Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

трудовий право законодавство

Трудове законодавство в останні роки перетерпіло значні зміни. Прийнято закони, що цілком обновили окремі правові інститути трудового законодавства, наприклад, закони, що визначають правовий статус нових організаційно-правових форм юридичних осіб - акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю, що укладають із працівниками трудові договори; закони, які вирішують окремі, але дуже важливі питання - про відшкодування моральної шкоди, про осіб, які мають право на пільги при навчанні без відриву від роботи і т.д. Існують і інші нові положення, застосування на практиці яких відіграє важливу роль для захисту як працівників, так і роботодавців.

Таким чином, значне відновлення трудового законодавства спричинило за собою кількісні і якісні зміни джерел трудового права. Нові форми економічних і соціальних відносин зажадали перегляду і зміни багатьох інститутів трудового права як науки, перетворивши радянське трудове право в українське трудове право.

Тема джерел трудового права на сьогоднішній день дуже актуальна. Відбувається зміна всієї законодавчо-нормативної бази країни, приймаються нові закони, а, отже, змінюються і джерела.

Становлення ринкових відносин змушує переглянути українські нормотворчі органи своє ставлення до міжнародного трудового права і трудового права високорозвинених країн, які мають більший досвід правового регулювання в умовах капіталістичного суспільного ладу. У даний час із всією очевидністю зростає вплив міжнародного права не тільки на право міжнародного співтовариства, але і на внутрішнє право держав, що входять у дане співтовариство. Особливо велика роль міжнародного права в справі захисту прав людини, до числа яких відносяться і трудові права.

Категорія «джерела права» у науці звичайно тлумачиться в двох взаємозалежних аспектах. По-перше, до них відносять об'єктивні фактори, які породжують право як соціальне явище. Такими факторами виступають матеріальні умови життя суспільства, економічні, політичні і соціальні потреби пануючого класу й інших соціальних груп. Інакше кажучи, у даному випадку мова йде про джерело права в матеріальному змісті слова. По-друге, поняття джерела права пов'язують і з безпосередньою діяльністю уповноважених органів держави по формуванню права, наданню йому форми законів, указів, постанов і інших нормативно-юридичних документів. Тут ми маємо справу з поняттям джерел права у формальному чи юридичному змісті слова.

Необхідно відзначити, що з другим поняттям джерела права найчастіше приходиться зіштовхуватися не тільки в науці трудового права, але і на практиці, у повсякденному житті, тому що воно дає можливість пізнати трудове право з позицій нормативного змісту і його приналежності до конкретних суб'єктів - працівникам, роботодавцям, трудовому колективу.

Об'єктом роботи є законодавчі та підзаконні акти України у галузі трудового права.

Предметом виступають джерела трудового права, які регулюють трудові відносини між робітниками і роботодавцями.

Метою курсової роботи є аналіз підзаконних нормативних актів нашої держави в якості джерел трудового права.

У даній курсовій роботі поставлені наступні завдання:

Визначити поняття джерел трудового права;

Розкрити поняття та види підзаконних нормативно-правових актів як джерел права

Дослідити підзаконні нормативні акти, що регулюють трудові відносини

Охарактеризувати локально-правові норми, що регулюють трудові відносини



1. Поняття та класифікація джерел трудового права

Суспільні відносини, пов'язані з використанням праці, вимагають належного правового регулювання. Таке регулювання здійснюється через прийняття відповідних правових норм. Вони знаходять своє вираження у формі державних актів органів законодавчої влади, актів вищих органів управління, котрі видають їх у межах своєї компетенції, локальних нормативних актів, що видаються на конкретному підприємстві, в установі, організації. Форма виразу правових норм найбільшою мірою залежить від важливості суспільних відносин, що регулюються ними, а також це залежить і від компетенції органу, який створює відповідні норми.

У науковій та навчальній літературі джерела права розглядають переважно як зовнішню форму функціонування права, ту оболонку, без якої неможливе існування правової норми. Крім формального, термін «джерело права» застосовується і у значенні матеріального джерела права. Під матеріальним джерелом права розуміють причини утворення права, тобто, все те, що згідно з відповідним підходом породжує (формує) позитивне право: ті чи інші матеріальні і духовні фактори, суспільні відносини, природа людини, природа речей, божественний чи людський розум тощо.

У формальному значенні під джерелом трудового права розуміється результат діяльності правотворчих органів, а також результат сумісної діяльності працівників і роботодавців по створенню норм праці.

Відомий вчений - науковець Д.О. Карпенко вважає, що «сутність джерел трудового права України є прямим відображенням матеріальних умов життя нашого суспільства. Тому, якщо змінюються умови життя, то змінюються і джерела трудового права. Особливо це проявляється в сучасних умовах, коли змінюються виробничі відносини і форми власності, роздержавлюються підприємства, що спричинює зміну на них трудових відносин.»

Так, розвал Російської імперії, проголошення на її місці суверенних і незалежних республік, узаконення різних форм власності, ринкові відносини, - усі ці фактори обумовили процес удосконалення трудового права і трудового законодавства, викликали необхідність створення нової моделі системи юридичних джерел. В Україні започатковано проведення правової реформи і, у зв'язку з цим, виникає складна система юридичних джерел, притаманна різним правовим системам: зберігається спадковість романо-германської та радянської правових систем, певною мірою впроваджуються риси англійської та американської правових систем.

