Правове регулювання надання медичної допомоги у місцях позбавлення волі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара

Юридичний факультет

Кафедра адміністративного і кримінального права

Реферат

з дисципліни Медичне право

на тему: «Правове регулювання надання медичної допомоги у місцях позбавлення волі»

Виконав:

студент групи ЮП-12-01

Різник Ілля.

Перевірила:

к.ю.н. , доц. Литвин О.П.

Дніпропетровськ, 2014 рік

Реалізація медико-санітарного забезпечення засуджених у місцях позбавлення волі -- одна із складових частин відбування покарання. Його організація випливає з конституційного права громадян України на охорону здоров'я і медичну допомогу. Правове регулювання здійснюється Виправно-трудовим кодексом України, законодавством про охорону здоров'я, нормативними актами Кабінету міністрів України та Державного департаменту з питань виконання покарань.

Для медико-санітарного забезпечення засуджених у місцях позбавлення волі організовані лікувально-профілактичні установи, а для лікування і утримання інфекційне хворих -- виправно-трудові установи на правах лікувальних. Лікувально-профілактична і санітарно-протиепідеміологічна робота в місцях позбавлення волі організовується і здійснюється згідно із законодавством про охорону здоров'я.

Порядок надання особам, позбавленим волі, медичної допомоги, організація і проведення санітарного нагляду, використання лікувальних і санітарно-профілактичних установ системи охорони здоров'я і залучення до цього їх персоналу визначається Державним департаментом з питань виконання покарань разом з Міністерством охорони здоров'я.

Медико-санітарне забезпечення засуджених здійснюється створеними в кожній виправно-трудовій установі медичними частинами, завданнями яких є надання медичної допомоги засудженим, здійснення санітарного нагляду, проведення профілактичних, протиепідеміологічних заходів. У структуру медико-санітарної частини входять, як правило, аптека, амбулаторія, стаціонар (лікарня) з діагностичною лабораторією, стоматологічний, терапевтичний та інші кабінети, інфекційний ізолятор.

Медико-санітарне обслуговування починається з моменту надходження засудженого до виправно-трудової установи. Згідно з п. 82 Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ, прибувши в місця позбавлення волі, засуджені проходять обов'язковий медичний огляд і з метою попередження проникнення інфекційних захворювань розміщуються у карантинному приміщенні виправно-трудової, виховно-трудової колонії на термін до 14 діб. Представник медико-санітарної служби присутній при розподілі новоприбулих по соціально-психологічним відділенням з тим, щоб було враховано стан здоров'я кожного засудженого.

У разі виявлення інфекційних захворювань серед засуджених, які перебувають у карантинному приміщенні, термін карантину продовжується. При виявленні інфекційне хворих засуджених, які перебувають поза карантинним приміщенням, їх негайно ізолюють, а У виправно-трудовій установі вводиться карантин з проведенням комплексу необхідних профілактичних заходів. Про інфекційне захворювання у виправно-трудовіи установі негайно повідомляється прокурор.

Обов'язковому медичному і бактеріологічному обстеженню з метою виявлення інфекційних захворювань піддаються засуджені, які використовуються на роботах у пральнях, перукарнях, будинках дитини при виправно-трудових установах, на харчоблоках та інших об'єктах, через які може поширитися інфекція.

Медична допомога надається засудженим як амбулаторне, так і в стаціонарах. Згідно з діючими нормативами, прийом в амбулаторії веде лікар, а в разі його відсутності -- фельдшер. Дані про обстеження хворого заносяться до медичної картки. У випадках звільнення засудженого від роботи начальник медико-санітарної частини повідомляє про це начальнику виправно-трудової установи. Години прийому встановлюються (як правило, у вільний від роботи час) начальником медико-санітарної частини і затверджуються начальником виправно-трудової установи. В амбулаторії організовується щорічна диспансеризація засуджених, яка є ефективним засобом профілактики захворювань. На виробничих об'єктах, де працює не менше 300 засуджених, створюються медичні пункти, всі цехи й інші об'єкти обладнуються аптечками швидкої допомоги.

