Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Загальні історичні аспекти становлення цивільного права в Україні

1.1 Римське право

Рецепція римського права в Україні

Вплив римського приватного права на законодавство України простежується упродовж 10-19 століття Найстародавнішою пам'яткою давньоруського права є «Руська правда», чимало положень якої мають безсумнівну схожість з положеннями римського приватного права у його візантійській інтерпретації, що свідчить про перейняття окремих законів з візантійського (грецького) законодавства.

Помітнішим та ширшим був вплив римського приватного права у законодавстві пізніших часів. Насамперед це стосується Литовських статутів, які замінили «Руську правду». Так Статут 1566 року своєю структурою та багатьма положеннями подібний до Дигестів та Кодексу Юстиніана. Ще більше вплив римського права позначився на Статуті1588 року, в якому детально врегульовано приватну власність на землю і значна увага приділена договірному праву.

На початку XVIII ст. під час складання «Прав, за якими судиться малоросійський народ» були використані Литовські статути, римські та німецькі джерела, польське законодавство, звичаєве право України і судова практика. У 1743 р. комісія подала законопроект, який, однак, не влаштовував царський уряд своєю самобутністю, відмінністю від тогочасного російського законодавства, а тому закон не був прийнятий, хоч фактично застосовувався до формування єдиної імперської системи законодавства.

Вплив римського приватного права на зміст «Прав…» був очевидним. Він виявився у розділах про володіння, право власності та сервітути, у правовому режимірухомих та нерухомих речей, первісних та похідних способах набуття власності, в захисті права власності віндикаційним позовом, у положеннях зобов'язального права тощо. Ще більшою мірою простежується вплив ідей та рішень римського приватного права на «Зібрання малоросійських прав» 1807 року.

Після жовтневого перевороту 1917 року в Росії всі правові рішення визначалися радянською доктриною. Перші роки радянської влади характеризуються руйнуванням наявної системи майнових відносин та відповідної їм системи права, відмовою від приватної власності. На пряме рецепіювання римського права було накладено табу. Зокрема, Ленін підкреслював, що нова влада не визнає нічого приватного, а все у сфері господарства є публічно-правовим, а не приватним. Такі вказівки і зауваження були дані стосовно Цивільного кодексу РРФСР 1922 року. Але підготовка Цивільного кодексу УРСР відбувалася в тих же умовах і в той же час, отож вони були орієнтиром і для тих, хто готував проект ЦК УРСР.

Часткова, опосередкована і прихована рецепція деяких положень та ідей римського приватного права спостерігається під час другої кодифікації українського радянського цивільного права в 1961-1963 рр.

Сучасну правотворчість в Україні багато в чому можна розглядати як пряму, так і непряму (опосередковану) рецепцію римського приватного права. В основу сучасної кодифікації цивільного права України покладенопринципи свободи договору і підприємницької діяльності, неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини, неприпустимість незаконного позбавлення права власності, судовий захист цивільного права й інтересу, а також справедливість, добросовісність і розумність (стаття 3 Цивільного кодексу України) -- засади, характерні саме для римського права.

Серед перешкод на шляху рецепції римського права у правову систему України -- обережне ставлення українських правників до надмірного запозичення зразків римського права; значна вкоріненість радянської правової доктрини, яка попри перегляд найбільш одіозних положень все ще продовжує визначати правові процеси в сучасній Україні

Рецепція права може бути різних видів.

Є пряма (первинна) та похідна (вторинна) рецепції. Ідеї римського права, окремі його положення, правничі рішення досить часто рецепіюються опосередковано, наприклад, шляхом запозичення ідей з правничої системи або законодавства окремої країни, де рецепція вже відбулася раніше («вторинна» або «похідна» рецепція). Типовий приклад -- запозичення багатьма країнами положень Кодексу Наполеона або Німецького Цивільного Уложення.

Рецепція також може бути не лише явною, а й латентною (прихованою). Це відбувається, наприклад, у тих випадках, якщо запозичення певних ідей або якихось засад, принципових рішень тощо зроблено з проголошенням принципово іншого підходу. З таким видом рецепції зустрічаємось, наприклад, коли йдеться про правотворення у радянській державі, або в інших країнах, де панувала чи панує соціалістична концепція цивільного права, що відкидає суть та головні ідеї приватного права взагалі та права римського зокрема. У такому разі запозичення, як правило, все ж таки відбувається, але офіційно проголошується відмова від «застарілих» принципів.

Протягом XVI ст. було видано три Литовські статути: у 1529 р. -- «Старий», 1566 р. -- «Волинський», 1588 р. -- «Новий».

Статут 1529 р. за своїм змістом та структурою був близьким до Руської Правди. Однак проіснував він не дуже довго. Оскільки його норми мало відповідали політичним та економічним потребам феодального суспільства, що розвивалося, вже у 1544 р. було створено комісію для розробки нового Статуту.

У 1566 р. Другий Статут було прийнято на сеймі у Вільно і поширено його дію на Волинь, Поділля та колишнє Київське князівство. Своєю структурою та багатьма положеннями він схожий на Дигести та Кодекс Юстиніана. Він містив такі, зокрема, розділи: основні засади права та державне право, земська оборона, правове становище шляхти, суд та судова система, шлюб та сім'я, опіка, записи й продаж, спадкування, земельні спори, лісові промисли, кримінальні злочини.

Подібність стає ще помітнішою при ознайомленні з положеннями про вільне розпорядження маєтностями, сервітутними правами, нормами про купівлю-продаж, позику, заставу та ін.

Помітно вплив римського права і на Статут 1588 р., де досить ретельно врегульовано приватну власність на землю, яка могла належати як поміщикам, так і селянам. Значну увагу приділено також договірному праву.

На відміну від давньоруського права, що широко допускало застосування усної форми договору, Третій Статут встановлював, як загальне правило, вимогу письмового оформлення угод. Крім того, для деяких випадків передбачалась реєстрація угоди в суді, укладення її у присутності свідків та ін.

