Поділ спільного майна подружжя

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОДІЛ СПІЛЬНОГО МАЙНА ПОДРУЖЖЯ

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ПОНЯТТЯ СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ: ХАРАКТЕР І РИСИ

2. НАБУТТЯ ПРАВА СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ

3. ПРИПИНЕННЯ ПРАВА СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Сімейне право України закріплює принцип спільності майна подружжя, який означає об'єднання майна чоловіка і жінки (повністю або в певній частини) в єдину майнову масу та встановлення ряду спеціальних правил щодо його володіння, користування та розпорядження. Режим спільності майна подружжя означає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, вважається спільним, якщо інше не встановлено домовленістю сторін; подружжя має рівні права щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності; майно належить подружжю без визначення часток кожного з них у праві власності; права подружжя на майно визнаються рівними незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); до тих пір, поки не буде доведено протилежне, вважається, що кожен з подружжя, який здійснює правочини щодо розпорядження спільним майном, діє в інтересах подружжя.

Щодо спільного майна подружжя здійснює права власника. В літературі правильно зазначалося, що право спільної сумісної власності подружжя є різновидом права приватної власності фізичних осіб. Тому на подружжя поширюються загальні правила щодо об'єктів права приватної власності. Сімейне законодавство містить норми, що визначають різновиди майна, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності.

Саме тому дослідження питання правового режиму майна подружжя є актуальним напрямком сучасної правової науки. Сукупність зазначених факторів і зумовили вибір даної теми дослідження.

В спеціальній літературі розгляд питання правового режиму майна подружжя, зокрема підстави набуття спільної і особистої власності подружжя, об'єкти права особистої і сумісної власності і т.д. вперше проводився в роботах таких дослідників як Алексеєв С. С., Антокольска М.В., Вошко В.И., Гопанчук В.С., Граве К.А., Єршова Н.М. Жилінкова И.В., Червоний Ю.С., Шевченко Я.Н. і інших.

Основна мета даної роботи полягає у визначенні основних особливостей правового режиму спільного сумісного майна подружжя, підстави набуття, припинення.

Визначена мета дослідження обумовила постановку і розв'язання таких основних завдань: визначити підстави набуття спільної сумісної власності подружжя; проаналізувати об'єкти права спільної і роздільної власності; визначити здійснення права на спільну і особисту власність подружжя; припинення права спільної сумісної власності подружжя.

Об'єктом дослідження є правове регулювання у сфері правового режиму спільного сумісного майна подружжя.

Методологічною основою є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об'єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ політико - правового характеру. В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо регулювання питання правового режиму майна подружжя.

З цією метою використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування тощо.

1. ПОНЯТТЯ СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ: ХАРАКТЕР І РИСИ

власність подружжя право

Право спільної сумісної власності подружжя є різновидом права приватної власності фізичних осіб. Право спільної сумісної власності як загальноцивілістична категорія істотно відрізняється від права спільної часткової власності. Право спільної сумісної власності не поділене на частки, тому усі співвласники мають однакове, рівне право володіти, користуватися та розпоряджатися певним майном. Така частка може бути виділена за домовленістю між співвласниками або у разі спору - судом.[12;c.192]

Спільна сумісна власність подружжя є матеріальною передумовою дійсності шлюбу, неповнолітні не можуть самостійно захищати свої права, скажімо, скористатися таким способом захисту, як самозахист, то відповідно їх права та інтереси захищають інші члени сім'ї та родичі. Захист може здійснюватися в судовому, адміністративному порядку.

Крім того, правова конструкція майно, набуте подружжям під час шлюбу, є його спільною сумісною власністю є більш науково виваженою. Тобто підставою набуття подружжям права спільної сумісної власності є лише одна обставина: набуття (придбання, виготовлення, спорудження) майна за час шлюбу, крім випадків, встановлених законом або договором.

Набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності. Це означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі. Відповідно до статті 60 СК воно вважається таким, що належить подружжю.

Заінтересована особа може довести, що майно було придбане нею до шлюбу. Якщо цього зробити їй не вдасться, майно вважатиметься придбаним у шлюбі.[13;c.50]

Заінтересована особа може довести, що майно було придбане у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, наприклад, дружини про те, що річ була куплена на її кошти, не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.

Об'єктами цього права є будь-які речі, що належать фізичній особі на праві приватної власності. Вичерпного переліку об'єктів права спільної сумісної власності, як зазначено в літературі, дати неможливо. Згідно з ч. 2 статті 60 СК об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особовий рахунок у банківську (кредитну) установу. Таким чином, відповідно до ч. 2 ст. 60 СК доходи кожного з подружжя є об'єктом права спільної сумісної власності дружини і чоловіка з моменту їх внесення до сімейного бюджету. Аналогічна думка висловлена В. Ряшенцевим.

