Конституційний контроль

В Іспанії навпаки, відповідно до процедури ампаро, не можна ставити питання про конституційність закону, а тільки про конституційність підзаконних нормативно-правових актів та розпоряджень, так само як і дій публічної влади та посадових осіб держави, регіональних автономій та інших територіальних утворень. Конституція Іспанії 1978 року обмежує коло конституційних прав громадян, порушення яких може стати підставою для звернення в Конституційний Суд. Це коло охоплює головним чином політичні права та особисті свободи (ст.14-30 Конституції Іспанії).

Але у більшості випадків конституційна скарга стосується як законів, так і підзаконних актів. Прикладом може служити здійснення конституційного контролю за реалізацією прав і свобод людини в Республіці Польща. У цій державі конституційний контроль (у польській юридичній літературі частіше вживається термін "контроль конституційного права") здійснюється Конституційним Трибуналом, який діє на підставі відповідних положень Конституції Республіки Польща від 2 квітня 1997 року та Закону "Про Конституційний Трибунал" від 1 серпня 1997 року. Але конституційна скарга може бути внесена лише після вичерпання усіх інстанційних можливостей оскарження, що дає змогу запобігти перевантаженню Конституційного Трибуналу.

Процес інтеграції України в Європу неминуче пов'язаний із врахуванням досвіду зарубіжних країн щодо включення у правову систему такого важливого елемента, як конституційна скарга. На думку багатьох вітчизняних науковців, держава повинна надати людині можливість дбати про захист основних прав та свобод самостійно, коли вона сама усвідомить відповідну потребу. У зв'язку із цим, професор А. Селіванов слушно зазначає, що громадяни не можуть чекати від Президента чи Уряду коли вони знайдуть можливість підтримати їх індивідуальну чи колективну скаргу щодо порушення прав людини чинним законодавством, "громадяни мають розраховувати лише на себе"[15].

Таким чином, можна зробити висновок, що підстави запровадження інституту конституційної скарги в Україні існують. Конституцією України гарантується відповідно до ч. 2 ст. 8 звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини. Доступ до судового захисту, закріплений у Основному Законі, дозволяє громадянам використовувати юрисдикцію судів, яка поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч. 2 ст. 124 Конституції України), тому вільний доступ до правосуддя в Україні повинен передбачати і вільний доступ до конституційного правосуддя.

3.3 Сутність процесуальної форми реалізації конституційного судочинства

Наявне сьогодні в Україні право особи на звернення до Конституційного Суду, яке, на думку М. Козюбри, певною мірою компенсує інститут конституційної скарги[9], не може вважатися повноцінним інструментом конституційного захисту прав та свобод людини. Першою причиною цього є те, що предмет конституційного звернення, передбачений ст. 42 Закону України "Про Конституційний Суд України", полягає в тому, що Суд офіційно тлумачить Конституцію та закони України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав та свобод людини та громадянина, а відтак, лише опосередковано захищає права особи. Очевидно, що виходячи із викладеного нами змісту інституту конституційної скарги, Конституційний Суд повинен мати в першу чергу обов'язок захисту прав особи шляхом визнання неконституційними актів, якими було порушено права та свободи. Другою причиною низької ефективності інституту конституційного звернення є недосконалість та складність процедури, відповідно до якої відбувається подання та розгляд такого звернення. Наші міркування з приводу складності процедури розгляду таких справ підтверджуються практикою розгляду справ про захист порушених прав та свобод за конституційним зверненням громадян станом на 2008 рік: за весь період діяльності Конституційного Суду України із 1996 року Суд розглянув лише 16 справ за конституційним зверненням громадян[13].

