Державотворча роль української мови

Размещено на http://www.allbest.ru

1. Державотворча роль української мови

Мова як одна з головних ознак кожної нації є її генетичним кодом, який поєднує минуле із сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття людської спільноти у вічності. Через мову дитина засвоює спосіб мислення народу, реалізовується в культурі думки, культурі праці й культурі мови.

Українська мова - не лише засіб спілкування, а й скарбниця духовного і культурного спадку українського народу. У витворених протягом віків різноманітних формах буття української мови (старовинні усні перекази і літописи, народні пісні і думи, казки і міфи, поетичні і прозові твори тощо) зберігаються історична пам'ять і досвід нації, глибинні витоки її світоглядних і моральних цінностей, віддзеркалюються національні традиції і узвичаєння, звичаї і навички, тобто ознаки, що притаманні саме цій спільноті і тому є унікальними цеглинами будівлі національної ідентичності.

Одночасно українська мова створює той мовний простір, який є природнім середовищем буття української нації. Його збереження є неодмінною умовою самого її існування і базовою матеріальною гарантією забезпечення мовних прав українців. Суть заходів держави на підтримку української мови полягає не в її насильному нав'язуванні, а в тому, щоб надати громадянам України, які раніше були позбавлені свободи вибору, можливість вільно опанувати мову батьків і (або) свідомо вивчити мову свого громадянства з урахуванням перспектив, які відкриває її знання для самовдосконалення, самореалізації і повномасштабного здійснення конституційних прав.

Українська мова в Україні призначена виконувати різноманітні функції, зокрема забезпечити консолідацію, єдність і вільний культурний розвиток українського народу, стояти на сторожі збереження його ідентичності та здорового духовного і ментального розвитку.

Українська мова - невід'ємний державницький атрибут, що зберігає свою історичну спадкоємність від давньокиївської доби. Як мова найчисленнішого, найстаршого, автохтонного і титульного етносу українська мова відповідно до загальноприйнятої світової практики виконує функцію єдиної державної мови в Україні.

Державність української мови є ключовим чинником консолідації українського суспільства на всій території України, формування сучасної української політичної нації, символічним уособленням української державності, гарантією збереження національної ідентичності українського етносу і державної єдності України. З огляду на це українська нація і держава мають забезпечувати відродження і захист української мови, якісну розбудову українського мовного простору.

Принципове значення для майбутнього української мови і української держави має національна мовна свідомість і мовна гідність. У їхньому формуванні чільну роль має відігравати українська інтелектуальна еліта, насамперед вище керівництво держави, яке своїм особистим прикладом і зусиллями має утверджувати престиж української мови, української нації і держави. Вільне володіння державною мовою - юридичний обов`язок кожного громадянина України.

мова український культура

1.1 Нормативні документи про державний статус української мови

Закон «Про мови в Українській РСР», прийнятий 28 жовтня 1989, ще до проголошення незалежності України. Закон став першим вагомим здобутком національно-демократичних сил і закріпив позиції, які на той час здобули українська інтелігенція та національний рух.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року № 10-рп/99 про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України, державний статус української мови означає її обов'язкове застосування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших визначених законом публічних сферах публічного життя, зокрема у роботі державних і комунальних навчальних закладів, сфері обслуговування, культурі, засобах масової інформації.

1.2 Функції мови

Комунікативна функція мови полягає в тому, що вона -- найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві

Ідентифікаційна функція виявляється в часовому й у просторовому вимірах. Ми, сучасні українці, відчуваємо свою спільність і з пращурами, і з нащадками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. Кожна людина має своєрідний індивідуальний мовний «портрет», мовний «паспорт», у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові та інші параметри.

Експресивна функція мови полягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини.

Гносеологічна функція. За допомогою мови людина пізнає світ. Людина ніколи не починає пізнавати світ спочатку, з «нуля». Досвід суспільства закодовано в мові, у її словникові, граматиці, а за наявності письма - також у вигляді текстів. Мова є засобом мислення, формою існування думки. Отже, у пізнанні нового, раніше не відомого, вона є обов'язковим чинником.

Мислетворча функція реалізується в тому, що, формуючи думку, людина мислить мовними нормами. Мислення може бути конкретним (образно-чуттєвим) й абстрактним (поняттєвим). Понятійне мислення -- це оперування поняттями, позначеними певними словами, що без цих слів перестали б існувати. До того ж, у процесі мислення ці поняття зіставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порівнюються тощо за допомогою специфічних мовних засобів. Тому «мислити» означає «оперувати мовним матеріалом».

