Місце Верховної ради України в системі державної влади

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Місце Верховної Ради України в системі державної влади

1.1 Історія становлення Верховної Ради України

Термін «парламент» походить від латинського слова «parlame», що означає «говорити, розмовляти». Парламент - це вищий загальнонаціональний представницький орган держави. В усіх сучасних конституціях він визначений як носій законодавчої влади. Однак слід зауважити, що іноді законодавча функція може належати не тільки парламенту, а й виборчому корпусу, який здійснює законодавчу функцію через референдум. Іноді цю функцію можуть реалізовувати інші державні органи [1]. верховний рада конституційний

Сьогодні парламенти діють у понад 160 країнах світу.

Назва парламенту у різних державах світу різниться. Наприклад: Федеральні збори (Швейцарія); Конгрес (США); Генеральні кортеси (Іспанія); Кнетес (Ізраїль); Всекитайські збори народних представників тощо. Також існує позиція, відповідно до якої в умовах конституційного закріплення принципу поділу влади вживати термін «верховна» щодо органу, який представляє одну з гілок державної влади, вважається некоректним [2].

Конституція гетьмана Пилипа Орлика, датована 1710 роком, відома широкому загалу під назвами: «Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорозького...», «Правовий уклад та конституції законів та вольностей Війська Запорозького...», «Уклад прав і вольностей Війська Запорозького та угоди...», «Конституція Пилипа Орлика» чи «Бендерська конституція». Даний документ дуже часто перебуває в полі зору вчених конституціоналістів і дає можливість нам проаналізувати його норми, які були закладені ще в XVIII столітті Пилипом Орликом. [3].

Стаття 6 Конституції Пилипа Орлика впорядковує питання внутрішнього врядування, зокрема обмеження одноосібної влади гетьмана і створення як у поміч, так і на противагу йому Генеральної ради старшини. На думку багатьох дослідників, ця стаття є засадничою й базовою в Конституції, на ній ґрунтується весь юридично - адміністративний фундамент майбутньої Української Козацько-Гетьманської Держави.

«На виборах гетьмана призначаються одностайною ухвалою три сесії Генеральної ради, які повинні кожного року проводитися у гетьманській резиденції: перша - на Різдво Христове, друга - на Великдень і третя - на празник Покрови Пресвятої Богородиці. На ті сесії повинні прибути не лише полковники зі своєю старшиною і сотниками, не лише генеральні радники з усіх полків, але також посли від Війська Запорозького Низового для участі і дораджування; по одержанні універсалу від гетьмана вони зобов'язані бути присутніми і прибути точно у визначений час». У цій статті вперше в українському державотворенні сформовано принципи побудови українського парламентаризму та впровадження їх у політичне життя [4, с. 7].

Наступним кроком у становленні парламентаризму в Україні була Центральна Рада періоду Української Народної Республіки (листопад 1917 р. - 1920 р.).

Від самого початку в основоположних документах Української Центральної Ради постійно декларувалося, що вона є тимчасовим органом, який має припинити свою діяльність після скликання Всеукраїнських установчих зборів.

Українська Центральна рада формувалася на основі делегування до її складу представників різних демократичних громадських організацій українська, а також поповнення її складу «представниками інших народів, які проживали на території Україні, від їхніх революційних організацій».

І все ж, не дивлячись на всі зміни в організації Української Центральної Ради, її лідери не змогли домогтися повноцінного представництва по всій території України, незважаючи на актуальність даного питання до останнього моменту її існування.

Робота Української Центральної Ради повинна здійснювалася через її Загальні збори (сесії) і Комітет Ради. У першому узагальнюючому документі Української Центральної Ради, «Наказ Українській Центральній Раді» від 23 квітня 1917 року, перелічувались повноваження Загальних зборів: вони «визначають напрями і характер усієї роботи Ради» і поділяються на звичайні, які «повинні відбуватися не рідше одного разу на місяць», і надзвичайні - їх скликає Комітет у разі необхідності.

