Загальнотеоретичні засади правового статусу суб’єкта права

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

УДК 340.1

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Загальнотеоретичні засади правового статусу суб'єкта права

12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень

ОКУНЄВ Ігор Сергійович

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі теорії держави і права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України

Науковий керівник - доктор юридичних наук, старший науковий співробітник Пархоменко Наталія Миколаївна, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, вчений секретар

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, доцент Тихомиров Олександр Деонисович, Київський національний університет внутрішніх справ, професор кафедри теорії держави і права

кандидат юридичних наук, доцент Фатхутдінова Олена Василівна, Київський національний університет туризму, економіки і права, декан юридичного факультету

Захист дисертації відбудеться 11.02.2010 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.867.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, Київ, пров. Несторівський, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту законодавства Верховної Ради України за адресою: 04053, Київ, пров. Несторівський, 4.

Автореферат розіслано 09.01.2010р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.М. Биков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

правосуб'єктність статус гарантія юридичний

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Перетворення в державно-правовій сфері, як і в інших сферах українського суспільства, потребують сучасного наукового забезпечення, вироблення нових юридичних понять та категорій, парадигм та концепцій. Сучасний стан розвитку права, правової системи України свідчить про наявність нагальних проблем, які стосуються перспектив розвитку суспільного та державного ладу, зміцнення демократії та утвердження верховенства права, удосконалення правового статусу суб'єкта права, як елемента правової системи, що має важливе значення для її функціонування.

Необхідність загальнотеоретичного дослідження і узагальнення проблем, пов'язаних з визначенням правового статусу суб'єкта права очевидна, оскільки є однією з передумов удосконалення законодавства України, підвищення ефективності його реалізації.

Ствердження у правознавстві принципу наукового плюралізму зумовило доцільність пошуку нових поглядів на правовий статус суб'єкта права. При цьому зазначимо, що певні аспекти правового статусу суб'єктів права висвітлено у радянській та пострадянській юридичній літературі, що дозволило сформувати відповідну світоглядну та методологічну базу для проведення дослідження. Важливо відмітити значний внесок науковців попередніх років у розроблення питань правового статусу окремих видів суб'єктів права. Визначаючи безперечну наукову цінність використаних джерел, слід відзначити і факт наявності в деяких з них чималої кількості ідеологічних нагромаджень, характерних для часу їх створення, які сьогодні втратили актуальність. Водночас використання цих джерел є важливим для подальших наукових досліджень, складає основу наукового напряму дослідження та забезпечує формування нових підходів визначення сутності та змісту правового статусу суб'єкта права.

Зокрема, проблеми правового статусу суб'єктів права досліджувалися представниками загальної теорії держави та права, у працях яких розроблялися поняття, структура, види правового статусу особи, особистості, людини і громадянина. В даному аспекті необхідно відзначити праці: М.Г. Александрова, С.С. Алексєєва, С.І. Архіпова, С.В. Бобровник, М.В. Вітрука, В.М. Горшеньова, О.В. Зайчука, С.О. Комарова, О.Л. Копиленка, В.В. Ладиченка, В.І. Леушина, С.Л. Лисенкова, М.І. Матузова, О.В. Міцкевича, П.О. Недбайла, В.С. Нерсесянца, В.І. Новоселова, Н.М. Оніщенко, Н.М. Пархоменко, А.В. Полякова, В.Д. Перевалова, П.М. Рабіновича, О.Ф. Скакун, Л.І. Спиридонова, В.В. Сухоноса, О.Д. Тихомирова, І.Є. Фарбер, О.В. Фатхутдінової, Р.О. Халфіної, Ю.С. Шемшученка, Л.С. Явича та інших.

Крім того, дослідженню місця правового статусу особи в механізмі забезпечення прав і свобод, структури та соціально-юридичної сутності елементів правового статусу особи, а також класифікації правового статусу особи присвячено праці К.Г. Волинка; теоретико-правові аспекти правового статусу людини і громадянина в контексті розбудови в Україні соціальної держави осмислювались Д.О. Єрмоленко; проблеми правового статусу державних службовців та працівників органів внутрішніх справ розглядалися П.І. Павленком, Ю.І. Коваленком; теоретико-правові проблеми правового статусу неповнолітніх в Україні та забезпечення його реалізації як один із основних напрямів діяльності міліції вивчалися С.П. Коталейчуком; правовий статус жертв правосуддя та зловживання владою, як особливий вид правового статусу людини, був висвітлений А.М. Смирновим; історичні аспекти правового статусу окремих суб'єктів права досліджувалися Ж.О. Дзейко, Л.О. Попсуєнко, О.М. Юхимюк.

Представники галузевих юридичних наук спрямовували свої зусилля на пізнання особливостей галузевих правових статусів суб'єктів права, в т.ч. у сфері виконавчої влади, місцевого самоврядування, судочинства тощо. Цій проблематиці були присвячені праці Н.О. Богданової, Л.Д. Воєводіна, Б.М. Габричидзе, О.О. Ліверовського, В.Ф. Погорілка, В.Ф. Сіренка, В.М. Шаповала та інших авторів, завдяки яким розширено межі джерельної бази у формуванні комплексної характеристики правового статусу суб'єктів права.

На жаль, загально-теоретичні засади правового статусу суб'єкта права поки що не стали об'єктом спеціальної уваги теоретиків права, і не отримали достатнього висвітлення у вітчизняній юридичній літературі. Будучи також предметом наукового дослідження галузевих наук, правовий статус суб'єкта права, як явище і категорія, в першу чергу вимагає загальнотеоретичного вивчення. Це дозволить розробити цілісну теорію правового статусу суб'єкта права як міжгалузевого інституту права.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснено відповідно до програми науково-дослідної діяльності Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України і є складовою частиною наукової теми відділу теорії держави і права «Теоретичні проблеми реалізації прав і свобод людини і громадянина» (номер державної реєстрації 0104U007590).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексне вивчення правового статусу суб'єкта права, його загально - теоретичних засад, юридичної природи, класифікації, особливостей структурних елементів.

