Вирішуючи питання про наявність у діях винної особи такої кваліфікуючої ознаки, як застосування при вчиненні хуліганських дій вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для заподіяння тілесних ушкоджень, слід враховувати, що ця ознака має місце лише в тих випадках, коли винний за допомогою названих предметів заподіяв або намагався заподіяти тілесні ушкодження або коли їх використання у процесі хуліганських дій створювало реальну загрозу для життя чи здоров'я громадян.

2.2 Особливості кримінальної відповідальності за хуліганство

Стаття 296 КК України має назву „Хуліганство” і містить наступні положення:

1. Хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, - карається штрафом до п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п'яти років.

2. Ті самі дії, вчинені групою осіб, - караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на строк до чотирьох років.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, якщо вони були вчинені особою, раніше судимою за хуліганство, чи пов'язані з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов'язки з охорони громадського порядку, чи іншим громадянам, які припиняли хуліганські дії, - караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.

4. Дії, передбачені частинами першою, другою або третьою цієї статті, якщо вони вчинені із застосуванням вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень, - караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років.

Ст. 296 значно звужує поняття кримінальне караного хуліганства порівняно з ст. 206 КК 1960 р. Чинний КК декриміналізує дії, які за КК 1960 р. карались як просте хуліганство, яке за змістом не відзначалось особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом. Особлива зухвалість, як і винятковий цинізм із кваліфікуючих ознак хуліганства перетворились у його альтернативні конститутивні (конструктивні), тобто обов'язкові ознаки [20, c. 18].

Чинний КК диференціює відповідальність за хуліганство у чотирьох частинах ст. 296 залежно від відсутності чи наявності певних кваліфікуючих чи особливо кваліфікуючих ознак, серед яких новою ознакою є вчинення хуліганства групою осіб (ч. 2 ст. 296). Зазнав змін і перелік знарядь, використовуваних для вчинення найтяжчого виду хуліганства, передбаченого ч. 4 ст. 296 (раніше це було особливо злісне хуліганство, передбачене ч. 3 ст. 206 КК 1960 р.): він не містить вказівки на ножі як самостійне знаряддя вчинення цього злочину. Якщо ніж не є холодною зброєю, він може бути знаряддям вчинення цього виду хуліганства лише за умови, що підпадатиме під поняття "іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень". Поняття інших предметів набуло в чинному КК ширшого змісту - такими предметами нині є не лише спеціально пристосовані для нанесення тілесних ушкоджень (як про це говорилось у ч. 3 ст. 206), а й заздалегідь заготовлені для нанесення тілесних ушкоджень. В ч. 4 ст. 296 говориться лише про застосування знарядь вчинення злочину, тоді як у ч. 3 ст. 206 говорилось і про спробу їх застосування.

Хуліганство може становити собою злочин трьох категорій залежно від ступеня тяжкості: злочин невеликої тяжкості - ч. 1 ст. 206, злочин середньої тяжкості - ч. ч. 2 і 3 ст. 296, тяжкий злочин - ч. 4 ст. 296 (ч. ч. 2, 3, 4 ст. 12).

Безпосередній об'єкт хуліганства - громадський порядок в частині забезпечення спокійних умов суспільне корисної діяльності, побуту і відпочинку людей. При вчиненні хуліганства, передбаченого ч. 4 ст. 296, об'єктом є також здоров'я потерпілого, яке зазнає шкоди або ставиться в небезпеку заподіяння шкоди в усіх випадках застосування хуліганом зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень.

Кримінальне караним є таке посягання на громадський порядок, яке його грубо порушує, вчинюється з мотивів явної неповаги до суспільства і при цьому відзначається особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.

Об'єктивна сторона хуліганства характеризується діями, що грубо порушують громадський порядок і відзначаються особливою зухвалістю чи виняткових цинізмом. Злочин вважається закінченим з моменту вчинення таких дій.

Під грубим порушенням громадського порядку розуміється заподіяння йому значної шкоди, що утруднює впорядковане функціонування суспільних відносин. Грубість такого порушення відображає його ступінь, серйозність.

Зокрема, воно може проявитись у суттєвій шкоді особистим чи громадським інтересам (порушення спокою людей у нічний час, порушення культурного заходу, релігійної служби тощо). Термін "грубе" є оціночною категорією, його предметний зміст залежить від конкретних обставин вчиненого винним діяння.

Особлива зухвалість хуліганських дій пов'язується з таким грубим порушенням громадського порядку, яке "супроводжувалось, наприклад, насильством із заподіянням тілесних ушкоджень або знущанням над особою, яке тривалий час і вперто не припинялось, або було пов'язане зі знищенням чи пошкодженням майна, зривом масового заходу, тимчасовим припиненням нормальної діяльності установи, підприємства чи громадського транспорту тощо".

При вирішенні питання про наявність чи відсутність особливої зухвалості (як і виняткового цинізму) належить враховувати в кожному випадку конкретні обставини справи, в тому числі час, місце та характер вчинення хуліганства.

Особлива зухвалість може проявлятись, зокрема, не тільки в насильстві із заподіянням тілесних ушкоджень, а й такому, яке проявилось у нанесені побоїв (зокрема, кільком особам), мордуванні потерпілого. На ступінь зухвалості впливають форма хуліганських дій, їх тривалість, нездатність потерпілого у зв'язку з малолітством або старістю протистояти хулігану, розмір спричиненої особі чи майну шкоди, особливе буйство і безчинство тощо. В усіх випадках особлива зухвалість виявляється в діях, що відзначаються особливою нахабністю, грубістю, брутальністю.

На відміну від кримінально караного, дрібне хуліганство, яке є адміністративним правопорушенням (ст. 173 КАП), може діставати вияв у нецензурній лайці в громадських місцях, образливому чіплянні до громадян тощо, інших подібних діях, що порушують громадський порядок і спокій громадян. З декриміналізацією в новому КК простого хуліганства під поняття дрібного хуліганства підпадають і випадки грубого порушення громадського порядку, які не відзначаються особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.

