Зародження української прокуратури (XIV ст. - 1722 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Курсова робота

на тему: Зародження української прокуратури (XIV ст. - 1722 р.)

Львів 2013

План

Вступ

Розділ 1. Історія виникнення та етапи розвитку української прокуратури

Розділ 2. Основні риси української прокуратури у період XIV ст. - 1722р.

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Формування правової держави нерозривно пов'язано із розвитком демократії, всебічним захистом прав та свобод людини та громадянина, з утвердженням верховенства права, дотриманням принципу соціальної справедливості. Без сумніву, особливе місце в механізмі забезпечення законності традиційно належить саме органам прокуратури.

Термін “прокуратура” походить від латинського слова prokuro - “керую”. На сьогодні, прокуратура України -- централізований орган державної влади, що діє в системі правоохоронних органів держави та забезпечує захист від неправомірних посягань на суспільний і державний лад, права й свободи людини, а також основи демократичного устрою. Прокуратура не підпорядковується ні виконавчій, ні судовій владі, оскільки її діяльність є елементом системи стримувань і противаг між гілками влади.

На сьогодні, видається, що оpгaнiзaцiя пpoкуpaтуpи Укpaїни пoвиннa бути вдocкoнaлeнa вiдпoвiднo дo кoнcтитуцiйниx пpинципiв, мiжнapoдниx cтaндapтiв i нoвиx peaлiй cуcпiльнoгo сучасного життя, щo aктивнo cпpиятимe пoзитивним пepeтвopeнням cуcпiльcтвa, в пepшу чepгу - нaдiйнoму зaxиcтoвi пpaв й cвoбoд гpoмaдян, змiцнeнню зaкoннocтi i пpaвoпopядку. А, це, на мою думку неможливо якісно провести без вивчення питання про причини та витоки створення прокуратури як важливої державної установи, про періоди та закономірності її розвитку, зміни функцій і завдань, форм і методів її діяльності починаючи із давнини та до нашого часу.

Сучасна модель прокуратури створювалась цілими історичними епохами. Прокуратура України пройшла довгий шлях свого розвитку та становлення. Адже, ще за глибокої давнини почалося формування правової системи і певних функцій прокуратури на території сучасної України. Звичайно, при дослідженні історико-правових витоків інституту прокуратури України, визначення ролі і місця прокуратури в історії українського державотворення, обов'язків і повноважень прокурорів, слід спиратися на фактологічну основу і наукові концепції, розроблені історико-правовою наукою, що охоплює інформацію безпосередньо історичних джерел. Детальнее дослідження історії прокуратури у різні епохи дасть змогу більш ефективно підходити до створення науково обґрунтованої концепції подальшого реформування системи органів прокуратури України, яка б врахувала прогресивний вітчизняний і міжнародний досвід та дозволила б у законодавчому і організаційному плані стабілізувати її діяльність на довготривалий період, визначити її роль в нових політичних і соціально-економічних умовах, суттєво підвищити її конституційний статус. Звичайно, у літературі у різні часи історики більшу вагу приділяли періоду становлення прокуратури вже починаючи із 1722 року, коли імператор Петро Перший ввів посаду прокурора в органах управління Україною. Тоді, як періоду перебування України у складі Речі Посполитої присвячено дуже мало праць. Проте, на мою думку, не можна стверджувати, що прокуратура України зародилась лише у царській Росії. У так званий «допетровський період» цей державний орган здійснював свою діяльність також.

Дослідженню окремих питань становлення та розвитку правового статусу прокуратури України, функціонування її системи, а також інституційно-правовим аспектам становлення прокуратури України як органу державної влади присвятили значну кількість фахових публікацій, підручників, посібників та монографій такі вчені, як зокрема, С. Винокуров, Л. Грицаєнко, В. Долежан, Ю. Дьомін, П. М. Каркач, В. Корж, М. Косюта, В. М. Куц, О. М. Литвак, В. Малюга, В. Т. Маляренко, І. Є. Марочкін, О. Медведько, О. Р. Михайленко, М. Мичко, Г. О. Мурашин, В. Мурза, В. Нор, С. Подкопаєв, Ю. Полянський, Є. Попович, С. Прилуцький, В. П. Пшонка, М. В. Руденко, Г. Середа, С. Стеценко, В. Сухонос, О. М. Толочко, Ю. С. Шемшученко, П. В. Шумський, М. К. Якимчук, В. Бессарабов, Р. Весецька, А. Габерле, В. Галузо, Д. Гемельтон, В. Додонов, Н. Єрьоміна, В. Кошлевський, З. Куделка, П. Кулагін, Д. Лангбейн, Р. Мугм, І. Петрухін, М. Плахта, С. Смольников, В. Б. Авер'янов, О. Ф. Андрійко, О. М. Бандурка, М. О. Баймуратов, Ю.М. Бисага, А. З. Георгіци, Ю. М. Грошевий, Л. М. Давиденко, В. В. Долежан, О. В. Зайчук, В. С. Зеленецький, Р. А. Калюжний, Г. К Кожевніков, О. Л. Копиленко, М. В. Косюта, О. В. Марцеляк, Н. Р. Нижник, М. И. Мичко, А.Р. Мацюк, В. П. Нагребельний, В. Ф. Опришко, М. П. Орзіх, В. Ф. Погорілко, Д. М. Притика, В. Ф. Сіренко, А. О. Селіванов, Г. П. Середа, В. В. Сташиса, В. В. Сухонос, С. Г. Стеценко, В. Я. Тацій, Ю. М. Тодика, О. Ф. Фрицький, В. М. Шаповал, М. Є. Шумило, О. Н. Ярмиш, в тому числі і зарубіжні фахівці, як А. Абрамчік, С. Бенеч, Й. Гургум, Ф. Елі, З. Калайджиєв, В. Кигас, Б. Кужен, Й. Кухта, С. Патір, М. Маковей, М. Нимеллера, И Сикингер, А. Стефанські, Д. Стефанські, З. Чешейко-Сохацькі, а також відомі вчені дорадянського періоду, зокрема, А. Д. Градовський, М. В. Муравйов, М. Ф. Владимирський-Буданов та французький дослідник Мішель Марсель.