Комітет Української Центральної Ради «провадить роботу Ради у конкретній обстановці моменту, яка постійно змінюється». До складу даного Комітету входили:

a) обрана з'їздом президія Ради - голова та два його заступники;

б) члени, обрані загальними Зборами Ради (17 членів);

в) обрані комітетом голови комісій Ради (не більше 8), а також особи, кооптовані (введені) Комітетом до його повного складу (33 члени).

Із числа своїх членів Комітет обирав секретарів, скарбника і голів комісій.

У липні 1917 р. Українська Центральна рада знову повернулася до організаційних проблем, зокрема до діяльності свого комітету. 12 липня вона видала постанову про компетенцію і склад свого комітету, або Малої ради, як його потім називали. Згідно із цією постановою комітет визначався як постійних орган, що розробляє і вирішує всі найважливіші справи, котрі виникають на сесіях Української Центральної ради, а саме:

а) скликання чергових зборів;

б) підготовка доповідей;

в) поповнення складу Генерального секретаріату між сесіями;

г) вирішення усіх нагальних справ.

Чергові збори Малої ради відбувалися щотижня, а надзвичайні «при необхідності за ініціативою голови, заступників, а також за заявою не менше 5 членів Комітету». Для законодавчого кворуму вимагалося не менше 2/3 від загальної кількості членів Комітету, а сам склад Комітету збільшувався до 40 осіб [5, с. 395-397].

Однією з головних причин падіння Центральної Ради було те, що вона не зуміла створити ефективну місцеву владу й місцеве самоврядування. Це було зумовлено тим, що й сам голова Центральної ради Михайло Грушевський недооцінював роль місцевих органів влади, вважаючи, що головне мати владу в столиці. У перші місяці Центральної Ради він підкреслював «хто керує в Києві, той панує по всій Україні». Однак подальший розвиток подій переконливо довів, що М. Грушевський фатально помилявся. Минув деякий час і виявилося, що «поза столицею край жив своїм власним життям».

За висновком Дмитра Дорошенка, «опанувавши осередок, Київ та й то не цілком, провідники Центральної Ради зовсім не зуміли так само опанувати провінцію, не зуміли зорганізувати вірно собі адміністративного апарату на місцях». Призначені Центральною Радою губернські і повітові комісари не зуміли стати дійовими представника Центральної Ради й в основному жалілися на анархію й безладдя на місцях [6, с. 130].

22 січня 1918 р. Центральна Рада проголосила IV Універсал, де відзначався той факт, що УНР стає самостійною, незалежною, суверенною державою. Цим же актом Україна проголошувалась парламентською республікою, унітарною і демократичною державою. Законодавчі функції закріплювались за Центральною Радою. Отже, про Центральну Раду як парламентську установу можна говорити, починаючи лише з проголошення четвертого Універсалу, адже саме ним вона наділялась функціями законодавчої та представницької влади. Центральною Радою також була прийнята Конституція УНР, яка запроваджувала принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Таким чином, Центральна Рада в процесі своєї діяльності виконувала функції, властиві парламентським органам уже в період її становлення. Однак статусу постійної парламентської установи вона набула лише після IV Універсалу. Крім функцій законотворчої, установчої та контрольної, вона виконувала ще й конституційну функцію. Проте український парламентаризм тогочасної України не був сформований в єдине ціле, оскільки вже тоді почалася окупація німецькими військами українських територій, тобто порушення цілісного суверенітету держави, як однієї з основних її елементів.

Після ліквідації УНР на Україні запанувала радянська влада, яка заперечувала один з основних принципів парламентаризму - поділ влади. На початку 1919 р. була прийнята Конституція Української РСР, згідно з якою органами центральної радянської влади визнавались Всеукраїнський з'їзд Рад Робітничих, Селянських та Червоноармійських депутатів, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад та Рада Народних Комісарів. Вищою владою вважався з'їзд Рад, участь в якому брали лише представники панівного робітничого класу, формувався він у непрямий, багатоступеневий спосіб, до того ж був контрольований владою. Виключним повноваженням з'їзду Рад було затвердження, зміни і доповнення до тексту Конституції.