Це положення навряд чи можна визнати правильним. Адже у такому разі для виникнення права спільної сумісної власності подружжя щоразу необхідне волевиявлення одного з них. Однак для застосування законного правового режиму регулювання відносин між подружжям з приводу майна дружини і чоловіка цього не потрібно. Законний правовий режим, як вже зазначалося, застосовується у тому разі, коли він не змінений шлюбним договором. [13;c.52]

Системоутворюючим чинником є правовий режим майна, яке є предметом подружніх договорів. Коли подружжя укладає договори стосовно спільного майна, то традиційно їх відносини розглядаються як сімейно-правові. Якщо ж предмет становить роздільне майно подружжя, то відносини сторін регулюються нормами цивільного права. Такий підхід має важливе практичне значення, оскільки він визначає місце закріплення норм, які регулюють ті чи інші договірні відносини подружжя (СК або ЦК).[19;c.114]

Визначається, що сімейно-правовими є договори першого виду, і хоча принципової відмінності між цивільно-правовими та сімейно-правовими договорами не існує, деякі особливості дають підстави відносити окремі договори до спеціальної групи сімейно-правових договорів. У даному разі системоутворюючим чинником є правовий режим майна, яке є предметом договорів подружжя. В договорах про користування спільним майном подружжя може визначити, яким чином використовуватиме зазначене майно, а саме: встановити черговість використання речі кожним з них, спільне користування річчю, надання її у користування одному з подружжя, невикористання речі певний проміжок часу тощо. Сторони можуть домовитися і про порядок користування плодами та доходами, якщо річ, яка є предметом договору, плодоносить або дає приплід. У договорі чоловік і дружина можуть вирішити питання про утримання майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності На підставі аналізу відповідного нормативного матеріалу робиться висновок про те, що положень, які б визначали порядок утримання майна подружжя або інших осіб, котрим майно належить на праві спільної сумісної власності, у законодавстві немає. Цивільний кодекс України закріплює тільки загальне правило: співвласники майна, яке є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ч.1 ст.369 ). У зв'язку з цим ст.66 СК запропоновано доповнити новою частиною такого змісту: «Подружжя спільно володіє і користується майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності. Кожен з подружжя зобов'язаний брати участь у витратах, пов'язаних з управлінням, утриманням та збереженням спільного майна. Подружжя може укласти договір, у якому визначити інший порядок володіння, користування та утримання спільного майна».[19;c.121]

У ній передбачено, що доходи, одержані одним із подружжя і внесені на його особовий рахунок у банківську (кредитну) установу, є об'єктом права спільної сумісної власності обох з подружжя. Як зазначається в літературі, особа, яка внесла вклад у банківську (кредитну) установу, володіє зобов'язальним, відносним правом на нього, оскільки внесені кошти мають не індивідуально-визначені, а родові ознаки.

Право ж власності на кошти, внесені на рахунок, переходить до банківської (кредитної) установи. Подружжю може належати не тільки право спільної сумісної власності на речі, а й майнові зобов'язальні права: на вклад у банківську (кредитну) установу, на пай, на вклад у господарському товаристві. Тому треба розрізняти поняття "право спільної сумісної власності подружжя" та "спільне майно подружжя". Насправді у зазначених випадках обом з подружжя належить не право спільної сумісної власності, а майнові зобов'язальні права. Водночас, як вже зазначалося, з наведеного положення постанови Пленуму Верховного Суду України і зі змісту ч. 2 статті 60 СК випливає, що треба розрізняти право спільної сумісної власності подружжя та спільне майно подружжя. На цьому наголошують Т. Ариванюк та О. Дзера. Однак у чому полягає відмінність між поняттями, вони чітко не вказують, твердячи лише, що поняття "спільне майно подружжя" ширше за поняття "спільна сумісна власність подружжя".[3;c.58]

Спільною сумісною власністю подружжя можуть бути речі, сукупність речей, цінні папери, готівка.

Термін "майно" у цивільному праві вживається у трьох значеннях:

1) лише майно, гроші, цінні папери або сукупність речей;

2) не тільки речі, а й майнові зобов'язальні права;

3) речі, майнові зобов'язальні права та майнові обов'язки, наприклад, спадкоємне майно. У літературі немає єдиної точки зору щодо поняття спільного майна подружжя. Одні автори ототожнюють його з поняттям спільної сумісної власності дружини і чоловіка. Однак вони самі собі суперечать, оскільки зазначають, що вклад, внесений за рахунок спільних заощаджень одним із подружжя у банківську (кредитну) установу на своє ім'я, є спільним майном обох з подружжя. Особі, що внесла вклад у банківську (кредитну) установу, як вже зазначалось, належить не право власності на нього, а зобов'язальне право.

У ст. 73 СК йдеться про накладення стягнення на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. На борги накладати стягнення не можна. Включення до складу спільного майна подружжя боргів дружини і чоловіка дає підстави для висновку, що будь-який борг, який виникає за час шлюбу, є спільним боргом подружжя, що суперечить положенням ст. 73 СК, згідно з якою є спільні й особисті борги дружини і чоловіка. У подружжя можуть бути спільні борги. Але вони утворюються в результаті угод, укладених обома чи одним з подружжя за наявності презумпції згоди другого з подружжя або у випадках, передбачених законом, наприклад, за наявності прямо виявленої згоди другого з подружжя (ч. 3 ст. 65 СК).

