Інформація з обмеженим доступом в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Правовий статус інформації

2. Забезпечення охорони інформації з обмеженим доступом

3. Інформація з обмеженим доступом: Аналіз термінологічно-понятійного апарату

Вступ

У ХХІ сторіччі інформація виступає головним чинником соціалізації людини, об'єднуючою ланкою між людиною, суспільством і державою. Вірогідне і вчасне інформування громадян з боку держави та надання необхідної для функціонування держави інформації з боку громадян, отримання учасниками суспільних відносин достовірної й повної інформації про перебіг подій у країні, в навколишньому середовищі, використання інформації задля задоволення власних потреб є основою та запорукою побудови і формування демократичної, правової держави, громадянського та інформаційного суспільства.

Водночас кожна держава володіє таким переліком інформації, розголошення чи оприлюднення якої може завдати шкоди національним інтересам. Таким чином виникає дилема пошуку балансу між реалізацією прав і свобод людини й громадянина в інформаційній сфері та забезпеченням інформаційної безпеки. Результатом вирішення такої проблеми стала поява інституту інформації з обмеженим доступом.

Якщо державні органи унеможливлюють доступ громадськості до публічної інформації, то це призводить до порушень права громадян на інформацію. Стосовно інформації з обмеженим доступом, то обов'язок державних органів полягає у забезпеченні захисту такої інформації легальними заходами.

Тривалий час захист інформації з обмеженим доступом забезпечувався виключно кримінально-правовими нормами. Нині в Кодекс України про адміністративні правопорушення були внесені відповідні зміни та доповнення, згідно з якими окремі види інформації з обмеженим доступом стали охоронятись адміністративно-правовими нормами.

Дана тенденція обумовлена тим, що останнім часом спостерігається збільшення кількості зловживань із боку органів державної влади щодо віднесення тих чи інших відомостей до інформації з обмеженим доступом. Це призводить до порушення права громадян на доступ до публічної інформації або навпаки -- до збільшення кількості правопорушень особами, які мають доступ до інформації з обмеженим доступом, внаслідок чого відбувається її незаконний витік і оприлюднення. Таким чином, відсутність законодавчого визначення поняття інформації з обмеженим доступом, її видів, наявність значної кількості суперечностей між окремими нормативно-правовими актами щодо процедури, строків та переліку відомостей, які не можна відносити до інформації з обмеженим доступом та тих, які дозволено, недосконалість деліктного законодавства та нечітке визначення відповідальних державних інституцій у цій сфері негативно впливають на рівень захисту й охорони інформації з обмеженим доступом, зокрема на адміністративно-правовий режим такої інформації. У зв'язку з чим дослідження адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом є актуальною проблематикою для сучасної юридичної науки.

1. Правовий статус інформації.

На шляху узгодження цілей та завдань безпеки різних суб'єктів інформаційного процесу особливе значення має правове регулювання обігу інформації.

Проблеми захисту найбільш важливої інформації та застосування обмежень щодо її обігу можна цілком справедливо вважати найбільш давнім напрямком інформаційної безпеки держави. Від самого виникнення такого інституту, як держава, почала поширюватися практика оголошення різного роду відомостей таємними і встановлення відповідних правових норм для захисту цієї таємниці. Не втрачає актуальності ця проблема і в теперішній час.

Для чіткого визначення правової природи заборон і обмежень подібного роду необхідно визначитися з основними принципами обігу інформації в суспільстві. Цей обіг відбувається відповідно до цілого ряду факторів. По перше, це фактори природні. Тобто маються на увазі різного роду фізичні та фізіологічні закони, які впливають на обіг інформації. До таких факторів фізичного характеру можна, наприклад, віднести значення швидкості світла, якою обмежуються передачі даних за допомогою електронних засобів комунікації, фізичні якості фізичних носіїв інформації, які обумовлюють строк зберігання інформації на цих носіях, можливість її зміни тощо. Крім того діють, як ми вже зазначили, фізіологічні закони, які характеризують властивості індивіду як носія інформації: рівень його інтелекту, який визначає можливості щодо збору і обробки інформації, його здатність до забування, чим окреслюється строк, за який інформація може залишатися точною без збереження її на фізичних носіях, та ряд інших.

Разом з тим велике значення для обігу інформації в суспільстві відіграють саме суспільні закони, до яких відносять норми моралі та норми права. Саме ці норми визначають основні характеристики тих процесів, які прийнято називати інформаційними відносинами, що виникають між самими різними учасниками: фізичними та юридичними особами, державою. Ці інформаційні відносини включають "процеси створення, збору, обробки, накопичення, зберігання, пошуку, розповсюдження і споживання інформації.

