Державна політика щодо релігії та церкви: порівняльний аналіз українського і російського досвіду

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія державного управління при президентові України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук з державного управління

Державна політика щодо релігії та Церкви: порівняльний аналіз українського І російського досвіду

25.00.01 - теорія та історія державного управління

Небожук Роман Андрійович

КИЇВ - 2010

Анотація

Небожук Р.А. Державна політика щодо релігії та церкви: порівняльний аналіз українського і російського досвіду. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук з державного управління за спеціальністю 25.00.01 - теорія та історія державного управління. - Національна академія державного управління при Президентові України. - Київ, 2010.

У дисертації на основі комплексного порівняльного аналізу формування і реалізації державної політики України та Російської Федерації у сфері державно-церковних відносин здійснено науково-теоретичне обґрунтування основних напрямів оптимізації організуючого і регулюючого впливу держави у процесі реалізації конституційного принципу свободи совісті та відносин з релігійними організаціями.

Розглянуто історичні й сучасні моделі державно-церковних відносин, спільне й відмінне у специфіці релігійно-інституційного та суспільно-релігійного розвитку України та Росії. Здійснено порівняльний аналіз основоположних принципів забезпечення свободи совісті, релігійних прав людини та вільного розвитку релігійних організацій в конституціях і профільних законах, науково обґрунтовано рекомендації щодо гармонізації системи державно-церковних відносин в Україні та оптимізації управлінського впливу держави на сферу забезпечення свободи совісті.

Запропоновано концептуальне обґрунтування основних засад гармонізації державно-церковних відносин і оптимізації системи державного управління у сфері забезпечення свободи совісті та відносин з релігійними організаціями шляхом ухвалення “Концепції державно-конфесійних відносин в Україні”. Науково обґрунтовано рекомендації щодо необхідності вдосконалення вітчизняного законодавства, зокрема: правової фіксації конфігурації соціального партнерства між державними органами та релігійними організаціями у здійсненні останніми історично й сутнісно притаманних їм функцій суспільного служіння, деполітизації діяльності релігійних організацій і блокування можливостей для їх інструментального використання політичними партіями з метою досягнення електоральної підтримки, врегулювання процесу реституції майна релігійних організацій, присутності релігійних організацій у війську та пенітенціарних установах, а також в освітній сфері.

Ключові слова: державно-церковні відносини, державне управління, свобода совісті, державна політика стосовно релігії та релігійних інституцій, Російська Федерація, Україна

Аннотация

Небожук Р.А. Государственная политика в отношении религии и церкви: сравнительный анализ украинского и российского опыта. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата наук государственного управления по специальности 25.00.01 - теория и история государственного управления. - Национальная академия государственного управления при Президенте Украины. - Киев, 2010.

В диссертации на основе комплексного сравнительного анализа формирования и реализации государственной политики Украины и Российской Федерации в сфере государственно-церковных отношений предложено научно-теоретическое обоснование основных направлений оптимизации организующего и регулирующего воздействия государства в процессе реализации конституционного принципа свободы совести и отношений с религиозными организациями.

Рассмотрены исторические и современные модели государственно-церковных отношений, общее и отличное в специфике религиозно-институционального и общественно-религиозного развития Украины и России. Осуществлен сравнительный анализ основополагающих принципов обеспечения свободы совести, религиозных прав человека и свободного развития религиозных организаций в конституциях и профильных законах, научно обоснованы рекомендации по гармонизации системы государственно-церковных отношений в Украине и оптимизации управленческого влияния государства на сферу обеспечения свободы совести.

Установлено, что конвенционная как для социологии религии, так и для политологии типология государственно-церковных отношений не конструирует адекватные теоретико-методологических рамки для классификации политик, осуществляемых государствами в религиозной сфере. Исследование характера, содержания и направлений эволюции государственных политик и сегментов систем государственного управления, обеспечивающих реализацию этих политик, требуют определения блока операционных переменных, которые будут служить единицами теоретического анализа проблемы. Это два генеральных блока: общий индекс демократичности страны и характер религиозной культуры и деноминационной структуры, а также ряд специальных переменных: обеспечение фундаментальных прав и свобод в сфере свободы совести; наличие/отсутствие дискриминации тех или иных религиозных общин на законодательном уровне и / или на уровне правоприменительной практики; наличие/отсутствие дискриминации религиозных меньшинств религиями большинства; делегирование религиозным организациям функций государственного управления или лишение их этих функций; равенство/ неравенство/иерархичность религиозных организаций перед законом, в частности, наделение определенной религиозной организации особым статусом или наличие института признанных религиозных организаций, которые отличаются по правовому статусу от других; степень автономии религиозных организаций; характер, степень и механизмы регулирования присутствия религиозных организаций в публичной сфере. Применение этих переменных свидетельствует о существенных различиях в политике в сфере свободы совести и ее реализации в системе государственного управления между Украиной, где сформировался идентичный сепарационный правовой режим, и Российской Федерацией, в которой государственно-церковные отношения эволюционируют в направлении кооперационной модели.

Отечественное законодательство (как и правоприменительная практика в целом) в сфере свободы совести не содержит в отличие от российского элементы дифференциации определенных сообществ, основанных на отношении их членов к религии, но в то же время ему недостает прозрачности, четкости и правовой определенности в урегулировании ряда ключевых вопросов системы государственно-церковных отношений.

