Історія розвитку інституту усиновлення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА»

КАФЕДРА ЦИВІЛЬНОГО ТА ТРУДОВОГО ПРАВА

РЕФЕРАТ

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ УСИНОВЛЕННЯ

Київ

2014

Зміст

Вступ

1. Історія становлення правового інституту усиновлення в давні часи

2. Історія виникнення інституту усиновлення в Україні

3. Актуальні проблеми у галузі усиновлення в Україні

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Усиновлення є одним із найдавніших соціальних інститутів, який згодом знайшов своє відображення у правовій системі нашого суспільства. Становлення процедури усиновлення та розуміння його змісту було закладено ще в часи родового суспільства, а пізніше розвинулось у перших державних цивілізаціях Стародавнього Сходу та античних державах. Згодом цей інститут розвинувся і на території сучасної України за часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

З правового боку усиновлення є юридичним актом, в результаті якого усиновлений отримує щодо усиновителя і його родичів права й обов'язки, встановлені Законом для батьків і дітей, і втрачає їх щодо своїх родичів за походженням.

Актуальність цієї теми полягає в тому, що у більшості людей є потреба мати дітей, турбуватися про них, жити з ними спільним життям. Якщо потреба у батьківстві не реалізується, люди відчувають порожнечу, нудьгу, навіть втрачають сенс життя. З іншого боку, і дитина, яка втратила власних батьків, теж потребує родини, у якій панує люб любов, взаємоповага та довіра

Дослідження проблем усиновлення необхідно для удосконалення судочинства в справах про усиновлення. В деяких випадках усиновлення не лише не відповідає основному його принципу - відповідності усиновлення інтересам дітей, а й становить загрозу для їх життя та здоров'я.

Метою реферату є дослідження передумов виникнення одного з найважливіших інститутів сімейного права України - інституту усиновлення.

У рефераті висвітлено питання, які стосуються історії становлення інституту усиновлення, зазначу загальні положення про усиновлення: поняття, умови, правові наслідки, а також торкнуся регулювання міжнародного усиновлення, тобто прийняття іноземцями у свої родини дітей, які є громадянами України.

1. Історія становлення правового інституту усиновлення в давні часи

Одним із найстаріших засобів набуття сімейних відносин є усиновлення. Усиновлення за родового ладу і взагалі в первісному суспільстві мало надзвичайно широке застосування та носило різноманітні форми. Родовий союз був єдиним середовищем, в якому індивід знаходив не лише безпеку і можливість матеріального існування, але і всі умови для соціального та релігійного спілкування. Адже якщо людина повинна була покинути свій власний рід, рятуючись від переслідувань кровних месників, або її рід вимирав від хвороб або гинув у війні їй лишалось або мати жалюгідне, майже неможливе існування як безрідного outlaw (поза правом), або бути прийнятою (адаптованою) чужим родом.

Так, за законами Хамурапі (18 ст. до н.е.) ст. 106 передбачала, що коли людина усиновляє сироту, вона повинна пересвідчитись у відсутності батьків у дитини, а якщо вона їх знайде - повернути дитину їм. У давньогрецьких містах-державах, усиновлення служило єдиним корективом соціального безправ'я численних чужинців, що стояли поза родовими організаціями. Нарешті, адаптування часто навіть цілих чужих родів повинні було сприяти створенню великих суспільних союзів.

Значного поширення процедура усиновлення отримала у Вавилоні. Досить часто вона була продиктована бажанням одержати безкоштовні робочі руки для сім'ї. Раби коштували дорого і їх було не так багато, як пізніше в Греції та особливо у Римі. Усиновлення здійснювалося також з метою узаконення позашлюбних дітей, зокрема дітей від рабинь.

Але своє перше юридичне визнання інститут усиновлення отримав у правовій системі Стародавнього Риму. Виключно національним інститутом римських громадян був так званий інститут батьківської влади. Така влада розповсюджувалась на дітей народжених у законному шлюбі, а також узаконених або усиновлених. усиновлення сімейний право

Усиновлення відповідно до правових норм Стародавнього Риму - це встановлення батьківської влади над чужими дітьми, з якими батько не був пов'язаний кровними узами .