Естетична функція виявляється в тому, що за допомогою мови людина може сприймати красу і передавати її іншим людям, бути творцем культурних цінностей. Мова є першоелементом культури.



2. Стилі сучасної української мови

Науковий стиль -- функціональний різновид літературної мови, що використовується з пізнавально-інформативною метою в галузі освіти і науки.

У ньому виокремлюють такі підстилі з жанрами: власне науковий (жанри: монографія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, тези); науково-популярний (жанри: статті у неспеціальних журналах, науково-популярна література); науково-навчальний (жанри: підручники, лекції, бесіди).

Основним призначенням цього стилю є повідомлення про результати дослідження, формулювання ідей, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, опис ознак, роз'яснення явищ, систематизація знань, узагальнення й висновки досліджень тощо.

Науковий стиль характеризують абстрагованість, інформативність, понятійність, предметність, логічність, узагальненість, однозначність, точність, ясність і об'єктивність викладу, лаконічність, доказовість, переконливість, аналіз, синтез, аргументація, пояснення причиново-наслідкових відношень, висновки.

Основні мовні засоби цього стилю: абстрактна лексика, символи, велика кількість термінів, схем, таблиць, графіків, зразків-символів; часте вживання іншомовних слів, наукова фразеологія, цитати, посилання, однозначна загальновживана лексика, безособовість синтаксису, відсутність вказівки на особу автора.

Офіційно-діловий стиль -- функціональний різновид літературної мови, що обслуговує сферу права, влади, адміністрації, комерції, внутрішньо- і міждержавних відносин.

Основне призначення цього стилю -- регулювати ділові відносини мовців у міжнародній, державно-правовій і суспільно-виробничій сферах, обслуговувати потреби людей у типових ситуаціях.

Офіційно-діловий стиль має такі підстилі: законодавчий (жанри: закони, укази, статути, постанови); юри с дикцій ний (жанри: акт, вирок, протокол, обви­нувальний висновок, постанова про арешт, обшук); дипломатичний (жанри: міжнародні угоди -- конвенції, повідомлення -- комюніке, звернення -- ноти, протоколи); адміністративний (жанри: накази, інструкції, розпорядження, довідки, заяви, звіти).

Вирізняється цей стиль серед інших регулювально-імперативним характером, документальністю (кожний офіційний папір повинен бути оформлений як документ), стабільністю (довго зберігає традиційні форми), стислістю, чіткістю, високою стандартизацією вислову, суворою регламентацією тексту. Колорит офіційності формується не так лексикою, як стабільною композицією тексту.

Основні мовні засоби офіційно-ділового стилю -- широке використання суспільно-політичної і адміністративно-канцелярської термінологій, номенклатурних найменувань, включення в текст складноскорочених слів, абревіатур; часте вживання віддієслівних іменників, відіменних прийменників, складних сполучників, а також стійких словосполучень, що служать для зв'язку частин складного речення, використання називних речень з перерахуванням; безособові, інфінітивні, неозначено-особові, узагальнено-особові речення, іменний присудок, складні синтаксичні конструкції, дієприкметникові і дієприслівникові звороти; тенденція до вживання складних речень, що відображають логічне підпорядкування одних фактів іншим; відсутність емоційно-експресивних мовних засобів; слабка індивідуалізація мовлення.

Публіцистичний стиль -- функціональний різновид літературної мови, призначений для передавання масової інформації.

Залежно від сфери застосування в його межах виокремлюють: стиль засобів масової інформації; художньо-публіцистичний (жанри: памфлети, фейлетони, нариси, есе (короткі нариси вишуканої форми)); науково-публіцистичний (жанри: літературно-критичні статті, огляди тощо).

Основним призначенням цього стилю є висвітлення суспільно-політичних процесів, активний вплив на слухача, спонукання до діяльності, пропаганда певних думок, ідей, формування громадської думки.

Основні ознаки -- поєднання логічності й емоційності, точності, документальності й образності.

Мовні засоби публіцистичного стилю -- це сплав елементів усіх стилів. Характерною ознакою цих засобів є оцінність, особливо помітна оцінна спрямованість лексичних і фразеологічних одиниць. Активно використовуються також мовні кліше.

Розмовний стиль -- функціональний різновид літературної мови, яким послуговуються мовці в щоденному неофіційному спілкуванні.