Отже, з огляду на вищенаведене, питання історичного становлення прокуратури є дуже цікавим та актуальним, зокрема вивчення періоду розвитку та функціонування прокуратури у період з XIV століття до 1722 року. Відомий історик В. Ключевский вказав, що історія як влада: коли людям добре, вони забувають про неї і своє благоденствування приписують собі самим, а коли їм стає погано, вони починають відчувати її необхідність і цінувати її благодіяння.

Розділ 1. Історія виникнення та етапи розвитку української прокуратури

Варто зазначити, що слово “історія” виникло від грецького “іcторіа” - оповідь про минулі події, дослідження, знання. Це наука, що вивчає в хронологічній послідовності хід розвитку людського суспільства та його закономірності. Крім того, варто зазначити, що ще древні філософи вказували, що: “Без минулого не буває майбутнього, забуття минулого загрожує повторенням його помилок”. Також як вказав М.О. Потебенько : “Історія не терпить фальсифікації. Вона дає користь суспільству лише тоді, коли з неї беруть належні життєві уроки”. Тоді, як проф. В. Басков зауважив, що «історичне дослідження створення і формування будь-якого державного органу допомагає краще зрозуміти історичне призначення цього органу, його місце в системі інших державних органів, а також історичну необхідність виконання покладених на нього функцій».

Слід зазначити, що в процесі дослідження інституту прокуратури в Україні в історико-правовому контексті виникають певні складнощі, оскільки в науковій теорії склалися неоднозначні підходи до визначення періодизації української державності та, з огляду на це, різні характеристики відповідних державних інститутів, в тому числі і прокуратури.

Прокурорський нагляд був, є і повинен бути щитом і знаком для захисту, зміцнення законності та правопорядку. Як вже зазначалось, саме слово “прокуратура” походить від латинського дієслова «рrocurare» - піклування, завідувати, керувати, звідки і утворився похідний іменник рrocurator - завідуючий, керуючий. У Стародавньому Римі прокурором був управляючий майном, маєтком тощо, де ними, зокрема були улюблені раби імператора. Тобто, своєрідним праобразом прокуратури виступали дефенсори (defensor), які з ІV ст. стали імператорськими чиновниками. Їх діяльність була спрямована на захист інтересів найбіднішої частини громадян проти багатих. Згодом до повноважень дефенсорів було включено контроль службової діяльності дрібного чиновництва.

Посада прокурора як державного чиновника запроваджувалась із введенням Августовської Конституції. Таким чином, становлення Прокуратури починається з римського імператора Августа (Гай Юлій Цезар Октавіан, 63 р. до н.е.-14 р. н.е.), який вперше ввів інститут прокуратора в провінціях Римської імперії. Прокурор був насправді слугою імператора з представницькою владою. У той час прокурорам доручався збір податків, управління невеликими провінціями, а також вони виконували і різноманітні господарські функції. Варто зазнчити, що у той час не будь-хто міг стати прокуратором. Зокрема, вони призначалися із вершників, а також вільновідпущеників. Вже із імператорських вільновідпущеників та рабів комплектувалися нижчі чини імператорської бюрократії, яка набула згодом виняткового значення в державі. Пізніше вже Імператор Клавдій розширив права прокураторів. Так, прокуратори одержали право навіть виносити судові рішення.

Вперше прокуратура з ”явилася у Франції з потреб та інтересів королівської влади. До речі, старо-французькою мовою стряпчий, повірений, завідуючий справами іншого мав назву «procurateur», а потім це слово скоротилося у «procyreyr». Вже у XIII столітті при різних судах був численний клас так званих «стряпчих», що вивчали закони і вирізнялися зовнішнім виглядом, зокрема носили довгий одяг. Серед кращих людей цього класу король вибирав собі повірених, про яких коротко згадується вже у відповідних пам'ятках другої половини XIII століття. Вони поділялися на королівських прокурорів, котрі займалися письмовою частиною процесу, і королівських адвокатів, усних захисників перед судом. Коли король був тільки власником доменів і сюзереном своїх васалів, прокурор його був простим фіскальним повіреним корони, але з розвитком та посиленням королівської влади часто інтереси короля стали збігатися з загальними інтересами держави. У зв'язку з цим представник перших - королівський прокурор - і орган других, переслідували злочинців, розслідували злочини та поновлювали законність та правопорядок. Так, наприклад, король Філіп IV із свого оточення призначив першими прокурорами таких осіб як, Гійом Ногаре, Гійом Пельзьян, П'єр Дубуа, які завжди намагалися “знайти” законну підставу для вимог короля. Під їх впливом, 1302 року Філіп IV скликав Генеральні штати Франції, а саме першу станово-представницьку установу Франції, де дворяни та представники міст під керівництвом першого королівського прокурора Г.Ногаре, з 1296 р., і як прокурор Королівської ради, підтримали королівську владу проти значної феодальної знаті та римських пап. У той же час, прокуратура охороняла права та свободи громадян та виконувала обов'язки королівської влади. З ХVI століття королівські прокурори та адвокати зробилися дійсними посадовими особами, які належали до магістратури. Таким чином, прийнято вважати, що засновником прокуратури є французький король Філіп IV Красивий (Рhilippe Le Bel, 1285-1314), оскільки при ньому у 1302 році вперше було визначено законом положення королівських прокурорів при судах. Отже, прокуратура виникла у 1302 р. у Франції не як інститут кримінального переслідування, а як інститут представництва майнових та інших інтересів короля, що включало в себе спостереження за правильністю дій різних установ та посадових осіб як засіб захисту інтересів короля. Видається, що в такий спосіб французьким монархом Філіпом IV Красивим було визначено основну роль прокуратури - правозахисну. Вже пізніше, у Європі, інститут прокуратури було створено у Німеччині, Англії (Великобританії) і Шотландії, а також і інших країнах.

Проте, за глибокої давнини почалося формування правової системи, а з нею і певних функцій прокуратури також і на території сучасної України. На етапі розвитку звичаєвого права, на рівні звичаю, формувалася наглядова функція деспотичних володарів тогочасної скіфської держави. Тогочасні норми права у скіфів захищали життя, майно, привілеї царської сім'ї та родоплемінної знаті. Цар встановлював чіткий порядок використання пасовищ, адже йому належала верховна власність на землю. Також вже тоді існувала наглядова функція, а отже існували і наглядачі.