У новій радянській Конституції УРСР 1937 р. зазначалося, що вищим органом державної влади є Верховна Рада Української РСР. Принципово новим положенням був перехід до загальних і прямих виборів. Строк повноважень Верховної Ради становив чотири роки. До її складу входили Рада Старійшин ВР УРСР, Президія ВР УРСР, Партійна група ВР УРСР, Слідчі та ревізійні комісії, Постійні комісії ВР УРСР. За багатьма ознаками (функції, структура) Верховна Рада УРСР може вважатись прикладом парламенту. Однак на той час реальним суб'єктом політичної влади була комуністична партія, яка довгий час здійснювала контроль та мала безпосередній вплив на громадськість та на Верховну Раду УРСР. Та все ж діяльність партії була побудована не за конституційними принципами.

20 квітня 1978 році на позачерговій сьомій сесії Верховної Ради Української РСР дев'ятого скликання ухвалюється нова Конституція Української РСР. Цей Основний Закон Української РСР не вніс принципових змін у державному чи суспільному житті республіки, натомість сприяв появі демократичного напрямку суспільного життя людей.

Таким чином, відмовившись від ідей парламентаризму, радянська влада все ж рухалась у напрямі до його принципів. Про це можна говорити, спираючись на приклад зміни виборчого права на пряме, загальне, таємне і рівне. Але при цьому заперечувалося право вибору як таке, оскільки вибір міг бути зроблений лише на користь правлячої партії, тобто вибору в принципі не було. Адже тотальний контроль держави (комуністичної партії) нанівець зводив усі свідомі чи несвідомі кроки до демократичного способу правління. Крім того, Верховна Рада Української РСР виконувала свої функції не на постійній основі, а її депутати працювали тут за сумісництвом.

Новий етап української державотворчої історії розпочинається з 1990 років, коли вперше за роки правління радянської влади вибори до Верховної Ради УРСР відбувалися за принципом плюралізму. Це дало змогу опозиційній комуністичній партії потрапити до складу законодавчого органу. Парламентська опозиція дістала назву Народної ради. Верховна Рада УРСР працювала на постійній основі, сесійно, а не лише в період скликань, як це було раніше. Робота цього органу регулювалися нормами тимчасового регламенту.

Найвагомішими документами політичного значення стали «Декларація про державний суверенітет України» від 16 липня 1990 року [7] та постанова Верховної Ради Української РСР «Про проголошення незалежності України» від 24 серпня 1991 року [8].

«Декларація про державний суверенітет України» на законодавчому рівні закріпила принцип поділу влади і проголошувала, що від імені українського народу може виступати лише Верховна Рада Української РСР.

Борис Максимець аналізуючи період становлення інституту парламентаризму в Україні, у своїй статті висловив думку, що законодавець віддав певний пріоритет у відносинах з іншими гілками влади саме законодавчому органу. За Верховною Радою Української РСР було закріплено статус вищого представницького і єдиного законодавчого органу, що, по суті, перетворило її у парламент. Згодом почали вносити корективи у сферу компетенції представницького органу влади, наприклад: були звужені повноваження Верховної Ради у сфері кадрових питань і т. ін. [9, с. 207].

На виконання положень «Декларації про державний суверенітет України» від 24 жовтня 1990 року, Постановою Верховної Ради Української РСР «Про комісію по розробці нової Конституції РСР» від 24.10.1990 року [10], було створено Комісію з розробки нової Конституції України (Конституційну комісію до складу якої увійшли 59 осіб). Основним завданням Конституційної комісії стало створення робочої групи для підготовки окремих розділів проекту Конституції України із залученням провідних вчених з відповідних галузей, а на Президію Верховної Ради Української РСР покладався обов'язок внести на розгляд сесії Верховної Ради Української РСР у грудні 1990 року Концепцію нової Конституції України.

Підготована Концепція нової Конституції України [11], після досить тривалих дебатів на сесії Верховної Ради України була схвалена Верховною Радою України та опублікована в засобах масової інформації для всенародного ознайомлення 19 червня 1991 року. [12, с. 161].

