Падіння самодержавства на початку березня 1917 р. поклало початок стрімкому, вибухоподібному, а отже, практично неконтрольованому розвиткові багатьох суспільно-політичних процесів, які до того стримувалися за імперською державною машиною. Неспроможність російської влади від 1861 р. знайти прийнятний для всього суспільства спосіб модернізації сільського господарства, преференції дворянському, поміщицькому землеволодінню за рахунок селянства історики розглядають як одну з головних причин вибуху революцій і 1905, і 1917 рр. Селянин, утому числі з солдатською амуніцією в окопах Першої світової війни, став примітною дієвою постаттю революції. Аграрний характер революції 1917 р. загалом визнаний, з особливою силою він виявився в Україні, в складі населення якої селянство мало абсолютну більшість [5, 86].

Характерною рисою революційних подій в Україні було тісне поєднання національного та соціального моментів, які фокусувалися на постаті українського селянина. Кожна з політичних сил, що претендували на політичне лідерство в Україні, особливо на владу, мали в той чи інший спосіб вирішувати селянську проблему.

Передусім це мала зробити Українська Центральна Рада (УЦР), яка постала на початку березня 1917 р. у вузькому колі київської української інтелігенції. Для умасовлення українського руху їй потрібно було широке народне опертя. Дістати його можна було насамперед у селянському середовищі - носії української національної культури, мови, на яких базувалася модерна українська національно-політична ідентичність. Першим кроком у цьому напрямі став кооперативний з'їзд Київщини 14-15 березня 1917 р. З'їзд, за спогадами М. Грушевського, заманіфестував себе не в ролі фахової організації, а насамперед «представництва землі, села і селянства»². З одного боку, кооперативний з'їзд не оминув можливості солідаризуватися з революційною Росією, а з іншого - і це було головним - продемонстрував українські домагання федеративної перебудови Росії із забезпеченням національно-територіальної автономії України. [4, 95].

На противагу заходам російських есерів, їхні українські «одноклубники» висунули ідею створення в селах селянських спілок. 27 березня в Полтаві відбулися організаційні збори першої такої спілки, а вже 6-7 квітня у Києві відбувся з'їзд діячів українського села, на якому було представлено 18 місцевих селянських спілок. З'їзд ухвалив утворити Всеукраїнську селянську спілку для чого створив відповідний організаційний комітет, який перейнявся проблемами скликання Всеукраїнського селянського з'їзду. В основу діяльності селянських спілок з'їзд поклав дві головні ідеї: насамперед домагатись національно-територіальної автономії України, а по-друге, вирішення земельного питання в Україні покласти не на Всеросійські Установчі збори, а на Український сойм. Ці ідеї, як зазначав П. Христюк, визначили майбутній розвиток Української революції. [10, 292].

Обидва з'їзди були скликані напередодні проведення Всеукраїнського національного конгресу, їхні делегати взяли активну участь у роботі конгресу, забезпечували йому широку репрезентативність та соціальну базу. Національний конгрес не розглядав спеціально аграрне питання (ідея його скликання належала М. Грушевському і була спрямована на підтримку гасла національно-територіальної автономії України та легітимації УЦР шляхом нових довиборів її складу). Проте в доповідях з приводу різноманітних аспектів автономії висувались питання перерозподілу повноважень між центральним та українським урядами, обговорювалась проблема місцевого самоврядування, права та повноваження територіальних громад, творення територіально-національного війська, яке б несло службу виключно в Україні. Такі питання не могли не зачіпати селян, і вони активно підтримали конгрес. [9, 196].

Особливо симптоматичним з перших селянських з'їздів 1917 р. був з'їзд в Одесі, скликаний 6-8 квітня 1917 р. селянською секцією ради робітничих депутатів. На з'їзд з'їхалося близько 2000 делегатів від селян Херсонської, Подільської та, частково, Бессарабської губерній. Керівництво з'їзду від його початку опинилося в руках російських меншовиків та есерів, які процедурно прагнули позбавити можливості слова представників українських партій, але делегати наполягали на цих виступах і одноголосно проголосували за резолюцію, запропоновану українськими есерами. В резолюції йшлося про те, що справедливе вирішення земельного питання «можливе тільки при повній автономії України» [7, 241].