Предложено концептуальное обоснование основных принципов гармонизации государственно-церковных отношений и оптимизации системы государственного управления в сфере обеспечения свободы совести и отношений с религиозными организациями, а также необходимость совершенствования отечественного законодательства, в частности: принятия “Концепции государственно-конфессиональных отношений в Украине”, правовой фиксации конфигурации социального партнерства между государственными органами и религиозными организациями в осуществлении последними исторически присущих им функций общественного служения, деполитизации деятельности религиозных организаций и блокирования возможностей для их инструментального использования политическими партиями в целях достижения электоральной поддержки, урегулирования процесса реституции имущества религиозных организаций, присутствия религиозных организаций в армии и пенитенциарных учреждениях, а также в образовательной сфере.

Ключевые слова: государственно-церковные отношения, государственное управление, свобода совести, государственная политика по отношению к религии и религиозным институтам, Российская Федерация, Украина.

совість релігійний політика

Summary

Nebozhuk R.A. Public Policy on Religion and Church: Comparative Analysis of Ukrainian and Russian Federation Experience. - Manuscript.

The thesis for a Candidate Degree in Public Administration. Specialty 25.00.01 - Theory and History of Public Administration. - The National Academy of Public Administration, Office of the President of Ukraine. - Kyiv, 2010.

The aim of the thesis research is to theoretically and practically explain the main improvement directions of lawmaking processes of Ukraine and Russian Federation as well as of the organizational, executive and administrative activity of government agencies and local governments on the basis of these laws vis-а-vis the freedom of conscience and the relations with religious institutions.

On the basis of the complex approach use, there have been exposed the common and particular trends in terms of religious and institutional as well as social and religious developments in Russia and Ukraine; there have been also analyzed the determinants as well as main stages in the formation of conceptual basis of the Church-State relations models both in Ukraine and Russia in post-Soviet era; there have been likewise analyzed the processes of State regulation of religion in practice of public administration both in Ukraine and Russia; there have been finally examined the issues of improvement of Church-State relations in the public administration system.

For the first time, there has been proposed a bloc of operating variables, which are to serve as an entities of the theoretical analysis for the study of nature, content and direction of evolution of government policies in the religious field; there has also been established the nature of correlations between specific religious configuration of Ukraine and the Russian Federation respectively and the content of public policies, done by their administrative elite, in the researched area.

Key words: Church-State relations, public administration, State regulation of religion, freedom of conscience, public policies on religion and religious institutions, Russian Federation, Ukraine.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Забезпечення прав і свобод людини, у тому числі й свободи совісті та віросповідання, і реалізація цих прав у практиці державного управління постають однією з надзвичайно важливих функцій демократичної держави. Сучасне розуміння прав людини, визначене у Всесвітній декларації прав людини, Європейській хартії з основних прав людини, документах ОБСЄ, рішеннях Європейського Суду з прав людини, а також у документах Парламентської Асамблеї Ради Європи ґрунтується на тому, що дотримання релігійних свобод, що виходять за межі індивідуальних переконань і персонального сумління, є сферою, де держава бере на себе досить чіткі зобов'язання.

Для пострадянських країн, у яких упродовж десятиліть здійснювалося послідовне придушення релігійних прав окремих осіб і дискримінаційна політика щодо релігійних об'єднань, додатковим і надзвичайно складним завданням є відновлення індивідуальних і колективних прав, зруйнованих попереднім режимом. Забезпечення демократизації державотворчих процесів у цій царині суспільного розвитку актуалізує проблему формування наукових засад державної політики у сфері свободи совісті та її реалізації в системі державного управління, глибокого й всебічного вивчення досвіду становлення такої політики у процесі державотворення та її практичного здійснення як у країнах розвинутої демократії, так і в тих, що були піддані експерименту з викорінення релігії.

Основні теоретико-методологічні засади формування та реалізації державної політики, що були використані автором при дослідженні цієї проблеми, були ґрунтовно проаналізовані в низці праць українських і російських учених, які відіграють визначальну роль у формуванні загальної стратегії державного управління. Це, зокрема, праці В. Абрамова, В. Авер'янова, Г. Атаманчука, В. Бакуменка, Н. Глазунової, О. Грищенка, С. Дубенко, М. Кравченко, Ю. Ковбасюка, В. Козбаненка, В. Козакова, С. Коника, А. Кочеткова, Е. Лібанової, М. Логунової, В. Лугового, Л. Мисіва, Н. Нижник, О. Оболенського, Г. Одинцової, В. Олуйка, М. Орлатого, М. Пірен, Я. Радиша, В. Ребкала, І. Розпутенка, Г. Ситника, В. Скуратівського, В. Смолянюка, А. Скамницького, С. Телешуна, В. Трощинського, Н. Ходоровської, Ф. Шамхалова, В. Шаповала.

Актуальним питанням державного управління та державної політики у сфері державно-церковних відносин присвячені численні дослідження українських та зарубіжних фахівців у різних сферах наукового знання, зокрема, в галузі державного управління - роботи В. Бондаренка, В. Климова, Ю. Кальниша, О. Кудрявцева, М. Новиченка, С. Сьоміна, Т. Теслі, М. Трофимчука, М. Шахова; релігієзнавства та філософії - праці М. Бабія, Б. Боцюрківа, О. Васильєвої, Р. Лопаткіна, К. Дурема, В. Єленського, М. Заковича, C. Здіорука, А. Колодного, П. Косухи, А. Красикова, М. Мариновича, А. Нурулаєва, Ф. Овсієнка, М. Одинцова, О. Сагана, Ф. Сисина, О. Уткіна, П. Яроцького; правових наук - публікації М. Васіна, Г. Друзенка, А. Залужного, Г. Крилової, І. Куніцина, М. Палія, І. Понкіна, А. Пчелинцева, П. Рабіновича, В. Речицького, А. Себенцова, С. Феррарі, Й. Фішера, Г. Моцкіна; політології - праці М. Бурдо, С. Рамета, П. Мойзеса, О. Шуби, Л. Хомера.

