Основи конституційного права

Размещено на http://allbest.ru

Основи конституційного права

1. Поняття конституційного (державного) права

Етимологія слова «конституція» походить від лат. constitutio - устрій, установлення. Але ще у Стародавній Греції Аристотелем було сформоване уявлення про конституцію як раціональну побудову державної влади на основі принципів демократії і справедливості. У будь-якому організованому суспільстві можна виокремити низку найважливіших відносин, які його характеризують. Насамперед, це відносини, пов'язані з побудовою і функціонуванням державних органів, взаємовідносини цих органів з іншими суспільними інституціями та індивідами. Природно, що такі відносини знаходять своє закріплення у нормах права.

Саме сукупність норм права, які визначають засади народовладдя, економічної і політичної організації суспільства, взаємовідносин держави з конкретною особою, загальний устрій держави та основні засади функціонування державних органів складають провідну галузь національного права - конституційне право. Як і будь-яка галузь права, конституційне право має свій специфічний предмет і метод правового регулювання.

Предметом конституційного права є особливе коло державно-політичних відносин владарювання.

Усі суспільні відносини, що врегульовані конституційним правом, поділяються на кілька видів:

- відносини політичного характеру (визначають державний суверенітет, форму держави, суб'єкти державної влади, загальні засади організації політичної системи та ін.);

- найважливіші відносини, що складаються в економічній сфері суспільства (основи права власності, забезпечення соціальних потреб членів суспільства та ін.);

- взаємовідносини людини і громадянина з державою, які знаходять своє відображення в основах правового статусу цих суб'єктів; - відносини, пов'язані з організацією і функціонуванням ор-ганів державної влади;

- відносини, пов'язані з державним і територіальним устроєм країни;

- відносини, що визначають засади місцевого самоврядування.

Під методами конституційно-правового регулювання розуміється сукупність прийомів, способів і засобів, що дозволяють упорядковувати суспільні відносини, які складають предмет конституційного права. Серед таких методів провідне місце посідає встановлення, яке полягає у визначенні у відповідних нормах повноважень відповідних суб'єктів, а також методи зобов'язання, дозволу та заборони.

Внутрішньою формою цієї галузі права є система конституційного права, яка розкриває внутрішні взаємозв'язки між її елементами - нормами та інститутами. Конституційно-правовий інститут - це відокремлена підсистема конституційно-правових норм, що регулює групу однорідних за своїм змістом суспільних відносин, які належать до предмету конституційного права. Інститути конституційного права являють собою складний організм взаємопов'язаних елементів.

Так, існує самостійний інститут припинення громадянства України, який входить до більш загального інституту громадянства. Останній, у свою чергу, є одним з елементів інституту правового статусу людини і громадянина.

До загальних інститутів конституційного права належать: інститут загальних засад конституційного ладу України; інститут основ правового статусу людини і громадянина; інститут прямого волевиявлення; інститут системи органів державної влади; інститут територіального устрою України та організації місцевого самоврядування. Конституційно-правові норми - це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин.

Особливість цих правових норм визначається специфікою врегульованих ними суспільних відносин, джерелами, в яких вони закріплені, вищою юридичною силою щодо інших правових норм, особливим механізмом реалізації, в якому бере участь особливе коло суб'єктів.

Норми конституційного права, як правило, складаються лише з диспозицій, хоча це не заперечує наявності в структурі деяких з них гіпотез і санкцій. Серед конституційних норм чимало спеціалізованих: загальних, дефінітивних, норм-принципів, установчих, гарантуючих, оперативних, колізійних та інших. Конституційно-правові норми розподіляються залежно від змісту, який визначається відповідними видами суспільних відносин, що входять до предмету галузі (наприклад, норми, які закріплюють систему органів державної влади).

За призначенням у механізмі правового регулювання конституційно-правові норми поділяються на матеріальні і процесуальні.

Матеріальні норми відповідають, образно кажучи, на запитання «що робити?», тобто безпосередньо врегульовують суспільні відносини, наприклад, визначають правовий статус державних органів.

Процесуальні норми, в свою чергу, визначають форми реалізації матеріальних норм, тобто конкретизують порядок, способи діяльності державних органів.