Трудове право, так як регулює суспільні трудові відносини, має соціальний характер. Як соціальне право воно є сукупністю правил соціального захисту людей, що визначаються матеріальним достатком суспільства. Тому джерела трудового права України можна визначити як спосіб вираження норм права, що приймаються компетентними органами держави і призначені регулювати трудові відносини в процесі застосування праці і соціального захисту людей праці.

Джерела законодавства носять об'єктивний характер і їм притаманні такі ознаки:

? зовнішня об'єктивізація;

? державне санкціонування;

? гарантованість державою.

Система юридичних джерел побудована на принципах ієрархії і являє вона собою порядок розміщення джерел права і законодавства в системі залежно від юридичної сили, що зводиться до таких принципів:

? відмінності конституційного і законодавчого регулювання;

? пріоритет актів законодавчої влади перед актами виконавчої та судової влади;

? перевага актів вищих органів у порівнянні з нижчими органами;

? наявність первинних і вторинних актів;

? відповідність локальних актів державно - правовим актам;

? можливість зупинення і скасування неправомірних актів.

Місце того чи іншого джерела в системі джерел права визначається в залежності від місця відповідного органу в ієрархії державних органів влади і управління.

В Україні Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони і інші нормативно - правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії.

Оскільки трудове право - це система правових норм, то для кращого їх засвоєння потрібно класифікувати джерела трудового права. Класифікація джерел трудового права може бути проведена за найрізноманітнішими критеріями.

Якщо брати до уваги те, що джерело трудового права є формою вираження трудового законодавства у відповідному нормативному акті, то такі нормативні акти за змістом можуть бути двох видів:

1) що містять лише норми трудового права, наприклад Кодекс законів про працю України;

2) що містять норми різних галузей права, у тому числі трудового (їх називають комплексними), наприклад Закон України «Про приватизацію державного майна».

З огляду на загальну теорію національного права України можна стверджувати, що джерела трудового права можуть мати нормативний і ненормативний характер. Наприклад, укази Президента України про персональне нагородження орденом Ярослава Мудрого або присвоєння почесного звання «Заслужений працівник науки» - це правові акти правозастосовчого характеру, у той час як Указ Президента України від 26 квітня 1995 р. «Про запровадження на території України регіональних графіків початку робочого дня» є нормативним актом трудового права.

Класифікацію також можна виконувати:

а) за юридичною силою;

б) за системою трудового права відповідно до його інститутів;

в) за органами, які приймають нормативні акти;

г) за ступенем їх узагальнення;

д) за формою і сферою дії правового акта.

За юридичною силою джерела трудового права поділяються на Конституцію України, акти міжнародного регулювання праці (ратифіковані Україною), закони, підзаконні нормативно-правові акти, акти соціального партнерства, акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, локальні нормативно - правові акти. Класифікація за цим критерієм дає змогу повніше з'ясувати характерні ознаки і особливості джерел трудового права.

Серед законів при цьому можна виділяти: загальні та спеціальні. Окремо виділяють такий спеціалізований кодифікований закон як Кодекс законів про працю.

Джерела трудового права класифікуються також згідно з його системою та інститутами. Так, закони України про працю можуть бути кодифікованими (наприклад КЗпП України) і поточними, що стосуються окремих інститутів трудового права (Закон України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 р., Закон України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 р. та інші).

Якщо ж класифікувати закони як джерела трудового права згідно з його системою (загальною і особливою), то слід виділяти джерела, що належать як до загальної частини, так і до всіх інститутів особливої частини трудового права (Конституція України і КЗпП України).

Ієрархія законодавчих джерел базується на підпорядкованості органів, що приймають акти. Саме тому місце органу в ієрархії державних органів влади і управління визначає місце того чи іншого джерела у системі джерел Трудового права України. Джерела трудового права класифікуються також за органами, які їх ухвалюють. Розрізняють норми, що приймаються вищими органами законодавчої влади України (закони, постанови), Президентом України (укази, розпорядження), а також вищим органом виконавчої влади - Кабінетом Міністрів України (постанови і розпорядження); норми центральних органів державного управління (Міністерства праці та соціальної політики України та інших міністерств і відомств України); норми органів державної влади та управління Автономної Республіки Крим; норми, що приймаються органами місцевого самоврядування.

За ступенем узагальнення джерела трудового права поділяються на кодифіковані, поточні і комплексні, що охоплюють різні інститути трудового права. Джерела трудового права можна класифікувати також за формою і сферою їх дії.

За формою джерела трудового права поділяються на такі: а) закони; б) укази; в) розпорядження; г) постанови; д) правила; е) положення; є) рішення; ж) накази; з) рекомендації; и) роз'яснення та інші форми вираження нормативного акта.

За сферою дії джерела трудового права класифікуються на такі:

? загальнореспубліканські - КЗпП України, Основи законодавства України про охорону здоров'я;

? галузеві або відомчі;

? міжгалузеві (правила, стандарти з охорони праці);

? обласні

? місцеві (локальні) у межах конкретного підприємства.

За видами відносин, що регулюються, джерела трудового права можна поділити на такі, що регулюють трудові відносини, і на ті, що забезпечують регулювання відносин, тісно пов'язаних з трудовими.