Важливе значення мають також дослідження, що проводяться в рамках Консорціуму з компаративного аналізу релігії і права, а також Страсбурзького консорціуму, члени якого спеціалізуються на студіях свободи совісті й релігії у рішеннях Європейського Суду з прав людини.

Однак, незважаючи на значущість та широкий спектр вищезгаданих розробок, актуальними залишаються питання вивчення різних аспектів державної політики щодо релігії та релігійних організацій у низці пострадянських країн. Порівняльний аналіз реалізації цієї політики, зокрема на прикладі українського і російського досвіду, дотепер не знайшов належного наукового осмислення, хоча в обох державах він синхронізується в часі та багато в чому - у вихідних політичних, суспільно-економічних та соціокультурних передумовах. Компаративний аналіз здійснення Україною і Російською Федерацією державної політики в галузі свободи совісті, релігії та релігійних організацій виявляє як досягнення, так і проблемні моменти у вітчизняній сфері державно-церковних відносин.

Актуальність наукового обґрунтування нових концептуальних підходів у процесі аналізу й адаптації позитивного зарубіжного досвіду, вдосконалення державної політики, форм та методів державного управління у релігійно-суспільній сфері, її теоретичне і практичне значення і зумовили вибір теми дисертації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалася на кафедрі соціальної і гуманітарної політики Національної академії державного управління при Президентові України під час виконання комплексного наукового проекту “Державне управління та місцеве самоврядування” (номер державної реєстрації 0199U002827) в межах науково-дослідної роботи “Дослідження концептуальних основ державної політики в соціогуманітарній сфері як напряму для професійної діяльності фахівців публічного управління” (номер державної реєстрації 0109U003004), у рамках якої автором сформульовано і обгрунтовано концептуальні засади гармонізації системи державно-церковних відносин в Україні.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є науково-теоретичне обґрунтування основних напрямів оптимізації організуючого та регулюючого впливу держави у процесі реалізації конституційного принципу свободи совісті, відносин з релігійними організаціями на основі комплексного компаративного аналізу формування і здійснення державної політики України та Російської Федерації у цій сфері.

Для досягнення мети з урахуванням аналізу стану досліджуваної проблеми в теорії державного управління як в Україні, так і за кордоном, у дисертації було поставлено такі завдання:

- проаналізувати історичні й сучасні моделі державно-церковних відносин як об'єкти управлінського впливу держави;

- виявити спільне й відмінне у специфіці релігійно-інституційного та суспільно-релігійного розвитку України і Росії;

- дослідити момент цілепокладання у процесі формування державної політики України і Російської Федерації;

- здійснити порівняльний аналіз основоположних принципів забезпечення свободи совісті, релігійних прав людини, вільного розвитку релігійних організацій у конституціях та профільних законах України і Російської Федерації;

- розкрити зміст, сутність і напрями еволюції концептуальних засад політики, яку здійснюють ці держави у сфері свободи совісті;

- науково обґрунтувати рекомендації щодо гармонізації системи державно-церковних відносин в Україні та оптимізації управлінського впливу держави на сферу забезпечення свободи совісті.

Об'єкт дослідження - взаємовідносини держави і церкви у процесі становлення систем державного управління України і Російської Федерації.

Предмет дослідження - державні політики України і Росії у сфері свободи совісті і забезпечення вільного розвитку релігійних організацій.

Методи дослідження. У дослідженні, в основу якого покладено системний підхід, використано комплекс як загальнонаукових, так і спеціальних методів.

Основним методом дослідження є компаративний, який постає не тільки як когнітивний та дескриптивний інструмент, але і як метод узагальнення закономірностей, що характеризують розвиток досліджуваних об'єктів у їх взаємозв'язку та взаємодії. Для дослідження окремих аспектів проблеми застосувалися такі методи:

- порівняльно-історичного аналізу, який дав змогу виявити особливості та основні етапи розвитку системи державно-церковних відносин в обох країнах, а також еволюцію постановки проблеми і послідовності її розв'язання у вітчизняному та зарубіжному науковому дискурсі;

- структурно-функціонального аналізу з метою структуризації систем державно-церковних відносин та порівняльного аналізу нормативно-правової бази у сфері забезпечення свободи совісті;

- контент-аналізу: документів релігійних, громадських і правозахисних організацій, послань, заяв, проповідей і звернень релігійних діячів, судових рішень з питань, які виникають на релігійному ґрунті;

- системного аналізу, з допомогою якого виявлено особливості соціально-політичного і суспільно-культурного розвитку та їх вплив на формування моделей державно-церковних відносин і форм реалізації державної політики у досліджуваній сфері.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що в дисертації вперше:

- розроблено теоретичну модель аналізу характеру, змісту і напрямів еволюції державних політик у релігійній сфері. З цією метою визначено блок операційних змінних. Це два генеральних блоки: загальний індекс демократичності країни та характер релігійної культури і деномінаційної структури, а також ряд спеціальних змінних: забезпечення фундаментальних прав і свобод у сфері свободи совісті; наявність/відсутність дискримінації тих чи інших релігійних спільнот на законодавчому рівні та/або на рівні правозастосувальної практики; наявність/відсутність дискримінації релігійних меншин релігіями більшості; делегування релігійним організаціям функцій державного управління або позбавлення їх цих функцій; рівність/нерівність/ієрархічність релігійних організацій перед законом, зокрема наділення певної релігійної організації особливим статусом чи наявність інституту визнаних релігійних організацій, які вирізняються за правовим статусом від інших; ступінь автономії релігійних організацій; характер, ступінь і механізми регулювання присутності релігійних організацій у публічній сфері;

