Співучасть при вчиненні умисного вбивства з особливою жорстокістю передбачене ст.115 ч.2 п.4 КК (Кримінального Кодексу) України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

міністерство внутрішніх справ україни

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ державний університет внутрішніх справ

КАФЕДРА КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА ТА КРИМІНОЛОГІЇ

наукова РОБОТА

З кримінального права

на тему

«Співучасть при вчиненні умисного вбивства з особливою жорстокістю передбачене ст.115 ч.2 п.4КК України»

Виконав:курсант навчальної групи ГБ-333н.в, 2 курсу, факультету підготовки фахівців для підрозділів міліції громадської безпеки

Давиденко Іван Миколайович

Керівник:викладач кафедри кримінального права та кримінології, кандидат юридичних наук, доцент Шалгунова С.А.

ДНІПРОПЕтровськ - 2015



Зміст

Вступ

1. Співучасть у кримінальному законодавстві України

1.1 Види співучасників

1.2 Форми співучасті

2. Особлива жорстокість як кваліфікуюча ознака умисного вбивства

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

Про особливу жорстокість може свідчити сам спосіб вчинення вбивства. Вчиненим з особливою жорстокістю є вбивство, здійснене способом, особливо болісним для вбитого. Судова практика розцінює як особливу жорстокість і застосування тортур та мордувань для позбавлення потерпілого життя.

Так, Верховний Суд України визнав правильною кваліфікацію умисного вбивства як вчиненого з особливою жорстокістю, оскільки під час позбавлення потерпілого життя йому було завдано протягом тривалого часу (більше години) чисельних ударів руками і ногами в життєво важливі частини тіла і голову, внаслідок чого потерпілий зазнав особливих страждань (Рад. право. - 1973. - № 1. - С. 108).

Застосування для вбивства отруйних речовин, які спричиняють потерпілому передсмертні страждання, також слід кваліфікувати як умисне вбивство з особливою жорстокістю.

Узагальнюючи ці положення, Пленум Верховного Суду України в постанові «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи» вказав, що умисне вбивство визнається вчиненим з особливою жорстокістю, якщо винний, позбавляючи потерпілого життя, усвідомлював, що завдає йому особливих фізичних страждань (шляхом заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, тортур, мордування, мучення, в тому числі з використанням вогню, струму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути, яка завдає нестерпного болю, тощо) психічних чи моральних (шляхом зганьблення честі, приниження гідності, заподіяння тяжких душевних переживань, глумління тощо) страждань, а також якщо воно було поєднане із глумлінням над трупом або вчинювалося в присутності близьких потерпілому осіб і винний усвідомлював, що такими діями завдає останнім особливих психічних чи моральних страждань (абз. 1 п. 8 Постанови).

У всіх випадках особлива жорстокість дій, які здійснює винний, має охоплюватися його умислом. У судовій практиці неодноразово зазначалося, що кількість поранень при вбивстві або замаху на нього саме по собі не є обставиною, яку в усіх випадках слід розглядати як свідчення вчинення вбивства з особливою жорстокістю. Завдання численних поранень при вбивстві відноситься до ознак особливої жорстокості лише у випадках, коли встановлено, що таким шляхом винний умисно завдав потерпілому особливих страждань.

Не можна кваліфікувати умисне вбивство за п. 4 ч. 2 ст. 115 КК на тій підставі, що винна особа в подальшому з метою приховання цього злочину знищила або розчленувала труп (абз. 2 п. 8 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).

Необхідно враховувати, що, визнаючи засудженого винним у вбивстві, вчиненому з особливою жорстокістю, суд повинен зазначити у вироку підстави та мотиви, згідно з якими він дійшов такого висновку. При цьому слід підкреслити, що поняття «жорстокість» не є медичним, тому встановлення особливої жорстокості вбивства не входить до компетенції судово-медичної експертизи. Це питання вирішується слідчими та судовими органами. кримінальний співучасник жорстокість вбивство

Мотиви, якими керувався суб'єкт, вчиняючи вбивство з особливою жорстокістю, можуть бути різними. Разом з тим, умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого (ст. 116 КК), або матір'ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК), або при перевищенні меж необхідної оборони чи в разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК), кваліфікується тільки за цими статтями КК, навіть якщо воно й мало ознаки особливої жорстокості (абз. З п. 8 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи»).



1. Співучасть у кримінальному законодавстві України

Ознаки поняття «співучасті» були визначені у вітчизняній теорії кримінального права вже наприкінці XIX століття. Так в 1850 р. О. Жиряєв розумів під співучастю «збіг декількох злочинців при вчиненні одного злочину». Професор М. Таганцев уточнив вказане визначення: «До співучасті відносяться лише ті … випадки збігу злочинців, в яких є солідарна відповідальність усіх за кожного та кожного за всіх, у зв'язку з цим вчення про співучасть й отримує значення самостійного інституту».

Більш сучасне визначення вже в 1929 р. запропонував А. Піонтковський: співучасть це умисна спільна участь двох або більше осіб при вчиненні умисного злочину» . Цікаво, що подібне визначення сприйняв у 2001 р. й вітчизняний законодавець при прийнятті Кримінального кодексу України.

Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (ст. 26).

Об'єктивні ознаки співучасті виявляються в тому, що:

1) співучасть наявна лише, якщо в злочині беруть участь кілька осіб (хоча б дві), законодавець називає мінімальну кількість учасників злочину, хоча їх може бути й більше. До того ж кожна з цих осіб повинна мати ознаки суб'єкта злочину - тобто бути фізичною осудною особою та досягти віку кримінальної відповідальності. Це положення є новим для КК України 2001 р. (якщо порівнювати з КК УРСР 1960 р.) і тому не всі суди враховують це положення.