Форми усиновлення розрізнялися залежно від того, хто усиновлювався: усиновлення особи власних прав називалося arrogatio, а усиновлення особи чужих прав (підвладної) adорtіо. Arrogatio в стародавні часи здійснювалося в народних зборах по куріях за участю жерців у присутності як усиновителя, так і усиновлюваного. Після встановлення обставин усиновлення, засвідчення згоди обох зацікавлених сторін, з'ясування різниці у віці між усиновителем і усиновлюваним (щоб усиновлення відповідало природі, різниця у віці мала бути не менш ніж 18 років) жрець зачитував народним зборам заяву про усиновлення. Отже, усиновляти і бути усиновленим в такій формі могли лише ті особи, які мали право брати участь у народних зборах. А тому жінка не могла усиновляти сама і бути удочереною. Не можна було усиновляти і неповнолітніх, які також не були членами зборів в силу свого віку. Але пізніше з падінням ролі зборів відпала потреба в санкціонуванні усиновлення народними зборами. Разом з тим в імператорський період була скасована і заборона усиновлення неповнолітніх.

У праві стародавнього Риму за допомогою інституту усиновлення забезпечувалась наявність сина і спадкоємця у бездітних осіб для продовження сімейної лінії, передачі власності, титулів і т.д. З цією метою були усиновленими декілька римських імператорів (Тиберій, Нерон).[7]

Згідно з правом Юстиніана арогація проводилась шляхом отримання на це імператорського рескрипту, а адопція шляхом занесення у судовий протокол згоди колишнього домовласника усиновлюваного з усиновителем в присутності усиновлюваного.

Християнські імператори до Юстініана I включно вносили лише деякі незначні корективи в юридичну природу усиновлення. В Інституціях, Дигестах і Кодексі Юстиніана, усиновлення визнавалось таким цивільно-правовим актом, за допомогою якого усиновитель, виконавши певні вимоги і формальності закону, приймав у сім'ю як сина чи онука іншу особу із усіма особистими і майновими наслідками.

Значно більша увага усиновленню як цивільно-правовому акту приділялася у Василіках (Царські книги) імператора Лева VI Мудрого, а саме в першому титулі ХХХІІІ-ї книги, 53 параграфи якої присвячені усиновленню. В подальшому до цивільного законодавства Візантії вносилися незначні зміни та доповнення. Так в ХХVI-й новелі імператора Лева Мудрого було узаконено право на усиновлення для всіх євнухів, які були його позбавлені, а вже у ХХVII-й новелі імператор Лев Мудрий дозволив усиновлення усім без виключення особам.

Інші пам'ятки візантійського цивільного права містили норми, що стосуються усиновлення, такі як Epitome (920 р.), в Синопсисі Василік (Х ст.), частково в Пирі (ХІ ст.) тощо, але всі вони повторювали правові норми Василік та новел імператора Лева Мудрого.

Таким чином, відповідно до юридичної практики середньовічної Візантії, усиновлення здійснювалось добровільно з дотриманням інтересів усиновлюваного. Метою усиновлення було збереження продовження роду усиновителів, а також спадкування їх майна. Усиновлений вважався спадкоємцем за самим актом усиновлення, навіть якщо усиновителями не було складено заповіту, при чому ніхто з рідних дітей та родичів усиновителів не міг позбавити його цього права. Винні в порушенні цієї норми підлягали покаранню у вигляді грошового штрафу на користь усиновленого та державної казни, а також церковним карам.

Проте поряд з юридичною стороною усиновлення, існувала не менш важлива церковна сторона. В перші століття християнства усиновлення у Візантії мало виключно юридичний характер, але поступово процедура усиновлення поповнилась ще одним актом церковним, котрий з часом набув навіть важливішого значення.

Спочатку церковне освячення усиновлення здійснювалось окремими молитвами. Вже імператор Анастасій у своїй Конституції 517 р. засвідчував те, що усиновлення здійснювалося через Божественні молитви. Так само описував цей процес і імператор Юстиніан в Конституції 519 р. Після 519 р. церковне освячення усиновлення стало обов'язковим. Так, Трульський собор 691 р. в своєму 53 правилі визначав, що церковне освячення усиновлення є важливішим, ніж цивільна процедура. Він же визначав, що шлюб між усиновителем та усиновлювачем є неможливим.

