Державні механізми забезпечення та захисту прав пацієнтів в Україні: стан і тенденції розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

УДК 351.77:614.2 (477) (094)

25.00.02 - механізми державного управління

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата наук з державного управління

ДЕРЖАВНІ МЕХАНІЗМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА ЗАХИСТУ ПРАВ ПАЦІЄНТІВ В УКРАЇНІ: СТАН І ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ

Паращич Ігор Миронович

Київ - 2009



Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі управління охороною суспільного здоров'я Національної академії державного управління при Президентові України.

Науковий керівник - доктор наук з державного управління, професор РАДИШ Ярослав Федорович, Національна академія державного управління при Президентові України, професор кафедри управління охороною суспільного здоров'я.

Офіційні опоненти: доктор наук з державного управління, доцент КРИЗИНА Наталія Павлівна, Державна установа “Український інститут стратегічних досліджень МОЗ України”, завідувач відділу організації медичної допомоги;

кандидат юридичних наук СТЕЦЕНКО Валентина Юріївна, Київський національний університет культури і мистецтв, доцент кафедри цивільно-правових дисциплін.

Захист відбудеться 26 січня 2010 р. о 16 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.02 в Національній академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20, к. 212.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20.

Автореферат розісланий 24 грудня 2009 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Ю.Ф. Дехтяренко



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. На сучасному етапі розвитку українського суспільства надзвичайної актуальності набуває проблема державного регулювання суспільних відносин у галузі охорони здоров'я. Це пов'язано, зокрема, і з недостатністю ґрунтовних наукових досліджень, в яких би охоплювався весь спектр державного регулювання медичних правовідносин та розроблялися нові підходи до визначення прав пацієнтів і вирішення проблеми щодо їх реалізації та захисту.

Здійснений автором аналіз літературних джерел за темою дослідження дає підстави стверджувати, що сьогодні в усьому світі підвищується інтерес до питань захисту прав пацієнтів. Система ж захисту прав пацієнтів в Україні перебуває лише на стадії становлення.

Актуальність дослідження саме і зумовлюється необхідністю формування національного законодавства щодо забезпечення прав пацієнтів в Україні.

Теоретико-методологічні засади державного управління, його механізми, шляхи вирішення ключових питань реалізації державної політики в різних сферах суспільства в умовах трансформаційних перетворень досліджували українські вчені В.Бакуменко, В.Воротін, В.Голубь, В.Гошовська, І.Грицяк, Н.Грицяк, О.Ігнатенко, Ю.Кальниш, В.Князєв, М.Корецький, В.Куйбіда, О.Лазор, О.Лебединська, А.Мерзляк, П.Надолішній, Н.Нижник, О.Оболенський, В.Олуйко, І.Розпутенко, Г.Ситник, Ю.Сурмін, В.Тертичка, В.Трощинський та ін.

На важливості наукового пошуку щодо різних складових державного регулювання сфери охорони здоров'я України наголошують: О.Баєва, Т.Бахтєєва, М.Білинська, С.Бугайцов, Ю.Вороненко, Т.Грузєва, Л.Жаліло, Д.Карамишев, Н.Кризина, В.Лехан, О.Литвинова, В.Лобас, О.Мартинюк, В.Москаленко, З.Надюк, Я.Радиш, Н.Рингач, І.Рожкова, Г.Слабкий, І.Солоненко, Н.Солоненко, І.Хожило, О.Черниш, О.Шаптала, Н.Ярош та інші дослідники.

У контексті правового регулювання медичної діяльності окремі питання прав пацієнтів найбільш ґрунтовно висвітлювали у своїх працях С.Антонов, В.Галай, В.Глуховський, Р.Гревцова, С.Козуліна, Н.Кризина, Д.Медніс, В.Москаленко, В.Рудий, І.Сенюта, В.Стеценко, С.Стеценко та ін.