Загалом процес організації селянства впродовж весни-літа 1917 р. йшов досить високим темпом і широким фронтом. У волостях, повітах та губерніях з'явились ради селянських депутатів, у селах відкривалися «Просвіти», створювалися кооперативні осередки, але найчисленнішими стали селянські спілки. Вони тісно співпрацювали з УПСР. Спілки забезпечували цій партії масову політичну підтримку, а УПСР, у свою чергу, набула особливої ваги у Центральній Раді ЦР, де мала найбільшу фракцію. Показовим був і перехід голови УЦР М. Грушевського під прапори есерівської ідеології.

Якщо українські есери наполягали на соціалізації землі, то українські есдеки, фракція яких користувалась великим впливом в УЦР, дотримувалися властивої марксистським партіям ідеї націоналізації та муніципалізації землі. Українські соціалісти-федералісти не мали в 1917 р. чіткої позиції щодо способу реорганізації сільськогосподарської справи, але частина провідних діячів партії, таких, як Є. Чикаленко, В. Леонтович, дотримувались поглядів, близьких до програмних засад заснованої влітку 1917 р. української демократичної хліборобської партії (УДХП), яка до складу ЦР не входила і виступала опонентом до її соціалістичного курсу. [14, 307].

Отже, практично всі українські партії (ті, що входили до УЦР, і ті, що їй опонували) поділяли думку про необхідність реорганізації земельної справи. Питання полягало лише в тому, як це зробити: поміркованими заходами з урахуванням інтересів великих землевласників чи радикальними, революційними, - шляхом конфіскації великої земельної власності, до яких схилялася більшість безземельного та малоземельного селянства.

Аналіз документального матеріалу показує, що ЦР, в якій домінували представники соціалістичних партій, схилялась до радикальних способів вирішення аграрного питання. Прикладом її попередньої земельної програми може бути резолюція «Про землю» Всеукраїнського селянського з'їзду, який відбувся 28 травня - 2 червня 1917 р. у Києві. З'їзд формально не був структурою ЦР, але його проведення патронувалося нею, на з'їзді були присутні і фактично керували його роботою провідники УЦР включно з М. Грушевським. Тож з'їздівські резолюції «Про землю», «Про Центральний Український земельний комітет» та «Про організацію селянства» були попередньо узгоджені з керівництвом УЦР.

У список для виступів в обговоренні земельного питання на з'їзді записалося 80 осіб від усіх регіонів України. Ці виступи показали велику регіональну специфіку у землеволодінні та землекористуванні в Україні, що говорило про надзвичайну складність розв'язання земельного питання. Однак резолюція «Про землю» була ухвалена одноголосно. Вона визнавала, що «тільки здійснення соціалістичного ідеалу, до якого прямує Україна, як і інші народи, може задовольнити бажання трудового селянства та пролетаріату». Яким же був в уяві делегатів з'їзду цей ідеал, і які заходи до його здійснення вони передбачали? Насамперед - скасування приватної власності на землю, перехід усієї землі без викупу до Українського земельного фонду, від якого через споживчу та трудову норми земля мала бути віддана у користування лише тим, хто буде обробляти її власними руками. Не виключала резолюція добровільного гуртового ведення господарства через створення хліборобських товариств. Ліси, води та земельні надра в межах України визнавалися власністю українського народу. Для створення механізму проведення аграрної реформи з'їзд запропонував створити Центральний Український земельний комітет, а також місцеві земельні комітети [10, 312].

Важливе значення мала також резолюція «Про Центральний Український земельний комітет», де було сформульовано кілька важливих вимог в аграрній сфері до Тимчасового уряду. По-перше, створити Центральний Український земельний комітет, видати закон про передачу в Україні земельних справ у руки цього комітету та місцеві земельні комітети, а також заборонити продаж та довгострокову оренду землі, її роздрібнення. Визнати всі земельні угоди, укладені від початку революції, недійсними, вжити жорстких заходів проти вирубки лісу. Цікавим був пункт резолюції щодо Донецького басейну. З'їзд висловився проти його монополізації Тимчасовим урядом і зазначив, що використання урядом Донбасу «можливе тільки за угодою Центрального Українського земельного комітету».

