Поняття покарання та його ознаки

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Соціальна природа покарання та його значення в протидії злочинності

2. Поняття покарання та його ознаки

2.1 Суть покарання

2.2 Ознаки покарання

3. Мета покарання

3.1 Історичні концепції та теорії покарання

3.2 Цілі покарання

Висновок

Література

Вступ

Протягом тисячоліть держава веде боротьбу з особами, які своєю поведінкою порушують встановлені суспільством норми, закони: права і свободи інших людей, право власності, громадський порядок та громадську безпеку, конституційний устрій тощо.

Важливим завданням кожної правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань.

Сучасне суспільство занепокоєне зростанням суспільно небезпечних діянь і це підштовхує його до серйозних пошуків боротьби зі злочинністю, особливо на тлі процесів глобалізації. Як відомо, саме з другої половини ХХ ст. злочинність набула характеру гострої соціальної проблеми, що потягло за собою посилення покарання та більш жорсткий підхід до осіб, які вчинили злочин. Зрозуміло, що на фоні реформування кримінального, кримінального процесуального законодавства, судочинства, структур і форм діяльності правоохоронних органів суттєву роль відведено питанням формування принципово нової концепції запобігання злочинам, в якій покаранню належить визначна роль і, від правильного застосування якого, значною мірою залежить результативність протидії злочинності.

Покарання як центральний інститут кримінального права є важливим інструментом в руках держави для охорони політичних, економічних та інших суспільних відносин. Покарання слугує убезпеченням суспільства, захистом його від протиправних дій особи, яка вчинила злочин. Воно є провідною формою реалізації кримінальної відповідальності і, разом з тим, покликане сформувати поведінку людей згідно з правовими нормами.

Дана робота має на меті визначити місце покарання серед державних заходів у боротьбі із злочинністю, розглянути поняття «покарання», проаналізувати ознаки покарання, дослідити основні цілі покарання в протидії злочинності.

1. Соціальна природа покарання та його значення в природі злочинності

За спрямуванням застосування покарання є останнім запобіжним заходом у системі протидії злочинності, оскільки воно призначається за фактом вчинення злочину, після розслідування та судового розгляду справи. Але, незважаючи на останнє місце в ланці заходів запобігання злочинам, цілком справедливо покарання розглядається як один з найважливіших засобів боротьби зі злочинністю, передусім в аспекті забезпечення невідворотності покарання, захисту прав, свобод та інтересів людини, а також коли воно не тільки виконує каральну функцію, а й створює умови для формування позитивних рис особи злочинця. Кінцевою метою покарання, від його появи і до наших днів, була і є мета самозбереження суспільства. Слушно зазначав О. Ф. Кістяківський: «Це самозбереження виражається в захисті себе від шкоди, у досягненні безпеки, у поверненні забраного злочинцем і в задоволенні того почуття, яке ми називаємо почуттям справедливості та яке врешті-решт є тільки виразом глибокого усвідомлення неминучої необхідності задоволення потреб самозбереження» [1, с.721].

Майже все життя будь-якого суспільства відзначається наявністю певних викривлень у поведінці його членів. Найбільш гострими і неприйнятними для суспільства є злочини. Саме вони дезорганізують нормальну життєдіяльність суспільства, створюючи небажані для нього шкідливі наслідки. Тому держава як політико-територіальна організація суспільства активно протидіє даним соціальним відхиленням. Протягом довгого часу ведеться боротьба з тими особами, які своєю поведінкою порушують встановлені норми, заподіюють шкоди охоронюваним законом правам і свободам людини і громадянина, власності, громадському порядку та громадській безпеці, довкіллю, конституційному устрою.

Вчинення злочину кваліфікується як протиправне соціальне діяння і логічно вимагає адекватного покарання з тим, щоб відновити порушену соціальну справедливість. Акцентуючи увагу на соціальній зумовленості і справедливості покарання, В.Т. Маляренко цілком слушно наголошує на тому, що належний правопорядок у суспільстві завдяки постійній готовності закону до покарання кожного, хто намагається посягнути на об'єкти, які він охороняє [2, с.126].