Але, незважаючи на грунтовні розробки згаданих вище та інших дослідників, варто визнати, що досі залишаються невирішеними чимало питань, пов'язаних з опрацюванням та впровадженням ефективних механізмів регулювання прав пацієнтів в Україні. З цього випливає необхідність теоретичного обґрунтування нової парадигми системи державного регулювання відносин, які існують між пацієнтом і лікарем, в умовах розширення недержавного сектору охорони здоров'я, багатоканального фінансування, включення у процеси реформування галузі інститутів громадянського суспільства, що й визначає актуальність теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. У дисертаційній роботі висвітлено результати наукових досліджень автора, що отримані в процесі виконання комплексного наукового проекту Національної академії державного управління при Президентові України “Удосконалення організаційно-правових засад збереження і розвитку трудового потенціалу України” (державний реєстраційний номер 0108U002030). Проблематика дисертації відповідає темі, що розробляється кафедрою управління охороною суспільного здоров'я: “Дослідження концептуальних основ запровадження спеціальності 8.150105 Державне управління у сфері охорони здоров'я для професійної діяльності у сфері публічного урядування” (державний реєстраційний номер 0109U003016), в якій дисертантом науково обґрунтовано шляхи оптимізації державних механізмів забезпечення та захисту прав пацієнтів в Україні за рахунок їх закріплення спеціальним Законом України “Про права пацієнта” та запровадження в державі інституту медичного омбудсмена - Уповноваженого з питань охорони здоров'я.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є обґрунтування теоретичних засад та опрацювання методичних положень і практичних заходів щодо вдосконалення державних механізмів забезпечення та захисту прав пацієнтів і на цій основі конкретизація механізмів державного регулювання медичної діяльності за умов трансформації системи охорони здоров'я України.

Для досягнення мети було поставлено такі завдання:

проаналізувати сучасний стан дослідження проблеми державних механізмів забезпечення та захисту прав пацієнтів в Україні і визначити його програмно-цільову структуру;

дослідити механізми захисту прав пацієнтів в Україні та виявити проблеми щодо їх реалізації;

з'ясувати права пацієнтів у міжнародних нормативно-правових актах і проаналізувати механізми забезпечення прав пацієнтів в окремих країнах колишнього СРСР та державах Європейського Союзу;

визначити роль і місце громадського контролю у забезпеченні прав пацієнтів та основні організаційні принципи системи медичної допомоги, орієнтованої на пацієнта;

обґрунтувати перспективи формування нормативно-правової бази щодо забезпечення та захисту прав пацієнтів в Україні за рахунок їх закріплення спеціальним Законом України “Про права пацієнта” та запровадження в державі інституту медичного омбудсмена - Уповноваженого з питань охорони здоров'я, узагальнити результати дослідження та виявити перспективні напрями подальших наукових розвідок.

Об'єкт дослідження - суспільні відносини в галузі охорони здоров'я України.

Предмет дослідження - стан і тенденції розвитку державних механізмів забезпечення та захисту прав пацієнтів в Україні.

Методи дослідження. Методологічною базою дослідження є положення сучасної теорії державного управління, наукові праці українських і зарубіжних учених, присвячені проблемам державного управління у сфері охорони здоров'я. захист право пацієнт медичний

Для реалізації мети і завдань у процесі дослідження широко використовувався комплекс взаємопов'язаних і взаємодоповнюючих загальнонаукових і спеціальних методів, спрямованих на отримання об'єктивних і достовірних результатів:

історичного і логічного аналізу літературних джерел для вивчення рівня розробленості проблеми у вітчизняній і зарубіжній науковій літературі;

функціонально-структурного аналізу, що передбачав вивчення державного регулювання суспільних відносин у галузі охорони здоров'я та дав змогу простежити причинно-наслідкову зумовленість виникнення цього процесу;

порівняльного і статистичного аналізу фактів та явищ, їх синтезу для вивчення динаміки розвитку нормативно-правової бази, що регулює діяльність системи охорони здоров'я, виявлення особливостей та нововведень у системі державного регулювання суспільних відносин у галузі охорони здоров'я;