У стаціонарах медико-санітарних частин перебувають на лікуванні, як правило, ті засуджені, які не потребують тривалого або спеціального лікарняного впливу. При наявності хвороби, яка вимагає кваліфікованого лікування, засуджені розміщуються у спеціалізованих міжобласних чи обласних лікарнях Державного департаменту України з питань виконання покарань. Якщо можливість надати стаціонарну медичну допомогу відсутня, то хворих можна розмістити в лікарнях або інших лікувальних установах системи охорони здоров'я з організацією надійної охорони засудженого або залучити до роботи стаціонару в медичних санітарних частинах установ медичний персонал органів охорони здоров'я.

Крім того, засуджений має право звернутися за консультацією до системи платних медичних послуг. Оплата таких послуг і придбання ліків здійснюються самим засудженим або його родичами за власний рахунок. Консультація і лікування в таких випадках здійснюється в медико-санітарній частині за місцем відбування покарання під наглядом персоналу медико-санітарної частини.

Відповідно до Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ у лікувальних закладах місць позбавлення волі ізольовано від інших категорій засуджених тримаються тільки особи, засуджені до довічного позбавлення волі, особи, яким смертна кара або довічне позбавлення волі в порядку помилування замінено повбавленням волі, і засуджені за особливо небезпечні злочини проти держави. Вони утримуються в спеціально відведених і обладнаних по тюремному зразку палатах. Роздільно утримуються також неповнолітні, жінки та чоловіки.

Тривалі побачення із засудженими, які перебувають у лікувальних закладах, як правило, не надаються, а короткострокові надаються начальниками лікувальних закладів згідно з нормами, встановленими для відповідних видів виправно-трудових установ. У випадку тяжкої хвороби засудженого, яка є небезпечною для його життя, начальник виправно-трудового чи лікувального закладу надає близьким родичам засудженого можливість відвідати його. Таке відвідування не зараховується як чергове.

Якщо засуджений переводиться в лікувальний заклад із штрафного чи дисциплінарного ізолятора, чи приміщення камерного типу колонії загального, суворого режиму, карцерів або одиночних камер, або із тюрем суворого режиму у зв'язку з членоушкодженням або симуляцією хвороби, час його перебування в лікувальній установі в строк відбування дисциплінарного покарання не зараховується.

Засуджені, які порушують дисципліну в лікувальних закладах місць позбавлення волі, несуть передбачену законодавством відповідальність, за таким винятком:

- вони не можуть бути переведені в приміщення камерного типу і одиночні камери;

- у штрафних ізоляторах вони отримують харчування за лікарняною нормою і мають право на прогулянку тривалістю до двох годин у день.

Засуджені, які систематично злісно порушують дисципліну, виписуються з лікувальної установи і переводяться до місця утримання тільки у випадках, які не становлять небезпеки для життя і здоров'я хворого та оточуючих.

Деякі особливості умов тримання засуджених, у спеціалізованих ВТУ (на правах лікувальних)

Засуджені хворі на туберкульоз, які перебувають у виправно-трудових установах на правах лікувальних, за систематичні злісні порушення дисципліни і режиму лікування можуть переводитися в приміщення камерного типу на термін до шести місяців, де вони забезпечуються лікуванням, харчуванням і щоденною прогулянкою тривалістю до двох годин.

Деякими особливостями відрізняється відбування покарання вагітними жінками, жінками, які мають немовлят і дітей у віці до трьох років. Згідно із ст. 76і ВТК, у разі потреби при виправно-трудових установах повинні бути організовані будинки дитини. Засуджені жінки мають право розміщувати в них своїх дітей віком до трьох років.

Діти засуджених жінок, за згодою матері, можуть бути передані її родичам або (також за згодою матері і рішенням органів опіки і піклування) іншим особам, або по досягненню трирічного віку направляються у відповідні дитячі установи. Якщо у матері дитини, яка досягла трирічного віку, невідбута частина покарання не перевищує одного року і вона добросовісно виконує свої материнські обов'язки, то перебування дитини в будинку дитини може бути продовжено адміністрацією установи до її звільнення. У випадку порушення матір'ю режиму тримання рішення про продовження перебування в будинку дитини може бути анульоване.