Виходячи з цього, на мій погляд, доцільно було б у Конституції України та Законі України "Про Конституційний Суд України" передбачити норму, яка б надала можливість будь-якій людині, яка вважає, що її конституційні права порушено публічною владою, подати скаргу до Конституційного Суду України стосовно питання про відповідність Конституції закону чи іншого нормативного акта, на основі якого суд чи орган публічної влади прийняв остаточне рішення про її права та свободи, чи про її обов'язки, визначені в Конституції. Важливо, що предметом конституційної скарги повинні були не лише закони, на чому наполягають П. Ткачук[4], але і підзаконні нормативно-правові акти, що значно розширить можливості суду в питанні захисту прав і свобод людини. При складанні конституційної скарги необхідно: по-перше, взяти до уваги, що ця скарга має стати останнім засобом захисту прав людини, тому перш ніж звертатися до Конституційного Суду, необхідно використати всі можливі судові засоби правового захисту, передбачені законодавством України. По-друге, конституційна скарга повинна стосуватися виключно визначеного переліку прав, закріплених Конституцією України (пріоритет у цьому переліку повинні мати особисті та політичні права). По-третє, для того щоб не перевантажувати роботу Конституційного Суду, повинні існувати обмеження щодо порядку подання конституційної скарги: встановлення термінів оскарження, встановлення форми скарги тощо.

Оскільки основним покликанням Конституційного Суду України є захист суверенної волі Українського народу, то, як вже зазначалося, він повинен стати останньою інстанцією щодо встановлення остаточних результатів виборів та референдуму, необхідно передбачити як індивідуальну, так і колективну скаргу громадян щодо порушення їхнього права під час здійснення народного волевиявлення. Фактично Конституційний Суд мав би стати тим органом, який у період надзвичайної ситуації (яку можна було спостерігати в грудні 2004 року в період помаранчевої революції) повинен взяти на себе відповідальність прийняти остаточне рішення в інтересах українського народу.

Окрім викладених аспектів участі органів конституційної юстиції у механізмі легітимації державної влади, варто звернути увагу на зарубіжний досвід діяльності конституційною юстиції у сфері захисту прав парламентської меншості.

Конституційний Суд України також здійснює конституційний захист права парламентської меншості, оскільки відповідно до ст. 150 Конституції України 45 народних депутатів України може звертатися до Конституційного Суду з приводу вирішення питання про конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України та правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Однак розгляд питання про конституційність вказаних актів був би більш ефективним саме до набрання ними чинності, що дозволило б меншості провести конструктивний діалог із врахуванням суспільної думки щодо змісту майбутнього закону, а відтак, і до його легітимності.

У контексті захисту права меншості важливим є питання здійснення органами конституційними юстиції контролю за діяльністю політичних партій. В умовах політичної структуризації суспільства і багатопартійності Конституційний Суд України повинен стати гарантом політичної стабільності та політичного плюралізму. В умовах спроб централізації влади, коли з'являється загроза реалізації в діяльності опозиційних партій, що відображають інтереси меншості, роль Суду особливо зростає. Відтак, конституційний суд, як зазначає Б. Ебзєєв, є тим органом, який захищає опозиційні партії "від свавілля державних органів та їх посадових осіб" [12]. Тому, на нашу думку, контроль Конституційного Суду України за діяльністю політичних партій мав би стати новелою вітчизняного законодавства, яка б наблизила правовий механізм легітимації влади до стандартів європейської демократії.

Ще одне питання, яке необхідно з'ясувати для висвітлення цієї проблеми, можна сформулювати так: чи наділений суддя, який не обирався на посаду народом, легітимними повноваженнями представляти його волю та захищати його інтереси. На нашу думку, відповідь на це питання повинна бути позитивною, оскільки виборність суддів не є гарантією його легітимності. В умовах, коли виборчі технології стають все більш досконалі, з'являються необмежені можливості різноманітних маніпуляцій у виборчому процесі, що суттєво ускладнює встановлення справедливого результату.

З цього приводу є показовим досвід Франції, у якій вже в 1790 році була спроба запровадження процедури виборів суддів, однак ця практика не прижилася і наприкінці ХІХ ст. (1883 р.) від неї відмовилися остаточно. Навіть у США, де в окремих штатах судді і сьогодні обираються народом, намагаються поєднувати принцип виборності та практичні форми визнання професійної відповідності (призначення за професійними якостями та виборність)[15]. Якщо вибори дають легітимний статус, то такий орган, як конституційний суд повинен утверджуватися в суспільстві завдяки своїм моральним та професійним якостям, що на практиці проявляється в об'єктивній неупередженій позиції суддів.