Історія існування злочину і покарання така ж тривала, як й історія самого людства, і в цьому перш за все простежується їх феноменальність. М. С. Таганцев підкреслював, що немає кінця боротьбі людства з таким непереможним явищем, як злочинність [3, с.23]. Однак становлення та розвиток інституту покарання є доволі суперечливими, як і каральна політика держав. Починаючи із часів Г. Гроція, налічується близько двох з половиною десятків філософських систем та близько ста авторських криміналістичних теорій, що стосуються питань покарання і його функціонування. Багато століть перед покаранням не стояло іншої мети, крім залякування. Історично лише за останні 250-300 років перед покаранням і завдяки йому поступово ставиться мета позитивного впливу на поведінку винного шляхом стимулювання позитивної поведінки за допомогою заохочення та примусу, а також їх гармонійного поєднання. Розмірковуючи над тим, що є покарання для людства, М. М. Абрашкевич зазначав, що людство на нижчому ступені свого розвитку допускало вчинення дикунської розправи над собі подібними, тому що злочин спричиняє людині біль, і лише згодом, дуже повільно, усе ж таки суспільство рухається в бік пом'якшення покарання та загалом каральної системи. Через закон кримінальне право обґрунтовується з боку і караючого, і покараного [4, с.4-7, 16-17, 37]. Таким чином, для суспільства покарання відіграє особливу роль, оскільки вбачається одним із важливіших засобів боротьби зі злочинністю. Тому Д. Фейнберг підкреслював, що слово «покарання» цілком може мати якесь дуже загальне значення. У суспільстві покарання - це традиційний спосіб вияву обурення, несхвалення та докори з боку чи то самого органу влади, що карає, чи то суспільства, чи то тих, «в ім'я кого» заподіюють покарання. Отже, завдяки цій функції покарання має конкретне значення - це осуд злочинця спільнотою [5].

Розвиток та ускладнення громадських відносин, багатоманітність та різнобарвність норм, що регулюють ці відносини, неодмінно призводять до того, що людська свідомість не здатна повною мірою скеровувати поведінку особи згідно вимог, які ставить перед нею суспільство, провокуючи при цьому різного роду конфліктні ситуації. І узвичаєне вирішення останніх вбачається в заборонно-репресивних заходах. Це зумовлено їх ефективністю з точки зору інтересів держави, тобто в найкоротші строки досягається конкретна мета - придушення опору з боку осіб, які не бажають слідувати правилам поведінки встановленим чи санкціонованим самою державою. Тим більше, що це один з найдешевших методів досягнення такої мети.

За підтримки інституту покарання держава підтримує стабільність в суспільстві, відокремленою частиною якого вона є. Тому існування держави обумовлює існування інституту покарання.

Звідси ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. По своїй природі покарання примушує особу до законослухняної поведінки.

Використання каральних заходів належить до числа найдавніших соціальних практик, які здавна і скрізь використовувались на всіх історичних теренах розвитку цивілізації. Немає жодної держави або суспільства, які б не обходились без покарання тих осіб, які не дотримуються встановлених загальнообов'язкових правил співжиття. Ця практика передбачає відповідальність, адекватну порушенню існуючого законодавства. Тобто, з одного боку, це є еквівалентна відплата (кара) злочинцю за вчинене суспільно небезпечне діяння, а з іншого - це виховний соціальний ефект так званого «охолодження емоцій» та гальмування деструктивних настроїв потенційних злочинців.

Проте кримінальний закон і покарання мають збігатися з укладом життя суспільства, стану економіки й фінансів держави, правовим та етичним поглядам, що складаються на цій основі, створюючи загальний соціальний фон і характеризуючи відповідним чином суспільні відносини. Як зазначав відомий дослідник філософії права В.А. Бачинін, інтенсивність покарань - це величина, яка історично змінювалась, оскільки вона залежить від цивілізованості суспільства, характеристики його економіки, ступеня антагонізованості психіки людей та багатьох інших факторів [6, с.527].

Серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави виражається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і попереджувальній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини.

Покарання виникає одночасно із виникненням злочину і пов'язане з ним нерозривними зв'язками, які обумовлюють практичну неможливість існування одного без іншого.

Діяльність держави має спрямовуватися на те, щоб особа, яка вчинила злочин, обов'язково була покарана, що пов'язується із позбавленням чи обмеженням засудженого у певних духовних, матеріальних та фізичних благах. Важливим та складним є питання про покарання, яке слід застосувати до особи, що вчинила той чи інший злочин, аби воно повністю відповідало її злочинним діям, було адекватним стосовно неї як особистості. При цьому покарання не тільки має вплинути на неї як кара, а й здійснити запобіжну функцію з метою стримування в подальшому від вчинення нових злочинів як самого засудженого, так й інших осіб. Адже кожен вид покарання є заходом примусу і в тому чи іншому ступені він має караючий зміст, який полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Довгий час домінувала думка про невичерпні можливості покарання в боротьбі зі злочинністю. При цьому абсолютно ігнорувалися демократичні підходи до застосування покарання, вироблені гуманістами Відродження та Просвітництва (Беккаріа, Монтеск'є та ін.), які визначали, що попередження злочинності є більш ефективним і дієвим напрямом для досягнення завдань, що стоять перед кримінальним законом, ніж застосування покарання.

Ілюстрацією цього може бути неадекватна оцінка можливостей смертної кари для вирішення завдань боротьби з найбільш тяжкими видами злочинних діянь. Для об'єктивності слід відзначити, що це властиве не тільки нашому суспільству. Така точка зору існувала й існує в багатьох країнах світу. Про її невідповідність реаліям свідчить статистика злочинності. Наприклад, після скасування в Україні смертної кари не відбулось збільшення кількості злочинів, за які раніше передбачалася можливість її застосування, що, до речі, відбувалось і в інших країнах, які скасовували цей вид покарання.

Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не виправдовує тенденції його посилення. Історія вітчизняного кримінального права повною мірою підкріплює цю тезу. Навіть не заглиблюючись у далеку історію, а аналізуючи КК 1960 p., можна сказати, що його невиправдана жорсткість жодним чином не вплинула не тільки на зниження рівня злочинності, але і не стабілізувала його. Для прикладу досить згадати запровадження в 60-ті роки виключної міри покарання -- смертної кари за вчинення економічних злочинів (наприклад, ст. 86, яка встановлювала відповідальність за розкрадання соціалістичної та колгоспно-кооперативної власності в особливо великих розмірах). Цей захід жодним чином не вплинув на рівень розкрадань, який в СРСР у 60-90-ті роки мав стабільну тенденцію до зростання.

Історія протиборства зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу свідчить про те, що жорстокість покарання не приводила до жаданого результату. Навпаки, жорстокість покарання переконує винного в несправедливості покарання, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, її законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин.

Важливе значення демократичних принципів для визначення соціальної природи покарання розкрито у статтях 62 та 63 Конституції України. Положення цих статей ґрунтуються на нормах справедливості і моралі, адже вони гарантують право на захист, право «користуватися всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду», право не давати показання щодо себе, членів сім'ї, у разі скасування вироку суду держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням [11].

Слід зазначити, що в новому КК України, прийнятому в 2001 році, ця позиція виявила своє чітке вираження. Уперше здійснена значна гуманізація репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативне з іншим покаранням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично виключено покарання у виді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижені його межі. У системі покарань і санкціях за багато злочинів передбачені нові, гуманні види покарань: громадські роботи, арешт, обмеження волі, значно розширені можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

Усе це надає реальні можливості для зміни професійної свідомості і відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. Роль і значення покарання багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. Воно має відповідати тяжкості вчиненого злочину, бути справедливим і достатнім для виправлення засудженого. Тільки таке покарання сприймається винним та іншими особами як остаточний і дійсно заслужений результат діяння злочинця. Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних напрямів, притаманних каральній політиці:

а) застосування суворих видів покарання до рецидивістів і осіб, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп;

б) застосування покарань, не пов'язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вперше вчинили злочини невеликої і середньої тяжкості.