Суголосність дій Центральної Ради та Всеукраїнського селянського з'їзду була продемонстрована входженням до УЦР 212 членів Всеукраїнської Ради селянських депутатів, обраної на селянському з'їзді. Ідеї з'їзду зафіксовані в резолюції «Про землю», були перенесені до І Універсалу ЦР, який з'явився 10 червня 1917 р. [14, 75].

Важливість для ЦР тісного зв'язку з селянством підкреслювалась і фактом створення Генерального секретаріату, у складі якого одразу ж з'явилося генеральне секретарство земельних справ, яке очолив відомий кооперативний діяч Б. Мартос. Він був членом Української соціал-демократичної робітничої партії, і безумовно, ця обставина не могла не позначитися на стратегії майбутньої діяльності земельного секретарства. В першій декларації Генерального секретаріату, опублікованій 27 червня 1917 р., земельна проблема була, проте, дещо відсунута на другий план. Першим завданням секретарства визначалося створення волосних, повітових та губернських земельних комітетів і рад селянських депутатів, діяльність яких мала спрямовуватися «на шлях громадського порядкування не тільки земельною власністю, а й сільськогосподарським інвентарем». Відмінність позицій українських есерів та есдеків у земельному питанні вилилась в ідеологічний конфлікт на Всеукраїнському робітничому з'їзді, який відбувся 11 - 14 липня 1917 р. у Києві. На з'їзді домінували українські есдеки, доповідачем з земельного питання був Б. Мартос. Тези його доповіді, як і пункти ухваленої робітничим з'їздом резолюції, мали деякі відмінності від резолюції Всеукраїнського селянського з'їзду. Зокрема, вже не говорилося про скасування приватної власності на землю, про передачу землі у користування тільки тим, хто обробляє її власними руками. Натомість йшлося про те, щоб землю лише вилучити з товарного обороту, а також щоб користування землею було «влаштоване в інтересах усього трудового народу» [13, 82]. Подібні відступи не сподобались есерівській фракції робітничого з'їзду, вона пропонувала продублювати резолюцію селянського з'їзду, а коли есдеки цю пропозицію відхилили, есери відмовилися від голосування і залишили зал засідань.

В українських політиків було розуміння необхідності негайних «пожежних» дій у завершенні війни та проведенні аграрної реформи. Так, С. Єфремов наприкінці серпня опублікував статтю «Півроку», в якій передбачав можливість соціального колапсу, якщо не будуть вжиті негайні заходи до припинення війни. [12, 108].

Інший, більш лівий український політик, есер М. Шаповал опублікував у серпні-вересні брошуру «З біжучої хвилі (Революція, Установчі збори і наша політика)», в якій вказував на повну втрату мотивації в суспільстві, особливо в нижніх його верствах, до продовження війни. Революція не створила нових, додаткових мотивів, які б мобілізували народні маси. Вихід М. Шаповал бачив у реформуванні соціальних відносин: «Треба дати народові віру, що він не буде одурений» [3]. Насамперед М. Шаповал пропонує провести аграрну реформу, а саме: передати великі й середні земельні маєтки та ліси під оруду земельних комітетів. Тоді народ «знайде в собі силу терпеливо ждати справедливого рішення земельної справи і справді буде зацікавлений в скликанні Установчих Зборів» [3]. Брошура М. Шаповала цікава ще й тим, що автор вважає, що в Україні ця реформа повинна бути проведена з ініціативи та під орудою Центральної Ради, не чекаючи Установчих Зборів. До висновку про необхідність передачі землі і сільськогосподарського виробництва під контроль земельних комітетів ще до скликання Всеросійських Установчих зборів прийшла Катеринославська крайова конференція УСДРП, яка відбулася 8-10 вересня 1917 р.[10, 314]