Загалом можна зробити висновок, що Статути Великого князівства Литовського були результатом використання та творчої переробки поточного литовського законодавства та судової практики, положень римського, німецького, польського права, а також звичаєвого права Литви, Польщі, України.

Якщо зважити на те, що німецьке та польське право того часу формувалось під помітним впливом римського права, то можна дійти загального висновку про рецепцію римського права в Україні у XVI ст. Особливостями її було те, що відбувалось начебто «подвійне накладання» римсько-правових ідей -- через давньоруське право, що зазнало часткового впливу візантійського (опосередковано -- римського) права, та через німецьке та польське право, де римське право було рециповане за західноєвропейським типом.

Римське право в незалежній Україні

Римське право та юриспруденція незалежної України перебувають, так би мовити, у нестійкому динамічному зв'язку, який почав формуватися ще в СРСР у період так званої «перебудови» 80-х років.

Сутність змін, що намітилися в той час, полягає у визнанні існування і навіть пріоритету так званих загальнолюдських цінностей, в тому числі суверенітету особи, можливості мати приватну власність, вільно укладати угоди, що не суперечать моральності та не порушують права інших суб'єктів, права вимагати від держави виконання нею зобов'язань перед громадянами тощо.

Перші ознаки такого підходу намітилися вже у зміні радянської правової доктрини наприкінці 80-х років і знайшли відображення в проекті Основ цивільного законодавства 1991 р. Однак повною мірою вони проявилися в Україні вже після проголошення незалежності.

В результаті розширення методологічної бази міняються підходи до правотворення у галузі приватного (цивільного) права. Створюється Цивільний кодекс України, який справедливо оцінюють як Кодекс приватного права.

Певні зрушення намітилися в усвідомленні значення римського права для формування загальної культури правника. Римське приватне право є обов'язковою дисципліною практично в усіх солідних вищих навчальних закладах України, а в деяких з них є до того ж спецкурси, присвячені окремим аспектам римського права, його рецепції, впливу на окремі галузі законодавства тощо.

Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що римське право в Україні має непогане майбутнє, сподіваємося, що у XXI ст. йтиметься не лише про цивільне право України, а й про Українське Римське право.

1.2 Козацьке право

Звичаєве "козацьке право" Запорозької Січі

Звичаєве право Запорозької Січі у частині правових інститутів не знало різниці між кримінальними й цивільними правопорушеннями; урегульовувало відносини кримінального (злочини, покарання) і цивільного (право власності, угоди) характеру.

Найбільшого розвитку набула сфера кримінально-правового регулювання, особливо норми, що встановлювали відповідальність за злочини. Злочином уважалася шкода, заподіяна життю, здоров'ю, майну, честі особи або всьому запорозькому товариству. "Козацьке право" передбачало досить широкий перелік злочинів, які, залежно від об'єкта злочину, умовно поділяють (І. Грозовський) декілька видів: військові (порушення правил несення служби, дезертирство, ухиляння від служби); службові (розкрадання скарбниці, перевищення службових повноважень і зловживання службовим становищем); проти порядку управління і суду (непокора адміністрації, фальшивомонетництво, підроблення печаток і документів, кривоприсяга і кривосвідчення в суді); проти особи (убивство, завдання каліцтва, ран чи побоїв, образа); проти власності (крадіжка, пограбування, приховування краденої речі, знищення чужого майна); проти моралі ("зганьблення жінки не по пристойності", перелюбство чи зв'язок із жінкою (на Січі), приведення на Січ жінки).

Мета покарання полягала у відплаті й відшкодуванні збитків та в залякуванні. Широко застосовувалися публічні види покарань. Покарання мали публічний характер. Вироки виносилися й виконувалися на площі привселюдно. Це робилося з двох причин: по-перше, вважалося, що публічне покарання було пересторогою дія інших козаків утриматися від злочинних дій; по-друге, велика ролі у справі винесення вироку та його виконання належала козацькій громаді. Для звичаєвого права запорозьких козаків було характерним установлення виду покарання без визначення його міри. Воно відзначалося значною суворістю. Широко застосовувалася смертна кара, сфера застосування якої (за І. Грозовським) була досить близькою до визначеної Литовськими статутами. Щоправда, з часом і застосування смертної кари звузилося.

Смертну кару, що поділялася на просту й кваліфіковану, здійснювали закопуванням у землю (за вбивство товариша), повітанням посадженням на гостру палю, у топленням і забиванням біля ганебного стовпа киями. Зокрема, останньому покаранню, яке виконувалося найчастіше, піддавали злодіїв, переховувачів краденого, боржник", осіб, що дозволяли собі перелюбство, вчинили бійку або насильство.

Досить суворими були тілесні покарання, які залежно від мети поділялися на болючі (побиття киями) і калічницькі (відсіканні носа, вух, кінцівок, таврування). За крадіжку, заподіяння тілесних ушкоджень часто карали покаліченням - ламали руку або ногу. Ув'язнення як вид покарання застосовувалося тільки як тимчасовий захід, до остаточного розслідування справи або ж до виконання смертного вироку. За дрібні провини застосовувалось прив'язування чи приковування до ганебного стовпа.

Відомостей про норми, які регулювали би відносини цивільно-правового характеру, збереглося дуже мало. Козакам були відомі такі складні юридичні поняття, як давність володіння, право першого володіння, нерівний розподіл стягнення. Норми звичаєвого права встановлювали порядок володіння й користування землею, лісами, озерами. Земля й усі угіддя вважалися спільною власністю. Землею користувався кожен, хто мав змогу її обробляти, а угіддя (особливо риболовні - лимани, ставки, степові річки) підлягали щорічному розподілу між куренями, яке здійснювалося жеребкуванням. З часом на запорозьких землях почала формуватися приватна власність на землю (XVIII ст.). Цей процес відобразився і в праві. Так, у період Нової Січі, за спостереженнями вже неодноразово згадуваного авторитетного сучасного вченого І. Грозовського, посилилася відповідальність за збройні напади козацько-селянських низів на землю старшин і багатого козацтва.