У подружжя можуть виникнути спільні борги і за наявності інших юридичних фактів, але не тому, що ці особи є дружиною і чоловіком. Тому найбільш правильним уявляється погляд, відповідно до якого до складу спільного майна подружжя входять речі, гроші, цінні папери, що належать дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності й нажиті за час шлюбу, а також зобов'язальні майнові права, що виникли у період шлюбу і не пов'язані з особою одного з подружжя.[23;c. 98]

Право спільної (сумісної чи часткової) власності подружжя в свою чергу є різновидом права спільної власності, належної одночасно кільком суб'єктам - співвласникам одного й того самого об'єкта. Між цими двома видами спільної власності є певні відмінності. Зокрема, у спільній частковій власності кожен із її співвласників має завідомо визначену цілком конкретну частку у праві власності на той чи інший спільний об'єкт (1/2, 1/3, 1/4 і т.д.). У спільній сумісній власності її співвласники звичайно не мають таких визначених наперед часток. Однак вони можуть бути виділені у разі поділу чи виділу спільного майна, при зверненні стягнення на майно співвласника за його борговими зобов'язаннями та в деяких інших випадках. Більш того, на наш погляд, правовий режим сумісної власності у разі визначення часток у спільному майні, зокрема за згодою співвласників, може трансформуватися у спільну часткову власність.[7;c.116]

Вступ чоловіка і жінки в шлюб певною мірою змінює їх правовий статус, призводить до утворення сім'ї, в якій виникають особливі стосунки особистого характеру, які мають враховуватися також у сфері майнових відносин. Тому законодавством, зокрема шлюбно-сімейним, встановлюється для подружжя спеціальний правовий режим щодо набутого в шлюбі майна. При цьому не можна не зазначити, що такий правовий режим передбачає встановлення для подружжя також певних обмежень, особливо стосовно відчуження їх спільного майна, здійснення щодо нього інших правомочностей, що обумовлено специфікою шлюбно-сімейного статусу подружжя. Ці та інші особливості майнових та особистих відносин між подружжям врешті і зумовлюють необхідність встановлення спеціального правового режиму їх майна та здійснення ними щодо цього майна.[7;c.120]

Сукупність елементів юридичного складу, необхідного для виникнення спільності майна подружжя, визначає й початковий момент виникнення спільного майна дружини і чоловіка. З огляду на те, що до складу спільного майна подружжя входить не тільки право співвласності, а й зобов'язальні права, можливі три варіанти вирішення цього питання:

1) майно стає спільним, якщо воно було зароблене, тобто якщо на нього виникло право в одного з подружжя за час шлюбу;

2) коли майно одержане;

3) коли майно внесене одним із подружжя у дім, сім'ю.

Якщо дотримуватися цього погляду, то треба визнати, що для виникнення спільності майна подружжя щоразу необхідне волевиявлення дружини або чоловіка, а це не відповідає вимогам закону. При застосуванні законного режиму регулювання майнових відносин між подружжям конкретні особи при укладенні шлюбу виявляють свою волю, а під час придбання майна керуються відповідними нормами закону. Крім того, доходи можуть взагалі не потрапляти в сім'ю, а надходити на рахунок одного з подружжя у банківській (кредитній) установі. У такому разі, якщо дотримуватись точки зору В. Рясенцева, їх варто було б віднести до роздільного майна подружжя. Однак це суперечить думці, висловленій самим В. Рясенцевим.[13;c.55]

Право на одержання вкладу, внесеного у банківську (кредитну) установу на ім'я одного з подружжя, або на повернення кооперативного паю має лише той з подружжя, на чиє ім'я внесено вклад, пай. Однак вклад, пай, внесені під час шлюбу, визнаються законодавством, судовою практикою та в літературі спільним майном подружжя.[3;c.60]

Уявляється, що треба розрізняти момент виникнення спільного майна подружжя та момент виникнення права спільної сумісної власності дружини та чоловіка. Спільне майно подружжя, як зазначають деякі автори, виникає з моменту, коли в одного з них виникає право на це майно під час шлюбу в результаті праці дружини або чоловіка, які ведуть спільне господарство1. Право ж спільної сумісної власності подружжя виникає з моменту одержання майна хоча б одним з них. Так, якщо в одного з подружжя виникло право на одержання заробітної плати під час шлюбу, але вона була отримана після розлучення, ця заробітна плата має бути визнана спільним майном дружини і чоловіка. [10;c.112]

Водночас треба враховувати, що ч. 2 ст. 61 СК, як вже зазначалось, передбачає, що заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя, стають об'єктом права спільної сумісної власності дружини і чоловіка з моменту внесення їх до сімейного бюджету. А це положення, як вже було доведено, суперечить загальному правилу про поняття й підставу виникнення права спільної сумісної власності подружжя, передбаченому ст. 60 СК. Крім того, дуже важко встановити, чи внесені доходи до сімейного бюджету.

Таким чином, треба розрізняти момент виникнення спільного майна подружжя та момент виникнення права спільної сумісної власності дружини та чоловіка. Спільне майно подружжя виникає з моменту, коли в одного з них виникло право на це майно, за умови, що воно виникло у період шлюбу в результаті праці одного чи обох з подружжя, якщо дружина і чоловік проживали однією сім'єю. Право ж спільної сумісної власності подружжя має вважатися таким, що виникло, з моменту одержання цього майна хоча б одним із подружжя.[16;c.195]

Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, що були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності дружини і чоловіка. При цьому, як вже зазначалось, не потрібно, щоб майно, одержане за таким договором, було внесене до сімейного бюджету. Достатньо того, щоб воно було одержане одним із подружжя. Одним із об'єктів права спільної сумісної власності подружжя є речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя. [16;c.195]

Закріплюючи зазначене положення, закон виходить з того, що ці речі, як правило, мають значну цінність, і що віднесення їх до роздільного майна подружжя могло б істотно порушити права одного з них.

У цьому разі є юридичний склад, необхідний для виникнення спільності майна подружжя. Водночас закон враховує й інтереси того з подружжя, предметом професійних занять якого вони є, встановлюючи, що у разі поділу спільного сумісного майна подружжя суд може присудити ці речі тому з них, у користуванні якого вони знаходилися, з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з подружжя його частку грошима.[5;c.215]

Змістом права спільної сумісної власності, як й будь-якого права власності, є право володіння, користування та розпорядження спільною річчю (статті 63 і 65 СК).