У літературі визнають також традиційні й нетрадиційні джерела трудового права. До традиційних відносяться: Кодекс законів про працю України, Закон України «Про оплату праці» та інші. Приналежність таких актів до джерел трудового права видно вже з їх назви. Разом з тим окремі нормативні положення, що є джерелами трудового права, містяться в нормативно-правових актах, які відносяться до джерел іншої галузі права. Наприклад, у Законі України «Про приватизацію державного майна», який за галузевою приналежністю є актом цивільного права, містяться норми, що відносяться до трудового права.

Деякі автори вважають, що окрему групу джерел трудового права України становлять керівні роз'яснення Верховного Суду України в особі його пленуму. Інші мають зовсім протилежну точку зору. І пояснення цьому дуже просте і, головне, випливає з теорії права. Справа в тому, що керівні роз'яснення Верховного Суду України не замінюють і не змінюють закон, а носять допоміжний характер.

В юридичній літературі термін «джерело права» застосовується у двох значеннях - в значенні матеріального джерела та формального джерела права. Під матеріальним джерелом права розуміють причини утворення права, тобто все те, що згідно з відповідним підходом породжує (формує) позитивне право: ті чи інші матеріальні або духовні фактори, суспільні відносини, природа людини, природа речей, божественний або людський розум тощо. У матеріальному аспекті джерелом правових норм виступають реальні суспільні відносини. Сучасні економічні умови здійснюють суттєвий вплив на формування права. Фактично ми спостерігаємо створення нової загальної моделі правового регулювання трудових відносин. Змінюються не лише межі правового регулювання, але й внутрішня структура трудового права, про що йшлося при висвітленні питання про систему трудового права.

Під формальним джерелом права мається на увазі форма зовнішнього вираження положень (змісту) чинного права.

Джерела трудового права у формальному значенні слід визначати як результати діяльності правотворчих органів, а також сумісної нормотворчості працівників і роботодавців у сфері застосування найманої праці.

Джерела трудового права можна класифікувати за різними підставами.

1) За характером прийняття джерела трудового права поділяються на:

- такі, що приймаються державними органами (закони, укази, постанови тощо);

- такі, що приймаються за угодою між працівниками і роботодавцями (колективні угоди, колективні договори тощо);

- такі, що приймаються органами міжнародно-правового регулювання праці (пакти про права людини, конвенції і рекомендацій МОП).

2) За юридичною силою джерела трудового права поділяються на:

- Конституцію України,

- акти міжнародного регулювання праці (ратифіковані Україною),

- закони,

- підзаконні нормативно-правові акти,

- акти соціального партнерства,

- акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування,

- локальні нормативно-правові акти.

3) Залежно від ступеня узагальненості джерела трудового права розрізняють:

- кодифіковані,

- комплексні,

- поточні нормативно-правові акти

2. Поняття та види підзаконних нормативно-правових актів як джерел права

Під законний нормативно-правовий акт - це документ, який видається компетентним органом або посадовою особою на підставі закону, відповідно до нього, для конкретизації та виконання законодавчих приписів та містить норми права.

Окрім законів, що є основною формою вираження нормативно-правових актів, існують акти, які служать для приписань адміністративних розпоряджень уряду, інших органів виконавчої влади. Так, уряд у цій формі видає постанови й розпорядження, значну частину нормативно-правових актів становлять акти міністерств і відомств, місцевих органів влади.

До них ставляться правила, накази, інструкції, декларації, циркуляри, листи, постанови, рішення, вказівки, програми, конвенції, положення, статути й т. п.

Неодноразово в історії різних країн уживали спроби впорядкувати видання таких актів, уніфікувати їхньої назви. Але це, на жаль, не завжди вдавалося. У вітчизняній історії такі спроби вживали, зокрема, в останній період існування Радянського Союзу. Очевидно, різноманіття й конкретика предмета правового регулювання - видів суспільних відносин - настільки велика, що не завжди ці види вдається чітко визначити, і тим більше поставити у відповідність конкретному виду нормативно-правового акту. От і виходить, що ті самі відносини регулюють те наказ міністра, то інструкція, а те й додаток до циркулярного листа. Іноді справа доходить і взагалі до курйозів. В одному з курортних городків місцевий орган влади у своїй обов'язковій постанові встановив серед численних заборон, у числі яких минулого й заборони «не ходити по вулицях у піжамах», «не розпивати спиртні напої в лазні», і такий пункт «е»: «заборонити застосування фізичної чинності при посадці в автобуси».

Словом, проблема відповідності «виду суспільних відносин» і «виду нормативно-правового акту» дійсно існує й об'єктивно штовхає працівників державних органів на створення адекватних нормативно-правових актів. Переплетення об'єктивних і суб'єктивних факторів у цій області породжує й різноманіття видів нормативно-правових актів.

Правда, російські юристи плекають мрію створити закон, що, з одного боку, з огляду на наукові розробки, юридичну практику, поставив би у відповідність конкретному виду суспільних відносин конкретний вид нормативно-правового акту, а з іншого боку - закріпив би це формально під страхом недійсності актів, що порушують принцип «відповідності». Але вдається це зробити тільки частково. Деяким органам влади вже в чинних законах, дійсно «приписуються» форми вираження їхніх правових рішень (наприклад, постанови й розпорядження уряду). Однак на інших рівнях керування ми знову зустрічаємося з «актотворчістю», оскільки проблему «відповідності» ніяк не вдасться вирішити раз і назавжди через безліч життєвих ситуацій і колізій.

