потім оприлюднить рішення референдуму в якості закону. Він головує на офіційних засіданнях уряду (хоча є посада прем'єр-міністра).

За ст. 16 конституції президент має виключні повноваження у разі політичної кризи, на строк дії цих повноважень у його руках зосереджується вся повнота влади (щоправда, з набранням чинності виключних повноважень автоматично скликається парламент і Національні збори не може бути розпущено) [13, с. 256].

До парламентарних республік можна віднести ФРН, Італію (по конституції 1947 року), Австрію, Швейцарію, Ісландію, Індію та ін.. Парламентська республіка є менш поширеною формою правління, ніж президентська республіка, але вона також дуже поширена.

2.2 Президентська республіка

Один з різновидів сучасної форми державного правління, що поряд з парламентаризмом з'єднує в руках президента повноваження голови держави і голови уряду.

Найбільш характерні риси президентської республіки:

позапарламентський метод обрання президента і формування уряду;

відповідальність уряду перед президентом, а не перед парламентом;

більш широкі, ніж у парламентарної республіці, повноваження глави держави.

Президентська (дуалістична) республіка дещо нагадує дуалістичну монархію, однак, має дуже суттєві відмінності від неї. Насамперед, тут найбільш послідовно проведений принцип поділу влади, а взаємини між гілками влади будуються на базі принципу так званих "стримувань і противаг". І законодавча влада, і виконавча влада в президентській республіці отримують свій мандат безпосередньо від народу.

Главою виконавчої влади є обраний народом президент, який поєднує ці функції з функціями глави держави. Уряду як колегіального органу немає, міністри кожен окремо підпорядковані президенту. Судді, як і вищі посадові особи виконавчої влади, призначаються президентом за згодою верхньої палати парламенту, яка при цьому виходить не з політичного особи кандидатів, а з їх компетентності та моральних якостей.

Міністрів та інших призначених ним посадових осіб виконавчої влади президент може зміщувати самостійно: не можна змушувати його працювати з тими, з ким він працювати не може і не бажає. Головна ознака даної форми правління - відсутність відповідальності виконавчої влади перед парламентом за проведену політику. Стримування і противаги проявляються, зокрема, в тому, що президент може гальмувати законодавчу діяльність парламенту, накладаючи на прийняті ним закони, відкладальне вето, для подолання якого потрібна кваліфікована більшість голосів в обох палатах парламенту.

У свою чергу, верхня палата парламенту може перешкодити призначенню президентом посадових осіб, а крім того, ратифікує (і може відмовити в цьому) укладені президентом міжнародні договори. Судова влада контролює конституційність актів і парламенту, і президента, забезпечуючи тим самим дотримання правопорядку як законодавчої, так і виконавчої владою.

Гідність президентської форми правління полягає, насамперед, у тому, що всенародно обраний президент являє собою осередок загальнонаціональних устремлінь, виступає символом нації, символом приналежності громадян до єдиної держави. Президентська система правління в принципі забезпечує більшу ступінь політичної стабільності, ніж парламентська, т. к. кабінет міністрів призначається на фіксований термін, визначений конституцією.

Глава держави у президентській республіці отримує свої повноваження в результаті обрання на відомий термін (зазвичай від 4 до 7 років, у Латвії - на 3 роки) з середовища громадян держави (у Аргентині, Ірландії, Ісландії, Філіппінах, Шрі-Ланці та деяких інших країнах на цей пост обиралися не тільки чоловіки, але і жінки) і відповідальний перед судом за протиправні діяння у період перебування у влади.

Президентська форма правління в свою чергу не є бездоганною. По-перше, на відміну від парламентської форми правління, вона таїть у собі можливості непорозумінь у взаєминах виконавчої і законодавчої гілок влади і провокування конституційної кризи. Імовірність останнього особливо зростає, якщо президент і парламентська більшість належить до різних партій або політичних течій.