Засуджені, до яких суд застосував примусове лікування від алкоголю чи наркоманії, піддаються такому лікуванню під час виконання покарання. У зв'язку з цим працівниками установ виконання покарань має бути перевірено щоб у мотивуючій частині вироку було зазначено за ст. 334 КПК України про мотиви такого рішення, а за ст. 335 КПК України в резолютивній частині вироку був запис про застосування цієї міри до даної особи.

У разі, коли суд за певними обставинами не застосував примусове лікування за вироком, а в період відбування покарання було виявлено, що дана особа є алкоголіком чи наркоманом, адміністрація виправно-трудової установи на підставі ч. 2 ст. 77 ВТК України, а також ст. 411і КПК України за поданням начальника установи при наявності висновку лікарської комісії порушує клопотання перед судом за місцем знаходження установи про застосування до даної особи примусового лікування. У висновку лікарської комісії має бути визначено три моменти: 1) що особа є хворою на алкоголізм чи наркоманію; 2) що вона потребує примусового лікування; 3) що їй не протипоказано примусове лікування за станом її здоров'я.

Відповідно до ст. 77 ВТК України, примусове лікування від алкоголю чи наркоманії здійснюється в місцях позбавлення волі у двох формах:

- у звичайній виправно-трудовій установі на базі медико-санітарної частини (наприклад, в колоніях особливого режиму і тюрмах);

- у спеціальній виправно-трудовій установі по лікуванню алкоголіків і наркоманів.

Спеціалізовані виправно-трудові установи мають відповідне обладнання, штат лікарів, статус колонії на правах лікувального закладу.

У медичній частині спеціалізованих УВП існують кабінети лікаря психіатра-нарколога, де здійснюється умовно-рефлекторна терапія, гіпноз (психотерапія), обладнуються біохімічні лабораторії. Хворі оглядаються протягом трьох днів і ставляться на диспансерний облік, на кожного з них заводиться контрольна картка диспансерного нагляду та медична картка амбулаторного наркологічно хворого. Не рекомендується здійснювати специфічне лікування у приміщеннях камерного типу, воно проводиться після звільнення засуджених зПКТ.

Диспансерний облік і динамічний нагляд за особами, які хворі на хронічний алкоголізм, здійснюється протягом трьох років (для хворих на наркоманію -- протягом п'яти років), при цьому і'х включають в одну з трьох груп динамічного нагляду (для хворих на наркоманію -- в одну з чотирьох груп динамічного нагляду). Хворі на хронічний алкоголізм з ремісією, що триває понад три роки (для хворих на наркоманію -- понад п'ять років), знімаються з диспансерного обліку.

По завершенню курсу примусового лікування засуджені проходять медичну комісію, яка оцінює хід лікування. На засуджених, які пройшли повний курс примусового лікування без порушень, готують матеріали для його припинення в установленому порядку. Матеріали затверджуються комісією і передаються в суд.

За десять днів до звільнення засудженого, який проходив курс примусового лікування від алкоголізму чи наркоманії, медична частина установи виконання покарань направляє в органи охорони здоров'я за місцем його проживання виписку з амбулаторної картки про проведене лікування і його результати.

Якщо під час звільнення засудженого з місць позбавлення волі його лікування не завершене, адміністрація установи при наявності відповідного медичного висновку направляє до суду подання про продовження лікування в медичній установі.

Питання про припинення примусового лікування вирішується суддею районного (міського) суду за місцем знаходження виправно-трудової установи або медичного закладу, де засуджений перебуває на лікуванні за поданням адміністрації установи на підставі висновку лікарської комісії з участю прокурора, представника адміністрації ВТУ або медичного закладу, де перебуває засуджений, і, як правило, засудженого (неявка прокурора не впливає на рішення справи). Суд виносить постанову, яка оскарженню не підлягає, але може бути опротестована прокурором.