Так, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України розглянула в судовому засіданні в м. Києві 26 жовтня 2006 р. кримінальну справу за касаційними поданням прокурора, який брав участь у розгляді справи в суді першої інстанції, на вирок Надвірнянського районного суду Івано-Франківської області від 25 січня 2006 р., яким засуджено Р. за ч. 2 ст. 186 КК України із застосуванням ст. 69 КК України на 2 роки позбавлення волі. На підставі статей 75, 104 КК України Р. звільнено від відбування покарання з випробуванням, і встановлено іспитовий строк один рік.

За вироком суду Р. визнано винним в тому, що він 6 жовтня 2005 р., приблизно о 18 год. 30 хв., за попередньою змовою з особою, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, за обставин, встановлених судом та детально наведених у вироку, неподалік від школи-інтернату, відкрито заволодів вказаним у вироку майном малолітньої С. на загальну суму 663 грн.

У касаційному поданні прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, порушує питання про зміну вироку, покликаючись на неправильне застосування судом кримінального закону. Вказує на те, що особа, з якою Р. вчинив грабіж, не є суб'єктом цього злочину, а тому відповідно до вимог ст. 26 КК України, за змістом подання, мова не може йти про те, що він вчинив злочин за попередньою змовою групою осіб. Вважає, що дії Р. слід перекваліфікувати з ч. 2 на ч. 1 ст. 186 КК України.

Як вбачається з матеріалів справи, особа, з якою Р. вчинив грабіж, 1996 р. народження, тобто на час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України їй не виповнилося 14 років, тобто відповідно до вимог ст. 22 КК України вона не є суб'єктом даного злочину.

У тому разі, коли у спільних діях бере участь не суб'єкт (за віком), слід виходити з точного змісту нового поняття співучасті, яке міститься у ст. 26 КК України. А згідно з вимогами цієї норми закону співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох обов'язково суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Таким чином, законодавцем усунено підстави для визнання вчинення злочину групою осіб у тих випадках, коли лише один учасник такої групи підлягав кримінальній відповідальності.

Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає за необхідне вирок місцевого суду змінити і перекваліфікувати злочинні дії Р. з ч. 2 на ч. 1 ст. 186 КК України.

2)співучасть - це діяльність спільна. Спільність як об'єктивна ознака співучасті відзначається такими трьома моментами:

а) злочин вчиняється загальними зусиллями всіх співучасників. Роль, функції кожного зі співучасників можуть відрізнятися, але при цьому злочин - це результат загальної, спільної діяльності всіх співучасників, кожний із яких зробив у вчинення злочину свій внесок;

б) спільність також означає, що наслідок, який досягається в результаті вчинення злочину, є єдиним, неподільним, загальним для всіх співучасників. За цей наслідок відповідальність несуть усі співучасники, незалежно від тієї ролі, яку кожний з них виконував у злочині;

в) спільність за співучасті означає, що між діями співучасників і тим злочином, який скоїв виконавець, існує причиновий зв'язок, причому опосередкований, бо загальний результат досягається лише свідомою діяльністю виконавця.

Суб'єктивні ознаки співучасті:

- співучасть можлива лише в умисних злочинах;

- усі особи, що беруть участь у злочині (всі співучасники), діють умисно.

За співучасті не тільки власне злочин має бути умисним, а й усі співучасники повинні діяти також умисно. Це означає, що всі співучасники маютьспільний умисел. Отже, спільність характеризує не тільки об'єктивну, а й суб'єктивну сторону співучасті у злочині.

Виходячи з умисного характеру вини співучасників, можна зробити висновок, що для співучасті необхідна взаємна обізнаність виконавця й інших співучасників про їхні спільні дії у скоєнні злочину.

Умисел за співучасті, як і в злочині, вчинюваному однією особою, містить інтелектуальні та вольові моменти. Специфіка інтелектуального моментуполягає в тому, що співучасник усвідомлює суспільну небезпечність не лише вчиненого ним особисто діяння, а й суспільну небезпечність діяння, що його вчиняє виконавець. Іншими словами, співучасник повинен бути поінформований про злочинні наміри та злочинні дії виконавця. Вимога такої поінформованості - найважливіша ознака співучасті.

Вольовий момент умислу за співучасті виявляється, насамперед, у бажанні настання наслідків, коли всі співучасники бажають, щоб настали наслідки, яких своїми безпосередніми діями прагне досягти виконавець. У злочинах із формальним складом співучасники бажають, щоб виконавець вчинив задуману ними злочинну дію.

Інститут співучасті внесено до КК для того, щоб на його підставі визначити, як і за що відповідають ті особи, котрі безпосередньо у вчиненні об'єктивних ознак злочину участі не брали.

1.1 Види співучасників

Співучасниками злочину, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач і пособник (ст. 27).

Виконавцем (співвиконавцем) є особа, що у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи використовуючи інших осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений КК.

Організатором є особа, що організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, що утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, чи особа, що забезпечувала фінансування або організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Згідно п.3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 13 „Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені cтійкими злочинними об'єднаннями”, при з'ясуванні змісту ознак, за якими особа може бути визнана організатором вчинення злочину (злочинів) у простих формах співучасті, потрібно виходити з того, що дії організаційного характеру полягають в об'єднанні дій інших співучасників і спрямуванні їх на вчинення одного чи декількох злочинів або в координації поведінки цих осіб.

Організація вчинення злочину (злочинів) може полягати в залученні співучасників усіх видів (виконавців, пособників, підбурювачів, інших організаторів) або лише одного з них (наприклад, виконавців) і здійснюватись у формі наказу, угоди, прохання, підкупу, доручення, замовлення тощо. Мета зберегти єдність співучасників для подальшої злочинної діяльності при цьому не ставиться.

