Історичні передумови та зміст норм Великої Хартії Вольностей як історичної пам’ятки права

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

Розділ І. передумови та причини прийняття великої хартії вольностей

1.1 Соціально-економічне та політичне становище Англії напередодні прийняття Хартії

1.2 Історичні передумови появи Хартії

Розділ ІІ. Юридичний аналіз норм Великої Хартії Вольностей

2.1 Загальна характеристика Великої Хартії Вольностей

2.2 Права і привілеї великих баронів згідно Хартії

2.3 Відображення в Хартії інтересів лицарів, городян і купців

Розділ ІІІ. Вплив Великої Хартії Вольностей на подальший розвиток держави і права в Англії

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Велику хартію вольностей (Magna Carta) 1215 р. зазвичай розглядають у двох аспектах - як історичний документ 1215 р. - Пам'ятка феодального права Англії, і як один з основних, " фундаментальних " законів англійської неписаної конституції. Однак, це не просто два підходи до документа. По суті справи, це два різних варіанти документа, що відрізняються один від одного як текстуально, так і за спрямованістю, за змістом і " духу" містяться в них положень.

Документ 1215 р. - Продукт історичного розвитку Англії в XII - початку XIII ст., Політико-правової думки великих феодалів і конфліктної ситуації, що виникла в Англії при королі Жанні (Джоні) Безземельному в 1213- 1215рр.

Хартія як діючий конституційний закон Англії - результат подальшої еволюції Англії в епоху станово-представницької монархії XIII -XIV ст., Тлумачень і змін первинного тексту стосовно потребам цієї епохи, а також епохи англійської буржуазної революції XVII ст. Саме тому дослідження Великої Хартії Вольностей, є надзвичайно актуальним.

Основними джерелами для написання даної роботи стали праці таких вчених, як Глиняний В.П., Музиченко П.П., Вітман К.Н., Аніщук Н.В.

Крім того було використано ряд підручників інших вчених, зокрема Абдурахманової І.В., Басовської Н.І., Батира Р.І., Бєляєвої Г.П., Лєванцова К.Є., Биркина К., Графського В.Г., Іловайського Д.І., Караєвої В.В., Карпова С.В., Колесницького Н.Ф., Крашеніннікової Н.А., Жидкова О.А., Макарчук В.С., Нікофорової Н.О., Петрушевського Д.М., Сказкіна С.Д., Федорова К.Г.

Об'єктом дослідження є передумови прийняття та зміст Великої Хартії Вольностей.

Предметом дослідження виступає характеристика норм Великої Хартії Вольностей.

Метою написання курсової роботи є здійснення комплексного дослідження історичних передумов та змісту норм Великої Хартії Вольностей, як історичної пвмятки права. Для досягнення поставленої мети було визначено наступні завдання:

- проаналізувати історичні передумови прийняття Великої Хартії Вольностей;

- здійснити коротку характеристику зазначеного джерела права;

- дослідити норми Великої Хартії Вольностей, що визначали права великих баронів;

- проаналізувати норми Хартії, що регулювали інтереси лицарів, городян і купців;

- проаналізувати вплив Великої Хартії Вольностей на розвиток держави і права в Англії.

Для належного написання курсової роботи було використано загальнонаукові та спеціальні методи пізнання, що використовуються в юридичній науці.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості використання, висновків отриманих в процесі написання роботи, студентами для підготовки до практичних занять та складання іспиту з предмету «Історія держави і права зарубіжних країн».

Структура роботи зумовлена предметом дослідження та поставленими завданнями і складається з вступу, трьох розділів, які в свою чергу поділені на п'ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел.

РОЗДІЛ І. ПЕРЕДУМОВИ ТА ПРИЧИНИ ПРИЙНЯТТЯ ВЕЛИКОЇ ХАРТІЇ ВОЛЬНОСТЕЙ

1.1 Соціально-економічне та політичне становище Англії напередодні прийняття Хартії

На початку XIII ст. в Англії удосконалювалася система землеробства. Розчищення лісу і осушення болот привели до збільшення площі культивованої землі і пасовищ в ході широкої внутрішньої колонізації, підвищилася врожайність зернових і інших культур.

Із збільшенням попиту на англійську шерсть, особливо у Фландрії, а також Італії, пов'язаний подальший розвиток вівчарства.

Загальний господарський підйом, у тому числі в селянському виробництві, викликав швидке зростання населення в цілому по країні в 2,5-3 рази. Це привело, у свою чергу, до скорочення селянських наділів, "земельного голоду" на селі, розширення земельного ринку і зростання ціни на землю.

Тривав процес відділення міста від села. До кінця XIII ст. в Англії налічувалося вже близько 300 міських поселень. Відповідно зросла і питома вага міського населення. Підвищувався постійний попит на продукти сільського господарства, завдяки чому ціни на них, особливо на хліб, трималися відносно високі. Це стимулювало залучення до ринкових зв'язків як феодального, так і селянського господарства 9, с. 479.

Вже в кінці ХII - на початку XIII ст. розвиваються досить міцні внутрішні економічні зв'язки. Як найважливіший центр загальноанглійської торгівлі висувається столиця Англії - Лондон.

Одна з найважливіших особливостей економічного розвитку Англії в середні віки - велика роль села в розвитку внутрішніх зв'язків. Швидкому розвитку їх сприяла рання спеціалізація сільськогосподарських районів - одних на виробництві хліба (Південна, Центральна і Східна Англія), інших - на виробництві м'ясо-молочних продуктів і шерсті (Західна, Північно-західна і Північно-східна Англія).

Розширення внутрішніх економічних зв'язків стимулювалося також розвитком зовнішньої торгівлі, оскільки основу останньої до кінця XIV ст. складало вивезення продуктів сільського господарства, шерсті, хліба, шкіри.

У XIII ст. основним господарським і соціальним осередком англійського суспільства залишався манор. Маноріальна структура відрізнялася строкатістю, складністю і своєрідністю місцевих варіантів.

З кінця XII ст. манор активно втягується в ринкові зв'язки. У найбільш великих, особливо церковних, вотчинах, які мали в розпорядженні велику кількість вілланів, під впливом цих зв'язків панщинна система не лише не слабшала, але ще більш зміцнювалася.