узагальнення, а також прогностичний метод, які застосовувалися для формулювання висновків, рекомендацій та пропозицій щодо обґрунтування шляхів оптимізації системи державного регулювання прав пацієнтів у контексті європейської інтеграції України;

обробки даних для узагальнення отриманих результатів дослідження державного регулювання прав пацієнтів та уникнення суб'єктивізму у висновках;

системний і комплексний підходи, які, по-перше, забезпечили цілісність дослідження, а, по-друге, дали можливість розглянути систему державного регулювання прав пацієнтів як комплекс взаємопов'язаних підсистем, з'ясувати властивості державного регулювання медичної діяльності, виявити її внутрішні та зовнішні зв'язки.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в поглибленні існуючих та обґрунтуванні нових теоретичних положень і концептуальних підходів, які в сукупності вирішують важливе наукове завдання щодо розвитку державних механізмів забезпечення та захисту прав пацієнтів в Україні.

У процесі дисертаційного дослідження отримано наукові результати, що характеризують його новизну і розкривають логіку та зміст і полягають у тому, що:

уперше:

доведено, що на сьогодні неврегульованими залишаються права пацієнтів щодо: надання медичної допомоги на платній основі; безпеки медичної послуги; отримання пацієнтами інформації про надавача послуги і самої послуги та інформації про причини, які можуть впливати на якість медичної послуги; форми та змісту інформованої згоди пацієнта на медичне втручання; вибору та застосування санкцій за невиконання або неналежне виконання зобов'язань угоди про медичну послугу; дотримання виконавцем послуги термінів надання медичних послуг, у тому числі й своєчасного надання медичних послуг виходячи з їх специфіки тощо;

обґрунтовано еволюційні особливості системи забезпечення та захисту прав пацієнтів в Україні і визначено два основних напрями її оптимізації: законодавче закріплення прав пацієнтів спеціальним Законом України “Про права пацієнта” та запровадження в державі інституту медичного омбудсмена - Уповноваженого з питань охорони здоров'я;

удосконалено:

тлумачення понять “пацієнт” та “медичне втручання”. Авторське трактування поняття “пацієнт” відрізняється від загальноприйнятих дефініцій його спрямованістю на правовий статус пацієнта - систему закріплених державою в законодавчому порядку прав, свобод, юридичних гарантій їх реалізації та захисту законних інтересів, а також обов'язків особистості, яка є суб'єктом медико-правових відносин. Зміст поняття “медичне втручання” пропонується розширити до розуміння під цим терміном будь-якого обстеження та лікування, що має профілактичну, діагностичну, лікувальну, реабілітаційну або дослідницьку спрямованість, виконуваного лікарем або іншим медичним працівником відносно конкретного пацієнта;

методологічний підхід до розробки законодавства України в галузі прав пацієнтів, який може базуватися на трьох основних стратегіях: а) практиці прецедентного права; б) створенні законодавства про права пацієнтів з використанням національної законодавчої процедури; в) використанні способу розробки хартії пацієнтів;

доповнено:

загальну наукову картину розвитку державного регулювання суспільних відносин у галузі охорони здоров'я України, зокрема виділено й актуалізовано питання про те, що має існувати й перелік прав пацієнтів, які отримують певний вид медичної допомоги, наприклад трансплантологія, психіатрія. Специфіка вказаних напрямів медичної діяльності робить обґрунтованою розробку норм права, що відображають правовий статус осіб, які отримують подібну медичну допомогу;

набули подальшого розвитку:

теорія і методологія державного управління в контексті формування нормативно-правової бази з регулювання суспільних відносин у галузі охорони здоров'я шляхом прискорення прийняття нової редакції Закону України “Основи законодавства України про охорону здоров'я”, законів України “Про права пацієнтів” та “Про права медичних і фармацевтичних працівників”;

систематизація й узагальнення досвіду зарубіжних країн з питань прав пацієнтів, що підтверджує необхідність удосконалення чинної в Україні нормативно-правової бази та підвищення ролі громадського контролю у забезпеченні прав пацієнтів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що в сукупності вони становлять теоретичну і методологічну основу для практичного вдосконалення системи державного регулювання суспільних відносин у галузі охорони здоров'я України.