Що стосується умов тримання засуджених, в яких виявлена інфекція ВІЛ/СНІДУ, то останнім часом цим питанням приділяється значна увага Міністерством охорони здоров'я і Державним департаментом з питань виконання покарань. Незважаючи на виведення останнього з підпорядкування МВС України, контроль за медичним обслуговуванням засуджених здійснює медичне управління МВС України, яке визначає порядок профілактики ВІЛ-інфікованих на підставі Закону України “Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення” 1991 р. та Закону України “Про внесення змін до Закону України Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення” 1998 р. Виходячи з положень цього закону розроблена “Програма МВС України щодо зниження ризику поширення ВІЛ/СНІД серед особового складу та осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі”. Спільним наказом МВС і МОЗ України, Національним комітетом профілактики наркоманії та захворювання на СНІД № 312/165/46 від 18 травня 1997 р. затверджений порядок медичного обстеження на ВІЛ-інфекцію осіб, які перебувають у місцях попереднього ув'язнення і виправно-трудових установах, та умови утримання ВІЛ-інфікованих з числа цих осіб.

У 1998 р. був підготовлений спільний проект ООН та МВС України навчального модуля “Профілактика ВІЛ/СНІДу та хвороб, які передаються статевим шляхом у місцях позбавлення волі”.

Вірус СНІД присутній у тюрмах більшості країн світу. І це викликає загальну тривогу, оскільки ця проблема торкається не тільки засуджених і персоналу установ виконання покарань, а й суспільства в цілому. Умови місць позбавлення волі створюють ідеальне середовище для поширення ВІЛ-інфекції. Для установ виконання покарань характерна напруженість, яка включає і сексуальну. Зняття її в цих місцях проходить шляхом вживання наркотиків і сексуальних контактів. При ін'єкційному введені наркотиків нерідко використовуються саморобні голки, виготовлені, наприклад, із стержнів ручок.

Вірогідність поширення ВІЛ-інфекції зростає у зв'язку з відсутністю інформації, знань і адекватного рівня медичної допомоги. В окремих випадках ряд захворювань, отриманих у місцях позбавлення волі, належним чином не виліковуються, включаючи захворювання, які можуть передаватися через кров. Крім ВІЛ і сифілісу до таких належать гепатит В і С. Захворювання, які передаються статевим шляхом, у разі відсутності відповідного лікування також підвищують ризик захворювання на ВІЛ-інфекцію статевим шляхом.

Виходячи із ст. 4 Закону України “Про внесення змін до Закону України Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення” 1998 р., держава повинна гарантувати: доступ у місцях позбавлення волі інформації про профілактику зараження ВІЛ, добровільний медичний огляд, консультування, профілактичні засоби (презервативи, дезінфікуючі засоби та чисті шприци); лікування ВІЛ-інфікованих, зберігаючи при цьому конфіденційність і створюючи сприятливий і стимулюючий клімат для уразливих груп.

Виходячи з цього Закону МВС разом з Міністерством охорони здоров'я розробили Інструкцію про порядок огляду рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ та спещального контингенту з метою виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини, обліку, медичного обстеження та профілактичного нагляду за ВІЛ-інфікованими. Згідно з Інструкцією, обов'язковому медичному оглядові підлягають засуджені та підслідні, які вводять наркотичні речовини шляхом ін'єкцій (лише у разі, коли вони визначені такими у встановленому законом порядку), раз на шість місяців протягом усього терміну перебування в установі виконання покарань.

Медичному оглядові підлягають особи, які прибувають до приймальника-розподільника, підслідні, які прибувають до слідчих ізоляторів, засуджені -- раз на 12 місяців протягом усього строку перебування в установі виконання покарання.

Особи з позитивним результатом імунного блотингу госпіталізуються в медчастини установи для уточнення діагнозу і призначення лікувальних заходів. При потребі -- для них запрошуються консультанти з відповідних установ Міністерства охорони здоров'я. Усі засуджені з діагнозом ВІЛ-інфекції (СНІД) направляються до спеціального відділення міжобласної лікарні установи виконання покарань.