Теорія права дає наступне визначення цього поняття: «Підзаконний нормативно-правовий акт - це документ компетентного органу, який видаються на підставі закону, відповідно до нього і для його виконання.

Отже, підзаконні акти регламентують лише ті відносини, які вже регулюються за допомогою законів, тому вони не можуть суперечити законам, Конституції, повинні відповідати принципам і вимогам права. Вони повинні мати всі реквізити: назву, хто видав, дату видання, причини, підпис уповноваженої особи і печатку.

Підзаконні нормативно-правові акти класифікують на основні види:

1. За суб'єктами видання:

Ш укази і розпорядження Президента України;

Ш постанови Верховної Ради;

Ш постанови Кабінету Міністрів України,

Ш розпорядження голів обласних і районних державних адміністрацій;

Ш рішення, нормативні ухвали місцевих рад народних депутатів;

Ш інструкції, вказівки і накази керівників міністерств, державних комітетів та відомств України;

Ш рішення виконавчих комітетів місцевих рад народних депутатів;

Ш накази (нормативні) керівників відділів і управлінь місцевих державних адміністрацій та виконавчих комітетів місцевих рад народних депутатів;

Ш нормативні накази, інструкції адміністрації підприємств, установ, організацій;

2. За юридичною силою:

Ш загальні (поширюються на всю територію та населення держави, наприклад, постанови ВРУ, укази Президента України, акти Кабінету Міністрів України);

Ш відомчі (поширюються на певну сферу суспільних відносин, як: акти міністерств, відомств, державних комітетів);

Ш місцеві (чинні на території певної адміністративної одиниці, зокрема, акти місцевих органів виконавчої влади);

Ш локальні (регламентують діяльність конкретних підприємств, установ, організацій і поширюються на їхніх працівників, наприклад, накази і розпорядження адміністрацій).

Підзаконні нормативно-правові акти відіграють важливу роль у регулюванні суспільних відносин. їхня дія спрямована на виконання та конкретизацію вимог законів. Адже законами регулюються найважливіші суспільні відносини. Всі інші суспільні відносин регулюються підзаконними актами. Це дає можливість оперативніше на законодавчому рівні вирішувати всі нагальні державні проблеми.

Нормативні акти Президента України, Кабінету Міністрів, місцевих державних адміністрацій

З метою реалізації функцій і повноважень, визначених Конституцією України, Президент здійснює правотворчу діяльність. На основі та на виконання Конституції і законів України він видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на всій території України.

Указ в Україні і в інших країнах - це власна назва найбільш важливих актів, які видаються главою держави (президентом).

У західних країнах акти, аналогічні указу, іменуються декретами (у США - виконавчими декретами).

Згідно з п. 1 Положення про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента України, нормативні акти глави держави, тобто акти, розраховані на постійну або багаторазову дію, оформлюються тільки указами Президента України.

В межах нормотворчої діяльності Президента України доцільно розрізняти ординарне і особливе провадження.

Ординарне нормотворче провадження являє собою діяльність з оновлення нормативного матеріалу та заповненню прогалин у праві, а особливе охоплює діяльність по внесенню змін в чинні нормативні укази Президента. Ці провадження характеризують самостійну нормотворчу діяльність глави держави.

Ординарне і особливе провадження (в межах нормотворчої форми діяльності Президента України) досить ретельно внормовані указами №346/93 від 20 серпня 1993 р. «Про порядок підготовки і внесення актів Президента України» (із змінами і доповненнями) та №503/97 від 10 червня 1997 р. «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності».

Ці провадження складаються з таких стадій:

1) розробка проекту нормативного указу Президента України (проекти цих актів готують Кабінет Міністрів України, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади в межах своєї компетенції, центральні органи громадських організацій України, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, Глава Адміністрації Президента України, Радники Президента України, а також структурні підрозділи Адміністрації Президента);

2) погодження проекту з відповідними органами, установами, організаціями та його візування керівниками й посадовими особами цих органів і установ;

3) реєстрація проекту в Загальному відділі Адміністрації Президента України з доповіддю про це Главі Адміністрації;

4) виконання резолюції Глави Адміністрації Президента України, за необхідності - опрацювання проекту згідно з резолюцією Глави Адміністрації;

5) візування проекту Керівником Головного державно-правового управління і Главою Адміністрації Президента України; подання проекту Главою Адміністрації на підпис Президенту України;

6) підписання указу Президентом України і його оприлюднення.

Проекти актів Президента України подаються разом із супровідним листом і пояснювальною запискою щодо необхідності їх прийняття, а в разі потреби - і з економічним обґрунтуванням, довідковими та аналітичними матеріалами. Проекти актів Президента, подані без додержання зазначених вимог, можуть бути повернені Главою Адміністрації керівникам, які внесли такі проекти.

Президентом України законопроекти не оприлюднюються, а реєструються у Секретаріаті Адміністрації Президента і передаються до Верховної Ради України.

В Україні при виданні указів згідно з ч. 4 ст. 106 Конституції частково застосовується контрасигнатура, тобто скріплення акта глави держави підписом міністра; це означає, що юридичну і політичну відповідальність за даний акт несе міністр, який його скріпив. Формально це пояснюється тим, що глава держави не несе відповідальність за свої дії (за винятком зради або іншого злочину).