Вже у VIIV столітті до н. е. скіфи зустрілися з грецькими поселенцями. У Північному Причорномор'ї елліни заснували свої міста-держави: Ольвію, Пантікапей, Феодосію, Херсонес та ін. Основними джерелами права в них були закони та рішення народних зборів і рад міст, постанови колегій, а також місцеві звичаї. Законодавча ініціатива належала народним зборам, радам міст, їх головам, колегіям, а також своєрідним попередникам сучасних прокурорів, які тоді мали назву номофілаки (стражі законів), які повинні були стежити за оформленням законів, поведінкою людей та посадових осіб і вимагали від них виконання законів. Проте, окрім номофілаків, існувала також ще і колегія продиктів (так званих юридичних радників), які також у той час виконували наглядові функції.

У Х ст. почало формуватися князівське законодавство давньоруської держави, а саме Київської Русі. Зокрема, Княгиня Ольга, встановивши норми і пункти збору данини, посилила функції нагляду. Статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого внесли важливі нововведення у фінансове, сімейне та кримінальне право. Боротьба з прибічниками старих традицій, що не бажали підкорятися новим звичаям, суворе покарання їх стали суттю наглядових повноважень великого князя. Велике значення у формуванні правової системи мало прийняття зводу великокняжих законів, що отримав назву «Руська правда». Суттєва роль у «Руській правді» відводилась нормам кримінального процесу та права, хоча фактичного, чіткого такого поділу на галузі ще не існувало. А оскільки цей процес належало контролювати то, ймовірно, це було черговим кроком у розвитку наглядової функції. Тоді, як у судовій практиці Київської Русі панував змагальний процес за активної участі сторін, які називалися позивачами. Суд виконував функцію посередника, хоча іноді застосовувалися форми розшукового процесу. Головну роль при цьому відігравав позивач, з ініціативи якого розпочиналося судочинство. Власне, в той час, саме він і був так званим обвинувачем.

Щодо періодизації розвитку та становлення української прокуратури в літературі існують різні підходи та думки науковців. Так, наприклад, у літературі можна знайти два загальноприйняті підходи. Так, згідно першого з них виділяють такі етапи становлення та розвитку прокуратури України: 1) Етап становлення та розвитку прокуратури в Україні як складовій території російської імперії часів Петра І і до лютнево--жовтневих подій 1917 року (1722 - 1917 p.p.); 2) Етап розвитку прокуратури України часів існування: а) Української Центральної Ради (листопад 1917 р. - квітень1918 p.), б) Гетьманату (квітень 1918 р. - листопад 1918 p.), в)Директорії (листопад 1918 р. - лютий 1919 p.); 3) Етап розвитку прокуратури на Україні в часи радянської доби (лютий 1919 р. - листопад 1991 p.); 4) Сучасний етап діяльності прокуратури в Україні. Зокрема прибічники такої періодизації вважають, що походження Української прокуратури можна ототожнювати з походженням російської, оскільки Україна, на час виникнення прокуратури входила до складу російської імперії.

Другим підходом пропонуються наступні історико-правові періоди: 1) період зародження (так званий «ранній»); 2) період функціонування інституту прокуратури за часів Речі Посполитої та козацько-гетьманської доби (так званий «допетровський період»; 3) період знаходження України у складі Російської імперії та формування прокуратури у Російській імперії (1722 - 1917 рр.); 4) період Української Народної Республіки (1917 - 1922 рр.); 5) радянський період (1922 - 1991 рр.); 6) пострадянський період (1991 - тепер. час). У свою чергу, в межах названих періодів можна виділити проміжні етапи. На мою думку, така періодизація є більш правильною та доведенною на основі історичних джерел.

Отже, як вже зазначалось, традиційно, за одним із підходів, історію прокуратури починають висвітлювати від часів Петра І, коли Україна була складовою частиною Російської імперії. Говорити про історію власне української моделі прокуратури в епоху перебування українських земель у складі Російської Імперії (1722 - 1917 рр.) буде дещо некоректним, а слід лише обмежитись лише діяльністю царсько-російської прокуратури на українських землях, які були складовою імперської держави. Саме за цих часів прокуратура була віднесена до системи органів державної влади, а її наглядова діяльність може сміливо ототожнюватись з правозахисною, хоча й більшою мірою спрямованою на захист державно-імперських монархічних інтересів. Саме тоді сформувалися основні форми, методи, принципи організації та діяльності прокуратури, які використовуються органами прокуратури вже незалежної української держави.

Отже, за російською правовою традицією прокуратура - "око государево"- не брала участі у судових справах, а лише наглядала за законністю в інтересах імперії. Від часу створення та протягом наступних майже півтора століття російська прокуратура, як писав наприкінці ХІХ ст. міністр юстиції і генерал-прокурор Російської імперії М. Муравйов, була органом адміністративного та фіскального нагляду, а судова, обвинувальна або позовна діяльність слугувала лише одним із доповнень до функцій нагляду, ледве помітним у законі, слабким і незначним на практиці. Вважається, що до часів Петра І, на Русі не було спеціальних органів публічного переслідування, котрим була чужа ідея нагляду за виконанням закону. Під час проведення реформ Петра І всюди зустрічався з протистоянням і зловживанням владою та службовим становищем, казнокрадством. У зв'язку з цим виникла потреба у створенні органу, який наглядав би за виконанням законів установами і контролював би їх дії та бездії, а також вживав заходи про притягнення до відповідальності правопорушників. Такими органами спочатку були фіскали, створені за наказом Петра І від 2 березня 1711 р. “Об обязанностях Сената”. В указі урядовому Сенату від 5 березня 1711 р. приписано обирати обер-фіскала. В його обов'язки входило: “Над всеми тайно надсматривать и проведывать про неправий суд, также - в сборе казны прочего”. Пізніше очолював службу фіскалов генерал - фіскал. Відмежувальною ознакою служби фіскалов епохи Петра І від прокуратури є те, що фіскали діяли, як правило, таємно, а результати розшукових заходів є доноси, які направлялись до суду і в Сенат. Однак їх діяльність була неефективною, у зв'язку з чим вони були замінені на прокурорів. Указом Петра 1 від 12 січня 1722 р. утворена прокуратура. В Указі Урядовому Сенату зазначалось: “Надлежит быть при Сенате Генерал-Прокурору и Обер-Прокурору, а также во всякой Коллегии по Прокурору, которые должны будут рапортовать Генерал -Прокурору”. Сам термін «Генерал-прокурор» має назву від лат. «qeneralis» - загальний, спільний і франц. «prokureur», від лат. «Prokuro» - піклуюсь, забезпечую. Це один з найвищих урядових чиновників у Російської імперії з 1722 до 1917 року, який наглядав за законністю діяльності державного апарату та глави сенату. Він керував створеною у 1711 році системою фіскалів, очолюваною обер-фіскалом, котрі стежили за порушенням інтересів державної казни і повинні були за цими справами таємно наглядати і повідомляти. Після жовтневої революції 1917 року посада “Генерал-прокурор” призупинила своє існування.