Зобов'язання виникали внаслідок заподіяння шкоди і з договорів. Звичаєве право Запорозької Січі знало також різноманітні угоди. Найпоширенішими договорами між козаками були міна, купівля-продаж майна, дарування, позика, особистий найм. Усі вони укладалися в усній формі (за винятком договору позики).

Суд на Запоріжжі був "простим, правим і скорим" (Д. Яворницький). Він не відділявся від адміністрації та ґрунтувався лише на нормах усного права. Писані закони інших держав не мали чинності. У судочинстві брала участь уся військова старшина. Рішення в особливо важливих справах виносив увесь кіш чи навіть рада.

Козацький суд у запорізьких козаків мав кілька інстанцій. Для козаків, що жили у паланках, таких інстанцій було чотири: паланковий суд, курінний отаман, військовий суддя й кошовий отаман. Для січовиків першою інстанцією був курінний отаман. Звичайно справа вирішувалася тією чи іншою особою з середовища козацької старшини у межах її компетенції. Рішення підлягало негайному виконанню. Проте, в окремих випадках допускалося оскарження рішення нижчої інстанції козацького суду у вищій (Я. Падох).

У судовій практиці козаків існував єдиний процес розгляду як кримінальних, так і цивільних справ. За докази в судовому процесі правили визнання сторін, покази свідків, різні письмові документи (наприклад, розписки в одержанні грошей чи майна тощо). Судовий процес був усним. Розгляд справи починався з умовляння злочинця покаятись у вчиненому злочині, відмовитися від поганих справ і добре поводитися. Наприклад, викрадачів худоби у татар прощали, якщо вони давали присягу в церкві, що відмовляються від вчинення поганих справ. У разі відмови давати покази обвинуваченого допитували під тортурами. Мали місце катування не лише в січовій, а й у паланкових в'язницях. Під час допиту військовий писар вів протокол. Коли злочинець визнавав свою провину, старшина на сходці виносила вирок, який відразу ж виконувався тут же, на місці злочину, або на ярмарку біля ганебного стовпа чи шибениці.

За наявності достатніх пом'якшувальних підстав злочинця могли відпустити на поруки близьких. Останні зобов'язувалися в разі повторного порушення закону спіймати злочинця і доправити його на Січ. Беручи до уваги наявність у злочинця на утриманні малолітніх дітей, дружини, смертну кару іноді замінювали побиттям киями.

Отже, правова система в Запорозькій Січі була своєрідним інструментом військово-адміністративної влади.

1.3 Радянське право

Формування основ системи радянського права в Україні

Формування в Україні основ радянського права як і радянської правової системи в цілому безпосередньо пов'язується з поширенням на її територію радянської влади (державності) і будівництвом радянського державного апарату. За спостереженнями дослідників (В. Грищук), впровадження нового типу права (названого згодом "соціалістичним") в Україні однозначно було підпорядковане правотворчій і правозастосувальній практиці РРФСР.

Ідейні засади формування в Росії нового "червоного" права було вироблено після жовтневого перевороту, коли більшовики відмовилися від попередньої державної і правової системи. В умовах відсутності писаних норм нового права згідно із широко розповсюдженою в цей час теорією "соціальних функцій права" основним його джерелом ставала т. зв. "революційна правосвідомість". Виникло навіть гасло: "Багнет на фронті - революційна совість у суді" або "роби те, що підказує совість". Це означало, що нове право повинно було формуватися за принципом доцільності, який протиставлявся принципу законності.

Основним засобом творення соціалістичного права проголошувалася "революційна правотворчість", в основі якої лежав принцип посилення заходів позаправового впливу. Революційна правотворчість, на думку тодішніх теоретиків радянського права (Д. Курський), мала стати основним шляхом запровадження т. зв. своєрідною права. "Своєрідність" розумілась як обмеження й підпорядкування права інтересам диктатури пролетаріату. (За Д. Курським - право в умовах диктатури пролетаріату - це вираження інтересів пролетаріату, звідси - "пролетарське комуністичне право"). Революційна правотворчість здійснювалася як самими судовими органами, так і органами влади (надзвичайними). Такі риси визначали процес правотворення у Радянській Росії з листопада 1917 p., і фактично на таких самих ідейних основах відбувалося поширення і становлення радянського права в Україні.

Головні завдання права, що їх визначили Програма Російської Комуністичної партії, Декрети II Всеросійського з'їзду Рад та прийняті органами влади РСФРР нормативно-правові акти, були характерні також й для права радянської України. Тому із самого початку основним засобом правотворення на опанованій більшовиками частині території України стала примітивна рецепція загальної системи права більшовицької Росії. У багатьох випадках законодавство радянської України взагалі підмінялося російським. На такі підходи в "українському" радянському правотворенні націлював вже Перший Всеукраїнський з'їзд Рад (Харків, 1917 p.), який прийняв рішення доручити ЦВК України "негайно поширити на територію Української республіки усі декрети і розпорядження робітничо-селянського уряду Російської Федерації, які мають загальне для усієї федерації значення". Згодом постанова Всеукрревкому "Яро об'єднання діяльності УСРР та РСФРР" (січень 1920 р.) анулювала і замінила декретами РСФРР усі декрети та постанови УСРР, які стосувалися органів влади і підвідомчих установ у межах договору від 1 червня 1919 р. (тобто військових, зв'язку, фінансів, шляхів сполучення та ін.).