ВІЛ-інфіковані та хворі на СНІД підлягають обов'язковому профілактичному нагляду з метою контролю за їх фізичним та психічним станом, своєчасного лікування, проведення антивірусної терапії, психологічної підтримки та консультування. Керівник установи, де перебуває ВІЛ-інфікований, несе відповідальність за організацію медичної допомоги і збереження лікарської таємниці.

Конституцією України визнанолюдину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. У цьому конституційному приписі проголошено здоров'я як цінність і первинну та вихідну передумову життєдіяльності кожної людини. Тому з-поміж численних прав, котрі передбачені Основним Законом, можна виділити право людини на охорону здоров'я та право на медичну допомогу як таке, що гарантує її фізичне існування і є умовою забезпечення здійснення всіх інших прав людини.

Під терміном медична допомога слід розуміти комплекс заходів спрямованих на профілактику, діагностику, лікування і реабілітацію особи з метою збереження, зміцнення, а у разі порушення, відновлення максимально досяжного рівня фізичного і психічного стану людського організму, що здійснюється медичними працівниками, на яких покладено обов'язок згідно із законом. Будь-якій людині, в тому числі особам, які перебувають в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, гарантується право на кваліфіковану, якісну, доступну та безоплатну медичну допомогу.

При цьому під кваліфікованою медичною допомогою вбачається професійне та добросовісне виконання медичними працівниками своїх прямих обов'язків. За неналежне виконання професійних обов'язків внаслідок недбалого чи несумлінного ставлення до них медичних працівників застосовується кримінальна відповідальність (ст. 140 Кримінального кодексу України). Якість надання медичної допомоги повинна забезпечуватись державою шляхом встановлення системи сертифікації, ліцензування, акредитації і стандартизації, а також належній підготовці і перепідготовці медичних працівників на підставі існуючих державних стандартів. Право на доступність медичної допомоги передбачено в ч. 3 ст. 49 Конституції України, де зазначається, що держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. Проаналізувавши дане положення, можна встановити основні елементи права на доступність медичної допомоги, якими є: безоплатність медичної допомоги, вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я, заборона будь-якої дискримінації. Право на безоплатність медичної допомоги протлумачено Конституційним Судом України у рішенні щодо офіційного тлумачення ч.3 ст. 49 Конституції України (справа про безоплатну медичну допомогу). У цьому рішенні зазначено, що у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточного, наступного розрахунку за надання такої допомоги. Проте, це не виключає можливості надання громадянам медичних послуг у цих закладах за плату.

Особи, які позбавлені свободи з будь-яких підстав і перебувають в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, мають таке ж право на належну медичну допомогу та лікування, як й інші громадяни. Проте порядок реалізації цього права є іншим ніж для решти громадян. Основні вимоги щодо медичного забезпечення ув'язнених та засуджених регламентовані як Європейськими в'язничними правилами, так і національним законодавством України.

Відповідно до вимог Європейських в'язничних правил організація медичного обслуговування у пенітенціарних закладах повинна здійснюватися з урахуванням ряду приписів, зокрема:

1. Медичні служби у пенітенціарних установах повинні тісно співпрацювати з загальною адміністрацією охорони здоров'я національного або місцевого рівня;

2. Хворі в'язні, які потребують допомоги спеціаліста, госпіталізуються у спеціалізовані установи або звичайні лікарні. Якщо установа має власне лікувальне відділення, його приладдя, обладнання та ліки мають бути достатніми для забезпечення медичного обслуговування та лікування хворих в'язнів;

3. В'язні не повинні використовуватись для експериментів, що можуть призвести до фізичної або моральної шкоди;

4. Коли це практично можливо слід вживати заходів для того, щоб пологи приймалися не у в'язниці, а у звичайній лікарні. В іншому випадку пенітенціарна установа повинна мати персонал і обладнання, необхідні для прийняття пологів та післяпологового догляду.