Прагнучи постачати на ринок більше сільськогосподарських продуктів, власники таких манорів посилено розширювали доменіальне господарство за рахунок громадських угідь і розчищення пустирів, прагнули збільшити панщину, щоб мати робочу силу для обробки домена. З цим було пов'язано прагнення великих феодалів перешкодити особистому звільненню вілланів і навіть зробити залежними тих селян, які ще зберегли особисту свободу або були напіввільними.

В той же час товарно-грошові стосунки вже в XIII ст. породжували на англійському селі нові явища, що поволі підривали панщинну систему господарства. У дрібніших манорах, де було менше вілланів і де зв'язок з ринком здійснювався не лише через доменіальне, але і через селянське господарство, вони призводили до комутації ренти 10, с. 342.

До кінця XIII ст. грошова рента вже переважала в країні. Це значною мірою звільняло селян від повсякденного контролю феодала. Проте англійські феодали, на відміну від французьких, як правило, ще не відмовлялися від ведення доменіального господарства. Ті з них, хто став на шлях комутації вілланської панщини, разом з працею вілланів або замість неї почали застосовувати працю найманих робітників з числа великої кількості в малоземельних залежних і вільних селян (коттерів).

Проте на усьому протязі XIII століття доменіальне панщинне господарство, зосереджене у вотчині, все ж грало вирішальну роль в сільськогосподарському виробництві Англії і в постачанні внутрішнього і зовнішнього ринку його продукцією.

Так в англійському селі XIII ст. намітилися дві протилежні тенденції розвитку - консервативна і прогресивна.

По мірі зміцнення внутрішніх економічних зв'язків посилювалася і централізація феодальної держави. Хоча в ній як і раніше, в тій або іншій мірі, були зацікавлені феодали в цілому, особливо лицарство, а також міський стан і верхівка вільного селянства, процес централізації держави супроводжувався тривалою політичною боротьбою, яка іноді призводила до озброєних конфліктів.

Перший етап політичної боротьби XIII ст. падає на час правління короля Іоанна, який був прозваний Безземельним (1199-1216), - молодшого сина Генріха II. Іоанн використовував успадкований нимм від батька сильний державний апарат для тиску на усі верстви населення 11, с. 57.

Постійними конфіскаціями земель, арештами і стратами неугодних йому магнатів, постійними порушеннями феодальних звичаїв він налаштував проти себе опозицію баронів. Останніх невлаштовували також занадто часті і надмірні вимоги субсидій і "щитових грошей" у зв'язку з невдалими війнами Іоанна у Франції, в яких барони не були зацікавлені. Крім того баронів підтримувала церква, невдоволена втручанням короля в церковні вибори і його нескінченними поборами.

На відміну від усіх попередніх зіткнень короля з баронами, в таборі останніх виявилися цього разу і ті верстви населення, які раніше завжди підтримували короля проти баронів, - лиицарство і городяни. До підтримки баронів їх спонукали свавілля королівської адміністрації і нескінченні побори, особливо з міст.

1.2 Історичні передумови появи Хартії

З початку XIII ст. в обстановці посилення свавілля королівської влади і утиску привілеїв, які залишилися у баронів, відбувається поступове оформлення баронської коаліції, зростає напруженість у її відносинах з королем, розширюються її політичні вимоги. Не виступаючи проти централізації в цілому, барони бачили можливість охорони своїх інтересів в організації олігархічного баронському органу, здатного відтіснити короля від важелів управління. З Великої хартії спостерігаються перші спроби баронів поставити короля під контроль групи феодальних магнатів, які досягли апогею в середині XIII ст.

Від Іоанна Безземельного Англія могла чекати всього. Ще за життя свого батька (Генріха II) і брата (Річарда Левове Серце) він у достатній мірі виявив свої душевні властивості, і сходження на престол цього зовсім позбавленої морального почуття, неприборканої у своїх пристрастях, підступної і жорстокої людини, викликало велику тривогу в усіх шарах англійського суспільства. Іван не забарився цілком виправдати ці побоювання. Бачачи у своїй владі виключно джерело сил і засобів, необхідних йому для задоволення своїх особистих і династичних інтересів, і знаходячи однаково дозволеними всі способи вилучення з суспільства цих засобів і сил, він не робив ніякої відмінності між феодалами, церквою і народом, всіх їх в рівній мірі піддаючи безмежним вимаганням і насильству. Ця своєрідна рівність, якщо не перед законом, то перед беззаконням, у зв'язку з низкою політичних ускладнень, зовнішніх і внутрішніх, викликаних при цьому Іоанном, пробудило, нарешті, між роз'єднаними і нерідко прямо ворожими верствами англійського суспільства свідомість солідарність і здатність спільної діяльності проти спільного ворога.

Вже в 1201 році король зміг помітити, що серед баронів розвивається опозиційний настрій. У відповідь на його вимогу відправитися з ним до Нормандії графи і барони зібралися на нараду (colloquim) в Лестер і постановили заявити королю, що не підуть з ним в похід, « поки він не поверне їм їх прав». Тоді король зажадав від них їхні замки і синів у вигляді заручників [7, c. 205].

До чого доходив Іоанн Безземельний у своєму знущанні над правом і законом у відношенні до феодалів, покажуть кілька узятих фактів. У тому ж 1201 король зібрав баронів в Портсмут, щоб переправитися з ними на континент, але замість того, щоб вести їх за море, відібрав у них гроші, взяті ними на військові витрати, а самих відправив по домівках. Наступного року барони рушили з королем до Нормандії, але побачили, що він і не думає вступати в бій з ворогом; в найсильнішому обуренні вони повернулися додому, а король наклав на них за це величезний штраф в розмірі сьомої частини їх рухомості. У 1205 році король з великим військом вирушив до Франції, але раптом повернув назад і, повернувшись додому, взяв із графів, баронів, лицарів і духовенства « незліченну суму грошей» під тим приводом, ніби вони не захотіли йти з ним за море добувати втрачене їм спадщина (до цього часу він вже втратив Нормандії, Мена, Анжу, Турена, що відійшли до французького короля, що теж не в малій мірі збільшило непопулярність Іоанна Безземельного).