У цілому, найбільш яскраво тенденція поширення російських законодавчих актів на Україну і підміна ними відповідних українських виявила себе вже у період формально-правової незалежності УСРР, тобто до кінця 1922 року. Здебільшого цей період називають декретним, оскільки тогочасна законотворчість у РФСРР здійснювалася переважно виданням окремих нормативних правових актів - ухвал, інструкцій, декретів (звідти термін - т. зв. декретний період). Відтак у радянській Україні з перших місяців першого пришестя радянської влади офіційний орган ЦВК України - "Вестник Украинской Народной Республики" систематично передруковував декрети, постанови, накази та інші документи Російської республіки, які з моменту їх опублікування набували юридичної сили і в УСРР. Ще більш показовою така практика була у 1919 р.: фактично становлення усіх галузей права УСРР зумовлювалося декретами, продубльованими з аналогічних російських, виданих ще 1918 року.

Реалізація політичних і правових ідей комуністичної доктрини й запозичення правових норм від РСФРР найбільш виразно позначилися на сфері регулювання цивільно-правових відносин.

Головну увагу в царині реформування цивільно-правових відносин відповідно до радянського розуміння суспільного розвитку приділялося інституту приватної власності, Оскільки ідея скасування приватної власності лежала в основі комуністичної доктрини, то зі встановленням радянської влади в Україні низкою більшовицьких декретів перших місяців 1919 р., по суті скасовувалося колишнє цивільне законодавство; відтак націоналізації підлягали банки, залізниці, окремі галузі промисловості, заборонялися будь-які угоди, об'єктом яких було нерухоме майно.

Правової форми курсу на розбудову комуністичної держави, економічну основу якої мала становити державна власність на основні засоби виробництва, надала прийнята на Ш Всеукраїнському з'їзді Рад перша Конституція УРСР. Зокрема, ст. З Основного закону зобов'язувала запроваджувати в життя заходи, що були безпосередньо спрямовані на ліквідацію чинного економічного устрою й виявлялися в скасуванні приватної власності на землю та засоби виробництва.

Державна власність створювалася шляхом скасування інституту приватної власності, націоналізації землі, банків, фабрик, заводів, транспорту тощо. На територію України була поширена чинність постанови ВРНГ РСФСР від 29 листопада 1920 р., за якою під націоналізацію підпадали всі приватні підприємства з кількістю працівників більш як п'ять за наявності механічного двигуна або більше як 10 - за відсутності механічного двигуна. У такий спосіб станом на грудень 1920 р., було націоналізовано понад 11 тис. промислових підприємств, на яких працювали 82% робітників промисловості.

Відповідно до комуністичної ідеології в Україні повністю ліквідовувалося спадкове право. Зокрема, у декреті "Про скасування спадкування" (11 березня 1919 р.) зазначалося, що спадкування як за законом, так і за заповітом усього майна скасовується, а майно, яке залишилося після смерті власників, стає власністю УРСР і надходить у розпорядження місцевих, повітових і міських виконкомів рад У примітці до ст. 1 зазначалося, що норми Декрету не поширювалися на спадкове майно, вартість якого не перевищує 10 000 карбованців. Проте у Доповненні до Декрету (21 березня 1919 р.) роз'яснювалося, що спадкове майно, яке не перевищує вартості 10 000 карбованців, надходить у користування дружини померлого, повнорідних і неповнорідних дітей, а також батьків лише за умови їхньої непрацездатності і нужденності.

Заходи, які вживалися для захисту майнових прав громадян, були декларативно-символічними, розрахованими на підтримку найбідніших верств населення, безробітної люмпенізованої людності (Л. Головко). Приміром, реквізиція чи конфіскація речей домашнього вжитку за декретом уряду радянської України "Про відібрання надлишків одежі і білизни у буржуазії" (1 березня 1919 р.) передбачала вилучення такого майна, якщо воно становило надлишки, визначені спеціальними комісіями.

Першоджерелами виникнення українського радянського земельного законодавства були програмні документи Всеросійських з'їздів і Рад. Зокрема, концептуальні засади Земельної політики російських більшовиків, згодом відтворені в Україні, було визначено у декреті "Про землю" та "Селянському наказі про землю" (8 листопада 1917 р.) Дослідники зауважують, що попри загальні декларації у першому з названих документів щодо передання у користування селянам усієї землі (соціалізація землі), вже у другому документі передбачалась диференціація всього земельного фонду, коли земельні ділянки окремих висококультурних рослинницьких і тваринницьких господарств оголошувалися державною власністю (націоналізація землі). Фактично перші нормативно-правові акти радянської влади у сфері регулювання земельних відносин у прихованій формі закладали підвалини одержавлення земель, тобто націоналізації а не задекларованої соціалізації. На таких же засадах була побудована земельна політика радянської влади в Україні.

Початок земельному законодавству УСРР фактично поклали прийняті II Всеукраїнським з'їздом Рад "Тимчасові положення щ соціалізацію землі" (19 березня 1918 р.).

Характерною рисою цього документа було порушення баланс} між індивідуальними та суспільними інтересами селян на користі задоволення державних інтересів через одержання сільськогосподарської продукції. Зокрема, у ньому прямо зазначалося, що земля надавалась у користування передусім тим, хто бажав на ній працювати не для здобуття особистого зиску, а для суспільної користі (слід розуміти - як державної користі). По Суті цей нормативно-правовий акт зобов'язував селянина лише працювати, а результати його праці у виді прибутку мало одержувати все суспільство, тобто держава (або одержавлене суспільство).

Матеріальною основою розподілу землі була споживчо-трудова норма, вирахувана з фактичного середнього землекористування у відповідній місцевості. При обчисленні фактичного середнього землекористування як основи визначення споживчо-трудової норми до уваги бралася тільки сумарна кількість цілком або частково працездатних (12-16 років з коефіцієнтом - 0,5 та 16-18 років з коефіцієнтом - 0,8) на момент визначення цієї норми. Поряд із цим наявність непрацездатного за віком сільського населення не враховувалася. Це означало, що діти, молодші за 12 років правом на отримання землі не наділялися.

