Громадські роботи

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ПРАВА ТА ПСИХОЛОГІЇ

КАФЕДРА КРИМІНАЛЬНО - ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Кримінальне право України. Загальна частина»

на тему: «Громадські роботи»

Студентки 2 курсу 203 групи

Напряму підготовки: «Правознавство»

Козлюк М.С.

Керівник: к. ю. н. кафедри

кримінального права та криміналістики

ННІПП НАВС Коробенко В.М.

м. Київ - 2015 рік

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ГРОМАДСЬКИХ РОБІТ ЯК ПОКАРАННЯ, НЕ ПОВ'ЯЗАНОГО З ПОЗБАВЛЕННЯМ ВОЛІ

1.1 Поняття, зміст та соціально-правова природа покарань, не пов'язаних з позбавленням волі

1.2 Сутність та ознаки громадських робіт як виду покарання

РОЗДІЛ 2. УМОВИ ТА ПОРЯДОК ЗАСТОСУВАННЯ І ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИГЛЯДІ ГРОМАДСЬКИХ РОБІТ

2.1 Умови та підстави застосування громадських робіт

2.2 Порядок відбування покарання у виді громадських робіт

РОЗДІЛ 3. ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ГРОМАДСЬКИХ РОБІТ В КОНТЕКСТІ ЗАРУБІЖНОГО ДОСВІДУ

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

громадський правовий покарання

Актуальність теми роботи полягає в тому, що громадські роботи як вид покарання є новелою кримінального законодавства України, яка була прийнята у зв'язку з необхідністю реалізації положень ст. 43 Конституції України та вимог міжнародних стандартів кримінального судочинства щодо поводження із засудженими до кримінальних покарань. Саме на ці приводи вказують вітчизняні фахівці, наголошуючи на необхідності ширшого застосування покарань, не пов'язаних з позбавленням волі. Аналіз сучасного стану практики застосування покарання у виді громадських робіт для оцінювання його доцільності та ефективності дає змогу говорити про наявність ряду проблемних питань, які пов'язані як з практикою призначення цього виду покарання, так і з порядком та умовами його відбування (кримінально-правовий і кримінально-виконавчий аспекти). Аналіз кримінально-правових та кримінально-виконавчих складових застосування такого виду покарання, як громадські роботи, є необхідним для з'ясування та подальшої розробки пріоритетних напрямів приведення вітчизняної практики призначення та виконання покарання у виді громадських робіт у відповідність до сучасних підходів гуманізації застосування й виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі. Питанню дослідження і вивчення покарання, а саме - його змісту, принципам призначення, меті та видам - приділяється значна увага науковців і практиків. Так, певні підходи щодо вирішення цієї наукової проблеми простежуються у працях М.М. Бабаєва, М.І. Бажанова, Ю.В. Бауліна, І.Г. Богатирьова, Т.А. Денисової, О.Г. Колба, М.Й. Коржан- ського, О.М. Костенка, М.Ф. Лучинського, С.П. Мокринського, Б.С. Никифорова, І.С. Ноя, М.М. Паше-Озерського, О.О. Піонтковського, С.В. Познишева, Н.С. Таганцева, І.Я. Фойницького та інших науковців. Однак стан дослідження у літературі громадських робіт як виду покарання не можна визнати задовільним. Ґрунтовних праць, спеціально присвячених громадським роботам, немає. У наявній же літературі воно розглядається фрагментарно і у загальних рисах, без необхідної глибини і повноти, що, зрозуміло, не може сприяти правильному його застосуванню.

Метою роботи є комплексна характеристика громадських робіт як виду покарання в кримінальному праві України. Відповідно до мети в роботі поставлено наступні завдання:

- визначити поняття, зміст та соціально-правова природа покарань, не пов'язаних з позбавленням волі;

- розкрити сутність та ознаки громадських робіт як виду покарання;

- проаналізувати умови та підстави застосування громадських робіт

- дослідити порядок відбування покарання у виді громадських робіт

- окреслити напрями вдосконалення правового регулювання громадських робіт в контексті зарубіжного досвіду.

Об'єктом дослідження є правовідносини, що виникають у процесі призначення, виконання та відбування покарання у виді громадських робіт.

Предметом дослідження є громадські роботи як вид кримінального покарання.

Методи дослідження обрані з урахуванням його теми, мети та завдань. Для реалізації завдань комплексного підходу до вирішення питань, пов'язаних із застосуванням покарання у виді громадських робіт, використано такі методи: методи аналізу та синтезу - для вивчення стану наукових досліджень з означеної проблематики; логіко-правовий метод - для вивчення масиву правових норм, що визначають підстави та порядок застосування досліджуваного покарання; семантичний метод - для з'ясування сутності та формулювання наукових визначення окремих понять; системно-структурний метод - при з'ясуванні змісту покарання у виді громадських робіт та місця останнього в системі покарань України; порівняльно-правовий метод - для визначення подібних та відмінних підходів до застосування громадських робіт.

Громадські роботи як вид покарання є новелою кримінального законодавства України. Аналіз сучасного стану практики застосування покарання у виді громадських робіт для оцінювання його доцільності та ефективності дає змогу говорити про наявність ряду проблемних питань, які пов'язані як з практикою призначення цього виду покарання, так і з порядком та умовами його відбування (кримінально-правовий і кримінально-виконавчий аспекти).

Аналіз кримінально-правових та кримінально-виконавчих складових застосування такого виду покарання, як громадські роботи, є необхідним для з'ясування та подальшої розробки пріоритетних напрямів приведення вітчизняної практики призначення та виконання покарання у виді громадських робіт у відповідність до сучасних підходів гуманізації застосування й виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, двоє перших з них мають по два підрозділи; останній не включає в себе підрозділи. Також робота має висновок та список використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ГРОМАДСЬКИХ РОБІТ ЯК ПОКАРАННЯ, НЕ ПОВ'ЯЗАНОГО З ПОЗБАВЛЕННЯМ ВОЛІ

1.1 Поняття, зміст та соціально-правова природа покарань, не пов'язаних з позбавленням волі

У сучасній вітчизняній юридичній науці було запропоновано певні підходи щодо вивчення поняття «кримінальні покарання, не пов'язані з позбавленням волі». Так, І.Г. Богатирьов у своєму дослідженні «Кримінальні покарання, не пов'язані з позбавленням волі (теорія і практика їх виконання кримінально-виконавчою інспекцією)» пропонує поняття «кримінальні покарання, не пов'язані з позбавленням волі» визначити як види покарань, що за своїм статусом не позбавляють особу, яка вчинила кримінальний злочин і за вироком суду визнана винною в ньому, соціальних зв'язків, роботи, сімейних відносин і виконання яких передбачає створення необхідних умов для забезпечення досягнення мети покарання [9, с. 74]. Цей підхід не викликає суттєвих заперечень, але, на нашу думку, дослідження терміна «кримінальні покарання, не пов'язані з позбавленням волі» потрібно здійснювати не тільки з позицій окремо взятих кримінальних теорій, а й у контексті загальних засад розвитку кримінального покарання та кримінальної політики держави, адже досліджуване нами поняття являє собою чітко визначену науково-практичну категорію і потребує досконалого наукового дослідження, результати якого мають сформувати у концентрованій формі зміст кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, як окремого інституту. У зв'язку із цим, і погоджуючись з думкою С.В. Познишева про те, що саме поняття «кримінальне покарання» має вказувати на чіткі ознаки та риси цього інституту [24, с. 203], дослідження поняття «кримінальні покарання, не пов'язані з позбавленням волі» необхідно проводити в контексті суті та змісту самого кримінального покарання з урахуванням індивідуальних характеристик засудженої особи.

Причому слід мати на увазі, що в цьому випадку неможливо буде сформулювати суть та зміст поняття «кримінальні покарання, не пов'язані з позбавленням волі» без встановлення чітких ознак цього інституту покарання, оскільки ці покарання виступають сукупністю взаємопов'язаних правових норм, що утворюють частину галузі кримінально-виконавчого права та регулюють певний рід суспільних відносин, який пов'язується із специфікою відбування цих видів покарань і відповідною категорією засуджених осіб. З огляду на це, досліджуючи ознаки поняття «кримінальні покарання, не пов'язані з позбавленням волі», на нашу думку, необхідно виходити не тільки із загальних рис давно визначених теорією та практикою застосування кримінального покарання, а й з кримінологічної характеристики цієї категорії осіб [22, с. 12]. Цю категорію осіб не можна вважати суспільно небезпечними, якими є, зокрема, ті засуджені, що позбавлені волі, а саме тому, на наш погляд, ознаки покарання, які до них застосовуються повинні мати виправно-виховний, а не каральний характер. І ось чому. У такому разі кара як основа покарання повинна мати каральний (для осіб, які вчинили тяжкі та особливо тяжкі повторні злочини) і виправно-виховний зміст (для осіб, які вчинили злочини вперше, невеликої суспільної небезпеки, визнали свою провину та з власної ініціативи відновили порушене ними право). Такий підхід дасть змогу розглядати осіб, які засуджені до покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, не як небезпечних злочинців, а як осіб, які не виступають яскраво вираженим джерелом суспільної агресії та потребують виправно-виховного впливу.

Розглядаючи в цьому контексті поняття «кримінальні покарання, не пов'язані з позбавленням волі», потрібно виокремити ознаки цих покарань та дати їх правову характеристику.

1. Зокрема, не викликає заперечень, що однією з ознак покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, є примус. Але примус не завжди є дороговказом до виправлення злочинця, тим більше для осіб, які зізнаються у вчиненні злочину, визнають свою провину, каються та бажають відновити порушене ними право потерпілої сторони. З огляду на це, доцільними є думки О.С. Сатули та В.М. Стратонова, які стверджують, що покарання, як особливий захід державного примусу, має застосовуватися тільки до винних осіб, котрих неможливо виправити шляхом переконання [17, с. 148]. У такому випадку, при призначенні покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, треба надавати право вибору певного виду покарання самому злочинцю з урахуванням інтересів потерпілої сторони (йдеться тільки про покарання, не пов'язані з позбавленням волі: штрафи і матеріальні відшкодування збитків, громадські та виправні роботи, позбавлення певного права, рангу чи чину тощо, пункти 1-7 ст. 51 Кримінального кодексу України (далі - КК України), що надасть можливість побудувати взаємовідносини між державою (в особі суду), злочинцем та потерпілою стороною на основі довіри. Водночас, оскільки в процесі вчинення злочинного діяння фігурують особа, що вчинила злочин, та потерпілий, то справедливість кримінального покарання може реалізуватися лише за умови врахування інтересів цих двох суб'єктів. Отже, для покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, повинен бути характерним не тільки примус, а й прояв власної волі особи, що вчинила злочин, та врахування інтересів потерпілої сторони, адже покарання є попереджувальним та стримувальним заходом у боротьбі із злочинністю, але воно, як свідчить практика, аж ніяк не виступає домінуючим фактором законослухняної поведінки. Сама ж законослухняна поведінка особи забезпечується її морально-духовними особливостями, а не певним видом покарання.

2. Не менш важливою є ознака кримінальних покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, що закріплена в ст. 2 КК України, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ця ознака виражає принцип невинуватості, який передбачений ст. 62 Конституції України.

3. Як для всіх видів кримінальних покарань, так і для покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, є характерною наявність обмеження прав і свобод засудженого (ч. 3 ст. 63 Конституції України, ч. 1 ст. 50 КК України), яке забезпечується за допомогою примусового характеру режиму відбування покарань, тобто режим має бути провідним елементом у процесі досягнення певної мети покарання [14, с. 512]. Але потрібно наголосити на тому, що режим відбування покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, не повинен виходити за чітко визначені Конституцією (статті 21-23, 63) та КК України (ч. 3 ст. 50) межі обмеження прав засудженого.

4. Досить дискусійною для цього виду покарань, як на нашу думку, є наявність ознаки, яка виявляється в негативному оцінюванні особи злочинця з боку держави. Таке упереджене ставлення держави до осіб, які відбувають покарання, не пов'язані з позбавленням волі, погіршує взаємозв'язок органу виконання покарань із засудженим, що призводить, у свою чергу, до ігнорування індивідуальних рис злочинця та ускладнює його виправлення. Тому при застосуванні цих видів покарань суд та органи виконання покарань мають критично оцінювати лише сам факт вчинення злочину, а особу засудженого та мотивацію його поведінки до вчинення злочину, під час відбування покарання та в реабілітаційному періоді, потрібно всебічно досліджувати із залученням у цей процес психологів, педагогів та юристів, і тільки після цього робити висновок щодо призначення того чи іншого виду покарань. Такий підхід дасть змогу на основі якісної оцінки особистості злочинця максимально індивідуалізовано підібрати йому певний вид кримінального покарання, і у межах якого розробити конкретні методи та способи впливу на свідомість та волю злочинця з метою визнання і дотримання нимсоціально-правовихі морально-культурних традицій суспільства.

5. Ознакою, яка відрізняє кримінальне покарання від інших видів державного примусу, виступає судимість (ст. 88 КК України, ст. 155 КВК України). Характерною особливістю судимості, як зазначають вітчизняні науковці, є те, що вона визнається обставиною, яка обтяжує покарання у разі вчинення нового злочину, та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання. Немає сумніву в тому, що судимість має бути обтяжувальною обставиною для осіб, які відбувають покарання, не пов'язані з позбавленням волі, але тільки у разі повторного вчинення злочину. Однак, щодо загальних правових наслідків (прийняття на роботу, обмеження у здійсненні підприємницької діяльності, виїзд за кордон тощо) застосування судимості щодо цієї категорії осіб викликає певні заперечення. Адже, саме обмеження соціально-економічних прав осіб, що відбули покарання, не пов'язані з позбавленням волі, не тільки посилюють дію покарання, а й ускладнюють та уповільнюють реабілітаційний процес. У цьому контексті варто погодитись із думкою П.Л. Фріса, який вважає, що наявність інституту судимості не відповідає реаліям демократичного суспільства, адже судимість карає особу не за вчинене діяння, а за її минуле, що не може бути визнано таким, що відповідає принципам кримінальної відповідальності [11, с. 88].

Отже, для встановлення взаємної довіри між державою (в особі суду) та особою, яка вчинила злочин, і для підвищення ефективності виправно-виховної дії покарання на засудженого до кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, треба доповнити п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003 р. № 7 ч. 3 такого змісту: роз'яснити судам, що при призначенні покарань, не пов'язаних із позбавленням волі, особам, які вчинили злочини (невеликої тяжкості, середньої тяжкості, ст. 12 КК України) вперше, з метою посилення виховного значення покарання, вони вправі врахувати думку самого засудженого щодо вибору того чи іншого виду покарань, за умови повного відшкодування збитків (ст. 45 КК України) та примирення з потерпілою стороною (ст. 46 КК України).

1.2 Сутність та ознаки громадських робіт як виду покарання

Відповідно до ч. 1 ст. 56 КК України, покарання у вигляді громадських робіт полягає «у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування». Дане покарання, як це випливає з наведеного вище тексту закону, передбачає виконання засудженим визначених йому суспільно корисних робіт. Такий характер цих робіт означає, що вони, по-перше, здійснюються не на користь потерпілого чи будь-якої іншої особи, а в інтересах суспільства (громади) і, по-друге, мають соціальну, а не економічну спрямованість. Види суспільно корисних робіт, які належить виконувати особам, засудженим до розглядуваного покарання, визначають органи місцевого самоврядування. Аналіз прийнятих ними з даного приводу рішень свідчить, що до цих робіт віднесені посильні для виконання засудженими види фізичної праці, які не потребують спеціальної кваліфікації чи професійної підготовки. Це, зокрема, роботи, що стосуються благоустрою та озеленення територій населених пунктів, зон відпочинку і туризму; підсобні роботи на будівництві та ремонті житла і об'єктів соціальної сфери (дитячих дошкільних закладів, спортивних майданчиків, закладів культури і охорони здоров'я, будинків для осіб похилого віку та інвалідів тощо), доріг і тротуарів, водопровідних, каналізаційних, газових споруд та комунікацій; вантажно-розвантажувальні роботи; допоміжні роботи при відбудові та реставрації історико-архітектурних пам'яток і заповідників; виконання робіт по забезпеченню діяльності підприємств, організацій і установ соціальної інфраструктури міста чи села (наприклад, сільськогосподарські роботи (весняно-польові роботи, сінокосіння, збирання врожаю) на користь лікарні, будинку для осіб похилого віку та інвалідів, дитячого будинку, перебирання, розфасування та складування заготовлених для цих закладів овочів і фруктів) [15, с. 400].

Громадські роботи призначаються: а) повнолітнім особам - на строк від 60 до 240 годин (ч.2 ст.56 КК); б) особам у віці від 16 до 18 років - на строк від 30 до 120 годин (ч.1 ст. 100 КК). До осіб, які не досягли 16 років, це покарання не застосовується. Необхідно мати на увазі також те, що оскільки мінімальний і максимальний строк, на який можуть застосовуватися громадські роботи, залежить від досягнутого особою віку саме на момент постановлення вироку щодо неї, а не на час вчинення нею злочину, то дане покарання призначається повнолітньому засудженому у розмірі від 60 до 240 годин і тоді, коли він скоїв злочин у віці до 18 років (у тому числі і до досягнення ним 16 років). У санкціях, що передбачають громадські роботи, вони встановлені на строк: до 200 годин (ч.1 ст.125, ч.1 ст.126), до 240 годин (ст.132, ст.145 КК), від 100 до 200 годин (ч.1 ст.213), від 100 до 240 годин (ч.1 ст.134 КК), від 150 до 240 годин (ст.123, 124, ч. 2 ст.125, ст.128 КК України) [19, с. 11].

Громадські роботи відбувають: а) повнолітні засуджені - не більш як 4 години на день (ч.2 ст. 56 КК); б) засуджені у віці до 18 років - не більш як 2 години на день (ч. 1 ст.100 КК). Оскільки денна тривалість виконання громадських робіт залежить від віку злочинця саме на момент їх відбування, а не на час призначення, то після досягнення ним 18 років вони відбуваються вже у розмірі не більш як 4 годин на день навіть і тоді, коли він почав відбувати це покарання ще як неповнолітній. Інакше кажучи, засудженим у віці до 18 років призначені йому громадські роботи виконуються не більш як 2 години на день, а після досягнення ним повноліття - не більш як 4 години на день. У строк відбування даного покарання зараховується лише час, протягом якого засуджений фактично працював за визначеним місцем роботи. Це означає, що тривалість громадських робіт не включає у себе час, що витрачається на дорогу, прийом їжі тощо. Визначені засудженому суспільно корисні роботи виконуються ним особисто і безоплатно.

Згідно з ч.1 ст. 56 КК України засуджений повинен виконувати призначені йому суспільно корисні роботи у вільний від роботи чи навчання час. Про те, що суспільно корисні роботи підлягають виконанню у вільний саме від основної роботи чи навчання час, написано і у ч. 1 ст. 36 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК України). Визначення змісту як покарання взагалі, так і кожного окремого його виду - це виключна компетенція КК. Кримінально-виконавче ж законодавство регламентує лише порядок і умови виконання та відбування встановлених КК покарань. Встановлення часу виконання суспільно корисних робіт є визначенням одного з елементів змісту даного виду покарання, а не регламентацією порядку і умов його виконання та відбування, а тому і вирішуватися це питання повинно КК. Розкриваючи поняття аналізованого покарання, ч.1 ст.56 КК України вказує, що воно полягає у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт. Отже, згідно з КК дані роботи виконуються засудженим у вільний від усякої (а не лише від основної) роботи чи навчання час. КВК України, вказуючи, що «громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від основної роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт», змінив зміст цього виду покарання, чого він робити не вправі [19, с. 5].

Разом з цим потрібно відзначити, що визначення часу виконання суспільно корисних робіт, яке міститься у ч.1 ст.56 КК, задовільним визнано бути не може. По-перше, положення про те, що призначені засудженому суспільно корисні роботи виконуються ним у вільний від будь-якої (усякої) роботи чи навчання час, утруднює і навіть унеможливлює застосування розглядуваного покарання до осіб, які працюють за сумісництвом чи цивільно-правовими угодами або виконують надурочні роботи, працюють і навчаються, отримують стаціонарно (очно) освіту одночасно у двох навчальних закладах. Тому закладену ідею, що визначені засудженому суспільно корисні роботи він повинен виконувати у вільний саме від основного заняття час, слід визнати правильною. По-друге, положення про те, що суспільно корисні роботи виконуються засудженим у вільний від роботи чи навчання час, є доволі невизначеним (неконкретним) і по суті. В Україні до зайнятого населення належать законно проживаючі на її території: громадяни, які працюють за наймом на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в Україні та за кордоном; громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, що беруть участь у виробництві; громадяни, які обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об'єднаннях; громадяни, які проходять службу в Збройних Силах України, Службі безпеки України, Державній прикордонній службі України, військах внутрішньої та конвойної охорони і Цивільної оборони України, органах внутрішніх справ України, інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, альтернативну (невійськову) службу; громадяни, які проходять професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах; працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов'язані із забезпеченням діяльності посольств і місій. Законодавством України, зазначено у ч.4 цієї статті, можуть передбачатися й інші категорії зайнятого населення. Наведене, як видається, дає підставу зробити висновок, що діяльністю, у вільний від якої час засуджений повинен виконувати визначені йому суспільно корисні роботи, більш правильно було б визнавати основний вид його зайнятості. З огляду на це, у ч.1 ст. 56 КК України слова «роботи чи навчання» доцільно замінити словами «основного виду зайнятості» [24, с. 205].

У зв'язку з тим, що розглядуване покарання передбачає реальну здатність і можливість засудженого виконати визначені йому роботи, закон встановлює обмеження щодо його застосування. Відповідно до ч. 3 ст. 56 і ч. 1 ст. 100 КК України, громадські роботи не призначаються: 1) особам, визнаним інвалідами І або ІІ групи; 2) вагітним жінкам; 3) особам, які досягли пенсійного віку; 4) військовослужбовцям строкової служби; 5) особам, що не досягли 16 років [23, с. 65]. Висновок про те, що громадські роботи не застосовуються також до осіб, котрі не досягли 16 років, прямо випливає із змісту ч.1 ст.100 КК, яка встановлює, що дане покарання може бути призначене лише неповнолітнім у віці від 16 до 18 років. Виходячи ж з того, що ч. 3 ст. 56 КК України повинна вичерпно визначати коло осіб, до яких громадські роботи не застосовуються, її слід доповнити положенням про те, що цей вид покарання не призначається також особам, які не досягли 16 років. Як, однак, бути тоді, коли зазначені у ч.3 ст.56 КК обставини, що перешкоджають застосуванню громадських робіт (інвалідність, пенсійний вік, вагітність), настали після засудження особи до даного виду покарання? Особи, яка після винесення вироку визнана інвалідом першої або другої групи або досягла пенсійного віку, а також вагітної жінки кримінально-виконавча інспекція направляє до суду подання про звільнення її від подальшого відбування покарання. Таке вирішення поставленого вище запитання задовільним визнане бути не може. По-перше, відповідно до ч. 1 ст. 74 КК України, визначення (встановлення) підстав звільнення від відбування покарання, крім звільнення від відбування покарання на підставі закону про амністію чи акта про помилування, - це прерогатива даного Кодексу, а не будь-якого іншого законодавства. Однак КК такої підстави для звільнення від відбування громадських робіт як неможливість їх виконання засудженою особою внаслідок визнання її інвалідом першої або другої групи, досягнення нею пенсійного віку чи вагітності не передбачає. По-друге, сам по собі факт неможливості виконання засудженим того чи іншого виду покарання не може бути безумовною підставою для звільнення від його відбування. Таке звільнення допустиме лише у разі неможливості виконання найменш суворого з передбачених системою покарань виду покарання або настання обставин, які унеможливлюють відбування будь-якого виду покарання. У решті ж випадків покарання, виконання якого засудженим стало неможливим, повинно підлягати заміні на менш суворий вид покарання. Саме так, до прикладу, вирішено це питання стосовно виправних робіт. У ч.3 ст.57 КК вказано, що засудженим до цього виду покарання особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку, суд може замінити виправні роботи штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт. Зважаючи на місце громадських робіт у системі покарань, вони могли б замінюватись штрафом. При цьому можна виходити з встановленого ч. 4 ст. 53 КК України співвідношення між цими видами покарань, згідно з яким десяти годинам громадських робіт відповідає один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян. З огляду на наведене, ст.56 КК доцільно доповнити ч.4 приблизно такого змісту: «Особам, які після постановлення вироку визнані інвалідами першої або другої групи чи досягли пенсійного віку та жінкам, що стали вагітними, суд заміняє громадські роботи штрафом із розрахунку один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян за десять годин громадських робіт». Громадські роботи є покаранням, що передбачає його реальне виконання. Тому до засуджених до них осіб не застосовується звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст.75, 79, 104 КК), умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст.81, 107 КК), а також заміна невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням (ст. 82 КК України) [21, с. 272].

Таким чином, громадським роботам як виду покарання властиве набуття характеру основного покарання, якому відповідає превалювання мети виправлення засудженого, з урахуванням сучасних ідей гуманізму у сфері покарання, соціальної та економічної виправданості економії кримінальної репресії, які сьогодні є пріоритетними у світовій кримінально-правовій політиці.

РОЗДІЛ 2. УМОВИ ТА ПОРЯДОК ЗАСТОСУВАННЯ І ВИКОНАННЯ ПОКАРАННЯ У ВИГЛЯДІ ГРОМАДСЬКИХ РОБІТ

2.1 Умови та підстави застосування громадських робіт

Громадські роботи є основним видом покарання (ч. 1 ст. 52 КК України) [21, с. 187]. Вони можуть застосовуватись у випадку:

1) коли їх передбачає санкція статті (частини статті), за якою засуджується особа. Необхідно відзначити, що КК послуговується цим покаранням досить рідко. На сьогодні воно встановлене лише у 14 санкціях. Усі делікти, за які передбачені громадські роботи, є злочинами невеликої тяжкості. Це покарання встановлене за вчинення 10 видів злочинів проти життя та здоров'я особи (умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (ст.123 КК), умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст.124 КК), умисне легке тілесне ушкодження (ч.1 і 2 ст.125 КК), побої і мордування (ч.1 ст.126 КК), необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст.128 КК), розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст.132 КК), незаконне проведення аборту (ч.1 ст.134 КК), неналежне виконання обов'язків щодо охорони життя та здоров'я дітей (ч.1 ст.137 КК), незаконне розголошення лікарської таємниці (ст.145 КК), 3 видів злочинів у сфері господарської діяльності (порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом (ч.1 ст.213 КК), обман покупців та замовників (ч.1 ст.225 КК), фальсифікація засобів вимірювання (ч.1 ст.226 КК) і 1 вид злочину проти громадського порядку та моральності (проституція або примушування чи втягнення до заняття проституцією (ч.1 ст.303 КК). В усіх санкціях громадські роботи передбачені в альтернативі з іншими видами покарань - штрафом (ч.1 ст.213, ч.1 ст.303 КК), штрафом і виправними роботами (ч.1 ст.125, ч.1 ст.126, ч.1 ст.225 КК), штрафом і позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ч.1 ст.137 КК), виправними роботами і обмеженням волі (ст.132, ч.1 ст.134 КК), штрафом, позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю і виправними роботами (ст.145 КК), штрафом, виправними роботами і арештом (ч.1 ст.226 КК), виправними роботами, арештом і обмеженням волі (ст.124, ч.2 ст.125 КК), виправними роботами і обмеженням волі (ст.128 КК), виправними роботами, обмеженням волі і позбавленням волі (ст.123 КК);

2) заміни ними несплаченої суми штрафу у разі неможливості його сплати (ч. 4 ст.53 КК);

3) призначення їх на підставі ст.69 КК як більш м'якого покарання, ніж передбачено законом за вчинений особою злочин;

4) заміни ними як більш м'яким покаранням призначеного особі більш суворого виду покарання, якого або уже не передбачає санкція статті (частини статті) Особливої частини КК, за котрою вона засуджена, або якщо він скасований взагалі (ч.3 ст.74 КК);

5) заміни ними як більш м'яким покаранням невідбутої засудженим частини покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі (ст.82 КК);

6) заміни ними як більш м'яким покаранням призначеного звільненим від відбування покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі жінкам, які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання після досягнення дитиною трирічного віку або в разі її смерті (ч.4 ст.83 КК);

7) заміни ними як більш м'яким покаранням призначеного засудженому покарання на підставі акта про помилування (ст.85 КК України) [15, с. 403].

У деяких публікаціях, посилаючись на ст. 85 КК України, вказується, що громадські роботи можуть застосовуватись також у разі заміни ними як більш м'яким покаранням призначеного особі покарання на підставі закону [21, с. 273]. Дійсно, у ст.85 КК вказано, що законом про амністію призначене засудженому покарання може бути замінене більш м'яким покаранням. Але кожний закон про амністію повинен відповідати вимогам базового (визначального, основоположного) з цього питання нормативно-правового акта - Закону України «Про застосування амністії в Україні». Останній же встановлює, що «закон про амністію не може передбачати заміну одного покарання іншим» (ч.2 ст.2). Наведене, таким чином, свідчить, що на сьогодні законом про амністію призначене засудженому покарання будь-яким іншим покаранням, у тому числі і громадськими роботами, замінене бути не може. Практично така заміна зможе мати місце лише тоді, коли це дозволятиме Закон України «Про застосування амністії в Україні».

2.2 Порядок відбування покарання у виді громадських робіт

Після отримання копії вироку суду кожна засуджена особа викликається до інспекції (неповнолітній - з батьками або особою, яка їх заміняє). З нею проводиться бесіда, під час якої роз'яснюються порядок та умови відбування покарання, повідомляється про стягнення, які можуть бути накладені, про відповідальність за ухилення від відбування громадських робіт. За результатами бесіди засуджена особа дає підписку, у якій власноручно зазначає про ознайомлення з вимогами щодо осіб, засуджених до громадських робіт. Крім цього, засуджена особа заповнює анкету. Заздалегідь визначивши з органом місцевого самоврядування перелік підприємств, на яких засуджені особи відбувають громадські роботи, працівник інспекції не пізніше десятиденного строку з дня отримання копії вироку суду видає засудженій особі направлення на одне з цих підприємств, де вона відбуватиме покарання [15, с. 404]. Особи, засуджені до громадських робіт, зобов'язані:

- додержуватися встановлених законодавством порядку та умов відбування покарання;

- сумлінно ставитися до праці, працювати на визначених для них об'єктах і відпрацьовувати установлений судом строк громадських робіт;

- працювати на визначених для них об'єктах та відпрацьовувати установлений строк громадських робіт;

- з'являтися за викликом до інспекції, повідомляти інспекцію про зміну місця проживання; періодично з'являтися на реєстрацію до інспекції; не порушувати громадський порядок [5].

Засудженим особам забороняється без дозволу інспекції виїжджати за межі України. Періодичність явки на реєстрацію встановлюється постановою, яка затверджується начальником підрозділу інспекції та оголошується засудженій особі під підпис, після чого заводиться листок реєстрації (додаток 26 до цієї Інструкції). Періодичність явки засудженої особи на реєстрацію до інспекції встановлюється від одного до чотирьох разів на місяць у залежності від злочину, за який її засуджено, ставлення засудженої особи до відбування покарання та праці. Працівник інспекції може давати засудженим особам дозвіл на виїзд за межі України тільки в разі направлення їх у відрядження з місця роботи, при потребі проходження курсу лікування та в разі смерті близького родича (подружжя, батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені, рідні брати й сестри, дід, баба, онуки), що обов'язково повинно підтверджуватися документально. У таких випадках ксерокопії відповідних документів долучаються до особової справи засудженої особи. У разі прийняття рішення про надання засудженій особі дозволу на виїзд за межі України (відмову в наданні дозволу на виїзд) працівник інспекції виносить мотивовану постанову, яка видається засудженій особі. Копія такої постанови долучається до особової справи засудженої особи.

З метою встановлення випадків порушення засудженими особами громадського порядку працівник інспекції контролює поведінку засуджених осіб і один раз на три місяці направляє до органів внутрішніх справ запити про те, чи притягувалися засуджені особи до адміністративної відповідальності. Працівник інспекції направляє вимоги до підрозділів інформаційних технологій головних управлінь МВС України в Автономній Республіці Крим, місті Києві та Київській області, управлінь МВС України в областях, місті Севастополі та на транспорті з метою встановлення випадків учинення засудженими особами нових злочинів. Отримані відповіді зберігаються в особових справах засуджених осіб.

На власника підприємства за місцем відбування засудженими особами покарання у виді громадських робіт покладаються: погодження з інспекцією переліку об'єктів, на яких засуджені особи відбувають громадські роботи, та видів цих робіт, що можуть ними виконуватись; контроль за виконанням засудженими особами визначених для них робіт та дотриманням правил техніки безпеки; своєчасне повідомлення інспекції про ухилення засуджених осіб від відбування покарання та переведення їх на інше місце роботи, появу на роботі в нетверезому стані чи в стані наркотичного або токсичного сп'яніння, порушення громадського порядку; ведення обліку та щомісячне інформування інспекції про кількість відпрацьованих засудженими особами годин та їх ставлення до праці; у разі систематичного несвоєчасного надання інформації про виконання громадських робіт або нездійснення контролю відповідальною особою за роботою та поведінкою засуджених осіб, а також невиконання інших вимог статті 39 Кримінально-виконавчого кодексу України працівник інспекції надсилає прокуророві матеріали для вирішення питання про притягнення винних осіб до відповідальності згідно зі статтею 382 КК України (частина 2 статті 39 КВК України). Копії цих матеріалів долучаються до особових справ засуджених осіб. Особам, засудженим до громадських робіт, надається робота, не пов'язана із шкідливим виробництвом, ризиком для життя та здоров'я. У разі ушкодження здоров'я під час виконання покарання відшкодування шкоди засудженим особам здійснюється відповідно до законодавства про страхування від нещасного випадку [8, с. 59].

РОЗДІЛ 3. ВДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ГРОМАДСЬКИХ РОБІТ В КОНТЕКСТІ ЗАРУБІЖНОГО ДОСВІДУ

Аналіз судової практики застосування кримінальних покарань, не пов'язаних з позбавлення волі, зокрема, громадських робіт, свідчить, що, незважаючи на проголошену в кримінально-правовій політиці України тенденцію до гуманізації призначення та виконання покарань, а також те, що застосування такого виду покарання в багатьох європейських країнах виявилося достатньо ефективним, українські суди призначають цей вид покарання порівняно незначній кількості засуджених. Зокрема, передбачене кримінальним законодавством багатьох зарубіжних держав покарання, що полягає у виконанні засудженим примусових безоплатних робіт на користь суспільства, називається по-різному. У КК, наприклад, Республіки Білорусь і Нідерландів воно іменується так само, як і у КК України - громадські роботи. Законодавство ж Великобританії називає це покарання наданням безоплатних послуг суспільству; КК Іспанії - роботами на користь суспільства; КК Киргизської Республіки і КК Республіки Казахстан - притягненням до громадських робіт; Кримінальний закон Латвійської Республіки - примусовими роботами; КК Республіки Молдова - неоплачуваною працею у користь суспільства; КК Російської Федерації - обов'язковими роботами; КК Франції - роботами в громадських інтересах; КК Чеської Республіки - суспільно корисними роботами [16, с. 200]. Ступінь тяжкості (суворості) громадських робіт порівняно з іншими видами покарань кримінальне законодавство зарубіжних держав визначає по-різному. Так, якщо, скажімо, за КК Республіки Білорусь (ст. 49) і КК Киргизської Республіки (ст. 42) громадські роботи є найменш суворим видом покарання, то у системі покарань Латвійської Республіки (ст. 36 Кримінального закону) вони є другим (після штрафу) за суворістю видом покарання, у системі покарань Республіки Казахстан (ст. 39 КК) - третім за суворістю видом покарання (після штрафу і позбавлення права займати певну посаду або займатися певною діяльністю), у системі покарань Республіки Молдова (ст. 62 КК) і Російської Федерації (ст. 44) - четвертим за суворістю видом покарання (після штрафу, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального або почесного звання, класного чину і державних нагород) [16, с. 202].

За законодавством більшості згаданих вище держав громадські роботи можуть застосовуватися лише як основне покарання. Згідно ж, наприклад, з КК Республіки Білорусь, КК Іспанії, КК Франції, вони призначаються як основне, так і як додаткове покарання. Як основне покарання громадські роботи застосовуються у декількох випадках. По-перше, тоді, коли їх передбачає санкція статті, що встановлює відповідальність за вчинений особою злочин. Аналіз Особливої частини зарубіжного кримінального законодавства показує, що громадські роботи встановлені за ряд не тяжких злочинів проти особи (умисне легке тілесне ушкодження; побої; необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження; залишення у небезпеці; наклеп; образу; зловживання правами опікуна або піклувальника; розголошення таємниці усиновлення), проти конституційних прав і свобод людини (порушення недоторканності приватного життя; порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції; порушення недоторканності житла; перешкоджання здійсненню виборчого права або роботі виборчих комісій; перешкоджання законній професійній діяльності журналіста; перешкоджання законній діяльності релігійних організацій; необґрунтована відмова у прийомі на роботу або необґрунтоване звільнення вагітної жінки або жінки, яка має дітей у віці до трьох років; порушення авторських і суміжних прав), проти власності (некваліфіковані крадіжку, шахрайство, привласнення або розтрату; заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою; умисне знищення або пошкодження майна; придбання або збут майна, завідомо здобутого злочинним шляхом; повторне дрібне розкрадання; недоброякісна охорона майна), проти (у сфері) економічної діяльності (перешкоджання законній підприємницькій діяльності; реєстрація незаконних угод із землею; незаконне підприємництво; злісне ухилення від погашення кредиторської заборгованості; незаконне використання товарного знака; завідомо неправдива реклама; зловживання при випуску цінних паперів (емісії); ухилення від сплати митних платежів; обман споживачів; отримання незаконної винагороди за виконання робіт, пов'язаних з обслуговуванням населення; підробка знаків поштової оплати і проїзних документів), проти довкілля (приховування або перекручення відомостей про забруднення навколишнього середовища; забруднення або засмічення вод; забруднення лісу; порушення правил безпеки при поводженні з екологічно небезпечними речовинами і відходами; порушення правил, встановлених для боротьби з бур'янами, хворобами і шкідниками рослин; незаконне добування риби або водних тварин; незаконне полювання; незаконна порубка дерев і чагарників), проти громадської безпеки, громадського порядку, здоров'я населення та моралі (хуліганство; вандалізм; незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами і вибуховими пристроями; незаконне виготовлення зброї; недбале зберігання вогнепальної зброї; глум над тілами померлих і місцями їх захоронення; розповсюдження порнографічних матеріалів чи предметів; руйнування, знищення або пошкодження пам'яток історії і культури), проти правосуддя (втручання у здійснення правосуддя і кримінального переслідування; завідомо неправдивий донос; перешкоджання з'явленню свідка, потерпілого, експерта або даванню ними показань чи висновку; недонесення про злочин; неповага до суду; відмова свідка або потерпілого від давання показань; завідомо неправдиве показання свідка, потерпілого або висновок експерта чи неправильний переклад; підкуп свідка, потерпілого з метою дачі ними неправдивих показань або експерта з метою дачі ним неправдивого висновку чи неправдивих показань або перекладача з метою здійснення ним неправильного перекладу; незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт або яке описане чи підлягає конфіскації; невиконання вироку чи рішення суду або іншого судового акту), проти державної влади і управління (самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи; незаконна участь службової особи у підприємницькій діяльності; службовий підлог; халатність; самоуправство; ухилення або відмова від несення обов'язків альтернативної служби; організація незаконного страйку або керівництво ним; перешкоджання роботі підприємств, організацій чи установ в умовах надзвичайного стану; погроза або насильство щодо службової особи або особи, яка виконує громадський обов'язок; образа представника влади; наруга над державними символами; порушення правил охорони ліній зв'язку; викрадення або пошкодження документів, штампів, печаток; викрадення особистих документів; підробка, виготовлення, використання або збут підроблених документів, штампів, печаток, бланків). Що ж до кількості злочинів, що караються громадськими роботами, то вона у різних державах є різною. Так, наприклад, у КК Республіки Молдова це покарання передбачають 25 санкцій, у КК Республіки Білорусь - 50 санкцій, у КК Російської Федерації - 64 санкції. В усіх санкціях громадські роботи встановлені в альтернативі з іншими видами покарань (штрафом, виправними роботами, арештом, обмеженням волі, позбавленням волі) [16, с. 204].

Як основне покарання громадські роботи можуть застосовуватися, по-друге, у порядку переходу до призначення засудженому більш м'якого виду основного покарання, ніж передбачено законом за вчинений ним злочин. Цей перехід може мати місце як на підставі загальної (аналогічної ст. 69 КК України) статті, що допускає призначення більш м'якого покарання порівняно з встановленим за даний злочин, так і на підставі спеціальних норм, які передбачають застосування замість визначеного за даний делікт покарання саме громадських робіт. Так, у §14 Закону Великобританії «Про повноваження кримінальних судів» 1973р. вказано, що якщо особа у віці 17 років і старше визнана винною у злочині, який підлягає покаранню позбавленням волі, то суд може застосувати до неї замість цього покарання покарання у виді надання послуг суспільству. КК Нідерландів (ст. 22Ь, 22с) передбачає, що якщо суд має намір застосувати до обвинуваченого покарання, пов'язане з реальним позбавленням волі на строк не більше 6 місяців, то за його проханням він може призначити йому замість цього покарання покарання у виді громадських робіт [2, с. 26]. У ст. 131-8 КК Франції зазначено, що якщо вчинене особою злочинне діяння (проступок) карається тюремним ув'язненням, то суд вправі застосувати замість нього покарання у виді робіт в громадських інтересах. Роботи в громадських інтересах не можуть бути призначені підсудному, який від них відмовляється чи не був присутній у судовому засіданні. КК Чеської Республіки (§45) встановлює, що у випадку засудження особи за злочин, який карається позбавленням волі на строк не більше 5 років, суд може призначити замість цього покарання покарання у виді суспільно корисних робіт, якщо з урахуванням характеру вчиненого злочину і можливістю виправлення злочинця він прийде до висновку, що виконання цього покарання приведе до мети покарання таким самим чином, як і відбуття покарання у виді позбавлення волі. Як основне покарання громадські роботи можуть застосовуватися, по-третє, у випадку пом'якшення призначеного засудженому покарання (при заміні усієї чи невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням, при пом'якшенні покарання у порядку помилування тощо). По-четверте, при заміні ними призначеного засудженому покарання у випадку неможливості виконання останнього чи ухилення від його відбування. Так, наприклад, ч. 7 ст. 64 КК Республіки Молдова вказує, що коли засуджений не у стані сплатити штраф, призначений як основне чи додаткове покарання, суд може замінити несплачену суму штрафу неоплачуваною працею в користь суспільства з розрахунку 60 годин неоплачуваної праці у користь суспільства за 50 умовних одиниць штрафу (відповідно до ч. 2 цієї статті одна умовна одиниця штрафу дорівнює 20 леям). У ч. 5 ст. 46 КК Російської Федерації зазначено, що у випадку злісного ухилення від сплати штрафу він заміняється обов'язковими роботами, виправними роботами або арештом відповідно до розміру призначеного штрафу у межах, передбачених цим Кодексом для даних видів покарань.

Згідно з КК Республіки Білорусь (ч. 3 ст. 49) громадські роботи як додаткове покарання призначаються за розсудом суду. Якихось конкретних підстав і умов для застосування їх у такій якості цей Кодекс не називає. Він лише вказує, що громадські роботи як додаткове покарання можуть призначатися тільки у доповнення до штрафу або позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю. Не визначає підстав і умов застосування робіт на користь суспільства як додаткового покарання і КК Іспанії. У ньому з цього приводу лише зазначено, що роботи на користь суспільства є додатковим покаранням тоді, коли вони призначені у доповнення до інших покарань (ст. 54). КК Франції (ст. 131-17) також лише вказує, що регламент, який встановлює відповідальність за будь-яке порушення 5-го класу, може передбачити як додаткове покарання роботи в громадських інтересах [16, с. 205].

Існує ряд питань, пов'язаних безпосередньо з виконанням цього виду покарання, що, у свою чергу, впливає на його ефективність та доцільність. Аналіз практики виконання громадських робіт в Україні показав, що до найбільш типових з них провідні фахівці у сфері кримінально-виконавчого права та практичні працівники відносять такі: 1) недостатній рівень взаємодії між органами місцевого самоуправління й суб'єктами виконання покарання в забезпеченні роботою засуджених та здійсненні своєчасного контролю за виконанням робіт (це створює певні перепони організаційного характеру, оскільки кримінально-виконавча інспекція може лише звертатися до власників окремих підприємств, установ чи організацій з проханням у сприянні виконанню громадських робіт); 2) значне навантаження на штатних співробітників кримінально-виконавчих інспекцій, відсутність досвіду роботи при здійсненні контролю за виконанням громадських робіт; 3) особливості роботи з неповнолітніми, засудженими до такого виду покарань; 4) недоліки в роботі суб'єктів, залучених до виконання цього покарання (формалізм, порушення вимог нормативно-правових актів щодо строків постановки на облік таких засуджених тощо), порушення законності, що суттєво знижують ефективність цього виду покарання, його виховний та запобіжний вплив; 5) відсутність у чинному законодавстві України чітких критеріїв, прокурорського нагляду за дотриманням законності суб'єктами кримінально-виконавчих відносин при вивченні практики виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі [13, с. 39].