Іншими словами, вибір між парламентською і президентською формами правління може означати вибір між єдиним, але нестабільним керівництвом і керівництвом стабільним, але невигідним конфліктом двох влад. По-друге, чи існує оптимальний спосіб обрання президента. Будь-який з них має свої сильні і слабкі сторони. На перше місце за значущістю виходить метод президентських виборів.

Прямі вибори представляються найбільш простими і демократичними. Але моделей прямих виборів теж багато, а вибір способів не завжди залежить від президента. Президентська влада може опинитися в більшій залежності від законодавчої гілки, від якої може залежати багато чого, наприклад, процедура переобрання президента на другий термін в надзвичайно ускладненому порядку. Державний режим при цій формі правління - тільки дуалістичний. Залежно від обставин значення і роль конкретного парламенту або президента можуть бути сильніше або слабкіше, але якості державного режиму це не змінює.

Президентські республіки поширені в Латинській Америці. Ця форма правління зустрічається також в деяких країнах Азії і Африки. Правда, часом в цих країнах влада глави держави на ділі виходить за конституційні рамки, і, зокрема, латиноамериканські президентські республіки характеризувалися дослідниками як суперпрезидентські.

Класичною президентською республікою є Сполучені Штати Америки [14, с. 512]. У конституції США, а саме в статті IV стверджується наступне: "Сполучені Штати гарантують кожному штату в даному Союзі республіканську форму правління". Республіканська форма правління в США реалізувалася у вигляді президентської республіки: президент республіки - глава держави і уряду; уряд не несе відповідальності перед Конгресом; президент не володіє правом розпуску палат Конгресу.

За основу побудови системи державної влади був узятий принцип поділу влади, що в американських умовах трансформувався в так називану систему стримувань і противаг. У конституції був проведений організаційний поділ між трьома гілками влади - конгресом, президентом і верховним судом, кожному з який була надана можливість діяти самостійно в конституційних рамках.

Встановлені відносини між названими органами мають на меті запобігти посиленню одного з них за рахунок іншого і перешкодити одній з частин системи діяти в напрямку, протилежному напрямкам інших органів.

Фактичні відносини між трьома основними органами влади - конгресом, президентом (він іменується не президентом республіки, а президентом сполучених штатів) і верховним судом постійно змінюються, але самий принцип поділу влади залишається непорушним.

2.3 Змішані республіканські форми правління

В даній формі правління характерно, що елементи президентської республіки поєднуються з елементами парламентської республіки. Президент є главою держави і обирається, як правило, на загальних виборах і наділений юридично і реально великими повноваженнями. Однак уряд формується парламентським шляхом і політично відповідально не тільки перед президентом, але і перед парламентом. Президент здійснює загальне керівництво урядом, який очолює прем'єр-міністр. Президент має право розпуску парламенту за настання певних обставин. Для республік змішаного типу характерний дуалізм виконавчої влади. Класичним зразком республіки змішаного типу є Франція за Конституцією 1958 року. Також до цього типу належать Португалія, Ірландія, Фінляндія. Особливо широке поширення така форма правління отримала в постсоціалістичних державах (Польща, Румунія, Болгарія, Україна, Литва).

Зокрема, для республіки змішаного типу правління характерна відсутність прямого юридичного зв'язку між президентом і урядом. У ряді держав всенародно обраний президент, будучи главою держави, у формально-правовому сенсі виявляється відділений від керівництва виконавчою владою, що конституція країни покладає на уряд (характерний приклад - Росія) [15, с. 53-64]. У цьому випадку конституція може встановлювати принцип довіри нижньої палати парламенту по відношенню до формованому президентом уряду.

Однією з ознак, притаманних виключно республіках змішаного типу правління, що є закріплена в конституції країни можливість розпуску парламенту або його нижньої палати з ініціативи президента в разі виникнення непереборного конфлікту між органами виконавчої влади і парламентом одного рівня (таке правомочність президента закріплено конституцією не тільки Росії, але і Франції).