Це був час розквіту феодального ладу. Централізація ленних відносин в Англії досягла такого рівня, якого не знав західноєвропейський феодалізм того часу. Королівська влада здійснювала політичне панування над значною більшістю населення. Противниками сильної королівської влади були феодальні магнати, які хоч і не мали в Англії таким могутністю, як у континентальних країнах, але тим не менше з успіхом могли протистояти королівської влади. При Івані Безземельному (1199-1216) боротьба баронів придбала національний характер і отримала підтримку інших активних політичних сил країни - дворянства і міської верхівки. У країні утворився загальний антикоролевський фронт, очолюваний баронами і вищим духовенством. Ситуація загострилася у зв'язку з невдалою внутрішньою і зовнішньою політикою.

Конфлікт 1213- 1215рр.. був першим конфліктом з королівською владою, в якому баронам вдалося домогтися створення широкої опозиції за участю традиційних союзників короля.

Невдалі війни з Францією, закінчилися втратою Нормандії, сварка з римським папою через призначення архієпископом Кентеберійським Стефана Ленгтон, якого папа призначив особисто, відлучення від церкви і скинення Іоанна Безземельного, котрого вважали васалом батька, а потім примирення з папою з виплатою великої контрибуції (він визнав себе васалом тата і зобов'язався сплачувати в папську скарбницю щорічну данину в одну тисячу фунтів стерлінгів) - така зовнішньополітична канва конфлікту. Все це супроводжувалося масовими фінансовими та судовими зловживаннями всередині країни, що було звичайним явищем і для попередньої історії Англії. Про масштаби і глибину невдоволення опозиції королю свідчать наступні факти. Так, частина баронів, які виросли на королівській службі або перебували у близькій спорідненості з королем (графи Пемброк, Солсбері та ін, перераховані в преамбулі Хартії) не приєдналися до опозиції, проте їх васали - лицарі одностайно перейшли в антикоролівський табір. Намагаючись відколоти лицарство від участі в коаліції, Іоанн в період підготовки баронському виступу кілька разів збирав представників від графств для переговорів, однак безрезультатно. У розпал конфлікту, в травні 1215 р. Іоанн видав Хартію, в якій гарантував Лондону привілей щорічно обирати власного мера, але і це не призвело до розпаду опозиції. (Більш успішною була політика Івана у відношенні церкви, яка вийшла з конфлікту після дарованої королем Хартії 1214 р. з обіцянкою духовенству «свободи виборів».) [6, c. 364].

Об'єднували опозицію два загальних приводи для невдоволення. Насамперед, це загальне невдоволення фінансовою політикою Іоанна. У пошуках засобів для ведення війни, Іоанн за 17 років свого правління обкладав підданих різними видами поборів 20 разів (Генріх II за 36 років - 17 разів). 11 раз збиралися « щитові гроші» в підвищеному розмірі, 5 разів - телья (побор з міст і селян королівських доменів). Іоанн вперше ввів податки на рухоме майно і збирав їх у певних відсотках з баронів, купців і всіх сільських жителів. Він широко практикував стягнення довільних і надмірних мит, штрафів, продаж прав і привілеїв за величезні гроші васалам і містам.

Іншим приводом для невдоволення всього вільного населення були зловживання королівського судово-адміністративного апарату, насамперед на місцях. Шерифи, бейліфи та інші королівські чиновники, як правило, використовували свої величезні повноваження з метою особистого збагачення.

Широта опозиції Іоанну в конфлікті 1215 р. не повинна приховувати наступних фактів. По-перше, конфлікт мав в основному внутрікласовий (феодали) і тільки частково міжкласовий і міжстановий характер (примкнули городяни і верхівка вільного селянства). По-друге, опозиція складалася з груп з об'єктивно протилежними інтересами. Усі верстви об'єднували лише вимоги обмеження зазначених вище зловживань. Ці вимоги для лицарства і городян були головними і остаточними. Інша позиція була в баронства. Крім матеріальних вимог, підтриманих всіма учасниками опозиції, баронство висунуло вимоги, що мають політичний характер і відображали боротьбу за політичний вплив у країні. Однак, юридичне закріплення політичних претензій баронства, а тим більше реалізація їх, негайно мали відштовхнути від баронів тимчасових союзників. Цим пояснюються багато протиріч і неясності ряду положень Хартії, а також, в чому, її історична доля [9, c. 95].

У таких умовах барони разом з лицарями і лондонської верхівкою змусили Іоанна Безземельного 15 липня 1215 р. підписати Велику хартію вольностей. Зразком для неї послужила Хартія вольностей Генріха I, проте, за своїм змістом Хартія 1215 р. є багатшою і ширшою.

РОЗДІЛ ІІ. ЮРИДИЧНИЙ АНАЛІЗ НОРМ ВЕЛИКОЇ ХАРТІЇ ВОЛЬНОСТЕЙ

2.1 Загальна характеристика Великої Хартії Вольностей

Велика Хартія Вольностей являє собою перший конституційний документ Англії, де прямо і чітко закріплені права феодалів та вільного населення. Вона є основою для побудови станово-представницької монархії в країні, адже допускає баронів та вільних людей до управління державою на паритетних з королем правах. Однак, потрібно відмітити той факт, що це не декларація конституційної доктрини, а практичний посібник з виправлення поточних зловживань у феодальній системі. На перше місце в ньому виходять питання справляння податків, звільнення від їх сплати, феодальна опіка. Поняття «вільна людина» не мало ще сучасного значення, і сумнівно, що під ним розумівся навіть прошарок найбагатших купців, не кажучи вже про селян або найбідніших класів, що складали основну частину народу. З боку сторони короля, в документі містилася обіцянка хорошого управління в майбутньому, але вона обмежувалась дотриманням звичайних привілеїв та інтересів баронів як класу. У свою чергу, барони змушені були піти на деякі зобов'язання перед своїми орендарями. Обмеження, нав'язані Іоанну, в певній мірі стосувались і великих орендарів, але дотримувалися вони скоріше формально. Вілланам, в тому, що стосується їх захисту, приділено стільки ж уваги, як і цінному рухомому майну, закріпленому за маєтком, а не за вільними громадянами королівства [6, с. 287]

Оригінальний текст Хартії 1215 року викладено латинською мовою, без підрозділу на статті, і не має чіткої системи викладу [2, с. 370].