Взагалі варто зазначити, що Петро І прийняв за основу французьку модель прокуратури для того, щоб мати ефективний контрольний орган, зокрема “ око государево”, який наглядав би за центральними та місцевими адміністративними органами.У зв'язку з цим, 12 січня 1996 г. проголошено днем Російської прокуратури. В подальшому, послідовними указами імператора Петра І засновано прокуратуру у провінціях, біля надвірних судів та прокуратуру при святішому синоді. Органи прокуратури які знаходилися і функціонували на території тодішньої України, входили до складової прокурорської системи Російської імперії. Суттєвість прокурорської діяльності визначалась у широкому здійсненні контрольного початку, що втілювався в особі імператора. Так, 18 січня 1722 р. імператор Петро І особистим указом призначив Ягужінського П.І. першим Генерал-прокурором Сенату Російської імперії, який став видатною особою. Представляючи сенаторам Генерал-прокурора, Петро Великий сказав такі слова :” Вот око мое, коим я буду все видеть”. Цей вислів найшов своє підтвердження і в Указі монарха від 27 квітня 1722 р. “ О должности Генерал-прокурора”: ” І понеже сей чин - яко око наше и стряпчий о делах государственных”. Зокрема, цей Указ встановлював основні обов'язки і повноваження Генерал-прокурора по нагляду за Сенатом і керівництву підлеглими органами прокуратури. Окрім цього, своїм Указом від 16 травня 1722 року "Об учреждении в Глухове Малороссийской коллегии и назначений в оную присутствующим бригадира Вельяминова" імператор Петро Перший ввів посаду прокурора в органах управління Україною. Вказаний прокурор діяв безпосередньо при малоросійській колегії. В рамках визначених для нього функцій, він через своїх посадовців здійснював на Україні контроль за законністю дій і рішень державних установ. Таким чином, на думку більшості істориків, відлік історії прокуратури України необхідно вести з 16 травня 1722 року, тобто з моменту, коли розпочалася діяльність цього державного органу на території України, незалежно від того, чи була вона на той час самостійною державою, чи колонією у складі Російської імперії. Визначальним тут є сам факт утворення і дії цієї важливої державно-правової інституції, а не її різновид і підпорядкованість.

Розділ 2. Основні риси української прокуратури у період XIV ст.-1722 рік

Руйнація традицій життя людей часів Київської Русі, порушення усталених політично-династійних зв'язків призвели до того, що українські землі у середині XIV ст. опинилися під владою сусідніх держав, насамперед, Литви та Польщі. До складу Литовського князівства тоді входили українські землі (Східна Волинь, Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина), що на той час уже виробили правові форми й традиції. Так, вони не тільки успішно боронили свою правову культуру, а й активно впливали на правове і культурне життя Великого князівства Литовського, що й сприяло його перетворенню на Литовсько-Руську державу. Звичайно, багато в чому литовсько-руське право було наслідком звичаєвого права Русі, що, зокрема, позначилося на подальшому розвитку юридичної думки в Україні. Завдяки цьому тут сформувалася правова система, яка суттєво відрізнялася від класичної системи римського права, і принципами якої були такі, як зокрема, суверенітет держави, єдність права, основ міського самоврядування, пріоритет писаного права.

Саме з кінця ХІV -- початку ХV століть значного поширення на українських землях набуло магдебурзьке право, згідно з яким окремі міста України отримали право самоврядування і право «між собою судитися і радитися» за статтями магдебурзького права. Причинами його запровадження на землях України стали зубожіння жителів міст після спустошливих навал монголотатарських орд і потреба зміцнення обороноспроможності українських поселень перед можливою загрозою нових ординських пограбувань. Так, наприклад, це право в різні часи здобули Львів (один із перших -- 1356 р.), Житомир (1444), Дубно (1498), Київ (1494), Кам'янець (1374), Луцьк (1432), Перемишль і Рівне (1498) та інші міста.

Саме перший варіант німецького магдебурзького права став прийнятною моделлю суспільного устрою українських міст періоду ХІV-ХVІІІ століть, а подекуди поширився і на села. Питання існування іноземного права на Правобережній Україні в XV-- XVIII ст. завжди цікавило дослідників історії та права. Зокрема, М. Владимирський-Буданов у монографії «Немецкое право в Польше и Литве» зазначав, що основним джерелом права в Білорусії та на Правобережній Україні було магдебурзьке право. Він одним із перших досліджував міський устрій на українських землях, судочинство, а особливо виокремив роль і повноваження інстигатора (тобто прокурора) у зазначений період.

Характеризуючи діяльність прокуратури в період Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої та козацько-гетьманської доби, буде правильним зазначити, що це питання достатньо нове в юридичній науці та недостатньо досліджене через недостатню кількість історичних джерел, які б дали змогу повною мірою їх вивчити та проаналізувати. Проте, наприклад, аналізючи дисертаціні дослідження В.І. Малюгати та М.М. Бурбика, бачимо них посилання авторів на джерела польського дослідника В. Свербигуза «Старосвітське панство», у якому зазначається, що у 1579 р. в Батурині створений Український Трибунал, на початку діяльності якого щорічно його депутати обирали прокурора (інстигатора), який наглядав за чинністю подання позовів до трибунальського суду та якому наглядачі приватних маєтків передавали детальні відомості про позови та характер правопорушень. На вказане джерело посилаються й інші українські вчені, наприклад, В.І. Лакизюк та О.Р. Михайленко, які зазначають, що прокуратура України бере своє літочислення не з періоду царювання Петра І, а з моменту значно раніше, при цьому посада прокурора збереглася в Україні і в наступному ХVІІ ст..