Керування підготовкою злочину (злочинів) виявляється у спрямуванні дій виконавця, пособника, підбурювача на готування до одного чи декількох злочинів, а саме на: замовлення злочину; підшукування або пристосування засобів чи знарядь його вчинення; залучення співучасників, інструктування їх щодо виконання відповідних злочинних діянь; усунення перешкод та інше умисне створення умов для вчинення злочину, зокрема розроблення заходів щодо нейтралізації діяльності правоохоронних органів (організація підкупу працівника такого органу, застосування насильства до нього або його близьких, усунення з посади чи інше блокування його діяльності, яка може перешкодити реалізації злочинних намірів); визначення місць переховування співучасників після вчинення злочину та його знарядь, а також предметів, здобутих злочинним шляхом, тощо.

Керування вчиненням злочину (злочинів) передбачає спрямування зусиль інших співучасників на безпосереднє виконання діянь, що становлять об'єктивну сторону складу злочину (діяння виконавця), або на забезпечення такого виконання (діяння пособника та підбурювача). Воно може полягати в інструктуванні учасників злочину щодо виконання тих чи інших діянь, які становлять об'єктивну сторону складу злочину, або щодо забезпечення їх виконання, у координації злочинних дій співучасників (розставлення останніх на місці злочину, визначення послідовності їх дій, налагодження зв'язку між ними), у забезпеченні прикриття цих дій тощо.

Дії організатора злочину (злочинів) при простій формі співучасті належить кваліфікувати за статтею Особливої частини КК, якою передбачено відповідальність за вчинений злочин, із посиланням на ч. 3 ст. 27 КК, а якщо він був одним із виконавців діянь, що становлять об'єктивну сторону складу цього злочину, -- без посилання на зазначену норму. Якщо ж особа брала участь у вчиненні одного злочину як організатор, а іншого -- як виконавець, пособник чи підбурювач, її дії в кожному випадку мають кваліфікуватися самостійно.

Далі ми розглянемо ознаки, за якими особа може бути визнана організатором вчинення злочину (злочинів) у складних формах співучасті.

Згідно п.п. 4-7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 13 „Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені cтійкими злочинними об'єднаннями”, утворення (створення) організованої групи чи злочинної організації слід розуміти як сукупність дій з організації (формування, заснування) стійкого злочинного об'єднання для заняття злочинною діяльністю. Зазначені дії за своїм змістом близькі до дій з організації злочину і включають підшукання співучасників, об'єднання їхніх зусиль, детальний розподіл між ними обов'язків, складення плану, визначення способів його виконання. Проте основною метою організатора такої групи (організації) є утворення стійкого об'єднання осіб для заняття злочинною діяльністю, забезпечення взаємозв'язку між діями всіх учасників останнього, упорядкування взаємодії його структурних частин.

Є слушною позиція вчених, які вважають, що утворення організатором інших груп, не розцінюється в ч.3 ст. 27 КК як самостійна дія, а пов'язується безпосередньо із вчиненням конкретного злочину, тому організатор в цих випадках несе відповідальність за організацію вчинення конкретного злочину або за організаційні дії з його підготовки, а не за організацію "неорганізованої групи" і його дії будуть кваліфіковані за ч. 3 ст. 27 КК та відповідними статтями Загальної та Особливої частини КК України.

Керування організованою групою або злочинною організацією полягає у вчиненні сукупності дій, спрямованих на управління їх функціонуванням як стійких об'єднань осіб (забезпечення існування, відповідного рівня організованості, дотримання загальних правил поведінки і дисципліни; вербування нових учасників, розподіл або перерозподіл між ними функціональних обов'язків; планування конкретних злочинів і злочинної діяльності в цілому; організація заходів щодо прикриття останньої; вдосконалення структури об'єднання) та здійсненням ними злочинної діяльності (визначення її мети і напрямів, конкретних завдань об'єднання, його структурних частин або окремих учасників, координація їхніх дій; ініціювання здійснення певного виду злочинної діяльності чи вчинення конкретних злочинів тощо).

Зазначені дії організаційного характеру можуть здійснюватись у формі віддання наказів, розпоряджень, давання доручень, проведення інструктажів, прийняття звітів про виконання тих чи інших дій, застосування заходів впливу щодо учасників злочинного об'єднання за невиконання наказів і доручень або порушення встановлених у ньому правил поведінки.

Забезпечення фінансування злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації може полягати і в організації постачання їй коштів іншими особами, і в безпосередньому його здійсненні. У такий спосіб кошти можуть спрямовуватись на фінансування витрат, пов'язаних як із функціонуванням організованої групи чи злочинної організації (придбання автотехнічних засобів, зброї чи іншого майна, оренда приміщення, виплата коштів членам цих об'єднань за виконання ними відповідних функцій, а також винагороди виконавцям та іншим співучасникам злочинів, підкуп представників влади, здійснення розвідувальних заходів, вкладання коштів у незаконну підприємницьку діяльність тощо), так і зі вчиненням конкретного злочину.

При цьому слід мати на увазі, що здійснення іншого, крім фінансового (наприклад, матеріально-технічного, інформаційного), забезпечення злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації за змістом ч. 3 ст. 27 КК не є підставою для визнання особи організатором. Це можливо лише за умови вчинення нею й інших дій, відповідальність за які передбачено зазначеною нормою.

Організація приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації може полягати у координації дій щодо легалізації (відмивання) доходів, одержаних зазначеними об'єднаннями злочинним шляхом; підкупу осіб, уповноважених на виконання функцій держави; створення умов для проникнення учасників цих об'єднань до органів влади з метою забезпечити безпеку злочинної діяльності та виїзду учасників такої діяльності за межі регіону чи країни; збуту предметів, здобутих злочинних шляхом; маскування слідів злочину; фізичного знищення потерпілих чи свідків, а також тих співучасників, які могли б виступити як свідки. Таке приховування є специфічною формою пособницької діяльності.

У разі, коли приховування, на організацію якого були спрямовані дії особи, саме по собі утворює склад окремого злочину (наприклад, убивство, знищення чи пошкодження майна, давання хабара, легалізація (відмивання) доходів, здобутих злочинним шляхом) і це охоплювалось умислом такої особи, її дії необхідно додатково кваліфікувати ще й як організацію відповідного злочину.