Відповідно до зазначеної мети у дисертаційному дослідженні поставлено наступні завдання:

- встановити та узагальнити основні концептуальні підходи до визначення поняття «суб'єкт права», що дозволить розкрити юридичну природу правового статусу суб'єкта права;

- дати авторське визначення поняття «правовий статус суб'єкта права»;

- визначити критерії класифікації правового статусу суб'єкта права та охарактеризувати їх;

- розкрити та визначити складові елементи юридичної конструкції правового статусу суб'єкта права;

- дослідити взаємозв'язок правосуб'єктності та правового статусу суб'єкта права;

- висвітлити і проаналізувати суб'єктивні права та обов'язки, що становлять основний структурний елемент правового статусу суб'єкта права;

- визначити гарантії забезпечення правового статусу суб'єкта права.

Об'єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини пов'язані з формуванням та реалізацією правового статусу суб'єкта права.

Предметом дисертаційного дослідження є загальнотеоретичні засади правового статусу суб'єкта права.

Методи дослідження. Методологію дослідження складає система філософсько-світоглядних, загальнонаукових та спеціально-наукових методів пізнання, що забезпечують об'єктивний аналіз досліджуваного предмету. З урахуванням специфіки теми, мети і завдань дослідження, автор застосував такі методи: метод діалектики дозволив визначити основні властивості правового статусу суб'єкта права як такого, що знаходиться у взаємодії з іншими елементами правової системи, розвивається, змінюється відповідно до загальних тенденцій розвитку суспільства та правової сфери його життя; використання герменевтичного методу пов'язувалось, насамперед, із необхідністю пізнання та інтерпретації текстів монографічних видань, наукових статей, навчальних матеріалів, а також текстів нормативно - правових актів, що зробило можливим розкрити зміст та узагальнити сформульовані у різні способи властивості правового статусу суб'єктів права; за допомогою структурно-функціонального методу було досліджено юридичну конструкцію правового статусу суб'єктів права; метод класифікації дозволив систематизувати як окремі методологічні підходи дослідників щодо проблематики правового статусу суб'єктів права, так і визначити основні класифікаційні критерії правового статусу суб'єктів права.

Комплексний підхід до використання широкого кола наукових методів дозволив всебічно розглянути загальнотеоретичні засади правового статусу суб'єкта права.

Наукова новизна дисертації. Дисертація є першим комплексним науковим дослідженням в Україні, що присвячене загальнотеоретичним засадам правового статусу суб'єкта права. Теоретичні висновки, які містяться у дисертації, складають авторську концепцію правового статусу суб'єкта права. В результаті проведеного дослідження сформульовано і обґрунтовано ряд нових теоретичних висновків та узагальнень, зокрема:

вперше:

запропоновано визначення поняття правового статусу суб'єкта права, згідно якого правовий статус суб'єкта права являє собою складову частину соціального статусу, що визначає правове становище суб'єкта права щодо інших суб'єктів права, має офіційне визнання з боку держави, формальну визначеність, характеризується системністю, стабільністю та обумовлений існуючою системою суспільних відносин;

визначено структуру юридичної конструкції правового статусу суб'єкта права, що включає: правосуб'єктність, яка характеризується єдністю певних складових (правоздатність, дієздатність); систему прав, обов'язків та законних інтересів; систему гарантій прав і обов'язків суб'єктів права; юридичну відповідальність;

встановлено критерії класифікації правового статусу суб'єкта права, якими є кількісний склад або організаційно-кількісна єдність суб'єкта права (індивідуальний, колективний), приналежність до конкретної держави, галузева належність тощо;

визначено структуру юридичного обов'язку, яку складають наступні елементи, що охоплюють: 1) необхідність здійснення певних дій; 2) необхідність утримання від здійснення певних дій; 3) необхідність вимоги здійснення або не здійснення певних дій від інших осіб; 4) застосування санкції юридичної норми в її негативному або позитивному розумінні; 5) належного реагування на вимоги уповноваженої особи; 6) досягнення певного результату при здійсненні органами державної влади і посадовцями своїх повноважень;

удосконалено:

класифікацію правових статусів суб'єктів права залежно від їх кількісного складу на: 1) правові статуси індивідуальних суб'єктів права (фізичних осіб - громадян, іноземців, осіб без громадянства та ін.); 2) правові статуси колективних суб'єктів права (юридичних осіб та ін.);

визначення юридичного обов'язку суб'єкта права, як міри конкретно-визначеної, суспільно-необхідної поведінки, встановленої в джерелі права, забезпеченої можливістю застосування санкції юридичної норми в її негативному і позитивному розумінні;

положення про залежність правового статусу суб'єкта права від охоронюваних законом інтересів, які доповнюють проголошені і закріплені Конституцією, іншими правовими актами права і свободи;

визначення юридичної відповідальності, як структурного елемента правового статусу суб'єкта права, з урахуванням особливостей змісту правового статусу індивідуального або колективного суб'єктів права;

отримали подальший розвиток положення щодо:

дослідження основних концептуальних підходів до визначення поняття «суб'єкт права», що дозволило всебічно розкрити юридичну природу поняття «правовий статус суб'єкта права»;

положення, відповідно до якого поняття «суб'єкт права» та «суб'єкт правовідносин» не є тотожними: суб'єкт права - це потенційний учасник правовідносин, розглянутий законодавцем у статичному стані, з погляду володіння ним правосуб'єктністю, а суб'єкт правовідносин - це особа, визнана суб'єктом права, але виступаюча в якості вже не потенційного носія суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, а учасника процесу реалізації правосуб'єктності;