Доволі показовим був перелік суб'єктів землекористування для здійснення сільськогосподарської діяльності. Вони були вишикувані в такій послідовності: сільськогосподарські комуни; сільськогосподарські товариства; сільські товариства; окремі сім'ї та особи. Така структура складу суб'єктів сільськогосподарського землекористування визначалася пріоритетом колективних форм господарювання над одноосібним селянським господарством. Дослідники (І. Заріцька) наголошують, що зміст надання такої переваги розкривається у ст. 35 Тимчасових положень. Там ідеться про те, що держава з метою швидшого досягнення соціалізму всіляко сприяє спільному обробітку землі у формах трудових комуністичних, артільних і кооперативних господарств. Отже, термін "соціалізація" більшовики пов'язували не з поняттям задоволення природних потреб селян у землі, а з соціалізмом, тобто усуспільненням (одержавленням) земельних ресурсів України.

Першими законодавчими актами УСРР у галузі сімейного права стали декрети Раднаркому "Про цивільний шлюб, про запровадження книг актів громадянського стану" та "Про розлучення" (20 лютого 1919 р.), а також перший Кодекс сімейного законодавства УСРР 1919 р.

Ці перші законодавчі акти пропонували по-новому розв'язувати головні питання правового регулювання сім'ї і шлюбу. Так, декрет про шлюб мав на меті усунути будь-який вплив релігії й церкви на сімейні стосунки - церковний шлюб скасовувався, а дійсним оголошувався тільки цивільний шлюб, зареєстрований в органах Запису актів громадянського стану (ЗАГС).

Незважаючи на свою стислість, декрет регламентував найважливіші правила укладання шлюбу, зазначав перешкоди для укладання шлюбу, усував релігійні обмеження щодо вступу до шлюбу, проголошував рівність подружжя при виборі прізвища, регламентував процедуру державної реєстрації шлюбу в органах ЗАГСу, проте у документі зовсім не йшлося про фактичні шлюби. майновий цивільний правотворчість

Декрет УСРР "Про розлучення" проголосив свободу розірвання шлюбу і скасовував церковну процедуру розлучення. Згідно з декретом шлюб міг бути розірваним на прохання подружжя або одного з них. Прохання про розлучення необхідно було подати в місцеве відділення ЗАГСу (або в народний суд). Декрет також регламентував правові наслідки, пов'язані з розлученням. Так, при розірванні шлюбу за взаємною згодою подружжя зобов'язано було вказати у поданій заяві, які прізвища надалі будуть носити розлучені особи. Якщо вони поверталися до своїх дошлюбних прізвищ, прізвища дітей визначав народний суд, до якого подружжя могло звернутися з цього приводу в загально-судовому порядку. Усі інші питання, пов'язані з розлученням, вирішувалися за домовленістю між подружжям у формі договору, а у разі суперечки між ними народним судом у загально-позовному порядку.

Першими декретами УСРР про шлюб і розлучення було закладено головні принципи радянського сімейного права. На думку дослідників (Я. Пігач), перша спроба розвинути їх у систему інститутів сімейного права була відображена в проекті (!) Кодексу законів УСРР "Про акти громадянського стану, про сім'ю і опіку" (липень 1919 р.).

Зміст проекту кодексу був викладений у 146 статтях і складався з трьох книг: 1. "Про акти громадянського стану" (встановлювавсь порядок ведення записів різних актів громадянського стану, себто - народження, смерть, безвісна відсутність, шлюб, розлучення, зміна прізвища, а також порядок встановлення громадянського стану в разі втрати книги запису або неможливості з інших причин отримати з неї витяг - передбачався загально-судовий порядок). 2. " Про шлюб та сім'ю" (визначалися провідні принципи шлюбу: тільки зареєстрований у ЗАГСІ цивільний шлюб породжує права та обов'язки подружжя, натомість дотримання релігійної форми укладення шлюбу є приватною справою подружжя і не породжує юридичних наслідків; регулювалися умови укладення шлюбу: шлюбний вік (16 років для жінок і 18 - для чоловіків), нормальний психічний стан відсутність спорідненості і неперебування в іншому зареєстрованому шлюбі; регламентувалися особисті і майнові права та обов'язки подружжя: гарантувалася повна рівність і самостійність подружжя при вирішенні питання про їхні прізвища після одруження місце проживання, зберігався принцип роздільної власності чоловіка і жінки, основою сім'ї визнавалося дійсне походження дітей - не було жодної різниці між дітьми шлюбними і позашлюбними 3. "Про опіку" - визначалися система і структура опікунських органів, порядок призначення опікунів, їхні права та обов'язки.



2. Характеристика цивільного права як галузі

2.1 Предмет цивільного права

Кожна галузь права регулює певні суспільні відносини. Коло визначених відносин і становить предмет регулювання тієї чи іншої галузі права.

Цивільне право регулює три групи суспільних відносин:

1) майнові відносини, що повґязані з використанням товарно-грошової форми (відносини власності та відносини товарообігу);

2) відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності (авторське право й суміжні права, право промислової власності);

3) особисті немайнові відносини.

Майнові відносини - це конкретні вольові відносини з приводу належності, використання чи переходу нерухомого і рухомого майна та інших матеріальних благ від одного субґєкта до іншого.

За змістом їх поділяють на такі:

а) відносини власності;

б) відносини в галузі товарообігу.

Для цивільного права важливими є не речі та способи їх виробництва, а вольові відносини між людьми, що обумовлені їх прагненням до задоволення різноманітних життєвих потреб.

Кожній людини властиві різні потреби і прагнення. Серед речей, що оточують її, існують такі, які здатні задовольнити ці потреби. Людина намагається встановити своє панування над цими речами. Але люди живуть у світі з обмеженими ресурсами і через це їх потяги до накопичення речей обґєктивно не можуть бути повністю реалізованими. Суспільство, організоване в державу, встановлює межі, в яких громадяни або інші особи можуть набувати тих чи інших речей, а також володіти ними.