Як вже зазанчалось у попередньому розділі роботи, існують два різні підходи до визначення періодизації становлення прокуратури України. І за однією із них вбачаємо тверджння про те, що прокуратура існувала в Україні і в так звані «допетровські» часи. Найточніші перші відомості про зародження прокуратури на території українських земель знаходимо у книзі, яку видав у Варшаві Володимир Свербигуз „Старосвітське панство”. Зокрема у ній зазначено, що у 1578 р. на Сеймі Речі Посполитої було створено особливий для України трибунал - Луцький. Це був вищий суд для України. Його дія поширювалася на Київське, Волинське та Брацлавське воєводства, офіційною мовою була українська. Утворений згідно з рішенням вального сейму у Варшаві 1578 про реформування судової системи Речі Посполитої. Засідав у м. Луцьк і складався з 13 суддів, яких було обрано шляхетськими сеймиками українських воєводств: від Волинсього -- 5 депутатів, від Брацлавського та Київського -- по 4 депутати. У 1589 Луцький трибунал було ліквідовано, а його повноваження передано Люблінському трибуналу.

Вже наступного, 1579 року в Батурині було створено Український трибунал у вигляді міністерства. Він складався з семи департаментів. Важливо зазначити те, що на початку діяльності цього трибуналу його депутати щорічно обирали прокурора (інстигатора), котрий наглядав за чинністю подання позовів до трибунальського суду. Власне, назва „instigator” походить від „instigare”, що означає спонукати, підбурювати. Латинський вираз «pars instigans» слугував у правових джерелах для окреслення позивача у процесі. Про обвинувальну сторону згадує конституція польської держави 1565 р. у випадку, коли слуга права - війт позивав возного, або підвойський - бургомістра з приводу невиконання „законів”, виданих воєводою. Конституція 1775 р. вживала вираз «pars instigans» для окреслення приватного, популярного обвинувача і донощика. На сьогодні, у сучасній юридичній літературі, інстигатор згадується в наукових працях О. Михайленка, В. Лакизюка, В. Сухоноса та інших.

Інстигатором суду могла бути лише особа, вибрана із середовища суддів (лавників) -- «людей статочных хотливых, в речах беглых и ученых на уряд бурмистровский и радецкий». Відомості про обрання кандидатів на ці посади передавалися потім на розгляд міському старості, який і затверджував на посадах радців і лавників, а також призначав з їхнього числа бурмистра, війта й інстигатора.

Відповідно до польського процесуального права цього періоду вище зазначені особи мали обов'язок утримувати підозрюваного під час його перебування під арештом під час слідства. У релігійних процесах цього періоду інстигатором був лат. officii episcopatus (офіційний єпископ). Якщо інстигатор виступав позивачем, який представляв державний інтерес, тоді він отримував відповідний додаток для того, щоб його відрізнити від звичайного pars instigans. Надалі для скорочення було відкинуто цей характерний додаток, а інстигатором почали називати особу, яка виступала у публічному інтересі.

У той період чіткого поділу на кримінальний і цивільний процеси не було, судовий процес в цілому носив позовний характер. Інстигатор як позивач повинен був самостійно зібрати всі докази, подати їх суду і підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитися від позову або обвинувачення (тоді справа закривалась), або ж укласти мирову угоду. Однак щодо найтяжчих злочинів (наприклад, державного характеру, проти церкви) слідство і суд були обов'язковими незалежно від заяви сторони. Якщо засідання все ж відбувалось, то першим виступав інстигатор, котрий звинувачував злочинця в конкретному злочині і «красно просив суд ретельно дослідити всі подані докази та протоколи і на їх підставі винести правильний вирок та покарати підсудного за злочин, в якому він був викритий згідно із законом і справедливістю». Інстигатор міг проголосити цю промову особисто або подати її в письмовій формі для того, щоб її зачитав писар. Заслухавши виступ інстигатора, війт надавав слово для виступу прокураторові (захисникові) підсудного. На основі наданих доказів судді складали вирок -- «декрет», і війт, проголосивши його, запитував у кожного з присутніх лавників, чи погоджується він із таким покаранням. Крім цього, оголошувалося, коли і де виконуватиметься вирок. Перед екзекуцією кожен засуджений мав право на зустріч зі священиком і родичами. Необхідно звернути увагу на те, що від «простих» людей, підозрюваних у якомусь злочині, добували зізнання тортурами. Нещасного делінквента заводили до окремого приміщення, де засідав війт із двома лавниками й міський писар. Інстигатор, тобто обвинувач, виступав із жалобою і просив, щоб суд «для святої справедливості» піддав в'язня мукам, якщо він добровільно не зізнається у скоєному. Війт звертався до обвинуваченого з вимогою добровільно зізнатися у скоєному злочині й переконував роз повісти суду, як він його скоїв: з нужди, необережності чи наглого гніву, чи з намови людської, а також роз'яснював підсудному, що його за добровільне зізнання, можливо, буде покарано «лагіднішою» смертю, а може суд за його покору подарує йому життя. Коли в'язень на першу намову не хотів зізнатися, війт ще раз зазивав його на всі святощі й на спасіння душі, щоб таки признався. Коли й це не допомагало, війт промовляв до інстигатора: «Пане інстигаторе, накажи майстрові (катові), нехай робить, як наказує право». Інстигатор гукав до ката: «Майстре, роби, як каже право». Кат, приступаючи до екзекуції, кликав ще тричі до суддів: «Панове застольні і передстольні (тобто судді і інстигатор), чи з волею чи з неволею?» Інстигатор відповідав за кожним разом: «З волею». Тоді лише кат брався до тортур. Проте, заборонялося піддавати тортурам лікарів, шляхтичів, державних службовців, представників органів влади, осіб до 14 років і старших за 70, психічно хворих, розумово відсталих, вагітних жінок. Це свідчить про існування проявів гуманізму до певної категорії громадян, а інстигатор також стежить за дотриманням судом цієї за борони. Загалом обсяг процесуальних повноважень прокурора (інстигатора) в суді був досить значним. Як у кримінальних, так і в цивільних справах представниками сторін на суді могли бути професійні прокурори або професійні адвокати, що виконували свої функції при судах. Без адвокатів не обходився майже жоден судовий процес, коли учасниками були бояришляхта, тому що головною в ньому була «розмова сторін» (так тоді називалася процедура словесних змагань). До середини ХV ст. у багатьох судах з'являються професійні прокурори та адвокати, які отримали юридичну освіту в університетах Західної Європи, а також в Ягеллонському університеті (заснованому 1364 р.) з дня заснування якого в ньому студіювали українці. Шляхта та привілейована частина населення були зацікавлені в наведенні порядку в містах і селах, а тому в інстигатора поступово стає дедалі більше функцій. Поряд із судово-представницькою поступово з'являється і похідна від неї функція нагляду за законністю та дисципліною у судовій сфері, зокрема, інстигатор подавав позови до суду в інтересах громади міста, стягував судові штрафи, забезпечував явку учасників судового процесу до суду, вів реєстр судових рішень.