Вони відповідають на запитання «як робити?». Процесуальні норми насамперед регулюють законодавчий і виборчий процеси, а також інші процедурні положення (наприклад, порядок проведення процедури імпічменту Президента).

Особливе значення вони набувають у діяльності Конституційного Суду України. За терміном дії норми конституційного права поділяються на постійні і тимчасові, за просторовим принципом - на такі, що діють на території усієї України або лише на певній частині.

За формою закріплення бажаної поведінки суб'єкта, на якого розрахована дія норми, вони можуть носити імперативний або диспозитивний характер.

Імперативні норми у категоричній формі визначають чітко визначену поведінку суб'єктів, диспозитивні - надають суб'єктам можливість вільного вибору виду поведінки на їх розсуд.

Під конституційно-правовими відносинами розуміють суспільні відносини, суб'єкти яких під час взаємодії один з одним наділяються відповідно до конституційно-правових норм взаємними правами та обов'язками.

Провідне місце у структурі конституційних правовідносин мають їх суб'єкти. Причому деякі з них виступають суб'єктами правовідносин і в інших галузях права. Насамперед це фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які, в свою чергу, можуть мати спеціальний правовий статус. Так, деякі громадяни України вступають у конституційні правовідносини як державні службовці (службові особи місцевого самоврядування) або народні депутати. Серед суб'єктів виокремлюють юридичні особи - підприємства, установи, організації різних форм власності (в т. ч. політичні партії, громадські організації) та органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Крім того, особливим суб'єктом виступає Українська держава.

Також існують суб'єкти, які вступають лише у конституційно-правові відносини - народ України, адміністративно-терито-ріальні одиниці, територіальні громади, виборчі комісії та деякі інші. Об'єктами конституційно-правових відносин можуть бути політичні блага (наприклад, суверенітет, влада), дії уповноважених і зобов'язаних суб'єктів (наприклад, парламент, Кабінет Міністрів України та ін.), речі та інші майнові блага (власність, гроші, податки тощо), природні об'єкти (наприклад, земля), поведінка та результати такої поведінки суб'єктів відносин, особисті нематеріальні блага людини (життя, честь, гідність і т. ін.), духовні цінності. Виникнення, зміна або припинення конституційних правовідносин пов'язується нормами права з конкретними життєвими обставинами, які носять назву юридичні факти.

Вони поділяються на правоутворюючі (наприклад, створення Президентом України центральних органів виконавчої влади), правозмінюючі (наприклад, досягнення громадянином віку, з якого можна брати участь у виборах), правоприпиняючі (наприклад, дострокове припинення повноважень народного депутата України). Крім того, залежно від індивідуальної волі суб'єкта, юридичні факти поділяються на дії (залежать від волі суб'єкта) і події (не залежать від такої волі). При цьому дії можуть носити правомірний і неправомірний (протиправний) характер.

2. Поняття та класифікація конституцій

Норми конституційного права знаходять відображення у зовнішніх формах або джерелах, під якими розуміються чинні нормативно-правові акти, що містять конституційно-правові норми і принципи.

Серед джерел особливе місце посідає конституція. Ми звикли сприймати цей термін у популярному значенні: як основний закон держави, що має найвищу юридичну силу та закріплює найважливіші суспільні відносини. Але його сучасне розуміння у формально-юридичному значенні почало формуватися лише у XVIII ст. із настанням епохи буржуазних революцій.

Перша конституція була прийнята у Сполучених Штатах Америки у 1787 р. Згідно з теорією конституціоналізму конституції поділяються на фактичні і юридичні. Фактична конституція - це реально існуючий суспільний і державний лад, основами якого є політика, економіка і духовне життя людини та її організацій. Юридична конституція - це нормативно-правовий акт, Основний закон держави, що є вершиною національного законодавства, в якому закріплюються основи суспільного і державного ладу, форми правління і державного устрою, основи політичного режиму, економічні засади суспільного життя, правовий статус людини і громадянина, порядок і принципи організації і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування.

Саме в останньому розумінні ми і розглядатимемо термін «конституція» далі. За юридичною формою конституції поділяються на писані та неписані. Під першою розуміють єдиний, прийнятий в особливому порядку, чітко структурований нормативний акт. Більшість конституцій світу належать до цього типу, в тому числі і Конституція України 1996 р. У свою чергу, неписана конституція не виражена в єдиному писаному акті, а становить собою велику кількість законів, прийнятих у різний час і в різному порядку, а також прецедентів і звичаїв.