Рівень легітимності конституційного суду прямо пропорційно залежить від рівня об'єктивності та політичної незаангажованості суддів, які приймають рішення в умовах конфлікту між гілками влади. Судді не повинні займати одну зі сторін політичного конфлікту, і це є запорукою визнання авторитету суду в суспільстві. Орган конституційної юрисдикції не повинен перетворюватися у орган державної влади та наслідувати негативну практику законодавчого органу, який у багатьох розвинутих країн світу втрачав свою легітимність лише через те, що перетворювався з загальнонаціонального представницького органу в клуб інтересів невеликої групи людей та партій.

Незалежність суду веде, як наслідок, до кращого сприйняття його позиції у суспільстві (тоді, як така сама позиція може часто різко критикуватися, якщо вона була сформульована владою). Цей феномен був, зокрема, помічений під час вирішення питання права на аборт, яке надзвичайно активно дискутується в Сполучених Штатах Америки. Легітимність Верховного Суду дала йому змогу вирішити в цій галузі, як і в багатьох інших, такі проблеми, які Конгрес виявився нездатним розглядати, не піднімаючи хвилю запеклих протестів і блокування, яке неможливо обійти.

Легітимність Конституційного Суду України пов'язана з тим, яким чином буде формуватися суддівський корпус Суду та від того, якими гарантіями будуть володіти судді під час прийняття важливих для суспільства та держави рішень. Сьогодні висловлюються багато думок з приводу того, якою повинна буди процедура призначення суддів Конституційного Суду України[15]. На нашу думку, при процедурі призначення суддів вітчизняного органу конституційної юрисдикції мають бути поєднанні принцип призначення за морально-професійними якостями та принцип виборності. Цілком очевидно, що наявний сьогодні в Україні порядок формування Конституційного Суду потребує серйозного удосконалення.

По-перше, до кандидатів на посаду суддів Конституційного Суду повинні встановлюватися вимоги щодо високих моральних якостей. Такі вимоги сьогодні є непоодинокими у конституційному законодавстві зарубіжних країн. Так, згідно зі ст. 103 Конституції Литовської Республіки, "суддею Конституційного Суду можуть призначатися громадяни Литовської Республіки, які мають бездоганну репутацію"[8]. Подібні норми містяться у конституціях Польщі, Болгарії.

По-друге, окрім морально-етичних якостей, суддями Конституційного Суду повинні призначатися особи за професійними якостями, тобто провідні вчені з питань правової теорії чи професійні судді, які мають не менше 15 років досвіду роботи у вищих судових інстанціях України (в першу чергу судді Верховного Суду та Вищого Адміністративного Суду України). Практика призначення суддів саме за професійною ознакою простежується у багатьох конституціях зарубіжних країн. Так, Конституція Словенії у визначенні вимог до судді Конституційного Суду оперує поняттям "професійні правники", Конституція Італії дозволяє обирати суддів Конституційного Суду із "ординарних професорів права університетів", а відповідно до Конституції Іспанії члени Конституційного Суду повинні призначатися із суддів, прокурорів, професорів, адвокатів, компетентність яких є загальновизнаною[15].

По-третє, потребує нормативного регулювання питання відбору кандидатів на посаду суддів Конституційного Суду, яке сьогодні не врегульовано законодавством України. Така процедура насамперед повинна передбачати участь широкої громадськості у висуненні претендентів на призначення. Вказана пропозиція обумовлена тим, що саме представники громадянського суспільства можуть бути одним із цензорів, в першу чергу, морально-етичних якостей кандидата на посаду судді Конституційного Суду України. Первісна ініціатива висунення кандидатів для призначення їх за квотою Верховною Радою та Президентом України повинна виходити від вищих навчальних закладів, що займаються підготовкою фахівців у сфері права, правозахисних громадських організацій, професійних об'єднань юристів, а також з'їздом суддів України, як це передбачено Конституцією. Подальша процедура проміжного добору кандидатів на посаду суддів Конституційного Суду може визначатися тим органом, що здійснює призначення, однак повинна бути чітко нормативно врегульована. Вказані вимоги необхідні для того, щоб максимально деполітизувати процес висунення кандидатів у судді, що означає, насамперед, відмовитися від негативної практики призначення суддів на основі партійної квоти.