Підбурювачем є особа, котра умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або якось інакше схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Підбурювач - це особа, що викликала у виконавця чи в інших співучасників рішучість, бажання вчинити злочин, тобто умисел на вчинення злочину.

У кримінально-правовій літературі виділяють, наприклад, так форми підбурювання в залежності від злочинної мети підбурювача:

· підбурювач схиляє до вчинення конкретного злочину (вбивство, крадіжка тощо);

· підбурювач схиляє співучасника до вчинення злочину, визначеного родовими (видовими) ознаками (до завдання тілесних ушкоджень, без конкретизації його ступеня тощо);

· підбурювач схиляє співучасника до вчинення будь-якого злочину (як умова вступу у злочинну організацію тощо).

Підбурювання до злочину потрібно відмежовувати від діянь інших співучасників. Критерієм такого відмежування є: характер вчиненого діяння, (роль, яку здійснює кожен з учасників у спільному злочині). Установлення факту схиляння є необхідною й водночас достатньою підставою для визнання особи підбурювачем. Тому наявність у діях співучасника будь-яких інших ознак, не властивих функціям підбурювача, виходить за межі підбурювання і свідчить або про виконання ним ролі організатора, або про виконання поряд із підбурювальницькою й іншої ролі - співвиконавця і/або пособника.

Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів або знарядь чи усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, що заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину або предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети або іншим чином сприяти приховуванню злочину. Вирізняють такі види пособництва:

- пособництво фізичне - надання засобів або знарядь чи усуненням перешкод або інше сприяння приховуванню злочину;

- пособництво інтелектуальне -полягає в наданні порад, вказівок, а також у заздалегідь обіцяному приховуванні злочинця, засобів або знарядь учинення злочину, слідів злочину чи предметів, злочином здобутих, або у придбанні чи збуті таких предметів.

В судово-слідчій практиці суди не завжди правильно визначають роль кожного співучасника у вчиненні злочину.

Виконавець (співвиконавець) підлягає кримінальній відповідальності за статтею Особливої частини КК, що передбачає вчинений ним злочин.

Організатор, підбурювач і пособник підлягають кримінальній відповідальності за відповідною частиною ст. 27 КК і тією статтею (частиною статті) Особливої частини КК, що передбачає злочин, учинений виконавцем.

Ознаки, що характеризують особу окремого співучасника злочину, ставляться у вину лише цьому співучасникові. Інші обставини, що обтяжують відповідальність і передбачені у статтях Особливої частини КК як ознаки злочину, які впливають на кваліфікацію дій виконавця, ставляться у вину лише співучасникові, котрий усвідомлював ці обставини.
У разі вчинення виконавцем незакінченого злочину інші співучасники підлягають кримінальній відповідальності за співучасть у незакінченому злочині.

Співучасники не підлягають кримінальній відповідальності за діяння, вчинене виконавцем, якщо воно не охоплювалося їхнім умислом.

Слід звернути увагу також і на те, що у судовій практиці цілком можливе об'єднання, збіг у діяльності співучасника відразу декількох ролей. Наприклад, особа може бути одночасно і виконавцем і організатором злочину, вона може бути підбурювачем і пособником і т.п.

У кримінально-правовій теорії переважає така думка, що у випадках, коли співучасник (організатор, підбурювач, пособник) бере також участь в самому процесі виконання злочину, передбаченому в статтях Особливої частини КК, його виконавська діяльність перекриває будь-яку іншу, і дії його повинні кваліфікуватися тільки по статті Особливої частини без посилання на норму Загальної частини, визначаючи функціональну роль співучасників.

Але такий підхід не є послідовним. Спрощуючи кваліфікацію, він звільняє суд від необхідності у всіх деталях аналізувати й описувати в рішенні всі аспекти діяльності співучасника, і якщо буде встановлено, що він виконував різні ролі у вчиненні злочину, тобто діяв як співвиконавець і одночасно як організатор чи підбурювач, відобразити це в кваліфікації без посилання на відповідні частини статті Загальної частини КК, мабуть, не можливо.

Так, навіть, Ф. Бурчак у своїй праці “Співучасть у злочині: соціальні, кримінологічні і правові аспекти” переглянув свою позицію і погодився, що посилання на статті Загальної частини КК саме у таких випадках є обов'язковим.

Тому можна погодитися з думкою Г. Жаровської, що суміщення функцій та ролей збільшують ступінь суспільної небезпеки співучасника, а тому і повинно відображатися при кваліфікації злочинів, тобто посилання на відповідні частини ст.27 Загальної частини КК України є обов'язковим.

Хоча судово-слідча практика виробила такі правила:

· якщо співучасник (організатор, підбурювач, пособник) виконує функцію виконавця злочину, то його дії повинні кваліфікуватися тільки по статті Особливої частини без посилання на ст. 27 КК.

· якщо організатор виконує функцію підбурювача чи пособника злочину, то його дії повинні кваліфікуватися по статті Особливої частини та з посиланням лише на ч.3 ст. 27 КК.

якщо підбурювач виконує функцію пособника злочину, то його дії повинні кваліфікуватися по статті Особливої частини та з посиланням лише на ч.4 ст. 27 КК.

Під формою співучасті слід розуміти тип спільної діяльності декількох осіб у процесі скоєння злочину, що різняться за способом їх взаємодії та ступенем узгодженості.

1.2 Форми співучасті

В теорії кримінального права існують різні класифікації форм співучасті. Так А. Трайнін, виділяв чотири форми співучасті (за суб'єктивним критерієм): просту, кваліфіковану попередньою змовою співучасників, злочинне об'єднання та організовану групу. А Піонтковький пропонував визначати дві форми: співучасть за попередньою змовою та без попередньої змови. М. Бєляєв вважає, що доцільно виділяти три форми співучасті: просту, організовану групу та злочинне співтовариство.