Інформаційні відносини, оскільки суб'єктами передачі інформації в них виступають як індивіди, так і соціальні групи, безумовно є різновидом суспільних відносин. В даному випадку також є актуальним загальне правило стосовно охорони державою найбільш важливих видів суспільних відносин, що набувають підвищеного суспільного значення. Тому держава встановлює відповідні правові норми, якими регламентуються права, обов'язки та правила поведінки їх учасників.

Відповідно ті інформаційні відносини, в яких названі суб'єкти "беруть участь як носії прав і обов'язків, встановлених нормами інформаційного права, називаються інформаційно-правовими відносинами (або інформаційними правовідносинами).

Таким чином, певні види інформаційних відносин в суспільстві регулюються правовими нормами. Ці правові норми, насамперед, регламентують параметри інформаційних процесів, за якими відбувається обіг інформації в людському суспільстві. Безумовно, що обіг різних видів інформації (наприклад виділених нами вільної, комерційної та стратегічної) регулюється різними правовими нормами, які відповідають їхній специфіці. Залежно від виду інформації законодавство передбачає наявність або відсутність тих чи інших обмежень або заборон. Згідно з такими міркуваннями, "аналіз основних видів інформації, що виробляється, надає можливість розподілити їх на дві групи: відкриту, яка вільно розповсюджується в інформаційній сфері, і обмеженого доступу, розповсюдження якої можливе лише на умовах конфіденційності або таємності.

До відкритої інформації належать:

- інформація, що створюється в процесі творчості (витвори науки та мистецтва, відкриті патенти та авторські свідоцтва);

- документована інформація що надається обов'язково;

- офіційні документи;

- масова інформація, що розповсюджується ЗМІ;

- інша інформація необмеженого доступу.

До інформації обмеженого доступу належить:

- документована інформація про державну та службову таємницю (в порядку захисту інтересів держави);

- документована інформація, що містить відомості про ноу-хау та ноу-ноу (в порядку захисту секретів виробництва і науки);

- персональні дані (в порядку захисту особистої таємниці)

Згідно ст. 17 Конституції України [142] захист інформаційної безпеки визнається найважливішою функцією держави. Головними критеріями віднесення питань захисту інформації до сфери державної функції захисту інформаційної безпеки, як вже зазначалося, є її велике суспільне значення і можливі суспільно-небезпечні наслідки несанкціонованих дій з такою інформацією. Крім того, якщо мова йде про захист інформаційної безпеки як функцію держави, то цей захист здійснюється державними органами на правових засадах.

Такі критерії обумовлюють певні характеристики захисту інформації в цілях інформаційної безпеки:

- по-перше, випадки обмеження доступу інформації прямо передбачені законом;

- по-друге, ці обмеження пов'язані із забезпеченням інформаційних прав і свобод людини, забезпеченням інформаційних аспектів національної, державної, громадської безпеки, моральності, громадського здоров'я тощо. Тобто, мова йде про обмеження, які покликані гарантувати визначені законодавством безпечні умови життєдіяльності людини, суспільства і держави;

- і, по-третє, ще однією важливою характеристикою є те, що суб'єктом застосування цих обмежень виступають держава та її компетентні органи.

Таким критеріям відповідає лише інформація, обіг якої регулюється імперативними, адміністративно-правовими методом.

Найбільш повна характеристика поняття "інформація" подається у визначеннях, закріплених у нормативно-правових актах. Загалом поняття "інформація" зустрічається у багатьох законодавчих та підзаконних нормативно-правових. Це, по-перше, зумовлено особливостями розвитку національного законодавства, яке формувалося, виходячи із необхідності термінового врегулювання багатьох сфер суспільного життя. По-друге, інформаційні відносини та інформація як їх предмет є складовою різних видів суспільних відносин. Наприклад, інформація може бути товаром, тобто об'єктом цивільно-правових відносин, обіг управлінської інформації є предметом регулювання адміністративного права тощо. Тому для повного з'ясування змісту поняття "інформація" необхідно проаналізувати існуючі нормативні визначення та класифікації цього поняття.

Основу правового статусу інформації визначає Закон України "Про інформацію".

Під інформацією у ст. 1 Закону України "Про інформацію" розуміється документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.

Цивільний кодекс України дещо коригує визначення поняття "інформація": документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі.2 У визначенні акцентується увага на динаміці подій та явищ, відомості про які є інформацією.