Зокрема, результати дослідження сприятимуть оптимізації державного регулювання медичної діяльності шляхом прийняття Закону України “Про права пацієнтів”. Запровадження в державі інституту медичного омбудсмена - Уповноваженого з питань охорони здоров'я - дасть можливість ефективніше здійснювати управління лікувально-профілактичними закладами. Сформульовані за результатами дослідження висновки та рекомендації створюють основу для формування нового теоретико-методологічного і практичного підходу до вдосконалення нормативно-правової бази з реалізації та захисту прав пацієнтів в Україні.

Запропоновані автором підходи щодо оптимізації механізмів державного регулювання прав пацієнтів в Україні використано Комітетом Верховної Ради України з питань охорони здоров'я під час парламентських слухань “Шляхи реформування охорони здоров'я та медичне страхування в Україні” 20 травня 2009 р. (довідка від 22 травня 2009 р. № 04-24/9-425), медичним управлінням Державного управління справами при формуванні плану розвитку закладів охорони здоров'я Державного управління справами на період до 2012 р. (довідка від 13 травня 2009 р. № 03-21/1-2-0986), Головним науково-експертним управлінням Верховної Ради України в процесі наукової експертизи проектів законів України з питань захисту прав пацієнтів (довідка від 16 квітня 2009 р. № 16/3-458), Міністерством охорони здоров'я України при формуванні шляхів розвитку системи охорони здоров'я на період до 2012 р. (довідка від 15 травня 2009 р. № 1.06/14), Всеукраїнським лікарським товариством при підготовці Етичного кодексу лікаря України (довідка від 29 квітня 2009 р. № 04-07).

Методологічні розробки дисертаційного дослідження можуть бути використані при опрацюванні нових та оновленні існуючих навчальних курсів з підготовки та підвищення кваліфікації магістрів державного управління за фахом “управління охороною суспільного здоров'я”, написанні навчальних посібників з державного регулювання суспільних відносин у галузі охорони здоров'я.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що основні ідеї, а також розробки, висновки, пропозиції та рекомендації стосовно роботи, в тому числі й ті, що характеризують наукову новизну, мету і завдання, методологічні засади та методичні підходи до їх вирішення, теоретичну цінність роботи та практичне значення одержаних результатів, отримані ним особисто. У наукових статтях, опублікованих спільно зі співавторами, внесок здобувача був найбільшим. Зокрема, у статтях [6; 7] його особистий внесок полягає у підборі та аналізі літературних джерел і формулюванні висновків, у статті [9] - у збиранні матеріалу та підготовці її до друку, у статті [10] - у формулюванні висновків та підготовці її до друку, у статті [11] - у формулюванні висновків. Ідеї і розробки, що належать співавторам, у дисертаційній роботі не використовувалися.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні результати дослідження апробовані на наукових і науково-практичних конференціях на міжнародному та всеукраїнському рівнях: “Актуальные проблемы правового регулирования медицинской деятельности” (Москва, 2004); “Стратегія реформування системи державного управління на засадах демократичного врядування” (Київ, 2007); “Медичне право України: правовий статус пацієнтів в Україні та його законодавче забезпечення (генезис, розвиток, проблеми і перспективи вдосконалення)” (Львів, 2008); “Фінансування охорони здоров'я та медичне страхування в Україні” (Київ, 2009); “Медичне право України: проблеми управління та фінансування охорони здоров”я” (Львів, 2009); “Демократичне врядування: наука, освіта, практика” (Київ, 2009), на засіданні кафедри управління охороною суспільного здоров'я Національної академії державного управління при Президентові України (протокол від 15 травня 2009 р. № 23) та на розширеному засіданні кафедри управління охороною суспільного здоров'я (протокол від 5 червня 2009 р. № 24).

Публікації. Основні положення, висновки та пропозиції за темою дисертаційного дослідження відображені в 11 наукових працях (з них 5 статей опубліковані у фахових виданнях з державного управління, рекомендованих ВАК України, 6 статей - в інших виданнях та матеріалах науково-практичних конференцій).