Хуліганство часто являє собою складний (складений) злочин, під час вчинення якого мають місце дії, які за інших умов тягнуть самостійну кримінальну відповідальність. Погроза знищення майна (ст. 195), погроза вбивством (ч. 1 ст. 129), нанесення особі побоїв (ч. 1 ст. 126), умисних легких тілесних ушкоджень (ст. 125), будучи складовою частиною хуліганства, кваліфікуються тільки за ч. 1 ст. 296. Додаткова кваліфікація вчиненого у таких випадках за статтями про злочини проти особи або власності не потрібна.

Однак вчинення під час хуліганства більш тяжких злочинів кваліфікується за сукупністю з хуліганством. Так, вбивство через необережність (ч. 1 ст. 119), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 122), умисне тяжке тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 121), умисне знищення або пошкодження майна (ч. 1 ст. 194), наруга над могилою (ст. 297), нищення, руйнування чи псування пам'яток історії або культури (ч. 1 ст. 298) за ступенем суспільної небезпечності є більш тяжкими злочинами, ніж хуліганство, передбачене ч. 1 ст. 296, і мають кваліфікуватися за сукупністю з останнім. За сукупністю з ч. 1 ст. 296 має кваліфікуватись також вбивство через необережність (ст. 119), необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128), що є більш тяжкими злочинами за характером суспільної небезпечності.

Оскільки п. 7 ч. 2 ст. 115 спеціально передбачає відповідальність за умисне вбивство з хуліганських мотивів, вчинене в такому випадку кваліфікується лише за цією нормою. Якщо крім вбивства з хуліганських мотивів винний вчинив ще й інші хуліганські дії (реальна сукупність), вчинене потрібно кваліфікувати за відповідною частиною статті, яка передбачає відповідальність за хуліганство, та статтею КК, яка передбачає відповідальність за вбивство (абз. 2 п. 9 постанови ПВСУ від 1 квітня 1994 р. №1 "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини"), тобто за відповідною частиною ст. 296 та п. 7 ч. 2 ст. 115.

Дії, що входять в об'єктивну сторону складу умисного вбивства, вчиненого з хуліганських мотивів, не повинні враховуватись в якості кваліфікуючої ознаки при вирішенні питання про вид вчиненого при цьому хуліганства. Зокрема, використання за таких обставин фінського ножа лише для вбивства не перетворює просте хуліганство в особливо кваліфіковане, передбачене ч. 4 ст. 296.

Публічність і громадське (публічне) місце не є обов'язковими ознаками хуліганства. В той же час обстановка вчинення хуліганства, що характеризується наявністю або відсутністю людей, подіями, які відбуваються в місці вчинення злочину, та їх соціальною значущістю, повинні враховуватись при визначенні ступеня суспільної небезпечності конкретного хуліганського прояву. Критерієм оцінки при цьому може виступати сила стримуючих особу факторів, ігноруючи які вона вчинює хуліганство того чи іншого виду (наприклад, урочисті збори, лекція в вузівській аудиторії, демонстрація кінофільму в переповненій залі).

Суб'єктивна сторона хуліганства характеризується умисною формою вини і мотивом явної неповаги до суспільства. При вчиненні цього злочину, в якому дії характеризуються грубим порушенням громадського порядку, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, особа усвідомлює такий характер своїх дій і бажає та к діяти.

Мотив явної неповаги до суспільства характеризується усвідомленим спонуканням зневажливого ставлення до громадського порядку, неперсоніфікованого кола осіб, ігнорування існуючих в суспільстві елементарних правил поведінки, моральності, добропристойності. Таке ставлення проявляється в поступках особи, стає відкрито вираженим, очевидним як для самого винного, так і для інших осіб. Мотив явної неповаги до суспільства, проявляючись у вчиненні дій, що грубо порушують громадський порядок, може характеризуватися комплексом ницих спонукань у вигляді прагнення протиставити себе суспільству, виявити грубу силу, п'яну хвацькість, пустощі тощо. В процесі вчинення злочину, що розпочався за мотивом особистого характеру (помста, ревнощі тощо), останній може перейти в мотив явної неповаги до суспільства. Тим самим діяння може перетворитись із посягання на особу в злочин проти громадського порядку - хуліганство.

Саме мотив явної неповаги до суспільства виступає одним із головних критеріїв відмежування хуліганства від суміжних злочинів. Відсутність у вчиненому мотиву явної неповаги до суспільства свідчить і про відсутність хуліганства, хоча б дії винного в тій чи іншій мірі порушували громадський порядок і характеризувались застосуванням насильства до потерпілого, знищенням майна тощо.

В п. 4 постанови ПВСУ "Про судову практику в справах про хуліганство" зазначається: "Суди повинні відрізняти хуліганство від інших злочинів залеж-но від спрямованості умислу винного, мотивів, цілей та обставин вчинених ним дій.

Дії, що супроводжувались погрозами вбивством, образою, нанесенням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені в сім'ї, квартирі, щодо родичів, знайомих і викликані особистими неприязними відносинами, неправильними діями потерпілих тощо, повинні кваліфікуватися за статтям КК, що передбачають відповідальність за злочини проти особи. Такі дії можуть кваліфікуватись як хуліганство лише в тих випадках, коли вони одночасно були поєднані з грубим порушенням громадського порядку і виражали явну неповагу до суспільства" [5].

Ігнорування суб'єктивної сторони вчиненого, зокрема, його мотиву, тягне неправильну кваліфікацію дій винного як хуліганства.

Не можуть кваліфікуватись як хуліганство правомірні дії, вчинені в стані необхідної оборони, а також дії, спрямовані на припинення злочинних посягань і затримання злочинця.

Суб'єктом злочину є особа, якій виповнилось 14 років.

Вичерпний перелік кваліфікуючих і особливо кваліфікуючих ознак хуліганства міститься в частинах 2, 3 та 4 ст. 296.