Наприклад, такою вважається Конституція Великої Британії, яку складають норми статутного права, що закріплювались, починаючи з 1215 р. із прийняттям «Великої хартії вольностей».

За способом прийняття конституції поділяються на октроїрувані (даровані) та народні. Вважається, що даровані народові конституції підготовлені і введені в дію одноособово главою держави (монархом, диктатором або президентом) або метрополією для своєї колонії.

Народні конституції прийняті представницьким органом (установчими зборами, які сформовані виключно з цією метою, або парламентом) або затверджені безпосередньо народом шляхом референдуму. Конституція України була прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. За порядком прийняття також розрізняють договірні конституції, які приймаються, як правило, шляхом угоди між учасниками конституційного процесу. Такою конституцією була, наприклад, Конституція Радянського Союзу 1924 р.

Ознаки договірної конституції були притаманні Конституційному Договору між Верховною Радою України і Президентом України «Про основні засади організації функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 р.

За формою правління, яка існує у державі, конституції поділяються на монархічні та республіканські, залежно від форми територіального устрою - унітарні та федеративні, а відповідно до існуючого державного режиму - демократичні та недемократичні.

Відповідно до процедури внесення змін і доповнень до конституції вони поділяються на гнучкі і жорсткі. Якщо процедура зміни конституції не відрізняється від тієї, що передбачена для звичайних законів, то це гнучкі конституції. Переважна більшість сучасних конституцій є жорсткими, оскільки передбачають особливий, більш ускладнений, порівняно із звичайними законами, порядок внесення змін. Конституцію України (далі - Конституція) слід віднести до жорстких конституцій. Її розділ ХІІІ встановлює ускладнений, жорсткий порядок внесення змін до матерії Основного Закону. Зокрема, ст. 157 Конституції передбачає обмеження щодо внесення змін.

Так, Конституція не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України. Вона також не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Вносити зміни до Конституції має право лише Верховна Рада України. Законопроект про внесення змін до Конституції, який може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, попередньо схвалюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, і вважається прийнятим, лише якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.

Найбільш жорсткий порядок передбачений для внесення змін у розділи Конституції, які визначають загальні засади конституційного ладу, порядок проведення виборів, референдуму, а також внесення змін до Основного Закону держави (ст. 156). Такий законопроект подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Якщо законопроект про внесення змін до Конституції України не був прийнятий Верховною Радою, він може бути поданий до парламенту не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.

3. Конституція України - основний закон держави

Конституція України має ряд специфічних рис, що характеризують її сутність і зміст як Основного Закону держави, а саме:

- вона має найвищу юридичну силу (ч. 2 ст. 8 Конституції) порівняно з іншими нормативними актами, а також є базою для всього поточного законодавства. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй;

- Конституція характеризується стабільністю, яка забезпечується особливим порядком прийняття і внесення змін до неї (про що йшлося вище); - міжнародні договори не повинні суперечити Конституції України (ч. 2 ст. 9 Конституції);

- існує особливий механізм реалізації норм Конституції та її правового захисту, в якому беруть участь, окрім інших, спеціальні органи конституційного судочинства.

Конституцiя України є надзвичайно важливим полiтико-правовим документом довгострокової дiї, яким збагатилася наша правова система. Вона виступає фундаментом демократичних перетворень у суспiльствi, основою його консолiдацiї.

Конституцiя закрiплює в Українi засади державної полiтики, спрямованої насамперед на забезпечення прав i свобод людини та гiдних умов її життя. Вона заклала серйознi пiдвалини для розвитку i змiцнення демократичної, соцiальної правової держави, в якiй людина, її життя i здоров'я, честь i гiднiсть, недоторканнiсть i безпека визнаються найвищою соцiальною цiннiстю.

У Конституцiї мiстяться моральнi орiєнтири соцiальної справедливостi, iдея, згідно з якою держава функцiонує для людини, вiдповiдає перед нею за свою дiяльнiсть. Саме це є головним обов'язком держави. На конституцiйному рiвнi закрiплено положення про те, що державна влада в Українi здiйснюється на засадах її подiлу на законодавчу, виконавчу та судову. Причому органи цих гілок влади незалежнi один від одного, здiйснюючи свої повноваження у встановлених Конституцiєю межах i вiдповiдно до законiв України.