Особливістю суб'єктного складу правовідносин спільної власності є множинність її учасників. Тому правовідносини виникають не тільки між власниками та невласниками, а й між співвласниками. У літературі розрізняють зовнішні такі правовідносини (між співвласниками, з одного боку, та невласниками - з другого) та внутрішні (між самими співвласниками).

Зовнішні правовідносини спільної власності, тобто правовідносини співвласників з третіми особами, мають абсолютний характер, що дістає вияв у тому, що співвласники наділені суб'єктивним правом спільної власності, а зобов'язані особи, коло яких необмежене, повинні утримуватись від порушення права спільної власності. Особливістю є те, що правомочною стороною виступає не одна особа, а декілька.

Внутрішні правовідносини спільної власності, тобто правовідносини між самими співвласниками, за своєю структурою є відносними. Всі співвласники індивідуалізовані. Водночас їх внутрішні права та обов'язки щодо одне одного обумовлені наявністю самого права спільної власності як "стисненого" права, опосередковують ставлення до речі "як до своєї" і для їх виникнення не потрібні додаткові юридичні факти. Тому ці правовідносини залишаються правовідносинами власності. Водночас внутрішні правовідносини між співвласниками можуть мати й зобов'язальний характер. Це стосується правовідносин, пов'язаних з одержанням доходів від спільної речі та несенням витрат, пов'язаних з її утриманням.[8;c. 87]

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їх згодою. Але розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, яка вважається досягнутою незалежно від того, хто з учасників вчинив правочин щодо розпорядження цим майном.

У зв'язку з цим більш слушним є твердження, відповідно до якого змістом внутрішніх правовідносин спільної власності є право кожного зі співвласників на володіння, користування та розпорядження спільною річчю та обов'язок кожного з них погоджувати свою поведінку, пов'язану з володінням, користуванням та розпорядженням нею, з іншими співвласниками, тобто кожен співвласник, у тому числі й подружжя, при здійсненні права спільної сумісної власності зобов'язаний займати не тільки пасивну (не перешкоджати одне одному в здійсненні правомочностей, пов'язаних з цією власністю), а й активну позицію, змістом якої, як вже зазначалося, є право та обов'язок кожного з подружжя узгоджувати свою поведінку щодо володіння, користування та розпорядження спільним майном з другим із подружжя.[3;c.62]

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування та розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Частина 1 ст. 65 СК передбачає, що дружина та чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Уявляється, що дружина і чоловік повинні за взаємною згодою не тільки розпоряджатися об'єктом їх права спільної сумісної власності, а й здійснювати право володіння та користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності.

2. НАБУТТЯ ПРАВА СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ

Проблеми правового регулювання майнових відносин у сім'ї завжди були об'єктом пильної уваги як законодавця, так і вчених. Однак протягом ряду останніх десятиліть вони аналізувалися виключно в рамках національного законодавства. Звернення вчених до зарубіжного досвіду регулювання сімейних відносин завжди мало критичну ціль й особливий політичний підтекст. Кардинальні соціально-економічні перетворення, які відбулися в нашій країні за останні роки, проголошення України відкритою демократичною соціальною державою зробили актуальним аналіз сімейного законодавства в широкому порівняльному аспекті. В сучасних умовах адекватний розвиток внутрішнього сімейного законодавства України можливий лише на основі розуміння загальних європейських і світових тенденцій правового регулювання відносин у сім'ї. В курсовій роботі ми розглянемо актуальні питання набуття права спільної сумісної власності подружжя. [21;c.147]

Правовий режим майнових відносин подружжя характеризується встановленням законом прямих та опосередкованих обмежень у набутті права власності та його здійсненні (дія принципу спільності на придбаване майно незалежно від волі подружжя, необхідність взаємного узгодження певних дій щодо здійснення правомочностей співвласників тощо), що обумовлюється особисто-договірним характером шлюбно-сімейних відносин. [18;c.179-190]

Так, відповідно до ч. 1 статті 62 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Водночас йдеться про майно, набуте подружжям за час шлюбу. Однак в ст. 60 СК не розкрито зміст слів "нажите" та "набуте". При буквальному тлумаченні поняття "майно, набуте подружжям за час шлюбу", треба вважати, що будь-яке таке майно є спільним майном подружжя. Проте такий висновок суперечить п. 3 ч. 1 та частинам 3-6 ст. 57 СК, згідно з якими у деяких випадках майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить не дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності, а кожному з них на праві роздільної приватної власності ( ст. 57 СК).[10;c.100]

Таким чином, не будь-яке майно, набуте за час шлюбу, можна вважати таким, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Тому поняття "майно, набуте за час шлюбу" вужче за його буквальне тлумачення.