На нашу думку, форми співучасті слід класифікувати в залежності від критерію: об'єктивного чи суб'єктивного.

За об'єктивним критерієм - способом взаємозв'язку співучасників між собою - можна вирізнити дві форми співучасті:

1) проста співучасть (співвиконавство). Суть її полягає в тому, що декілька осіб, діючи спільно, є безпосередніми виконавцями злочину, що виконують його склад. Звичайно, їхні дії можуть мати різний характер. Та щодо форми співучасті їхні ролі однакові - усі вони безпосередньо виконують дії, описані в диспозиції статті Особливої частини КК як ознаки об'єктивної сторони конкретного складу злочину, в цьому випадку - розбою. У такому разі немає розподілу ролей на виконавців, організаторів, підбурювачів і пособників. Тож дії кожного зі співвиконавців кваліфікуються тільки за статтею Особливої частини КК без посилання на ст. 27 КК.

2) складна співучасть (власне співучасть). У такому разі є об'єктивний розподіл ролей між співучасниками: поряд з виконавцем, який безпосередньо вчиняє злочин, є також організатор, підмовник або підбурювач.

За суб'єктивними ознаками, за стійкістю суб'єктивних зв'язків, стійкістю умислу ст. 28 КК розрізняють вчинення злочину різними злочинними групами:

1) групою осіб;

2) групою осіб за попередньою змовою;

3) організованою групою;

4) злочинною організацією.

Злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо в ньому брали участь декілька (два чи більше) виконавців без попередньої змови між собою.

Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві чи більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.

Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три та більше), що попередньо зорганізувались у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом із розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (п'ять і більше), члени якого чи структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності для безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або для керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або для забезпечення функціонування як власне злочинної організації, так й інших злочинних груп.

Злочинну організацію слід вважати утвореною (створеною), якщо після досягнення особами згоди щодо вчинення першого тяжкого чи особливо тяжкого злочину, але до його закінчення об'єднання набуло всіх обов'язкових ознак такої організації. При цьому не має значення, передувала набуттю об'єднанням ознак злочинної організації стадія його існування як організованої групи чи зазначена організація була одразу створена як така.

Якщо перший, а також наступні злочини були вчинені до набуття об'єднанням усіх обов'язкових ознак злочинної організації, ці злочини за наявності до того підстав необхідно кваліфікувати як такі, що вчинені організованою групою.

Більш детально питання визначення організованої групи та злочинної організації, кваліфікації злочинів, які вчиняються цими стійкими злочинними об'єднаннями викладені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 р. № 13 „Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об'єднаннями”.

Так у п.11 вказаної постанови ПВСУ дається поняття „стійкості організованої групи та злочинної організації”, яка полягає в їх здатності забезпечити стабільність і безпеку свого функціонування, тобто ефективно протидіяти факторам, що можуть їх дезорганізувати, як внутрішнім (наприклад, невизнання авторитету або наказів керівника, намагання окремих членів об'єднання відокремитись чи вийти з нього), так і зовнішнім (недотримання правил безпеки щодо дій правоохоронних органів, діяльність конкурентів по злочинному середовищу тощо).

На здатність об'єднання протидіяти внутрішнім дезорганізуючим факторам указують, зокрема, такі ознаки: стабільний склад, тісні стосунки між його учасниками, їх централізоване підпорядкування, єдині для всіх правила поведінки, а також наявність плану злочинної діяльності і чіткий розподіл функцій учасників щодо його досягнення.

Ознаками зовнішньої стійкості злочинної організації можуть бути встановлення корупційних зв'язків в органах влади, наявність каналів обміну інформацією щодо діяльності конкурентів по злочинному середовищу, створення нелегальних (тіньових) страхових фондів та визначення порядку їх наповнення й використання тощо.

Набуття організованою групою крім ознак внутрішньої ще й ознак зовнішньої стійкості (за наявності ієрархічної побудови та мети вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів), як правило, свідчить про те, що ця група трансформувалась у злочинну організацію.

Є цілком логічною думка Н. Гуторової, яка вважає, що метою створення організованої злочинної групи має бути вчинення двох злочинів. Хоча судова практика свідчить, що можливі ситуації, коли організована група може бути утворена для вчинення навіть одного злочину. Тому також є слушною думка Е. Фесенко, що законодавцю слід врахувати потреби практики і уточнити мету створення організованої групи - вчинення одного чи більше злочинів, як це було зроблено у ч.3 ст. 35 К РФ. У зв'язку з цим, пропонується наступний шлях вирішення цієї ситуації, наприклад, заміни у ч. 3 ст. 28 КК слів «цього та іншого (інших) злочинів» на «цього (цих) злочинів» або доповнення ч. 3 ст. 28 КК словами «група, що вчинила один злочин або створена для вчинення одного злочину також може визнаватися організованою при наявності інших ознак організованої групи».

Ієрархічність злочинної організації полягає у підпорядкованості учасників останньої організатору і забезпечує певний порядок керування таким об'єднанням, а також сприяє збереженню функціональних зв'язків та принципів взаємозалежності його учасників або структурних частин при здійсненні спільної злочинної діяльності.

Вступ особи до організованої групи чи злочинної організації (участь у ній) означає надання цією особою згоди на участь у такому об'єднанні за умови, що вона усвідомлювала факт його існування і підтвердила певними діями реальність своїх намірів.

Відповідно до ч. 3 ст. 28 КК суб'єктом злочину, вчиненого організованою групою, може визнаватись лише особа, яка є учасником такого об'єднання, причому не тільки та, котра була одним із виконавців злочину, а й та, котра його готувала. Тому у випадках, коли діяльність організованої групи була припинена на стадії готування злочину чи ця група здійснила готування, а діяння, що становить об'єктивну сторону складу злочину, було виконане не всіма, а одним чи двома її учасниками, суди мають кваліфікувати злочин як учинений організованою групою.