Важливим для розкриття змісту поняття "інформація" є визначення, закріплене Законом України "Про захист економічної конкуренції": "Інформація - відомості в будь-якій формі й вигляді та збережені на будь-яких носіях (у тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації (карти, діаграми, органіграми, малюнки, схеми тощо), фотографії, голограми, кіно-, відео-, мікрофільми, звукові записи, бази даних комп'ютерних систем або повне чи часткове відтворення їх елементів), пояснення осіб та будь-які інші публічно оголошені чи документовані відомості" . У даному визначенні акцентується увага на різновидах інформації. За умов жорсткої конкурентної боротьби захист ділової, фінансової, технологічної та іншої інформації від крадіжок, несанкціонованого використання, її зміни чи знищення набуває важливого значення. Комерційні структури, зацікавлені у своїй конкурентоспроможності, насамперед вживають заходів щодо захисту такої інформації, спираючись на відповідні норми чинного законодавства та власну нормативно-правову основу.

Інформація зазвичай не викликає питань щодо її природи, то згідно зі ст. 30 Закону України "Про інформацію" інформація з обмеженим доступом поділяється на таємну і конфіденційну.

До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі. Віднесення інформації до категорії таємних відомостей, які становлять державну таємницю, і доступ до неї громадян здійснюється відповідно до Закону України "Про інформацію".

Конфіденційна інформація -- це відомості, що перебувають у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значущою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право власника на її захист.

Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту.

Виняток становить інформація комерційного та банківського характеру, а також інформація, правовий режим якої встановлено Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо), та інформація, приховування якої являє загрозу життю і здоров'ю людей.

Окремо регулюється доступ до інформації в автоматизованих системах. Так, згідно зі ст. 6 (Доступ до інформації) Закону України "Про захист інформації в автоматизованих системах", доступ до інформації, яка зберігається, обробляється і передається в автоматизованих системах, здійснюється лише згідно з правилами розмежування доступу, встановленими власником інформації чи уповноваженою ним особою.

Для належного захисту інформації необхідно обмежити до неї доступ. Обмеження доступу полягає у зменшенні кола осіб, яким відома закрита інформація. Йдеться не лише про встановлення всіляких комп'ютерних паролів, замикання документів у сейфі та знищення чернеток.

2. Забезпечення охорони інформації з обмеженим доступом

Захист інформації з обмеженим доступом є одним з першочергових завдань забезпечення інформаційної безпеки. Однак його ефективна реалізація, принаймні на правовому рівні, значно ускладнюється відсутністю єдиного розуміння понять "інформація з обмеженим доступом", "конфіденційна інформація", "таємна інформація". Оскільки положення з цього приводу містяться переважно в актах неінформаційного характеру і є доволі суперечливими, для з'ясування суті вищезазначених термінів слід проаналізувати зміст відповідних правових норм.

Згідно ст. 30 "Інформація з обмеженим доступом" Закону України "Про інформацію", інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденціальну (конфіденційна - це більш вдалий і широко вживаний термін) і таємну.

Конфіденціальна (конфіденційна) інформація - це, відповідно до Закону, відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов. Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їхнього професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї систем (способів) захисту. Виняток становить інформація комерційного та банківського характеру , а також інформація, правовий режим якої встановлено Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо), та інформація, приховування якої є загрозою для життя і здоров'я людей. До таємної належить інформація, що містить відомості, які становлять державну або іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі.

Ч. 2 ст. 30 Закону України "Про інформацію", перераховуючи повноваження, суб'єкт яких може визначати режим доступу до інформації, містить сполучник "або", який вказує на те, що інформація може вважатися конфіденційною не тільки з волі власника (право власності передбачає право володіння, користування та розпорядження), а й з волі особи, якій належить окреме повноваження щодо інформації. Оскільки Закон не містить зауважень відносно опосередкування волі такої особи щодо встановлення режиму доступу до інформації волею власника, у відповідності з нормою статті 30, до категорії конфіденційної інформацію може відносити як особа, не уповноважена на це власником (якщо, наприклад, власник інформації уповноважив таку особу тільки на користування), так і нетитульний володілець. Фактично це є порушенням права власності на інформацію, оскільки власник, від якого інформація фактично не виходить, здійснюючи свої повноваження, порушує режим обмеженого доступу до інформації, встановлений іншою особою згідно ст. 30. Те ж саме слід зазначити і щодо ч. 3 ст. 30. Інформація може бути предметом певного інтересу для будь-якої особи. Цей інтерес може бути і негативним, тобто мати протиправну спрямованість. Протиправний характер інтересу не виключає можливості придбання особою інформації на власні кошти. Таким чином, ч. 3 ст. 30 також не передбачає умовою для встановлення режиму доступу до інформації законність права власності або делегованих власником повноважень.