Як відомо, 25 жовтня 1917 р. було останнім днем правління Тимчасового Уряду. Його падіння, перехід влади у Петрограді до рук більшовиків внесли істотні корективи у діяльність ЦР та Генерального секретаріату. 29 жовтня, відкриваючи роботу чергової - сьомої сесії ЦР, М. Грушевський чимало уваги звернув на перешкоди, які створювали на шляху української демократії «органи старої тактики» (зокрема, він вказав на небажання Тимчасового уряду затвердити законопроект про Крайовий земельний комітет). У зв'язку з новою ситуацією постати нові завдання, нова мета створення Української Демократичної Республіки. «Республіка та стоїть перед нами як велике завдання, яке ми сповнимо і дамо до санкції Українських Установчих зборів, скликання яких ми підготовляємо і мусимо здійснити в найкоротшому часі», - пообіцяв М. Грушевський. Лідер есерівської партії та її фракції в ЦР М. Ковалевський у промові на відкритті сьомої сесії УЦР теж засвідчив, що останнім часом (від серпня 1917 р.) Генеральний секретаріат перебував у прикрому становищі між «Тимчасовою інструкцією» та реальними вимогами революції, і саме через «інструкцію не полагоджено земельного закону і закону про Крайовий земельний комітет» [4, 96]. Наступного дня сесія терміново розглянула законопроект про передачу землі у розпорядження земельних комітетів. Як зазначив у своїй доповіді товариш генерального секретаря земельних справ К. Мацієвич, це був тимчасовий документ, який не порушував основ землеволодіння та не скасовував земельної власності. Очевидно ця обставина викликала досить складне голосування («за» - 96, «проти» - 65, за іншими джерелами, - 72). У резолюції сесії, яка супроводжувала рішення, визнавалася необхідність термінового запровадження комітетського контролю над землею, а також підкреслювалася потреба невпинного ходу до соціалізації землі [6, 37].

Хвиля аграрного екстремізму ще більше зросла після ухвалення II Всеросійським з'їздом рад декрету про землю. Цей декрет, як і декрет про мир, був ефективним стратегічним ходом В. Леніна у боротьбі за владу в Росії. Ленін не переймається, на відміну від Центральної Ради, пошуком ефективних заходів зі збереження сільськогосподарського виробництва, його не цікавили інтереси селянства, для нього важливо було використати деструктивну енергію селянства для розвалу старого світу, на руїнах якого передбачалася побудова нового, комуністичного ладу. [10, 324].

2. Аграрна політика Центральної Ради після проголошення ІІІ Універсалу

В зв'язку з тим, що земельне питання займало чільне місце в Україні, Генеральний секретаріат УЦР своїм першочерговим завданням вважав розробку плану земельної реформи для її «внесення на Українські Установчі збори, які мали остаточно вирішити земельну справу». Першим генеральним секретарем земельних справ УЦР був обраний громадський і політичний діяч, вчений-економіст, (до 1917 р. -- організатор кооперативних товариств) Б.М.Мартос, який був одним із авторів проекту земельного закону УЦР від 18 січня 1918 р.

Чергову резолюцію про соціалізацію землі було прийнято на VIII сесії УЦР, те саме закріплювалось у III Універсалі, де проголошувалось скасування права власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових господарств. Це викликало багато непорозумінь на селі. Ось чому Генеральний секретаріат і земельне секретарство через тиждень після оприлюднення Універсалу змушені були видати «Роз'яснення Генерального секретаріату з земельного питання, викладеного в Третьому універсалі». У документі вказувалось, що Третій універсал лише проголошує загальні підвалини для наступних відповідних законів про землю, які мають виробити уряд та Українські Установчі збори. Зверталась увага на те, що загальнонародне право власності означає від дня оголошення Універсалу заборону «дотеперішнім власникам продавати, купувати, заставляти, дарувати чи передавати кому-небудь у власність якими-будь способами, бо ці землі Українська Центральна рада вважає власністю не окремих осіб чи установ, а всього народу».

До Українських Установчих зборів порядкувати на землях мали виборні земельні комітети. Самовільне захоплення землі заборонялось так само, як і захоплення сільськогосподарських машин, лісів, будинків, коней, корів і іншого добра. Роз'яснювалось, що майбутні закони яро землю і Установчі збори подбають про забезпечення інтересів всіх сільськогосподарських робітників і службовців, визначать порядок сплати боргів, а також питання про допомогу тим, хто найбільше постраждає в результаті земельної реформи. Всі трудові селянські землі мали залишитись недоторканими. Це ж саме стосувалось земель міст, містечок, сіл, каменоломень, копалень, фабрик, заводів. Категорично заборонялось рубати ліси без дозволу повітових земельних комітетів. Не зачіпав Універсал і землевласників, котрі обробляли землю своїми руками, тобто, як прийнято було говорити тоді, «у розмірах трудового господарства». Іншими словами, власність на землю у межах до 50 десятин не скасовувалась.