На нашу думку в новій Концепції Конституції України законодавець виділив новий важливий принцип, який визначає, що найвищою соціальною цінністю людини є її права і свободи та їх гарантії. Українська Радянська Соціалістична Республіка має унітарну форму державного устрою з президентською формою державного правління, до складу якої входить Кримська Радянська Соціалістична Республіка.

24 серпня 1991 року Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки приймає постанову «Про проголошення незалежності України» в якій проголосила, незалежність України та створення самостійної української держави - України.

Підготований Конституційною комісією проект Конституції України (в редакції від 01.07.92 року) [13], після бурхливого обговорення у Верховній Раді України, було винесено на всенародне обговорення і опубліковано в пресі.

Проектом Конституції України передбачалось, що законодавча влада в Україні належить Національним Зборам України і складається з двох палат: Ради Депутатів, до складу якої входили 350 народних депутатів і Ради Послів, до складу якої входило по 5 Послів від кожної області, Республіки Крим і міста Києва. В своїй сукупності до складу Національних Зборів України за даним Проектом Конституції України входило 480 осіб.

На нашу думку, така кількість осіб не співвідносилась між кількістю та якістю виконання покладених на них повноважень.

Всенародне обговорення проекту Конституції України тривало приблизно півроку. З цього приводу було проведено велику кількість конференцій, семінарів та інших заходів щодо обговорення основних положень проекту Конституції України. В цей період з'явилося багато пропозицій і зауважень запропонованих не тільки вітчизняними науковцями у відповідній галузі, але і науковцями з європейських держав. Все ж перший проект Конституції України, представлений Конституційною комісією зазнав змін та доповнень, і всі зауваження та пропозиції були враховані Робочою групою Конституційної комісії і втілені у новий проект Конституції України в редакції від 27 травня 1993 року. Але і цей проект Конституції України, які і наступні проекти зазнали краху, через невпинні протистояння Верховної Ради України та Президента України, які відбувались в період значної соціально-економічної кризи.

На початку осені 1994 року конституційний процес в Україні було відновлено. Постановою Верховної Ради України від 20 вересня 1994 року «Про чисельний склад Комісії з опрацювання проекту нової Конституції України (Конституційної комісії)»[14] було сформовано нову Конституційну Комісію до складу якої увійшли окрім відомих політичних діячів із числа народних депутатів України, високопоставлених функціонерів органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, група відомих вчених-правознавців (Ф. Г. Бурчак, В. Г. Буткевич, І. П. Бутко, М. В. Костицький, В. Я. Тацій, Л. П. Юзьков) і представників органів судової влади (В. Г. Білоусенко, Д. М. Притика, В. С. Стефанюк, М. І. Тітов).

Але і ця Конституційна комісія виявилась не ефективною, оскільки за пів року свого існування не прийняла жодного нового рішення щодо створення Конституції України.

Також активну учать у конституційному процесі брали політичні партії, громадські організації та науковці з усіх регіонів України, яким було розроблено та оприлюднено близько двох десятків проектів Конституції.

Найбільша кількість альтернативних варіантів проектів Конституції були запропоновані і представлені на широке обговорення у період з 1993року по 1996 рік. Серед них особливу увагу слід звернути на проекти Конституції України Конгресу Українських Націоналістів, Християнсько-Демократичної Партії України, Української Республіканської Партії.

Проект Конституції Конгресу українських Націоналістів (КУН) був опублікований у 1994 році [15]. Особливий акцент в цьому документі зроблено на національних цінностях українців.

У розділі, що стосується Національних зборів, зазначено, що вони здійснюють функції законодавчої влади на основі двопалатного парламенту, що працює на постійній основі.

Палата Послів обирається за пропорційною системою на 4 роки і складається з 450 Послів та діє на основі представницького мандату.

Сенат обирається непрямими виборами терміном на 6 років. Він забезпечує рівне представництво від земель по 2 Сенатора, по 1 від етнічних меншин, від релігійних організацій. До Сенату входять довічно всі колишні Президенти. Обираються сенатори земельними зборами та відповідними керівними органами етнічних меншин і релігійних організацій за мажоритарною системою відносної більшості.