Поєднання цих двох напрямів відображено в чинному КК України і має здійснюватися в каральній політиці судових органів нашої держави. Найбільш важливою формою прояву принципу справедливості в кримінальному праві є призначення особі, яка вчинила злочин, адекватних заходів покарання, відносно точна відповідність між тяжкістю вчиненого злочину та ступенем суворості покарання. За цих умов обґрунтоване призначення покарання стає ефективним та дійовим заходом протидії злочинним проявам.

Конституція України закріплює право кожного громадянина, в тому числі і злочинця, на повагу до його гідності, зокрема, у статті 28 зазначено «Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню» [11].

Отже, Основний Закон, кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що наша держава відводить покаранню значну роль у виконанні свого обов'язку забезпечувати охорону прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Покарання як один із центральних інститутів кримінального права є важливим знаряддям у руках держави для охорони найбільш значущих суспільних відносин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності і водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

2. Поняття покарання та його ознаки

2.1 Суть покарання

Покарання є однією із основних форм кримінально-правової відповідальності і є складовою системи заходів кримінально-правового впливу. Умовно ці заходи можна поділити на дві групи: не пов'язані з кримінальною відповідальністю (примусові заходи виховного і медичного характеру) і такі, що здійснюються в межах кримінальної відповідальності (покарання, умовне незастосування покарання, звільнення від покарання).

У науці кримінального права покарання розглядали як найбільш суворий захід кримінально-правового впливу, що є основною формою кримінальної відповідальності особи за вчинений нею злочин, призначається судом від імені держави в обвинувальному вироку і полягає в передбачених кримінальним законом обмеженнях чи позбавленнях її прав і свобод, а також тягне за собою особливий кримінально-правовий стан особи - судимість. М.Й. Коржанський [13, с. 57] дещо по-іншому формулював визначення покарання. На його думку покарання - це застосовувана судом міра державного спонукання, яка заподіює певні втрати і висловлює йому від імені держави заперечливу, докірливу, юридичну і моральну оцінку його поведінці.

Ч. Беккаріа стверджував, що «…покарання спрямовано на майбутнє, а головною метою є запобігання злочинам. Профілактика злочинності є результатом покарання і запроваджує втілення принципу економії репресії. Незважаючи на те, що покарання завжди зберігає форму помсти, необхідно карати лише тією мірою, яка є достатньою для протидії іншому злочину» [7, с.220].

Відповідно до ч.1 ст.50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною законом у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого [12].

Примус, що забезпечується силою державної влади в межах закону, є ефективним засобом забезпечення виконання кожною особою конституційного обов'язку неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незважаючи на великі потенційні можливості, примус є не головним, а крайнім засобом боротьби зі злочинністю. Сила примусу, що міститься в санкції кримінально-правової норми Особливої частини КК України, має бути необхідною і достатньою для реалізації завдань, визначених у його ст. 1.

Ефективність покарання залежить не лише і не в першу чергу від суворості санкції кримінально-правової норми, а й від спроможності правоохоронних органів не допустити безкарності злочинних діянь. Саме безкарність є тим ґрунтом, на якому формується і поширюється правовий нігілізм у суспільстві.

Покарання є особливою формою державного примусу і тому закон відмежовує його від інших засобів кримінально-правового впливу, якими, зокрема, є примусові заходи медичного характеру (ст. 92), примусові заходи виховного характеру (ст. 105).