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, практичних рекомендацій, списку використаних літературних джерел. Обсяг загального тексту дисертації викладено на 183 сторінках. Робота включає таблиці, рисунки, один додаток. Перелік використаних джерел містить 192 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовуються вибір та актуальність теми дисертації, визначаються ступінь її наукової розробленості, а також мета, завдання, об'єкт, предмет, гіпотеза, методи дослідження, показано зв'язок дисертаційного дослідження з науковими програмами, планами й темами, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення та особистий внесок здобувача, наведено інформацію про впровадження та апробацію роботи, загальні відомості про публікації за темою дисертації, її структуру та обсяг.

У першому розділі - “Теоретичні та методичні засади дослідження державних механізмів забезпечення та захисту прав пацієнтів в Україні” - проводиться системний аналіз офіційних документів та наукових праць українських і зарубіжних авторів щодо прав пацієнтів як важливої складової соціального, економічного і культурного розвитку суспільства та державного регулювання медичної діяльності в європейських країнах.

У розділі вказано, що права людини - це універсальний феномен, що характеризує захищену законом міру можливої поведінки людей, яка спрямована на задоволення потреб та інтересів особистості шляхом користування елементарними, найбільш важливими благами та умовами її безпечного, вільного існування в суспільстві. Права людини характеризують обсяг благ та умов, що забезпечують її вільний розвиток і визначаються суспільним статусом людини.

Виходячи з теоретичних та практичних напрацювань у розділі робиться наголос на тому, що проблема прав людини завжди була предметом гострих суперечностей, пов'язаних з володінням правами або з їх розширенням. Здобуті ж або розширені права, у свою чергу, фіксували статус людини в суспільстві на тому чи іншому етапі розвитку. І кожний ступінь розвитку суспільства був черговим кроком на шляху розширення свобод, доповнення прав людини новими якостями, поширення їх на більше коло суб'єктів.

Як показали дослідження, право громадян на охорону здоров'я та медичну допомогу гарантовані ст. 49 Конституції України. Згідно з цим конституційним положенням держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. Правові механізми та соціальні, економічні засади забезпечення цього конституційного права встановлено Основами законодавства України про охорону здоров'я, прийнятими Верховною Радою України 19 листопада 1992 р. Проблеми організаційного та юридичного забезпечення прав пацієнтів останнім часом в Україні стають дедалі більш актуальними. Так, відповідно до ст. 18 проекту Закону України “Про права пацієнтів в Україні” від 21 лютого 2005 р. система, що забезпечує гарантії прав пацієнтів в Україні, а також їх реалізацію і захист, охоплює заклади охорони здоров'я та їх посадових осіб, центральні і місцеві органи управління системою охорони здоров'я, органи державної влади й органи місцевого самоврядування, судові і правоохоронні органи громадських організацій. Органи державної влади і місцевого самоврядування в межах своїх повноважень видають нормативно-правові акти, що передбачають і закріплюють відповідні права пацієнтів, порядок їх реалізації, захист і юридичну відповідальність за їх порушення, а також здійснюють контроль за дотриманням норм, закріплених у виданих ними нормативно-правових актах у рамках наданої їм законом компетенції.

Як свідчить аналіз наукової літератури з досліджуваної теми, питання правового регулювання медичної діяльності, а тим більше пошуків шляхів удосконалення системи забезпечення прав громадян і прав пацієнтів та їх захисту в охороні здоров'я України, не можуть бути повними без аналізу правового статусу такого важливого суб'єкта медико-правових відносин, як пацієнт. Саме тому в розділі стверджується, що пацієнт як суб'єкт медико-правових відносин у сфері медичної діяльності є ключовою фігурою, з якою так чи інакше пов'язані всі інші суб'єкти, які беруть участь в організації, забезпеченні або безпосередньому наданні медичної допомоги. Зазначається, що без пацієнтів - осіб, які вступають у правові відносини з медичним працівником (медичною установою) і наділені у зв'язку з цим скріпленими державою у законодавчому порядку специфічними правами, свободами і обов'язками суб'єкта медико-правових відносин, функціонування всієї сфери охорони здоров'я значною мірою втрачає сенс.