Відповідно до змісту ч. 2 ст. 30, конфіденційною інформацією з волі вповноваженої особи може бути визнана будь-яка інформація. Однак ч. 4 статті 28 Закону передбачає, що не підлягає необгрунтоване її віднесення до категорії інформації з обмеженим доступом. Оскільки інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну (конфіденціальну) і таємну, згідно ст. 28 не допускається необгрунтоване (чим?) віднесення інформації до конфіденційної, що суперечить ст. 30. Встановлення ж умов обгрунтованого віднесення інформації до категорії конфіденційної, які б зумовили вичерпність переліку видів конфіденційної інформації, навряд чи доцільно у зв'язку зі змістом цього інституту і його відмінності від інституту таємної інформації. Це однак не повинно означати відсутності загальних принципів законності віднесення інформації до категорії конфіденційності (про такі принципи мова буде йти нижче).

Згідно тексту ч. 4 ст. 30 Закону України "Про інформацію", інформація (будь-яка!) комерційного та банківського характеру не може бути визнана конфіденційною, тому в цій частині ст. 30 потребує коригування.

Ст. 30 Закону України "Про інформацію" фактично не розмежовує конфіденційну та таємну інформацію, що негативно відбивається й на інших нормах чинного інформаційного законодавства.

Ст. 30 у визначенні таємної інформації передбачає, що її розголошення завдає шкоди особі, суспільству і державі. Але власник встановлює для інформації режим обмеженого доступу, відносячи її до категорії конфіденційної також з урахування того, що повідомлення такої інформації третім особам може завдати йому (його інтересам) шкоди. Так само і державні юридичні особи, що володіють інформацією на праві повного господарського відання або оперативного управління (як і іншою державною власністю), тобто титульні володільці згідно змісту ст. 30 можуть відносити таку інформацію до категорії конфіденційної, якщо її розголошення може зашкодити державі. Крім того заподіяння шкоди окремому суб'єкту правовідносин одночасно є заподіянням шкоди правопорядку в цілому, тобто шкода завдається не лише окремій особі, а й суспільству та державі. Таким чином, завдання розголошення інформації шкоди певним інтересам не може вважатися підставою для класифікації інформації. Однак такі підстави мають бути виявлені і зазначені в законі.

Закон охороняє як таємну, так і конфіденційну інформацію, тому неможливо говорити про захист першої за допомогою закону, а іншої - засобами власника. Разом з тим слід зазначити, що суб'єкти встановлення режиму обмеженого доступу для цих категорій інформації є різними. Належність інформації до категорії конфіденційної встановлюють фізичні та юридичні особи з метою захисту власних інтересів (ця інформація за загальним правилом є відкритою, і може такою залишатися, але фізичним та юридичним особам в межах їх компетенції надано право обмежувати доступ до такої інформації), а належність інформації до категорії таємної - держава в публічних інтересах. Для визнання інформації конфіденційною необхідно мати певне право на таку інформацію. Держава ж, визнаючи інформацію таємною, керується своїми повноваженнями щодо захисту публічних інтересів, а не правом на інформацію. Звісно, можна зазначити, що встановлення в законі можливості віднесення інформації до категорії конфіденційної також захищає публічні інтереси, тобто всіх, а не окремої особи. Однак норми щодо віднесення інформації до категорії конфіденційної є диспозитивними (особа може, але не зобов'язана відносити інформацію до категорії конфіденційної навіть тоді, коли в законі зазначений характер відомостей - комерційні або ін.), що ж стосується віднесення інформації до категорії таємної, тут мають місце імперативні норми - держава наказує визнавати таємною інформацію певного характеру. Різним є також момент отримання інформацією рівня захисту згідно режиму обмеженого доступу: таємною інформація визнається з моменту свого виникнення (якщо її визнання таємною вимагає закон), конфіденційною ж - з моменту відповідного рішення власника.

Віднесення інформації до категорії конфіденційної є реалізацією повноважень власника, тобто права власності як абсолютного (ніхто не повинен посягати на власність незалежно від того, чи вжив власник заходів щодо її збереження, а їх вжиття в межах абсолютного права не порушує і не обмежує прав інших осіб). У той же час визнання інформації таємною являє собою безпосереднє виключення з права на інформацію, передбаченого чинним Законом та Конституцією. Виходячи з цього, закон має передбачати вичерпний перелік видів інформації, що становить "іншу, передбачену законом таємницю", оскільки невстановлення в законі та віднесення до компетенції "відповідних державних органів" визначення порядку її обігу та захисту призводить до незаконних обмежень права на інформацію. Такий перелік, як і принципи "обгрунтованого віднесення" до інформації з обмеженим доступом, зокрема до категорії конфіденційної, є необхідним. Що стосується конфіденційної інформації, встановлення вичерпного переліку її видів є неможливим, оскільки власник, згідно закону, уповноважений відносити до категорії конфіденційної будь-яку інформацію, крім встановлених законом обмежень (тобто інформацію, яка за загальним правилом може бути й відкритою). Але якщо закон встановить окремі види конфіденційної інформації та характер відомостей, що до них належать (наприклад, комерційна таємниця), з метою визначення порядку її обігу та функціонування, це не означатиме вичерпності видів такої інформації та порушення диспозитивності норми (наприклад, якщо інформація не відповідає визначенню комерційної таємниці, це не означає, що вона не може бути визнана конфіденційною взагалі). До того ж неможливою є конфіденційність а priori, тобто вимога держави на рівні закону щодо обов'язковості визнання певної інформації конфіденційною.