Після жовтневої революції 1917 р. продовольчі справи погіршувались з кожним днем. Генеральний секретаріат УЦР оцінив становище як смертельно небезпечне і хліб проголосив власністю УНР з забороною торгувати ним приватним особам. Погіршувало ситуацію зволікання з проведенням земельної реформи. 16 січня 1918 р. в періодиці з'явилося звернення секретарства земельних справ до українського селянства, селянських спілок, земельних комітетів, кооперативних і просвітніх товариств за підписом головного секретаря народних земельних справ Б.Зарудного, в якому напередодні прийняття Тимчасового земельного закону акцентувалась увага на його необхідності для вирішення кагальних проблем УНР.

Тимчасовий земельний закон УЦР затвердила. 18 січня 1918 р. Основні його положення відповідали вимогам Всеукраїнського селянського з'їзду і Третього універсалу щодо власності на землю, води, ліси і надра, які до скликання Українських Установчих зборів взяла під свою опіку Центральна Рада. Міськими землями розпоряджались органи місцевого самоврядування, іншими -- сільські громади, волосні, повітові і губернські земельні комітети. Головним їхнім завданням було забезпечення прав громадянам на користування землею, охорона природних багатств від виснаження, вживання заходів щодо збільшення цих багатств.

Земля надавалась для загальногромадського користування, під оселі і будівлі окремим особам, товариствам, громадським установам, розміщення торговельних і промислових підприємств та для т.зв. приватнотрудового господарювання, яке мало вестись власною працею окремими особами, сім'ями або товариствами. Наймана праця могла використовуватись лише у виключних випадках, тимчасово і відповідно з правилами, які встановлювали земельні комітети.

Користування землею проголошувалось безкоштовним, оподаткуванню підлягали лише землі, надані понад встановлену норму, а також надприбутки, які залежали від родючості земельної ділянки, її розташування стосовно торговельних центрів та шляхів, інших соціально-економічних умов, що не залежали від праці землекористувачів.

Право користування землею могло переходити у спадщину, а строки встановлювалися сільськими громадами і товариствами на підставі правил, затверджених земельними комітетами згідно з законами. Передача права на користування дозволялася лише громадами і земельними комітетами. Вилучення у великих власників земель, вод, надр, лісів проводилось без викупу, але колишнім землевласникам за їх бажанням і згідно з рішенням волосних земельних комітетів залишалися ділянки з садами, виноградниками т.ін, в кількості, яку вони могли обробити власною працею і працею своєї родини. Разом з вилученими землями у підпорядкування загальних комітетів переходив рухомий і нерухомий інвентар колишніх власників, а також будівлі, за винятком тих, які вкрай потрібні їм для життя чи торговельно-промислової діяльності. Всі вилучені ділянки мали за рішенням земельних комітетів поділятися на землі для громадського господарства і землі для приватнотрудового користування.

І вже Третім універсалом проголошувалось: «Праця робітництва в Українській Народній Республіці має бути негайно упорядкована. А зараз оповіщаємо: На території Народної Республіки України від сього дня встановлюється по всіх підприємствах вісім годин праці». Тяжкий і грізний час вимагав доброго упорядкування виробництва, кращої організації праці, рівномірного розподілу продуктів споживання... В зв'язку з цим перед генеральним секретарством праці ставилось завдання «разом з представництвом від робітництва встановити державний контроль над продукцією на Україні, пильнуючи інтересів як України, так і цілої Росії». Поряд із загальнодемократичними правами проголошувалося право на створення спілок і страйки, чим було закладено основу для правової бази суспільного регулювання соціальних конфліктів. Проголошені гасла були дуже загальні і не виходили за рамки тих положень, що проголосив Раднарком Росії. Характеру економічних відносин з Росією визначено не було. Третій універсал, що намітив широку соціально-економічну програму української революції, М. Грушевський називав найважливішим актом, «який коли-небудь з'являвся на нашій землі».