Серед публічних функціонерів, які носили назву інстигатора, у давньому польському праві були королівські та коронні інстигатори. Королівський інстигатор завжди позивався через королівський (надвірний) суд, коли йшлося про доходи, що належали королеві. Зовсім інші обов'язки були у королівського інстигатора, якщо він хотів позиватися не про доходи короля, а про визнання права власності короля на певне майно чи виступати із віндикаційною скаргою. Тоді він мав вносити скаргу до сеймового суду: „І якщо б ми якими достатніми документами хотіли добиватися майна, тоді про такі добра Інстигатор наш, або хтось, кому б ми на це право дали, не повинен цього добиватися, а ні позиватися, а лише у сеймі. А оскільки Київське, Волинське, Брацлавське воєводства інші права мають і під коронне право судів не підпадають, тому Інстигатор наш сам або з донощиками, якщо б кого про добра шляхетські, земські, розуміючи їх як такі, що повинні бути нашими, позивав, тоді не зможе позивати двір, а лише сейм”. Перед сеймовим судом повинен позиватися також інстигатор у справі повернення коронних клейнодів, які були довірені державним особам на час війни, за неоплату шляхтою кварти (нова шляхта, яку не призначали на війни мала з кожного лану заплатити гроші у сумі 10 від 100 злотих), за розтрату податку на воду.

Коронний інстигатор, засідав у фінансовому трибуналі, що був розміщений у м. Радомі. Він брав участь у справах з приводу стягнення заборгованостей з орендної плати, повернення позик та кварти. Відповідачами у справах зазвичай були ключники, збирачі податків, орендарі доходів Речі Посполитої, ротмістри, які не відзвітувалися перед польовим писарем за гроші, одержані на спорядження роти. У випадку смерті відповідачів до справи залучалися спадкоємці їхнього майна.

Таку саму роль виконував інстигатор перед казначейським трибуналом Великого князівства Литовського. При подачі позову інстигатор був звільнений від сплати судових витрат. У Конституції 1590 р. з цього приводу було зазначено: „де наш Інстигатор повинен бути присутній і справами тими згідно зі своїм обов'язком займатися, судову оплату від Інстигатора, а ні трибунальський суд, а ні писар не повинні брати”. У Конституції 1590 р. було передбачено штрафи (карного характеру) у випадку, якщо претензія корони до шляхтича виявилася необґрунтованою. Звичайно, що невластивим і невідповідним до принципу звільнення інстигатора від судових оплат був би факт оплати такого штрафу самим інстигатором або королівською казною. Польське право для такого випадку мало іншу інституцію - делятора (донощика). Делятор - це приватна особа, яка повідомляла про безпідставність позову (кримінального або цивільного) водночас він відповідав за всі наслідки безпідставного донесення (особливо у кримінальних справах). У справі про повернення майна делятор сплачував штраф: „А якщо б інстигатор за доносом будь-якого шляхтича про такі спадкові маєтності насмілився позивати… тоді делятор виною у тисячу гривень трибунальським судом має бути покараний…”. З тих самих причин конституція того ж 1598 р. для Князівства Литовського давала для королівської канцелярії такі рекомендації: „чого наші печатники і писарі мають дотримуватися, так це того, щоб надвірних позовів на шляхтича не видавали, і щоб делятор показав, що це є наші добра, або добра, які потрапили у наше розпорядження. Та ім'я делятора у позові мають вказати, а без делятора позовів не повинні давати”. Це були застереження, які стосувалися повернення майна. Натомість немає таких застережень у справах про доходи королівського майна. Тому вищезгадувана конституція давала змогу позиватися у таких справах без делятора. Конституція 1580 р. встановлювала сувору відповідальність інстигатора за неналежне виконання своїх обов'язків. Зокрема, за шкоду, завдану казні, інстигатор, зазвичай, відповідав своїм майном. Крім того, він міг бути притягнутий до відповідальності за неявку до судового засідання внаслідок чого могло бути винесено заочне рішення не на користь казни (contumacia instigatoris). Королівський інстигатор виступав також у кримінальних справах як сторона у справах, де об'єктом замаху злочину була держава. До певної міри сфера кримінальних повноважень інстигатора поєднувалася з його функцією представника казни держави та інтересів короля. Це було представлено у Конституції 1588 р.: „Величківські і бохенські соляні копальні мають бути у доброму управлінні… І, щоб з часом до знищення пожитків не дійшло через копачів солі вибиранням фундаментів і до шкоди при розчищенні проходів, будемо посилати комісарів, які мають доглядати, щоб у соляних копальнях шкода і руїна не була. Також стовпи у копальнях солі, щоб були описані: і їх, щоб жоден орендар копалень не смів зменшувати і нищити”. Інстигатор був також обвинувачем у злочинах, спрямованих безпосередньо проти держави, про вбивства, які ще називали „головна зрада”, а також про порушення спокою та недоторканості судів, сеймів, офіційних осіб чи королівських послів, фальшування монет, викрадення і зґвалтування жінки і, крім того, низку військових злочинів таких, наприклад, як дезертирство, зрада тощо. В міру зменшення предметної компетентності сеймових судів у кримінальних справах було розширено компетенцію міських судів, зменшено також сферу впливу коронного інстигатора.