2.2 Ознаки покарання

злочин покарання кримінальний право

Аналіз поняття покарання, даного в ч.1 ст. 50 КК України, а також у статтях 1, 2 і 88 дає можливість виділити основні ознаки покарання, які визначають його соціальний та правовий зміст і відрізняють цей вид державного примусу від інших. Такими розпізнавальними ознаками є:

1) Покарання це вид державного примусу;

2) Воно застосовується лише до винної у вчиненні злочину особи;

3) Примус застосовується від імені держави;

4) Воно полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого;

5) У ньому знаходить своє вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця;

6) Воно проявляється в його особистому характері;

7) Будь-яке покарання тягне за собою судимість.

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Його здійснення в першу чергу полягає у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1 КК України). І першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом державного примусу, який застосовується до осіб, що вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки.

Другу ознаку покарання закріплено в ст. 2 КК України, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності. Це логічний юридичний наслідок злочину. Передбачені в законі інші методи реагування держави на злочини, такі як: звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статей 45, 46, 48 КК або з передачею особи на поруки (ст. 47); звільнення від кримінальної відповідальності і покарання із застосуванням до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру (статті 97, 105); звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 79, 83, 84, є винятком і застосовуються лише у випадках, передбачених законом, можливі за наявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини невеликої тяжкості. Тому оцінка покарання як остаточного юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.

Третю розпізнавальну ознаку покарання також встановлено в ч. 2 ст. 2 КК України. Вона полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування.

Четверту ознаку покарання законодавчо закріплено в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому виявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Кара -- це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень та обмежень. В одних покараннях їх каральну властивість виражено більшою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових обмеженнях, де її виражено в таких покараннях, як штраф і конфіскація майна; в інших -- превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричиняє і моральні страждання різного ступеня -- ганьбу, сором перед суспільством та своїми близькими. Усі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари у кожному покаранні диференційовано залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину.

П'ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому виражаються засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, який встановлюється судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене покарання є правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину і особи, яка його вчинила, з погляду кримінального закону і моральності.

Шоста ознака покарання виявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання та його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто засудженому, тощо.

Нарешті, сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК України). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примусу. За своїм змістом судимість -- це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний із різного роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання визначається тим, що вона визнається обставиною, яка обтяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання.

Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусових заходів.

3. Мета покарання

3.1 Історичні концепції та теорії покарання

Мета покарання є чи не найсуперечливішою проблемою у сфері теорії кримінального права. З цього приводу впродовж століть висловлювались численні точки зору. Багато запропонованих вченими-юристами і філософами, що працювали в галузі кримінального права, концепцій і теорій не призвели до однозначного тлумачення цієї складної проблеми. Серед основних можна виділити дві групи:

а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати);

б) відносні теорії покарання (теорії досягнення корисних цілей).

Кант, Гегель та їх послідовники були яскравими представниками абсолютних теорій, не бачили в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї - мети відплати за вчинений злочин. Відстоювалась необхідність законодавчого закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за заподіяне винним зло. Наприклад, за вбивство - смертна кара, за статеві злочини - кастрація, за майнові - каторга, за образу - застосування заходів, що ганьблять винного, тощо.

Натомість, прихильники відносних теорій бачили сенс і корисність покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Так, прибічники теорії залякування (Бентам) і теорії психологічного примушування (А. Фейєрбах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального попередження. На думку А. Фейєрбаха, воно має спричиняти винному більше невдоволення, ніж те задоволення, яке він одержує від вчинення злочину. Таким чином, застосовуване покарання психологічно впливає на інших осіб, утримуючи їх від вчинення злочинів. Представники теорії спеціального попередження відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Подібні ідеї відстоювали і прихильники теорій виправлення, на думку яких покарання повинно забезпечити виправлення винного, тобто не вчинення ним нових злочинів.

У середині XIX ст. з'являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є об'єднання ідей декількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. Їх прихильники у різноманітних варіаціях визнають цілями покарання: залякування, відплату, відшкодування заподіяної злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне попередження. Ці теорії відрізняються не тільки поєднанням цілей, а й їх значущістю. В одних із них превалює мета залякування, відплати, в інших - мета попередження або виправлення.