обґрунтування правосуб'єктності як елемента правового статусу суб'єкта права;

поняття суб'єктивного права як індивідуально-конкретної, владної міри дозволеної (можливої) поведінки, що належить уповноваженому суб'єкту з метою задоволення його інтересів;

поняття юридичних гарантій правового статусу суб'єктів права як системи взаємозв'язаних засобів (нормативних, інституційних і процесуальних), що забезпечують належне визнання, реалізацію прав і обов'язків суб'єктів права і їх правовий захист;

визначення гарантій забезпечення правового статусу суб'єкта права та їх класифікація на загальні (об'єктивні умови реалізації прав, обов'язків і відповідальності суб'єктів права) і юридичні (закріплені в нормах законодавства, які розкривають і конкретизують конституційні права і обов'язки і, особливо, встановлюють порядок їх здійснення).

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані: 1) для подальшої науково-теоретичної розробки проблем правового статусу суб'єктів права; 2) в навчальному процесі при викладанні курсів теорії держави і права та конституційного права, інших галузевих дисциплін, при підготовці відповідних розділів до підручників, навчальних посібників, довідкової і методичної літератури, монографій, а також інших навчально-методичних матеріалів; 3) в нормотворчій роботі для вдосконалення нормативно-правової бази, що стосується правового статусу суб'єктів права, а також при подоланні прогалин у правовому регулюванні відповідних суспільних відносин; 4) у практичній діяльності правозастосовних органів, а також спеціальних закладів і установ, які безпосередньо вирішують проблеми забезпечення прав та законних інтересів суб'єктів права; 5) у правовому вихованні суб'єктів суспільних відносин з метою підвищення рівня їх правової культури та правосвідомості.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дослідження розглядалися на засіданнях відділу теорії держави і права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Результати дослідження були представлені на науково-практичних конференціях, зокрема: міжвузівській науковій конференції «Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку», м. Косів, Івано-Франківської області, 25 січня - 03 лютого 2004 р. (тези опубліковано); Всеукраїнській науковій конференції «Юридичні читання молодих вчених», м. Київ, 23 - 24 квітня 2004 р. (тези опубліковано); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні», м. Острог 28-29 квітня 2005 р. (тези опубліковано); міжвузівській науковій конференції «Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку», м. Косів, Івано-Франківської області, 27 січня - 02 лютого 2006 р. (тези опубліковано); Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих учених «Правова система України у світлі європейського вибору», м. Київ, 13 червня 2008 р. (тези опубліковано).

Публікації. Основні теоретичні положення та висновки дисертаційного дослідження знайшли відображення у 5 наукових статтях, що опубліковані у фахових юридичних виданнях, перелік яких затверджено ВАК України та у 5 тезах доповідей на наукових та науково-практичних конференціях.

Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, що мають сім підрозділів, висновків та списку використаних джерел.

Загальний обсяг дисертації становить 222 сторінки, з них 37 сторінок - список використаних джерел (376 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються його мета і завдання, методологія, наукова новизна, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, а також надаються відомості про апробацію результатів дисертації, її структуру і обсяг.

У першому розділі «Загальна характеристика правового статусу суб'єкта права» міститься три підрозділи, присвячені аналізу теоретичних підходів щодо характеристики правового статусу суб'єкта права.

У підрозділі 1.1. «Суб'єкт права: концептуальні підходи до визначення та класифікації» розглядаються основні теоретичні концепції щодо визначення поняття, змісту, видів суб'єктів права, співвідношення понять «суб'єкт права» та «суб'єкт правовідносин».

До основних теоретичних підходів щодо визначення поняття суб'єкта права можна віднести позитивістський та природно-правовий. З позицій позитивізму суб'єкт права - це особа (індивідуальна або колективна), що відповідно до норм права здатна мати права і обов'язки, своїми діями набувати права і нести обов'язки.

В свою чергу, з позицій природного права: людина, щоб бути суб'єктом права, може не володіти здатністю мати обов'язки. Послідовники природно-правової концепції вважають, що юридичне поняття суб'єкта права - індивіда засноване не тільки на соціально-юридичних, але і на природних правах людини. На нашу думку, при визначенні поняття суб'єкта права необхідно дотримуватись підходу, який включає в себе положення природно-правової та позитивістської концепцій. Зокрема, закріплені у Конституції України положення, випливають з позиції природного права, про те, що якість суб'єктів права - носіїв основних прав і свобод набувається природним шляхом, належить кожному від народження. З іншого боку, лише законом може встановлюватися і визначатися та особлива юридична якість (правосуб'єктність), яка дозволяє особі чи організації стати суб'єктом права.

Суб'єкт права характеризується такими ознаками як: а) здатність бути носієм суб'єктивних прав і обов'язків (правоздатність); б) свобода волі особи, тобто свобода вибору конкретного змісту своїх вчинків і здатність ухвалювати рішення або здатність брати участь в правовідносинах (дієздатність); в) обов'язковість визнання особи суб'єктом права юридичними нормами.

В юридичній літературі поряд з поняттям «суб'єкт права» використовується таке поняття як «суб'єкт правовідносин», які, на нашу думку, не є тотожними: перше є загальним і первинним, друге - спеціальним і похідним. Суб'єкт права - це потенційний учасник правовідносин, розглянутий законодавцем у статичному стані, з погляду володіння ним правосуб'єктністю, а суб'єкт правовідносин - це особа, визнана суб'єктом права, але виступаюча в якості вже не потенційного носія суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, а дійсного учасника самого процесу дії норм, реалізації правосуб'єктності.