Кваліфікуючою ознакою хуліганства, передбаченого ч. 2 ст. 296, є дії, передбачені частиною першою цієї статті, "вчинені групою осіб". Вчинення хуліганства групою осіб матиме місце, коли принаймні дві особи діють спільно як виконавці без попередньої змови між собою (ч. 1 ст. 28), спонтанно або у випадку, коли до хуліганських дій однієї особи приєдналась інша (інші) особа. Вчинення хуліганства за попередньою змовою групою осіб, тобто тих, які до початку злочину домовилися про його спільне вчинення (ч. 2 ст. 28) дає також підставу для кваліфікації вчиненого за ч. 2 ст. 296, а факт вчинення злочину за попередньою змовою має враховуватись як обставина, яка обтяжує покарання. Злочин вважається вчиненим за попередньою змовою групою осіб і у випадку його вчинення організованою групою, тобто коли в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на реалізацію цього плану, відомою всім учасникам групи (ч. 3 ст. 28). У цьому випадку дії всіх членів організованої груп кваліфікуються безпосередньо за ч. 2 ст. 296 незалежно від їх ролі у вчиненні хуліганства.

Кваліфікуючими ознаками хуліганства є також дії, передбачені ч. 3 ст. 296, а саме вчинення кримінальне караного хуліганства, передбаченого ч. 1 або ч. 2 ст. 296, особою, раніше судимою за хуліганство, чи пов'язаного з опором представникові влади або представникові громадськості, який виконує обов'язки з охорони громадського порядку, чи іншим громадянам, які припиняли хуліганські дії.

Особою, раніше судимою за хуліганство, є особа яка має непогашену і не зняту судимість за ст. 296 або за ст. 206 КК 1960 р. (п. 17 розділу II "Прикінцевих і перехідних положень" КК 2001 р.), якщо дії, за які особа була засуджена за ч. 1 ст. 206 КК 1960 р., не були декриміналізовані КК 2001 р. Особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості (ч. 1 ст. 88).

Повторність вчинення хуліганства за відсутності судимості за цей злочин не є підставою для кваліфікації вчиненого за ч. 3 ст. 296.

Опір як кваліфікуюча ознака хуліганства знаходить вияв в активній протидії представникові влади чи представникові громадськості виконувати їх службовий або громадських обов'язок з охорони громадського порядку або в активній протидії громадянину виконати його громадський обов'язок по припиненню хуліганських дій. Під поняття опору підпадають такі дії винного, як відштовхування, спроба вирватись при затриманні, погроза побиття у відповідь на вимогу представника влади або громадськості припинити хуліганство, нанесення цим особам побоїв, тілесних ушкоджень, зштовхування їх з транспортних засобів, засипання очей піском тощо.

Під припиненням хуліганський дій громадянином потрібно розуміти дії, здатні самі по собі (наприклад, затримання, зв'язування) або з сторонньою допомогою (скажімо, виклик по телефону наряду міліції) припинити хуліганство. Умовляння, прохання, вимоги припинити злочин не є його припиненням, оскільки в подібному випадку припинення хуліганства залежить від прийнятого самим винним рішення, а не всупереч йому. Тому нанесення хуліганом удару громадянину, який вимагав припинити хуліганство, саме по собі не означає наявності розглядуваної кваліфікуючої ознаки, тоді як нанесення за таких же обставин удару, наприклад, члену громадського формування з охорони громадського порядку (Закон "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону" від 22 червня 2000 р.) має кваліфікуватись за ч. 3 ст. 296 за ознакою здійснення під час хуліганства опору представникові громадськості, який виконує обов'язки з охорони громадського порядку.

Від опору як активної протидії треба відрізняти непокору, яка не є кваліфікуючою ознакою хуліганства і виражається в невиконанні вимог представника влади, громадськості або іншого громадянина.

Хуліганські дії, пов'язані з опором представникові влади, працівникові правоохоронного органу, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві, не потребують додаткової кваліфікації як злочин проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян і охоплюється ч. 3 або ч. 4 ст. 296. Опір цим особам або іншим громадянам, які припиняли хуліганські дії, не охоплюються названими нормами у випадках, коли внаслідок застосованого при цьому насильства вчинюється ще й інший, більш тяжкий злочин за ступенем суспільної небезпечності (наприклад, передбачений п. 8 ч. 2 ст. 115, ст. 121, ст. 348) чи за характером суспільної небезпечності (ст. 119).

В той же час опір, який мав місце після припинення хуліганських дій, зокрема, у зв'язку з пізнішим затриманням винного, не є кваліфікуючою ознакою хуліганства і підлягає кваліфікації за сукупністю з останнім.

Не повинне кваліфікуватися за ч. 3 ст. 296 дрібне хуліганство, пов'язане з опором представникові влади, працівникові правоохоронного органу під час виконання ними службових обов'язків, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві під час виконання цими особами покладених на них обов'язків щодо охорони громадського порядку. Вчинений за таких обставин названим особам опір становить злочин, передбачений відповідними частинами ст. 342. Опір інший службовій особі або громадянинові, який виконує громадський обов'язок, у зв'язку з їх службовою чи громадською діяльністю, поєднаний з умисним нанесенням побоїв або заподіянням легкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження, кваліфікується за ч. 2 ст. 350, а поєднаний з заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, - за ч. 3 ст. 350.

В ч. 4 ст. 296 вказані особливо кваліфікуючі ознаки кримінально караного хуліганства, а саме вчинення його із застосуванням вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень.

Вогнепальною зброєю вважаються пристрої фабричного чи кустарного виробництва, призначені для ураження цілі з допомогою снаряда (кулі, дробу тощо), що приводиться в рух енергією порохових газів. Це автомати, карабіни, малокаліберні гвинтівки, револьвери, пістолети, в тому числі спортивні, мисливські рушниці, зокрема, з гладким стволом, обрізи, самопали тощо. Сюди не відноситься пневматична зброя, сигнальні, стартові, будівельні пістолети, ракетниці, а також стрілецька зброя, що діє на пневматичній, реактивній, газобалонній і пружинній основах і не наділена властивістю вогнепальності.

На кваліфікацію не впливає час виникнення наміру щодо використання вогнепальної або холодної зброї для нанесення тілесних ушкоджень, так само як і причини, в силу яких у винного опинились ці предмети. Однак якщо винний незаконно носив, зберігав, відремонтував, виготовив або придбав вогнепальну зброю (крім гладкоствольної мисливської), носив, відремонтував або виготовив холодну зброю, за допомогою якої вчинив найтяжчий вид хуліганства, все вчинене кваліфікується за сукупністю злочинів - за ч. 4 ст. 296 і ч. 1 чи 2 ст. 263.