Науково-теоретичне обґрунтування базових принципів оптимізації механізмів державного регулювання прав пацієнтів в Україні - складне і багатогранне завдання, пов'язане з розробкою спеціальної програми дослідження, складеної з використанням системного підходу (див. рисунок), що сприяло послідовному вирішенню цілої низки специфічних завдань.

Дослідження проводилося в п'ять основних етапів. Така багаторівнева структуризація його завдань забезпечувала системність, оскільки результати, отримані на кожному попередньому етапі, ставали логічною основою не тільки для наступних етапів, а й для узагальнення здобутих результатів і наукового обґрунтування досягнення мети дослідження.

Таким чином, комплексний аналіз літературних джерел дав змогу виявити найголовніші складові досліджуваної проблеми, визначити напрями, які досі ще належно не розкриті і потребують поглибленого наукового дослідження, що свідчить про актуальність теми дисертаційної роботи. Це, насамперед, аналіз правового статусу пацієнта як комплексного теоретико-правового явища, що включає такі характеристики, як правосуб'єктність, основні права, обов'язки, відповідальність, гарантії реалізації його прав і свобод тощо; питання гармонізації національного законодавства України у галузі охорони здоров'я з правовими стандартами Ради Європи та Європейського Союзу; правове регулювання прав лікарів та юридична відповідальність медичних працівників за їх професійні правопорушення; правове регулювання приватної медичної діяльності.

У другому розділі - “Міжнародний досвід забезпечення і захисту прав громадян при наданні медичної допомоги” - розглядаються міжнародні ініціативи, що спрямовані на розширення прав пацієнтів. Так, формуючи політику в галузі забезпечення прав пацієнтів для Європи, Європейське бюро ВООЗ виходить з того, що вибір стратегії у питаннях забезпечення прав пацієнтів та їх обов'язків має бути виваженим, адже наміри мають гарантовано трансформуватися в дії, що, зрештою, забезпечить підтримку всіх зацікавлених сторін. При цьому необхідно виходити з того, що жодна акція не здійснюється автоматично після прийняття рішення: для досягнення оптимального ефекту необхідний час.

У дисертаційному дослідженні визначено, що ситуації з правами пацієнтів у різних країнах різні через відмінність чинних законодавств, організації служб охорони здоров'я, економічних умов, соціальних, культурних та моральних цінностей. Однак існують певні спільні принципи політики в галузі захисту прав пацієнтів, які можуть бути належним чином адаптовані до умов кожної окремо взятої країни. Саме тому Європейське бюро ВООЗ закликає всі зацікавлені сторони ініціювати і переглядати численні стратегії щодо здійснення політики захисту прав пацієнтів, які можуть включати такі компоненти: прийняття законодавчих або підзаконних актів, що визначають права та обов'язки пацієнтів, представників медичної професії та закладів охорони здоров'я; прийняття таких, що періодично переглядаються, медичних та інших професійних кодексів, хартій прав пацієнтів, інших аналогічних документів, що розроблені на основі порозуміння між представниками громадян, пацієнтів, медичних працівників і політиків; поглиблення співпраці серед пацієнтів і між ними, виробниками і постачальниками медичних послуг, яка враховує різні погляди здорового населення і споживачів медичних послуг; надання підтримки з боку уряду, спрямованої на створення та успішну роботу неурядових громадських організацій, діяльність яких пов'язана з відстоюванням прав пацієнтів; організацію в національному масштабі дискусій і конференцій за участю усіх зацікавлених сторін, що може сприяти виникненню та поглибленню взаєморозуміння; залучення засобів масової інформації з метою інформування населення, спонукання сторін до конструктивного діалогу, підтримки інформованості населення стосовно прав і обов'язків пацієнтів та споживачів медичних послуг, а також органів, що їх надають; покращення підготовки, пов'язаної з набуттям навичок спілкування та захисту прав як для працівників охорони здоров'я, так і для пацієнтів та інших споживацьких груп з метою правильного розуміння завдань і ролі усіх учасників взаємодії; забезпечення проведення досліджень з метою оцінки та документування ефективності законодавчих дій і інших методів та ініціатив, що використовуються в різних країнах у галузі забезпечення прав пацієнта.