Конституцiйною основою зовнiшньої полiтики України є забезпечення її нацiональних iнтересiв i безпеки шляхом пiдтримання мирного i взаємовигiдного спiвробiтництва з членами мiжнародного спiвтовариства за загальновизнаними принципами i нормами мiжнародного права, основним джерелом яких є мiжнароднi договори, згода на обов'язковiсть котрих надана Верховною Радою України. Як визначено Конституцiєю (ст. 9), цi договори є частиною національного законодавства України.

Вступ до мiжнародних органiзацiй, з окремими державами вимагають приведення нацiонального законодавства України у вiдповiднiсть з нормами міжнародного права. Крiм полiтичного значення, Конституцiя України має надзвичайно велику юридичну цiннiсть як правовий акт і є основним джерелом нашого законодавства, розрахованим на тривалий перiод. Водночас слiд зазначити, що в Основному Законі вперше в iсторiї конституцiйного законодавства України наголошується на тому, що норми Конституцiї є нормами прямої дiї, а звернення до суду для захисту конституцiйних прав i свобод людини i громадянина гарантується безпосередньо на пiдставi Конституцiї. Конституцiя України складається з преамбули i 14 роздiлiв, якi налiчують 161 статтю, а також роздiлу XV «Перехiднi положення».

Роздiл I називається «Загальнi засади», II - «Права, свободи та обов'язки людини i громадянина», III - «Вибори. Референдум», IV - «Верховна Рада України», V - «Президент України», VI - «Кабiнет Мiнiстрiв України. Iншi органи виконавчої влади», VII - «Прокуратура», VIII - «Правосуддя», IX - «Територiальний устрiй України», Х - «Автономна Республiка Крим», XI - «Мiсцеве самоврядування», XII - «Конституцiйний Суд України», XIII - «Внесення змiн до Конституцiї України», XIV - «Прикiнцевi положення» i XV - «Перехiднi положення». Таким чином, за структурою i змiстом нова Конституцiя України близька до конституцiй багатьох демократичних країн. Конституція України є основним джерелом сучасного конституційного права.

Водночас конституційні норми і принципи знаходять своє зовнішнє закріплення також і в інших джерелах, насамперед у конституційних законах - таких, які вносять зміни і доповнення до Конституції. До інших джерел також належать органічні закони - ті, якими деталізуються конституційні положення (наприклад, Закон України «Про громадянство», яким конкретизується норма ст. 4 Конституції); поточні закони, що містять конституційно-правові норми. Верховна Рада, крім законів, приймає й інші акти, які належать до джерел конституційного права (наприклад, постанови Верховної Ради, якими затверджено Регламент Верховної Ради України, Концепція національної безпеки України тощо).

Особливе місце в ієрархії джерел посідають акти Всеукраїнського референдуму, які носять найдемократичніший характер, бо пов'язані із безпосереднім волевиявленням громадян. Конституційно-правові принципи і норми містяться у нормативних актах Президента України, деяких нормативних постановах Кабінету Міністрів України, в окремих актах представницьких органів місцевого самоврядування, наприклад їх регламентах.

Особливим джерелом конституційного права є рішення та висновки Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції. Норми конституційного права також містяться у деяких міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. Як джерела конституційного права окремих країн можуть виступати судові прецеденти, правові звичаї, нормативні договори та інші акти. Звичайно, основним джерелом цієї галузі права в нашій країні є Конституція України.

В ретроспективі формування цього джерела права сягає глибини віків. Передусім слід згадати давньоруську пам'ятку права - «Руську правду», Конституцію Пилипа Орлика 1710 р., «Начерки Конституції Республіки» Г. Андрузького та «Проэктъ основаній устава українського общества «Вольный союзъ» - «Вільна спілка», який був розроблений у 1884 р. видатним українським діячем Михайлом Драгомановим.