Для кваліфікації злочину за ч. 4 ст. 296 необхідно встановити факт використання під час вчинення хуліганства для нанесення тілесних ушкоджень саме вражаючих властивостей зброї.

До знарядь вчинення найтяжчого виду хуліганства відносяться також інші предмети (окрім зброї), спеціально пристосовані або заздалегідь заготовлені для нанесення тілесних ушкоджень. У відповідності до 1 п. 11 постанови ПВСУ від 22 грудня 2006 р. №10 спеціально пристосованими для нанесення тілесних ушкоджень необхідно визнавати такі предмети, які були пристосовані винним для зазначеної мети заздалегідь або під час вчинення хуліганський дій (наприклад, винний відбив шийку пляшки, загострив залізний прут, на кінець обривку дроту прив'язав гайку).

До заздалегідь заготовлених для нанесення тілесних ушкоджень відносяться предмети, які не зазнавали якої-небудь попередньої обробки, але ще до початку хуліганства були приготовлені винним для тієї ж мети - нанесення тілесних ушкоджень (наприклад, зарані взяті ним з собою). Це можуть бути ніж, який не відноситься до категорії холодної зброї (наприклад, перочинний, садовий, шевський, кухонний), предмети господарсько-побутового призначення (молоток, коса, сокира, ножиці, шило тощо), спеціальні засоби: гумовий кийок, газовий пістолет з балончиком, ручна газова граната, а також інші подібні засоби, якими можливе заподіяння тілесних ушкоджень. Треба мати на увазі, що одного факту знаходження предмета при винному до початку хуліганства, в процесі якого він застосував його для нанесення тілесних ушкоджень, для кваліфікації дій за ч. 4 ст. 296 недостатньо. Необхідною умовою такої кваліфікації є доведеність наявності у винного мети підготовки такого предмета для нанесення тілесних ушкоджень.

Застосування предметів, підібраних на місці злочину, які не були спеціально пристосовані або заздалегідь заготовлені для заподіяння тілесних ушкоджень, не можуть бути підставою для кваліфікації дій за ч. 4 ст. 296 (абз. 3 п. 11 постанови ПВСУ).

Під застосуванням зброї або іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленою для нанесення тілесних ушкоджень, треба розуміти таке умисне використання їх уражаючих властивостей, при якому потерпілому заподіюються тілесні ушкодження або виникає реальна небезпека їх заподіяння. Небезпека для здоров'я або життя потерпілого прихована не в словах самих по собі, а в діях по використанню вказаних у ч. 4 ст. 296 знарядь для нанесення тілесних ушкоджень.

Найтяжчим видом хуліганства має визнаватися таке використання, зокрема, колючої, ріжучої холодної зброї, коли нею торкаються до тіла людини, маніпулюють в безпосередній близькості від обличчя потерпілого, розмахують для прокладання дороги серед оточуючих тощо і в цих випадках виникає ситуація реальної небезпеки заподіяння шкоди здоров'ю потерпілого.

В той же час одної погрози застосування зброї або іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень, навіть підкріпленою їх демонстрацією, недостатньо для кваліфікації за ч. 4 ст. 296.

Якщо вказані в ч. 4 ст. 296 знаряддя вчинення злочину були використані не для нанесення тілесних ушкоджень людям, а для знищення майна, зламування дверей квартири, калічення тварин тощо, коли не виникла ситуація реальної небезпеки для здоров'я потерпілого, вчинене не може розглядатися як найтяжчий вид хуліганства.

Спроба застосування для нанесення тілесних ушкоджень перелічених у ч. 4 ст. 296 знарядь, коли винний намагався, але не зміг використати вражаючі властивості цих знарядь внаслідок причин, які не залежали від його волі (наприклад, із занесеної для удару руки фінський ніж був вибитий потерпілим або іншою особою, постріл з рушниці не відбувся внаслідок осічки), має кваліфікуватися, очевидно, як замах на вчинення найтяжчого виду хуліганства при наявності умислу на заподіяння тілесних ушкоджень.

При вчиненні найтяжчого виду хуліганства умисел винного має свою специфіку: винний усвідомлює наявність особливо кваліфікуючих ознак своєї поведінки (наприклад, що знаряддя, яке використовується ним для нанесення тілесних ушкоджень, є холодною зброєю), умисел стосовно заподіяння шкоди здоров'ю потерпілому як одному з об'єктів цього виду хуліганства може бути як прямим, так і непрямим.

В усіх випадках застосування або спроби застосування зброї або спеціально пристосованих чи заздалегідь заготовлених для нанесення тілесних ушкоджень предметів необхідно з'ясовувати, чи не мав місця замах на вбивство або тяжке тілесне ушкодження, що є більш тяжким злочином.

При вчиненні групового хуліганства за ч. 4 ст. 296 можуть бути кваліфіковані дії тих його учасників, які особисто застосували зброю або інший спеціально пристосований чи заздалегідь заготовлений предмет для нанесення тілесних ушкоджень, а також тих, які хоча самі й не застосовували, але дали згоду чи в інший спосіб сприяли застосуванню згаданих знарядь іншими виконавцями такого хуліганства. Якщо під час вчинення хуліганських дій одним із учасників злочину були застосовані знаряддя вчинення найтяжчого виду хуліганства без відома інших учасників злочину, то відповідальність за ч. 4 ст. 296 може нести лише особа, яка застосувала згадані знаряддя для нанесення тілесних ушкоджень.

У разі вчинення особою в різний час двох або більше злочинів, відповідальність за які передбачена різними частинами ст. 296, вчинене має кваліфікуватись по кожному із злочинів самостійно. Якщо окремі хуліганські дії підпадають під ознаки однієї і тієї ж частини ст. 296, все скоєне кваліфікується по цій нормі один раз і покарання визначається також один раз, а не за сукупністю злочинів.