Велика Хартія Вольностей представляє, перш за все, феодальний договір, що визначає права васалів і сюзерена. Зародження нових суспільних відносин, де вільні люди, які не належать до аристократії, починають відігравати значну роль, що відбилося на складі Хартії. Деякі з її параграфів були викликані бажанням покласти межу тому свавіллю та зловживань, які допускав король, розвиваючи державний характер своєї влади. Ці параграфи не тільки не втратили свій сенс із зникненням феодалізму, але навіть отримали широке застосування з розвитком нових державних відносин і стали підставою для формування нового державного порядку.

Сама Велика Хартія Вольностей має форму королівського пожалування. В першій статті тексту Іоан говорить, що він жалує своїм підданим права і свободи. Про тиск на короля в тексті стараються не згадувати.

Умовно зміст Хартії можна розділити на три групи:

- перша група стосується прав церкви

- друга група - права баронів та найбільших феодалів

- третя група - права жителів міст [4].

Детальну характеристику норм, що відносять ся до кожної із зазначених груп ми проведемо у наступних підрозділах роботи.

2.2 Права і привілеї великих баронів згідно Хартії

На першому місці Великої Хартії Вольностей знаходилися церква і барони. Своїм першим параграфом Хартія оголошує вільною англійську церкву і недоторканними її права і вольності і підтверджує видану перед тим Іоанном хартію про свободу церковних виборів. Згідно з цим документом, вибори вищих і нижчих ієрархів церкви повинні були проводитися вільно у всіх церквах, і король повинен затверджувати їх, якщо тільки для відмови не буде грунтовної причини. У цьому Хартія була схожа з грамотою Генріха I, яка точно так само, раніше всіх інших поступок забезпечувала права церкви. Церква, як наймогутніша частина феодального суспільства, завжди стояла на чолі незадоволених, природно вимагала освячення своїх прав насамперед [12, с.36-37].

Таким чином, церква змогла закріпити свої права. Можливість вільно обирати своїх ієрархів мала великий вплив на політичну ситуацію в країні і на монархію в цілому. З часу підписання Хартії, єпископи почали чинити активний вплив на рішення влади, направляючи рішення монарха в русло, необхідне кліру.

Безпосередньо, наступні за цим, 7 параграфів зайняті виключно феодальними питаннями (про рельєф, які сплачували королю, вступаючи у володіння своїми ленами спадкоємці його військових власників, про належні королю права опіки над неповнолітніми спадкоємцями померлих королівських держателів, про правах їх спадкоємиць і вдів). Велика Хартія Вольностей встановлює розмір рельєфу (з графів і баронів - по 100 фунтів стерлінгів, з лицарів - по 100 повновагих шилінгів) [3], що є продовженням грамоти Генріха I. Хартія вимагала, щоб сюзерен під час опіки тримав у хорошому стані володіння, а також підтверджувала положення про вдову васала, яка повинна була отримувати певну частину володіння після смерті чоловіка [1, с. 198].

Чисто феодальними відносинами зайнято ще більше дванадцяти параграфів Хартії, які говорять про повинності власників лицарських ленів, про землі засуджених злочинців, які опинилися у володінні короля, про права феодальної опіки. Все це просте констатування головних пунктів феодального права, необхідне за умови їх постійного порушення Іоанном Безземельним, але навряд чи концептуально нове. Ще хартія вольностей Генріха I формулювала ці пункти, хоч і з дещо меншою детальністю [12, с. 45].

В цих статтях феодали остаточно закріплюють права, за які вони повстали. Їх юридичне вираження в Хартії гарантувало, що вони будуть виконуватись монархом, адже за цим було запроваджено контроль баронської ради, про яку детальніше буде розказано пізніше.

Важливим є пункти, де барони вказують, що забороняється передача справ із їх судів в королівську курію. Тут барони намагаються зупинити планомірну об'єднавчу роботу центральної влади у сфері судової юрисдикції, розпочату Генріхом II в Ассизі про цивільну юрисдикцію феодалів [13].

Особливий акцент було зроблено на захисті баронів від королівського свавілля. Хартія містила положення, за якими барони могли піддаватись виключно суду рівних собі. Реалізація даного положення було запорукою того, що феодали виводились із юрисдикції суду присяжних. Завдяки цьому монарх втрачав ефективний важіль керування ними, і вони могли проводити свою діяльність без страху бути засудженим короною, якій щось могло не подобатись [6, с. 289].

Також було поставлено під контроль феодалів процес збору «щитових грошей». У Великій Хартії Вольностей, в пункті 12 вказано, що ні щитові гроші, ні допомога королю не повинні стягуватись без дозволу загальної ради королівства. У цьому параграфі ми читаємо: ". А щоб мати цю загальну раду королівства, ми повелим покликати архієпископів, єпископів, абатів, графів і старших баронів нашими листами за друком і, крім того, повелим покликати всіх тих, хто тримає від нас безпосередньо. Певного дня і в певне місце і у всіх листах пояснимо причину скликання ".[5]

Дуже важливим було питання збору загальних податків та відання королівськими фінансами. Оскільки Іоан не показав себе як мудрий правитель, а казна країни була спустошена, то барони також забрали дану функцію до свого відання.

У Хартії зроблена спроба встановити певні політичні механізми, гарантії, які могли б перешкодити її порушенням в подальшому і повернення до колишньої політики королівської адміністрації. Іноді ці гарантії іменуються "конституційними статтями " Хартії. У ст.61 передбачається установлення комітету з 25 баронів з певними контрольними функціями стосовно короля [5]. З урахуванням посилань на необхідність дій баронів спільно з "громадою всієї землі" можна сказати, що ця стаття санкціонувала як ідею, так і здійснену спробу опору центральній владі, що зробила замах на права і свободи підданих. Довільне і безконтрольне стягування королем "щитових грошей" та інших зборів призвело до регламентації процедури справляння грошових поборів, встановленої в ст.12 і 14. У них передбачалося створення "загальної ради" королівства, за згодою якої могли стягуватися "щитові гроші" і феодальна соціальна виплата, передбачена васально-ленним звичаєм. Відповідно визначався і склад цієї "загальної" ради, що складалась поки тільки з безпосередніх васалів короля. Характерно що ця рада повинна була вирішувати питання і про стягування феодального допомоги з Лондона. Решта видів податків і зборів, у тому числі найбільш важкий побор з міст - талью, король міг як і раніше стягувати одноосібно [8, с. 387].