Щодо співвідношення інформації, яка захищається за допомогою законодавства про інтелектуальну власність, та конфіденційної інформації , то воно виглядає наступним чином: конфіденційна інформація не обов'язково є об'єктом інтелектуальної власності, однак інформація, яка захищається за допомогою законодавства про інтелектуальну власність, може бути визнана конфіденційною. Таке визнання і відповідне застосування норм законодавства щодо інформації з обмеженим доступом не є перешкодою до застосування відповідних норм законодавства щодо інтелектуальної власності. В окремих випадках норми законодавства щодо інформації з обмеженим доступом є єдиним правовим засобом захисту вищезазначеної інформації в Україні (наприклад, ноу-хау). Що ж до таємної інформації, то норми законодавства щодо інформації з обмеженим доступом мають перевагу у застосуванні порівняно з нормами законодавства про інтелектуальну власність іформації.

А також необхідно встановити, до якої категорії інформації з обмеженим доступом належать персональні дані (відповідно до Конституції - інформація про особу) . Крім того, необхідно визначити власника таких відомостей - особу, якої стосуються такі відомості, або відповідні органи (останніх доречніше вважати володільцями, а не власниками), визначити кількість інформації про громадян, яка може бути одержана законним шляхом. інформація конфіденційність охорона доступ

В іноземних державах на державні органи покладений обов'язок зберігати інформацію, яка носить характер персональних даних, у таємниці незалежно від волі власника, оскільки вона (інформація) збирається також незалежно від його волі, тобто такі персональні дані вважаються таємною інформацією. Щодо збирання інформації недержавними органами, ця інформація визнається конфіденційною і поширюється згідно до передбачених власником умов.

Разом з тим, згідно ст.32 Конституції України, персональні дані можуть і не вважатися захищеною законом таємницею (ч.3). Ч.2 ст.32 передбачає, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, i лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Тобто, якщо випадки збирання персональних даних державними органами є такими винятками (за ст.32), то персональні дані є конфіденційною інформацією (а якщо не допускається здійснення інформаційних процесів щодо конфіденційної інформації про особу, вони, очевидно, дозволені щодо відкритої інформації - тобто, за статтею 32 Конституції, можливе і її існування). Що ж стосується тієї інформації, яка була зібрана "у випадках, визначених законом" державними органами, законодавство (зокрема Конституція України) не визначає її подальшої долі, тобто не встановлює, чи належить зазначена інформація до категорії таємної. До того ж ч. 3 ст. 32 встановлює, що громадяни не можуть знайомитись з відомостями про себе, які є не тільки державною, а й "іншою передбаченою законом таємницею" (тобто за змістом цієї норми персональні дані, зокрема відомості, що становлять зміст медичної та банківської таємниць, не можуть належати до таємної інформації, або ж особа, якої стосуються зазначені відомості, не може знайомитись з ними) - тому всі ці питання потребують уточнення на рівні закону.

Таким чином слід зазначити, що регулювання суспільних відносин, які виникають з приводу інформації з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці, є "білою плямою" в законодавстві України. Це зумовлено не лише відсутністю чіткого розмежування конфіденційної та таємної інформації, але й безсистемним та недбалим викладенням положень, які стосуються будь-якої інформації з обмеженим доступом, якщо вона не становить державної таємниці, непридатністю відповідних норм до практичного застосування. Усунення зазначених недоліків є обов'язковою передумовою розвитку інформаційного законодавства України, в тому числі й законодавчих основ системи захисту інформації..