Медичний і санітарний персонал:

· кожний пенітенціарний заклад повинен мати не менше одного лікаря загальної медичної практики, що має відповідну кваліфікацію;

· вжиття заходів по забезпеченню у випадках термінової необхідності невідкладної допомоги лікаря, що має відповідну кваліфікацію;

· кожна пенітенціарна установа повинна мати персонал, що має належну медичну підготовку;

· послуги кваліфікованих дантистів і окулістів повинні бути доступні кожному ув'язненому.

На лікаря покладається ряд обов'язків:

· лікар або кваліфікована медична сестра обстежує кожного ув'язненого при першій нагоді;

· лікар або кваліфікована медична сестра обстежує ув'язненого за його проханням, а також оглядає всіх ув'язнених у міру необхідності.

Правила зобов'язують лікаря стежити за станом фізичного і психічного здоров'я ув'язнених, забезпечувати надання медичної допомоги у відповідності до стандартів охорони здоров'я у суспільстві. Особливу увагу правила приділяють відвідуванню та огляду ув'язнених, які тримаються в умовах одиночного утримання, та невідкладного надання їм за потреби чи на їхпрохання медичної допомоги.

Вимоги міжнародних стандартів не суперечать кримінально-виконавчому законодавству України, зокрема статті 116 “Медико-санітарне забезпечення засуджених до позбавлення волі” та Правилам внутрішнього розпорядку установ виконання покарань.

Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань передбачають, що в них здійснюється:

а) клінічне обстеження та нагляд за ув'язненими та засудженими з метою оцінки стану здоров'я, а при виявленні хвороб - застосування раціональної терапії та встановлення непрацездатності;

б) амбулаторне, стаціонарне і спеціалізоване лікування методами та засобами, що рекомендовані інструктивно-методичними вказівками Міністерства охорони здоров'я України.

На медичну службу установ виконання покарань покладені завдання: здійснення медичного контролю за станом здоров'я осіб, позбавлених волі, шляхом проведення систематичних медичних оглядів та обстежень з метою своєчасного виявлення хворих із соматичними, інфекційними, паразитарними й іншими захворюваннями та осіб з патологічними та передпатологічними станами; надання медичної допомоги в місцях позбавлення волі, а при необхідності залучення ресурсів лікувальних закладів територіальних органів охорони здоров'я; організація забезпечення медичного благополуччя; контроль за організацією харчування осіб, які утримуються в місцях позбавлення волі у відповідності до норм, що визначені Кабінетом Міністрів України; систематичний аналіз стану захворюваності і втрати працездатності з метою проведення лікувально-профілактичних заходів; пропаганда медичних та гігієнічних знань.

Крім того, що ув'язнені та засуджені повинні бути забезпечені належного рівня обслуговуванням медичною службою установ виконання покарань, вони також мають право звертатися за лікарськими консультаціями та лікуванням до медичних установ, що надають платні послуги. Консультації та лікування у таких випадках проводяться в медичній частині установи під наглядом працівників медичної служби. Оплата цих послуг і придбання ліків здійснюються за рахунок власних коштів засудженими або їх родичами. засуджений санітарний медичний лікувальний

Порядок надання засудженим медичної допомоги регламентований достатньо розгалуженою системою нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та установах виконання покарань Державної пенітенціарної служби України. Вони регламентують організацію медичної допомоги в місцях позбавлення волі, порядок медико-санітарного забезпечення осіб, що утримуються в слідчих ізоляторах і установах виконання покарань.

Організація невідкладної медичної допомоги заарештованим і засудженим також визначена нормативно-правовими актами з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та установах з питань виконання покарань.

Однією з основних функцій медичної частини є організація та надання невідкладної медичної допомоги при гострих захворюваннях, отруєннях і травмах. Невідкладна медична допомога засудженим надається найближчим лікувальним закладом, де така медична допомога може бути надана.