Проте, акти Президента, видані в межах його повноважень, скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання, лише частково. До них належать акти Президента України, які стосуються таких питань його повноважень:

Ш представлення держави в міжнародних відносинах, здійснення керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави, ведення переговорів та укладення міжнародних договорів України;

Ш прийняття рішень про визнання іноземних держав;

Ш призначення та звільнення глав дипломатичних представництв в Україні, в інших державах і при міжнародних організаціях;

Ш приймання вірчих і відкличних грамот дипломатичних представників іноземних держав;

Ш призначення за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припинення їхніх повноважень на цих посадах;

Ш утворення, реорганізація та ліквідація за поданням Прем'єр-міністра України міністерств та інших центральних органів виконавчої влади в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади; скасування актів Кабінету Міністрів України

Ш бути Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України;

Ш призначення на посади та звільнення з посад вищого командування Збройних Сил України, інших військових формувань;

Ш здійснення керівництва у сферах національної безпеки та оборони держави;

Ш очолювати Раду національної безпеки і оборони України;

Ш прийняття у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення у разі необхідності окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;

Ш призначення третини складу Конституційного Суду України;

Ш утворення судів у визначеному законом порядку; присвоєння вищих військових звань, вищих дипломатичних рангів та інших вищих спеціальних звань і класних чинів.

Поряд з указами, Президент України відповідно до ст. 106 Конституції України видає розпорядження, яке являє собою один з видів підзаконних актів: владний акт державного органу, виданий у межах його компетенції, який має обов'язкову силу для фізичних і юридичних осіб, яким його адресовано.

Розпорядження можуть бути тривалої дії, а можуть мати разові наслідки для конкретного виконавця.

Суть і порядок організації і контролю за виконанням актів Президента України розкривається в Указі Президента України від 29 березня 2000 року №549/2000 «Про заходи щодо вдосконалення організації контролю за виконанням актів та доручень Президента України».

Цим актом в ч. 3 установлено, що координація заходів щодо забезпечення контролю за виконанням актів та доручень Президента України, доручень Державного секретаря України центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування в частині делегованих їм повноважень здійснюється Головним контрольним управлінням Секретаріату Президента України. Ця установа відповідно до своїх завдань:

Ш здійснює перевірки виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування в частині делегованих їм повноважень, їх керівниками, а також відповідними підприємствами, установами і організаціями актів та доручень Президента України, актів Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, доручень Державного секретаря;

Ш вивчає та аналізує здійснення центральними та місцевими органами виконавчої влади, їх відповідними органами і службами контрольно-наглядових функцій, узагальнює практику контрольної діяльності та вносить пропозиції щодо її вдосконалення;

Ш вносить пропозиції щодо притягнення в установленому порядку до відповідальності посадових осіб, винних у невиконанні або несвоєчасному чи неналежному виконанні актів та доручень Президента України.



3. Підзаконні акти що регулюють трудові відносини

Поряд із законами трудові відносини регулюються цілою системою правових актів, що мають нормативний характер. Такі акти, як правило, приймаються органами державного управління. Оскільки вони приймаються у розвиток і на виконання чинною законодавства, їх прийнято називати підзаконними. Головна роль у створенні системи підзаконних актів належить Президенту України, який с єдиним суб'єктом державно-правових відносин і на якого покладена функція забезпечення конституційності, законності дій інших суб'єктів права. Президенту України надані повноваження підписувати закони, що приймаються Верховною Радою. Йому належить також право одноособово приймати укази і розпорядження, які мають нормативний характер і є підзаконними актами. Укази і розпорядження Президента України можуть відноситись до різних питань регулювання трудових відносин.

Стратегічною метою соціальної політики на державному рівні є досягнення відчутного поліпшення матеріального добробуту і умов життя людей, забезпечення повної продуктивної зайнятості населення, розвиток ринку праці, забезпечення демографічного відтворення населення, захист трудових прав громадян, розвиток соціального партнерства, забезпечення здорових і безпечних умов праці для працюючих, проведення кадрових змін на всіх рівнях управління і в усіх сферах діяльності, удосконалення системи оплати праці та доходів населення, реформування системи соціального забезпечення населення, захист громадян як споживачів.

Постановою від 19 березня 1994 р. №170 Кабінет Міністрів України затвердив Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, яке визначає загальні засади, порядок укладення контракту, його зміст і порядок припинення. Державна експертиза умов праці проводиться на підставі Положення, затвердженого Кабінетом Міністрів України постановою від 1 грудня 1990 р., яким визначені основні завдання державної експертизи, її права та обов'язки.

Система джерел трудового права відрізняється від джерел інших галузей права тим, що в регулюванні трудових відносин важливе місце займають локальні (місцеві) норми права, які приймаються безпосередньо на підприємствах, в установах, організаціях власником або уповноваженим ним органом за погодженням з трудовим колективом чи профспілковим комітетом. Завдяки локальному регулюванню трудових відносин розвиваються демократичні засади у виробничій діяльності. Співвідношення ж локального і централізованого регулювання є показником демократизму існуючої правової системи суспільства. Локальна нормотворчість здійснюється безпосередньо учасниками трудових відносин, які беруть участь у створенні цих норм, можуть впливати на їх зміст. Це дає можливість працюючим знати обсяг належних їм прав та обов'язків, що визначені локальними нормами, максимально пристосовуючи їх для реалізації своїх інтересів та задоволення потреб.