У розділі акцентується увага на тому, що країни ЄС, які беруть участь у розробці нормативно-правових документів стосовно прав пацієнтів, а також країни, які приєдналися до цього руху пізніше та ратифікували розроблені документи, у питаннях створення законодавства з прав пацієнтів продемонстрували три основні стратегії. І хоча вибір власних стратегій конкретними країнами в основному визначався їх юридичними традиціями та політичними пріоритетами, однак існують і загальні принципи розробки законодавства щодо прав пацієнтів, які можна охарактеризувати таким чином: необхідність надання споживачам послуг системи охорони здоров'я можливості безпосереднього впливу на діяльність її служб; намагання створити спеціальний механізм контролю практичної реалізації визначених політичних пріоритетів; бажання посилити юридичний захист особи як пацієнта у системі охорони здоров'я; прагнення посилити “виховний” вплив на відносини між споживачами та надавачами медичних послуг.

Особливу увагу приділено аналізу стратегій щодо розвитку прав пацієнтів. Так, перша стратегія не пов'язана з розробкою та прийняттям будь-яких нових і специфічних законів та положень щодо прав пацієнтів. У цьому разі процес розширення прав пацієнтів відбувається залежно від судових рішень, що приймаються та часто бувають недосконалими стосовно ризиків, характерних для кожної окремо розглянутої ситуації. У таких випадках діє так звана практика прецедентного права (наприклад у Великій Британії).

Сутність другої стратегії полягає у розробці законодавства про права пацієнтів з використанням національної законодавчої процедури. Результатом її впровадження стає або розробка та прийняття окремого закону щодо прав пацієнтів, або введення таких норм у різні закони. Але і в тому, і другому випадку останнє слово залишається за національним законодавчим органом. Для розробки окремого закону про права пацієнтів, як правило, потрібно більше часу та ресурсів. Саме тому країни, в яких проводяться реформи в інших галузях, часто включають різні положення та норми щодо прав пацієнтів в чинні закони, замість того, щоб створювати нові. Однак, як свідчить міжнародний досвід, якщо такі норми вносяться в один правовий документ, це сприяє більшій обізнаності щодо своїх прав як споживачів медичних послуг, так і тих, хто покликаний їх контролювати і перевіряти. У рамках цієї стратегії існують три законодавчі технології для виділення прав пацієнтів в окремий закон, і вони визначають, яким буде цей закон: адміністративним, цивільним чи кримінальним. Цивільний закон надає право вибору горизонтальних договірних взаємовідносин між пацієнтом і тими, хто надає медичні послуги.

Такі країни, як Нідерланди і Литва, вже використали зазначений варіант при розробці своїх законів про права пацієнтів. Подібні взаємовідносини між пацієнтом і тими, хто надає медичні послуги, існують у системі, що регулює та контролює надання послуг загальної медичної практики у Франції. Саме тому в Нідерландах, Литві та Франції пацієнти зі скаргами на лікарів звертаються до цивільного суду. Використання адміністративного закону для позначення прав пацієнтів пов'язане з іншим типом взаємовідносин, що описаний в літературі як вертикальний: вони виникають між урядом як основним організатором системи охорони здоров'я і пацієнтом. Згаданий підхід застосовується в країнах з національною системою охорони здоров'я, таких як Фінляндія, Ісландія та Данія. В цих країнах обов'язки медичних закладів додатково встановлює закон щодо правил надання медичних послуг. Таким чином, у контексті адміністративного права уряд відіграє визначальну роль у захисті та просуванні прав пацієнтів. Водночас адміністративне право забороняє пацієнтам безпосередньо використовувати законні дії стосовно тих, хто надає медичні послуги. У разі судового позову сторонами, як правило, є пацієнт і заклад охорони здоров'я, а не окремий лікар.