Церква не лише освячувала усиновлення, але й слідкувала за подальшою долею усиновителів та усиновлених, і у випадку порушення прав усиновлених притягувала усиновителів до суду. Таким чином, візантійська церква охороняла інститут усиновлення від різноманітних зловживань, що стосувалися взаємовідносин батьків та усиновлених ними дітей.

Історичні джерела свідчать, що перші виховні будинки для покинутих дітей з'явилися при церквах м. Кесарія (Мала Азія, IV ст.) за ініціативою єпископа Василя Кесарійського. У 787 р. подібний заклад відкрився при соборі у Мілані. Тривалий час він залишався єдиним у Європі, і лише у ХІV ст. кількість подібних установ збільшилась до тридцяти. Вже на той час там не лише піклувалися про дітей-сиріт, але й вели профілактичну роботу: допомагали матерям, запобігаючи відмові від дитини, передавали дітей у родини, переважно селянські, здійснювали контроль за рівнем їх виховання

В Азії усиновлення слугує для підтримки культу предків; раніше у європейському законодавстві воно було засобом підтримки ослабленої сім'ї. У сучасних умовах усиновлення має на меті задоволення індивідуальних інтересів бездітних осіб і заохочується в інтересах дітей, що не мають батьків. У мусульманських країнах інститут усиновлення відсутній (Коран забороняє створення штучних сімейних зв'язків), хоча у Єгипті, Сирії християни можуть усиновлювати за своїми законами, Туніс і Індонезія дозволяють усиновлення.

Окремі законодавства дозволяють усиновлення лише неповнолітніх; в інших установлюється чітко визначена різниця у віці між усиновлювачем і усиновленим (16-21 рік); крім того, встановлюється вік, з досягненням якого можна усиновлювати (в різних країнах від 21 до 50 років); за законодавством Ізраїлю, наприклад, усиновлення одинокими громадянами не допускається (крім родичів усиновлюваного). Різноманітними є також способи усиновлення (судовий, адміністративний, релігійний (Індія, Непал). В країнах Латинської Америки між усиновленою дитиною і сім'єю її походження зберігається певний юридичний зв'язок; інші країни його не передбачають, і т.д.. Більшість країн дозволяють усиновлення як дітей, так і дорослих; у Домініканській Республіці усиновити можна лише дитину, яка досягла 5 років, у Бразилії, Ірландії - 7, Болівії, Японії - 6, Коста-Ріці - 14, Таїті - 16 років.[6]

Регулюванню міжнародного усиновлення присвячені норми Декларації про соціальні і правові принципи, що стосуються усиновлення дітей на міжнародному рівні, яка затверджена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 3 грудня 1986 р., Конвенції про права дитини, прийнятої у Нью-Йорку 20 листопада 1989 р., Гаазької конвенції Про захист дітей і співробітництво у відношенні іноземного усиновлення від 29 травня 1993 р., Кодексу Бустаманте 1929 р., Конвенції Монтевідео 1940 р., Міжамериканської конвенції про колізії усиновлення неповнолітніх від 24 травня 1984 р. Скандинавської Конвенції 1931 р., Європейської конвенції по усиновленню дітей від 24 квітня 1967 р. і т.д.

2. Історія виникнення інституту усиновлення в Україні

Виникнувши у Стародавньому Римі усиновлення отримало і суто юридичну форму, яка згодом через Візантію перейшла до іншого світу. На період формування давньоруської централізованої держави (Х ст.) Візантія, враховуючи її вдале геополітичне положення відносно Києва, беручи до уваги вже сформовану політичну і правову систему, розвиток економічних відносин, активні дипломатичні зв'язки між двома державами протягом Х століття і єдину релігію, мала визначний вплив на процес державотворення Стародавньої Русі.

Усиновлення як “штучне синівство”, як прийом “стороннього” до складу родини відбувалося на території Стародавньої Русі ще в часи язичництва. У ІХ ст. відбувся перехід до малої родини, яка складалася з подружжя і дітей. Після цього обов'язок турбуватися про добробут малих дітей покладався вже не на общину, а на батьків дитини. Після смерті батьків обов'язки турботи про дітей, що були позбавлені батьківського піклування, їх утримання та виховання, покладалися на опікунів, які призначалися громадою.