Класифікації, що містяться в юридичній літературі ґрунтуються на ознаках, що не дають уявлення про суб'єктів права як про цілісну систему. Система суб'єктів права - це цілісна і стійка сукупність суб'єктів права, розподілена на класи, за певною загальною ознакою, а структура системи суб'єктів права - це її внутрішня будова, що становить єдність класів і видів суб'єктів права, що входять до них. В даному дослідженні системами більш низького порядку (підсистемами) по відношенню до системи суб'єктів права, її елементами визначені класи і види суб'єктів.

Клас суб'єкта права можна визначити як форму класифікації, об'єднуючу в собі декілька видів суб'єктів, які характеризуються певною загальною ознакою. Під видом суб'єктів права слід розуміти основну структурну одиницю класу, яка, у свою чергу, характеризується певною загальною ознакою. Для того щоб змоделювати структуру системи суб'єктів права, тобто виявити класи і види, необхідно визначити критерії (ознаки, підстави розподілу) класифікації.

При вирішенні проблеми класифікації суб'єктів права істотними критеріями (ознаками, підставами) є ті, які характеризують їх як клас. Аналіз сутності поняття «суб'єкт права» дає можливість уявити суб'єктів права як сукупність, що поділяється на класи за кількісним складом або організаційно-кількісною єдністю суб'єктів права. Відповідно виділені: індивідуальні суб'єкти права та колективні суб'єкти права. Систему суб'єктів права, що складається з названих класів, крім того, поділяють на підсистеми суб'єктів, що володіють загальним, галузевим і спеціальним правовим статусом.

У підрозділі 1.2. «Поняття та види правового статусу суб'єкта права» визначається поняття та здійснюється класифікація правового статусу суб'єкта права на види.

Дисертант вказує на те, що природа та місце суб'єктів права в системі суспільних відносин, їх права та обов'язки щодо інших суб'єктів визначаються за допомогою такої категорії як «правовий статус суб'єкта права».

Правовий статус є похідним від соціального статусу, одним з його різновидів. В основі правового статусу лежить фактичний соціальний статус, тобто реальне положення особи в даній системі суспільних відносин. Правовий статус обумовлений системою суспільних відносин, а тому є невід'ємним від державного устрою, від пануючих форм власності, від соціальної структури суспільства, форми політичного режиму, принципів виробництва і розподілу суспільних благ. Відповідно правовий статус суб'єкта права необхідно розглядати в органічній єдності з формою держави.

Правовий статус суб'єкта права має офіційне визнання з боку держави, формальну визначеність, характеризується системністю, стабільністю та обумовлений існуючою системою суспільних відносин. В дисертації здійснюється класифікація правових статусів суб'єкта права, що дозволяє глибоко та всебічно дослідити правовий статус суб'єкта права, правильно з'ясувати його сутність, зміст його структурних елементів, встановити їх зв'язок та взаємодію.

Залежно від поділу суб'єктів права на індивідуальних та колективних суб'єктів права, дисертантом пропонується виділяти наступні дві групи правових статусів суб'єктів права, а саме: 1) правові статуси індивідуальних суб'єктів права (фізичних осіб - громадян, іноземців, осіб без громадянства та ін.); 2) правові статуси колективних суб'єктів права (юридичних осіб та ін.), а в кожній з наведених груп - цілу низку підгруп правових статусів.

Суб'єкт права (як колективний, так і індивідуальний) за характером правового зв'язку з конкретною державою може виступати в одному з правових станів - громадянства, іноземства, без громадянства (без державної приналежності). Кожний з цих правових станів обумовлює відповідний за змістом вид правового статусу суб'єкта права. Отже, правовий статус виступає в одному з трьох видів - правового статусу національного (вітчизняного) суб'єкта права (даний термін в цьому контексті не є етнічною характеристикою та/або не містить етнічних елементів), правового статусу іноземного суб'єкта права, правового статусу суб'єкта, що не має державної приналежності (громадянства, національності). При цьому дисертант зазначає, що для правової системи України такий поділ залишається однією з головних класифікацій.

Залежно від галузевої належності правові статуси класифікуються на конституційно-правові, адміністративно-правові, процесуально-правові (цивільний, кримінальний, адміністративний, господарський), цивільно-правові, сімейно-правові тощо. Конституційний статус суб'єкта права складає юридичну основу для всіх галузевих статусів у тому значенні, що галузеві правові статуси, з одного боку, є конкретизацією конституційного статусу, а з іншого - повинні йому відповідати.

З урахуванням поділу права на приватне і публічне, галузеві статуси пропонується об'єднати в дві групи, а саме: публічно-правові статуси (конституційно-правові, адміністративно-правові, процесуально-правові) та приватно-правові статуси (цивільно-правовий, сімейно-правовий). Залежно від ступеню визначеності правовий статус суб'єкта права поділяється на: 1) загальний правовий статус; 2) спеціальний правовий статус; 3) індивідуальний правовий статус, носієм якого виступає конкретний суб'єкт права.

Загальний правовий статус суб'єкта права - це статус певної особи (фізичної, юридичної) як суб'єкта права взагалі. Даний статус є загальним, узагальненим та однаковим незалежно від певних ознак (національної приналежності, майнового стану тощо). Він характеризується стабільністю та визначеністю, і є базовим для всіх інших.

Спеціальний правовий статус суб'єкта права - статус особи як представника тієї чи іншої групи суб'єктів права, що відокремлена за певною ознакою (видом діяльності, посадою тощо), що наділений спеціальними правами та обов'язками згідно закону. Спеціальний статус доповнює чи обмежує загальний правовий статус суб'єкта права.

Індивідуальний правовий статус суб'єкта права являє собою персоніфікований правовий стан конкретної особи, що визначається загальним правовим статусом та комплексом спеціальних правових статусів.

Необхідно розрізняти історичні типи правового статусу. При цьому, під історичним типом правового статусу суб'єкта права дисертант розуміє сукупність найбільш суттєвих ознак, властивих правовим статусам, що існували на певних етапах історії людства, що проявляються в єдності закономірностей та тенденцій їх розвитку.

Дисертант виділяє наступні історичні типи правового статусу суб'єктів права: а) правовий статус суб'єкта права в умовах рабовласницької держави; б) правовий статус суб'єкта права в умовах феодальної держави; в) правовий статус суб'єкта права в умовах буржуазної держави; г) правовий статус суб'єкта права в умовах соціалістичної держави; д) правовий статус суб'єкта права в умовах держави сучасного типу.

Існує залежність між формою правління, формою державного (політичного) режиму та правовим статусом, з урахуванням чого необхідно виділяти: а) правовий статус суб'єкта права в умовах держави з демократичним правовим режимом (режим парламентської демократії, демократично-ліберальний, національно-демократичний); б) правовий статус суб'єкта права в умовах держави з антидемократичним правовим режимом (авторитарний, тоталітарний, вождізм, військово-диктаторський, фашистський, расистський).

У підрозділі 1.3. «Юридична конструкція правового статусу суб'єкта права» проаналізовано юридичну конструкцію правового статусу суб'єкта права.

Юридична конструкція є особливим правовим явищем, що не охоплюється загальним поняттям норми і є органічним елементом нормативної системи загалом, свого роду структурною схемою, моделлю побудови нормативного матеріалу. Юридичні конструкції слід визнати найважливішими засобами забезпечення взаємозв'язку і взаємозалежності правових норм, що гарантує єдність нормативного масиву.

Юридична конструкція правового статусу суб'єкта права - це модель, що відображає складну структурну побудову правового статусу суб'єкта права, яка складається з елементів, які виконують різні функції. Досліджуючи правовий статус суб'єкта права, автор виділяє складові елементи юридичної конструкції правового статусу суб'єкта права, зокрема: 1) правосуб'єктність; 2) система прав, обов'язків та законних інтересів; 3) система гарантій прав і обов'язків суб'єктів права; 4) юридична відповідальність. При цьому автором зазначається, що юридична конструкція правового статусу суб'єкта права: може мати універсальний характер, що дозволяє утворювати на її основі конструкції правового статусу суб'єкта права конкретної галузі права; здатна виступати як універсальна основа правового регулювання правового статусу суб'єкта права; в методологічному плані може застосовуватись для розкриття змісту та складу конкретних видів правового статусу суб'єктів права.

В другому розділі «Особливості основних структурних елементів правового статусу суб'єкта права» міститься два підрозділи, присвячені дослідженню взаємозв'язку правового статусу суб'єкта права та правосуб'єктності, прав, обов'язків і законних інтересів, як основних структурних елементів правового статусу суб'єкта права.

У підрозділі 2.1. «Правосуб'єктність як елемент правового статусу суб'єкта права» розглянуто правосуб'єктність, як невід'ємну частину правового статусу суб'єкта права.

Аналізуючи правосуб'єктність індивідуальних і колективних суб'єктів, автор вважає, що складовими її змісту є два основні елементи: правоздатність та дієздатність. Саме ці елементи враховуються у визначенні правосуб'єктності як єдності властивостей суб'єкта, що включає його здатність володіти правами і обов'язками (правоздатність), своїми діями набувати і реалізовувати їх (дієздатність). Правоздатність слід розглядати як початковий етап формування правового статусу суб'єкта права, визначення можливостей особи як суб'єкта права.

Не розкриваючи змістовних моментів, правоздатність лише позначає правовий статус суб'єкта права. Правоздатність визнається державою як юридично значуща властивість, якість особи, яку не можна визначити через сукупність прав, якими суб'єкт наділений законодавством. Обсяг цих прав у різний час буває різним, але властивість особи у вигляді абстрактної юридичної можливості мати права і бути носієм обов'язків є його атрибутивною якістю як державно-правової категорії. Права суб'єкта права не можуть бути «елементами» його правоздатності.

Як властивість особи бути носієм прав і обов'язків, правоздатність може бути розкрита лише через сутнісну, якісну характеристику (здатність, можливість) суб'єкта права, не тотожна правовому статусу суб'єкта права.

У змісті правоздатності, дисертант пропонує виділити окремі елементи: здатність суб'єкта виступати в праві в якості автономної, відокремленої особи - можливість виступати від свого власного імені, можливість його персоніфікації, індивідуалізації; здатність ухвалювати правові рішення; здатність формувати і здійснювати свою власну мету, інтереси, брати участь у виробленні загальної волі; здатність особи бути носієм правових ідей, уявлень, переконань, правових почуттів, емоцій, тобто бути носієм правової свідомості; здатність суб'єкта права здійснювати правову діяльність, бути суб'єктом правової діяльності в широкому значенні слова (правотворчої, правозастосовної тощо), про можливість здійснення особою своєї або чужої правової волі, про виконання нормативних, судових, інших правових рішень, прийнятих ним на себе зобов'язань або покладених на суб'єкта обов'язків; здатність особи бути учасником правовідносин (правових зв'язків).

Дієздатність, як складовий елемент правосуб'єктності, характеризує можливість суб'єкта права самостійно набувати (здійснювати) права та обов'язки. Крім того, дієздатність - це реальна здатність (можливість, готовність) особи до здійснення функцій суб'єкта права з точки зору передумов (організаційних, майнових та інших), визначених законом (залежно від виду суб'єкта права).

Дієздатність суб'єктів права, їх готовність до здійснення окремих видів діяльності визначають інститути ліцензування, патентування, квотування, акредитації, сертифікації тощо.

Дисертант виділяє ряд критеріїв дієздатності суб'єкта права, зокрема: умови, що характеризують готовність суб'єкта права з точки зору його волі, здатності приймати правові рішення (вольовий критерій); організаційні умови (внутрішні організаційні умови стосуються насамперед організацій - юридичних осіб, їх внутрішнього устрою, системи взаємовідносин, їх органів, учасників тощо, зовнішні організаційні умови стосуються видів діяльності, що здійснюються суб'єктом права); умови, що характеризують майновий стан (положення) особи; умови, які характеризують можливості правової взаємодії особи, його участі в правових зв'язках, відносинах з іншими суб'єктами права; нормативні умови, що характеризують функціональні можливості (якості, здібності) суб'єкта права; поведінкові умови.

Зміст правосуб'єктності дозволяє виділити її види (загальну, галузеву і спеціальну). Загальна правосуб'єктність - це здатність особи в межах даної системи права бути суб'єктом права взагалі. Індивідуальними суб'єктами права правосуб'єктність набувається з моменту народження, а колективними суб'єктами права з моменту їх створення, у встановленому законом порядку. Галузева правосуб'єктність виступає як закріплена правом здатність особи мати і реалізовувати конкретні (відповідно до галузей права) юридичні права та обов'язки: конституційні, адміністративні, цивільні, трудові тощо. Спеціальна правосуб'єктність - це здатність особи бути учасником лише певного кола правовідносин у межах даної галузі права.

В підрозділі 2.2. «Права, обов'язки та законні інтереси суб'єкта права» проаналізовано права, обов'язки та законні інтереси суб'єкта права як елементи правового статусу суб'єкта права.

На підставі аналізу сутності суб'єктивного права можливо виділити його ознаки:

- це право уповноваженого суб'єкта правовідносин на конкретну правомірну поведінку;

- є індивідуально-визначеною мірою (вид, обсяг тощо) можливої (дозволеної) юридичної поведінки;

- основою суб'єктивного права є інтерес, що пов'язує уповноваженого і зобов'язаного суб'єктів правовідносин;

- «вказує» на можливість користування конкретним об'єктом в даних правовідносинах;

- надання суб'єктивного права одному з учасників правовідносин передбачає покладання на «іншу» сторону відповідних суб'єктивних юридичних обов'язків;

- окрім власної активності носіїв суб'єктивного права, відповідної волі і влади зобов'язаного суб'єкта, дозволена правова поведінка уповноваженої сторони в необхідних випадках повинна забезпечуватися заходами (засобами, способами, методами тощо) економічного і політичного, організаційного і ідеологічного, юридичного і етичного, технічного і соціального, заохочувального і примусового, державного і недержавного впливу.

Відповідно, суб'єктивне право - це індивідуально-конкретна, владна міра дозволеної (можливої) поведінки, що належить уповноваженому суб'єкту з метою задоволення його інтересів.

Питання обов'язків суб'єктів права є не менш актуальною проблемою, ніж проблема прав зазначених суб'єктів. Під юридичним обов'язком слід розуміти міру конкретно-визначеної, суспільно-необхідної поведінки, встановлену в нормативно-правовому акті, забезпечену можливістю застосування санкції юридичної норми в її негативному і позитивному розумінні. Санкція є зовнішнім по відношенню до обов'язку елементом. Наявність заохочувальних санкцій виправдана завданнями права, які полягають як в забороні правопорушень, в покаранні осіб, що їх скоїли, так і в стимулюванні правомірної поведінки, в заохоченні осіб, діючих на користь суспільства.

Проте, не для всіх юридичних обов'язків характерним є забезпечення у разі їх не виконання можливістю застосування санкції в її негативному розумінні, тобто можливістю застосування заходів державного примусу. По-перше, існують юридичні обов'язки, які не забезпечені у разі їх порушення можливістю державного примусу; по-друге, невиконання деяких обов'язків власне не є протиправною поведінкою, а має лише правоперешкоджаюче значення для їх носіїв (наприклад, обов'язок надати документи для оформлення допомоги та ін.); по-третє, існують обов'язки, наявність яких виправдана заохочувальною санкцією правової норми (наприклад, обов'язок підвищувати кваліфікацію державними службовцями та ін.).

Структуру юридичного обов'язку складають наступні елементи, що охоплюють: 1) необхідність здійснення певних дій; 2) необхідність утримання від здійснення певних дій; 3) необхідність вимоги здійснення або не здійснення певних дій від інших осіб; 4) застосування санкції юридичної норми в її негативному або позитивному розумінні; 5) належного реагування на вимоги уповноваженої особи; 6) досягнення певного результату при здійсненні органами державної влади і посадовцями своїх повноважень.

Категорія «суб'єктивне право» тісно пов'язана з категорією «законний інтерес». Це пояснюється тим, що вступаючи у будь-які суспільні відносини, суб'єкти права мають на меті задоволення певних інтересів у тій чи іншій сфері (матеріальній або нематеріальній). Одні з цих інтересів визнаються, інші не визнаються законом. Інтереси, що отримали визнання з боку держави, набувають нової соціальної якості - стають юридичними інтересами.

Інтерес може бути як законним, так і незаконним, спрямованим на утиск прав і свобод інших фізичних і юридичних осіб, обмеження захищених законами інтересів суспільства, держави чи інших суб'єктів права, оскільки не відповідає законам, загальновизнаним принципам права.

Поняття «законний інтерес суб'єкта права» означає правовий феномен, який: а) є структурним елементом правового статусу суб'єкта права; б) виходить за межі змісту суб'єктивного права та є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб суб'єктів права; г) не може суперечити законодавству, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Відповідно правовий статус залежить не тільки від прав і свобод, але й значною мірою і від «законних інтересів», які доповнюють проголошені Конституцією та іншими нормативними актами права. Законні інтереси, як суб'єктивні права та юридичні обов'язки, характеризують взаємовідносини суб'єктів права.

У третьому розділі «Додаткові структурні елементи правового статусу суб'єкта права» міститься два підрозділи, присвячені гарантіям правового статусу суб'єкта права та аналізу сутності юридичної відповідальності в контексті теорії правового статусу суб'єкта права.

В підрозділі 3.1. «Гарантії правового статусу суб'єкта права» розглядаються гарантії правового статусу суб'єкта права, що є його невідємним елементом.

Гарантії забезпечення правового статусу суб'єкта права поділяються на загальні і юридичні. Загальні гарантії правового статусу суб'єкта права - це об'єктивні умови реалізації прав, обов'язків і відповідальності суб'єктів права. До них відносяться такі види: економічні, політичні, соціальні. Юридичні гарантії правового статусу закріплені насамперед в статтях законодавства, які розкривають і конкретизують конституційні права і обов'язки і, особливо, встановлюють порядок їх здійснення. В межах юридичних гарантій відбувається не тільки закріплення певних можливостей реалізації правового статусу, але і вдосконалення самих прав, обов'язків і законних інтересів.

Юридичні гарантії реалізації статусу суб'єкта права - це умови, які безпосередньо пов'язані із застосуванням правових норм і виражаються в правовій діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб по перетворенню в реальність прав і обов'язків суб'єктів права. Юридичні гарантії правового статусу суб'єкта права включають: 1) гарантії реалізації прав і обов'язків; 2) гарантії правового захисту прав і обов'язків (охорони, захисту і правової допомоги).

До юридичних гарантій реалізації прав і обов'язків суб'єкта права, слід віднести закріплені законодавством: межі прав і обов'язків; юридичні факти, з якими пов'язана їх реалізація; процесуальні форми реалізації прав і обов'язків; заходи заохочення і пільги для стимулювання правомірної ініціативної їх реалізації.

Юридичні засоби охорони правового статусу суб'єкта права складають самостійний, особливий вид юридичних гарантій прав, обов'язків і законних інтересів суб'єкта права, що забезпечують можливість кожному суб'єкту звернутися до органів державної влади, інших установ та організацій з метою захисту своїх порушених, невизнаних або оспорюваних суб'єктивних прав, свобод чи інтересів.

Юридичні гарантії охорони прав і обов'язків суб'єкта права охоплюють різноманітні, передбачені нормами права види: заходи нагляду і контролю за правомірністю поведінки суб'єктів права з метою виявлення правопорушень; заходи правового захисту; заходи юридичної відповідальності; запобіжні заходи та інші правоохоронні заходи; процесуальні форми охорони прав і обов'язків (у тому числі застосування правоохоронних заходів); заходи профілактики і попередження правопорушень.

Профілактика, з'ясування і усунення причин правопорушень, вдосконалення заходів попередження правопорушень перебуває в центрі уваги всіх органів державної влади і громадських організацій в їх боротьбі за посилення охорони прав суб'єктів права. Насамперед, важливою є загальна профілактика, попередження, що включає систему заходів економічного, соціального, політичного та ідеологічного характеру, покликаних запобігти правопорушенням, усунути можливість їх здійснення.

Таким чином, правовий статус суб'єкта права реалізується шляхом перетворення в дійсність можливих і необхідних прав і обов'язків через процеси: а) забезпечення; б) реалізації; в) правового захисту.

Підрозділ 3.2. «Юридична відповідальність суб'єкта права» присвячений детальному аналізу сутності та дискусійних питань юридичної відповідальності в аспекті правового статусу суб'єкта права.

Відповідальність суб'єкта права визначається з урахуванням особливостей змісту його правового статусу (індивідуального або колективного). Зокрема, розглядаючи питання відповідальності в контексті правового статусу суб'єкта права дисертант в якості однієї з ознак правового статусу колективних суб'єктів права виділяє обмежений характер юридичної відповідальності порівняно з правовим статусом індивідуальних суб'єктів права.

В дисертації обґрунтована теза про те, що юридична відповідальність є структурним елементом правового статусу суб'єкта права. Наявність певного правового статусу у суб'єкта права може бути підставою для притягнення його до відповідного виду юридичної відповідальності або звільнення від такої відповідальності.До різних видів суб'єктів із загальним правовим статусом застосовуються різні види юридичної відповідальності.

Для суб'єктів права із спеціальним правовим статусом законом може встановлюватись ширше або вужче коло правопорушень, ніж у суб'єктів без такого статусу, за вчинення яких наступає юридична відповідальність. Наприклад, для військовослужбовців встановлено ширше, ніж у громадян, коло правопорушень, за які наступає юридична відповідальність, що обумовлено специфікою військової служби, її суворою регламентацією.

У висновках сформульовані найбільш суттєві результати і положення дисертаційного дослідження, наведені теоретичні узагальнення щодо вирішення поставленого наукового завдання, визначення теоретико-правових аспектів правового статусу суб'єкта права, зокрема:

1. Суб'єкт права - це особа (індивідуальна або колективна), що відповідно до норм права здатна мати права і обов'язки, своїми діями набувати права і нести обов'язки. Поняття «суб'єкт права» та «суб'єкт правовідносин» не є тотожними: суб'єкт права - це потенційний учасник правовідносин, розглянутий законодавцем у статичному стані, з погляду володіння ним правосуб'єктністю, а суб'єкт правовідносин - це особа, визнана суб'єктом права, але виступаюча в якості вже не потенційного носія суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, а дійсного учасника самого процесу дії норм, реалізації правосуб'єктності. Таким чином, поняття «суб'єкт права» не збігається з поняттям «суб'єкт правовідносин» (перше є загальним і первинним, друге - окремим і похідним).