Медичні огляди заарештованих і засуджених є однією з форм медичного контролю за станом їх здоров'я та організацією лікувально-профілактичного забезпечення установ. Медичні огляди проводяться під час прибуття спецконтингенту в установу, вибуття з неї. Також проводяться щорічні профілактичні і цільові медичні огляди.

Ціль медичних оглядів - своєчасне виявлення хворих із соматичними, інфекційними, паразитарними й іншими захворюваннями та осіб з патологічними і передпатологічними станами, з метою подальшої розробки для них лікувально-оздоровчих заходів.

Після прибуття в установу виконання покарань протягом двох тижнів засуджені проходять лікарський огляд з метою виявлення захворювань, оцінки фізичного стану, попереднього визначення категорії працездатності. Подальший медичний контроль за станом здоров'я засуджених здійснюється під час профілактичних медичних оглядів, а також у випадку амбулаторних звернень до медичної частини.

З метою здійснення контролю за виконанням вимог Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” проводяться перевірки щодо профілактики туберкульозу, ВІЛ/СНІДу, кишкових, професійних хвороб, умов тримання, організації харчування ув'язнених та засуджених до позбавлення волі, санітарно-гігієнічних та протиепідемічних заходів у медичних частинах та пунктах охорони здоров'я.

Особлива увага приділяється забезпеченню ув'язнених та засуджених питною водою гарантованої якості, харчуванням у відповідності з існуючими нормативними документами.

Можна констатувати, що юридичне підґрунтя для забезпечення прав ув'язнених на охорону здоров'я існує і регламентується достатньою кількістю документів. Разом з тим, на даний момент не існує єдиного документу, який би регламентував порядок надання медичної допомоги ув'язненим, допомогав вирішити питання надання медичної допомоги у випадку виявлення інфекційних та гострих запальних хвороб у осіб які надходять в СІЗО, питання надання інформації про хвороби рідним тощо. Наказ Державного департаменту з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров'я України від 18 січня 2000 року №3/6 скасований і заміни йому на даний час немає.

Основні проблеми, якііснують на практиці та потребують невідкладного вирішення:

· Недостатня кількість необхідного медичного персоналу та зменшення навантаження на працюючих в установі медичних працівників.

· Мінімальне фінансування на закупівлю лікарських засобів, лабораторних реактивів, пломбуючих матеріалів для стоматологічних проблем.

· Неповнолітні засуджені та ув'язнені приймаються в СІЗО без рентгенологічного обстеження, заключення терапевта.

· Якість надання медичної допомоги не відповідає стандартам у зв'язку з тим, що немає в структурі медчастини відповідного амбулаторно-поліклінічного підрозділу, відсутній стаціонар для хворих на туберкульоз та інше.

· Питання госпіталізації вирішує начальник СІЗО, а не лікар.

· Відсутня система діагностики, профілактики та надання психологічної і медичної допомоги підслідним та засудженим неповнолітнім та жінкам, які перебувають в СІЗО.

· Відсутня робота з хворими, які мають наркологічні проблеми.

· Відсутні методи діагностики (лабораторні, інструментальні), крім загальних обов'язкових та рентгелогічних обстежень не робиться необхідних додаткових діагностичних процедур.

· Недостатньо антибіотиків широкого спектру дії, кортикостероїдних, протигрибкових, протизапальних мазей, засобів для лікування алергічних захворювань, псоріазу, екзем та інших хвороб.

· Не надається належним чином психіатрична допомога у зв'язку з відсутністю лікаря-психіатра.

· Недостатня кількість молодшого медичного персоналу.

Як підтвердження цього можна назвати безліч справ про порушення права на медичну допомогу, які розглядаються чи розглядалися Європейським судом з прав людини за позовами громадян України. Як такий приклад можна навести справу Б. проти України. Тільки втручання Європейського суду з прав людини за заявою Харківської правозахисної групи дозволило Б. одержати необхідну медичну допомогу.

У березні 2007 року Б. був затриманий співробітниками міліції за підозрою в здійсненні злочину. Йому було пред'явлене обвинувачення в здійсненні злочинів за ч. 2 ст. 121, ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу, і застосований запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Справу було передано до Зміївського районного суду Харківської області.