В проекті зазначено, що депутати мають підтримувати тісний зв'язок зі своїми виборцями. Прописані основні вимоги щодо кворуму засідань палат та прийняття ними легітимних рішень

За даним Проектом до повноважень Палати Послів належить:

1) затвердження складу та програми уряду;

2) контроль за здійсненням держбюджету;

3) призначення і звільнення Глави Нацбанку, Контрольної палати, державних контролерів;

4) проведення розслідувань за звинуваченнями в порядку імпічменту, що їх висувають депутати національних Зборів чи приватні особи проти Президента, Послів чи Сенаторів, Голови та суддів Конституційного Суду і Верховного суду, глав дипломатичних представництв, Глави Нацбанку, Голови контрольної Палати у скоєнні ними адміністративних правопорушень чи кримінальних злочинів, вчинених ними під час виконання ними службових обов'язків.

До повноважень сенату належить:

1) ратифікація, денонсація міжнародних договорів;

2) контроль за станом реалізації прав і свобод нацменшин та конфесійних меншин, прав соціально вразливих верств, прав українців закордоном;

3) призначення та звільнення Уповноваженого Національних Зборів з прав людини;

4) висловлення - не висловлення попередньої згоди щодо кандидатур міністрів, голови і суддів Конституційного Суду, префектів земель, дипломатів, тощо;

5) визначення чисельності Збройних Сил; визначення структури Служби Безпеки;

6) захист прав громадського самоврядування [16 , с. 10].

Національні збори від імені Нації здійснюють виняткові повноваження розпоряджатися усім майном, що є на балансі у держави. Оперативне управління державним майном здійснює виконавча влада, дотримання режиму державного майна покладено на Палату Послів [15].

Проект християнсько-демократичної партії України був поданий як законодавча ініціатива депутатами В. Костицьким, В. Шишкіним (в розробці приймав участь політолог В. Журавський,) є концептуально відмінним від запропонованих на той час проектів основного Закону [17, с. 13].

За проектом християнсько-демократичної партії України [17] уособленням парламенту в Україні є Національні Збори. Вони складаються із двох палат - Палати депутатів і Cенату.

Національні збори збираються за власним правом два рази на рік. Терміни осінньої і весняної сесій обох палат є однаковими - 70 робочих днів.

Палата депутатів складається з 303 депутатів, які обираються терміном на 4 роки. 150 депутатів обираються по єдиному загальноукраїнському багатомандатному виборчому округу за пропорційною системою згідно партійних списків.

150 депутатів обираються по одномандатних виборчих округах за мажоритарною системою відносної більшості.

Місця трьох депутатів передбачаються для представників кримськотатарського народу, які обираються у порядку визначеному кримськотатарським народом.

До основних повноважень Палати депутатів належать:

1) Розгляд законопроектів та здійснення парламентського контролю;

2) Затвердження програми діяльності Кабінету міністрів, вирішення питання про довір'я до Кабінету Міністрів України.

3) Затвердження державного бюджету, звіту про його виконання та здійснення контролю за його виконанням.

4) Надання згоди на будь-яке перебування в межах України іноземних підрозділів, а також на використання українських військовослужбовців за межами України та інші повноваження передбачені даним Проектом.

Сенат складається із 78 сенаторів. Він забезпечує рівне представництво земель і столиці - по 3 сенатори, які обираються шляхом прямих виборів населенням земель та столиці за мажоритарною системою.

До основних повноважень Сенату належить:

1) внесення змін в адміністративно-територіальний устрій;

2) ратифікація і денонсація міжнародних договорів України, здійснення контролю за укладанням інших міжнародних угод з Україною;

3) надання згоди на призначення Президентом України Глав дипломатичних представництв України в інших державах і Представників України при міжнародних організаціях, а також інші повноваження закріплені в даному проекті Конституції України.

Проект Конституції Конституційного комітету Української Республіканської Партії [18] опублікований в газеті «Самостійна Україна» від 23 березня.

У проекті зазначається, що Україна є республікою з президентсько-парламентською формою правління. Державна влада здійснюється за принципом розподілу на законодавчу, виконавчу, судову.