Основним і найважливішим джерелом тогочасного українського права було неписане звичаєве право, що створилося шляхом постійного дотримання протягом віків народних звичаїв та підпорядкування звичаєвим правилам суспільного життя й побуту. Вчинок як зовнішня форма вияву звичаєвого права мала настільки ж важливе значення, як і писана форма закону, тому зовнішній вияв звичаєвого права супроводжувався особливими обрядами, завдання яких полягало в тому, щоб шляхом різноманітних зовнішніх актів зафіксувати в народній пам'яті даний правовий звичай. Порушення або невиконання звичаєвих обрядів вважалося порушенням норм звичаєвого права. Саме з цих причин практично не існувало процесуального акту чи інституту, які б не мали свого ключового обряду-символу.

Інститут усиновлення не став виключенням з цього правила і тому в основі процедури усиновлення були норми звичаєвого права та обряди, що імітували народження дитини. Приймати в сім'ю сироту, як правило, могли люди літні, коли їм вже було важко справлятися з господарством або коли вони не мали спадкоємців. Прийнятий у сім'ю повинен був вести господарство, шанувати своїх нових батьків, а також був зобов'язаний їх поховати.

Отже, якщо раніше усиновлення мотивувалося потребою зберегти чисельність, міцність громади, то згодом все очевиднішою стає інша мета усиновлення мати спадкоємця, що поминав би душі бездітного чоловіка і жінки. Це був своєрідний відгомін стародавності, оскільки в пору християнства турботу про душу покійного можна було доручити церкві, а в язичницькі часи приношення йому пожертв складало винятковий обов'язок його дітей.

Разом з тим при усиновленні враховувалися інтереси не тільки усиновителя, але й осіб, що усиновлюються, особливо тих, хто втратив власну родину, оскільки тільки через усиновлення особи, що були позбавлені батьківського піклування, отримували належний догляд та сімейне виховання.

Іншою формою підтримки сироти була общинна, мирська допомога, коли дитина переходила з будинку в будинок на утримання. Громада могла призначати дітям-сиротам “громадських” батьків, що брали їх на свій прокорм. Але якщо сирота мав господарство, громада протидіяла усиновленню. Такі сироти називалися “вихованцями”, “годованцями”. В першу чергу це було пов'язано з захистом майнових інтересів дітей, що були позбавлені батьківського піклування.

За доби Київської держави діяла надзвичайно важлива пам'ятка українського права Руська Правда. Ця пам'ятка права є збіркою норм звичаєвого права та княжих уставів, складена в XI XII ст. (найдавніший список, що зберігся, походить із кінця XIII ст.). В Руській Правді були зосереджені цивільні норми, що торкалися речового, родинного, спадкового права; інститутів опіки, зобов'язань; було значно розвинуто інститути торговельного права, торговельного кредиту тощо.

Руська Правда не виділяла норми щодо регулювання усиновлення, на відміну від опіки. Турбота про дітей, позбавлених батьківського піклування, покладалась на опікунів. У тексті Руської Правди вперше з'явилася згадка про опіку. Так, у Розширеній редакції Руської Правди йдеться про те, що після смерті батька опікуном малих дітей ставав хтось з найближчих кровних родичів або вітчим, якщо мати виходила заміж вдруге . Опікуну передавалося у тимчасове користування рухоме й нерухоме майно неповнолітніх. Така передача обов'язково відбувалася у присутності свідків. Опікун мав право розпоряджатися майном, що знаходилося під опікою, та отримувати і привласнювати прибуток від нього, але після закінчення терміну опіки був зобов'язаний повернути все отримане під опіку майно особі, яка знаходилась під його опікою [8].

Для правової системи Київської Русі характерним було те, що публічною владою наділялися не чиновники, а члени суспільства. Після хрещення Русі (988 р.) церква поступово почала брати на себе те, що раніше регулювалось звичаєвим правом. Все більшого поширення набирали норми християнської сімейної моралі.

Усиновлення здійснювалося церквою за допомогою особливого акта, що виходив від церковної влади. Воно освячувалося особливим церковним обрядом, який називався “слинотворення”. Для того щоб усиновлення мало силу, воно підлягало ствердженню єпархіальним архієреєм при дотриманні визначеного церковного обряду. Такими були вимоги, що пред'являлися до усиновлення нормами візантійського права, під впливом яких тоді знаходилася Русь.