- запропоновано на базі розробленої моделі основних і операційних змінних оригінальну класифікацію державних політик у сфері релігійних свобод і відносин з релігійними інститутами, в основу якої покладено вищевказані одиниці теоретичного аналізу для дослідження характеру, змісту і напрямів еволюції державних політик у релігійній сфері та сегментів систем державного управління, які забезпечують реалізацію цих політик;

удосконалено пропозиції щодо:

- внесення змін та доповнень до вітчизняного законодавства, спрямованих на виконання Україною зобов'язань, взятих нею при вступі до Ради Європи в питаннях забезпечення релігійним організаціям повноцінних можливостей для здійснення своєї духовної та соціальної місії;

- внесення необхідних змін та доповнень до профільного Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” (1991 р.), до законів України “Про освіту”, “Про місцеве самоврядування”, “Про приватизацію державного майна”, “Про податок на додану вартість” та до Земельного кодексу України; ухвалення “Концепції державно-конфесійних відносин в Україні”, нормативного забезпечення належного процесуального статусу релігієзнавчої експертизи, а також ухвалення низки нових законодавчих актів з метою правового врегулювання процесу реституції церковного майна, присутності релігійних організацій у Збройних силах і установах пенітенціарної системи, участі церков в освітньому процесі, зокрема право виступати засновниками загальноосвітніх навчальних закладів;

- правової фіксації конфігурації соціального партнерства між державними органами та релігійними організаціями у здійсненні останніми історично й сутнісно притаманних їм функцій суспільного служіння;

- необхідності внесення змін до чинного законодавства щодо деполітизації діяльності релігійних організацій і блокування можливостей для їх інструментального використання політичними партіями з метою досягнення електоральної підтримки.

набули подальшого розвитку:

- розуміння особливостей у моментах цілепокладання державної політики щодо релігійних організацій та в питаннях захисту індивідуальних і колективних прав громадян, організації освітнього процесу та здійснення військово-патріотичного виховання, що проявляються у більш регламентованому характері відносин у сфері свободи совісті та нагляду за діяльністю релігійних організацій у Росії порівняно з Україною;

- підходи до розкриття взаємозв'язку між специфікою релігійної конфігурації відповідно України і Російської Федерації та змістом державних політик у досліджуваній сфері;

- положення, згідно з якими ступінь захищеності релігійних свобод в Україні є вищим як на рівні індивіда, так і щодо забезпечення прав релігійних меншин, що випливає з аналізу положень конституцій і профільних законів обох держав у сфері свободи совісті, інших правових та нормативних актів досліджуваних країн, рішень Європейського Суду з прав людини, висновків міжнародних та національних організацій з моніторингу свободи совісті та релігійних прав людини;

- розуміння проблемних зон у правовому забезпеченні індивідуальних релігійних переконань, що проявляється в існуванні “правових ножиць” між національними законодавствами досліджуваних країн і корпусом міжнародних та європейських документів з питань релігійної свободи.

Практичне значення отриманих результатів полягає у концептуальному обґрунтуванні основних засад гармонізації державно-церковних відносин і оптимізації системи державного управління у сфері забезпечення свободи совісті та відносин з релігійними організаціями.

Результати дослідження також можуть бути використані у процесі вдосконалення законодавства України про свободу совісті; в програмах соціально-гуманітарного розвитку країни на середньострокову перспективу; при підготовці та перепідготовці управлінських кадрів, оновленні навчальних програм з державного управління, правознавства, політології, розробці спецкурсів із релігієзнавства, а також у подальших дослідженнях державної політики у сфері свободи совісті.

Ідеї та положення дисертації пройшли апробацію під час роботи автора у складі комісії Міністерства освіти і науки України з розробки “Концепції факультативних курсів з етики віри, релігієзнавства, інших морально-етичних курсів” (довідка від 5 жовтня 2010 р. голови Громадської ради з питань співпраці з церквами та релігійними організаціями при Міністерстві освіти і науки України, народного депутата України В.Марущенка); у складі громадсько-державної комісії по опрацюванню проекту “Концепції державно-конфесійних відносин в Україні”, Проекту Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” (довідка від 6 жовтня 2010 р. заступника голови Державного комітету України у справах національностей і релігій М.Новиченка).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою працею і містить результати, отримані в галузі науки “державне управління”. Основні ідеї й аналіз, здійснені в роботі, в тому числі й ті, що характеризують наукову новизну, мету і завдання, методологічні засади й методологічні підходи до їх вирішення та практичне значення одержаних результатів, отримані здобувачем особисто. У статті [10] особисто автору належить пропозиції щодо необхідності нормативно-правового забезпечення запровадження викладання предметів релігійно-морального спрямування у загальноосвітній середній школі.

Апробація результатів дисертації. Головні положення дисертаційного дослідження висвітлені у доповідях на міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях та круглих столах: “Міжконфесійний діалог як складова становлення громадянського суспільства” (Київ, 2007); “Пріоритети державної політики в галузі свободи совісті: шляхи реалізації” (Київ, 2007); “Стратегія реформування системи державного управління на засадах демократичного врядування” (Київ, 2007); “Забезпечення свободи вибору освіти в Україні” (Київ, 2007); “Релігія і Церква в Україні: сучасні проблеми” (Київ, 2007); “Визначальні принципи оптимізації міжконфесійних відносин: теоретичний і практичний виміри” (Київ, 2008); “Український освітній простір та роль релігійних організацій в його розвитку: ідейно-концептуальні й правові виміри” (Київ, 2008); “Державно-церковна політика в Україні як фактор формування і утвердження громадянського суспільства” (Київ, 2008); “Синергія сучасної школи” (Київ, 2009); “Україна і Ватикан в контексті культурно-цивілізаційного діалогу: історичний і сучасний зрізи” (Київ, 2009); “Свобода вибору освіти в Україні” (Київ, 2009); міжнародній конференції Європейської асоціації освітньої політики і права “Комерціоналізація і професійність в освіті” (Університет Антверпен, Бельгія, 2009 р.); “Україна у стані перманентного вибору: духовно-культурні, соціально-економічні та політико-правові стратегії” (Київ, 2010).