Норми цивільного права забезпечують людині можливість задовольняти свої потреби в речах, а також встановлюють межі, в рамках яких субґєкти можуть володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном, не порушуючи при цьому прав інших осіб.

У суспільстві майнові інтереси однієї особи переплітаються з подібними інтересами інших осіб і у своїй взаємодії утворюють суспільні майнові відносини. Урегульовані правом, такі відносини стають правовими майновими відносинами, знаходять свій вияв у правах осіб на майно. Ці права мають самостійний характер і відрізняються від інших прав. Одним з основних видів майнових прав є право власності. Відносини власності закріплюють існуючий у суспільстві розподіл матеріальних благ (засобів виробництва і предметів споживання), виражають статику майнових відносин. Характерною ознакою цих відносин є те, що власник наділений правом володіти, користуватися й розпоряджатися належним йому майном. Суспільна суть цих відносин полягає в тому, що власник є уповноваженою особою. Він може вимагати від кожного, хто порушує його права, припинити порушення. Для права власності не має значення поведінка власника стосовно належного йому майна до моменту порушення ним чинного законодавства.

Іншим видом майнових відносин є відносини товарообігу. Ці відносини називають товарно-грошовими, оскільки вони виникають на основі товарного виробництва і відображають рух товарів від виробника (або посередника) до споживача, а також добровільний, опосередкований вартістю перехід матеріальних благ від одних субґєктів до інших. Ці відносини, як правило, в умовах товарного виробництва мають вартісний характер. Товар обмінюється на певну суму грошей. На відміну від відносин власності, що відображають статику майна, відносини товарообігу відображають його динаміку. Так, якщо власник виявить бажання розпорядитися своїм майном шляхом передачі його іншим субґєктам у власність або в користування, маючи намір отримати за це певну суму грошей, то він стане учасником товарно-грошових відносин. Як правило такі відносини виникають у сфері підприємництва, а також при задоволенні особистих потреб фізичних осіб (договір купівлі-продажу).

Характерними ознаками відносин товарообігу є такі:

а) еквівалентно-платний характер. У товарно-грошових відносинах має відбуватися обмін рівних вартостей. Діям одного субґєкта, який передає майно, виконує роботу, надає послуги, мають відповідати дії іншого субґєкта, який сплачує відповідну вартість грошима. За таких умов відбувається обмін майна на гроші;

б) майнова відокремленість учасників відносин. Майно організацій, які мають права юридичної особи, відокремлене від майна інших організацій, окремих фізичних осіб, трудових і селянських господарств. Учасники цих відносин є або власниками майна, або особами, які володіють ним на підставі іншого права.

Учасники товарно-грошових відносин можуть самостійно та вільно вибирати спосіб розпорядження майном. При здійсненні цивільних прав власник, передаючи своє майно іншим особам і вирішуючи цим самим його фактичну долю, вирішує і юридичну долю цього майна, передає право власності на нього.

Відносини у галузі товарообігу не завжди носять товарно-грошовий характер. Інколи вони носять безоплатний характер, наприклад, дарування, різні форми меценатства тощо. Це пояснюється передусім відносинами власності. Власник вправі розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд.

Майнові відносини виникають:

а) між фізичними особами;

б) між фізичними особами і юридичними особами;

в) між юридичними особами;

г) за участю держави і фізичних осіб або юридичних осіб;

д) за участю органів місцевого самоврядування і фізичних осіб або юридичних осіб.

Однак не всі майнові відносини регулюються цивільним правом. Переважна більшість майнових відносин є предметом регулювання інших галузей права. Так, майнові відносини, що виникають у звґязку зі сплатою податків, митних зборів, адміністративних штрафів, регулюються фінансовим і адміністративним правом. Кримінальне право також регулює майнові відносини (конфіскація, штраф). Таким чином, цивільним правом регулюються ті майнові відносини, в яких державні організації виступають не як субґєкти влади, а як рівноправні (звичайні) субґєкти.

Відносини, що виникають у сфері інтелектуальної діяльності, ґрунтуються на нормах двох самостійних правових інститутів, які склалися у цивільному праві й цивільному законодавстві. Це авторське право та суміжні права, а також право промислової власності. Такі відносини виникають у звґязку зі створенням, використанням, охороною творів науки, літератури і мистецтва,винаходів, промислових зразків, товарних знаків, фірмових найменувань, раціоналізаторських пропозицій, секретів виробництва і селекційних досягнень, інших результатів інтелектуальної діяльності.

Усі результати творчої діяльності визнані чинним законодавством товаром. Вони можуть бути обґєктом будь-яких цивільних правочинів. В умовах ринкової економіки це має істотне значення, оскільки результати творчої діяльності в такий спосіб стають обґєктами цивільного обороту і створюють власний ринок духовної і науково-технічної продукції. Субґєктами цих відносин, як і майнових, можуть бути як громадяни, так і юридичні особи та держава.

Особисті немайнові відносини регулюються цивільним правом, якщо інше не передбачено законодавчими актами, або не випливає із суті особистого немайнового відношення. Наприклад: захист честі, гідності, ділової репутації фізичних осіб і юридичних осіб, охорона інтересів громадян, зображених у творах образотворчого мистецтва, немайнових інтересів авторів щоденників, записок і листів. До таких відносин слід віднести право фізичних осіб на життя і здоровґя, особисту свободу, таємницю листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, свободу совісті, право на недоторканність особи тощо. Ці відносини мають абсолютний характер.

Зрозуміло, що виключного переліку всіх немайнових благ у Цивільному кодексі не може бути. У ньому закріплені лише основні з них.

Цивільне право - це поєднання концепції, ідей (принципів) та правових норм, що встановлюють на засадах диспозитивності, юридичної рівності та ініціативи сторін підстави набуття та порядок реалізації й захисту прав та обов'язків фізичними та юридичними особами, а також соціальними утвореннями, що виступають як суб'єкти немайнових та майнових (цивільних) відносин, з метою задоволення матеріальних і духовних потреб приватних осіб та захисту їх інтересів.

Цивільне право с проявом приватного права на рівні національних правових систем, виступаючи як галузь національного права.

Оскільки на цьому рівні на зміну елементарному поділу права на приватне і публічне приходить більш складна класифікація, виникає потреба використання більшої кількості критеріїв розмежування галузей права, особливо тих, що мають деяку схожість.

Критеріями виокремлення цивільного права як галузі національного права є його предмет, метод, засади правового регулювання, а також функції, які на нього покладаються.

Почати розгляд їх доцільно з уточнення поняття предмету цивільного права. Предметом цієї галузі у радянському цивільному праві традиційно визнавалися: майнові відносини; особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими; інші особисті немайнові відносини. Зокрема, такий підхід був відображений у ст. 1 ЦК 1963 р.

У зв'язку з цим визначенню поняття майнових відносин і встановленню критеріїв віднесення їх до сфери цивільного права свого часу у радянській цивілістичній літературі приділялася значна увага. З прийняттям нового ЦК 2003 р. підґрунтя для таких спорів практично ліквідоване, оскільки ст. 1 ЦК відносить до предмету цивільно-правового регулювання лише ті з майнових відносин, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Отже, головним критерієм встановлення галузевої приналежності відносин стає не предмет, а метод правового регулювання. Для цивільно-правового методу якраз і характерні юридична рівність та вільне волевиявлення учасників регульованих відносин.

Отже, ЦК регулює як майнові, так і особисті немайнові відносини. Ці відносини у ст. 1 ЦК 1963 р. фактично поділялися на дві групи: особисті немайнові відносини, що пов'язані з майновими, та суто особисті немайнові відносини. Але ЦК 1963 р. не містить підстав для такого поділу, вказуючи, що немайнові відносини належать до сфери цивільно-правового регулювання.

Для цих відносин характерним є те, що вони не мають безпосереднього економічного змісту. їх предметом є: ім'я, честь, гідність, ділова репутація, особисте життя, авторство на твори літератури, науки та мистецтва, свобода пересування та інші блага, невід'ємні від особистості. Деякі з особистих немайнових прав можуть належати також юридичним особам: право на честь, гідність, ділову репутацію, фірмове найменування, виробничу марку, товарний знак тощо.

Як особисті немайнові, так і майнові відносини є відносинами цивільними.

Цивільні відносини, котрі є предметом цивільного права, характеризуються такими ознаками:

1) суб'єктами.

Учасники цивільних правовідносин стосовно один одного виступають як юридично рівні суб'єкти, відокремлені один від одного у організаційно-правовому і майновому відношенні. До майнових відносин, що засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, цивільне законодавство застосовується лише у випадках, коли це прямо передбачене законом. Такі відносини не є цивільними, оскільки регулюються за допомогою імперативного методу, котрий не властивий цивільному праву;

2) характером зв'язку між суб'єктами.

Цивільні правовідносини - це правовий зв'язок, що виникає з приводу нематеріальних і матеріальних благ, що належать приватній особі;

3) змістом.

Учасники цього виду відносин виступають як носії цивільних прав і обов'язків;

4) характером захисту суб'єктивних прав і спонукання до виконання суб'єктивних обов'язків.

Це відбувається за допомогою специфічних заходів впливу і, як правило, у судовому порядку;

5) особливістю підстав виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин.

Зокрема, такими підставами є не лише обставини, передбачені законом чи іншими актами, але також дії суб'єктів, які хоча і не передбачені цивільним законодавством, але внаслідок його загальних засад і значення породжують відповідні відносини.

З'ясувавши головні особливості цивільних відносин як предмету цивільно-правового регулювання, перейдемо до особливостей методу цивільно-правового регулювання, тобто способу впливу на учасників цивільних відносин з метою забезпечення їхньої належної поведінки.

Метод цивільного права це певний прийом (спосіб) за допомогою якого цивільно-правова норма впливає на поведінку суб'єктів цивільно-правових відносин. Цивільно-правовий метод характеризується:

- юридичною рівністю сторін;

- вільним волевиявленням суб'єктів (автономією їх волі);

- майновою самостійністю сторін;

- диспозитивністю сторін, тобто їх правом самостійно визначати характер своїх відносин у межах чинного законодавства;

- особливим способом вирішення спорів між учасниками цивільних правовідносин (судовим);

- наявністю майнової відповідальності сторін

2.2 Принципи цивільного права

Під принципами цивільного права розуміють основні засади, в яких втілені корінні, найхарактерніші риси цього права. Керуючись цими принципами, законодавець удосконалює цивільне законодавство, врегульовує ті суспільні відносини, які раніше цивільним правом не регулювалися. Крім того, принципи цивільного права можуть безпосередньо застосовуватись при врегулюванні конкретних цивільно-правових відносин.

Становлення і розвиток цивільного права базується як на загальноправових принципах, так і на галузевих.

Загальноправові принципи визначаються Конституцією України. Вони поширюються на всі галузі права.

Галузеві принципи (засади) цивільного права знайшли своє закріплення у ст. З ЦК України. Відповідно до цієї норми загальними засадами цивільного законодавства є:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом;

3) свобода договору;

4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом;

5) судовий захист цивільного права та інтересу;

6) справедливість, добросовісність та розумність.

Неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини. Згідно з цією засадою органи державної влади і місцевого самоврядування не мають права втручання у сферу особистого життя людини, якщо остання не порушує права та законні інтереси інших субґєктів правовідносин. Втручання в особисте життя людини може мати місце лише у визначених законом випадках. Регулюванню відносин повґязаних зі здійсненням фізичною особою своїх особистих немайнових прав присвячена Книга 2 ЦК України, яка у значній мірі деталізує і розширює відповідні положення Конституції України.

Неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом. Відповідно до ст. 84 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Примусове відчуження обґєктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

Підстави припинення права власності визначаються у Главі 25 ЦК України. Відповідно до норм ЦК примусове відчуження права власності може бути здійснено лише за рішенням суду.

Свобода договору.

Цивільне законодавство (ст. 627 ЦК) закріплює свободу щодо укладення договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Обмеження свободи договорів може бути встановлене лише законом. Підставою для обмежень є захист суспільних інтересів (наприклад у випадку обовґязковості укладення контракту на поставку сільгосппродукції для державних потреб).

Свобода договорів знаходить свій прояв і у можливості сторін самостійно визначати вид договору, який передбачений законодавством, а також можливості самостійно створювати нові види договорів, або використовувати змішані типи договорів. Засада свободи договорів дозволяє сторонам вибрати для себе оптимальне рішення при погодженні своїх інтересів.

Свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом.

Згідно з цією засадою субґєкт підприємництва самостійно вибирає якою саме підприємницькою діяльністю займатись і яким чином провадити підприємницьку діяльність. В Україні засада свободи підприємницької діяльності належить до конституційних прав (ст. 42 Конституції України). Обмеження свободи підприємницької діяльності можуть визначатись лише законом.

Варто зазначити, що у країнах з традиційною ринковою економікою, зокрема для країн англо-американського права, свобода підприємництва є настільки фундаментальним правом, що її відносять до істинно природних прав особи.

Судовий захист цивільного права та інтересу.

На підставі цієї засади носієві цивільних прав надається можливість застосування до правопорушника засобів примусового впливу. Зокрема уповноважена особа має право звернутися до суду з вимогою примусити зобовґязану особу дотримуватися певної поведінки.

Відмова від судового захисту тих чи інших цивільних прав тієї чи іншої особи може мати місце лише тоді, коли це передбачене законом, і тільки за рішенням органу, якому надане таке право.

Справедливість, добросовісність та розумність.

Вказана засада цивільного права передбачає правило, за яким кожен учасник цивільних правовідносин при здійсненні своїх субґєктивних прав не повинен порушувати інтереси інших осіб чи суспільних інтересів (зловживати правом). Саме меті встановлення справедливого і розумного правопорядку повинна слугувати демократична держава. Виходячи з цього, в певних випадках можна допускати застосування зазначеної загальної засади цивільного законодавства переважно перед спеціальними нормами законодавства. При цьому, таке застосування не може носити загальний характер, а повинно застосовуватись у виключних випадках.

Крім того, засада справедливості, добросовісності та розумності підлягає застосуванню в усіх випадках, коли правотворчий орган встановив право чи обовґязок, але не визначив їх обсяг або межі, в яких вони здійснюються (наприклад при визначенні розміру моральної шкоди, яка підлягає відшкодуванню).ґ

Необхідно також звернути увагу на те, що засада справедливості, добросовісності та розумності впливає на інші принципи цивільного права. Зокрема вказаний принцип повґязаний з принципами свободи договорів і свободи підприємницької діяльності в тому розумінні, що свобода у таких випадках не повинна виходити за межі розумності і справедливості.

2.3 Функції цивільного права

Значення права у суспільстві розкривається через його функції - службову роль у суспільстві, загальний обсяг врегульованих відносин, їх важливість для забезпечення нормального існування суспільства, забезпечення в ньому злагоди і порядку. Перш за все слід мати на увазі що люди постійно перебувають (мають право власності на належне їм майно, або хоча б речові права обмеженого користування чужими речами) і кожен день вступають у цивільні відносини з приводу обміну результатами своєї праці та задля задоволення своїх життєвих потреб. Тож цивільне право є правом суспільного життя людини, способом врегулювання своїх юридично значимих стосунків з іншими людьми та юридичними особами.

Цивільне право супроводжує людину як позитивна правосфера її юридично значимої діяльності і буття постійно. Учасниками інших відносин людина може ніколи і не стати. За відсутності обов'язку працювати чи неможливості це робити за станом здоров'я людина все своє життя може бути утриманцем. Тоді на неї не поширює свою дію трудове право. Якщо людина не скоїть діяння, яке за законом кваліфікується як злочин, вона ніколи не притягатиметься до кримінальної відповідальності. Цивільно-правовими відносинами прямо чи опосередковано, в більшій чи меншій мірі людина зв'язана постійно - з моменту свого народження до смерті.

Функції цивільного права характеризують його місце у системі права взагалі, та слугують як допоміжний критерій встановлення специфіки даної галузі права. Вони є своєрідним камертоном узгодження норм цивільного права.

У навчальній літературі інколи значення функцій цивільного права принижується, або взагалі висловлюється критика щодо доцільності функціональної характеристики цивільного праваГосударство и право 2008. Між тим у функціях права проявляється його генеральна ідея і спрямування. Таким чином спроби висвітлити особливість цивільно-правового регулювання лише за предметом

і методом чи за самим методом будуть неповні. Відповідно до цього у законодавстві звертається увага на службову роль права. Саме з цих позицій проводиться моніторинг права та експертиза розроблених законопроектів.

У функціях проявляється методологічний бік галузі права, його канва. Як уже було зазначено роль та значення функцій права не може бути сталою. На певних історичних проміжках вони можуть змінюватися: одні з них ставати основними, інші - допоміжними, доповнюватися іншими тощо.

Функції цивільного права зумовлені його предметом та методом напрямком цивільно-правового впливу на врегульовані відносини, зокрема поведінку їх учасників задля досягнення певної індивідуальної чи суспільної мети. Всі функції можна поділити на дві групи: основні і традиційні.

...