3. Інформація з обмеженим доступом: Аналіз термінологічно-понятійного апарату

Проблема захисту інформації з обмеженим доступом розглядається в багатьох ракурсах - загальнотеоретичному, історичному, управлінському, філософському, економічному, політологічному, геополітичному, цивільно-правовому, кримінально-правовому тощо. Розмаїття визначень поняття «інформація з обмеженим доступом є об'єктивно обумовленим, оскільки кожна з цих наук використовує власний методологічний інструментарій, висвітлює лише той аспект, що відповідає специфіці предмету даної науки, а також залежить від суб'єктивних поглядів дослідників. Плюралізм тлумачення цього явища як неюридичної категорії дозволяє скласти більш повне та об'єктивне уявлення про нього. Наявність полісемії чи синонімії юридичних категорій негативно впливають на ефективність правового регулювання будь-яких соціальних відносин, оскільки виключно однозначне безальтернативне розуміння норми права як правила поведінки можливо реалізувати без порушень.

В «інформаційній складовій» сучасного права України останнім часом досить широко вживаються визначення і терміни, поява яких зумовлена стрімкими темпами науково-технічного розвитку, впливом процесу інформатизації та інформаційних технологій на соціальну діяльність, становленням інформаційних відносин і, нарешті, формуванням міжгалузевих наукових знань. Використання законодавцем у нормативно-правових актах понять, запозичених з «технічних» галузевих наук, без визначення їх дефініцій детермінують різноманітне розуміння і трактування змісту цих норм потенційними реалізаторами, та як наслідок правопорушення. Така тенденція властива і для законодавства, що регулює суспільні відносини у сфері захисту інформації з обмеженим доступом. Так, поняття «інформація з обмеженим доступом» та інші суміжні поняття («державна таємниця», «конфіденційна інформація», «таємна інформація» та інші) стали важливими дефініціями, що використовуються в значній кількості нормативно-правових актів.

Хоча аналіз вітчизняного законодавства у сфері захисту інформації з обмеженим доступом, дозволив дійти висновку про відсутність однозначного законодавчого закріплення визначення поняття «інформація з обмеженим доступом». У зв'язку з чим актуальним напрямом наукової діяльності є аналіз термінологічно-понятійного апарату у сфері захисту інформації з обмеженим доступом.

Відповідно до Закону України «Про інформацію» лише зазначено, що в Україні весь масив інформації за режимом доступу класифікується на два види: відкрита інформація та інформація з обмеженим доступом. У Законі України «Про державну таємницю» також відсутня дефініція інформації з обмеженим доступом як більш широкої та родової категорії щодо державної таємниці, державна ж таємниця визначається як вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою.

На відміну від суто внутрішньодержавних нормативно-правових актів України, де відсутнє визначення поняття «інформація з обмеженим доступом», в окремих міжнародних угодах, учасником яких є Україна, знайшло своє відображення дане визначення.

Є чимала кількість міжнародних документів, що встановлюють правила обігу інформації з обмеженим доступом між Україною та іншими державами, обмін якою здійснюється між ними чи між державними органами та приватними установами під їх юрисдикцією, або спільно створеними ними. Слід зауважити, що назва такої інформації також є неусталеною: в одних угодах зазначається про взаємну охорону «інформації з обмеженим доступом», в других - про взаємну охорону «секретної інформації», в третіх - про взаємну охорону «таємної інформації». Аналіз змісту норм вищезазначених документів дозволяє прийти до висновку, що, незважаючи на різну назву, мова йде саме про встановлення міжнародного співробітництва України та іншої держави у сфері інформації з обмеженим доступом як більш широкої категорії.

На основі аналізу вищезазначених визначень поняття інформації з обмеженим доступом, можна прийти до висновку, що здебільшого в міжнародних документах акцентується увага на певних матеріальних носіях, де може міститися інформація, а не на визначенні сутності що є такою інформацією.

Крім того, слід виділити широке та вузьке її розуміння. Відповідно до вузького розуміння інформацію з обмеженим доступом складають «будь-який документ, рисунок, план, карту, фотографію, звукову чи відеоплівку або інший документ чи інший носій інформації, що містять інформацію», тобто інформація з обмеженим доступом є лише та інформація, що перебуває на певних матеріальних носіях. Саме вузьке трактування інформації з обмеженим доступом закріплене і у вітчизняному законодавстві, зокрема у ст. 1 Закону України «Про інформацію», що набуде чинності в травні 2011 року (інформація визначається як будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді). Згідно з широким розумінням таку інформацію складає і інформація незалежно від «форми, природи, способу передачі» чи «виду і умов відтворення». Вважаємо, що саме широке трактування відповідає сучасним реаліям, оскільки специфіка інформації як феномену полягає в тому, що вона має певну самостійність та автономність від матеріального носія, на якому вона міститься.

