Найважливішим із повноважень слідчого є його право на оцінку доказів за своїм внутрішнім переконанням (ст. 94 КПК). Збирання, дослідження та оцінка доказів спрямовані на розкриття злочину та викриття особи, яка його вчинила. Вони становлять у своїй єдності процес пізнання істини, який спрямовується і регулюється кримінально-процесуальним законом.

Процесуальна самостійність слідчого полягає насамперед у самостійному прийнятті ним рішень з усіх основних питань досудового слідства та у відповідальності за їх законне і своєчасне виконання. Як зазначалось вище, постанови слідчого закон визнає загальнообов'язковими і в цьому розумінні вони прирівнюються до судових рішень. Статтею 214 КПК України передбачено, що постанови слідчого, винесені відповідно до закону в кримінальній справі, яка перебуває в його провадженні, обов'язкові для виконання всіма установами, організаціями, посадовими особами і громадянами. При цьому слідчий має право не погодитися із вказівками прокурора, а також начальника слідчого відділу як під час вивчення матеріалів, які до нього надійшли, так і під час розслідування кримінальної справи, якщо він дійде іншого, ніж вони, висновку, якщо одержані ним вказівки суперечать його внутрішньому переконанню.

У незалежній Україні, яка будує правову державу, "ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання" (ст. 9 Загальної Декларації прав людини).

Оцінка доказів за власним переконанням є найяскравішим виявом процесуальної самостійності слідчого. Слідчий управі не погодитись із вказівками прокурора про притягнення особи як обвинуваченого, про кваліфікацію і обсяг обвинувачення, про закриття справи тощо, якщо ці вказівки суперечать його внутрішньому переконанню [5, 233].

Оцінка доказів - не тільки невід'ємне право, а й обов'язок слідчого: перекладати її на кого-небудь або керуватись оцінкою, даною іншою особою, він не має права. Тому не відповідає вимозі встановлення об'єктивної істини на досудовому слідстві така практика, коли після скасування прокурором постанови про закриття кримінальної справи її розслідування доручають тому самому слідчому, чию постанову було скасовано. У слідчого, який прийняв рішення про закриття кримінальної справи, природно склалося переконання про відсутність підстав для віддання обвинуваченого до суду, що ґрунтується на оцінці зібраних доказів, і важко уявити собі, що слідчий, одержавши від прокурора справу після скасування постанови про її закриття, змінить свою думку при провадженні додаткового слідства. Найімовірніше, Прагнучи довести правильність свого попереднього рішення, слідчий віддаватиме перевагу тим доказам, які підтверджують необхідність закриття справи.

Керуючись вимогами ст. 94 КПК про те, що слідчий оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, слід дійти висновку, що відновлення слідства за закритою справою має доручатися іншому слідчому, який не зв'язаний попередньою оцінкою доказів. Слідство в таких справах може доручатися тому самому слідчому лише у двох випадках: а) якщо слідство в закритій справі відновлено прокурором за поданням слідчого, який виніс постанову про її закриття; б) якщо громадська організація або трудовий колектив прийняли рішення про відмову від поручительства за особу (справу щодо якої було закрито слідчим) через те, що ця особа протягом року не виправдала їхньої довіри, порушила свою обіцянку виправитися і не підкоряється суспільним нормам, або залишила роботу з метою ухилитися від громадського впливу. В цих випадках додаткове провадження слідства в раніше закритій справі не перешкоджає внутрішньому переконанню слідчого і тому не може негативно позначитися на об'єктивності додаткового розслідування.

Закон наділив слідчого широкою процесуальною самостійністю у вирішенні питання про взаємодію з працівниками оперативних підрозділів.

Слідчий має право давати органам дізнання доручення і вказівки у розслідуваних ним справах про проведення розшукових та слідчих дій і вимагати їх виконання (ст. 214 КПК України). Законом України "Про оперативно-розшукову діяльність" виконання письмових доручень віднесено безпосередньо до обов'язку підрозділів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність. Перебування слідчих підрозділів у складі органів внутрішніх справ та служби національної безпеки зовсім не позбавляє слідчих цих органів права давати доручення і вказівки особам, які провадять дізнання [5, 234].

При розслідуванні кримінальних справ у слідчого може виникнути потреба в проведенні слідчих або розшукових дій в іншому адміністративному районі. Слідчий має право доручити це відповідному слідчому або органу дізнання, які зобов'язані виконати таке доручення в десяти денний строк. Таким чином, окремі доручення слідчого мають своєю метою розподіл праці між декількома слідчими з тим, щоб максимально скоротити час між фактом злочинного діяння і покаранням особи, яка його вчинила.

Службові особи й громадяни, зазначені в законі, не мають права відмовлятися пред'явити або видати документи чи їхні копії, а також інші предмети, які вимагає слідчий під час обшуку й вилучення.

Названі вище права однаково стосуються як слідчого прокуратури, так і слідчих органів внутрішніх справ та Служби національної безпеки.

Слідчий має право знайомитися з оперативно-розшуковими даними й матеріалами, які мають відношення до порушуваних і розслідуваних ним кримінальних справ. У ст. 10 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" передбачено, що матеріали оперативно-розшукової діяльності використовуються: 1) як привід і підстави для порушення кримінальної справи або виконання невідкладних слідчих дій; 2) для одержання фактичних даних, які мають бути доказами в кримінальній справі; 3) для запобігання, припинення і розслідування злочинів, розшуку злочинців та осіб, які пропали безвісти. Надання слідчому можливості знайомитися з оперативно-розшуковими даними є однією з найважливіших форм взаємодії слідчого з оперативно-розшуковими службами при розкритті й розслідуванні злочинів [5, 235].

Слідчий також має право звертатися по допомогу громадськості. Однією з найважливіших і найпоширеніших форм участі громадськості в розслідуванні злочинів є діяльність громадських помічників та помічників слідчих, які можуть залучатися для збирання матеріалів, що характеризують особу і спосіб життя обвинуваченого, допомагати у проведенні окремих слідчих дій тощо.

Наділивши слідчого правом порушувати кримінальну справу, притягати особу, яка вчинила злочин, до кримінальної відповідальності та іншими важливими повноваженнями, законодавство тим самим чітко визначило засади його процесуальної самостійності.

Слідчий управі через пресу, радіо, телебачення інформувати населення про обставини вчиненого злочину для залучення громадськості до його розкриття. Проте матеріали кримінальної справи не можуть бути розголошені до закінчення досудового слідства без дозволу слідчого, у провадженні якого перебуває справа.

З метою розширення повноважень слідчого було б доцільним внести в Закон України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" положення, згідно з яким повідомляти в засобах масової інформації про скоєні злочини дозволяється з письмової згоди того органу, який провадить розслідування в справі, і в такому обсязі, який слідчий визнає необхідним.

Стосовно слідчого не можуть бути вжиті заходи, що мають піддавати його заходам адміністративного впливу, і притягати до дисциплінарної відповідальності. Це можуть тільки ті посадові особи, які мають право призначати його на посаду, а також керівники вищестоящих слідчих органів.

Висновки