Таким чином, локальна норма в трудовому праві України - правило загальнообов'язкової поведінки, що безпосередньо санкціоноване державою і прийняте у встановленому законом порядку безпосередньо на підприємстві. Основним локальним документом на підприємствах, в установах, організаціях є колективний договір.

Нормативні акти, що безпосередньо приймаються на підприємстві, такі як колективний договір, підлягають обов'язковому обговоренню і схваленню трудовим колективом на загальних зборах або конференціях.

Нові економічні відносини значно розширили самостійність господарюючих суб'єктів у галузі правового регулювання умов праці робітників і службовців.

До локальної нормотворчості відносяться також встановлення систем оплати праці і форм матеріального заохочення, затвердження положень про преміювання і виплату винагороди за підсумками роботи за рік. Ці локальні акти приймаються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом.

Таким чином, локальні норми, що приймаються власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом спільно з трудовим колективом або за погодженням з профспілковим комітетом, є складовою частиною системи трудового права. Вони повинні бути внутрішньо погодженими з більш загальними правовими нормами, які займають провідне, визначальне місце в ієрархії правових норм.

Тлумачення і використання судовими органами законодавства про працю, дає їм можливість здійснювати судовий нагляд за положеннями чинного законодавства і тим самим сприяти здійсненню економічних і соціальних завдань, що стоять перед державою і народним господарством. Розгляд трудових спорів органами судової влади органами є особливою формою контролю за правильністю додержання власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом законодавства про працю.

При такому контролі судових органів за правильністю застосування власниками або уповноваженими ними органами законодавства про працю в судових органах накопичується значна кількість випадків, при узагальненні яких створюється відповідна практика. Вивчення цієї практики дає можливості вищому судовому органу України - Верховному Суду - давати керівні роз'яснення по застосуванню трудового законодавства. Керівні роз'яснення, що приймаються Пленумом Верховного Суду України, містять тлумачення норм права, орієнтують судову практику на правильне застосування чинного законодавства. Під тлумаченням нормативних актів розуміється, по-перше, усвідомлення певним суб'єктом їх змісту, по-друге роз'яснення, тобто доведення до розуміння, усвідомленого іншими суб'єктами.

Норми права завжди мають загальний характер, а застосовуються до конкретних фактів. Тлумачення судом закону по кожній справі, що розглядається, називається каузальним. Керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України є також тлумаченням, але таким, що проводиться з використанням досвіду вирішення багатьох справ на базі судової практики. Воно орієнтує судові органи на правильність у застосуванні чинного законодавства. При цьому не тільки керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України можуть бути орієнтиром для судової практики, а і постанови чи ухвали судової колегії в цивільних справах Верховного Суду по конкретних справах, коли в них знаходять відображення важливі, принципові для практики питання, що виникають при застосуванні правових норм [10, 214].

Пленум Верховного Суду України може виступати у двох формах. Він як судовий орган може розглядати конкретні справи. Постанова Пленуму Верховного Суду по такій справі фактично є завершенням розгляду даної справи і процесуальним актом. Тому винесення такого акта повинно здійснюватись в рамках встановленого процесуального регламенту.

Тлумачення закону, що здійснюється Пленумом Верховного Суду України, адресовано не тільки судовим органам. Власники підприємств, установ, організацій і уповноважені ними органи, професійні спілки, робітники і службовці при вирішенні спірних питань, що випливають із трудових відносин, також змушені звертатись до цих роз'яснень, з тим щоб усвідомити, як з точки зору Верховного Суду України буде розцінено їх дії судом, що розглядає конкретну трудову справу. Вирішуючи, наприклад, питання про розірвання трудовою договору з працівником за систематичне порушення ним трудової дисципліни, власник або уповноважений ним орган, профспілковий комітет змушені звернутися до п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», у якому роз'яснено, що за цією підставою працівник може бути звільнений лише за проступок на роботі, вчинений після застосування до працівника дисциплінарного або громадського стягнення, за невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором чи правилами внутрішньою трудовою розпорядку. В таких випадках враховуються ті заходи дисциплінарного стягнення, які встановлені чинним законодавством і не втратили законної сили за давністю або не зняті достроково (ст. 151 КЗпП), і ті громадські стягнення, які застосовані до працівника за порушення трудової дисципліни у відповідності до положення або статуту, що визначає діяльність громадської організації, і з дня накладення яких до видання наказу про звільнення минуло не більше одною року. Неврахування власником або уповноваженим ним органом цього роз'яснення Пленуму Верховною Суду України безумовно викличе визнання звільнення незаконним і поновлення працівника на роботі.

Отже, керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України забезпечені достатнім механізмом для їх виконання. Ігнорування цих роз'яснень може викликати скасування або зміну судового рішення, яке винесене всупереч роз'ясненню. Тому можна зробити висновок, що керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, котрі містять тлумачення закону вищим судовим органом держави, даються ним у рамках його повноважень, мають правову силу, стають обов'язковими для виконання всіма учасниками судочинства і є джерелом трудового права. Крім законодавчих норм, підзаконних і локальних актів право включає в себе конкретизуючі юридичні норми - правоположення, що виробляються судовою і адміністративною практикою в процесі тлумачення і застосування юридичних актів.