Результати дослідження обговорювалися на розширеному засіданні кафедри соціальної і гуманітарної політики, протокол № 11 від 9 лютого 2010 р.

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 4 наукові праці у фахових виданнях загальним обсягом 2,16 обліково-видавничих аркуша. Додатково відображають результати дослідження 6 публікацій, з яких 2 статті надруковано у фаховому виданні ВАК України за спеціальністю “історичні науки”, 1 стаття - зі спеціальності “філософські науки”, 3 - тези доповідей і матеріали конференцій.

2. Основний зміст дисертації

У вступі вказано на зв'язок дисертації із напрямами наукових досліджень, обґрунтовується актуальність досліджуваної проблеми, визначається об'єкт, предмет, мета і завдання дисертації, подаються методологічні основи дослідження, розкривається його наукова новизна, теоретичне і практичне значення, наводяться дані про апробацію та практичне значення отриманих результатів, умотивовується структура дисертації.

У першому розділі - “Теоретико-методологічні засади дослідження державної політики у сфері свободи совісті та релігійних інституцій” -системно досліджено джерельну базу, вітчизняну та зарубіжну наукову літературу з державного управління, політології, права, соціології, філософії та історії релігії, визначено проблемне поле, яке потребує наукового аналізу.

Зокрема, розглядаються юридичні і політичні дискусії з проблем правового статусу релігійних організацій, їх державної реєстрації, питань реституції церковного майна, власності і землеволодіння, регулювання проблем, які виникають унаслідок діяльності нових релігійних рухів і реакції на неї з боку суспільства та історичних церков, параметрів соціального служіння релігійних інституцій і прийнятності/неприйнятності фінансово-організаційної підтримки цього служіння з боку держави, здійснення державної релігієзнавчої експертизи, а також навколо питання релігійної освіти у загальноосвітніх світських школах.

Зроблено висновок, що в процесі майже двадцятилітньої розробки концептуальних засад, теоретико-методологічних і науково-практичних основ пострадянської державної політики у сфері свободи совісті і відносин з релігійними організаціями були досягнуті серйозні наукові результати як українських, так і російських вчених. Водночас низка проблем у цій галузі надалі залишається гостро дискутивною.

Зосереджено увагу на майже повній відсутності комплексних досліджень, за невеликими і аналізованими у роботі винятками, в яких державна політика у сфері свободи совісті стала б предметом всебічного розгляду в контексті системи державного управління, об'єктом аналізу з точки зору ефективності і адекватності соціально-політичним завданням, що стоять перед країною, а також у контексті якості державного менеджменту. Зокрема, у вітчизняній науці ще не здійснювався компаративний аналіз реалізації державної політики Україною і Російською Федерацією у галузі державно-церковних відносин. Практично відсутні праці, в яких би порівнюються засади, стратегії і практики державної політики щодо забезпечення свободи совісті і відносин з релігійними організаціями в обох країнах.

На підставі розгляду моделей державно-церковних відносин як в історичній перспективі, так і з огляду на множинність їх сучасних виявів зроблено висновок, що такий розгляд дає змогу предметно аналізувати специфіку державних політик у релігійній сфері, але не підміняє собою цей аналіз. Звернення до певною мірою конвенційної типології державно-церковних відносин (теократична, ієрократична, цезаропапістська, релігійно-державне ототожнення, модель наявності державної церкви (релігії); коопераційна; сепараційна; секулярного абсолютизму) свідчить, що ця типологія не відображає характеру політик, здійснюваних державами в релігійній сфері. Тому для дослідження характеру, змісту і напрямів еволюції державних політик у релігійній сфері і сегментів систем державного управління, які забезпечують реалізацію цих політик, пропонується визначити блок операційних змінних, які слугуватимуть одиницями теоретичного аналізу досліджуваної проблеми. Це два генеральних блоки: загальний індекс демократичності країни та характер релігійної культури і деномінаційної структури, а також ряд спеціальних змінних: забезпечення фундаментальних прав і свобод у сфері свободи совісті; наявність/відсутність дискримінації тих чи інших релігійних спільнот на законодавчому рівні та/або на рівні правозастосувальної практики; наявність/відсутність дискримінації релігійних меншин релігіями більшості; делегування релігійним організаціям функцій державного управління або позбавлення їх цих функцій; рівність/нерівність/ієрархічність релігійних організацій перед законом, зокрема наділення певної релігійної організації особливим статусом чи наявність інституту визнаних релігійних організацій, які відрізняються за правовим статусом від інших; ступінь автономії релігійних організацій; характер, ступінь і механізми регулювання присутності релігійних організацій у публічній сфері.

Інтеграція запропонованих змінних і застосування їх до конкретного політико-правовового, організаційно-управлінського, історико-культурного та релігійно-суспільного контексту створює підґрунтя для аналізу характеру, особливостей і напрямів еволюції державної політики у релігійній сфері України і Російської Федерації та реалізації цих політик у системі державного управління цих країн.

У другому розділі - “Держава та релігійні інституції в Україні і Росії: компаративний аналіз суб'єктно-об'єктних відносин” - досліджуються особливості еволюції релігійної ситуації в обох країнах після розпаду СРСР, державного будівництва й політичного розвитку кожної з них та вплив цих факторів на формування засад державно-церковних відносин і практичне втілення державної політики у сфері свободи совісті.