Його основними ознаками є неофіційність, невимушеність, ситуативність, діалогічність, спонтанність, непідготовленість спілкування, емоційність, використання жестів, міміки тощо. Функціонує розмовний стиль в усній формі. Розрізняють усне літературне м о в л є н н я, яке ґрунтується на дотриманні норм сучасної української літературної мови, та розмовно-побутове на наддіалектному і діалектному рівнях української мови, у якому спостерігається часте порушення літературних норм.

Розмовний стиль характеризується багатством інтонацій, які неможливо відтворити на письмі. У цьому стилі наявні також модуляції голосу, емфатичне розтягування звука, розрив слова на склади, різкі зниження чи підвищення тону.

Художній стиль -- функціональний різновид літературної мови, що моделює світ через конкретно-чуттєві образи й виконує естетичну функцію.

Це серцевина стилістичної системи національної мови. Сфера його використання широка: індивідуальна і колективна творча діяльність, усі види мистецтва, культура, освіта.

Підстилі у художньому стилі виокремлюють за родами і жанрами літератури: епічні (епопея, роман, повість, оповідання, нарис); ліричні (поема, балада, пісня, поезія); драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль); комбіновані (ліро-епічний твір, драма-феєрія, усмішка тощо). Кожний з них має свої особливості мовної організації тексту.

Призначення цього стилю -- впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття і волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості та естетичні смаки.

У художньому стилі все подається через призму соціальної орієнтації, світогляду, інтелекту і світовідчуття особистості (образ автора) і все зображуване спрямовується на особистість читача (слухача). Тому в цьому стилі (зокрема, в художніх творах), крім об'єктивності реального світу, існує і суб'єктивність сприйняття його людиною.

Основними ознаками художнього стилю є образність, поетичність, естетика мовлення, експресія як інтенсивність вираження, зображуваність (конкретно-чуттєве живописання дійсності -- людей, природи, явищ, понять, якостей, властивостей, відношень).

Художній стиль характеризується найрізноманітнішою лексикою з переважанням слів конкретно-чуттєвого сприймання (назви осіб, речей, дій, явищ, ознак); широким вживанням різних дієслівних форм: родових -- у минулому часі й умовному способі, особових -- у теперішньому і майбутньому часі, дійсному і наказовому способах. У художньому стилі представлені всі тропи та стилістичні фігури: метафора, метонімія, синекдоха, порівняння, епітет, парономазія, гіпербола, літота, персоніфікація, асонанс, алітерація, повтори, синтаксичний паралелізм, еліпс, періоди, риторичні запитання та ін. Також використовуються всі типи речень, синтаксичних зв'язків, всі можливості інтонування і ритмомелодики. Мова художніх творів співвідносна із загальнонародною мовою, тому в художньому стилі повною мірою реалізуються виражальні можливості української мови.

Конфесійний стиль -- функціональний різновид літературної мови, який обслуговує релігійні потреби суспільства.

Функціонує він у культових установах -- церквах, монастирях, скитах, теологічних навчальних закладах, молитовних будинках, а також релігійних громадах, родинах вірників.

Основними його підстилями є біблійний (мова перекладів Біблії), молитовний (молитви, тропарі, кондаки та ін.), проповідницький (проповідь, духовна бесіда), агіографічний (стиль, яким описуються житія святих) та підстиль церковних послань.

Конфесійний стиль характеризується особливою урочистістю і піднесеністю, благозвуччям, символізмом та стійкістю (стандартністю) стильової норми.

Основними мовними засобами є конфесійна лексика, старослов'янізми, усталені конфесійні словосполучення, тропи і фігури, складні слова, інверсійний порядок слів у реченні та словосполученні.

Епістолярний стиль -- функціональний різновид літературної мови, який обслуг&ї. вує сферу письмових приватних або приватно-офіційних відносин.

Сфера його використання не має чітко окреслених; меж: це побут, інтимна сфера життя, виробництво, політика, наука, мистецтво, справочинство.

Основним призначенням цього стилю є обслуговування у формі листів заочного спілкування людей у всіх сферах їхнього життя.

Залежно від сфери використання листів та інтересів адресатів листування поділяють на офіційне (службове) і неофіційне (приватне). Офіційним є листування між державними органами, установами, організаціями, а також між службовими особами, які перебувають в офіційних відносинах. Таке листування належить до сфери офіційно-ділового стилю. Неофіційне листування ведеться між особами, які перебувають в неофіційних стосунках. Воно має переважно побутовий характер -- родинний, інтимний, дружній -- і перебуває у сфері дії усно-розмовного стилю. Тому епістолярний стиль часто розглядають як писемний різновид (підстиль) усно-розмовного.