Частина 1 ст. 45 СК передбачає, що недійсний шлюб, а також шлюб, визнаний недійсним за рішенням суду, не є підставою для виникнення у осіб, між якими він був зареєстрований, прав та обов'язків подружжя, а ч. 2 статті 45 СК встановлює, що якщо протягом недійсного шлюбу особи набули майно, воно вважається таким, що належить їм на праві спільної часткової власності. Водночас для виникнення права спільної сумісної власності подружжя недостатньо, щоб майно було набуте за час зареєстрованого шлюбу. Потрібно також, щоб дружина і чоловік спільно проживали і вели спільне господарство, тобто необхідна наявність спільної праці подружжя. А під такою працею треба розуміти будь-яку корисну працю, яка незалежно від її характеру безпосередньо або в уречевленій формі спрямована на створення спільного майна подружжя. Спільність результатів праці дружини та чоловіка у разі наявності законного режиму їх майна не встановлюється, як зазначають деякі автори, угодою подружжя (явною або такою, що не припускається), а запроваджується як обов'язковий наслідок шлюбу.[24;c.311]

Необхідність спільної праці дружини та чоловіка для виникнення права спільної сумісної власності та спільного майна подружжя випливає із зіставлення п. 3 ч. 1 і частин 3, 4 і 6 ст. 57 СК. У зазначених у ст. 57 СК випадках майно, набуте подружжям за час шлюбу, як вже зазначалося, належить не дружині й чоловіку на праві спільної сумісної власності, а кожному з них на праві роздільної приватної власності. Це пояснюється тим, що у цих випадках майно набувається не в результаті спільної праці подружжя.[10;c.99]

Терміни "нажите майно" та "набуте майно", застосовувані стосовно до виникнення права спільної сумісної власності дружини та чоловіка й їх спільного майна, є синонімами.

Раніше у законодавстві УРСР термін "майно, нажите подружжям під час шлюбу" вперше був передбачений ст. 22 КпШС. Як випливає з тексту ст. 125 Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану, для виникнення права спільної сумісної власності та спільного майна подружжя були необхідні дві умови:

1) набуття майна у період шлюбу;

2) набуття майна в результаті спільної праці подружжя.

Необхідність спільної праці дружини і чоловіка для виникнення у них права спільної сумісної власності випливає також із зіставлення змісту статті, зі змістом ст. 58 СК. Згідно зі ст. 58 СК якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або доход (дивіденди), він є власником цих плодів, приплоду або доходу (дивідендів). Це пояснюється тим, що право на плоди, приплід, доход (дивіденди) виникли не в результаті спільної праці подружжя.

Не є перешкодою для набуття права спільної сумісної власності та обставина, що один із подружжя з поважної причини не мав самостійного заробітку. Праця вдома, пов'язана з веденням домашнього господарства, вихованням дитини, доглядом за непрацездатним членом сім'ї є дуже відповідальною і не менш важливою, ніж праця на виробництві. У зв'язку з цим вислів на зразок моя жінка ніде не працює є здебільшого таким, що не відповідає дійсності. [15;c.210]

Відповідно до статті 10 Хартії прав сім'ї, працю матері вдома потрібно визнавати і поважати, бо вона має цінність для сім'ї та для суспільства.

Чи є поважною причина, у зв'язку з якою один із подружжя не має самостійного заробітку? - відповідь на це запитання дасть суд. У частині першій статті 60 СК міститься перелік найбільш поширених обставин, які можуть зумовити відсутність власного заробітку.

Якщо майно придбане під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (на транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпції належності його до спільної сумісної власності подружжя. Іншими словами, якщо у відповідному документі власником чи набувачем вказано, наприклад, лише чоловіка, Це ще не значить, що він є одноосібним власником майна.

Таким чином, обов'язковими елементами юридичного складу, необхідного для виникнення права спільної сумісної власності дружини і чоловіка та їх спільного майна, як зазначається в літературі, є набуття майна під час зареєстрованого шлюбу і ведення цими особами спільного господарства, тобто наявність спільної праці подружжя.

Кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Це має велике практичне значення як при здійсненні правомочності, пов'язаної зі спільною сумісною власністю подружжя, так і у разі поділу спільного майна дружини і чоловіка (ст.. 63, 65 і 71 СК).

Для визнання речей, набутих за час шлюбу, об'єктами спільної сумісної власності подружжя не має значення, на ім'я кого з них оформлене це майно. Зі змісту третього абзацу п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок" випливає, що для виникнення права спільної сумісної власності подружжя на збудований у період шлюбу житловий будинок не має значення, на ім'я кого з подружжя він оформлений.

Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.[21;c.112]

Роздільне майно кожного з подружжя може визнаватися об'єктом права спільної сумісної власності дружини і чоловіка, якщо за час шлюбу воно істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. При вирішенні питання про нього треба враховувати вартість цього будинку до спільних затрат на нього і після цього.

Визнання майна об'єктом права спільної сумісної власності подружжя пояснюється тим, що у даному разі наявний юридичний склад, необхідний для виникнення цього права. Майно повинно істотно збільшитись у своїй вартості за час шлюбу внаслідок спільної праці подружжя або праці того з них, якому це майно не належало.[15;c.210]

Подружжя може добровільно змінити правовий статус майна, що належить одному з них, подавши відповідні заяви до органів, які здійснюють державну реєстрацію прав на транспортні засоби, житлові будинки.

У разі спору заміна правового статусу майна може відбутися на підставі рішення суду. Суд може відмовити у визнанні майна спільною сумісною власністю подружжя, якщо буде встановлено, що внесок другого з подружжя був незначним. У цьому разі той з подружжя, хто поніс відповідні затрати на ремонт, переобладнання речі, має право на їх відшкодування. Вимога про визнання речі об'єктом права спільної сумісної власності може бути пред'явлена суду одним із подружжя, а у разі його смерті - спадкоємцями за заповітом чи за законом.

Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки.[10;c.101]

3. ПРИПИНЕННЯ ПРАВА СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ

Припинення спільної власності подружжя здійснюється, зокрема, шляхом її поділу між співвласниками. Поділ скасовує режим спільності на набуте подружжям майно і, як правило, є наслідком, припинення шлюбу. Поділ спільного майна можливий і під час шлюбу (за ініціативою подружжя або у примусовому порядку у зв'язку із зверненням стягнення на майно дружини-боржника).

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.[3;c.80]

Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

Розірвання шлюбу не є обов'язковою умовою припинення права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Якщо не здійснено поділ спільної сумісної власності подружжя або якщо не визначено розмір часток у праві цієї власності, що належить кожному з колишнього подружжя, відносини, пов'язані з правом спільної сумісної власності, зберігаються. Однак оскільки їх учасники вже не є подружжям, для регулювання цих відносин застосовуються норми ЦК.

Спільно придбане колишніми дружиною і чоловіком майно належатиме їм на праві спільної часткової власності, якщо вони не передбачать, що таке майно має належати їм на праві спільної сумісної власності. Це пояснюється тим, що у разі виникнення права спільної власності на будь-який об'єкт воно вважається правом спільної часткової власності. Це право, як зазначається в літературі, є провідним видом права спільної власності. Воно завжди, якщо це прямо не передбачено законодавством або договором, передбачається. Право спільної сумісної власності виникає лише у випадках, передбачених законом або договором.

Якщо ж колишні дружина і чоловік після розірвання шлюбу у реєстраційному порядку продовжують проживати однією сім'єю, за заявою заінтересованої особи розірвання шлюбу може бути визнане судом фіктивним (ст. 108 СК).

Припинення спільної сумісної власності чи спільного майна подружжя відбувається шляхом поділу чи у разі смерті дружини або чоловіка. Поділ регулюється статтями 69-72 СК.[5;c.215]

Зазначений поділ можливий на вимогу кожного з подружжя, а також кредитора одного з подружжя при зверненні стягнення на частку останнього у спільному майні. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, за взаємною згодою незалежно від розірвання шлюбу.

Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружини, чоловіка зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними. Ця презумпція може бути змінена домовленістю між ними або шлюбним договором.

Розмір часток кожного з подружжя у їх спільному майні може визначатися за взаємною згодою та оформлюватись у вигляді письмової угоди між ними. За бажанням подружжя ця угода може нотаріально посвідчуватись. При цьому дружина і чоловік не зобов'язані додержувати положення про рівність їх часток у спільному майні.[23;c.201]

Визначення часток дружини та чоловіка у спільному майні, чи, точніше, у праві спільної сумісної власності, це перший етап у вирішенні майнової сфери подружнього конфлікту. За ним, як правило, наступає другий - реальний розподіл, тобто розподіл (поділ) в натурі. Хоча не виключено, що один з подружжя чи колишнього подружжя вимагатиме лише визначення його частки.

У разі виникнення між ними спору щодо розміру їх часток у спільному майні суд виходить з визнання рівності цих часток. Відступити від принципу рівності часток подружжя суд може за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив або пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.[7;c.117]

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір одержуваних ними аліментів недостатній для забезпечення їх фізичного, духовного розвитку та лікування. Це положення не можна розуміти таким чином, що сама наявність дітей, залишених з одним із подружжя, є підставою для збільшення його частки. Суд може відступити від принципу рівності часток подружжя, якщо цього потребують інтереси виховання та утримання дітей, оскільки обидва з подружжя зобов'язані виховувати і утримувати їх.

Так, інтереси дітей мають враховуватися при поділі між подружжям житлової площі. В інтересах дітей суд може відступити від принципу рівності часток подружжя при поділі меблів та інших предметів домашнього вжитку. Якщо ж інтереси дітей можуть бути задоволені без відступу від принципу рівності часток подружжя у їх спільному майні, суд не повинен порушувати цей принцип. [11;c.204]

Під час поділу майна подружжя речі, що належать дітям, не можуть ділитися, оскільки ст. 173 СК закріплює роздільність майна батьків та дітей. У тих випадках, коли подружжя за взаємною згодою чи суд на вимогу подружжя (одного з них) визначає розмір належної кожному з подружжя частки в їх спільному майні і не здійснює поділу майна у натурі, відносини спільної власності не припиняються. Однак відносини права спільної сумісної власності заміняються відносинами права спільної часткової власності.

Дружина і чоловік, як вже зазначалося, мають право розділити належне їм спільне майно за взаємною згодою. У разі виникнення між ними спору щодо способу поділу майна він може бути вирішений судом. Спір про поділ спільного майна подружжя може мати місце також у разі смерті одного з них, якщо у померлого крім того з подружжя, хто пережив його, є інші спадкоємці, й між тим з подружжя, хто пережив померлого, та ними не досягнуто згоди.[10;c.110]

Поділ спільного майна подружжя, як вже зазначалося, може мати місце також на вимогу кредитора дружини або чоловіка. При вирішенні питання про поділ спільного майна подружжя суд насамперед повинен визначити розмір частки кожного з них у їх спільному майні, вартість майна, що підлягає поділу, а також кожної речі та розділити останні між подружжям з урахуванням їх вартості та розміру частки кожного з подружжя.