Після лютневої революції 1917 р. та організації у березні цього ж року Української Центральної Ради були зроблені кроки щодо прийняття Основного Закону держави. З цього погляду важливими стали чотири Універсали, в яких втілювалася мрія багатьох поколінь українців про створення незалежної держави. Не останню роль в історії Української держави і становлення конституціоналізму відіграли акти Гетьманату та Директорії 1918 р.

Усі наступні конституційні акти пов'язані з радянським періодом існування України. Насамперед серед основних джерел потрібно зазначити Конституції Української РСР 1919, 1929, 1937 та 1978 рр., які в переважній більшості дублювали або російські, або радянські конституції. З часу становлення України як незалежної держави формування визначальних принципів Основного Закону почалось прийняттям 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України, яка визначила державний, національний і народний суверенітет, закріпила за українською нацією право на самовизначення та інші важливі засади організації майбутньої держави, серед яких - принципи народовладдя, територіального верховенства України на всій своїй території, економічної самостійності, культурного розвитку тощо.

Декларація була покладена в основу нової Конституції, ряду прийнятих законів України. Там же знайшло закріплення виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України, були визначені об'єкти права власності народу, матеріальна основа суверенітету.

За нашою державою визнавалось право на частку в загальносоюзному багатстві, зокрема алмазному та валютному фондах і золотому запасі. Передбачалось самостійне створення банкової, цінової, фінансової, митної, податкової системи, формування державного бюджету і впровадження власної грошової одиниці. У розвиток положень цієї Декларації 3 серпня 1990 р. був також прийнятий Закон України «Про економічну самостійність України», який закріпив право нашої держави самостійно визначати стратегію соціально-економічного розвитку в інтересах народу України, структуру народного господарства, пріоритетні напрями господарської діяльності, форми і методи господарювання. Важливе значення для формування Конституції мав Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., який дістав всенародну підтримку на референдумі 1 грудня 1991 р. та юридично закріпив повну самостійність України.

4. Правовий статус особи. Його склад та види

Правовий статус особи - це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов'язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб'єкт права (тобто як такий, що має правосуб'єктність) координує своє поведінку в суспільстві. В Конституції і законодавстві вживаються терміни «особа», «людина», «громадянин». У соціальному плані вони означають членів суспільства. У політичному плані відповідно до конституції особа виступає як громадянин, особа без громадянства, іноземний громадянин, біженець або змушений переселенець.

Під правовим становищем особи розуміється юридичний статус громадянина. Правовий статус особи без громадянства, іноземного громадянина - самостійні категорії, однак, зважаючи на те що вони формуються на основі правового становища громадянина певної держави, доцільно говорити про правове становище особи в цілому.

Поняття «правовий статус особи» і «правове становище особи» є рівнозначними. Правовий статус особи відображає юридичне закріплення досягнутого суспільством обсягу свободи особи.

Він ґрунтується на сучасному вченні про свободу, в підвалинах якого лежать такі ідеї:

1. Усі люди вільні від народження, і ніхто не має права відчужувати їх природні права. Забезпечення і охорона цих прав є головним обов'язком держави.

2. Свобода особи полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі.

3. Межі свободи можуть визначатися законом, який відповідає праву, а право є мірою свободи.

4. Обмеження прав є можливим виключно з метою сприяння досягненню загального добробуту в демократичному суспільстві.

Особа перетворюється на суб'єкта права не автоматично. Вона визнається такою законами держави і насамперед її конституцією. Для успішного реформування суспільства і держави в демократичному напрямку необхідно, щоб правовий статус особи був юридичне чітким, вбирав у себе загальнолюдські досягнення в галузі прав людини.

Передумовою набуття індивідом правового статусу громадянина конкретної держави в повному обсязі є громадянство як певний політико-юридичний стан. Воно визначає формування правового становище особи і особливостей конституційних основ її статусу. Гарантії реалізації прав і обов'язків істотно впливають на зміст і соціальне значення правового статусу особи. Без створення державою умов для здійснення прав, свобод, обов'язків вони залишаться «заявами про наміри».

Однак загальносоціальні (економічні, політичні, ідеологічні та ін.) і спеціально-соціальні (юридичні) гарантії є факторами реалізації правового статусу особи, а не елементами структури його системи. Існують різні підходи до питання про співвідношення правосуб'єктності і правового статусу: одні вчені вважають правосуб'єктність передумовою правового статусу, другі схильні включати її в правовий статус як структурний елемент, треті називають правосуб'єктність більш об'ємною категорією, яка вбирає в себе правовий статус.