2 і 14 параграфи Хартії ставлять собі за мету перетворити Велику Раду в установу, яка авторитетно і планомірно обмежувала б королівську волю і тим самим забирала б у неї можливість вільно розпоряджатися коштами суспільства. Але достатньо близького знайомства з цими параграфами, щоб відразу кинулася в очі чисто феодальна постановка цієї мети. Мова тут йде виключно про феодальний податок (щитові гроші) і про феодальні податки, що стягувалися королем зі своїх безпосередніх васалів. Ні словом не згадані всякі інші справляння, від яких особливо страждали міста.

Що стосується порядку скликання Великої Ради, то при уважному прочитанні параграфа 14, можна зрозуміти, що це справжній феодальний сейм. Барони абсолютно ігнорували всі ті умови, які були створені нормандським завоюванням і трактували Англію як чисто феодальну державу. Це був дуже серйозний крок, справжня феодальна реакція. Перемігши королівську владу, барони отримали можливість придати своїм політичним тенденціям форму незаперечного основного закону королівства, і вони цією можливістю скористалися [4].

Потрібно відмітити, що барони визнавали позитивний вплив реформ Генріха ІІ, але вони в першу чергу хотіли обмежити королівське свавілля в області судочинства. Параграф 17 Хартії остаточно фіксує створення у Вестмінстері так званого Суду загальних позовів, який раніше залишався роз'їздним органом і пересувався з королем. Тепер він був перетворений в установу, що існує незалежно від особистості короля. Параграфи 18 і 19 покращують процедуру створених реформою Генріха II роз'їздних суддів з розбору земельних позовів. Параграф 23 повторює видану Генріхом II заборону шерифам та іншим королівським чиновникам вирішувати так звані "коронні справи", тобто особливо важливі кримінальні справи, які повинні знаходитися у винятковому веденні королівських судів, і таким чином визнає згубність суміщення в одних руках адміністративної та судової влади [5].

Процес притягнення до суду набуває більшої прозорості завдяки положенням про те, що жоден чиновник тепер не може притягнути людину до відповідальності опираючись виключно на свою волю. Для ініціювання судового процесу тепер потрібні свідки, що готові підтвердити факт злочину. Також набуває більшого поширення практика розгляду справ судами присяжних, яка була запроваджена ще Генріхом ІІ. Слід відмітити, що інститут судових поєдинків продовжує існувати, хоча і в обмеженій формі. Формально закріплення даного положення Хартія не містила, однак існування судових поєдинків непрямо випливало із пункту 38, який говорив про існування ордалій.

Стаття 54 Великої Хартії направлена проти судових поєдинків. Вона потребує більш детального дослідження, адже має певні особливості. На перший погляд здається що феодали просто хотіли ліквідувати судові поєдинки, але якщо все в контексті тогочасного порядку судочинства із участю жінок, то багато стає зрозумілим. Насамперед, барони вносячи в хартію цю статтю, бажали припинити несправедливу перевагу, якою користувалися жінки, які висували приватне звинувачення. Оскільки в кримінальних справах, якщо справа доходила до судового поєдинку, обвинувачений чоловік повинен був битися за себе сам, а жінка могла виставити професійного бійця. У разі якщо чоловік відмовлявся від судового поєдинку, він міг зазнати ордалії (водою або гарячим залізом) або "покласти себе на присяжних". У будь-якому випадку чоловік виявлявся в гіршому становищі, ніж жінка [3].

Кріпостні виключалися з передбачених загальним правом привілеїв щодо вільних. Таким чином, терміни "вільна людина" і навіть просто "люди королівства" абсолютно природно для феодального права усував від перерахування прав основну масу населення - кріпосне селянство.

Фактом є те, що барони намагались зберегти судову систему, яку створив Генріх ІІ. Однак вони робили це досить специфічно, в першу чергу отстоюючи власні інтереси. В пункті 39 Великої Хартії вольностей вказується, що жодна вільна людина не буде арештована і поміщена у в'язницю, чи позбавлена майна, або яким-небудь іншим способом знедолена інакше як за вироком суду рівних їй осіб. Також вказується, що права баронів на суд були невідчужуваними і що вони охороняються.

Таким чином, була утворена система судів найбільших феодалів. Наслідком цього було те, що вони випадали із королівської юрисдикції і монарх не міг на них незаконно впливати.

2.3 Відображення в Хартії інтересів лицарів, городян і купців

великий хартія документ право

На початку ХІІІ ст. отримавши підтримку Римського папи, який став тепер його сюзереном, Іоанн Безземельний відновив військові дії проти Франції, проте і цього разу його переслідували невдачі.

Англійський король разом зі своїми союзниками зазнав повної поразки в 1214 р. в битвах при Бувені і Ларош-о-Муані та остаточно втратив більшість континентальних володінь. Невдоволення баронів тоді різко посилилося, однак до баронів у цей момент приєдналися лицарі, городяни і верхівка вільних селян. Церква також скористалася положенням, яке склалося, для закріплення відвойованих прав.

Слід відзначити, що боротьба баронів проти королівської влади була реакційна, вона могла привести тільки до послаблення централізації, відродити усобиці і анархію. Лицарі, як правило, підтримували королівську владу, але надмірні фіскальні вимоги, невдала політика і корупція апарату викликали їх протест. Їх опозиція, на відміну від баронської, носила більш прогресивний характер: вони прагнули не до підриву централізації, а до зміцнення і очищення центрального і місцевого апарату 9, с. 484.

Городяни (в першу чергу лондонці) і вільне селянство протестували проти важкого фінансового гніту.