Необхідно розрізняти хуліганство, вчинене групою осіб (ч. 2 ст. 296), та групове порушення громадського порядку (ст. 293) і масові заворушення

3. Особливості кваліфікації попередньої злочинної діяльності при вчиненні хуліганства

3.1 Правові засади кваліфікації хуліганства

Кримінально караному хуліганству, як і будь-якому іншому злочину, властиві певні особливості. По-перше, воно є одним з найпоширеніших злочинів. По-друге, хуліганські дії є такими лише тоді, коли одночасно грубо порушують громадський порядок та виражають явну неповагу до суспільства. Способи вчинення хуліганських дій різноманітні (слово, жест, удар, підпал, шумові ефекти, руйнування тощо). Насильницькі дії щодо людей можуть бути скоєні як із застосуванням зброї чи інших предметів, спеціально пристосованих для заподіяння тілесних ушкоджень, так і без їх використання.

З точки зору кримінального законодавства спосіб вчинення злочину у багатьох випадках є необхідною обставиною, яка характеризує діяння як суспільно небезпечне. У ряді статей Кримінального кодексу України спосіб скоєння злочину, виступає як кваліфікуюча ознака. Що стосується хуліганства, то для особливо злісного його виду спосіб його здійснення застосування або спроба застосування вогнепальної зброї, ножів, кастетів або іншої холодної зброї, а так само інших предметів, спеціально пристосованих для заподіяння тілесних ушкоджень, є обов'язковою ознакою, при чому такою, яка обтяжує відповідальність.

При вчиненні злочину тим чи іншим способом можливе використання особою різних матеріальних предметів або засобів (палки, ланцюги, рідини, гази тощо).

У даному разі вогнепальна зброя, ножі, кастети або інша холодна зброя, а так само інші предмети, спеціально пристосовані для заподіяння тілесних ушкоджень, крім способу, є і засобами скоєння хуліганства.

Особливістю хуліганства є й те, що воно може бути скоєне у будь-який час доби. Але фактор часу має у ряді випадків певне значення для цього виду злочину. Наприклад, ввімкнення у дворі чи квартирі у нічний час на повну потужність радіо, магнітофонів (в умовах багатоквартирного будинку) може бути розцінено як хуліганство, ті самі дії вдень не містять ознак цього злочину.

Хуліганство відноситься до тих злочинів, які можуть вчинюватись у будь-яких місцях: парк, ресторан, їдальня, кінотеатр, вулиця, підприємство, установа тощо, а також місцях індивідуального призначення будинок, квартира, дача. У 72 відсотках випадків хуліганські дії вчинюються у громадських місцях, як показує слідчо-судова практика, у більшості - 84% прилюдно, тобто в присутності інших громадян. У такому разі хуліганством порушується громадський порядок безпосередньо в момент його скоєння Але часто хуліганські дії можуть проявитися і у безлюдних місцях, особливо тоді, коли винний вважає таким чином уникнути виявлення злочину і покарання.

Важливим є те, що ці дії розраховані на те, що вони будуть сприйняті іншими особами, стануть їм відомі. Тому, наприклад, знищення газонів квітів у парках чи скверах, осквернення або пошкодження пам'ятників, зривання афіш, перевертання лавочок, розбивання лампочок на стовпах, пошкодження зелених насаджень, дермантину на вхідних дверях квартир тощо в момент їх скоєння, внаслідок відсутності очевидців і потерпілих ні в кого не викликає почуття тривоги, збентеження, зганьбленої честі, обурення. Вони з'являються, як тільки громадяни виявляють наслідки хуліганства.

Тому подібні дії визнаються хуліганськими незалежно від того, скоєні вони публічно чи у відсутності людей, оскільки ними все ж грубо порушується громадський порядок і проявляється явна неповага до суспільства.

Публічність і громадське місце не є обов'язковими ознаками хуліганства. В той же час обстановка його вчинення, що характеризується наявністю або відсутністю людей, подіями, які відбуваються в місці вчинення злочину, та їх соціальною значущістю, повинні враховуватись при визначенні ступеня суспільної небезпечності конкретного хуліганського прояву і впливати на вирішення питання про призначення покарання.

Критерієм оцінки при цьому може виступати сила стримуючих особу факторів, ігноруючи які, вона вчинює хуліганство того чи іншого виду (наприклад, урочисті збори, лекція у вузівській аудитори, демонстрація кінофільму в переповненій залі, похоронна процесія і т. д.).

Встановлення мотивів і цілей злочинної поведінки має вирішальне значення для відмежування хуліганства від суміжних складів визначення ступеня суспільної небезпечності особи винного.

У п 16 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28 червня 1991 р «Про судову практику в справах про хуліганство» йдеться, що суди повинні відмежовувати хуліганство від інших злочинів у залежності від спрямованості умислу винного, мотивів, цілей і обставин скоєних ним дій.

Мотив злочину - це трансформована у спонукання потреба особи до вчинення суспільно небезпечних діянь. В основі хуліганського мотиву лежить розгнузданий егоїзм, а також вульгарне розуміння свободи, моральний анархізм. Хуліганський мотив - це прагнення до самоствердження, самовираження особи невихованої, з низькою культурою, нестриманим егоїзмом, це прагнення до самоствердження хама, варвара, дикуна.

Мотивом хуліганства є усвідомлене прагнення проявити явну неповагу до суспільства шляхом скоєння дій, які грубо порушують громадський порядок. Він може находити своє вираження в низинних побудженнях у вигляді прагнення протиставити себе суспільству, проявити грубу силу, п'яну хвацькість, бешкетництво тощо.

Треба зазначити, що прагнення особи до самоствердження і самовираження - нормальна і природна потреба. Кожна людина хоче цього, але використовує різні засоби. Соціальна оцінка залежить від того, якими шляхами і засобами дана потреба задовольняється.

Хуліганський мотив - це не тільки прагнення, бажання суб'єкта зараз же вчинити протиправні дії, а й процес, що збуджує у винного намір на їх скоєння. На моє переконання, саме мотив є тим стимулом, який породжує у винного прямий намір на вчинення хуліганства, що більше підкреслює підвищену суспільну небезпечність діяння.

Заподіяння тілесних ушкоджень різної тяжкості і, навіть, вбивство потерпілого можуть стати засобом і формою безпосереднього вираження хуліганських спрямувань.