У главі «Державна влада» зазначено, що єдиним і виключним носієм державного суверенітету є українська нація, яка здійснює владу шляхом виборів та референдумів.

Законодавчим органом є Національні збори - двопалатний парламент, який встановлює правові засади економічного і політичного життя, приймає закони, ратифікує і денонсує міжнародні договори, затверджує держбюджет, депутати працюють на професійних засадах.

Народну палату складають 350 депутатів, що обираються за пропорційною системою на 4 роки.

До виключних повноважень Народної палати належать: вирішення питання про довіру Прем'єр-міністрові, призначення і, або звільнення, прийняття відставки Голови Нацбанку.

До складу Сенату входять по три представники від областей, по одному від Києва та Севастополя, які обираються за мажоритарною системою на 6 років.

До виключних повноважень Сенату належить затвердження суддів Конституційного Суду України та Верховного Суду України, глав дипломатичних представництв.

Право законодавчої ініціативи належить Президентові, депутатам парламенту. У тексті виписана процедура прийняття законів, що включає в себе схвалення Народною палатою, розгляд протягом 5-ти днів Сенатом, схвалення більшістю голосів. В разі несхвалення - повернення на доопрацювання в Народну палату, при схвалені - передача Президентові, підписання та оприлюднення.

Національні збори наділені повноваженнями призначення Всеукраїнського референдуму про довіру Президентові. Якщо йому буде висловлена довіра, національні збори протягом двох тижнів розпускаються, а Президент оголошує дату виборів до парламенту.

Аналізуючи дані положення альтернативних проектів політичних партій, ми дійшли висновку, що кожна партія при створенні свого проекту Конституції України, керувалась ідеями, які вона пропагували. До прикладу, у проекті Конституції Конгресу Українських Націоналістів прослідковується ідея відродження української державності. А якщо брати проект Конституції України розроблений Християнською Демократичною партією, то основоположним принципом є визнання людини найвищою людською цінністю і побудова держави на християнських цінностях. На наш погляд, серед цих трьох запропонованих проектів Конституції України, найбільшу увагу слід звернути на проект Конгресу Українських Націоналістів. Враховуючи багатовікову історію українського державотворення, вважаємо за потрібне втілювати національні ідеї та традиції в такий високий, за юридичною силою, документ.

Для вирішення соціально-економічної кризи, яка склалась у 1994 році Верховна Рада України більшістю голосів народних депутатів України ухвалила пропозицію народних депутатів декількох депутатських груп (фракцій) про укладення Конституційного Договору між Президентом України і Верховною Радою України, а також схвалила текст самого Договору [12, с. 180].

Варто зауважити, що з підписанням Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 08 червня 1995 року [19] не втратила чинності Конституція Української РСР 1978 року зі змінами й доповненнями, але вона практично субординувалась йому. При цьому в Договорі прямо не зазначалось про його вищу юридичну силу відносно Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки. Поясненням зазначеної природи Договору може слугувати лише те, що його сторонами були органи, які уособлювали реальну державно-політичну владу у країні - Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади і Президент України як глава виконавчої влади. Саме ці органи у відповідні часи були своєрідним центром державного владарювання в Україні, його організаційно-функціональною основою [20].

Про підписання Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України можна говорити як про один з останніх етапів на шляху до прийняття Основного Закону України - Конституції України.

Новостворена Робоча група Конституційної комісії беручи до уваги досвід своїх попередників, ґрунтуючись на попередніх як офіційних так і неофіційних проектах, на 15 листопада 1995 року підготувала нову редакцію проекту Конституції України. В подальшому цей проект Конституції України було цією Конституційною Комісією і 20 березня 1996 року офіційно внесено на розгляд Верховної Ради України.

Верховна Рада України своєю постановою «Про проект Конституції України» від 04 червня 1996 року [21] визнає невідкладним та приймає у першому читанні проект Конституції України доопрацьований Тимчасовою спеціальною комісією по доопрацюванню проекту Конституції України. Також Тимчасовій спеціальній комісії по доопрацюванню проекту Конституції України було доручено прийняти до уваги пропозиції і зауваження народних депутатів і внести даний проект Конституції України на друге читання.