2.1 Особливості лексики та синтаксичної організації офіційно-ділового стилю

Найчіткіше особливості офіційно-ділового стилю виявляються у лексиці і синтаксисі.

У наукових, технічних, ділових текстах не допустимі розмовно-просторічні слова, діалектизми, жаргонізми, вульгаризми тощо. У мові документів, наприклад, не вживаються слова авто, фото. Вони замінюються стилістично ней­тральними автомобіль, фотографія.

Не використовуються у діловій мові також засоби створення образності, зокрема тропи (художні метафори, метонімії, епітети, порівняння, гіперболи, літоти тощо), емоційно забарвлена й оцінна лексика, експресивні і фігуральні висловлювання, питальні та окличні речення.

Тому можна зробити висновок, що в основу текстів офіційно-ділового стилю покладена загальновживана стилістично нейтральна лексика.

Синтаксичні засоби в діловому мовленні виявляються найяскравіше, саме за їх участю забезпечується інтелектуально-комунікативна функція стилю.

У граматичному, а особливо у синтаксичному оформленні документів виявляється чи не найбільший серед інших різновидів мовлення потяг до автоматизації й стандартизації мови, викликаний прагненням до максимальної економії зусиль та часу -- комунікативною доцільністю. Стереотипність, консерватизм граматичних засобів у офіційному стилі більше помітний, ніж лексичних.

Оскільки стиль визначається не лише функціонально маркованими одиницями, всім ладом, всією мовною організацією, добір граматичних одиниць забезпечує основну специфічну рису офіційно-ділового мовлення: точність, яка не допускає різнотлумачення, та певну шаблонізацію викладу.

Висока стандартизація вислову та сувора регламентація тексту (для чіткої організації текст поділяють на параграфи, пункти, підпункти).

Документальність - кожний офіційний папір повинен бути об'єктивним, достовірним, зберігати стабільні традиційні форми (наявність реквізитів та усталений порядок їх розміщення).



3. Поняття літературної мови. Мовна норма, варіанти норм

Літературна мова -- це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

3.1 Мовна норма. Варіанти норм

Норма літературної мови -- це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Розрізняють різні типи норм:

орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень),

графічні (передавання звуків на письмі),

орфографічні (написання слів),

лексичні (слововживання),

морфологічні (правильне вживання морфем),

синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень),

стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування),

пунктуаційні (вживання розділових знаків).



4. Ознаки та аспекти культури мовлення

Основними аспектами вияву культури мовлення фахівця:

- нормативність(дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);

- адекватність (точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);

- естетичність(використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);

- поліфункціональтність(забезпечення застосування мови у різних сферах професійної діяльності).

Головними ознаками культури професійного мовлення є:

Правильність - це унормування мови на орфоепічному, лексичному, фразеологічному, словотворчому та стилістичному рівнях.

Точність - добір слів і речень з метою якнайточнішої передачі змісту висловлювання.

Змістовність - повне розкриття думки без зайвих слів.

Чистота мовлення - це уникнення ненормативних елементів у мові (просторіччя, суржик, діалектизми, жаргонізми, агортизми), мовних дефектів.

Багатство мовлення (різноманітніть) - використання різноманітних мовних засобів, уникненя повторень слів, однотипних конструкцій.

Логічність - це правильність смислових зв'язків між словами і реченнями в тексті.

Послідовність - виправданий планом висловлювання виклад теми.

Доречність - урахування адресності висловлювання, його сприйняття слухачем, читачем.

Виразність - добір слів і речень з метою якнайточнішої передачі думки.

Образність - оригінальність висловлювання, добір синонімічних відповідників, уникнення однотипності вираження думок.

4.1 Мовленнєва культура - критерій професійності, майстерності фахівця

Доведено, що культура професійного спілкування - один із найважливіших складників професійної культури фахівця-аграрія, який забезпечує його конкурентоспроможність на сучасному та майбутньому ринку праці, дозволяє вирішувати виробничі проблеми, спираючись на уміння спілкуватись і співпрацювати з різними людьми.