Отже, створився широкий фронт невдоволених королівською політикою, яких очолювали барони північних графств. Почалися військові дії. У кінці травня 1215 р. баронське військо рушило на Лондон. Столиця відкрила ворота повсталим. Виявившись абсолютно ізольованим, король Іоанн 15 червня 1215 р. погодився прийняти вимоги бунтівних баронів.

Але оскільки у 1215 р. барони вперше виступили як організована опозиція, вони повинні були шукати союзу з лицарями і городянами. Тому і з'явилися в Хартії: стаття 15, що захищає лицарів від баронів, стаття 13, що підтверджує права Лондона і інших міст, стаття 35, що вводить загальну систему міри і ваги.

Отже, як було вказано вище, Велика хартія вольностей в основному мала на меті обмеження влади короля на користь феодального баронства. Однак, з огляду на те, що повсталі барони потребували підтримки лицарів і городян, Хартія відображає також інтереси лицарів, городян і купців, але інтереси селянства, що складало більшість англійського народу, ніяк не відображені в цьому документі.

Оскільки Хартією барони прагнули обмежити права центральної королівської влади, про неї можна говорити як про пам'ятник, що носив певною мірою реакційний характер. Не випадково основна маса статей Хартії носить олігархічно-феодальний характер, а тому немає ніяких підстав розглядати Хартію як гарантію інтересів усього англійського народу.

Це підтверджується і статтею 61, в якій говориться про створення Комітету 25 баронів, який повинен був охороняти привілеї баронів і мав право змушувати короля до дотримання Хартії, аж до заклику країни до загального повстання.

Таким чином лицарство, городяни, купецтво та верхівка вільного селянства також отримали згідно Хартії деякі права: баронам заборонялося вимагати з них більше служб і повинностей, чим вважалося по звичаю (ст. 15, 16, 27, 60) [4], усім вільним людям гарантувався захист від свавілля чиновників.

Стаття 39 поклала початок свободі особи: жодна вільна людина не могла бути заарештована, поміщена у в'язницю, позбавлена власності або заступництва, вигнана або піддана іншій карі інакше, як за рішенням суду і згідно із законами країни.

Стаття 20 обмежувала розміри адміністративних штрафів: вільній людині зберігалася власність у розмірі, необхідному для збереження соціального статусу. При стягненні цих штрафів товар купця і інвентар селянина оголошувалися недоторканними.

Міста отримали підтвердження своїх привілеїв (ст. 13); було встановлено єдність мір і ваги по всій країні (ст. 35); проголошувалась свобода в'їзду і виїзду з Англії в мирний час.

Стаття 13. І місто Лондон може мати всі стародавні вільності і вільні свої звичаї як на суші, так і на воді. Окрім того, ми бажаємо і дозволяємо, щоб усі інші міста і бурги, і містечка, і порти мали усі вільності і вільні свої звичаї.

Стаття 15. Ми не дозволимо надалі нікому брати допомогу із своїх вільних людей, окрім як для викупу його з полону і для введення у лицарі його найстаршого сина, і для одруження першим шлюбом його найстаршої дочки; для цього потрібно брати лише помірну допомогу.

Стаття 41. Усі купці повинні мати право вільно і безпечно виїздити з Англії і в'їздити до Англії, і перебувати, і їздити по Англії як на суші, так і на воді, для того, щоб купувати і продавати без усяких протизаконних мит, сплачуючи лише старовинні і справедливі звичаєм встановлені мита, за винятком військового часу і якщо вони будуть із землі, що воює проти нас; і коли такі з'являться на нашій землі на початку війни, вони мають бути затримані без шкоди для їх тіла і майна, доки ми або великий юстиціарій (глава королівської адміністрації) наш не дізнаємось, як поводяться з купцями нашої землі, що перебувають у землі, що воює проти нас; і якщо наші там у безпеці, то і ті інші мають бути у безпеці на нашій землі [4].

Крім того, ст. 18, 19, 20, 32, 40 та ін. затверджували нові судово-адміністративні порядки, оформлені після реформ Генріха II і в цілому вигідні широким верствам населення. Згодом, в ХІІІ ст., вони увійшли до англійського загальнодержавного феодального права.

Потрібно відзначити, що пізніше затвердившись у влади, барони почали проводити вузькосословну політику, чим викликали обурення городян і лицарів, і ті в 1259 р. виступили зі своїми власними вимогами. Цікаво, що на сторону невдоволених лицарів встали і багато збіднілих баронів.

Лицарі протестували проти того, що олігархія захищає тільки свої інтереси. У жовтні 1259 р. вони добилися прийняття так званих "Вестмінстерських провізій", що відповідали інтересам лицарів, городян і верхівки вільних селян; передбачалися заходи для припинення зловживань чиновників і для захисту утримувачів від свавілля феодалів і феодальних судів. Потерпілі могли приносити скарги спеціальним суддям для розслідування справи присяжними.

Отже, можна зробити висновок, що права лицарства і вільного селянства також регулювались Хартією, а в значно меньшому розмірі, ніж це стосувалось баронів (7 статей відображали інтереси рицарства та верхівки вільного селянства і лише 3 - міщан, а права залежних вілланів у Хартії взагалі не були застережені). Так, баронам і королю заборонялося вимагати з тримачів рицарських феодів більше служб і феодальних платежів, ніж було встановлено законом. Вільним людям було обіцяно захист від свавілля королівських чиновників та від надмірних штрафів. Хартія затверджувала розгляд усіх карних справ для цієї категорії населення судом присяжних.

РОЗДІЛ ІІІ. Вплив Великої хартії вольностей на подальший розвиток держави і права в АнгліЇ

Ще давньогрецькі філософи-софісти проголосили ідею рівності всіх людей від народження, тобто те, що люди мають однакові зумовлені природою права, які мусять гарантуватися законом. Цей принцип знаходив підтвердження та доповнення на кожному етапі розвитку людства.

Зробили, зокрема, свій внесок у розвиток уявлень про права людини представники християнства, які поширювали ідеї рівності й свободи всіх людей незалежно від майнового стану та державної належності. Проте за доби рабовласництва й феодалізму йшлося про боротьбу за права лише панівного прошарку суспільства. Першим досягненням на цьому шляху й стала англійська Велика хартія вольностей 1215 р. 14, с. 258.