Слідчо-судова практика свідчить, що хуліганські спонукання - найбільш відмінна риса, особливість діянь, які кваліфікуються за ст 296 КК. Скоєння дій не з хуліганських, а з інших мотивів (помста, корисливість, ревнощі тощо) утворюють суб'єктивну сторону іншого злочину, але не хуліганства. У більшості випадків це злочини проти особи. Недостатня увага до з'ясування мотиву здійснюваних дій приводить, як правило, до помилки у кваліфікації діяння. Це є першою відмінною рисою хуліганства.

Друга риса полягає у тому, що воно скоюється без приводу, як неадекватна реакція на поведінку потерпілого або інших осіб в силу необгрунтованості претензій до них.

Третя специфічна особливість розглядуваного злочину у тому, що безпосередня причина злочинного конфлікту завжди внутрішня, тобто вона у самому суб'єкті. Внутрішньою вона є у тому розумінні, що здійснювані дії жодною мірою не викликані необхідністю зовні, тобто в конкретній життєвій ситуації логічно не обгрунтовані і не обумовлені даними обставинами.

Встановлення безпосередньої причини (внутрішньої або зовнішньої) злочинного конфлікту має важливе практичне значення для відмежування хуліганських дій і злочинів проти особи

З мотивом пов'язана ціль - явна неповага до суспільства - шляхом вчинення дій, які грубо порушують громадський порядок. У ряді випадків хуліган може керуватись кількома мотивами і прагнути до досягнення різних цілей, але у будь-якому разі мотив явної неповаги до суспільства є домінуючим.

Ціллю при хуліганстві є порушення громадського порядку. Заподіяння шкоди особі, майну тощо виступає при хуліганстві як спосіб порушення названого порядку.

Мотив і ціль при хуліганстві нерозривно пов'язані, а оскільки при даному виді злочину винний задовольняється самоствердженням, реалізацією своєї примхи, ефектом здійснюваних дій, то це приводить до злиття цілі з мотивом.

З урахуванням розглянутих основних ознак, хуліганство на мій погляд, може бути визначено як майже не обумовлені зовнішніми обставинами, скоювані за явно несуттєвим приводом або взагалі без такого та ігноруючі існуючими в суспільстві стримуючими факторами (правовими, моральними нормами, загальноприйнятими правилами поведінки) умисні дії, які вчинюються з хуліганських мотивів та цілей, і знаходять вираження в усвідомленому прагненні проявити явну неповагу до суспільства, шляхом грубого порушення громадського порядку, в частині забезпечення спокійних умов суспільно корисної діяльності, побуту та відпочинку людей, і, нарешті, необхідно показати суспільну небезпечність кримінально-караного хуліганства.

Хуліганство, як зазначалося вище, відноситься до злочинів, вчинюваних умисно, а це саме по собі є основою для визнання умисних злочинів більш небезпечними, ніж злочини необережні.

Необережна форма вини при хуліганстві виключена. У свою чергу, найбільш небезпечні з навмисних злочинів ті, які вчинені з прямим умислом. Що стосується хуліганства, то воно скоюється тільки з прямим умислом, що більшою мірою підкреслює підвищену суспільну небезпечність вказаного злочину те, що при непрямому умислі винний, припускаючи можливість настання шкідливих наслідків, все ж не прагне до їх вчинення, свідчить про меншу суспільну небезпечність його особи, ніж при прямому умислі. Хуліган же, припускаючи можливість настання вказаних наслідків, в той же час й прагне до їх здійснення і бажає настання. У цьому виявляється підвищена суспільна небезпечність особи хулігана.

3.2 Добровільна відмова від доведення хуліганства до кінця

Добровільна відмова - це остаточне припинення особою із власної волі готування до злочину чи замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця (ч. 1 ст. 17).

Ознаки добровільної відмови від злочину:

· остаточне припинення особою готування до злочину чи замаху на злочин;

· відмова від злочину із власної волі;

· наявність у особи усвідомлення можливості доведення злочину до кінця.

Основні характеристики добровільної відмови:

· особа звільняється від кримінальної відповідальності;

· добровільна відмова може бути діянням;

· добровільна відмова можлива тільки при незакінченому злочині;

· добровільна відмова можлива від злочинів з прямим умислом.

Остаточне припинення готування до злочину чи замаху на злочин означає остаточну відмову від доведення злочину до кінця, тобто дійсну та незворотну відмову особи від учинення задуманого злочину й відсутність наміру продовжити його в майбутньому. Перерва у вчиненні злочину, його зупинення, тимчасова відмова від доведення його до кінця не створюють добровільної відмови від злочину, бо не припиняється погроза, небезпечність спричинення шкоди об'єктові, що охороняється кримінальним законом.

Недоведення злочину до кінця з власної волі особи. За добровільної відмови від злочину особа свідомо, з власної волі припиняє злочинну діяльність. Ініціатива добровільної відмови (прохання, умовляння чи навіть погрози) може належати й іншим особам (наприклад, родичам або жертві), але остаточне рішення про припинення злочинної діяльності виносить самостійно особа, що добровільно відмовляється від доведення злочину до кінця.

Наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця. Особа вважає, що з причин (обставин), які вона не в змозі подолати для закінчення розпочатого злочину, і їй поталанить у таких умовах його завершити. Наприклад, винний для зґвалтування потерпілої довів її до безпорадного стану, застосувавши алкогольні напої чи наркотики, та усвідомлюючи, що він може довести злочин до кінця й ніхто йому не перешкодить це зробити, пожалів жертву та відмовився від зґвалтування. У таких випадках, згідно з п. 14 ППВСУ “Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи” від 30 травня 2008 р. № 5, особа не несе відповідальності за замах на зґвалтування, й може відповідати за фактично вчинені нею дії, якщо вони утворюють склад іншого злочину. Мотиви добровільної відмови від доведення злочину до кінця можуть бути різні та не мають значення для визначення добровільної відмови від злочину і є в такому разі рівнозначними.

Добровільна відмова від злочину відрізняється від дійового каяття в здійсненні злочину.

Під дійовим каяттям слід розуміти дії особи, що свідчать про щире засудження особою вчиненого злочину та про прагнення зменшити розмір завданої шкоди. Об'єктивною ознакою дійового каяття є певна активна поведінка особи, що вчинила злочин, а суб'єктивною ознакою - засудження нею своїх дій (тому ці дії і мають таку назву).