28 червня 1996 року о 19 годині 18 хвилин Верховна Рада України прийняла Конституцію України [22].

З моменту прийняття Верховною Радою України Конституції України і до початку XXI століття практика показала, що Основний Закон потребує вдосконалення, особливо на фоні зростання соціально-економічної кризи в країні та у зв'язку з несвоєчасним неприйняттям тогочасним Урядом Державного бюджету України, що викликало хвилю спротиву серед громадян. Президент, керуючись статтею 72 та пунктом 6 статті 106 Конституції України, видав Указ «Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» від 15 січня 2000 року [23].

Всі висвітленні питання на Референдумі 2000 року були схвально підтримані виборцями, але сам спосіб проведення референдуму - процедура дострокового голосування, характер питань референдуму - поставив під сумнів його результати. Референдум, на який виборці покладали чимало надій, відбувся, але залишилося без відповіді питання балансу влади в державі після оприлюднення результатів цього грандіозного опитування громадської думки.

Після Помаранчевої революції у грудні 2004 року в Україні було проведено декілька конституційних реформ, при чому за четвертої каденції президента України Віктора Януковича, у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, було проведено зміни до Конституції України, які викликали суперечне ставлення до них у громадськості. Конституція України в редакції 1996 року була відновлена шляхом прийняття рішення Конституційного суду України у справі про дотримання процедури внесення змін до Конституції від 8 грудня 2004 року [24].

Конституційний Суд України у своєму рішенні вирішив: визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року у зв'язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття.

Згодом політиками було оприлюднено, що окремі судді Конституційного Суду нібито «письмово і під запис констатували», що на них здійснювала тиск Адміністрація Президента Віктора Януковича при ухваленні рішення про повернення до президентської форми правління [25].

За часи перебування на посту Президента України, Віктор Янукович намагався створити доволі сильний правовий плацдарм для укріплення та розширення своїх повноважень. Проте він не пробув на посту Президента України повного терміну, передбаченого Конституцією України. Заплямований насиллям в період Революції Гідності в Україні, 26 лютого 2014 року втік в Росію.

На тлі революційних подій, жахіть майдану, 21 лютого 2014 року Верховна Рада України конституційною більшістю в 386 голосів прийняла за основу та в цілому без рішення профільного Комітету, Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» [26], який був підписаний вже виконуючим обов'язків Президента України, Олександром Турчиновим.

3 березня 2015 року Президент Порошенко створив Конституційну Комісію, яка розроблятиме зміни до Основного Закону.

«Початок конституційної реформи буде тривалим, важливим та необхідним процесом. «Маємо зберегти цілісність, соборність України. Ніякого шансу не залишити тим, хто прагнув так званої федералізації, а насправді - розколу України», - наголосив він.

Ідеологічно сьогоднішня Конституція достатньо довершена, але з інституційного погляду яскраво проявляється її недосконалість, що стає підставою для поглиблення кризових явищ. Український досвід цікавий саме і з погляду ефективності інститутів, оскільки в наших умовах їх недосконалість виявляється достатньо швидко [27].

В сучасних реаліях, коли в країні де-факто ведеться війна, коли пересічному громадянину є незрозумілими Конституційні реформи, які проводилися в період останніх років, потрібно зробити діяльність парламенту України максимально відкритою, оскільки громадськість втратила довіру до парламентаріїв та їхньої діяльності на благо держави. Останніми роками простежується тенденція, коли зі зміною Президента України, вносяться і відповідні зміни до Основного Закону. Це негативно впливає на соціально-економічні і суспільно-політичні процеси і має наслідком обурення громадськості, загострення кризи в державі і вже в котре в історії України слугує приводом для недовіри громадськості до Президента України.



Список використаних джерел

1. Рыжов В.А. Законодательная власть: парламент // Конституционное (государственное) право зарубежных стран: в 4 т. / В. А. Рыжов, Б. А. Страшун; отв. Ред. Б. А. Страшун. - М.: БЕК, 2000. - 446 с.