Відповідний вплив на забезпечення однакової правозастосовчої практики джерел трудового права має судова практика. Досі ні теоретично, ні практично не вирішено, тобто залишається дискусійним, питання про те, чи є джерелом трудового права керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України. Так, В. І. Прокопенко доводить, що керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України є джерелом трудового права1. А інші вчені-правознавці вважають, що роз'яснення Пленуму Верховного Суду України можуть бути визнані джерелом трудового права лише в тому разі, якщо в такому роз'ясненні йдеться про створення нової норми. Прикладом такого роз'яснення є п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 р. №152. Згідно з третьою точкою зору, Постанови Пленуму Верховного Суду України не є джерелом трудового права, хоча вони мають велике значення для однакового застосування норм трудового законодавства3. На нашу думку, більш слушною є третя позиція, оскільки Конституція України від 28 червня 1996 р. чітко визначила коло органів правотворчого характеру, а Верховний Суд України до їх складу не входить.

До підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють працю працівників, необхідно віднести постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України нормативного характеру, які видаються 3 різних питань регулювання суспільних відносин у сфері праці на виконання Конституції і законів України. Вони обов'язкові для виконання на території всієї держави і не повинні суперечити Конституції і законам України. Так, Указом Президента України №1258/98 від 17 листопада 1998 р. створено Національну службу посередництва і примирення і затверджено Положення про Національну службу посередництва і примирення, затверджено низку програм та концепцій у сфері праці, які по суті є правовими доктринами, на базі яких відбувається подальше реформування трудового законодавства.

Постанови Кабінету Міністрів України займають значне місце серед джерел трудового права. До таких постанов належать: «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій» від 3 квітня 1993 р., «Про впорядкування застосування контрактної форми трудового договору» від 19 березня 1994 р.; Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою від 8 лютого 1995 р.; «Про затвердження Порядку проведення індексації грошових доходів громадян» від 17 липня 2003 р.; Положення про порядок проведення атестації державних службовців, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 р.; Порядок проведення компенсації громадянами втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затверджений постановою від 21 лютого 2001 р. та ін.

До підзаконних нормативно-правових актів належать акти Міністерства праці та соціальної політики України, наприклад, Рекомендації про порядок надання працівникам з ненормованим робочим днем щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці, затверджені наказом Мінпраці від 10 жовтня 1997 р.; Порядок реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою, затверджений наказом Мінпраці від 8 червня 2001 року та ін.

Акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування належать до джерел трудового права в тих випадках, коли містять положення, які регулюють відносини у сфері праці. Місцева державна адміністрація згідно зі ст. 24 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. забезпечує реалізацію державних гарантій у сфері праці, у тому числі й щодо права на своєчасне одержання винагороди за працю; розробляє та організовує виконання перспективних та поточних територіальних програм зайнятості та заходи щодо соціальної захищеності різних груп населення від безробіття; забезпечує проведення згідно з законом оплачуваних громадських робіт для осіб, зареєстрованих як безробітні; забезпечує соціальний захист працюючих, зайнятих на роботах зі шкідливими умовами праці на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності, якісне проведення атестації робочих місць; бере участь у веденні колективних переговорів та укладанні територіальних тарифних угод, вирішенні колективних трудових спорів (конфліктів).

До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. належить встановлення зручного для населення режиму роботи підприємств комунального господарства, торгівлі та громадського харчування, побутового обслуговування, що відносяться до комунальної власності відповідних територіальних громад (пп. 9 п. «а» ст. 30); встановлення за узгодженням з власниками зручного для населення режиму роботи розташованих на відповідній території підприємств, установ і організацій сфери обслуговування незалежно від форм власності (пп. 4 п. «б» ст. 30).

У сфері соціального захисту населення виконавчі органи бронюють у порядку, встановленому законом, на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності робочі місця, призначені для працевлаштування осіб, які відповідно до законодавства потребують соціального захисту і не здатні конкурувати на ринку праці, визначають нормативи таких робочих місць; приймають рішення про створення на підприємствах, в установах і організаціях спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю, організують професійну підготовку цих осіб; узгоджують проведення ліквідації таких робочих місць (пп. 12 п. «б» ч. 1 ст. 34 Закону), а також вирішують інші питання соціального захисту в межах відповідної території.

4. Локально-правові норми, що регулюють трудові відносини

Джерелами трудового права є також акти соціального партнерства - колективні договори та колективні угоди, що укладаються на державному, галузевому, регіональному рівнях, локальні нормативно-правові акти.

З розвитком договірного методу регулювання праці в Україні з'явилися нові джерела норм трудового права - соціально-партнерські угоди, а роль традиційних колективних договорів набула нового змісту. Виникає проблема співвідношення цих актів як власне в самій системі договірних актів, так і між цими актами і трудовим законодавством; питання дублювання, підміни, співвідношення, гарантій, передбачених такими актами, їх обсяг. Крім того, зміст окремих угод, зокрема генеральних угод, укладених в Україні, вимагає ретельного аналізу і доробки.

Соціально-партнерські угоди і колективні договори у всьому світі мають велике значення як дійовий інструмент договірного регулювання. їх слід позбавити декларативності, яка, як відомо, звела нанівець не одну реформу, що починалася в економіці за часів СРСР. Угоди є актами колективно-договірного регулювання і не повинні зводитися до перспективних «планів роботи» або дублювання положень чинного законодавства.