Варто зазначити, що Коронний інстигатор у кримінальних справах не виступав, як зазвичай, з власної ініціативи, а лише за дорученням короля чи сейму. У будь-якому випадку роль коронного інстигатора під час розгляду справ була пасивною, оскільки докази здобував делятор, а досліджував їх міський суд. Інстигатор лише мав право порушувати справу та подавати свої „пропозиції” щодо міри покарання. Коронний інстигатор також фігурував у справах дисциплінарного характеру проти державних функціонерів у ролі обвинувача перед сеймом. В такій ролі він виступав проти воєвод та інших дрібних чиновників. У Конституції 1560 р. йшлося: „воєводам Корони і держав наших наказуємо... щоб у своєму воєводстві жодному євреєві жодних соляних копалень, мит і наймів держати не допускали... під виною ста гривень... про яку інстигатор чинити буде, або депутати будуть відтерміновувати”.

Поряд з коронним інстигатором у Речі Посполитій діяв також інстигатор для великого князя литовського, і обидва вони мали назву інстигаторів обох народів. Інстигатори (як „коронні” так і „литовські”) виконували свої обов'язки на довіреній їм території по шість місяців. Коронний інстигатор міг виконувати обов'язки на території литовського інстигатора і навпаки. З цього приводу, у Конституції Речі Посполитої 1775 р. зазначено: „що стосується виконання обов'язків, описаних законом для інстигаторів, які слугують обом народам, то виконуватимуть їх будуть по шість місяців Коронний і Литовський”. Щодо оплати, то доходи коронного та литовського інстигатора становили по 6000 злотих. Окрему плату, близько 1500 злотих, отримували інстигатори за участь у казначейському трибуналі. Окреме положення у давньопольському праві займали судові інстигатори (іnstigator iudicii), при кожному суді. Зокрема і в судах, де стороною виступав інстигатор коронний або литовський. Завданням судового інстигатора було стежити за дотриманням судового порядку (охорона засідання), а також, щоб сторони своєчасно вносили оплату судових послуг, штрафів та інших платежів. У судовому засіданні судовий інстигатор мав право виступати перед цим судом з обвинуваченням про невідповідний захист даної особи, а суд на місці призначав дисциплінарне покарання.Відносно стягнення мита та грошових штрафів судовий інстигатор був зобов'язаний на місці проводити виконавче провадження.

Так, судові інстигатори діяли при кожному суді (міському, земському, підкоморському, воєводському), а також при Головному Трибуналі казначейському. При Головному Трибуналі діяли два інстигатори, зокрема: а) інстигатори безпеки (securitatis). Їхні функції описано у Конституції 1726 р. в розділі „Про трибунал великого Князівська Литовського”: „Агенти не повинні за рамки виходити... також самі сторони непотрібними дискурсами, з яких створюється галас і незручність для суду, забавлятись не мають. Інстигатор, трибунальської піхоти поручник й інші чиновники повинні дотримуватися того ж”. Інстигатор безпеки звертався до суду з вимогою призначення дисциплінарного покарання до осіб, які неналежно поводилися в суді; б) скриньові інстигатори. Особливу увагу надають польські конституції врегулюванню функцій інстигаторів скриньових. Вони мали приймати лише те, що сторона була зобов'язана заплатити на підставі доручення суду, або згідно з тарифом. Інстигатор скриньовий вів реєстр судових штрафів. „Восьмий реєстр який самими тільки скриньовими інстигаторами ведеться, в суботу після обіду кожного тижня, в який лише записи про штрафи не віддаються і належать до суду або стороні цим же судом засудженій, мають міститися в тому ж реєстрі, записані інстигатором і маршалком підписані... і повинні бути виголошені і відсуджені”.

Судові інстигатори були підпорядковані земському писареві. Земський писар мав право вимагати звіту скринькових інстигаторів про кошти, які надійшли від сплат штрафів. Конституція 1792 р. принципових змін у положенні інстигаторів при так званому трибунальському суді (колишньому головному трибуналі) не внесла. Є згадка в історії про обов'язок інстигаторів щодо виконання нагляду за в'язнями і в'язницями від імені відповідного суду. Це було розширенням обов'язків щодо дотримання порядку і безпеки судового засідання в будинку, призначеному для виконання покарання (зокрема охорона в'язниці). Офіційне та ієрархічне становище інстигаторів при трибунальському суді також не змінилося.Інстигатор при міському суді носив назву старостинського або офіційного (міського управління). Міський інстигатор був таким органом старости, як інстигатор коронний органом короля, згодом сейму. Кількість інстигаторів при міському суді залежала від думки старости, який призначав їх залежно від потреби. Функції ж міського інстигатора були зведені лише до стягнення судових оплат (скринька) і нагляду за безпекою і порядком в суді. Міський інстигатор мав ще й інші обов'язки, зокрема він виступав як субсидіарний оскаржувач у кримінальних справах. Зазвичай обвинувачення у кримінальних справах про вбивства, грабежі, розбої та крадіжки у Речі Посполитій підтримували потерпілі. Однак часто з боязні помсти вони відмовлялися підтримувати обвинувачення в суді. Тоді з обвинувальною скаргою до суду звертався інстигатор.

Подібна ситуація була і у випадку, коли когось затримали на місці вчинення злочину, наприклад, вбивства чи підпалу. Скарги від потерпілого зазвичай не було, а підозрюваного звільнити також було неможливо. Тоді обов'язок про проведення кримінального провадження був покладений на інстигатора. Така ж ситуація виникала у випадках, коли засуджений відшкодував шкоду потерпілому, і той переставав займатися цією справою. Порушення справи в такому випадку також покладалося на інстигатора. Також, міський інстигатор міг брати участь як обвинувач у розгляді дрібних фінансових справ, що не належали до компетенції фінансового трибуналу. Згідно з Конституцією 1629 р. він міг також викликати до суду міських чиновників, які не сплатили штрафи чи інші судові стягнення та звертатись із вимогою до суду про призначення штрафу від 200 до 500 злотих.