Компаративний аналіз специфіки релігійно-інституційного та суспільно-релігійного розвитку дає змогу виокремити спільні риси релігійності українського і російського суспільств, до яких можна віднести: зростання самоідентифікацій релігійності, особливо бурхливе в першій половині 1990-х рр.; підвищення рівня воцерковленості населення; наявність дуже виразних “ножиць” між самоідентифікацією і релігійними практиками; різке зменшення чисельності тих, хто відносить себе до категорії “атеїст”; наявність більш високої релігійної самоідентифікації серед молоді, ніж у людей середнього віку, тісний зв'язок між конфесійно-деномінаційною і етнонаціональною ідентичностями.

Зазначено, що у сфері свободи совісті та релігійно-інституційного розвитку щойно проголошена Українська держава відразу ж стикнулася з внутрішньоправославними і православно-греко-католицьким конфліктами, які не тільки загрожували основам громадянського миру і внутрішній стабільності в країні, але й суттєво ускладнювали відносини з російською державою. Врегулювання цих конфліктів на довгий час стає наріжною проблемою системи державного управління у сфері, що розглядається. По суті, переважна більшість рішень центральної влади у системі релігійно-суспільних відносин не могла (і досі не може) ігнорувати наявність міжконфесійного напруження. Це стосується таких принципових питань, як повернення експропрійованого радянською владою майна релігійних інституцій (на велику кількість його об'єктів, включаючи пам'ятки культури національного рівня, претендують центри, управління й громади різних юрисдикцій); сприяння організації соціального служіння церков і релігійних організацій (конфлікти здебільшого унеможливлюють реалізацію спільних проектів найбільш численних церков); репрезентації України на міжнародній арені, участі в міжнародних і регіональних міжрелігійних організаціях, роботи зі співвітчизниками за кордоном та ін. Конфлікти відволікали значний обсяг соціальної енергії церков, підривали авторитет священнослужителів, потребували активного втручання судових органів і силових структур, політизували релігійне життя, оскільки суб'єкти політичного життя ставали на бік якоїсь із конфліктуючих сторін і великою мірою посилювали роль органів державної влади і місцевого самоврядування у структурі державно-церковних відносин, оскільки ці органи вимушені виступати арбітром у суперечках між релігійними організаціями.

Водночас у Росії надзвичайно серйозним викликом для всієї системи державного управління у сфері релігійно-суспільних відносин стало піднесення національної самосвідомості народів, які традиційно сповідують іслам - з одного боку, та зміцнення позицій Руської православної церкви (РПЦ), її впливу на суспільно-політичну ситуацію - з другого. Остання тенденція супроводжується посиленням дискримінації релігійних меншин, у тому числі досить численних і поширених у Росії церков протестантського напряму. Це, зокрема, проявилося в “антисектантських” акціях з боку окремих місцевих органів влади, православної громадськості і масштабних зусиль з обмеження місіонерської діяльності та соціального служіння протестантських громад.

На підставі викладеного робиться висновок, що релігійний плюралізм, який реально склався в Україні, постає головним чинником, який відрізняє вітчизняну ситуацію від російської. Релігійно-суспільна ситуація, яка була відмінною для Росії і України вже на стартових позиціях пострадянського самостійного розвитку цих держав, у подальшому набувала для кожної з них за збереження певних спільних елементів дедалі більших особливостей. Відмінними стали і вектори формування державних політик у релігійній сфері та структури і механізми реалізації цих політик системами державного управління.

Аналіз формування концептуальних засад державно-конфесійних відносин у процесі творення систем державного управління показав, що російське законодавство про свободу совісті, яке на початку 1990-х рр. було одним з найбільш ліберальних з-поміж посткомуністичних країн, зазнало суттєвих трансформацій, спричинених дедалі більшим посиленням авторитарних тенденцій в управлінні країною і пошуками керівництвом країни джерел політичної легітимації у традиційних для Росії ідейних формулах. Ці трансформації дістали вияв у наданні як законодавчих, так і політичних, інформаційних, соціокультурних та організаційних преференцій Руській православній церкві, обмеженні можливостей її конкурентів на російській релігійній сцені, запровадженні нової, різностатусної ієрархії законодавчого статусу для релігійних організацій країни та випробувального терміну для релігійних організацій, що мають намір отримати статус юридичної особи.

Водночас вітчизняне законодавство про свободу совісті, яке склалося на початку 1990-х рр., відображає наявний рівень релігійного плюралізму, що є одним з найбільш високих у Центрально-Східній Європі та країнах Євразії. Релігійний плюралізм робить реальною рівність релігійних організацій перед законом незалежно від їх кількості та особливостей історичного розвитку, досить послідовно захищає релігійні меншини, надає їм гідні умови для реалізації власної місії. Разом з тим, як показує аналіз, вітчизняному законодавству про свободу совісті, ядро якого було створено ще в період до здобуття Україною незалежності, бракує чіткості, прозорості у питаннях, які стосуються, зокрема, реєстрації статутів релігійних організацій, повернення майна відчуженого у них упродовж радянського періоду, юридичних механізмів, які б унормували душпастирську опіку в Збройних Силах та інших військових формуваннях, у місцях позбавлення волі, а також освітню діяльність релігійних організацій.

Обґрунтовано, що наявний режим державно-церковних відносин не може вважатися остаточно оформленим як для України, так і для Російської Федерації. Громадсько-політичні дискусії, які тривають в обох країнах, здатні об'єктуватися як у закони та підзаконні акти, які обмежують свободу совісті та права громадян (про що свідчить і досвід російської законотворчості, і невдалі спроби ухвалення обмежувальних законів в Україні), так і такі, що роблять правову базу у сфері свободи совісті більш адекватною рекомендаціям і вимогам Парламентської асамблеї Ради Європи та рішенням Європейського Суду з прав людини.