У дослідженні питання мети покарання не залишались осторонь вітчизняні дослідники-криміналісти М.С. Таганцев, С.В. Познишев, М.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, А.Ф. Кістяківський та ін. Ними відстоювалася ідея диференціації цілей покарання залежно від тяжкості вчиненого злочину та особливостей особи винного. Багато уваги приділялося проблемі мети покарання і в останні десятиліття. В роботах деяких учених радянського і пострадянського періоду знайшли подальший розвиток змішані теорії про мету покарання.

Питання мети покарання завжди викликало великі спори та дискусії. Всі дослідники визнають цілями покарання загальне і спеціальне попередження злочинів, а на думку М.Д. Шаргородського, вони є єдиними цілями покарання [8, с.35]. Інші, крім цих двох цілей, називають метою покарання також виправлення засудженого. Але найбільше дискусій точилося з питання про визнання кари метою покарання. Розробники нового Кримінального кодексу України вирішили це питання позитивно.

3.2 Цілі покарання

Нормативно в чинному КК України мета покарання визначена в ч. 2 ст. 50, яка встановлює: «Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами» [12].

Цілі покарання багатогранні. Це насамперед захист суспільства від злочинних посягань, що неможливо без відплати за вчинений злочин; обов'язковий виправний вплив на засудженого з метою перетворення його на законослухняного громадянина і попередження вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими особами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу.

Покарання завжди призначається як відповідний захід держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами.

Текст ч.2 ст.50 свідчить про те, що закон виходить із змішаних теорій, тому що називає метою покарання:

1) кару як відплату за вчинене;

2) виправлення засудженого;

3) попередження вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне попередження);

4) попередження вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне попередження).

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого і суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує визнання кари сутністю покарання, що, як уже зазначалося, є його істотною ознакою. Кара виступає в двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності. Проте, для них характерні і деякі особливості. Кара як органічна ознака покарання знаходить своє вираження не тільки в застосуванні покарання, але також у санкції статті і відповідній нормі Загальної частини, де передбачений конкретний вид покарання, описані характерні його ознаки. У цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й багато в чому забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Не є винятком і мета (ціль) кари. Однак вона виражається тільки в призначенні і реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут уже визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних позбавлень і обмежень, що зобов'язаний перетерпіти засуджений як відплату за вчинений злочин.

Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує, що мета кари саме і перетворює покарання на особливий (найбільш гострий) захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання. Забезпечення цієї мети - обов'язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні довічного позбавлення волі, тривалих строків позбавлення волі, конфіскації майна та інших покарань. Але мета кари досягається не тільки виконанням покарання. Забезпечення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Саме факт призначення покарання - це істотний прояв його карального впливу. Призначення покарання у деяких випадках справляє більш значний вплив на засудженого, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробітку при виправних роботах, стягнення штрафу і та ін.). Саме призначення покарання спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є невід'ємною частиною здійснення кари, надовго залишає сліди в його свідомості і одночасно сприяє тому, щоб він усвідомив та спокутував свою вину перед суспільством. В одних випадках, наприклад, при призначенні штрафу, для досягнення мети кари досить лише самого факту застосування цього покарання і його виконання; в інших (при призначенні позбавлення волі, обмеження волі, виправних робіт тощо) для цього потрібний більш тривалий вплив покарання, чому воно і при виконанні продовжує завдавати винному ті чи інші позбавлення і обмеження його прав та інтересів. Не можна не враховувати і того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин.

Мета виправлення припускає усунення суспільної небезпечності особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого засуджений під час і після його відбування не вчинить нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити додержуватися положень кримінального закону або, ще краще, прищепити, нехай навіть під страхом покарання, законослухняність, повагу до закону. Досягнення такого результату прийнято називати юридичним виправленням. Це дуже важливий результат застосування покарання. Досягнення мети виправлення забезпечується самим призначенням покарання, режимом його відбування, залученням до праці, організацією навчання професії, переконанням, роз'ясненням кримінального законодавства, заходами виховного характеру та іншою освітньою роботою з засудженим.