Правосуб'єктність (праводієздатність) належить до умов набуття правового статусу, тому що вона полягає в здатності особи мати права, виконувати обов'язки, нести відповідальність. Однак цим її призначення не вичерпується. Без правосуб'єктності неможливо визначити правовий статус фізичної і юридичної особи: спеціальна правосуб'єктність впливає на спеціальний статус, а індивідуальна правосуб'єктність значною мірою характеризує індивідуальний статус.

Правосуб'єктність сприяє встановленню відмінності правового статусу від інших соціальних статусів особи - економічного, політичного, етнічного та ін. Термін «правосуб'єктність» застосовується до суб'єктів права - учасників правовідносин.

Термін «правовий статус» вживається для характеристики правового становища особи в цілому. Припускаючи наявність правосуб'єктності, правовий статус особи є свого роду інструментом, який систематизує норми про суб'єкта права (його права, свободи, обов'язки, відповідальність) і приводить їх у стійкий стан. Тому правосуб'єктність як важливий «опорний» інститут (фундамент) набуття правового статусу фізичною або юридичною особою може бути включена до складу правового статусу.

Правовий статус громадянина, іноземця чи особи без громадянства безпосередньо виражає його правосуб'єктність, котру, як записано в Загальній декларації прав людини ООН, зобов'язані визнавати всі держави. Він містить у собі основні невідчужувані права людини, як правило, закріплені в конституції демократичної держави. Юридична відповідальність також є елементом правового статусу, що особливо виявляється при аналізі спеціального статусу посадової особи.

Вторинність юридичної відповідальності стосовно суб'єктивного юридичного обов'язку не виключає необхідності розглядати її як структурний елемент правового статусу. Структура правового статусу особи може бути представлена у вигляді таких елементів: - правосуб'єктність;

- права;

- свободи;

- обов'язки;

- відповідальність (має вторинний характер - реалізується в результаті вчиненого правопорушення або в зв'язку з невиконанням компетенції чи перевищенням її обсягу. В останньому разі йдеться про правовий статус посадової особи).

Правовий статус мають будь-яка особа, відокремлені групи осіб, а також сукупність всіх осіб у суспільстві в цілому - громадянське суспільство (народ) (див. § «Правовий статус народу (громадянського суспільства)». Види правових статусів особи: Загальний - статус особи як громадянина держави закріплений у конституції і конституційних законах. Він є загальним, узагальненим і однаковим для всіх незалежно від національності, релігійних переконань, соціального стану; характеризується стабільністю і визначеністю; передбачає рівність прав і обов'язків громадян, рівність їх перед законом; є засадничим для всіх інших; є основою для набуття конкретних суб'єктивних прав, покладення обов'язків і несення відповідальності Спеціальний - статус особи як представника тієї чи іншої соціальної групи, відокремленої за певним юридико-значущим началом (родом діяльності, віком та ін.), який наділений відповідно до законів та інших нормативних актів спеціальними, додатковими, правами і обов'язками, обумовлений особливостями становища особи і потребами її функціональної спеціальної активності (студент, пенсіонер, військовослужбовець, посадова особа та ін.); є загальним для певного кола осіб.

Спеціальний статус доповнює (статус депутата) або обмежує (статус рецидивіста) загальний правовий статус, тобто коректує його. На відміну від загального статусу, який є постійним, спеціальний статус має минущий характер Індивідуальний - статус особи як індивідуума, який становить персоніфіковані права і обов'язки в їх конкретних, природних і набутих здібностях і особливостях (стать, вік, родинний стан, стан здоров'я, релігійні переконання тощо), відрізняється рухливістю: змінюється відповідно до тих змін, що відбуваються в житті людини

Таким чином правовий статус особи складається із трьох видів статусів у одного суб'єкта права. Вони нашаровуються один на одного і на практиці нероздільні. В основі всіх статусів знаходиться статус людини (відповідно до міжнародних прав людини).