З літописних матеріалів відомо, що система соціальної опіки була головною прерогативою київських князів. Великий князь Володимир І доручав надавати допомогу сиротам, піклування і нагляд за ними турботам духовенства (996 р.). Турбувався він про покращення їх життя і сам роздавав велику милостиню. Прагнучи розвинути благодійництво, надати йому організованого характеру, князь Володимир у 996 р. видав Устав, в якому згідно з релігійними настановами доручав духовенству і церковним структурам опікуватися лікарнями, притулками для одиноких людей, жебраків, сиріт та інших осіб, які потребували такої опіки.

Великий князь Ярослав заснував сирітське училище, в якому доглядав і навчав на своєму утриманні 300 юнаків. Допомагали сиротам також князі Ізяслав та Всеволод Ярославовичі. За їх правління був широко відомий єпископ Переяславський Єфрем, який побудував для бідних і сиріт лікарні, призначив їм медиків, встановив, щоб на території усієї країни хворих дітей доглядали і лікували безкоштовно.

Найбільше піклувався про сиріт внук Ярослава Мудрого Володимир Мономах, який у своїх “Повчаннях” заповідав допомагати приниженим і ображеним, захищати сиріт і не забувати вдів. В своїй Духовній дітям він заповів захищати сироту, закликав: “Всего же паче убогих не забывайте, но елико могуще по силе кормите, снабдите сироту”.

Сестра його, Ганна Всеволодівна, заснувала в Києві училище для дівчат, яке не тільки утримувала на свої кошти, але й сама учила таких дівчат читати, писати і різним ремеслам, які могли знадобитися у їх подальшому житті.

Турбота про дітей-сиріт у той час була приватною справою князів або покладалась князівською державою на церкву. І здійснювалась вона за релігійними, моральними мотивами, розглядалась як обов'язок християн .

Заслуговує на увагу факт виховання княжичів так званими “дядьками”, “годувальниками”. Сутність годувальництва полягала в тому, що батьки передавали княжичів на виховання в іншу родину. Діти розсилалися по волостях дуже рано, іноді у 5-7 річному віці.

Годувальник виконував дві функції наставника майбутнього князя й одночасно виконував функції регента у тих землях, які батько-князь виділив для свого сина. Соціальна суть годувальництва полягала в тому, що великий князь, передаючи у володіння дітям міста й містечка, намагався зміцнити штучну родинність; з іншого боку, батьки недостатньо знали власних дітей, а брати один одного, що робило більш жорстокою боротьбу за княжий стіл.

Отже, відповідно до давньоруського звичаєвого права, було передбачено різні процедури усиновлення, що зберігалися довгий час, а саме:

обряд фіктивного народження.

одруження з вдовою брата;

фактичний прийом усиновленого до будинку;

особливий договірний акт між усиновителем і особою, що усиновлюється.

Таким чином, стає очевидним, що усиновлення було відоме ще тоді, коли існувала древня родина з патріархальним батьком сімейства на чолі, до якої однаково входили і діти, і прийняті в родину (приймаки) з чужої родини. Так започатковувались перші ознаки прояву владної турботи над дітьми сиротами, хоча постійного й послідовного характеру вони не мали. [9]

3. Актуальні проблеми у галузі усиновлення в Україні

У внутрішньому праві України усиновлення регламентується статтями 282-287 Сімейного кодексу, главою 35-А Цивільно-процесуального кодексу, ст. 31 Консульського статуту, Постановою Кабінету Міністрів від 20 липня 1996 № 775, якою затверджено Порядок передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім'ях усиновлювачів, і Наказом Міністерства охорони здоров'я від 4 січня 1997 № 2, що затвердив Перелік захворювань, які дають право на усиновлення хворих дітей без дотримання строків їх перебування на обліку в Центрі по усиновленню дітей при Міністерстві освіти України. Для цілей колізійного регулювання Сімейний кодекс застосовує прив'язку до права України.

Усиновлення -- це юридичний акт, внаслідок вчинення якого відносини між дитиною та її усиновлювачем і його родичами встановлюються не на певний строк, як, наприклад, при встановленні над дитиною опіки та піклування, а назавжди. Тому закон надає дуже важливого значення юридичному оформленню усиновлення, закріплюючи правило, відповідно до якого воно має здійснюватись не тільки за заявою особи, яка бажає усиновити дитину, а й на підставі рішення суду.