У третьому розділі - “Реалізація політики щодо релігії, релігійних інституцій та віруючих у практиці державного управління України та Росії” - здійснено аналіз національних особливостей розбудови систем державного управління та практичного досвіду у сфері забезпечення свободи совісті та державно-церковних відносин в обох країнах.

Порівнюються державні органи по зв'язках із релігійними організаціями та у справах релігій, характеризується діяльність відповідного органу в Україні (Ради у справах релігій, Державного комітету у справах релігій, Міністерства у справах національностей, міграції та культів, Державного департаменту у справах релігій, Державного комітету у справах національностей і релігій) та діяльність у релігійній сфері державних структур Російської Федерації. Зазначається, що відсутність у Російській Федерації федерального органу у справах релігій зумовлена не стільки послідовністю політики відокремлення Церкви (релігійних організацій) від держави, скільки особливим суспільним статусом Руської православної церкви. Відсутність такого органу компенсується наявністю спеціальних комісій, комітетів, рад тощо у федеральних органах законодавчої й виконавчої влади. Крім того, центральний орган виконавчої влади РФ (Міністерство юстиції) має право здійснення контролю за діяльністю релігійних організацій, у той час як український законодавець відповідному центральному органові виконавчої влади (Державному комітету України у справах національностей і релігій) таких повноважень не надає.

На основі аналізу винятків, пов'язаних з релігійними переконаннями та забезпеченням конституційного права громадян на свободу совісті, у нормативно-правовій та правозастосувальній практиці органами державної влади та управління, обґрунтовується положення, згідно з яким створення державою системи надання громадянину менш обтяжливої для його совісті альтернативи у виконанні свого конституційного обов'язку є принциповою ознакою демократизації державотворчих процесів. Однак зазначається, що така альтернатива не повинна перетворюватися на різновид покарання особи, а має спиратися на надійне правове підґрунтя, належні механізми реалізації та незалежну судову систему.

Окрема увага приділяється аналізу політики обох держав у найбільш проблемних на сучасному етапі питаннях державно-церковних відносин: повернення церковного майна та практичного забезпечення системами державного управління свободи совісті у двох дуже важливих інститутах соціалізації індивідів - школі й у війську.

Здійснений аналіз дає підстави зробити висновок, що створені Україною та Російською Федерацією засади регулювання проблем, що тут виникають, не можуть вважатися надійним правовим інструментом відновлення порушених майнових прав релігійних організацій. В обох країнах дотепер не відбувається системний процес реституції церковного майна, який може здійснюватися на основі визнання неправомірними дій радянської держави відносно Церкви та її власності, а отже, відновлення прав потерпілої сторони і повернення їй усього реквізованого майна або справедливої компенсації за нього. Водночас слід визнати, що і в Україні, і в Росії релігійні організації виявилися, по суті, єдиними, для кого законодавчо передбачена сама можливість повернення їм відчуженого тоталітарним режимом майна.

Реалізація права на свободу совісті у збройних силах є “особливим випадком” для державно-церковних відносин, у тому числі і тих, що ґрунтуються на системі відокремлення. Військовослужбовець поставлений в умови, коли реалізація ним людських прав і свобод у звичайному режимі є ускладненою, а часом неможливою. За цих обставин демократичні держави, де існує система відокремлення, вдаються до винятків і утримують у військовій організації оплачуваних коштом державного бюджету капеланів (військових священиків). Головними проблемами запровадження цієї моделі для обох країн є відсутність правової бази і загроза перенесення міжконфесійного напруження у військове середовище.

У свою чергу, ознайомлення з головними напрямами державної взаємодії з релігійними інституціями у процесі управління освітньою галуззю в Україні та Російській Федерації свідчить, що адекватними демократичному суспільству принципами запровадження елементів релігійної освіти у загальноосвітніх школах має стати добровільність, толерантність, позаконфесійність.

У процесі розгляду перспектив вдосконалення державно-церковних відносин у системі державного управління на основі попереднього компаративного аналізу формування системи державно-церковних відносин в Україні та Російській Федерації виокремлюється як низка цілком неприйнятних для України стратегічних і локальних управлінських рішень, у яких містяться застереження щодо можливих помилок, так і пропонуються напрями оптимізації державно-церковних відносин і підвищення ефективності державного управління у цій сфері. Одним з принципово важливих інструментів такої оптимізації мала б стати легітимація “Концепції державно-конфесійних відносин в Україні”, а також усунення проблем, на які вказує Україні ПАРЄ та Європейський Суд з прав людини.

У розділі обґрунтовується необхідність удосконалення українського законодавства про свободу совісті, яке б, зокрема, передбачало: надання релігійним об'єднанням статусу юридичної особи, а також можливості викладання релігійно-моральних дисциплін у загальноосвітніх закладах; скасування подвійної реєстрації релігійних організацій; врегулювання спеціальним законом процесу повернення відчуженого у церков майна; нормативно-правове забезпечення соціального партнерства між державою та релігійними організаціями у здійсненні останніми історично й сутнісно притаманних їм функцій суспільного служіння; правове уточнення питання деполітизації діяльності релігійних організацій.

Доводиться, що ухвалення першочергових законів у сфері державно-церковних відносин не приведе до “надмірної зарегульованості” у цій сфері суспільних відносин: чим більш детально буде регламентовано права й обов'язки сторін у кожному аспекті, що розглядається, і чим більше вони відповідатимуть нормам, що вже існують у демократичних суспільствах, тим нижчою буде вірогідність зловживань, неправових рішень і локальної нормотворчості, що спирається на інтереси й смаки окремих посадових осіб.