15 червня 1215 р. король Англії Іоанн Безземельний приїхав в стан бунтівних баронів на березі Темзи біля Виндзора і на Роннімідському лузі підписав договір, відомий надалі як Велика хартія вольностей. На декілька століть вона стала основою прав англійського народу і основним законом державного устрою. По суті, вона не змінила передуючих грамот, але вона точно визначила те, що вони виражали лише в загальній формі.

Значення Великої хартії вольностей можна визначити таким чином: король відмовився за себе і за своїх наступників від усіх обмежень чиїх-небудь прав, зроблених нормандськими королями до нього і особливо ним самим, і зобов'язався відновити повною мірою порядок управління і судочинства, заснований на англосакських і нормандських звичаях.

Велика Хартія вольностей обнародувана королем Іоаном Безземельним, мала на меті обмеження свавілля короля, надавала окремі привілеї лицарству, певним категоріям купців, верхівці вільного селянства та застерігала окремі права громадян (міщан) загалом.

Цікаво, що Хартія, поряд із привілеями феодалів, закріпила основні, хоча й елементарні, права людини.

Тут зокрема, говориться: "Жодна вільна людина не буде заарештована, або ув'язнена, або позбавлена володіння, або у будь-який (інший) спосіб знедолена неначе як за законним вироком рівних їй та за законом країни".

Доля Хартії чітко продемонструвала незворотність процесу посилення королівської влади в Англії та її небажання шукати політичні компроміси. Через кілька місяців після закінчення конфлікту, Іоанн Безземельний, помирившись з Папою Римським, відмовився від дотримання Хартії. Знову почалася збройна боротьба, але смерть Іоанна в 1216 році завадила довести її до якого-небудь певного результату. Але Хартія вціліла. Його спадкоємець, малолітній Генріх III, поступаючись баронам, підтверджує Хартію. Такого роду підтвердження зробилися свого роду традицією (44 рази між 1327 і 1422 роках.). В умовах розпочатої баронської війни, після смерті Іоанна в 1216 р., від імені малолітнього Генріха III, було здійснено перше перевидання Хартії. Друге перевидання документа відбулося в 1217 році. Коли був відтворений варіант 1216 року з незначними змінами. Останнє перевидання Хартії 1215року відбулося в 1225 році. Феодалам вдалося домогтися включення в текст 1225р. деяких поступок. В останній статті Хартії 1225 року говорилося, що дотримання Хартії залежить від волі короля, замість чого йому гарантуються субсидії з боку великої ради феодальних магнатів. Така рада дійсно скликалася Генріхом III до 1258 року. Однак у своїй політиці король не рахувався з нею, і при відмові в субсидіях поповнював скарбницю за рахунок різних податків і поборів. Текст 1225 року був остаточно підтверджений королем Едуардом I в парламенті і став законом, який в латинській редакції отримав назву "Статус про невирішення податків" (1297рік.) [3].У цьому акті було, проголошено, що ніякі податки та побори не накладатимуться, і не стягуватимуться без волі і загальної згоди архієпископів, єпископів, графів, баронів, лицарів, городян та інших вільних людей королівства [2, с. 373].Надалі Хартія постійно модифікувалася, її зміст тлумачиться і змінюється стосовно нових умов. Особливу увагу привертав параграф 39. Між 1331 і 1363 роками парламент багато разів інтерпретував цю статтю, надавши їй майже сучасне звучання. Так, « законний вирок рівних» отримав трактування «судова процедура за участю журі присяжних»; термін «закон країни» набув вигляду «належної правової процедури»; слова «жодна вільна людина» були спочатку замінені словом «ніхто», а потім словами «жодна людина, хоч би якого стану він не був». Своє справді нове існування вона почне в період, що передує англійської революції, в XVII столітті. Загальні формулювання Хартії, продиктовані соціальним складом коаліції 1215 років.

Визнана офіційною політичною доктриною післяреволюційного уряду, Хартія стає символічною частиною неписаної англійської конституції. Хартія традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства 15, с. 85.

Напевне, коли англійський король Іоанн Безземельний в 1215 році підписував під тиском бунтівних баронів Велику хартію вольностей (Magna Charta libertatum), він і не здогадувався, що це стане могутнім поштовхом до утворення й розвитку органу, якому протягом усієї подальшої історії випаде честь відігравати роль рушійної сили в процесі розвитку не лише британської, а й усієї західної цивілізації. Саме Magna Charta, яка й по сьогодні є неодмінною складовою британської "конституції", заклала основи обмеженої монархії - форми державного правління, що з XVII ст. незмінно панує в Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії.

Документ виготовили в декількох копіях, аби кожне графство отримало екземпляр з оригінальним підписом короля. Вже через кілька днів зміст Великої хартії вольностей став відомий по всій країні.

Для контролю за додержанням Xapтії король утворив раду з 25 баронів. Пізніше, саме з з неї утворився парламент Англії.

Однак, зразу після закінчення смути Іоан Безземельний відмовився від Xapтії. У наступний період Хартія була майже забута, проте напередодні буржуазної революції радикальні парламентарії посилались на неї дедалі частіше. Вона стала юридичним символом y боротьбі проти абсолютизму.

До речі, статуї 18-ти баронів, що примусили короля підписати Велику Хартію вольностей і нині прикрашають Палатy лордів.

Згодом Реформація, пік якої припав на XVI ст., принесла ідеї віротерпимості і свободи віросповідання, які дістали закріплення у законодавстві ряду європейських країн.

Отже, Велика хартія вольностей зіграла важливу роль в англійській історії. Не дивлячись на той факт, що Іоанн Безземельний в кінці 1215 р. анулював її, вона неодноразово перевидавалася Генріхом III (1216, 1217, 1227 рр.) з тими або іншими змінами.

Хартія зіграла велику роль в становленні правосвідомості англійського народу. Недаремно такі великі історики, як Г. Галлам, М.М. Ковалевський, Д.М.Петрушевський та інші вважали її наріжним каменем англійських свобод і створеної ними правової держави у вигляді конституційної монархії.

На початку ХVII ст. Велика Хартія вольностей була заново "відкрита" опозиційними абсолютизму силами, як перший в історії Англії документ, що обмежує владу корони і проголошує права і свободи підданих.