При кваліфікації злочинів, учинених організованою групою або злочинною організацією, слід дотримуватися положень, передбачених у ч. 1 ст. 30 КК про умови відповідальності організаторів та учасників таких об'єднань, враховуючи при цьому, що зазначені умови є неоднаковими і залежать від того, у складі якого об'єднання особа вчиняла злочини, -- організованої групи чи злочинної організації. Якщо в першому випадку відповідальність настає тільки за злочинні дії осіб, які зорганізувалися, то в другому -- і за саму організацію для злочинної діяльності, тобто злочинами визнаються і створення злочинної організації та (або) вступ до неї, безвідносно до того, чи розпочали її учасники вчинювати конкретні злочини. Тому злочини, вчинені у складі злочинної організації, належить самостійно кваліфікувати за відповідними нормами за сукупністю з нормою, яка передбачає відповідальність за створення такої організації, участь у ній чи у вчинюваних нею злочинах (ч. 1 ст. 255 КК).



2. Особлива жорстокість як кваліфікуюча ознака умисного вбивства

Деякі склади злочинів, до яких зокрема відноситься вбивство, вчинене з особливою жорстокістю, у силу труднощів їхнього юридичного визначення, що викликані високим ступенем оціненості їхньої термінології, трактуються практичними працівниками слідчих і судових органів далеко не завжди однозначно і тому нерідко помилково. Це викликає складність, а часто й помилки у встановленні юридичних ознак цього складу злочину. Будь-який насильницький злочин жорстокий за своєю суттю, однак, говорячи про особливу жорстокість вчинення злочину, як про кваліфікуючу діяння ознаку, необхідно проаналізувати сутність цього поняття. Проблеми кримінальної відповідальності за умисне вбивство та окремі його види у своїх в працях досліджували багато вітчизняних та зарубіжних науковців, зокрема, Ю.М. Антонян, В.О. Глушков, А.П. Закалюк, В.О. Навроцький та ін. Однак серед вчених існує чимало суперечностей щодо змісту кваліфікуючих ознак вбивства, зокрема, вчинення його з особливою жорстокістю. Тому метою даної статті є аналіз існуючих у теорії кримінального права точок зору, а також положень норм кримінального зако- нодавства України, щодо визначення ознак, змісту та поняття особливої жорстокості як кваліфікуючої ознаки умисного вбивства. Її новизна міститься у визначенні основних ознак особливої жорстокості як кваліфікуючої ознаки складу злочину та наданні авторського визначення цього поняття. Пункт 4 ч.2 ст.115 КК України передбачає відповідальність за навмисне вбивство, вчинене з особливою жорстокістю . Згідно з п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 07.02.2003 р. “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я особи” , умисне вбивство визнається вчиненим з особливою жорстокістю, якщо винний, позбавляючи потерпілого життя, усвідомлював, що завдає йому особливих фізичних (шляхом заподіяння великої кількості тілесних ушкоджень, тортур, мордування, мучення, в тому числі з використан- ням вогню, струму, кислоти, лугу, радіоактивних речовин, отрути, яка завдає нестерпного болю, тощо), психічних чи моральних (шляхом зганьблення честі, приниження гідності, заподіяння тяжких душевних переживань, глумління тощо) страждань, а також якщо воно було поєднане із глумлінням над трупом або вчинювалося в присутності близьких потерпілому осіб і винний усвідомлював, що такими діями завдає останнім особливих психічних чи моральних страждань. У свою чергу, такі способи вчинення злочину з особливою жорстокістю, як тортури, мордування, мучення, побої, глумління тощо широко використовуються законодавцем як самостійно, так і відносно характеристики окремих складів злочинів. При цьому їх значення законодавцем або ж не розкривається, або розкривається через використання термінів цієї ж групи. Так, наприклад, “побої”, відповідно до ч.1 ст.126 КК України, визначені законодавцем як “умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень” . А “мордування”, відповідно до ч.2 ст.126 КК України, визначені як ті самі дії, що мають характер мордування . Таким чином, аналіз відповідної термінології кримінального законодавства не дає можливості визначити сутність поняття “особливої жорстокості”, а також термінів, що використовуються для визначення її сутності. У зв'язку з цим вважаємо за доцільне звернутися до наукового тлумачення відповідних понять, з метою встановлення їх сутності та співвідношення. Перш за все, на наш погляд, необхідно звернутися до співвідношення понять агресія, насильство та жорстокість. Агресія - це безліч різноманітних дій, що порушують фізичну або психічну цілісність іншої людини (або групи людей), заподіють їй матеріальну шкоду, протидіють її інтересам або ж призводять до її знищення . Агресивні дії виступають як: 1) засіб досягнення якої-небудь значимої мети; 2) спосіб психологічної розрядки; 3) спосіб задоволення потреби в самореалізації і самоствердженні . Агресія у будь-якій формі представляє собою поведінку, спрямовану на заподіяння шкоди іншій живій істоті, що має усі підстави уникати такого поводження. Таким чином, із кримінально-правової точки зору правильною є позиція Ю.М. Антоняна, що розглядає агресію як поведінку, що полягає в демонстрації сили, погрози її застосування або використанні сили у відношенні окремої людини або групи осіб, а агресивність як відповідну рису особистості . Крайня форма агресії, найбільш гострий і небезпечний прояв агресивної поведінки - це насильство. Насильство виступає як найбільш загрозливий спосіб суспільно небезпечної поведінки. За В.