Усиновлення на підставі рішення суду охоплює такі випадки: 1) усиновлення в Україні її громадянами дитини, яка також є громадянином України; 2) усиновлення в Україні її громадянами повнолітньої особи, яка також є громадянином України; 3) усиновлення в Україні іноземцями та особами без громадянства дитини, яка є громадянином України; 4) усиновлення в Україні дитини, яка є іноземкою і проживає на території нашої держави, громадянами України або іноземцями та особами без громадянства.

Подальший розвиток і вдосконалення інституту усиновлення у сімейному праві України, через приведення українського законодавства з питань захисту прав дітей, які з тих чи інших причин втратили сім'ю, у відповідність з Конвенцією ООН про права дитини та функціонування української держави, займає далеко не другорядне місце серед заходів щодо захисту прав дитини. Це дозволяє говорити про актуальність вдосконалення системи усиновлення на сучасному етапі становлення і розвитку сімейного законодавства в Україні, як дієвого механізму захисту інтересів та прав дітей. Слід переглянути законодавчі акти щодо санкцій до батьків, які нехтують турботою про дитину. В органах що займають питаннями усиновлення повинні працювати компетентні працівники, соціальні педагоги, психологи, які пройшли відповідну підготовку для такого виду діяльності. Крім того, необхідно докорінно змінити систему ведення державної статистики стосовно дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

У законодавстві необхідно деталізувати «початковий» етап усиновлення. Процес усиновлення є тривалим. Законодавство чітко не визначає час, протягом якого має відбуватись усиновлення. Юридичним фактом усиновлення стає після прийняття відповідного рішення суду. Проте початок цієї діяльності законодавця дотепер не цікавить.

Усиновлення охоплює, по-перше, «пошук» майбутнім усиновлювачем дитини і, по-друге, налагодження певних стосунків з нею (або членами її сім'ї). Зрозуміло, що раннє малолітство дитини видозмінює другий з окреслених елементів. усиновлення догляд виховання соціальний

Враховуючи важливість цього етапу, що передує факту юридичного усиновлення вбачається за необхідне запропонувати свій погляд на регулювання цих відносин. Особливої зацікавленості у цьому контексті набуває тимчасове проживання дитини у сім'ї майбутніх усиновлювачів, що досить часто має місце перед усиновленням. Це тимчасове проживання у тому числі й у сім'ях іноземців (під час канікул, літнього відпочинку або зустрічі, побачення). Таке тимчасове проживання можна принципово визначити як «тимчасове влаштування». [5]

Зрозуміло, що у цьому випадку не йдеться про «прокат» дитини. Навпаки, з метою запобігання можливого у майбутньому скасування рішення про усиновлення, правове регулювання відносин між дитиною та ймовірними усиновлювачами повинно чітко окреслювати їх взаємну поведінку. Власне право на пошук дитини для майбутнього усиновлення не тільки не виключається, а навпаки прямо визначається у сімейному законодавстві України. Наприклад, у ч.1 ст.226 СК України (право на таємницю усиновлення) зазначено, що особа має право на таємницю пошуку дитини для усиновлення. Проте сам процес пошуку у Законі, на жаль, докладно не врегульовано.

Особа, яка може бути усиновителем зацікавлена у «доборі» дитини, з урахуванням власних, особистих критеріїв (раса, національність, зовнішність, стать, віросповідання, стан здоров'я, соціальне оточення, у яких народилась та проживала дитина до усиновлення). Ці особистісні критерії вибору дитини для майбутнього усиновителя пов'язані з мотивами, на підставі яких така особа бажає усиновити конкретну дитину. У сімейному законодавстві лише у ст.224 СК України (рішення суду про усиновлення) вказано обов'язковість з'ясування питання стану здоров'я дитини, що підлягає усиновленню. Суд, постановляючи рішення про усиновлення дитини, враховує обставини, що мають істотне значення, зокрема особу дитини та стан її здоров'я (п.5 ч.1 ст.224 СК України).[4] Зрозуміло, що особа, яка бажає усиновити дитину, володіє такою інформацією ще до моменту подання заяви про усиновлення. Українське законодавство залишає поза увагою цей важливий елемент усиновлення, не регулюючи порядок отримання інформації про дитину.