Таким чином, Конституційний Суд як орган конституційного контролю займає важливе місце у механізмі легітимації державної влади, оскільки він покликаний захищати закріплені Конституцією суверенні права народу від протиправних дій та рішень органів публічної влади, тим самим надаючи їм додаткової легітимності. Суд наділений такою владою тому, що виступає охоронцем Конституції, яка є за своєю природою суспільним договором, в якому, з одного боку, визначені основні права людини, а з іншого - межі повноважень держави. З метою такої демократичної легітимації Конституційний Суд повинен володіти певними повноваженнями, які на сьогодні закріплені в конституціях розвинутих європейських держав.

Висновки

В ході дослідження в роботі теми конституційного контролю на зарубіжному та вітчизняному досвіді були зроблені такі висновки та пропозиції.

1. Сьогодні інститут конституційного контролю набув універсального характеру - він притаманний переважній більшості сучасних держав як у країнах "зрілої" демократії, так і в країнах, що лише починають створення демократичної державності. Загальновизнаною стала ідея правової держави, однією з істотних рис якої є верховенство права і його головного джерела - конституції.

2. Органи конституційної юстиції європейської моделі є одним з вищих конституційних органів, оскільки їх рішення торкаються не деталей врегульованих законом умов життя, а дотримання верховенства конституції, сфери конституційно-правового регулювання процесу формування політичної єдності, загального політичного керівництва, що є обов'язковим для всіх державних органів, включаючи законодавчі.

3. Визначаючи роль і місце органів конституційної юстиції в механізмі державної влади, на основі проведеного аналізу та вищеперерахованих ознак можна стверджувати, що: конституційна юстиція як основна організаційно-правова форма реалізації судового конституційного контролю, як і інші гілки влади, має ознаки, властиві кожній із гілок влади. По-перше, вона реалізується в тих же організаційно-правових формах, що й інші гілки влади, тобто через нормотворчість, правозастосування, за допомогою тлумачення, а також через правоохоронні норми. По-друге, регламентується особливою системою законодавства, що складається з норм Конституції та конституційних законів. Відокремленість органів конституційної юстиції як самостійної влади й особливої організаційно-правової форми державної діяльності виявляється: а) в особливому механізмі формування, що регулюється нормами Конституції; б) у змісті специфічних повноважень органів, що здійснюють конституційний контроль як самостійний напрям державно-владної діяльності; в) у суверенному, незалежному характері спеціалізованих органів конституційної юстиції стосовно законодавчої, виконавчої і судової влади.

4. Виходячи із положень сформованої законодавчої бази інституту конституційного правосуддя в Україні, а також діючої практики, очевидно те, що в цілому в національній правовій системі знайшов свій відбиток ряд основних принципових засад та особливостей конституційної юстиції. Практично це виявилося в наступному: функція конституційного контролю сконцентрована в особливій інстанції, створеній спеціально з цією метою і незалежній від системи загального судочинства - Конституційному Суді України; наявність у органа конституційного правосуддя держави необхідних для здійснення діяльності по охороні Конституції повноважень і гарантій; орган конституційного контролю України - Конституційний Суд займає самостійне місце в державному механізмі, оскільки є вищим конституційним органом конституційного контролю. Фактично ж Конституційний Суд, володіючи специфічними, лише йому властивими повноваженнями у сфері судового конституційного контролю, спроможний, як і інші гілки влади, впливати на прийняття важливих для держави рішень і повинен визнаватися четвертою гілкою влади.

Конституційний Суд України не може відмежуватися від проблем політики, оскільки політика закладена в самій Конституції. Не може відмежуватися він і від посередницької місії при виникненні правових і політичних конфліктів, оскільки за своєю компетенцію цей орган стоїть на захисті конституційного устрою нашої держави. Рішення Конституційного Суду України повинні мати правове обґрунтування, забезпечуючи верховенство права, а не політичну доцільність.

Проблема деполітизації судового конституційного контролю складається з двох: "подолання" односторонньої політизації і "стримування" загальної. Правові основи деполітизації судового конституційного контролю пов'язані як із системою цензових вимог до суддів Конституційного Суду України, так і з процедурою його формування. Законом України "Про Конституційний Суд України" закріплені норми, що здатні не допустити односторонньої політизації Конституційного Суду України і стримати загальну політизацію єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні.

На мій погляд, питання "політичної доцільності", а також питання забезпечення деполітизації Конституційного Суду України заслуговують на високу увагу серед громадськості. Забезпечення роботи Конституційного Суду України виключно в правовому полі буде сприятиме становленню демократичної, правової держави, кроком до побудови громадянського суспільства, відмежування діяльності Конституційного Суду України від політики.

Саме впровадження висловлених пропозицій надає суттєві перспективи перетворення діяльності вітчизняного органу конституційної юстиції у реальний механізм захисту народного суверенітету та прав людини і тим самим підсилює його легітимуючу функцію. Разом з тим, що такі перетворення можливі за наявності кількох чинників: по-перше, досягнення достатнього рівня правової культури громадянського суспільства, яке було б свідоме необхідності делегування таких повноважень органу конституційної юстиції; по-друге, зрілість політичної еліти, яка б розглядала Конституційний Суд не як інститут реалізації власних політичних інтересів, а як дієвий механізм демократичної легітимації; по-третє, судді Конституційного Суду України повинні бути готовими брати на себе відповідальність приймати важливі державні рішення, виходячи з інтересів українського народу.

Список використаної літератури

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради. - 1996. - №30. - С. 141.

2. Закон України "Про Конституційний Суд України" // Відомості Верховної Ради. - 2002. - №27 - 28. - С. 180.

3. Закон України "Про статус суддів" // Відомості Верховної Ради. - 1993. - №8. - С. 56.

4. Актуальні проблеми конституційної юрисдикції: сучасність і перспективи розвитку: Матеріали наук.-практ. конф., присвяч. 5-й річниці Конституційного Суду України, м. Київ, 18-19 жовтня 2001 р / Конституційний Суд України / Г.П. Сурначова (упоряд.), І.М. Шевляк (упоряд.) - К.: Юрінком Інтер, 2002.

5. Веніславський Ф. Взаємодія гілок влади як принцип основ конституційного ладу України // Право України. - 1998. - №1. - С. 38.

6. Гергелійник В. Конституційний суд в системі органів контрольної влади і теоретичні аспекти // Право України. - 1999. - №5.

7. Годованець В.Ф. // Конституційне право України: Навч. посіб. - К.: МАУП, 2005. - 360 с - с 144-155.

8. Григорьева Л.I. Принцип незалежності судової влади та гарантії судового захисту прав і свобод людини і громадя нина // Вісник Верховного Суду України. - 2006. - №4. - С. 5-6.

9. Козюбра М. Конституційний Суд в системі органів державної влади // Державно-правова реформа в Україні. - К., 1997. - С. 22 - 23.

10. Конституційне право України / За ред. В.Я. Тація, В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики. - К.: Укр. центр правничих студій, 1999.

11. Кравченко В.В. Конституційне право України. - К.: Атіка, 2006. - С. 357-358.

12. Мартинюк Р. Нормативне визначення суб'єктів звернення до Конституційного Суду України та механізму формування складу Суду як гарантії забезпечення його позаполітичного статусу і компетентності // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - 2007. - Випуск 37. - С. 156 - 162.

13. Скомороха Віктор Єгорович. Конституційний Суд України в механізмі державної влади: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.02 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Х., 2001. - 19 с.

14. Фрицький О. Конституційне право України. Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - С. 442.

Размещено на Allbest.ru