І. Далем, “насильство - це дія соромлива, образлива, незаконна і свавільна” . З юридичної точки зору насильство - це енергетичний вплив на органи і тканини організму людини, їх фізіологічні функції, шляхом використання матеріальних факторів зовнішнього середовища (механічних, фізичних, хімічних і біологічних) та/або вплив на її психіку шляхом інформаційного впливу, що вчиняється всупереч її волі, здатне запо- діяти органічну, фізіологічну або психічну травму, а також обмежити свободу волеви- явлення або дій людини . Жорстокість, нарівні з агресивністю, є властивістю особистості. Жорстокість - це властивість особистості, що характеризується прагненням до заподіяння страждань, мучень людям або тваринам, виражається в діях, бездіяльності, словах, а також фантазу- ванні відповідного змісту. Прояви жорстокості можуть бути усвідомленими і несвідомими, навмисними або імпульсивними. Жорстокість уособлює відразу до життя і найбільш повне втілення ненависті, дуже часто ненависті безадресної, ненависті взагалі, ненависті до всіх. Співвідношення агресивності і жорстокості полягає в тому, що, як слушно зазначає П.Ю. Константинов, агресивність - це властивість особистості, що полягає в заподіянні шкоди іншим людям, а жорстокість і особлива жорстокість як властивість особистості, що полягає у свідомому заподіянні шкоди іншим індивідам у вигляді мучень і страждань або особливих мучень і страждань . Жорстокість - це схильність до особливо брутальних форм агресивної поведінки . Жорстокість передбачає насильство над потребами, намірами, почуттями, установками особистості, приниження і примус до дій, що суперечать її устремлінням . Говорячи безпосередньо про злочинну поведінку, можна зробити висновок, що агресивність людини знаходить свій вихід, свій прояв у вчиненні насильницького злочину. При цьому кожен насильницький злочин у певній мері жорстокий. Навіть миттєве вбивство людини, коли вона спить, приносить страждання його близьким, знайомим з нею людям. У той же час законодавець лише у певних випадках указує на жорстокість або особливу жорстокість, що мають значення для кримінально-правової кваліфікації діяння. Згідно п.28 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 07.02.2003 р. “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини” , під жорстоким поводженням слід розуміти безжалісні, грубі діяння, які завдають потерпілому фізичних чи психічних страждань. Відповідно ж до п.8 зазначеної постанови умисне вбивство визнається вчиненим з особливою жорстокістю, якщо винний, позбавляючи потерпілого життя, усвідомлював, що завдає йому особливих фізичних, психічних чи моральних страждань. Таким чином, законодавець надає жорстокості вчинених діянь самостійного значення в окремих випадках при наявності двох умов: 1) за наявності певних обставин, визначених у диспозиціях відповідних кримінально-правових норм; 2) за умови, що діяння винної особи, спричиняють потерпілому фізичні чи психічні страждання. Особлива ж жорстокість відповідно до судової практики відрізняється тим, що потерпілому завдаються особливі страждання. Виникає питання, які саме страждання слід вважати особливими? Дійсно, жорстокість - оцінне поняття, й віднесення конкретного вчинку до числа жорстоких залежить від суб'єктивних моральних уявлень і поглядів оцінюючого, його соціальної та національної приналежності, суспільного становища, інтелігентності, рівня культури, здатності до співчуття й співпереживання, чуйності тощо. Однак саме з урахуванням цього і необхідні певні критерії, що визначають загальні межі між жорстокістю та особливою жорстокістю, що має кримінально-правове значення і впливає на розмір покарання у всіх випадках вчинення навмисного вбивства. У цьому зв'язку найбільш правильним бачиться визначення особливої жорстокості, що було надане А.П. Закалюком, відповідно до якого особливою жорстокістю слід вважати “навмисну дію (або бездіяльність), що супроводжує або наступає за насильницьким злочином, є необов'язковою для його вчинення і настання звичайних для нього наслідків, що полягає в заподіянні потерпілому або його близьким додаткового, як правило, тяжкого фізичного або психічного страждання” . Таким чином, вчинюючи злочин з особливою жорстокістю, винний усвідомлює, що він вчиняє діяння які є надмірними для досягнення злочинного наслідку. Він умисно обирає саме такий спосіб вчинення злочину, який завдає потерпілому (іншій особі) особливі страждання, що охоплюється його злочинним наміром. Так, бажаючи завдати по- терпілому (іншій особі) особливі страждання, вбивця обирає спосіб вчинення злочину, який охоплює діяння зайві (надмірні) для позбавлення життя потерпілого. Звичайний спосіб вбивства (який є характерним для змісту діяння, що складає об'єктивну сторону некваліфікованого вбивства) не дає вбивці можливості повністю реалізувати його злочинний намір. Що стосується наслідків вчинення злочи- ну з особливою жорстокістю, крім злочинного наслідку, передбаченого конкретною кримінально-правовою нормою, їхнє обмеження заподіянням потерпілому особливих страж- дань є, на наш погляд, не зовсім правильним. Не зрозумілою, на наш погляд, є позиція Верховного Суду України, відповідно до якої наслідками жорстокого поводження можуть бути заподіювані потерпілому фізичні або психічні страждання, а навмисного вбивства, вчиненого з особливою жорстокістю - особливі фізичні, психічні або моральні страждання. Тобто, Верховний Суд України розмежовує жорстокість і особливу жорстокість не тільки за ступенем заподіюваних потерпілому страждань, але й за їх характером - особлива жорстокість крім фізичних і психічних страждань може заподіювати і моральні страждання. На наш погляд, такий підхід є невірним саме в зв'язку з недоцільною вказівкою на моральні страждання. Відповідно до положень цивільного законодавства, наявність моральних страждань, що виникли, зокрема з неправомірних дій (бездіяльності) іншої особи внаслідок приниження честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи, чи стали наслідком знищення чи пошкодження майна, заподіяння каліцтва, іншого ушкодження здоров'я або смерті, є підставою відшкодування моральної шкоди . Саме ж поняття “моральна шкода” викликає серед цивілістів чимало заперечень. Так, В.П. Паліюк слушно зазначає, що зміст моральної шкоди залишається в праві достатньо невизначеним. Це “моральні страждання”, “моральні переживання”, “негативні психічні реакції”, “порушення психічного благополуччя, душевної рівноваги особи”, потерпілий “може зазнавати приниження, роздратування, гніву, сорому, відчаю, дискомфортного стану й т.д.”, взагалі будь-який “несприятливий у психологічному аспекті стан”, а в праві США - “емоційний неспокій” . При встановленні розміру відшкодування моральної шкоди, що завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, мають бути враховані: характер правопору- шення, глибина фізичних та душевних страждань, важкість ушкодження здоров'я та ін. Письмовими доказами на ствердження наявності моральної шкоди можуть бути, зокрема, медичні довідки про виникнення захворювання чи інше погіршення стану здоров'я у зв'язку з хвилюваннями, спричиненими посяганням на права потерпі- лого. У документі медичного характеру має бути зазначено, коли виникло захворювання, в результаті чого, чи могло воно стати наслідком психічних переживань через порушення конкретного права . Таким чином, моральна шкода так чи інакше вира- жається у негативних психічних реакціях (процесах та станах) потерпілого - як у свідомій реакції на порушення його конкретно- го немайнового права. Тобто, моральні страждання є певним видом психічних страждань, які за своєю природою є значно ширшими та охоплюють усі рівні функціонування психіки людини. Більш того, на нашу думку, особлива жорстокість, що виявляється відносно потерпілого (інших осіб), може викликати як особливі страждання, так і особливі мучення. Хоча з погляду етимологічного тлумачення терміни “страждання” та “мучення”, у принципі, за своїм змістом є ідентичними, з кримінально-правової точки зору такий поділ здається нам цілком виправданим з позиції функціональності та корисності в правоза- стосовчій практиці. Існування людини представлене насамперед функціонуванням і розвитком живого організму найвищого порядку. У цьому складається біологічна сутність людини. Організм є біологічною основою людини, складає його матеріальну організацію. Однак людина, як жива система, являє собою нерозривну єдність біологічного та соціального. Як живий організм людина підпорядко- вується біологічним закономірностям і має особливий елемент -психіку. У зв'язку з цим, на наш погляд, особливі страждання слід розглядати як наслідок особливої жорстокості, що має прояв у вчиненні діянь, спрямованих, насамперед, на психічну складову людини. Особливі мучення - як наслідки діянь, спрямованих на фізичну складову (тканини, органи, їхні функції) людини (слід зазначити, що мучення можна розглядати і як певну форму діянь, однак у даному випадку мучення слід розуміти саме як стан людини, пов'язаний з відчуттям фізичного болю). При цьому слід враховувати наступне. У зв'язку з тим, що людина є єдністю двох взаємодіючих підструктур біологічної та над- біологічної (психіки), фізичне насильство над людиною може мати як наслідки заподі- яння психічних травм, так само, як наслідка- ми впливу на психіку можуть бути порушен- ня фізіологічних функцій організму і навіть смерть людини . На фізіологічному рівні причинно-наслідковий зв'язок між психічною травмою та функціональними розладами органів і тканин є встановленим фактом. У результаті психічної травми можуть розвиватися паралічі, тремтіння, судорожні припадки, розлади слуху та мови тощо. При тривалому впливі психотравмуючої ситуації може наступити навіть стадія повного виснаження тканин, що здатне призвести до необоротних наслідків для організму . Таким чином, можна сказати, що мучачись, людина може страждати, а страждаючи мучитися. Що ж стосується співвідношення особли- вої жорстокості з такими поняттями, як: тортури, катування, мордування, мучення, глумління, знущання тощо, то, на наш погляд, вони повинні розглядатися як способи завдання потерпілому (іншим особам) особливих фізичних та/або психічних страждань, тобто, як окремі способи вчинення злочину з особливою жорстокістю, способи її реалізації. При цьому, одні й ті ж самі дії можуть завдавати як фізичні, так і психічні страждання, або всі їх разом. Наприклад, побої можуть завдаватися як з метою спричинення фізичних страждань (через багаторазове тривале їх завдання), так і при глумлінні над потерпілим і принижені його людської гідності Загальним поняттям, що охоплює усі способи завдання особливих фізичних та психічних страждань, є поняття “насильницькі дії”. Слід зазначити, що вчинення злочину, зокрема вбивства, з особливою жорстокістю в деяких випадках можливо як шляхом дії, так й шляхом бездіяльності. Так, наприклад, особа з метою позбавити себе від турбот, перестає годувати паралізованого родича, з яким мешкає та про якого повинна турбува- тися, усвідомлюючи при цьому, що потерпілий буде відчувати особливі страждання та мучення. У результаті зазначеного діяння настає смерть останнього, а винна особа, відповідно, вчиняє саме вбивство з особливою жорстокістю. Потерпілий у даному випадку повільно вмираючи, не може не переживати особливі фізичні (через негативні зміни в організмі, пов'язані з голодом та спрагою) та психічні (через відчуття відчаю, безвихідності та страху неминучої смерті) страждання. Таким чином, відповідно до чинного законодавства, судової практики та положень теорії кримінального права, а також аналізу зарубіжного законодавства, можна визначити наступні ознаки особливої жорстокості як кваліфікуючої ознаки складу злочину.

1. Особлива жорстокість - це спосіб вчинення злочину, який полягає у вчиненні певного роду діяння (дії або бездіяльності).

2. Діяння має місце безпосередньо перед, підчас або після вчинення злочину.

3. Діяння є надмірним з точки зору спричинення наслідку, характерного для складу відповідного злочину (без наявності зазначеної кваліфікуючої об ставини).

4. Діяння вчиняється з умислом. Умисел винного спрямований на завдання потерпілому (іншій особі) особливих фізичних мучень та/або психічних страждань. Спрямованість умислу обумовлена певними психофізіологічними особливостями суб'єкту злочину.

...