Беручи до уваги положення згаданих вище угод, основною загрозою інформації з обмеженим доступом є «несанкціонований доступ» та як наслідок «розголошення». У той же час виникає питання: чи буде порушення законодавства, якщо буде порушена цілісність інформації (її спотворення, руйнування, знищення тощо) чи унеможливлення санкціонованого доступу до неї? Вважаємо що так, але такі загрози містить лише Угода між Україною та Республікою Словенія про обмін та взаємну охорону інформації з обмеженим доступом, де зазначено, що інформація з обмеженим доступом «потребує охорони від розголошення, незаконного заволодіння чи втрати».

Дані міжнародні угоди містять норму, що інформація з обмеженим доступом є такою внаслідок надання відповідно до національного законодавства певних ступенів обмеження доступу та наявності відповідних грифів обмеження доступу. Перелік же такої інформації є для кожної держави власний та залежить від багатьох об'єктивних та суб'єктивних факторів.

Є застереження, що охорона такої інформації здійснюється «в інтересах національної безпеки», оскільки може завдати «шкоди безпеці та інтересам держав Договірних сторін». У той же час перелік інтересів та розуміння національної безпеки для кожної країни є також власним. Основоположний нормативно-правовий акт, що визначає основні засади державної політики, спрямованої на захист національних інтересів і гарантування в Україні безпеки особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз в усіх сферах життєдіяльності, - Закон України «Про основи національної безпеки України» не містить конструкції «інтереси національної безпеки», натомість законодавець в цьому акті оперує такими поняттями як «національні інтереси», «пріоритети національних інтересів», «життєво важливі інтереси» тощо.

Отже, враховуючи положення згаданих вище угод, можемо виділити характерні риси нормативного розуміння інформації з обмеженим доступом.

- це будь-яка інформація незалежно від їх форми, природи та способу передачі; інформація у будь-якій формі та будь-які документи, матеріали, вироби, речовини або фізичні поля, на/в яких представлена інформація; будь-які дані незалежно від їхньої форми представлення, виду та умов відтворення; будь-який документ, рисунок, план, карту, фотографію, звукову чи відеоплівку або інший документ чи інший носій інформації, що містять інформацію; інформація, відображена в будь-якій формі.

- охорона такої інформації здійснюється з метою забезпечення національної безпеки, інтересів кожної з країн.

- основною загрозою такій інформації визначається несанкціонований доступ, що призводить до її розголошення.

- зміст та перелік такої інформації, а також ступені та грифи обмеження доступу визначаються кожною країною самостійно відповідно до національного законодавства.

З метою доведення тези про те, що інформація з обмеженим доступом має самостійне правове значення і наділена властивостями, що істотно відрізняють її від інших видів інформації, Кулініч О.О. окреслює і ознаки інформації з обмеженим доступом:

1) зміст інформації з обмеженим доступом складають знання, повідомлення, відомості про соціальну форму руху матерії і про всі інші її форми у той мірі, у якій вони використовуються суспільством, особою;

2) відомості, що складають зміст інформації з обмеженим доступом по своїй суті ідеальні (нематеріальні);

3) інформація з обмеженим доступом існує винятково в рамках взаємодії суб'єктів суспільних відносин: окремих індивідуумів, їх груп, а також таких соціальних утворень, як держава, муніципальні утворення і юридичні особи;

4) інформація з обмеженим доступом нерозривно не пов'язана з матеріальним носієм. Вона є самостійним об'єктом правового регулювання, що не залежить від конкретної форми її матеріального носія;

5) інформація з обмеженим доступом має кількісні і якісні характеристики. Співвідношення кількісних і якісних властивостей інформації має нелінійний характер (якість інформації з обмеженим доступом не залежить від її кількості);

6) інформація з обмеженим доступом не є загальнодоступною;

7) інформація з обмеженим доступом відома і використовується чітко визначеним колом осіб;

8) суб'єкт інформації вживає заходів, що спрямовані на обмеження вільного доступу третіх осіб до інформації;

9) інформація з обмеженим доступом має особливу соціальну цінність у силу її дійсної або потенційної невідомості третім особам. Поширення такої інформації може спричинити заподіяння істотної шкоди зацікавленим особам;

10) зміст інформації з обмеженим доступом відповідає обмеженням, установленим законодавством .

Зважаючи на прийняття Закону України «Про доступ до публічної інформації» та внесення змін до Закону України «Про інформацію» дані визначення втратили свою актуальність, оскільки відповідно до чинного законодавства інформація з обмеженим доступом класифікується на конфіденційну, службову та таємну.

У ст. 1 Закону України «Про інформацію», що набуде чинності 9 травня 2011 року, є визначення поняття інформації як будь-яких відомостей та/або даних, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді та у ст. 20 міститься визначення конфіденційної інформації як інформації про фізичну особу, а також інформації, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою», які співвідносяться з поняттям інформація з обмеженим доступом як загальне та часткове.