Але слід відмітити і непослідовність та нерішучість УЦР. Так, 25 листопада 1917 р. Центральна Рада залишила чинними всі закони Російської імперії, які діяли на території України до кінця жовтня 1917 р., аж до створення особливих українських законів. Наприклад, поряд з іншими, на Україні залишився чинним закон Тимчасового уряду від 22 червня 1917 р. «Про розпорядок розвитку та прикладення діючих законів про охорону праці» та інші закони, які свідчили, що Центральна Рада та її уряд у розв'язанні соціально-економічних питань взагалі у перші місяці революції виходили з оцінок українських соціалістичних партій, які, до речі, в оцінці характеру революції дотримувалися тих самих оцінок, що й російські, кваліфікуючи Росію як країну, що вступила в стадію буржуазно-демократичного ладу в системі капіталістичних відносин.

Важливо зазначити, що процес державного будівництва був перерваний наступом і зайняттям Києва більшовиками. Після повернення Центральної Ради до Києва, за словами М.С. Грушевського, довелося «відновляти до Фунту розбиту й поруйновану ними (більшовиками) адміністративну машину». Таким чином, усі ті напрацювання, що їх вдалося зробити за кілька місяців Українській Центральній Раді були майже повністю знищені.

Проголошення Четвертим універсалом повної незалежності України М.Грушевський розглядав як тверду підставу «забезпечення нашої державності й нашого соціального будівництва, котрого йде від нас робочий народ». Пояснюючи історичну необхідність української самостійності, він одним з мотивів такого кроку Центральної Ради називав «необхідність повної свободи в упорядкуванні соціальних, економічних і фінансових справ України».

9 лютого 1918 р. представники Центральної ради підписали мирний договір із центральними державами. За ним Німеччині та Австро-Угорщині надавалася можливість використовувати сировинні та продовольчі ресурси України. У Бресті була досягнута усна домовленість про оплачування збройної допомоги Центральній раді з боку Четверного союзу українським хлібом. Окупанти розробили і здійснювали в Україні загарбницьку воєнно-економічну політику, яка повинна була не лише забезпечити термінові потреби Німеччини та Австро-Угорщини в українському хлібі та промисловій сировині, а й переслідувала далекосяжнішу мету -- назавжди перетворити Україну на свій аграрний придаток і навічно закріпити її за собою.

Після повернення разом з німецькими військами в Україну Центральна Рада не відмовилася від попереднього свого курсу на проведення соціалістичних перетворень, хоч цей напрям був уже дуже дискредитований більшовиками за короткий час свого правління. Проголошуючи незмінність старого курсу, Центральна Рада, за словами М.Грушевського, не врахувала, «яке велике витверезіння воно принесло і як багато людей позбулося соціалістичних ідей».

Позиція М. Грушевського була дуже жорсткою і непоступливою особливо в питаннях аграрної реформи. Після приходу німецького війська почався рух серед заможного селянства в оборону власності на землю. 25 березня 1918 року в Лубнах відбувся з'їзд, організований партією хліборобів-демократів. На цьому з'їзді зібралося біля 2000 селян, які ухвалили резолюцію такого змісту: 1) засудити політику Центральної Ради в аграрному питанні; 2) вимагати повернення їм права на землю та збирати інвентар; 3) передати землю (понад певною нормою) в оренду селянам; 4) забезпечити рівні права соціалістам і несоціалістам і 5) вимагати ввести до Центральної Ради представників всіх хліборобів. Вислані з'їздом до Центральної Ради делегати нічого не добилися. Голова УЦР навіть не прийняв їх і не збирався приймати, як і змінювати курс Уряду. «В кожній справі, в кожній реформі чиїсь інтереси терплять», -- писав пізніше М. Грушевський.

Під час підготовленого з допомогою німецької окупаційної адміністрації перевороту генерала П.Скоропадського було ліквідовано Українську Народну Республіку, розігнано Українську Центральну Раду і скасовано мандати обраних демократичним шляхом на більшій частині території УНР депутатів Українських Установчих зборів.