Вже Конституція 1792 р. скасувала міські та земські суди і запровадила на їх місце суд землевласницький. Інстигатора цього суду призначав сам суд на підставі голосування його членів. Про його обов'язок свідчить ст. VII конституції 1792 р.: „Кожний земле-власницький суд буде мати інстигатора. Обов'язком інстигатора буде діяти від імені і за наказом суду в справах безпеки суду і в справах кримінальних, хоч би обвинувача не було, і то все доповнювати, що йому той суд в обов'язок запише”. Ця інструкція підкреслювала відому нам сферу діяльності інстигаторів у кримінальних справах - самостійне процесуальне становище поряд з обвинувачем та загальне виконання всіх судових наказів. Залежність від суду і підпорядкування судові підкреслює текст присяги інстигатора: „судові у всіх наказах по відношенні до мене слухатись буду, також накази і резолюції судові доповню і втілю”.Отже судовий інстигатор завжди був важливою фігурою у службовій ієрархії судочинства Речі Посполитої. Однак оплата їхньої роботи відповідно до їх дій була незначною. Цікаві з цього погляду цифри подавав проект бютжетного кошторису Великого князівства Литовського 1775 р. У заголовку „департамент військовий” було записано: для судового інстигатора і возного 1100 злотих, тоді коли писар Комісії військової має одержувати 12 000 злотих, а це означає, що інстигатор разом з возним одержує одинадцяту частину оплати писаря. Як і фінансовий департамент призначає для судового інстигатора і возного разом вісімсот злотих, а для касира - чотири тисячі злотих.

Отже, аналізуючи діяльність інстигаторів у давньопольському праві, можна дійти до висновків про те, що у Речі Посполитій, до складу якої входила значна частина земель Правобережної України, не було єдиної організації управління інстигаторів типу державної прокуратури, як управління громадського обвинувачення. Інстигатори, яких призначали при різних судах, були взаємно незалежними. Натомість вони залежали від того, хто їх призначив, а отже, міський інстигатор - від старости, трибунальський - від маршалка, який його призначив, землевласницький - від суддів тощо. Завданням судових інстигаторів, які функціонували при кожному суді було передусім дотримання порядку під час судового засідання, охорона осіб, що входять до складу суду, окрім того, переслідування та екзекуція судових оплат і накладених судом штрафів. Судовий інстигатор не був обмеженим для виступу як обвинувач лише перед тим судом, при якому був приставлений. Королівський інстигатор, який діяв перед королівський судом, виступав іноді також перед сеймовими судами, перед головним і фінансовим трибуналами. Інстигатори міського суду виступали не лише перед своїм судом, але також перед головним трибуналом. Загалом функції як коронного, так і судового інстигатора мали характер або фіскальний (як коронного інстигатора), або переважно адміністративний (як судовий інстигатор). Участь його в кримінальних справах була швидше епізодичною, що пояснюють характером польського кримінального процесу, який залишав переслідування злочинів переважно приватним та громадським скаргам. Випадки громадської скарги були обмежені до мінімуму. Важлива роль інстигаторів у цьому доповнюється субсидійною скаргою судового інстигатора. Тоді ж як, кримінально-процесуальна роль інстигатора була обмежена позовом за дорученням суду, від імені і з наказу суду або інших чинників. Зазвичай інстигатор під час судового засідання міг подавати пропозицію щодо покарання. Однак участь у судовому процесі його була мінімальною. Зібранням доказового матеріалу займався міський суд, інстигатор міг функціонувати як орган, що допомає судові під час комісійних слідств.

Посада прокурора збереглася в Україні і в XVII ст. так, зокрема, в Українському трибуналі разом із гетьманом, генеральним писарем, генеральним возним, генеральними суддями та іншими вищими чинами засідав і прокурор. До речі, прокурор названо відразу після гетьмана. Посада прокурора офіційно зазначалась одразу ж після Гетьмана, що підкреслювало високе його становище у козацькому суспільстві. Характерним є те, що справи прокурор вів українською мовою. Діяльність Українського трибуналу і зокрема, прокурорів була міцно пов'язана із конкретними іменами кошових отаманів, гетьманів українського козацтва Івана Підкови, СеверинаНаливайка,Самойла Кішки, Петра Сагайдачного, Михайла Дорошенком та інших. Тому, невипадково посада інстигатора з'явилась і у Запорізькій Січі. Це пов'язано зі збільшенням кількості козаків і, відповідно, обов'язків отамана, та зростанням числа злочинів і правопорушень. Отож, цілком природно назріла необхідність у посаді інстигатора. Варто зазначити, що окрім виконання функції обвинувачення в суді, інстигатор також охороняв ті звичаї й порядки, на яких базувався весь устрій козацького життя. Він попередньо розглядав усі справи, котрі опісля, в разі необхідності, передавалися на розгляд Січової Ради чи безпосередньо кошового отамана, консультував та давав поради сторонам. Виконуючи свої основні функції, зазвичай, він заступав кошового отамана «як наказний отаман», був членом Старшинської Ради та виконавцем доручень кошового отамана чи Січової Ради. Подібно до староукраїнського віча Рада була одночасно і найвищою інстанцією, і останньою апеляційною інстанцією для всіх важливих справ, а тому він брав участь в її засіданнях. Місцеві органи як керівництво запорізькою паланковою організацією з'явились на Вольностях Запорізьких значно пізніше. Виконавцем доручень інстигатора, кошового отамана і Січової Ради був осавул. Він також виконував спеціальні функції: розглядав на місці скарги, здійснював переслідування розбійників, злодіїв, грабіжників, адже однією з найважливіших його функцій було «підтримання рядку» в окрузі.

Підсумовуючи викладене, можна стверджувати, що з кінця ХIV ст. на теренах України було утворено власний специфічний інститут, характерний для романогерманської правової сім'ї, -- прокуратуру обвинувально-наглядового типу -- як об'єктивно необхідний компонент механізму правового регулювання суспільних відносин, які склалися на той період. Зокрема, інстигатори більше ста років слугували важливою ланкою у судовому переслідуванні злочинних діянь у Правобережній Україні. Посади інстигаторів на українських землях ліквідувала Катерина ІІ в кінці ХVII ст. через поширення на них російського судоустрою.

Отже, як бачимо, тривалий час пріоритетною метою прокурорів (інстигаторів) визначалося забезпечення законності, а функцією -- нагляд за дотриманням законів у різних проявах, головним чином, у судових інстанціях. Адже прокуратурі належало бути охоронцем правомірних судових дій і правосуддя в цілому. Згодом інстигатори здійснювали контроль за функціонуванням апарату державної влади. Отже, державні органи, що виконували функції прокуратури, виникли в Україні зі створенням судової системи, починаючи з ХІV ст. Мабуть, саме тоді в Україні були закладені підвалини чинної нині системи органів прокуратури України.