2. Конституційне право України. Повний курс: навч. посіб. / О.В. Совгиря, Н.Г. Шукліна. - 2-ге вид., перероб. і допов. - К.: Юрінком Інтер, 2012. - 544

3. Конституція Пилипа Орлика: оригінал та його історія. Підготувала О. Б. Вовк // Архіви України . - 2010. - № 3-4 (269). - С. 145 - 166.

4. Конституція Пилипа Орлика: Історія створення та місце в українському конституційному процесі / С. К. Лапенко // Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди. «Історія та географія» . - 2013. - Вип. 47. - С. 5 - 9.

5. Історія держави і права України: підручник / В.Д. Гончаренко, В.М. Єрмолаєв, В.О. Рум'янцева та ін. ; за ред.. В. Д. Гончаренка. - Х.: Право, 2013. - 704 с.

6. Киричук В.В., Тимцуник В.І. Історія державного управління в Україні: Навч. посіб. - К.: Вид-во УАДУ, 2001. - 244 с.

7. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року // Відомості Верховної Ради України. - 1990. - № 31. - Ст. 429.

8. Постанова Верховної Ради Української РСР «Про проголошення незалежності України» від 24.08.1991 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1991, N 38, ст.502

9. Максимець Б. Історія становлення інституту парламентаризму в Україні // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. - 2009. - Вип. 3. - С. 202 - 208.

10. Постанова Верховної Ради Української РСР «Про комісію по розробці нової Конституції РСР» від 24.10.1990 року // Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1990, N 45, ст.607

11. Постанова Верховної Ради Української РСР «Про Концепцію нової Конституції України» від 19.06.1991 року // Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1991, N 35, ст.466

12. Стецюк П. Б. Основи теорії конституції та конституціоналізму. Частина перша: Посібник для студентів. - Львів: Астролябія, 2003. - 232 с.

13. Постанова Верховної Ради України «Про проект нової Конституції України» від 01.07.1992 // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 37, ст.550

14. Постанова Верховної Ради України «Про чисельний склад Комісії з опрацювання проекту нової Конституції України (Конституційної Комісії)» від 20.09.1994 // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1994, N 42, ст.387

15. Конституція (Основний Закон) України. Проект Конгресу Українських Націоналістів // Шлях перемоги. - 1994. - 22 жовтня

16. Якою могла бути українська Конституція? Проекти громадянського суспільства / ШПА при НаУКМА, УНЦПД, КВУ: За заг. ред. Н.В. Линник. - К.: «Лікей», 2008. - 64 с.

17. Проект Конституції України. Підготований конституційною комісією Християнсько-Демократичної Партії України // Вечірній Київ. - 1994. - 1 грудня

18. Проект Конституції України (підготований Українською Республіканською Партією) // Самостійна Україна.-1995.-11-17 січня

19. Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 року // ВВР України. - 1995. - № 18

20. Мартинюк Р. Конституційний процес і поділ влади в Україні напередодні укладення Конституційного Договору 1995 р. між Президентом України і Верховною Радою України // Національний університет «Острозька академія». Наукові записки. (Серія «Історичні науки»). - 2006. - Випуск 6. - C. 319-332

21. Постанова Верховної Ради України «Про проект Конституції України» від 04 червня 1996 року

22. Конституція України від 28.06.1996 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР). - 1996. - № 30. - С. 141.

23. Указ Президента України «Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» в редакції від 311.03.2000 року

24. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року N 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) справа N 1-45/2010 від 30 вересня 2010 року.

25. Опозиція підтримує повернення до Конституції 2004 року / УП, 18 грудня 2013, 15:19

26. Закон України «Про відновлення в дії окремих положень Конституції України» від 21.02.2014 року // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2014, № 11, ст.143

27. Томенко М. В. Конституційний процес як пошук стратегічних пріоритетів України / М. В. Томенко : автореф. дис. д-ра політол. наук : 23.00.01 / Ін-т політичних і етнополітичних досліджень ім. І. Ф. Кураса. ? К. , 2010. - 32 с.

Размещено на Allbest.ru

...