Є недостатньо дослідженими процесуальні питання усиновлення дітей іноземцями. Окремі наукові роботи, статті, присвячені, здебільшого, проблемам, що пов'язані з реалізацією норм сімейного права у справах про усиновлення дітей громадянами України. Оскільки судовий порядок усиновлення в Україні було запроваджено лише у 1996 р., відсутній досконалий механізм судочинства в справах цієї категорії. Входження України до європейського правового простору вимагає урегулювання правовідносин, ускладнених участю іноземного елементу, на сучасному рівні, який відповідав би світовим стандартам.

Міжнародне співтовариство в особі Організації Об'єднаних Націй, повноправним членом якої є Україна, працює над тим, щоб створити дітям усього світу якнайкращі умови життя і розвитку. Значним наслідком такої роботи у сфері охорони дитинства став ряд міжнародних документів, які стосуються прав дитини та забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей. Серед цих документів - документом надзвичайної ваги є Конвенція ООН про права дитини. Вдосконалення системи усиновлення одне з найважливіших завдань нашої держави і суспільства. Усі питання, які пов'язані з соціально-правовим захистом дітей-сиріт і дітей, позбавленних батьківського піклування повинні терміново вирішуватись.

Питанням усиновлення присвячені також норми двосторонніх договорів про правову допомогу між Україною та низкою держав (Договори з Грузією, Естонією, Литвою, Польщею, Албанією, Алжиром, КНДР). Відповідно до цих договорів, усиновлення регулюється законом громадянства усиновителя, інколи законом країни його постійного проживання, і правом країни громадянства дитини. Конвенція СНД “Про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах” 1993 р. встановлює прив'язку до закону громадянства усиновителя, а також до закону громадянства дитини. [10]

Висновок

Інститут усиновлення покликаний забезпечити нормальне сімейне життя і виховання дітям, які не мають батьків або позбавлені батьківського піклування з інших причин. Усиновлення провадиться у найвищих інтересах дитини для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Причому законодавство не встановлює обмежень щодо усиновлення дітей за ознаками раси, національності, ставлення до релігії.

Норми сімейного законодавства, які визначають умови і судовий порядок усиновлення, спрямовані на те, щоб у результаті його здійснення дитина опинилася в сім'ї, де мають бути створені усі необхідні для її повноцінного розвитку умови. Водночас усиновлення відповідає й інтересам усиновлювачів. Адже воно дає можливість людям, які не мають своїх дітей, задовольнити природне почуття батьківської любові й створити повноцінну сім'ю.

Інститут усиновлення - це така правова форма, яка створює найбільш сприятливі умови для виховання позбавленої батьківської опіки дитини в сімейній обстановці на тих самих умовах, що і для рідних дітей. Інститут усиновлення, безсумнівно, послуговує і задоволенню почуттів тих громадян, які усиновлюють дітей. Відповідальною за благополуччя дитини, яка залишилась одна, є держава, що повинна створити усі необхідні умови для її перебування в сім'ї.

На сьогодні держава активно займається створенням законодавчої бази, що регулює процес усиновлення. Серед досягнень можна виділити прийняття сімейного кодексу україни та ратифікації низки міжнародних договорів у цій сфері. Серед проблем можна визначити недосконалість процесуального закодавства та проблему бюрократії, що вповільнює процес усиновлення.

Список використаної літератури

1. Конституція України

2. Декларація прав дитини. 1959р.

3. Конвенція про права дитини ООН, Міжнародний документ від 20.11.1989

4. Сімейний кодекс України, Закон від 10.01.2002 № 2947-ІІІ

5. В.І.Борисова, І.В.Жилінкова Сімейне право України, Підручник . - 2-е вид., перероб. і допов. - К: Юрінком Інтер, 2009. - 288 с.

6. МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО // Навчальний посібник // За загальною редакцією професора В. М. Гайворонського, професора В. П. Жушмана // Київ. Юрінком Інтер 2007

7. Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права: Навчальний посібник. Львів: Ред.-вид. відділ ун-ту, 2000.

8. Юшков С.В. Русская Правда. Происхождение, источники, ее значение.М.: Зерцало, 2002.

9. Антологія української юридичної думки: В 6 т. К.: Юридична книга, 2002. Т. 2. Історія держави і права України: Руська Правда.

10. Деркаченко Ю.В. , Інститут законодавства ВРУ // Розвиток інституту міжнародного усиновлення в системі міжнародного права// Форум права - 2010 № 3 (електронний ресурс)

Размещено на Allbest.ru