За добровільної відмови особа звільняється від кримінальної відповідальності, а діяльне каяття є, зазвичай, обставиною, що пом'якшує покарання. Добровільна відмова може бути діянням, а діяльне каяття - завжди активна поведінка. Дійове каяття може виявитися в таких діях: відверненні шкідливих наслідків учиненого злочину; відшкодуванні завданого збитку чи усуненні заподіяної шкоди; активному сприянні розкриттю злочину; з'явленні із зізнанням; інших подібних діях, які пом'якшують наслідки здійсненого злочину та відповідальність за нього.

Пленум ВС України в п.5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 “Про практику призначення судами кримінального покарання” зі змінами внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 8» вказав, що вирішуючи питання про наявність такої пом'якшуючої обставини, як з'явлення із зізнанням, суди повинні перевіряти, чи було подано до органів розслідування, інших державних органів заяву або повідомлено посадовій особі про злочин (у будь-якій формі) добровільно і чи не пов'язано це з тим, що особа була затримана як підозрюваний і, будучи викритою, підтвердила свою участь у вчиненні злочину.

Якщо у справі, порушеній за фактом вчинення злочину, не встановлено, хто його вчинив, добровільні заява чи повідомлення особи про вчинене нею мають розглядатись як з'явлення із зізнанням. Аналогічно розцінюється заява особи, притягнутої до кримінальної відповідальності, про вчинення нею іншого злочину, про який не було відомо органам досудового слідства та суду.

За сукупності вчинених злочинів з'явлення із зізнанням має братися до уваги як обставина, що пом'якшує покарання при призначенні останнього за злочин, у зв'язку з яким вчинено це діяння.

Добровільна відмова можлива тільки за незакінченого злочину, а діяльне каяття - і при закінченому злочині. Добровільна відмова можлива від злочинів із прямим умислом, а діяльне каяття - і щодо необережних злочинів.

Згідно зі ст. 17 КК добровільна відмова від злочину є самостійною підставою для скасування кримінальної відповідальності за незакінчений злочин, бо добровільною відмовою особа припиняє створену нею небезпеку, не дає їй реалізуватися, перетворитися на фактичне спричинення шкоди об'єктові, запобігає закінченню злочину. При дійовому каятті склад злочину має місце, і воно, як правило, розглядається як обставина, що лише пом'якшує відповідальність.

Навіть якщо особа в деяких випадках при дійовому каятті і звільняється від кримінальної відповідальності, то не у зв'язку з відсутністю в її діянні складу злочину, а з інших обставин, вказаних у законі (ч.4 ст.ст. 212, 289, 309 КК та ін.).

Так вироком Кіровського районного суду м. Донецька від 10 жовтня 2002 р. А. засуджено за ч. 1 ст. 309 КК на один рік обмеження волі. На підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік. Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 13 грудня 2002 р. вирок залишено без зміни.

Згідно з вироком А. визнано винним у тому, що 12 грудня 2001 р. він незаконно придбав у не встановленої органами слідства особи наркотичний засіб - ацетильований опій вагою 3,87 грама із вмістом 0,24 грама сухого залишку, після чого незаконно без мети збуту зберігав його в кишені свого одягу.

У касаційній скарзі засуджений просив скасувати вирок у зв'язку з неправильним застосуванням до нього кримінального закону і на підставі ч. 4 ст. 309 КК звільнити від покарання. Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України скаргу частково задовольнила з таких підстав.

Перевіркою матеріалів справи встановлено, що після вчинення злочину і до постановлення вироку, а саме з 18 березня по 29 травня 2002 р., А. за направленням нарколога, до якого з'явився добровільно, проходив стаціонарне лікування. Те, що А. лікувався від наркоманії, підтверджено також долученою до скарги копією виписки з медичної картки про перебування його з 13 серпня 2002 р. на стаціонарному лікуванні та наявними у справі виписками з історії хвороби. За таких обставин він підпадав під дію ч. 4 ст. 309 КК.

Проте суд, неповно дослідивши зібрані у справі докази і не перевіривши зазначених обставин, передчасно дійшов висновку, що А. пройшов курс лікування недобровільно. Суд не з'ясував, який порядок звернення до лікувальної установи є добровільним, не допитав із цього питання нарколога, не витребував для огляду медичну картку засудженого.

Оскільки суд порушив вимоги п. 1 ч. 2 ст. 368 КПК, а апеляційна інстанція цієї помилки не виправила, вирок і ухвалу скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд. При цьому колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України зазначила, що необхідно ретельно перевірити доводи А. щодо добровільного лікування від наркоманії і залежно від з'ясованих обставин постановити законне й обґрунтоване рішення.

Хоча трапляються ситуації, коли суди, навпаки, не перевіривши всіх обставин по справі, передчасно роблять висновок, що підсудна особа здійснила дійове каяття.

Так Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України розглянувши в судовому засіданні 6 травня 2004 року у м. Києві кримінальну справу за касаційним поданням заступника прокурора Автономної Республіки Крим на постанову місцевого суду м. Ялти від 12 лютого 2003 року щодо Ш. Встановила зазначеною постановою Ш. на підставі ч. 4 ст. 309 КК України звільнений від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 309 КК України.

Ш. був притягнутий до кримінальної відповідальності за те, що 13 грудня 2002 р., близько 12 година вул. Свердлова у м. Ялті незаконно придбав у невстановленої слідством особи без мети збуту наркотичний засіб - канабіс, вагою 7, 41 грама, який зберігав при собі.

В апеляційному порядку постанова не оскаржувалась.

Підставою звільнення Ш. від кримінальної відповідальності і закриття справи стало заявлене ним клопотання та надана довідка Ялтинського психоневрологічного диспансеру про те, що він добровільно пройшов курс лікування у диспансері з приводу зловживання канабісом з 19 грудня 2002 р. по 10 січня 2003 р.

У касаційному поданні прокурор просить скасувати постанову у зв'язку з неправильним застосуванням кримінального закону, а справу направити на новий судовий розгляд.

Подання мотивує тим, що за висновком судово-наркологічної експертизи Ш. не потребував лікування від наркоманії, але пройшов його, переслідуючи на меті в такий спосіб звільнитися від кримінальної відповідальності.

Заслухавши доповідь судді, виступ прокурора, який підтримав касаційне подання, перевіривши матеріали справи, колегія суддів, вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню частково.

Згідно зі ст. 281 КПК України, суд, розглядаючи справу і, маючи нові дані щодо залежності Ш. від наркоманії, котрі суперечать даним досудового слідства, мав направити справу на додаткове розслідування;проте цього не зробив.

Доводи касаційного подання, що Ш. не страждав наркоманією, ґрунтуються на суперечливих доказах, які є у справі, одним з яких не можна віддати перевагу для вирішення питання, страждає Ш. наркоманією, чи ні, і, відповідно, - потребував лікування, чи ні.

Зокрема, у судовому засіданні Ш. пояснив, що наркотичну речовину, з якою був затриманий, він придбав для особистого вживання. Добровільно звернувся у лікувальну установу і пройшов курс лікування від наркоманії.

Водночас згідно акта № 436 психоневрологічного диспансеру м. Ялти від 19 грудня 2002 р. Ш. наркоманією не страждає і лікування не потребує, а згідно наданої суду довідки Ш. того ж дня - 19 грудня 2002 року розпочав лікування від наркоманії, яке закінчив 10 січня 2003 року.

Обидва документи підписані завідуючим наркологічним диспансером м. Ялти Б.

За таких обставин органами досудового слідства належить з'ясувати чи дійсно Ш. проходив лікування від наркоманії, чи відповідало це лікування загальним умовам медичного втручання, передбаченим ст. 42 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" від 19 листопада 1992 року, тобто чи не завдало воно шкоди здоров'ю пацієнта, враховуючи висновок, що Ш. такого лікування не потребував.

За необхідності у справі слід призначити судово-медико-наркологічну експертизу.

На підставі наведеного, керуючись ст. ст. 395, 396 КПК України, колегія суддів ухвалила:

Касаційне подання заступника прокурора Автономної Республіки Крим задовольнити частково.

Постанову Ялтинського міського суду від 12 лютого 2003 року щодо Шитова М.М. скасувати, а справу направити на додаткове розслідування.

Тому дослідження всіх обставин по справі, неупереджене ставлення органів досудового слідства та суду до осіб, що здійснили дійове каяття призведе до дійсно правової оцінки поведінки вказаних осіб.



Висновки

Працюючи над написанням цієї роботи, розслідуючи кримінальні справи, серед яких є справи про хуліганство та узагальнюючи практику розслідування таких справ слідчими с Криворізького РУ ГУ МВС України в місті Кривий Ріг, я дійшла до наступних висновків.

При розслідуванні кримінальних справ про хуліганства слідчі досить часто перекваліфіковують їх на інші статті КК України (101, 102, 106, 89 - 1, 145 - 1, 222, 187 - 3 ), тому що в цих справах дуже важко доказувати умисел на порушення громадського порядку. Крім того, майже неможливо встановити істину в справах про хуліганства, коли наприклад, в бійці приймають участь дві групи : потерпілих і підозрюваних. В цьому разі дуже складно встановити послідовність дій кожного із учасників, хто саме наніс те чи інше тілесне ушкодження і т.д.

Особливістю хуліганства, є те, що вони більше ніж на 90 відсотків скоюються особами у стані сп"яніння. Тобто в момент затримання хуліганів, вони перебувають під впливом алкоголю і тому їх допитують, як правило, на наступний день, після протверезення. На мою думку, слід було б, негайно після затримання хуліганів відібрати у них пояснення, щоб на наступний день слідчому було простіше з ними працювати, тобто допитувати. В зв"язку з цим в окремих випадках, я вважаю, слід призначитисудову наркологічно - психіатричну експертизу, щоб визначити, чи чи не потребує підозрюваний лікування від алкоголізму ч и наркоманії, бо інколи трапляють хулігана і в стані наркотичного сп"яніння, та чи не страждає підозрюваний якимось психічним захворюванням, тому що безпричинне чіпляння до громадян, оголення статевих органів в громадських місцях і т.д. викликає сумніви в здоровому глузді осіб які це вчиняють.

Далі слід відзначити, що слідчі в районних відділах внутрішіх справ зовсім не використовують при проведенні таких слідчих дій як допити, відтворення обстановки і обставин події, очні ставки - відеозапис, фотографування та складання схем та креслень. Чому не використовується відеозапис, фотографування зрозуміло, бо на це не має коштів та засобів. Але чому б слідчим не використовувати схеми і креслення, вони ж потребують лише часу та мінімальних навичок креслення, які набуваються ще в школі ? За допомогою схем та креслень слідчий може встановити детальну картину події хуліганства, де і хто знаходився, як рухався, хто кому які наніс ушкодження і т.д. Це дасть змогу слідчому об"єктивно встановити істину по справі і направити її своєчасно до суду.



Список використаних джерел

1. Конституція України.

2. Кримінальний Кодекс України.

3. Кримінально-процесуальний Кодекс України.

4. Берекашвили Л.Ш. Расследование хулиганства.-М.: 1968.-40с.

5. Бурчак Ф.Г. Учение о соучастии по советскому уголовному праву.-К.:19б9.-213с.

6. Гаухман Л.Д. Расследование по делам о телесньїх повреждениях й хулиганстве. -М.: 1975.-Юс.

7. Гришаев П.И. Преступления против порядка управлення, общественной безопасности й общественного порядка.-М.: 1957.-108с.

8. Доля З.А. Использование в доказьівании результатов оперативно-розькжной деятельности.-М.:1966.-112с.

9. Конституція України.

10. Кримінальний Кодекс України.

11. Кримінально-процесуальний Кодекс України.

12. Криминалистика./Под ред. А-В.Дулова. - М.:НКФ ?зкоперспектива', 1996.-415с.

13. Криминалистика. /Под ред. Р.С.Белкина.-М.:Юрид. Лит., 1986.-544с.

14. Кононенко В.И. Пьянство й преступность.-К.: 1988.-126с.

15. Куп Н.Т. Преступления против общественного порядка й общественной безопасности. -К.: 1974. -66с.

...