Загальний правовий статус у всіх громадян - один, спеціальних статусів (різноманітних) - багато, індивідуальних - стільки, скільки осіб проживає в державі. Правове становище конкретної фізичної особи може розглядатися як сума загального, спеціального та індивідуального статусів, співвідношення яких варіюється залежно від конкретних ситуацій. Слід зазначити, що спеціальні статуси, які конкретизують загальний правовий статус на рівні окремих соціальних груп, відрізняються різноманітнішою галузевою гамою, ніж загальний статус, який визначається конституцією.

Спеціальні статуси можуть міститися в рамках однієї галузі права (наприклад, державно-правовий статус депутата, цивільно-правовий статус підприємця, трудовий статус пенсіонера, процесуальне-правові статуси експерта-криміналіста, обвинуваченого та ін.) або мати комплексний характер (статус посадової особи, неповнолітнього, військовослужбовця та ін.). Відмежування спеціального статусу однієї особи від усіх інших осіб здійснюється у площині її правосуб'єктності, головним чином дієздатності, оскільки правоздатність є однаковою і рівною для всіх. Так, право на заняття підприємницькою діяльністю і на створення акціонерного товариства - елемент правоздатності кожного, однак реалізувати його може лише особа, яка належить до соціальної групи підприємців.

Тут виявляється специфічна дієздатність, яка може бути як внутрішньогалузевою (у такому разі вона виступає особливим видом галузевої дієздатності), так і міжгалузевою. Вона впливає на співвідношення спеціального статусу з галуззю права, тому що служить визначальною передумовою його виникнення. Види правових статусів особи за суб'єктами: - статус громадян, іноземців, осіб без громадянства, осіб з подвійним громадянством, біженців, українських громадян, що перебувають за кордоном; - статус службових і посадових осіб (депутата, міністра, судді, прокурора, голови обласної державної адміністрації та ін.); - статус осіб, що працюють в екстремальних умовах (на оборонних об'єктах, секретних виробництвах) та ін.

конституція правовий демократія

5. Система прав та обов'язків громадян

Інститут основ правового статусу особи в системі конституційного права України займає провідне місце. У розділі II Конституції «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» міститься 48 статей. У нормах цього розділу в правовій формі розкривається основоположний принцип конституційного ладу України, згідно з яким права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Встановлення і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Права - це певні можливості (свободи) учасників соціального життя, які об'єктивно зумовлюються рівнем розвитку суспільства.

Залежно від того, хто саме є носієм цих можливостей, розрізняють права людини, громадянина, права сім'ї, права нації, права інших спільнот і груп. У Загальній декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., проголошується, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах (ст. 1), що кожна людина повинна мати всі права і свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища (ст.2).

Ці положення зафіксовані в ст. 21 Конституції України, яка передбачає: «Всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними», і в ст. 24, яка встановлює: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».

Частина 2 ст. 24 Конституції спеціально підкреслює принцип рівності чоловіка і жінки. Основні права людини - це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх.

Характер держави і суспільства завжди визначався і визначається правовим статусом (правовим становищем) особи, тобто людини і громадянина, в суспільстві й державі. Тому розділи, положення, статті Конституції, присвячені правовому статусу особи, правам і свободам людини і громадянина, є, як правило, обличчям кожної конституції. Хоча, звичайно, самого лише закріплення прав людини на рівні конституції не достатньо, оскільки вони, крім того, мають стати ще й фундаментом державної політики. Наприклад, у Конституції УРСР 1937 року було закріплено досить багато прав людини, проте це не могло врятувати людей від репресій тоталітарного режиму і пов'язаних із ними порушень основних прав і свобод.

Правовий статус особи - це відносини між особою і державою та суспільством, передбачені та гарантовані Конституцією та законами України. Важливим конституційним принципом, що стосується правового статусу особи, є гуманізм, гарантованість її прав і свобод.

Цей принцип втілений насамперед у таких конституційних положеннях:

· людина, її життя, здоров'я, честь, гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави;

· держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини - головний обов'язок держави; всі люди вільні й рівні в своїй гідності й правах;

· права і свободи людини невідчужувані та непорушні;

· конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути ліквідовані;

· при прийнятті нових законів чи внесенні змін у чинні закони не допускається звуження змісту і обсягу наявних прав і свобод;

· громадяни мають рівні конституційні права і свободи і рівні перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками.