Напівпрезидентскими республіками є деякі країни СНД. Відповідно до конституції Білорусі 1996 р., уряд підзвітний президенту і відповідально перед парламентом (ст. 106). У відповідності зі ст. 1 13 конституції України 1996 р. Кабінет міністрів відповідальний перед президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній раді (однопалатному парламенту. Відповідальність всього складу уряду у зв'язку з висловленням вотуму недовіри можлива, але вкрай утруднена. В інших випадках дворазового вотуму недовіри не потрібно, але все одно президент сам вирішує, звільнити уряд у відставку або розпустити парламент. В Єгипті вимога відставки відноситься тільки до міністрів. Якщо ж недовіра виражена персонально прем'єр-міністру або кабінету в цілому, президент може не погодитися з цим і повернути питання на новий розгляд парламенту. Якщо останній підтверджує своє рішення, президент має право винести спірне питання на референдум - голосування виборців. Результати голосування на користь уряду тягнуть розпуск парламенту, на користь парламенту - відставку уряду.

Висновок

Підводячи підсумки дослідження, необхідно відзначити наступні основні положення.

Республіканська форма правління відносно молода, порівняно з монархією. Однак вона зуміла закріпитися в сучасно світі. Мені здається, що майбутнє саме за республіканською формою правління. Не можна не відзначити очевидну обставину: країн, в яких главою держави є президент, значно більше, ніж країн з монархічною формою правління. На відміну від монарха президент отримує свою владу в результаті обрання і здійснює її протягом певного строку, встановленого в конституційному порядку. У багатьох країнах разом з президентом обирається віце-президент, який заміщує його у разі потреби. Такого ніколи не може бути у випадку з монархом. Президент на відміну від монарха несе політичну відповідальність за свої дії. Він може бути усунений від влади в порядку імпічменту. Тим самим можна сказати, що республіканська форма правління, в якійсь мірі, більш досконала, ніж монархія.

Ми розглянули республіку як форму правління. В роботі були наведені приклади різних варіантів республіканської форми правління по всьому світу. З цього можна зробити висновок, що всесвітні процеси демократизації суспільства ведуть до того, що республіканська форма правління стає однією з найбільш масових у світі. Але в той же час у багатьох країнах республіка як форма правління проходить через еволюцію, поступово позбавляючись від елементів монархії, і все більше відповідаючи принципу поділу влади, стаючи формою правління, яка відображає інтереси громадян.

Список використаної літератури

Боброва К. Н. Юридична природа та сутність форми держави // Вісник Московського університету МВС Росії. - 2006 - № 2. - С. 23-25

Смоленський М. Б., Теорія держави і права - М., 2005 - С. 112

Смірнова Л. В., Теорія держави і права - М., 2005 - С. 96

Любашиц В. Я., Теорія держави і права - Ростов-на-Дону, 2002 - С. 106

Лазарєв Ст. Ст., Теорія держави і права - М., 2001 - С. 383

Мухаєв Р. Т., Теорія держави і права - М., 2005 - С. 151

Марченко М. Н., Проблеми теорії держави і права - М., 2001 - Гл. VI

Малько А. В., Теорія держави і права - М., 2009 - С. 89-101

Хропанюк Ст. Н., Теорія держави і права / Під ред. Професора В. Р. Бабка - М. 2006 - С. 100

Решетніков Ф. М., Правові системи країн світу - М., 2003 - С. 225

Маклаков В. В., Конституції зарубіжних країн - М., 2000 - С. 145

Маклаков В. В., Конституції зарубіжних країн - М., 2000 - С. 198

Мішин А. А., Теорія держави - М., 2006 - С. 256

Маклакова В. О., Іноземне конституційне право - М., Юристъ, 1996 - С. 512

Арзамаскін Н. Н., До питання про поняття форми держави / Н. Н. Арзамаскин // Правова політика та правова життя - 2006 - № 2 - С. 53-64.

Размещено на Allbest.ru