Необхідність урегулювання якомога більшого переліку суперечливих питань у сфері свободи совісті й державно-церковних відносин посилюється також, по-перше, тим, що принцип, згідно з яким “те, що не є забороненим законом, є дозволеним”, ще не набув загальносуспільного сприйняття і правозастосувальної практики і, по-друге, тим, що рішення судів в Україні не є джерелом права.

Висновки

У дисертації наведені теоретичні узагальнення й нове вирішення актуального завдання, що виявляється у визначенні й науково-теоретичному обґрунтуванні основних напрямів оптимізації організуючого та регулюючого впливу держави у процесі реалізації конституційного принципу свободи совісті, відносин з релігійними організаціями.

Компаративний аналіз здійснення Україною і Російською Федерацією державної політики у галузі свободи совісті, релігії та релігійних організацій виявляє як досягнення, так і проблемні моменти у вітчизняній системі державно-церковних відносин.

На основі проведеного дослідження були сформульовані такі висновки і рекомендації.

1. На підставі розгляду моделей державно-церковних відносин як в історичній перспективі, так і з огляду на множинність їх сучасних виявів зроблено висновок, що такий розгляд дає змогу предметно аналізувати специфіку державних політик у релігійній сфері, але не підміняє собою цей аналіз. Звернення до певною мірою конвенційної типології державно-церковних відносин (теократична, ієрократична, цезаропапістська, релігійно-державного ототожнення, модель наявності державної церкви (релігії); коопераційна; сепараційна; секулярного абсолютизму) свідчить, що ця типологія не відображає характеру політик, здійснюваних державами в релігійній сфері. Тому для дослідження характеру, змісту і напрямів еволюції державних політик у релігійній сфері і сегментів систем державного управління, які забезпечують реалізацію цих політик, пропонується визначити блок операційних змінних, що слугуватимуть одиницями теоретичного аналізу досліджуваної проблеми.

Це два генеральних блоки: загальний індекс демократичності країни та характер релігійної культури і деномінаційної структури, а також ряд спеціальних змінних: забезпечення фундаментальних прав і свобод у сфері свободи совісті; наявність/відсутність дискримінації тих чи інших релігійних спільнот на законодавчому рівні та/або на рівні правозастосувальної практики; наявність/відсутність дискримінації релігійних меншин релігіями більшості; делегування релігійним організаціям функцій державного управління або позбавлення їх цих функцій; рівність/нерівність/ієрархічність релігійних організацій перед законом, зокрема наділення певної релігійної організації особливим статусом чи наявність інституту визнаних релігійних організацій, які відрізняються за правовим статусом від інших; ступінь автономії релігійних організацій; характер, ступінь і механізми регулювання присутності релігійних організацій у публічній сфері.

2. Застосування блоку операційних змін змінних для теоретичного аналізу характеру, змісту і напрямів еволюції політик свідчить про істотні відмінності в політиці у сфері свободи совісті та її реалізації в системі державного управління між Україною, де запроваджено ідентичний сепараційний правовий режим, і Російською Федерацією, у якій державно-церковні відносини еволюціонують у напрямі коопераційної моделі.

Релігійний плюралізм, який реально склався в Україні, на відміну від релігійної монополії Руської Православної Церкви в Росії, є не лише головною відмінністю у релігійно-суспільній та релігійно-політичній ситуації між двома країнами, а й потужним чинником реального досягнення Україною задовільних стандартів у сфері свободи совісті та захисту прав релігійних меншин.

Суттєвою відмінністю української ситуації від російської у досліджуваній сфері є тенденція до більш високої самоорганізації і самостійної діяльності інститутів громадянського суспільства - міжконфесійних структур, неурядових організацій, об'єднань із захисту свободи совісті, тоді як у Росії міжрелігійні об'єднання значною мірою мають або компліментарний характер відносно РПЦ, або дорадчий - стосовно владних структур.

3. Система державного управління у сфері свободи совісті у Росії має більш регламентований характер порівняно з Україною, а контроль за діяльністю релігійних організацій є більш суворим. Дуже дієвими інструментами елімінації небажаних для російської держави тенденцій релігійно-суспільного, релігійно-національного й релігійно-політичного життя постають норма Федерального Закону “Про свободу совісті та релігійні об'єднання” 1997 р., яка передбачає за певних умов заборону діяльності релігійної організації, а також Федеральний Закон “Про протидію екстремістській діяльності” (2002 р.). При цьому відсутність державного федерального органу у справах релігії не веде до лібералізації державно-церковних відносин, а навпаки, ставить у привілейоване становище РПЦ, що використовує та розвиває прямі канали взаємовідносин з політичними інститутами держави, на відміну від інших релігійних об'єднань, які таких можливостей позбавлені. Відсутність указаного органу також, з одного боку, компенсується діяльністю інших федеральних міністерств та відомств, а з другого - призводить до довільності в реалізації суб'єктами Федерації політики у сфері забезпечення релігійних прав і свобод і встановлення ними більш комфортних режимів для релігійних інститутів більшості та менш сприятливих, ніж на загальнодержавному рівні, для релігійних меншин.

4. Аналіз конституцій і профільних законів у сфері свободи совісті, інших правових та нормативних актів досліджуваних країн, резолюцій та рекомендацій Парламентської асамблеї Ради Європи, рішень Європейського Суду з прав людини, де відповідачами у позовах своїх громадян виступає відповідно Україна та Російська Федерація, а також висновків міжнародних та національних організацій із моніторингу свободи совісті та релігійних прав людини доводить, що в Україні ці права захищені більш послідовно на рівні як індивіда, так і релігійних меншин.