Мета спеціального попередження (спеціальна превенція) полягає в такому впливі покарання на засудженого, що позбавляє його можливості знову вчиняти злочини.

Спеціальна превенція за різних часів існування держави досягалася різними шляхами - від фізичного та психічного знищення злочинця до його повної або часткової ізоляції. Адже в основу спеціальної превенції покладено створення для засуджених таких умов, за яких виключалася б можливість вчинення ними нових злочинів у період відбування покарання. Так, при відбуванні позбавлення волі режим виконання покарання, обмеження контактів з навколишнім світом, постійний контроль за поведінкою засудженого тощо фізично позбавляють його можливості вчинення багатьох злочинів. Наприклад, за певних умов майнові покарання можуть бути більш ефективними заходами впливу на осіб, які вчиняють злочини (наприклад, у сфері службової чи господарської діяльності), порівняно з покараннями, що полягають в обмеженні особистої свободи людини.

Досягненню мети сприяють і положення закону, що посилюють покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує покарання - ст. 67; більш суворі правила і межі призначення покарання - ст. 71). При призначенні такого покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, засуджений позбавляється можливості знову вчинити злочин з використанням свого службового становища.

Саме такий підхід може сприяти тому, щоб утримати засудженого від подальшої злочинної поведінки. Натомість, за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів необхідно призначати більш суворі покарання, зокрема, й пов'язані із позбавленням волі на певний строк та довічним позбавленням волі, оскільки це зможе певною мірою убезпечити суспільство від вчинення засудженим повторного злочину. Я вважаю, що законодавство та практика застосування покарань повинні рухатися саме в цьому напрямку.

Коли держава в особі суду виносить вирок до певного покарання, вона передусім має на меті через певні обмеження і позбавлення покарати особу за вчинення суспільно небезпечного діяння, поновивши в такий спосіб стан справедливості стосовно потерпілої особи. Примус до виконання спеціальних обов'язків, примус зазнати певних обмежень та позбавлень є змістом будь- якого заходу кримінально-правового характеру, будь-якої форми кримінальної відповідальності, у тому числі покарання. Показником ефективності досягнення спеціальної превенції є статистика рецидиву злочинів, тобто вчинення злочинів раніше засудженими особами. В Україні, за сучасними відомостями, середній показник рецидиву щороку складає близько 25-28 % . Але я приєднуюся до позиції А. П. Закалюка, за якої темп зростання рецидиву злочинів значно більший [9, с.525-526], тобто більше третини засуджених, які відбувають чи відбули покарання у виді позбавлення волі, через якийсь час знову вчинюють злочини.

Мета загального попередження (загальна превенція) припускає такий вплив покарання, що забезпечує попередження вчинення злочину з боку інших осіб. Ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Переважна частина громадян не вчиняють злочинів не під загрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, звичок, громадських, релігійних настанов і переконань. Стосовно таких громадян кримінальне покарання теж впливає позитивно, підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень правосвідомості.

Досягнення мети загального попередження забезпечується самим оприлюдненням законів, санкції яких попереджують про покарання кожного, хто порушить ці закони, засудженням винного, призначенням покарання та його виконанням. Погроза невідворотності покарання і його реалізації є засобом залякування тих антигромадських елементів, що схильні вчиняти злочини. Частіше за все саме залякування, страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. Причому більшою мірою такий вплив справляє невідворотність покарання, а не його суворість.

Спеціальне і загальне попередження, як і інші цілі покарання, тісно взаємозалежні. Будь-яке покарання незалежно від його виду і розміру повинно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання.

Крім зазначених основних цілей, покарання як специфічна, особлива форма державного примусу традиційно справляє психологічний та виховний вплив на конкретного засудженого, його оточення, окремі групи населення з нестійкою чи протиправною поведінкою. Покарання також виступає як один з інструментів управління процесом соціальної реадаптації злочинця до умов життя суспільства.