Напередодні і в роки Англійської революції вона широко використовувалася для обгрунтування вимог демократичних свобод і права боротися проти королівської тиранії.

Оскільки особисто залежного селянства в ХVII ст. в Англії вже не існувало, все ж таки права, які надавала Велика хартія вольностей усім вільним громадянам, набували нового, демократичного сенсу. Разом з теорією "нормандського іга" Велика хартія вольностей стала прапором боротьби проти абсолютизму. Ряд її статей отримали розвиток в Хабеас Корпус Акті і Биллі про права.

Отже, підписана у 1215 року Велика хартія вольностей у дещо зміненому вигляді лягла в основу нинішнього британського законодавства. Разом з "Біллем про права" 1791 року вона складає також основу законодавства Сполучених Штатів Америки, в конституції яких міститься чимало посилань саме на Велику хартію вольностей. Тому не буде перебільшенням сказати, що саме цей документ створив передумови для забезпечення громадських прав та свобод - спершу на Британських островах, а згодом і в континентальній Європі.

ВИСНОВКИ

Отже, Велика хартія вольностей 1215 р. (Magna Charta Libertatum) є видатним документом англійського феодального права, який поклав початок світовому конституційному процесу.

Саме Велика хартія вольностей вважається наріжним каменем прав і свобод людини, недоторканності особистості, її майна, обмеження королівської сваволі, реального розмежування повноважень владних структур, процесу демократизації, парламентаризму і навіть конституційної юстиції. Цікаво те, що формально Хартія чинна донині, як найдавніша складова частина "Біблії англійської конституції".

Хартія була підписана у 1215 р. королем Іоаном Безземельним та згодом підтверджувалась Генріхом III та Едуардами I і ІІ.

Зміст Хартії складається з 63 статей, розміщених без будь-якої системи. Найважливішими є ст. 12, 14, 39 та 61, що обмежували права короля на стягнення різних податків.

Статті передбачали створення своєрідного "парапарламенту" - Загальної ради королівства з архієпископів, єпископів, абатів, графів, старших баронів та інших землевласників для визначення порядку стягнення і розмірів податків; формулювали принцип недоторканності особи та її майна і навіть започаткували у примітивному вигляді своєрідний конституційний суд - комітет з 25 баронів, обраних іншими баронами, для контролю за виконанням королем Хартії (у разі порушення Хартії королем комітет міг розпочати проти нього війну).

Ще одна частина статей унормовувала судову владу (ст. 14, 17, 21, 23, 45 та ін.), відокремлювала її від адміністративної влади, відмежовувала правосуддя від корони.

І, нарешті, ст. 1-11, 13, 15, 16, 18, 27 та ін. безпосередньо торкалися прав та обов'язків короля і правлячих кіл Англії, захищали їхні привілеї і матеріальні інтереси, права та обов'язки церкви і, певною мірою, - права та свободи лицарів, міщан і навіть селян.

Зокрема, заборонялося притягувати будь-кого до відповідальності лише за усною заявою без свідків, що заслуговують на довіру, утискувати вольності Лондона та деяких інших міст, містечок і портів, запроваджувати непередбачені законом грошові побори з міщан, відбирати під виглядом штрафів сільськогосподарський реманент у селян, тощо.

Однак найвищі гарантії Хартія все ж таки надавала баронам і верхівці духівництва, закріплюючи привілейоване їх становище в ангійському суспільстві. Упродовж віків до Хартії вносилися зміни і доповнення у вигляді статутів, що теж увійшли до скарбниці загального права і світової конституційної думки.

Наприкінці ХVII ст. Велика хартія вольностей стала найважливішою частиною першої у світі "неписаної" англійської конституції, справивши великий вплив не лише на авторів американської і французької конституцій, а й на національно-державницькі концепції в Україні.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абдурахманова И.В. История государства и права зарубежных стран: учебник. - 3-е изд., исправ. и доп. - М.: Издательский центр "МарТ", 2009. - 348 с.

2. Батыр Р.И. Хрестоматия по всеобщей истории государства и права. М.: Юристъ, 2000. - Ч.1. - 700 с.

3. Велика Хартія Вольностей. [Електронний ресурс]/Енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона// Режим доступу: http://www.bibliotekar.ru/bev/94.htm

4. Велика Хартія Вольностей та її історичне значення. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://studentbank.ru/view.php?id=21802

5. Велика Хартія Вольностей. Текст.[Електронний ресурс]Режим доступу:http://modernlib.ru/books/ioann_korol/velikaya_hartiya_volnostey/ /

6. Графский В. Г. Всеобщая история права и государства Учебник для вузов. 2-е изд., перераб. и доп. - М. Норма, 2007. - 752с.

7. История государства и права зарубежных стран - Учебник / Под ред. проф. К. И. Батыра. -- 4-е изд., перераб. и доп. -- М.: ТК Велби, 2003. -- 496с.

8. История государства и права зарубежных стран : учебник для вузов : в 2-х ч. / под ред. Н.А. Крашенинниковой, О.А. Жидкова. - 3-е изд., перераб. и доп. - М. : НОРМА, 2006. - Ч. 1. - 480 с.

9. История средних веков / А.Н. Бадак, И.Е. Войнич, Н.М. Волчек. - Мн: Харвест, 2001. - 736

10. Мудрак І.Д. Історія держави і права зарубіжних країн. - Ірпінь: АДПСУ, 2001.

11. Петрушевский Д.М. Великая Хартия Вольностей и конституционная борьба в английском обществе во II половине XIII века. - М.: Издательство Сабашниковых, 1918. - 175 с.

12. Розквіт феодальних відносин в Англії. Нормандське завоювання та його наслідки. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://ur-fak.ru/blog/2011-04-09-566

13. Романовская В.Б. Великая хартия вольностей в контексте современной проблемы прав личности // Вестник Нижегородского университета им. Н.И. Лобачевского. - 2009. - № 5. - С. 258-261.

14. Хома Н.М. Історія держави та права зарубіжних країн. - К.: Каравела, 2004. - 479 с.

Размещено на Allbest.ru

...