Важлива роль належить локальним нормативно-правовим актам (колективному договору, правилам внутрішнього трудового розпорядку, положенню про преміювання, положенню про порядок винагороди за підсумками роботи за рік тощо). Ці акти чинні тільки в межах конкретного підприємства, установи, організації. Вони приймаються частіше за все на певний термін. Локальні нормативно-правові акти повинні пристосовувати загальні норми до умов конкретного виробництва, характеру і профілю підприємства з урахуванням економічного становища останнього. Вони не повинні погіршувати становище працівників порівняно із законами, а також іншими підзаконними нормативно-правовими актами.

Чинним трудовим законодавством не врегульовано належним чином порядок розробки й прийняття локальних нормативно-правових актів. Найбільш детально врегульовано порядок укладення і підписання колективного договору - основного локального акта. Стосовно правил внутрішнього трудового розпорядку в ч. 1 ст. 142 КЗпП передбачено, що вони затверджуються трудовими колективами за поданням власника або уповноваженого ним органу і профспілкового комітету на основі типових правил, а в ч. 1 ст. 52 КЗпП встановлено, що при 5-денному робочому тижні тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням 3 профспілковим комітетом підприємства, установи, організації з дотриманням встановленої тривалості робочого тижня (статті 50 і 51).

Звичайно локальні нормативно-правові акти приймаються для розв'язання тих або інших питань регулювання суспільних відносин у сфері праці, якщо в законодавстві не передбачено прямого регулювання, або коли із закону випливає, що має бути проведена конкретизація відповідних положень на підприємстві. Так приймаються локальні акти з питань робочого часу, часу відпочинку, оплати праці, охорони праці та ін. Окрім того, реалізовуючи ст. 9-1 КЗпП, роботодавець має право встановлювати додаткові порівняно із законодавством трудові і соціально-побутові пільги. Встановлення поліпшених умов праці, як правило, здійснюється у колективному договорі із вказівкою фінансових джерел забезпечення конкретних видів пільг, категорій працівників, на які вони поширюються. Локальні акти приймаються роботодавцем самостійно, або разом, або за погодженням з профспілковим органом чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (наприклад, ст. 10 Закону України «Про відпустки» передбачає саме такий порядок затвердження графіка відпусток). До локальних актів належать положення про преміювання, положення про винагороду за підсумками роботи за рік, список професій і посад із ненормованим робочим часом і тривалість додаткової відпустки за ненормований робочий день на конкретному підприємстві тощо.



Висновки

Аналізуючи наведене можна зробити такі висновки

Найвищу юридичну силу мають нормативні укази Президента України як глави держави. Своїм указом чи розпорядженням він може скасувати акти Кабінету Міністрів України

Укази і розпорядження Президента України - обов'язково виконуються на території України. Джерелом трудового права є також розпорядження Президента України3. Втім, лише ті з них, що містять правові норми - обов'язкові правила, які регулюють поведінку у трудовій сфері. Окремі укази Президента України мають персоніфікований характер і не визнаються джерелами права4.

До підзаконних нормативно-правових актів належать постанови Кабінету Міністрів України. Як джерела трудового права вони видаються на виконання Конституції України, КЗпП, інших законів України, нормативних указів Президента України, є актами виконавчої

У системі джерел трудового права постанови Кабінету Міністрів України мають неабияке значення серед підзаконних джерел трудового права України. Вони регулюють питання оплати праці, умови праці деяких категорій працівників, затверджують спеціальні «Положення», певний «Порядок» чи «Перелік» 1, які визначають юридичний статус деяких органів і працівників.

До підзаконних нормативно-правових актів належать і розпорядження Кабінету Міністрів України.

У деяких галузях для окремих категорій працівників діють статути й положення про дисципліну, які затверджуються постановами Кабінету Міністрів України3.

До джерел трудового права належать нормативно-правові акти Міністерства праці та соціальної політики України, галузевих міністерств і відомств, державних комітетів з питань регулювання трудових відносин.

Нормативно-правові акти місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування можуть видаватися в межах їх компетенції. Наприклад, з приводу забезпечення реалізації державних гарантій у сфері застосування праці, соціального захисту працівників та інших питань регулювання трудових відносин працівників у межах їх повноважень.

Повноваження в галузі зайнятості населення, праці та заробітної плати місцевої державної адміністрації визначені у ст. 24 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій у сфері регулювання праці, прийняті у межах їх компетенції, теж є джерелами трудового права.

Голова місцевої державної адміністрацій видає розпорядження одноособово і несе за них відповідальність згідно із законодавством. Розпорядження голови місцевої державної адміністрації, видані згідно з чинним законодавством, обов'язкові для виконання керівниками підприємств, установ, організацій, їх філіалів і відділень незалежно від форм власності.

Джерелами трудового права є акти соціального партнерства. Угоди як специфічні договірні джерела трудового права характеризуються тим, що приймаються не органами державної влади, а суб'єктами трудових відносин. При цьому держава уповноважує соціальних партнерів на договірну правотворчість у сфері праці.

Угоди укладаються на державному, галузевому, регіональному рівнях на двосторонній основі.

Локальні норми трудового права в Україні - правило загальнообов'язкової поведінки, попередньо санкціоноване державою і прийняте в установленому законом порядку безпосередньо на підприємстві, в установі, організації, і діє в їхніх межах.

Основними локальними документами, які регулюють трудові й тісно пов'язані з ними відносини є:

...