Конституційні права, свободи і обов'язки називають основними тому, що вони визначають найбільш важливі, істотні відносини і зв'язки між громадянином і державою. Тому цілком закономірно, що одним з перших розділів Конституції України є розділ II «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» (ст.ст. 21 - 68).

Коло цих прав і свобод більше порівняно з попередньою Конституцією, а їх зміст у переважній більшості багатший. До того ж права і свободи визнаються не лише за громадянами України, а й за іншим особами, які проживають на її території (іноземцями), особами без громадянства. Класифікація конституційних прав і свобод може здійснюватися за різними критеріями. Залежно від суб'єкта їх можна поділити на права і свободи людини (особи), права і свободи громадянина; права і свободи іноземців та ін. За характером суб'єктів та формою здійснення права і свободи поділяють на індивідуальні й колективні (групові).

До останніх відносяться право нації, народу на самовизначення, права національних меншин та деяких інших категорій населення (дитини, молоді тощо). Права і свободи поділяють також на основні (конституційні) і додаткові (конкретизуючі). В сучасних умовах найпоширенішою і визнаною класифікацією прав і свобод у конституційному праві є їх поділ за змістом і сферою дії. Виділяють три найголовніші види прав і свобод: у сфері особистого життя і безпеки людини; у сфері державного і суспільно-політичного життя; у сфері економічної, соціальної і культурної діяльності. Закріплюючи права і свободи людини і громадянина, інших категорій населення, Конституція України не визначає їх системи й поділ на різні групи, але передбачає певну послідовність при їх викладенні.

Виходячи із загальновизнаних у теорії конституційного права критеріїв, права і свободи людини та інших категорій можна поділити на чотири основні групи: Ця класифікація, а також віднесення прав і свобод до тієї чи іншої групи, мають доволі умовний характер.

Наприклад, право на працю можна віднести як до економічних, так і до соціальних прав. Громадянські (природні) права і свободи людини і громадянина є пріоритетним видом прав і свобод. Ці права вважаються природними, тобто такими, що їх має або повинна мати кожна людина, незалежно від громадянства з часу народження чи від початку життя. За попередньою Конституцією ці права в переважній більшості називались особистими правами, крім того, їх коло було значно вужче від кола громадянських прав.

За Конституцією України до громадянських прав і свобод відносяться: право на життя (ст.27); право на повагу гідності (ст.28); право на свободу та особисту недоторканність (ст.29); недоторканність житла (ст. 30); таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31); невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32); свобода пересування, вільний вибір місця проживання для тих, хто на законних підставах перебуває на території України, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ст.33). Ці права надійно гарантуються.

Зокрема, в Конституції зазначається, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32). Політичні права і свободи притаманні, як правило, лише громадянам України або переважно їм. Це їх суб'єктивні права і свободи у політичній сфері або переважно у цій сфері. Вони опосередковують взаємовідносини особи і держави як політичної організації, суспільства, особи і органів державної влади та місцевого самоврядування, особи і народу, суспільства в цілому як носія і джерела влади, особи і політичних партій та інших інститутів держави і суспільства.

Соціально-економічні права і свободи - суб'єктивні права і свободи у сфері економічних (майнових) відносин. Культурні (духовні) права і свободи найменш систематизовані, проте вони надзвичайно багатогранні за своєю суттю, змістом, формами і гарантіями. У найбільш загальному розумінні ці права за своєю суттю є мірою духовності, яку гарантує особі держава з урахуванням умов життя і діяльності громадян, суспільства і держави. За своїм змістом культурні (духовні) права і свободи людини і громадянина - це суб'єктивні права особи в культурній (духовній, ідеологічній) сфері. Вони являють собою межі можливого, дозволеного для особи, її поведінки чи діяльності у цій сфері.

Система прав і свобод людини і громадянина, що гарантуються Конституцією України, розроблена з урахуванням відповідних міжнародних правових актів: Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейської конвенції про права і основні свободи людини (1950 р.), Паризької хартії для нової Європи (1990 р.) та ін. Реалізація прав та свобод людини і громадянина забезпечується усією системою органів державної влади. Важливе місце у цьому відіграє можливість особи захищати свої права через звернення до таких органів, про порядок оформлення яких можна дізнатися із Закону України «Про звернення громадян».

Размещено на Allbest.ru