Висновок

Сучасний стан адміністративно-правового регулювання суспільних відносин у сфері інформації з обмеженим доступом в Україні потребує поліпшення та узгодження з міжнародними стандартами, одним із інструментів яких є удосконалення адміністративно-правового статусу суб'єктів забезпечення захисту інформації з обмеженим доступом, а також прийняття відповідних змін та доповнень до чинного Кодексу України про адміністративні правопорушення. Така ситуація поєднана з тим, що в адміністративно-правових розвідках приділяється достатня увага окремим видам інформації з обмеженим доступом, але цілісного, системного розгляду проблема адміністративно-правового режиму інформації з обмеженим доступом в Україні не знайшла адекватного відображення.

Для вирішення тих чи інших проблем із забезпечення доступу до інформації необхідно чітко, на законодавчому рівні, визначити інформацію, доступ до якої обмежується, і мету обмеження. При цьому перелік відомостей, доступ до яких обмежено, має бути вичерпно визначений і оприлюднений. В даному випадку необхідно також дотримуватися двох принципів:

- перший принцип максимального оприлюднення ( вся інформація має знаходитися у володінні державних органів влади, підлягає оприлюдненню, кількість винятків повинна бути обмежана.)

- другий принцип характеризує вимоги щодо обмежень (винятки повині бути зрозумілими., описуватись вузько,підлягати контролю на предмет наявності «шкоди» і впливу на «суспільні інтереси».)

На сучасному етапі світового розвитку інформація стає специфічним товаром і ресурсом сучасності, об'єктом цивільних правовідносин. Новітні інформаційні процеси поставили законодавця перед необхідністю впорядкування суспільних відносин в інформаційній сфері. У руслі цієї тенденції за останнє десятиріччя у сфері інформації як об'єкта права і як товару було прийнято значну кількість нових нормативно-правових актів як міжнародного так і національного характеру.

Вирішивши проблему неефективного законодавства, передбачивши механізми його реалізації, можна буде забезпечити реальне здійснення передбаченого Конституцією України права людини на свободу інформації, оскільки, для України настав час, коли цим питанням буде надано комплексного та дієвого характеру.

Список літератури

1.Беляков К.І. Інформаційне право: аналіз термінологічно-понятійного апарату / К.І. Бєляков // Науковий вісник Київської національного університету внутрішніх справ. -- 2007. -- вип. 3. -- С. 67-79

2. Про інформацію : Закон України від 2 жовтня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №48. - Ст. 650.

3. Про державну таємницю : Закон України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). -- 1994. -- № 16. -- Ст. 93.

4. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Литовської Республіки про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом від 5 червня 2003 року // Офіційний вісник України. - 2004. - № 25. - Ст. 1639.

5. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Словацької Республіки про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом // Офіційний вісник України. - 2008. - № 99. - Ст. 3282.

6. Угода між Україною та Угорською Республікою про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом // Офіційний вісник України. - 2008. - № 24. - Ст. 720.

7. Угода між Україною та Республікою Словенія про обмін та взаємну охорону інформації з обмеженим доступом // Офіційний вісник України. - 2009. - № 29. - Ст. 961.

8. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Алжирської Народної Демократичної Республіки про охорону інформації з обмеженим доступом // Офіційний вісник України. - 2009 - № 49. - Ст. 554.

9. Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Македонія про взаємну охорону інформації з обмеженим доступом // Офіційний вісник України. - 2011. - № 3. - Ст. 162.

10. Про внесення змін до Закону України «Про інформацію» : Закон України http://zakon.rada.gov.ua/

11. Про основи національної безпеки України : Закон України від 19 червня 2003 р. // Відомості Верховної Ради. - 2003. - № 39. - Ст. 351.

12. Кулініч О.О. Інформація з обмеженим доступом як об'єкт цивільних прав : дис… канд. юрид. наук : 12.00.03 / Ольга Олексіївна Кулініч. -- О., 2006. -- 200 с.

13. Марущак А.І. Правомірні засоби доступу громадян до інформації : [навч.-практ. посіб.] - Біла Церква : Вид-во «Буква», 2006. - 432 с.

14. Марущак А.І. Правові основи захисту інформації з обмеженим доступом : [курс лекцій]. - К. : КНТ, 2007. - 208 с.

Мітки: інформація з обмеженим доступом, Баскаков В.Ю., Ліпкан В.А., наукова школа В.А.Ліпкана, понятійний апарат інформаційного права.

Размещено на Allbest.ru