Усі зазначені види мети покарання органічно взаємозалежні і обумовлюють одна одну.

Висновок

Отже, в даній роботі розглянуто місце покарання серед державних заходів у боротьбі із злочинністю, висвітлено поняття «покарання», досліджено ознаки покарання та основні цілі покарання в протидії злочинності.

Слід зазначити, що покарання є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань, найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності. Покарання повинно бути адекватною відплатою за вчинений злочин; мати обов'язковий виправний вплив на засудженого з метою перетворення його на законослухняного громадянина і попередження вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими особами. Невідворотність покарання має поєднуватися не лише із співвідношенням справедливого покарання тяжкості злочину та особи злочинця, а й із пошуками шляхів до застосування відновлювального правосуддя, примирення, соціалізації, широкої профілактичної діяльності, яка включатиме усунення причин і умов учинення злочину, підняття рівня моральності і правової культури, сміливе використання альтернативних покарань тощо. Однією з основних цілей покарання є повернення суспільству не злочинця, а соціально відновленої особистості. Так, на думку М. Анселя, важливо, щоб покарання само по собі виховувало, а його функція ресоціалізації визнавалася головною і не мала відплатного характеру [10, с. 267-268].

Враховуючи досвід інших країн, але не наслідуючи сліпо методи, які у свій час не приносили бажаного результату в розвинутих країнах світу, Україна, як незалежна держава, має запровадити власну доктрину кримінально-виконавчої політики, у якій зовнішнє пристосування (адаптація) до пануючих тепер соціальних цінностей, зразків поведінки та моралі виявиться самодостатнім і ефективним. Саме тоді ми фактично, а не на папері, зможемо змінити політику держави при призначенні і виконанні покарань та одержати право називатися цивілізованим суспільством, яке вміло протидіє злочинності.

Литература

1. Кистяковскій, А. Ф. Элементарный учебникъ общего уголовного права [Текст] / А. Ф. Кистяковскій. - М. : Муравей, 1890. - С. 697-764.

2. Маляренко В. Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: Монографія. - К.:Юрінком Інтер, 2005. - 512 с.

3. Таганцев, Н. С. Русское уголовное право [Текст]: в 2 т. / Н. С. Таганцев. - М.: Наука, 1994. - Т. 2. - С.196

4. Абрашкевичъ, М. М. Эволющя идеи о преступленіи и наказаніи: публичная лекція [Текст] / М. М. Абрашкевичъ. - Одесса: Экон. типогр., Почтовая, 43, 1903. - С. 46

5. Feinberg, J. Doingand Deserving [Текст] / J. Feinberg. - Princeton, N.J.: Princeton University Press, 1970. - 970 s.; Філософія права [Текст] / за ред. Д. Фейнберга, Д. Коулмена; пер. з англ. П. Таращук. - К.: Вид-во С. Павличко «Основа», 2007. - С. 95-118, 1062-1064.

6. Бачинин В. А. Философия права и преступления. - Х.: Фомео, 1999.- 607 с.

7. Беккариа, Ч. О преступлениях и наказаних [Текст] / Ч. Беккариа. - М. : Стелс, 1995. - С. 214-233.

8. Шаргородский М. Д. Наказание, его цели и эффективность. -- Л.: ЛГУ, 1973.

9. Закалюк, А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика [Текст] : у 3 кн. Кн. 2: Кримінологічна характеристика та запобігання вчиненню окремих видів злочинів / А. П. Закалюк. - К. : Вид. Дім «Ін Юре», 2007.

10. Ансель, М. Новая социальная защита (гуманистическое движение в уголовной политике) [Текст] / М. Ансель. - М.: Прогресс, 1970.

11. Конституція України // Відом. Верхов. Ради України. - 1996 - № 30.

12. Кримінальний кодекс України: Офіц. видання. - К.: Ін Юре, 2015.

13. Коржанський. М. Й. Кримінальне право України: Загальна частина. Курс лекцій. - К.: Наукова думка та Українська видавнича група, 1996.

Размещено на Allbest.ru