Ситуація з комбінацією вказаних вище технологій існує у Франції, де юридичні норми, що контролюють взаємовідносини між пацієнтом і тим, хто надає медичну допомогу - провайдером, залежать від типу останнього (лікар або заклад охорони здоров'я). У разі порушення прав пацієнта представником загальної медичної практики, передбачених договірними відносинами, пацієнт може здійснити законні дії відповідно до цивільного законодавства, які будуть розглядатися в цивільному суді. Якщо ж пацієнт поскаржився та те, що лікар, який працює у державній лікарні, порушив його права, позов розглядається в адміністративному суді, що виносить рішення відповідно до вимог адміністративного права. І якщо буде доведено, що права пацієнта були порушені, суд винесе припис лікарні виплатити компенсацію за завдану шкоду. Таким чином, використання адміністративно-правового методу не виключає можливості вимагати відшкодування відповідно до цивільного законодавства.

Третя стратегія передбачає використання методів, які характерні для країн, де існують хартії пацієнтів. Особливістю таких методів є те, що в цьому разі не використовується закон, а сам процес розробки хартії не потребує участі парламенту, оскільки передбачає її розроблення відповідними міністерствами. Слід наголосити на тому, що практика використання хартій, які являють собою суспільні угоди, є прерогативою держави з розвинутим громадянським суспільством, де думка громадян стосовно діяльності системи охорони здоров'я відіграє визначальну роль. Ця стратегія має свої особливості. Наприклад, у Франції, Ірландії, Португалії та Великій Британії хартії прав пацієнтів були прийняті на національному рівні і направлені до всіх закладів охорони здоров'я. В інших країнах, таких як Чехія та Словакія, хартії були розроблені самими закладами охорони здоров'я. Законодавство зазначених країн передбачає, що розробляти власні хартії можуть самі заклади охорони здоров'я. З практичної точки зору такі процедури вимагають значно менше часу, ніж використання законодавства, але їх результат не має обов'язкової (законної) сили, і права пацієнтів, визначені хартією, не можуть бути використані в суді.

Таким чином, результати наукового дослідження стандартів і механізмів забезпечення прав пацієнтів в окремих країнах колишнього СРСР та Європейського Союзу дали можливість визначити напрями розширення можливостей щодо реалізації та захисту прав пацієнтів в Україні.

У третьому розділі - “Пріоритетні напрями розвитку системи забезпечення і захисту прав пацієнтів в Україні в контексті європейської інтеграції” - висвітлено вірогідні шляхи оптимізації механізмів державного регулювання прав пацієнтів в Україні.

У дисертації обґрунтовано два основних напрями удосконалення державних механізмів забезпечення і захисту прав пацієнтів - законодавче закріплення прав пацієнтів спеціальним Законом України “Про права пацієнта” та запровадженням у державі інституту медичного омбудсмена - Уповноваженого з питань охорони здоров'я.

У розділі визначено, що з точки зору правового регулювання медичної діяльності доцільно виокремити дві ключові складові процесу забезпечення прав пацієнтів: забезпечення реалізації прав та забезпечення захисту прав.

Особливий акцент зроблено на тому, що саме від держави згідно з нормами чинної Конституції України стосовно безоплатності медичної допомоги багато в чому залежить успішність заходів щодо створення реальних можливостей реалізації прав пацієнтів. Обґрунтовано, що із сутнісним відображенням загальної картини забезпечення прав пацієнтів в Україні з'являється можливість реалізації трьох таких прав: права на отримання інформації; права на лікарську таємницю та права інформованої добровільної згоди на медичне втручання.

Чинне законодавство України визначає, що кожний громадянин має право отримати, а посадові особи, державні службовці зобов'язані йому надати можливість ознайомлення з документами і матеріалами, що безпосередньо торкаються його прав і свобод. