Сутність та складові правотворчості
Поняття правоутворення як складного процесу формування юридичних норм та розкриття особливостей видів джерел права. Правотворчість: загальнотеоретична характеристика. Головні ознаки правотворчості держави, її основні функції та принципи, види і форми.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 27.05.2015 |
| Размер файла | 36,3 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Зміст
- Вступ
- Розділ 1. Поняття правоутворення та його складові
- Розділ 2. Правотворчість: загальнотеоретична характеристика
- 2.1 Поняття та ознаки правотворчості
- 2.2 Принципи і функції правотворчості
- 2.3 Види і форми правотворчості держави
- Розділ 3. Поняття та види джерел права, їхні особливості
- Висновки
- Список використаної літератури
Вступ
Актуальність теми дослідження. Усе більше ускладнення і суттєве прискорення економічних, політичних і соціальних процесів визначають необхідність пошуку якісно інших підходів до багатьох невирішених та нових проблем у правотворенні й державотворенні сучасної України. Погоджуючись із думкою переважної більшості вітчизняних учених, можна стверджувати, що теоретичні напрацювання та концептуальні положення юридичної науки, які вироблялися протягом століть, потребують нового бачення, переосмислення "застиглих", "вічних" наукових категорій, понять, принципів як з методологічної, так і з точки зору необхідності, розумності та доцільності, з урахуванням взаємопроникнення, взаємозалежності і взаємодії науки та практики.
Так, перехідний (трансформаційний) етап державно-правового розвитку, з одного боку, вимагає від публічно-владних інституцій оновлення національної законодавчої бази, а з іншого - активізації наукових досліджень проблем формування права, правоутворення, правотворчості та інституту реалізації права. Адже розвиток і вдосконалення законодавчої бази держави безпосередньо пов'язані із явищем правоутворення, що є складним соціальним інститутом утворення права, його формалізації як системи загальнообов'язкових правових норм, що знаходять свій прояв у правовій свідомості та правовій культурі як усього населення, та окремих громадян.
На перший погляд, багато питань цієї масштабної теми вже вирішені. Дійсно, в юридичній науці не розробилися спроби з'ясувати і пояснити механізм виникнення, формування і розвитку права, проте кожного разу розглядалася лише певна (та чи інша) сторона складного і багатопланово правоутвоутворення.
Нерідко залишалися поза увагою інші, не менш важливі моменти. Цим і визначається необхідність комплексного підходу, завдяки якому можна подолати однобічність і крайні прояви оцінки у висвітленні цього правового явища.
Підвищення інтересу до зазначеної наукової тематики викликана багатьма чинниками. Насамперед, сучасний процес правоутворення не може не відображати змін, які торкнулися самої структури суспільства, системних взаємозв'язків між різними соціальними елементами. Суспільство в даний час трансформувалося з моносоціального утворення (суспільства, що складається з людей з усереднено-рівними "можливостями", а отже, об'єктивно єдиними інтересами і прагненнями) у полісоціальний, багаторівневий і глибоко диференційований організм, що складається з численних автономних комплексних соціальних систем і субсистем зі своїми інтересами, зразками субкультури, в тому числі правової. У зв'язку з цими перетвореннями право наповнюється новим змістом (змінюється його образ, юридичний алгоритм), складаються нові його форми (змінюється їх перелік, функціональні параметри).
Дослідження проблематики правоутворення здатне забезпечити наукове підґрунтя формування системи права і системи законодавства держави, що відповідає об'єктивним потребам сучасного розвитку та трансформації суспільства. Очевидно, що будучи науково обґрунтованим, процес правоутворення може стати тією фундаментальною умовою оновлення законодавчої бази, змістом якої є вироблення правових норм, що ґрунтуються на принципах гуманізму, справедливості, всебічного захисту прав та свобод людини і громадянина.
Незважаючи на посилення уваги вчених до проблеми правоутворення, у сучасній вітчизняній юридичній науці остання вивчається, як правило, у частині питань правотворчості, нормотворчості, законотворчості, формування права тощо.
Метою курсової роботи є дослідження поняття правоутворення як складного процесу формування юридичних норм та розкриття особливостей видів джерел права.
Для досягнення цієї мети в процесі написання курсової роботи ставилися такі основні завдання:
дослідити поняття та етапи процесу правоутворення;
визначити поняття та ознаки правотворчості;
з'ясувати принципи і функції правотворчості;
охарактеризувати види правотворчості;
розкрити характерні особливості видів джерел права.
Предметом даного дослідження є суспільні відносини,що утворюються у сфері формування загальнообов'язкових формально-виражених правил поведінки (джерела) права.
Об'єктом дослідження курсової роботи є теоретичні аспекти права.
Теоретичною основою дослідження є праці таких вітчизняних науковців як: О. Зайчука, Н. Оніщенка, О. Скакун, М. Цвіка, О. Теплюка, Н. Синидяк, С. Плавича, Н. Пархоменка, Л. Петрової, А. Нечипоренка, О. Волошенюка, О. Дашковської та інших.
Структура роботи складається зі вступу, трьох розділів, трьох підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг роботи складає 33 сторінки.
правотворчість джерело право
Розділ 1. Поняття правоутворення та його складові
Правоутворення є найбільш широкою категорією, що охоплює виникнення і організацію буття права, його упорядкування і розвиток в різних аспектах і напрямах.
Цей процес складається з кількох етапів. На першому етапі цього процесу відбувається формування певних суспільних відносин, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру. На другому етапі (правозакріплення) відбувається державне санкціонування суспільної та державної (в історичному аспекті передусім судової) практики, її розгорнуте законодавче закріплення. Шляхом правозакріплення складаються основи правового регулювання суспільних відносин. На третьому етапі держава з метою конкретизації та деталізації основ правового регулювання самостійно створює широке коло правових приписів. Саме цей етап і називається правотворчістю. Отже, правоутворення не зводиться до правотворчості, яка є лише останнім етапом цього процесу [6, с.125].
Сучасне теоретичне розуміння сутності правоутворення базується на:
концепції єдності та відмінності права і закону, яка відбиває точку зору, що право може існувати й поза такою своєю інституційною формою як законодавство (у вигляді рівного і справедливого масштабу, норми, міри свободи, які знаходять своє відображення у правових принципах, суб'єктивних правах, конкретних правовідносинах і т. і.);
теоріях правової держави і громадянського суспільства, згідно з якими домінуюче значення має громадянське суспільство - спільність рівних, вільних і незалежних осіб, які по відношенню до держави виступають як громадяни;
принципі розподілу влади, який є за своєю сутністю розподілом правових форм діяльності держави чи форм здійснення державної влади по формуванню і забезпеченню реалізації права як органами держави, так і громадянським суспільством;
не універсальності права в контексті існування різних цивілізацій у процесі розвитку людства, наявності у світі різних національних правових систем, які об'єднуються у правові сім'ї (романо-германську, англо-американську, релігійного права та традиційного права) існують свої норми [2].
Правоутворення - це відносно тривалий процес формування юридичних норм, що починається з визнання державою певних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їх правового регулювання, формального закріплення і державного захисту юридичних приписів [9, с. 20].
Формування права - це складний, багатоаспектний соціальний процес, зумовлений взаємодією об'єктивних умов і суб'єктивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових норм права.
Правоутворення - це сукупність форм, методів та засобів виникнення, розвитку та зміни права як системи норм права [29]. Зі змістової сторони правоутворення включає:
суб'єкти, форми, методи та засоби виникнення, розвитку права чи правової системи (структурно-інституціональний аспект);
процеси виникнення, розвитку права чи правової системи (функціональний аспект) [10].
Виходячи з того, що право існує не тільки у вигляді норм, але й правосвідомості, правовідносин, правомірної поведінки, доцільно виділити такі рівні правоутворення:
гносеологічний, який відбиває процес виникнення і становлення права у формі правосвідомості;
онтологічний, згідно якого право формується у формі конкретних правовідносин - правового зв'язку суб'єктів права у вигляді зв'язку їх суб'єктивних прав і обов'язків, що переводяться із сфери можливого в дійсність за допомогою правомірної поведінки;
інституціональний, який розглядає право як систему норм. Узагальнюючи викладені положення, слід зазначити, що правоутворення як процес виникнення і становлення права складається з таких етапів:
формування конкретних відносин безпосередньо в суспільному житті на основі матеріальних умов існування суспільства та правосвідомості його членів;
узагальнення і формулювання державою природних, таких що виникли еволюційним шляхом, конкретних правовідносин, в формі нормативно-правових актів чи інших державних юридичних рішень (документів);
втілення формалізованих загальних норм права, знову таки, в конкретні правові відносини, але вже більш впорядковані, стабільні, захищені [22, с.71].
Таким чином, можна говорити про те, що сучасне розуміння правоутворення відрізняється від такого, що домінував у нормативному підході, основу якого складав процес правотворчості. Правотворчість в межах вищевикладеного тлумачення правоутворення є одним із його етапів, рівнів або його державною формою.
Отже в межах правоутворення необхідно вести мову, про формування права та формулювання права. Під формуванням права розуміють процес утворення правил, що стихійно склались у суспільстві та служать зразком, який необхідно підкріпити або заборонити правом. А формулювання права - це діяльність компетентних державних органів. їх посадових осіб або громадянського суспільства зі зміни, встановлення або скасування норм права, що відбувається у формі правотворчості.
Розділ 2. Правотворчість: загальнотеоретична характеристика
2.1 Поняття та ознаки правотворчості
У багатоманітній і динамічній правовій сфері суспільства правотворчість займає провідне місце. Це пояснюється тим, що саме правотворчість дає життя праву, породжує, формує й оформлює його. Тому є зрозумілим величезний суспільний інтерес до правотворчості. За результатами правотворчої роботи - якістю законів та інших нормативних актів - роблять висновок про державу в цілому, ступінь її демократичності, цивілізованості, культурності. Людське суспільство завжди потерпало через брак точних і довершених рішень, такої діяльності органів держави, в результаті якої створюються норми права, правила поведінки громадян і організацій.
Правотворчість - це форма владної діяльності держави, а в окремих випадках - безпосередньо народу, спрямована на формулювання чи санкціонування нормативно-правових актів, за допомогою яких у діючу систему права запроваджуються нові, змінюються чи скасовуються існуючі норми права [19, с.311].
Одна з важливих характеристик правотворчості полягає в тому, що це діяльність, яка пов'язана з прийняттям, виданням норм права, які є обов'язковими для тих, кому вони адресовані. Зміст і значення правотворчості полягає в тому, щоб вибрати такий варіант регулювання, юридичної регламентації, який би повною мірою відповідав поставленій меті. При цьому слід враховувати закономірності розвитку суспільства, сприятливі об'єктивні і суб'єктивні умови для прийняття нормативного акту, а також вибір оптимальної правової форми владного рішення (закон, указ, постанова, статут, регламент тощо).
Правотворчість характеризується такими ознаками:
1) є, переважно, діяльністю держави;
2) має організаційну спрямованість;
3) відображається в утворенні нормативно-правових актів, що містять норми права чи скасовують, змінюють їх;
4) суворо регламентується правовими нормами [5].
Зайчук О.В. виділяє такі ознаки правотворчості:
1) здійснюється уповноваженими суб'єктами: державою, суспільством (народом), органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, трудовими колективами;
2) виражається у встановленні (офіційному визнанні, конкретизації) нових, зміні тих, що діють, і скасуванні застарілих правових норм;
3) одержує завершення в письмовому документі
4) здійснюється з дотриманням процедури підготовки і ухвалення акта [12, с.438].
Держава веде свою законотворчу політику на основі вивчення потреб суспільства і пізнання тенденцій суспільного розвитку. Основними імпульсами щодо створення закону чи іншого нормативного правового акту є суспільно значуща проблема, гостра соціальна ситуація, не вирішення питань, тобто те, що має велике значення для більшості людей, для держави в цілому. Мистецтво правотворчості в тому і полягає, щоб, по-перше, вчасно, а по-друге, точно, адекватними правовими засобами відреагувати на суспільний "виклик", "зняти" гостроту ситуації.
Серед основних факторів, що формують основу оптимального та ефективного здійснення правотворчої діяльності, активно-творчого, випереджаючого впливу правових актів на динаміку суспільного розвитку, необхідно виділити:
1) економічні фактори - матеріальні умови життя суспільства, що зумовлені рівноправним існуванням різних форм власності, свободою підприємництва;
2) політичні фактори - великий вилив на правотворчу діяльність здійснює політична обстановка в країні, наприклад, взаємодія різних прошарків суспільства і груп населення, парламентських фракцій, рівень активності різних політичних партій, рухів та громадських об'єднань;
3) соціальні фактори - принципове значення при розробці нормативних актів має також ступінь піклування суспільства і держави про особу, її інтереси і потреби, про охорону та гарантування її прав і свобод;
4) національні фактори - у багатонаціональній державі процес формування норм права визначається переважно існуючими взаємовідносинами, формами співробітництва між націями і народностями, що живуть в країні, турботою щодо їх рівноправності та вільного розвитку;
5) зовнішньополітичні фактори - міжнародне становище держави, рівень та характер взаємовідносин з іншими державами і міжнародними організаціями також здійснює суттєвий вплив на правотворчість;
6) ідеологічні фактори - ідеологічна база права, правосвідомість громадян і суспільства в цілому, ступінь її впровадження в суспільну свідомість, правові ідеї, спрямовані на подальший розвиток законодавства [15, с.64].
З іншого боку, всі фактори правотворчості можна поділити на три групи - фактори, що визначають предмет правового регулювання; фактори, що виражають позиції учасників правотворчої діяльності; фактори власно юридичного характеру.
2.2 Принципи і функції правотворчості
Правотворча діяльність сучасних цивілізованих держав здійснюється на базі основних принципів, що представляють її ідейну та організаційну основу, визначають сутність, характерні риси і загальний напрям цієї діяльності. Під принципами правотворчості розуміють положення та ідеї, що покладені в основу даної діяльності і реалізація яких забезпечує якість нормативно-правових актів, оптимальне нормативне регулювання [1].
До загальних принципів правотворчості відносять:
законності - в основу цього принципу покладено правило, згідно якого вся правотворча робота по підготовці, прийняттю, впровадженню в життя і скасуванню нормативно-правових актів повинна здійснюватись в рамках закону;
гуманізму - це означає, що нормативно-правові акти повинні формулювати, захищати загальнолюдські цінності, природні права людини, створювати умови і механізми їх втілення в життя;
демократизму - сутністю правотворчості є вираження волі народу, безпосередня його участь в розробці і прийнятті нормативно-правових актів. Принцип демократизму означає необхідність виявляти і висловлювати в законах волю народу, його інтереси, припускає широке обговорення законопроектів представниками народу, різних соціальних верств і групами фахівців. Принцип демократизму означає врахування соціальних інтересів і можливості їхнього вираження у сфері правотворчості [20].
науковості - ефективному використанні досягнень юридичної та інших наук при розробці норм права. Науковість як принцип правотворчості передбачає необхідність наукового опрацювання найважливіших нормативно-правових актів, облік наукових даних, прогноз наслідків прийняття того чи іншого акта, використання прийомів і методів наукового аналізу, досягнень сучасної науки.
професіоналізм - даний принцип безпосередньо пов'язаний з якістю правотворчості. До даного роду діяльності повинні залучатися лише компетентні фахівці - юристи, соціологи, політологи тощо. Принцип професіоналізму передбачає участь у розробці правотворчих рішень кваліфікованих фахівців відповідних галузей, що мають професійну підготовку, великий досвід роботи і достатні знання. У підготовчій діяльності важливо максимально використовувати закордонний і вітчизняний досвід, результати соціологічних й інших досліджень, різного роду доповідні записки й інші матеріали. Варто уникати поспішних, непродуманих рішень [27];
принцип виконуваності відбиває необхідність враховувати при підготовці законопроекту, прийнятті закону всю повноту фінансових, кадрових, організаційних, юридичних умов, наявність яких дозволить закону чи іншому нормативно-правовому акту діяти, бути реалізованим;
принцип системності означає суворе дотримання системи права, законодавства, побудови галузі та ін. [20].
Виділяють такі спеціальні принципи правотворчості:
1) оперативність - полягає у швидкій підготовці та прийнятті нормативно-правових актів;
2) використання правового досвіду - необхідність спиратися на досвід інших держав;
3) зв'язок з практикою - норма повинна враховувати об'єктивний розвиток правовідносин [32].
Технічна досконалість прийнятих актів вимагає широкого використання вироблених юридичною наукою й апробованих правотворчою практикою способів і прийомів підготовки й оформлення нормативних текстів, правил юридичної техніки.
Функції правотворчості - це певні напрямки правотворчої діяльності стосовно права [31, с.328]. Види функцій правотворчості:
1. Новелізація права.
У вузькому змісті новелізація права - це прийняття абсолютно нових норм права - т. зв. "новел". У широкому змісті новелізація права (законодавства) - це: установлення (прийняття), зміна, скасування норм права; санкціонування вже існуючих норм (наприклад, звичаїв); прийняття, зміна, скасування, призупинення, продовження дії (пролонгирование) нормативного акту.
Новелізація права (у широкому змісті) припускає яка-небудь зміна стану діючих норм права, тобто внесення елемента новизни в стан як форми, так і втримування права. Новелізують (у широкому змісті) право й певні т. зв. інтерпретаційні акти - такі акти офіційного тлумачення норм права як, наприклад, що відповідають рішення Конституційного Суду України, що є суб'єктом офіційного тлумачення законів України.
2. Усунення (заповнення) пробілів у праві.
Заповнюють (усувають) пробіли в праві тільки суб'єкти правотворчості, суб'єкти правозастосування можуть тільки переборювати пробіли в праві (пробіли в законодавстві).
3. Деталізація (конкретизація) права.
Наприклад, норми законів можуть деталізуватися (конкретизуватися) нормами відповідних підзаконних актів.
4. Систематизація законодавства.
Найбільш радикальним способом систематизації законодавства є його кодифікація, що вносить елемент упорядкованості й у форму, і в утримування законодавства [18, с.149].
Всі функції правотворчості багато в чому діалектично взаємозалежні між собою, одна припускає іншу як причина припускає наявність її слідства. Наприклад, систематизація законодавства за допомогою його кодифікації супроводжується його новелізацією, деталізацією, заповненням пробілів [2].
Функції правотворчості реалізуються за допомогою певних організаційних форм правотворчості: а) у формі поточного правотворчості; б) у формі діяльності компетентних органів по систематизації нормативного матеріалу.
2.3 Види і форми правотворчості держави
Процес правотворення є складним і багатогранним явищем, тому для з'ясування його дійсного змісту важливе значення має класифікація правотворчості за різними критеріями.
Складність категорії правотворчості обумовлює різноманіття критеріїв її класифікації. Залежно від способів створення норм права правотворчість поділяється на наступні види:
а) санкціонування органами державної влади норм, які склалися, реально існують у вигляді звичаю або у вигляді нормативних положень, які виникли в результаті узагальнення практики діяльності людей або громадських організацій;
б) прийняття нормативно-правових актів суб'єктами правотворчої діяльності, що знаходить прояв у вигляді нормативно-правових актів, нормативно-правових договорів;
в) надання рішенням органів державної влади (судів, органів адміністративної юрисдикції) загальнообов'язкового значення при розгляді наступних аналогічних справ, створення, таким чином, правових прецедентів, які відповідно можуть бути судовими чи адміністративними [4, с.169].
Залежно від суб'єктів правотворчість поділяється на:
1) правотворчість народу в процесі проведення референдуму (референдум є безпосередньою формою участі народу в правотворчості, тобто прийнятті законів шляхом всенародного голосування). Як правило, законодавством країни закріплюється вища юридична сила законів, прийнятих на референдумі, крім того, такі закони не потребують додаткового затвердження і обов'язкові до виконання на всій території країни. Змінити правові акти, прийняті у такому порядку, можна лише в результаті проведення повторного референдуму.
2) правотворчість представницького органу державної влади - парламенту (наприклад, Верховної Ради України);
3) делеговану правотворчість як нормотворчу діяльність уповноважених органів державної влади, здійснювану за дорученням вищого представницького органу державної влади - парламенту:
правотворчість найвищого представницького органу (парламенту) держави або суб'єкта федерації. У більшості країн світу парламент має "монополію" на законотворчу діяльність;
правотворчість органів і посадовців виконавчої гілки влади (уряду, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, місцевої адміністрації тощо);
правотворчість глави держави;
судову правотворчість (характерно для країн англо-американської правової сім'ї;
правотворчість громадських організацій (наприклад, профспілок);
локальна правотворчість (на підприємстві, в установі, організації) [11, с.326].
4) правотворчість органів місцевого самоврядування;
5) правотворчість громадських організацій (наприклад, профспілок);
6) локальна правотворчість (наприклад, на підприємстві, в установі та організації) [13. с.401].
Залежно від юридичної сили актів, правотворчість поділяється на:
1) законотворчість (правотворчість вищого представницького органу, у процесі якої парламентом видаються нормативно-правові акти вищої юридичної сили - закони);
2) підзаконну правотворчість (її змістом є видання норм права Президентом, Урядом, міністерствами, відомствами, державними комітетами, місцевими органами державного управління, мерами, главами адміністрацій, керівниками підприємств, установ, організацій) [16, с.218].
Далеко не всім юридичним нормам необхідно надавати форму законів. Є ряд суспільних відносин, які можуть бути врегульовані підзаконними актами, нормативними договорами тощо. Крім всього іншого, підзаконна правотворчість характеризується більшою оперативністю, гнучкістю, меншою формальністю, більшою компетентністю конкретних суб'єктів, які її здійснюють.
Розділ 3. Поняття та види джерел права, їхні особливості
Право, як цілісне явище соціальної дійсності, має певні форми свого виразу. В юридичній науці розрізняють внутрішню і зовнішню форми права, під якими традиційно розуміють, у першому випадку, внутрішню структуру права, у другому - джерела права, що формально закріплюють правові явища і дозволяють адресатам знайомитися з їх змістом та користуватися ними.
"Джерело права" і "форма права" взаємопов'язані, але не тотожні поняття. Джерело права розкриває витоки формування права, причини і закономірності процесу його виникнення і розвитку, а форма права показує, як зміст права нормативно організується і виражається ззовні [8].
В юридичній літературі разом з терміном "форма права" використовується термін "джерело права". Вони досить тісно взаємопов'язані, але не співпадають. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються - чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми або групи норм.
Поняття "джерело права" вживається у розуміннях: матеріальному, ідеологічному, інституційному, формальному (юридичному).
Джерела права в матеріальному розумінні - це економічні, соціальні, політичні та інші умови, що спричинюють або об'єктивно зумовлюють виникнення правових норм. Джерела права в ідеологічному розумінні - це правова і політична свідомість суб'єктів нормотворчості; ідеї, концепції, теорії, покладені у підставу правових норм. Джерела права в інституційному розумінні - це діяльність публічних органів та інститутів (громадянського суспільства, держави) як суб'єктів формування і встановлення права. Джерела права у формальному (юридичному) розумінні - акти уповноважених суб'єктів права, що є формою вираження і закріплення правових норм і принципів, на основі яких виникають, змінюються чи припиняються правові відносини. Інакше, це зовнішні виявлення буття об'єктивно існуючих правових норм і принципів, які є мірою охоронюваного державою права [23, с.42].
Форми права - вихідні від держави або визнані нею зовнішні, офіційно-документальні способи вираження (організації, існування) змісту права, його норм і принципів, надання їм юридичного значення. При написанні "джерело (форма) права" підкреслюється, що мова йде саме про джерела права у формальному (юридичному) розумінні. Таким чином, під формою права розуміють способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм [24, с.12].
Правові системи сучасних держав розрізняються насамперед тим, яке із джерел права переважає в національній правовій системі даної держави, тобто якими специфічними способами й у яких особливих формах норми права одержують свій загальнообов'язковий характер, ким і як вони об'єктивуються назовні.
1. Правовий прецедент. У країнах англосаксонського права - Англії, США, Канаді, Австралії та інших - основною особливістю правової системи є визнання і широке використання судового прецеденту, тобто рішень судів, що набувають значення "зразка" для наступних рішень і тим самим встановлюють норми права.
Правовий прецедент - своєрідне джерело права англосаксонської правової системи. Прецедент являє собою таке рішення державного судового органу, що приймається за зразок при розгляді аналогічних справ у майбутньому. З його допомогою може бути підтверджений чи пояснений будь-який аналогічний факт чи обставина, що має значення при розгляді юридичної справи [26, с.34].
Ознаки правового прецеденту:
1. створюється правозастосовним суб'єктом, спеціально уповноваженим на правотворення;
2. містить норму права чи принцип права;
3. норма чи принцип права об'єктивуються в акті застосування права; має письмову зовнішню форму вираження;
4. поширює свою дію та має обов'язковий характер лише щодо суб'єктів та відносин в аналогічній справі;
5. Є більш близьким до юридичної практики;
6. Створюється лише за відсутності нормативно-правової регламентації;
7. має юридичну силу, похідну від суб'єкта право творення [21, с.25].
Виділяють такі види прецедентів за способами виникнення: нормативно-правові, правотлумачні (правороз'яснювальні), правозастосовні. Види прецедентів за суб'єктами правозастосовної нормотворчості: судові, адміністративні
Адміністративний прецедент - правотворчий акт, що за умов відсутності нормативно-правової регламентації приймається адміністративним органом (органом управління або посадовою особою) в результаті вирішення конкретної адміністративної справи і містить у своїх приписах казуальну норму права, якій надається загальнообов'язкове значення при вирішенні аналогічних справ у майбутньому. Адміністративний прецедент відіграє чималу роль у правовому регулюванні управлінської діяльності держави, але сфера його застосування є вужчою, ніж у судового прецеденту. В Україні адміністративний прецедент офіційно не визнаний [17, с.348].
Судовий прецедент - правотворчий акт, що за умов відсутності нормативно-правової регламентації приймається судом в результаті вирішення конкретної судової справи і містить у своїх приписах казуальну норму права, якій надається загальнообов'язкове значення при вирішенні аналогічних справ у майбутньому [30]. Наголосимо, що підставою застосування судового прецеденту є обґрунтування, що жодна зі всіх чинних правових норм не відповідає певному випадку. Для держав континентальної Європи (романо-германського права) прецедентна судова правотворчість не властива, але вона поступово запроваджується. Так, правотворчі повноваження Федерального конституційного суду Німеччини закріплені у чинному німецькому законодавстві. В Україні прецедентна судова правотворчість офіційно не визнана, але є достатнє підґрунтя для її визнання.
Суть судового прецеденту - в обов'язку суддів ухвалювати рішення на основі рішень вищих судів. Судовий прецедент створюється, як правило, вищими органами судової системи. Умовою дії системи прецедентів є наявність джерел інформації про прецеденти, тобто судових звітів [7].
2. Нормативно-правовий акт. У країнах континентальної Європи, у тому числі й в Україні, основним видом джерел права є нормативно-правові акти: закони, укази, декрети, постанови та ін.
Нормативно-правові акти - комплекс загальнообов'язкових актів правотворчості, виданих органами законодавчої і виконавчої влади у спеціально визначеному порядку за певними процедурами, що містять правила поведінки загального характеру [24, с.12].
Нормативно-правові акти видаються органами державної влади лише у певній формі й у рамках компетенції певного правотворчого органу. Звідси юридична чинність нормативно-правового акта визначається місцем у системі органів держави того органу, який його видав. Вищими за юридичною силою є Конституція і закони [2].
Нормативно-правовими ці акти називаються тому, що містять норми права загальнообов'язкового характеру. Власне кажучи, це поняття є синонімом поняття "законодавство" у широкому розумінні слова. Це основне джерело права у країнах романо-германської правової системи, але неабияку роль відіграють нормативно-правові акти й у країнах англо-американського права. Офіційна письмова форма нормативно-правових актів дозволяє чітко формулювати правові норми, забезпечувати їхній загальнообов'язковий характер, систематизувати їх.
Нормативно-правові акти мають певні переваги перед іншими джерелами права, для них характерні такі ознаки. Вони:
1) завжди містять загальні приписи, тобто правові норми, які поширюються на певний вид суспільних відносин;
2) приймаються тільки чітко визначеними правотворчими суб'єктами і в межах їх компетенції;
3) приймаються з дотриманням певної юридичної процедури;
4) ухвалюються суб'єктами правотворчості у формах, визначених для кожного з них Конституцією і законами України;
5) є обов'язковими для виконання, забезпечуються системою державних гарантій, у тому числі й примусовими засобами;
6) діють в часі, протягом якого нормативно-правовий акт має юридичну силу, просторі, на який поширюється чинність нормативно-правового акту та за колом осіб, які підпадають під вплив нормативно-правового акту і на основі його набирають суб'єктивних прав і юридичних обов'язків [25, с.24].
До нормативно-правових актів, як офіційно письмового документа ставляться відповідні вимоги, а саме:
1) структура нормативно-правового акта повинна включати назву, преамбулу, розділи, глави, статті, пункти, підпункти статей, дату і місце його прийняття, а також підпис відповідної посадової особи;
2) нормативно-правові акти підлягають обов'язковій державній реєстрації та обліку. З цією метою в Україні створено Єдиний державний реєстр нормативно-правових актів;
3) при створенні нормативно-правових актів враховуються правила юридичної техніки, які передбачають вимоги щодо використання мови, юридичної термінології, прийомів і засобів викладення тексту, юридичних конструкцій тощо;
4) нормативно-правові акти публікуються в офіційних друкованих виданнях [14, с.172].
Нормативно-правові акти є основним джерелом права в Україні, їх можна класифікувати:
1) за юридичною силою - на закони і підзаконні акти;
2) за суб'єктами правотворчості - на нормативні акти, прийняті народом на референдумі, главою держави, органами законодавчої, виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, громадськими об'єднаннями, посадовими особами тощо;
3) за сферою дії - на загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;
4) за галузевою належністю - на нормативні акти, які містять норми конституційного, цивільного, трудового, сімейного, адміністративного, кримінального та інших галузей права;
5) за зовнішньою формою виразу - на закони, постанови, укази, розпорядження, рішення, накази тощо [2].
У деяких країнах значну роль у формуванні й розвитку права, поряд із законами й іншими актами державних органів, відіграють такі специфічні джерела, як релігія і звичаї.
3. Релігійні норми. Під безпосереднім впливом релігійних норм формується канонічне право - правила поведінки нормативного загальнообов'язкового характеру в країнах, де релігія не відділена від держави, визнається одним із державних інститутів. Його змістом є релігійні настанови, визнані органами державної влади. Вважається, що вони є результатом божественного одкровення і здебільшого не підлягають зміні чи скасуванню. Канонічні норми як джерело права набули широкого розповсюдження в Середні віки, а нині мають офіційний характер лише в деяких країнах мусульманського Сходу й у Ватикані [16, с. 201].
Релігійно-правовий текст релігійно-правова норма) акт-документ, який містить церковний канон або іншу релігійну норму, що переплетена з нормами моралі і права, санкціонована державою для надання їй загальнообов'язкового значення і забезпечена нею (Веди, Біблія, Тора, Коран, енцикліки Папи Римського). Ознаки релігійно-правових текстів як джерел права:
1) мають документальну (письмову) форму - існують у вигляді збірників: Біблія, Коран, Сунна, Тора, Звід канонічного права, релігійні книги буддистів та ін., у рішеннях зборів вірян або духівництва (постанови соборів, колегій, конференцій), у творах авторитетних релігійних письменників;
2) як першоджерело виступає воля божества, виражена у релігійних книгах;
3) мають систематизований характер - складаються із системи переплетених норм релігії, моралі, права як "боговстановлених" правил поведінки для людей;
4) створюються, як правило, на підставі життєвих казусів і мають метафоричну форму викладу нормативного матеріалу,
5) мають персональний, а не територіальний характер - поширюються тільки на вірян і є для них певними офіційними релігійно-нормативними актами;
6) затверджуються вищими органами церковної влади (постанови Вселенських соборів та ін.);
7) реалізуються переконанням, виконанням, дотриманням і примусом. Доповнює релігійно-правові тексти як джерела права їх тлумачення богословами, правознавцями, церковними авторитетами, яке слугує додатковим джерелом права, наприклад Талмуд виступає джерелом тлумачення для Тори, фетви або "толки" (сунітські, шиїтські, ханітбалістські та ін.) - для Корана [8].
4. Правовий звичай. Під правовим звичаєм розуміється звичай, що одержав санкцію держави і визнаний внаслідок цього джерелом права. Правовий звичай - правило поведінки, яке в результаті багаторазового повторення в часі і просторі набуває певної стійкості, закріплюється у практичному досвіді і психології людей, санкціоноване державою шляхом посилання на нього в нормі закону або використання його як основи судового рішення [11, с.321].
Держава визнає не всі звичаї, що сформувалися в суспільстві, а лише ті, котрі мають найбільше значення для суспільства, збігаються з його інтересами і відповідають історичному етапу його розвитку. Ознаки правових звичаїв:
1) виникають на основі норм-звичаїв, що регулюють найбільш стійкі суспільні відносини протягом тривалого часу (формувалися вже під час розпаду первіснообщинного ладу) і містять норми права;
2) санкціонуються державою (під час розпаду первіснообщинного ладу їх офіційне санкціонування здійснювалося "вождями" - старійшинами роду, племені);
3) виражають суспільні інтереси в територіальних межах будь-якої форми самоорганізації населення;
4) визначаються особливостями (господарськими, етнічними, культурними, релігійними тощо) тієї соціальної групи, де формувалися;
5) перебувають у відповідності з моральними підвалинами соціального середовища, де формувалися;
6) мають обмежені регулятивні можливості - поширюються на незначне коло адресатів, незначну кількість випадків;
7) мають юридичну силу, похідну від суб'єкта санкціонування [8].
Правові звичаї в державно-організованому суспільстві виникають на основі норм-звичаїв лише після їх санкціонування державними органами - тільки у такому випадку норми-звичаї набувають правового характеру, стають правовими звичаями (входять до звичаєвого права, що слугує джерелом права), мають посилання на них в нормативно-правовому акті, а їх додержання забезпечується примусовою силою держави.
5. Нормативний договір. На відміну від інших договорів, нормативному договору притаманний ряд ознак. Суб'єктами цього договору завжди є учасники публічно-правових відносин, здебільшого ті, що мають владні повноваження (держава, державні органи, посадові особи). Суб'єкт нормативного договору є колективним. Норми, що містяться в договорах такого роду, є загальнообов'язковими для виконання. Правила поведінки, що складають зміст договору, розраховані на невизначене коло суб'єктів. Форма укладання завжди письмова [17, с.340].
Для нормативно-правового договору притаманні наступні ознаки:
1) нормативно-правовий договір - це документ, який закріплює волевиявлення сторін з приводу прав і обов'язків, встановлює порядок його реалізації, а також взаємну відповідальність за невиконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зобов'язань;
2) договір з нормативним змістом завжди містить загальні правила поведінки і не має персоніфікованого характеру;
3) суб'єктом договору завжди є суб'єкт публічно-правових відносин, і перш за все той, що має владні повноваження. Від того яке місце займає суб'єкт договору у механізмі держави залежить юридична сила договору, тобто чим вище місце суб'єкта, тим більша сила договору;
4) змістом нормативно-правового договору є норми права, що виникають у результаті згоди сторін та регулюють взаємні інтереси суб'єктів договору (норми-цілі, норми-наміри, норми-узгодження, норми-утримання тощо). Зміст договору не може суперечити конституції та чинному законодавству;
5) нормативно-правовий договір має тривалий строк дії, він набирає чинності лише після проведення відповідної процедури (ратифікації, підписання тощо);
6) норми, які містяться у нормативно-правовому договорі, є загальнообов'язковими до виконання, вони забезпечуються гарантіями держави та її органами шляхом застосування різних форм і методів, у тому числі й державним примусом;
7) нормативно-правовий договір є частиною національного законодавства і може бути підставою для укладання інших правових актів.
Нормативно-правові договори, як джерело права, можуть належати до різних галузей права (конституційне, міжнародне, цивільне, трудове право тощо), проте вони не можуть бути застосовані у всіх формах суспільних відносин, а також у процесі регулювання відносин між фізичними особами [19, с.297].
Нормативний договір, тобто договір, що містить норми права, застосовується як джерело права головним чином у трьох сферах: у трудовому праві - колективний, у конституційному праві - федеративний та конституційний, у міжнародному публічному праві - міжнародний.
6. Правова доктрина. У ряді правових систем до числа джерел права належить також правова доктрина (вчення, система знань), тобто думки авторитетних учених з питань права. Специфіка і складність права об'єктивно веде до участі юристів-учених у поясненні тих чи інших проблемних моментів юристам-практикам. Сюди належить і така сфера цієї діяльності, як тлумачення (з'ясування і роз'яснення) права. Так, думки провідних юристів були джерелом права в Давньому Римі, де їх повчання ставали складовою нормативно-правових актів, кодексів, судових прецедентів. Яскравий приклад - кодекс Юстиніана (VI ст. н. е.), до якого увійшло багато положень римських юристів. У європейській середньовічній правовій історії велике місце займали глосатори (тлумачі, коментатори). Важливу роль відіграла правова доктрина у становленні й розвитку мусульманського права, у тій частині ісламу, що є основою для вирішення сімейно-шлюбних, майнових й інших спорів [25, с.25].
Правова доктрина - акт-документ, який містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, що розробляються вченими з метою вдосконалення законодавства, усвідомлюються (сприймаються) суспільством, та підтримуються (формалізуються) державою [3, с.834].
Ознаки правової доктрини:
1) є науковим обґрунтуванням соціально закономірного виникнення, функціонування і розвитку явищ правової реальності;
2) є системним утворенням - становить логічно пов'язані системи філософських і правових ідей та принципів концептуального рівня;
3) є домінуючою науковою концепцією, котра після її офіційної апробації може стати документом імперативного (а не декларативного) характеру, який відповідає найвищому рівню в ієрархічній системі засобів регулювання суспільної і державної життєдіяльності;
4) задає параметри державно-правового життя, спираючись на досягнення національної і світової юридичних думки і науки;
5) виконує функцію наукових і політичних підстав нормативно-правового регулювання відносин у тих сферах, в яких вона створена (освітня, військова та ін.);
6) набуває нормативного закріплення, обов'язковості у вигляді послань, звернень, основних напрямів державного і суспільного життя, тобто формалізується, чим відрізняється від правової теорії;
7) підтримується державою, її вищими посадовими особами [2].
У країнах англосаксонського права судді нерідко обґрунтовують свої рішення посиланнями на праці англійських учених. Такі праці, а також юридичні навчальні посібники називаються літературними джерелами права. Доктрина використовується в тих випадках, коли під час розгляду справи відсутній необхідний закон, судовий прецедент чи звичай/
7. Принципи права. Принципи права є джерелом права в багатьох правових системах. Разом з тим нині відсутня єдина концепція принципів права як джерела права.
У системі традиційного права немає поняття "принципи права", але існує комплекс основних ідей, що фактично є ними. Це насамперед ідеї про вічність, незмінність і універсальність норм традиційного права. Сьогодні в ряді країн мусульманського Сходу шаріат та його принципи вважаються основним джерелом права. У романо-германських країнах принципи права теж вважаються джерелом права. У деяких країнах загальні принципи права розглядаються як деяке вище право, своєрідний аналог природного права. Англійському праву в силу його специфіки невідоме поняття загальних принципів права. Споконвічно у разі прогалин судові справи вирішувались тут на основі раціоналізму та прагматизму. У сучасному світі досить поширені принципи міжнародного права [12, с.420].
Підводячи підсумок, варто зазначити, що на сьогодні існує доволі розгалужена система джерел права, і наявність чи відсутність конкретного елементу залежить безпосередньо від правової системи. Так, у країнах романо-германської правової сім'ї, де прецеденти не визнаються джерелом права, існуюча практика (засоби, узвичаєння, прийоми) вирішення справ судовими і адміністративними органами державної влади і прийняття відповідних правових актів має характер з'ясування і роз'яснення змісту правових норм. Зовсім протилежна ситуація у країнах англо-саксонської правової системи судовий прецедент є обов'язковим для судів тієї ж або нижчої інстанції при розв'язанні аналогічних справ, або є таким, що слугує прикладом тлумачення закону та не має обов'язкової сили.
Висновки
Отже, виходячи з вищенаведеного можна підсумувати наступне.
Правоутворення - це процес, який включає виникнення потреб суспільства у врегулюванні певних відносин і актів поведінки, їх усвідомлення, формулювання і юридичне оформлення у вигляді правових норм.
Правотворчість - це організаційно оформлена діяльність уповноважених суб'єктів з ухвали, зміни та скасування правових норм, здійснювана відповідно до суспільних потреб у нормативно-правовому регулюванні. Правотворчість виступає як офіційна складова правоутворення, самостійна і завершальна його стадія. Правоутворення здійснюється до правотворчості, поряд з нею, у вигляді правотворчості, після правотворчості, у процесі реалізації права.
Принципи правотворчості, насамперед, як регулятори суспільних відносин, багато в чому визначають перспективи розвитку не тільки права, а й суспільства, держави та, у кінцевому рахунку, сприяють усуненню прогалин або інших недоліків чинного законодавства.
Виділяють такі функції правотворчості: функція первинного регулювання нових суспільних відносин; функція оновлення нормативно правового матеріалу; функція ліквідації прогалин у позитивному праві; функція систематизації нормативно-правового матеріалу.
Найчастіше під джерелами права вчені-правники розуміють ті форми, в яких закріплюються загальнообов'язкові правила поведінки, тобто правові норми, які, власне, складають об'єктивне юридичне право. Тобто, під джерелами права слід розуміти форми об'єктивізації правових норм, які служать ознаками їхньої обов'язковості в даному суспільстві і в даний час.
"Джерело права" і "форма права" взаємопов'язані, але не тотожні поняття. Джерело права розкриває витоки формування права, причини і закономірності процесу його виникнення і розвитку, а форма права показує, як зміст права нормативно організується і виражається ззовні.
В юридичній літературі разом з терміном "форма права" використовується термін "джерело права". Вони досить тісно взаємопов'язані, але не співпадають. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються - чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми або групи норм.
В ході курсової роботи було встановлено, що серед традиційних джерел права, тобто тих, які є притаманні для більшості правових систем, представники юридичної науки виділяють наступні: правовий звичай - санкціоноване державою звичаєве правило поведінки загального характеру; правовий прецедент - виражене зовні рішення органу держави в конкретній справі, якому надається формальна обов'язковість при розв'язанні наступних аналогічних справ; нормативно-правовий договір - об'єктивоване формально обов'язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлене за взаємною домовленістю кількох суб'єктів і забезпечується державою; нормативно-правовий акт - письмовий документ компетентного органу держави, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру.
Також в ході курсової було досліджено і нетрадиційні джерела (форми) права, такі як правова доктрина та релігійно-правовий текст. Зокрема під релігійно-правовим текстом (або релігійно-правовою) як джерелом права науковці-правники розуміють акт-документ, який містить церковний канон або іншу релігійну норму, що переплетена з нормами моралі і права, санкціонована державою для надання їй загальнообов'язкового значення і забезпечена нею. Варто зазначити, що релігійно-правовий текст має поширення виключно у правових системах релігійного типу (наприклад, у мусульманських країнах).
Список використаної літератури
Артикуца Н.В. Мова і культура правотворчості. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ekmair. ukma.edu.ua/xmlui/bitstream/handle/123456789/2448/Artykytsa_Mova_i_kyltura. pdf? sequence=1
Ведєрніков Ю.А., Папірна А.В. Теорія держави і права. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://pidruchniki. ws/15840720/pravo/teoriya_derzhavi_i_prava_-_vedyernikov_yua
Великий енциклопедичний юридичний словник / За редакцією акад. НАН України Ю.С. Шемшученка. - К.: ТОВ "Видавницво "Юридична думка", 2007. - 922 c.
Волинка К.Г. Теорія держави і права: Навчальний посібник / К.Г. Волинка. - К.: МАУП, 2003. - 240 с.
Волошенюк О.В. Особливості розвитку правотворчості в романо-германській правовій системі. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://visnyk. univd.edu.ua/? controller=service&action=download&download=10317
Гусарєв С.Д. Теорія права і держави: Навчальний посібник / С. Гусарєв, А. Олійник, О. Слюсаренко. - К.: Всеукраїнська асоціація видавців "Правова єдність", 2008. - 270 с.
Дашковська О. Судовий прецедент і судова практика як джерела права. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64. exe? C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/vapny_2011_1_4. pdf
Джерела права у правових системах світу. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.viche. info/journal/1961/
Дідич Т.О. Генеза правоутворення / Т.О. Дідич // Часопис Київського університету права. - 2010. - № 4. - С. 20-22
Дідич Т.О. Сучасне правоутворення як основа розвитку прав людини. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://dspace.uabs.edu.ua/jspui/bitstream/123456789/1706/1/3. pdf
Загальна теорія держави і права / М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко, Л.Л. Богачова [та ін.]. - Харків: Право, 2002. - 432 с.
Зайчук О.В., Заєць А.П., Журавський В.С., Копиленко О.Л., Оніщенко Н.М. Теорія держави і права. Академічний курс: підручник / О.В. Зайчук (ред. ), Н.М. Оніщенко (ред. ). - 2-ге вид., переробл. і доп. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 688c.
Кельман М.С., Мурашин.О.Г., Хома Н.М. Загальна теорія держави та права: Підручник / М.С. Кельман, О.Г. Мурашин, Н.М. Хома. - 3-тє видання, стереотипне. - Львів: "Новий Світ-2000", 2007. - 584 с.
Кириченко В.М. Теорія держави і права: модульний курс: Навч. посіб. /Кириченко В.М., О.М. Куракін. - К.: Центр учбової літератури, 2010. - 264 с.
Ковальський В.С. Правотворчість: теоретичні та логічні засади: [монографія] / В.С. Ковальський, І.П. Козінцев. - К.: Юрінком Інтер, 2005. - 192 с.
...Подобные документы
Поняття та види функцій права. Поняття, ознаки та основні елементи системи права. Предмет та метод правового регулювання як підстави виділення галузей в системі права. Поняття та види правових актів. Поняття, функції, принципи та види правотворчості.
шпаргалка [144,6 K], добавлен 18.04.2011Визначення поняття та головне призначення правотворчості, її ознаки та основні функції. Характеристика принципів гуманізму, демократизму, законності, гласності, науковості і системності. Законодавча техніка, стадії та суб'єкти правотворчого процесу.
курсовая работа [32,3 K], добавлен 05.12.2010Поняття держави, її ознаки та функції. Поняття, ознаки та функції права. Правові норми: поняття, ознаки, структура та види. Характеристика джерел права. Основні принципи діяльності державного апарату України. Правовідносини: поняття, ознаки, структура.
лекция [30,9 K], добавлен 23.06.2015Поняття і призначення соціальних норм, їх ознаки і класифікація за критеріями. Місце норм права в системі соціальних норм. Взаємодія норм права і норм моралі в процесі правотворчості. Співвідношення права і звичаю, корпоративних і релігійних норм.
курсовая работа [52,2 K], добавлен 21.03.2014Поняття і форми реалізації норм права, основні ознаки правовідносин та підстави їх виникнення. Сутність, стадії та особливості правозастосувального процесу, акти застосування норм права. Вимоги правильного правозастосування та стан права в Україні.
курсовая работа [36,0 K], добавлен 22.03.2011Структура та основні елементи нормативно-правового акту, його місце та роль у житті держави, етапи правотворчості. Ознаки та види нормативно-правових актів, його відмінність від інших джерел права. Принцип вступу закону в дію. Зворотна сила закону.
курсовая работа [73,9 K], добавлен 13.09.2009Основоположні принципи суверенної демократичної правової держави. Форми вираження (об'єктивації) конституційно-правових норм. Погляди правознавців на сутність і зміст джерел конституційного права. Конституція, закони та підзаконні конституційні акти.
реферат [28,5 K], добавлен 27.01.2014Поняття та структура правосвідомості, принципи ї формування та напрямки нормативного регулювання, значення. Класифікація форм правосвідомості за суб'єктами і глибиною відображення правової дійсності. Роль правосвідомості в процесі правотворчості.
курсовая работа [50,8 K], добавлен 22.11.2014Характеристика норм права як різновид соціальних норм; поняття, ознаки та форма внутрішнього змісту правової норми. Тлумачення норм права як юридична діяльність. Поняття, способи, види та основні функції тлумачення норм права; реалізація правових норм.
курсовая работа [58,1 K], добавлен 05.10.2010Поняття, ознаки, основні теорії походження та історичні типи держави. Форми державного правління, устрою та режиму. Поняття та класифікація основних прав, свобод і обов’язків людини. Види правових систем сучасності. Принципи юридичної відповідальності.
шпаргалка [59,3 K], добавлен 11.04.2014Основні риси та класифікація правової поведінки. Поняття, ознаки, причини правопорушень. Види злочинів і проступків. Функції та принципи юридичної відповідальності. Правомірна поведінка: поняття, основні види і значення у процесі реалізації норм права.
курсовая работа [34,4 K], добавлен 12.09.2013Сутність правоутворення як процесу виникнення і становлення права. Поняття, місце, види і функції судової практики. Значення і роль судового прецеденту у формуванні і розвитку права України і країн романо-германської та англо-американської правової сім’ї.
контрольная работа [35,5 K], добавлен 13.01.2014Історія виникнення та розвитку правової держави. Сутність поняття та ознаки громадянського суспільства. Розвиток громадського суспільства в Україні. Поняття, ознаки та основні принципи правової держави. Шляхи формування правової держави в Україні.
курсовая работа [120,0 K], добавлен 25.02.2011Поняття, передумови виникнення та соціальна сутність держави. Співвідношення суверенітету народу, нації та держави. Історичні типи держав, їх загальна характеристика. Основні функції української держави. Сутність правової держави (Б. Кістяківський).
курсовая работа [41,1 K], добавлен 23.11.2010Система соціальних норм, місце та роль права в цій системі. Поняття права, його ознаки, функції, принципи. Поняття системи права як внутрішньої його організації. Характеристика основних галузей права України. Джерела права як зовнішні форми його виразу.
курсовая работа [60,9 K], добавлен 25.11.2010Поняття принципів і функцій права, їх характеристика, особливості, а також розкриття сучасних поглядів на функції права. Форми і методи втілення в життя функцій права. Причини невиконання функцій права. Функції права і механізм управління держави.
курсовая работа [43,6 K], добавлен 11.05.2011Характеристика, поняття, ознаки норм права як різновид соціальних норм. Поняття тлумачення правової норми і його необхідність як процесу. Загальна характеристика, сутність і значення тлумачення норм права. Тлумачення норм права, як юридична діяльність.
курсовая работа [59,7 K], добавлен 31.10.2007Правова охорона як основний напрямок діяльності держави. Поняття та ознаки правоохоронної функції держави, їх застосування. Принципи верховенства права, законності, пріоритету прав і свобод людини і громадянина. Реалізація правоохоронних повноважень.
статья [29,4 K], добавлен 11.09.2017Поняття, ознаки та види соціальних норм, їх роль в суспільному житті людини, співвідношення та взаємодія. Класифікація структурних елементів норм права за ступенем визначеності та складом. Форми викладення норм права у статті нормативно-правового акта.
курсовая работа [44,5 K], добавлен 07.10.2014Поняття та сутність тлумачення норм права. Причини необхідності тлумачення правових норм та способи його тлумачення. Класифікація тлумачення юридичних норм: види тлумачення норм права за суб’єктами та за обсягом їх змісту. Акти тлумачення норм права.
курсовая работа [57,3 K], добавлен 21.11.2011