Під час поділу спільного майна подружжя, пов'язаного зі смертю одного з них, визначається частка кожного з подружжя. Частка померлого, якщо немає заповіту, ділиться у рівних частинах між усіма спадкоємцями, покликаними до спадщини, включаючи й того з подружжя, хто пережив померлого. Вартість спільного майна та конкретних речей має бути зазначена у позовній заяві. У разі виникнення спору щодо вартості майна або окремих речей суд може призначити експертизу: товарознавчу (для визначення вартості речей та меблів) або будівельну (для визначення вартості житлового будинку, якщо він входить до складу майна).[20;c.85]

Якщо поділ спільного майна подружжя провадиться без розірвання шлюбу, він може стосуватися лише наявного майна. Дружина і чоловік не можуть ділити майно, яке вони набудуть у майбутньому. Умови поділу такого майна можуть бути передбачені лише у шлюбному договорі. [20;c.85]

До складу спільного майна подружжя, як вже зазначалося, входять не тільки речі, що належать їм на праві спільної сумісної власності, а й майнові права. Тому поділ має відбуватися з урахуванням вартості речей та розміру частки кожного з подружжя.

Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Це ж положення передбачене ще у другому абзаці п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України".[10;c.115]

Як вже зазначалось, інтереси дітей можуть враховуватися при поділі житлової площі, меблів та інших предметів домашнього вжитку. Інтереси дружини, чоловіка можуть бути враховані судом при поділі речей для професійних занять. Вони присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим з подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Якщо одному з подружжя передаються речі і права, вартість яких перевищує належну йому частку, другому з подружжя повинна бути присуджена відповідна компенсація. Подружжю може також належати право на вклад у статутному фонді господарських товариств. Якщо такий вклад зроблено у період шлюбу, то вважається, що він входить до складу спільного майна подружжя. При поділі вкладу, оформленого на ім'я одного з подружжя, можливі три варіанти:

1) прийняття другого з подружжя до складу учасників господарського товариства і поділ вкладу між обома з подружжя, якщо це передбачене установчими документами товариства і на це є згода його вищого органу;

2) виплата тим з подружжя, хто є учасником господарського товариства, другому з подружжя відповідної компенсації;

3) вихід того з подружжя, хто є учасником господарського товариства, з його складу й поділ коштів, одержаних ним пропорційно його частці у статутному капіталі товариства, між подружжям.[13;c.64]

Водночас не можна погодитися з Т. Ариванюк та О. Дзерою, які вважають, що вклад одного з подружжя у статутному фонді товариства з обмеженою відповідальністю може бути визнаний спільною сумісною власністю подружжя. Право на цей вклад є зобов'язальним правом, а не правом власності. Право власності на вклад у статутному фонді господарського товариства належить останньому, а не його участникам.

Учаснику ж господарського товариства належить зобов'язальне право на вклад у його статутному фонді. Тому він має право на одержання дивідендів, виплату йому вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному капіталі останнього, у разі його виходу з товариства та деякі особисті немайнові права. У часнику господарського товариства належить не абсолютне право на вклад, а відносне зобов'язальне право. Його вклад є не індивідуально-визначеною річчю, а річчю, яку визначають родові ознаки.

При поділі спільного майна дружини і чоловіка суд виходить з принципу рівності їх часток. Ч. 2 ст. 60 СК, як вже зазначалось, встановлює, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Підстави відступу від цього принципу наведені у частинах 2 і 3 ст. 70 СК. При застосуванні презумпції спільності майна подружжя істотне значення має встановлення часу його набуття. Майно, набуте за час шлюбу, вважається спільним, а те, що придбане до шлюбу - роздільним. [20;c.90]

У разі виникнення спору щодо часу набуття майна презумпція спільності останнього поширюється на все майно подружжя, оскільки, як правило, основне майно дружина і чоловік набувають у період шлюбу. У зв'язку з цим тягар доказування відсутності спільності майнових прав на певний предмет покладається на того з подружжя, хто їх оспорює. Тобто заінтересована особа має довести відсутність хоча б одного з елементів юридичного складу, необхідного для виникнення спільності майна, наприклад те, що воно було набуте до шлюбу або за час шлюбу, але не в результаті спільної праці подружжя.

Якщо один з подружжя претендує на майно, що належало другому з подружжя до шлюбу, він повинен довести обставини, на підставі яких це майно повинно бути визнане спільним майном подружжя (ст. 62 СК).

Поділ спільного майна подружжя, як вже зазначалося, має здійснюватися в натурі, якщо це можливо без втрати його цільового призначення ( ч. 2 ст. 183 ЦК 2003 р.). На практиці особливі труднощі виникають при поділі житлового будинку і квартири. За неможливості цього суд має право визначити порядок користування окремими приміщеннями. При цьому окремі підсобні приміщення (кухня, коридор тощо) можуть бути залишені у спільному користуванні учасників спільної часткової власності. Порядок користування будинком може бути визначений і для учасників спільної сумісної власності. У разі неможливості поділу будинку в натурі чи встановлення порядку користування ним співвласнику, який виділяється, за його згодою виплачується грошова компенсація, розмір якої визначається за угодою сторін, а при її відсутності -- судом за дійсною вартістю будинку на час розгляду справи.

На наш погляд, положення про те, що суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них, має вразливі місця. Насамперед воно суперечить основоположному принципу майнових відносин між подружжям про спільність майна, нажитого ними в період шлюбу, закріпленого в ст. 22 КпШС України. Ця стаття визнає підставою виникнення у подружжя спільності майна лише шлюб, вона не зобов'язує дружину і чоловіка проживати спільно, вести спільне господарство, спільно працювати тощо. З цих міркувань не можна погодитись з Ю. Червоним, який розглядає фактичне спільне проживання подружжя одним із елементів юридичного складу, необхідного для дії режиму спільності, а тому майно, придбане в період шлюбу, за таких обставин не може вважатися таким, що набуте внаслідок спільної праці подружжя. Не можна обійти увагою можливі негативні соціально-економічні наслідки застосування досліджуваного положення для того з них, хто в період фактичного припинення шлюбу не працював, не одержував доходи від праці у суспільному секторі економіки у зв'язку з хворобою, доглядом за дітьми тощо. За таких обставин у разі визнання роздільним майна, набутого кожним із подружжя окремо в період фактичного припинення подружніх відносин, у гіршому майновому становищі виявиться саме той, хто в цей період не отримував доходів, оскільки він взагалі не отримає будь-якого майна. Між тим, відповідно до ст. 32 КпШС України подружжя повинно матеріально підтримувати одне одного.

Існування законодавчого положення про визнання роздільним майна, придбаного в період фактичного припинення шлюбних відносин, спричинить низку труднощів доказового характеру, особливо в тому разі, коли подружжя неодноразово припиняли, поновлювали такі відносини. Підтверджувати наявність чи відсутність таких відносин буде надзвичайно важко, оскільки, як правило, подружжя не орієнтоване на збирання доказів на підтвердження цих обставин.

На наш погляд, можна вийти з цього юридичного становища, не скасовуючи режим спільності майна, набутого в період фактичного припинення шлюбних відносин. Для цього законодавцю достатньо надати суду право залежно від конкретних обставин справи виділити кожному з подружжя те майно, яке було набуте кожним з них у період фактичного припинення шлюбу. Водночас у таких випадках суд не повинен визнавати таке майно роздільною власністю, зберігаючи при цьому можливість виділити кожному з подружжя те майно, яке кожен з них набув у період фактичного припинення шлюбу, або якщо один з них із поважних причин не працював, не мав заробітку чи іншого доходу, поділити таке майно в рівних частках.

Перш ніж перейти безпосередньо до поділу спільної власності подружжя, суд має встановити речовий склад спільного майна та його загальну вартість. Як правило, подружжя-позивач зазначає перелік спільного майна та його вартість. Подружжя-відповідач, безперечно, має право внести свої корективи щодо позовних вимог, звернутися з зустрічним позовом тощо. Розбіжності у встановленні дійсної вартості спільного майна суд вправі вирішити шляхом призначення експертизи.

Законодавчо не вирішеним залишається питання про встановлення розміру часток у разі поділу майна між подружжям, що уклало шлюбний контракт, яким визначено їх частки у майні, що набувається під час шлюбу. Не містять відповіді на таке питання також норми нового СК України. Складається таке враження, що у разі поділу спільного майна подружжя, правовий режим якого визначений шлюбним контрактом, частки повинні визначатися відповідно до шлюбного контракту, а тому суд не може відійти від його умов. У такому разі виявиться неможливим також застосування правил ст. 28 КпШС України та відповідних правил ст. 70 нового СК України про право суду відходити від засад рівності часток і збільшувати частку одного з подружжя, враховуючи його інтереси або інтереси неповнолітніх дітей. На жаль, з цього приводу не висловили своєї конкретної позиції Верховний Суд України та юридична наука. Однак, на нашу думку, у застосуванні ст. 28 КпШС, ст. 70 СК України не можуть діяти подвійні стандарти, тобто до відносин подружжя з законним майновим режимом ця стаття повинна застосовуватися, а до майнових відносин з договірним (контрактним) режимом - ні.

Під дійсною вартістю будинку розуміється грошова сума, за якою він може бути проданий у даному населеному пункті. В окремих випадках суд з урахуванням конкретних обставин справи може й без згоди учасника, який виділяється, зобов'язати інших учасників спільної власності виплатити йому грошову компенсацію. Зокрема, це можливо, якщо частка учасника, який виділяється, є незначною й не може бути виділена в натурі, він у будинку не проживав і забезпечений іншою житловою площею.[15;c.219].

Не вирішеною в юридичній літературі та в законодавстві залишається проблема правового характеру відповідальності подружжя за угодою, що спричинила спільний борг. Із цього приводу в науці сформувалося два підходи. Одні автори вважають, що вона має бути солідарною, інші віддають перевагу частковій. На думку Ю. Червоного, оскільки у спільній сумісній власності частки завідомо не визначені, то за спільними боргами відповідальність подружжя не може бути частковою, а така може наставати лише тоді, коли це було передбачено договором між дружиною і кредитором або шлюбним контрактом.

І. Жилінкова обґрунтовує дольовий характер відповідальності тим, що в ст. 174 ЦК УРСР серед випадків солідарної відповідальності не передбачена відповідальність подружжя. Тому, на її думку, після звернення стягнення на спільне майно залишок боргової суми розподіляється між подружжям порівну, і на вимогу кредитора у відповідних частках звертається стягнення на майно кожного з подружжя.

На наш погляд, обидві розглянуті вище позиції можуть бути прийнятними, але лише в певних ситуаціях. Так, якщо спільний борг виник з угоди, укладеної за участю обох із подружжя, то їх відповідальність має бути солідарною. Подружжя може нести солідарну відповідальність також у разі заподіяння шкоди спільними злочинними діями як співучасники. Водночас частковою має бути відповідальність за спільним боргом, який виник з угод, укладених одним із подружжя, але в інтересах усієї сім'ї.