Класифікація суб'єктів права ґрунтується на виявленні ознак, в яких відображаються їх загальні риси і специфічні особливості. В основі розподілу - критерій кількісного складу або організаційно-кількісної єдності суб'єктів. Відповідно виділені: 1) індивідуальні суб'єкти права і 2) колективні суб'єкти права.

2. Правовий статус суб'єкта права - складова частина соціального статусу, що визначає правове становище суб'єкта права щодо інших суб'єктів права, має офіційне визнання з боку держави, формальну визначеність, характеризується системністю, стабільністю та обумовлений існуючою системою суспільних відносин.

3. Залежно від поділу суб'єктів права на індивідуальних та колективних, необхідно виділяти: 1) правові статуси індивідуальних суб'єктів права (фізичних осіб - громадян, іноземців, осіб без громадянства та інші); 2) правові статуси колективних суб'єктів права (юридичних осіб та ін.).

4. Юридична конструкція правового статусу суб'єкта права має певну структуру, складається з елементів, які виконують різні функції. Юридична конструкція правового статусу суб'єкта права включає такі елементи: 1) правосуб'єктність; 2) система прав, обов'язків та охоронюваних законом інтересів; 3) система гарантій прав, обов'язків та охоронюваних законом інтересів суб'єктів права; 4) юридична відповідальність.

5. Правосуб'єктність є юридичною якістю, яка визнається державою за суб'єктами права, виходячи з наявності у них певних властивостей, її складовими є два основні елементи: 1) правоздатність, 2) дієздатність.

Правоздатність є властивістю суб'єкта права щодо володіння правами і обов'язками, які закріплені в Конституції та законах держави. Правоздатність є основним елементом правового статусу суб'єкта права, її структуру утворюють: здатність суб'єкта виступати в праві в якості автономної, відокремленої особи; здатність ухвалювати правові рішення; здатність бути носієм правової свідомості; здатність здійснювати правову діяльність, бути суб'єктом правової діяльності; здатність бути учасником правовідносин.

Дієздатність - це реальна здатність (можливість, готовність) особи до здійснення функцій суб'єкта права з точки зору передумов (організаційних, майнових та інших), визначених законом (залежно від виду суб'єкта права).

Критеріями визначення дієздатності суб'єктів права є наступні: умови, що характеризують готовність суб'єкта права з точки зору його волі, здатності приймати правові рішення (вольовий критерій); організаційні умови (внутрішні і зовнішні); умови, що характеризують майновий стан (положення) особи; умови, які характеризують можливості правової взаємодії особи, її участі в правових зв'язках, відносинах з іншими суб'єктами права; нормативні умови, що характеризують функціональні можливості (якості, здібності) суб'єкта права; поведінкові умови.

6. Суб'єктивне право - це індивідуально-конкретна, владна міра дозволеної (можливої) поведінки, що належить уповноваженому суб'єкту з метою задоволення його інтересів.

7. Під юридичним обов'язком слід розуміти міру конкретно-визначеної, суспільно необхідної поведінки, встановлену в нормативно-правовому акті, забезпечену можливістю застосування санкції юридичної норми в її негативному і позитивному розумінні.

8. Законний інтерес суб'єкта права означає правовий феномен, який: а) є структурним елементом правового статусу суб'єкта права; б) виходить за межі змісту суб'єктивного права та є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб суб'єктів права; г) не може суперечити законодавству, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Законний інтерес суб'єкта права - це необхідність задоволення своїх індивідуальних або колективних потреб, що не суперечать законодавству, суспільним інтересам та загальновизнаним принципам права.

9. Гарантії реалізації правового статусу поділяються на загальні і юридичні. Загальні гарантії - це об'єктивні умови реалізації прав, обов'язків і відповідальності суб'єктів права. До них відносяться наступні види: економічні, політичні, соціальні. Юридичні гарантії прав, обов'язків виражаються перш за все в нормах законодавства, які розкривають і конкретизують конституційні права і обов'язки і, особливо, встановлюють порядок їх здійснення.

Юридичні гарантії правового статусу суб'єктів права - це система взаємопов'язаних способів і засобів (нормативних, інституційних і процесуальних), що забезпечують належне визнання, реалізацію прав і обов'язків суб'єктів права і їх правовий захист та включають: 1) гарантії реалізації прав і обов'язків; 2) гарантії правового захисту прав і обов'язків (охорони, захисту і правової допомоги).

10. Відповідальність суб'єкта права визначається з урахуванням особливостей змісту його правового статусу. Юридична відповідальність є структурним елементом правового статусу суб'єкта права. Наявність певного правового статусу у суб'єкта права може бути підставою для притягнення його до відповідного виду юридичної відповідальності або звільнення від такої відповідальності.

Основні положення дисертаційного дослідження відображені у наступних публікаціях автора

1. Окунєв І.С. Правовий статус суб'єкта права: поняття та ознаки / І. С. Окунєв // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - Випуск 16. - К., 2005. - С. 583-590.

2. Окунєв І.С. Юридична конструкція правового статусу суб'єкта права / І. С. Окунєв // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - Випуск 17. - К., 2006. - С. 417-423.

3. Окунєв І.С. Класифікація правових статусів суб'єкта права / І. С. Окунєв // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - Випуск 34. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. - С. 67-74.

4. Окунєв І.С. Проблема правосуб'єктності як складова теорії правового статусу суб'єкта права / І. С. Окунєв // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - Випуск 37. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2007. - С. 58-65.

5. Окунєв І.С. Деякі питання дієздатності суб'єктів права / І. С. Окунєв // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - Випуск 42. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2008. - С. 731-737.

...