У квітні 2007 року під час перебування в СІЗО № 27 йому був поставлений діагноз - рак (гипернефрома) лівої нирки Т3-4 N1 M1, метастатичний процес у легені 4/II кл. гр., хронічний цироз печінки.

Представник Б. неодноразово подавав до суду клопотання про зміну запобіжного заходу, оскільки його стан був важким, проте жодне з них не було задоволено. Більше того, Б. примусово доставлявся на судові слухання за його справою (суд знаходиться в 50 кілометрах від СІЗО), що приносило йому величезні фізичні й моральні страждання.

Як до поміщення в СІЗО, так і під час перебування там, Б. постійно скаржився на болі. Йому було важко пересуватися, дихати. Судові слухання для нього були надзвичайно важкими мученнями, переносити які він був не в змозі. Відповідно до довідки начальника медичної частини СІЗО, Б. надавалося симптоматичне лікування, у тому числі наркотичними анальгетиками, проте він стверджував, що кількість призначених йому препаратів недостатня в зв'язку з останньою стадією хвороби. Крім того, у СІЗО № 27 немає свого фахівця-онколога, тому заявник був підданий щоденним мукам та стражданням.

У заяві до Європейського суду з прав людини зазначено, що ненадання належної медичної допомоги порушує статтю 3 Конвенції. Крім того, примусові доставки Б. на судові слухання заподіюють йому болі та фізичні й моральні страждання, які можуть підпадати під визначення “катування” за змістом статті 3 Конвенції.

На підставі звернення до Європейського суду з прав людини та до відповідних державних органів, Б. був поміщений до обласної онкологічної лікарні, де йому було вилучено злоякісну пухлину та проведене належне післяопераційне лікування, променева терапія тощо.

На підставі всього вище сказаного можна зробти висновок, що система забезпечення права на медичну допомогу засудженим до позбавлення волі особам в нашій державі є вкрай не задовільною. Причинами цього є перш за все недостатнє фінансування з боку держави, відсутність необхідної кількості кваліфікованих медичних працівників та невідповідність медичних препаратів встановленим стандартам. Досить важливим в даному випадку є людський фактор. Медичні працівники та інші особи, які працюють в установах виконання покарань, дуже часто нехтуючи будь-якими нормами права і моралі порушують права засуджених, вважаючи їх людьми “другого сорту”. Така ситуація є неприпустимою і потребує жорсткого контролю з боку держави. Якщо ми хочемо стати демократичною державою, нам потрібно позбутися будь-яких проявів соціальної нерівності, а для цього потрібно вдосконалювати законодавчу базу та збільшувати рівень державного контролю за пенітенціарними установами.

Список використаних джерел та літератури

1. Коваленко В.М. Проблеми здоров'я та оптимізації медичної допомоги населенню України[Текст] /В. М. Коваленко. - К., 2002. - 202 с.

2. Рішення щодо офіційного тлумачення ч.3 ст. 49 Конституції України (справа про безоплатну медичну допомогу): Рішення Конституційного Суду України від 29 травня 2002 року № 10-рп/2002 // Урядовий кур'єр.

3. Рабінович П. М., Федик С. Є. Особливості тлумачення юридичних норм щодо прав людини (за матеріалами практики Європейського суду з прав людини) // Праці Львівської Лабораторії прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України. Серія I. Дослідження та реферати / Редкол.: П. Рабінович (гол. ред.) та ін. - Львів: Астрон, 2004. - Вип. 5. - 124 с.

4. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11 липня 2003 року: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.rada.gov.ua.- 207 с.

5. Гладун З. С. Законодавство України про охорону здоров'я: поняття, зміст, проблеми і перспективи // Законодавство України про охорону здоров'я:Збірник нормативних актів. - К.: Юрінком Інтер, 2000. -С. 8-16.

6. Європейські в'язничні правила 1987 р. // Офіційний вісник України. - 2006. - №32. - Ст. 270.

Размещено на Allbest.ru