Процес формування професійної культури мовлення складається з таких основних компонентів:

- засвоєння професійної лексики і термінології свого фаху;

- досконале володіння сучасною українською літературною мовою;

- прищеплення студентам навичок роботи зі словниками, довідниками;

- формування вмінь сприймання, відтворювання і створення фахових текстів різних видів і стилів;

- моделювання мовленнєвих ситуацій, які виникатимуть у майбутній професійній діяльності;

- знання етикетних мовних формул і вміння ними користуватися у професійному спілкуванні;

- вміння знаходити, вибирати, сприймати, аналізувати та використовувати інформацію профільного спілкування;

- володіння основами риторичних знань і вмінь;

- боротьба з мовленнєвою неохайністю в спілкуванні, уникнення типових порушень літературної мови в мовленнєвих стереотипах фахової галузі;

- уміння оцінювати комунікативну ситуацію швидко і на високому професійному рівні приймати рішення та планувати комунікативні дії.

Сьогодні культура і мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності...

Мовна неграмотність, невміння писати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську і навпаки чомусь перестали сприйматись як плями на службовому мундирі.



5. Культура мовлення під час дискусії

Наше життя так чи інакше містить різні форми прояву суперечок та дискусій. Особливе значення мають професійні дискусії, які мають призводити до вирішення певних професійних питань і т.п. У зв'язку з цим виникає питання правильного ведення дискусій. Це в першу чергу стосується психології ведення дискусії, логічної та мовної культури дискусій.

Основні правила дискусії.

1. Всі відкрито висловлюють свої думки.

2. Всі точки зору повинні поважатися.

3. Слухайте інших не перебиваючи.

4. Не говоріть занадто довго та занадто часто.

5. Водночас говорить лише одна особа.

6. Дотримуйтесь позитивних ідей та стосунків.

7. Не критикуйте себе та інших.

8. Незгоди й конфлікти відносно ідей не повинні бути направлені на конкретну особу.

Важливе місце після логіки та організації дискусії займає культура мовлення. Це в першу чергу стосується використання необразливих дипломатичних формувань, вміння лаконічно висловлювати свою думку, не допускати двозначного трактування своїх висловлювань і позицій. У жодному разі не можна під час дискусії використовувати недозволені методи ведення дискусій, ображати одне одного, натякати на якісь негативні сторони один одного.



6. Мова і професія

У зв'язку з поширенням використання української мови на підприємствах та в установах помітно збагачується словник професійної термінології новою науково-технічною, соціально-політичною лексикою.

Знати мову своєї професії - вільно володіти, послуговуватися лексикою свого фаху. Знання мови - один із основних компонентів професійної підготовки. Оскільки вона виражає думку, є засобом пізнання й діяльності, то правильного професійного спілкування людина вчиться все своє життя. Знання мови своєї професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися на виробництві та в безпосередніх наукових і ділових контактах.

У неофіційному професійному мовленні можливо також вживати професіоналізми. Професіоналізми - слова та словосполучення, характерні для мови людей певних професій. Оскільки їх використовують на позначення спеціальних понять лише у сфері тієї чи іншої професії, ремесла, промислу, вони не завжди відповідають нормам літературної мови. Професіоналізми є неофіційними (а отже, експресивно забарвленими) синонімами до термінів.

6.1 Майстерність публічного вислову

Публічний виступ являє собою процес передачі інформації, основна мета якого - переконати слухачів у правильності тих чи інших положень.

До публічного виступу потрібно готуватися, знати особливості своєї пам'яті (слухова, зорова, моторна), склад аудиторії, опрацювати ряд джерел, скласти конспект, план, тези, неоюхідно мати повний текст виступу

Публічний виступ повинен бути: змістовним, Доступним, Науковим, Достовірним, Логічним, Переконливим, аргументованим, Яскравим та емоційним, Доброзичливим, з повагою до слухачів, лаконічним а мати повний текст виступу.

Для публічного виступу важливе значення має індивідуальний стиль промовця, в якому проявляється характер, світогляд, ерудиція, мовні здібності людини, загальна культура. Це формується лише у того, кому доводиться постійно готувати публічні виступи. Поступово виробляється своя манера викладу, підхід до вибору й упорядкування фактів, засоби впливу на аудиторію. До поняття "індивідуальний стиль" входить так званий "образ автора". Це голос промовця, неповторна привабливість, манера триматися, вміння донести думку до слухача.

Промовець не лише говорить, він повинен уміти слухати аудиторію, реагувати на її гомін, репліки, запитання, тишу. Оратор має бачити все з усіх сторін, відчувати аудиторію через жести, риторичні запитання, через спонукання слухачів до активного мислення.

Лише за таких умов можна досягти майстерності публічного виступу.



7. Види підготовки до публічного виступу

Варіанти підготовки до виступу та його проведення:

-написати весь текст виступу, а потім прочитати його слухачам;

-написати текст виступу, кілька разів прочитати його, а потім виголосити напам'ять, інколи заглядаючи в рукопис;

-підготувати лише коротенькі записи (тези);

-виступати без будь-яких нотаток.

Найменш прийнятною для успішного публічного виступу є промова, яку читають за рукописом. Вона не є живим словом. Оратору важко встановити контакт з аудиторією тому, що записи утворюють певний бар'єр між ним та слухачами.

Промова, яку повністю вивчають напам'ять, вимагає чималих зусиль від оратора. Вона сприймається більш позитивно, ніж промова, яку читають. Однак під час виступу існує небезпека "застопоритися", адже точний словесний текст важко відтворювати, особливо великий.

тип підготовки (запис головних положень) є оптимальним для досвідченого оратора. Текст не фіксується раз і назавжди. Промова допускає зміни під час виступу залежно від того, як аудиторія її сприймає.

тип підготовки (умовно) - це імпровізована промова. Проте, як відомо, найкращий експромт - це підготовлений експромт. Перевагою імпровізованої промови можна вважати розвиток впевненості у собі. З іншого боку, це може призвести до того, що в подальшій діяльності оратор відмовлятиметься від ретельної підготовки й буде покладатись на натхнення.

7.1 Композиція публічного виступу

Практично всі публічні виступи, як правило, будуються за традиційною трьохчленною композицією: вступ, основна частина, висновки. Саме такої традиційної композиційної послідовності очікує від оратора аудиторія.

У вступі звичайно ставиться проблема, в основній пояснюється головна думка, наводяться аргументи та докази, у завершенні підбивається підсумок, повторюється головна думка та міститься заклик до аудиторії про підтримку того незаперечного, про що йшлося в доповіді.



8. Основні види красномовства

Кожне публічний виступ має свою власну мету і відбувається в різних ситуаціях. Тому цілком логічно, що кожному з типів життєвих випадків відповідають свої види красномовства.

Соціально-політичний. Сюди відносяться доповіді на політичні та економічні теми, мітингові промови, політичні огляди. При складанні такого роду промови потрібно робити ставку на факти, точні показники і дані, актуальні соціальні проблеми.

Академічний або науковий. Включає в себе різні наукові доповіді, огляди, лекції та огляди. Характерною рисою цього виду є високий рівень науковості виступу, емоційність, яскравість, наочність і доступність викладу.

Судовий. Це промови адвокатів і обвинувачів у суді, а також захисні промови обвинувачених. Головною метою таких виступів служить формування у суду певних моральних позицій у суду, на підставі яких і буде виноситися вирок.

Соціально-побутовий. До цього виду відносять привітання, співчуття, «світське щебетання». Тут стиль мовлення легкий доступний, нерідко використання різних мовних кліше.

Богословсько-духовний (церковний). У цей розділ входять проповіді й мови на соборах. Особливістю є наявність виховного елементу і звернення до внутрішнього світу людини.

Дипломатичний. Тут мається на увазі суворе дотримання дипломатичного етикету, виконання строгих норм при особистому спілкуванні і листуванні.

Військовий. Сюди включають бойові заклики, накази, а також статут, радіозв'язок і військові мемуари.

Педагогічний. Цей вид красномовства складається з пояснень вчителя, промов учнів та їх письмових творів.

Діалоги з самим собою. Тут мається на увазі внутрішня мова, підготовка до виступу, роздуми, спогади і репетиції.

8.1 Основні етапи роботи над промовою

1) Вибір теми

2) Складання плану

Плани бувають трьох видів: простий, складний і цитатний.

Простий план являє собою, по суті, ряд непоширених речень.

Складний план - це своєрідне поширення простого плану шляхом розгалуження основних питань. Крім того, сюди зазвичай вводять вступ та висновки (хоча це не обов'язково).

Цитатний план - це план, подібний, як правило, до простого, але замість непоширених речень тут вживаються цитати, які конденсують суть цього питання.

3) Збирання матеріалу

Матеріал для промови може конденсувати власний і чужий досвід

4) Запис промови

Тут потрібно добре продумати композицію промови, що може не повністю збігатися з планом. Перше, на що слід звернути увагу - чи правильно було обрано слова: якщо сумніваєтесь у значенні якогось слова, краще перевірити його за словником. Далі йде робота над стилем: чи відповідають обрані слова меті промови?

5) Тренування

Тим, хто тільки-но прагне стати оратором, необхідно потренуватися у проголошенні промови вдома, перш ніж виходити з нею до аудиторії

Размещено на Allbest.ru

...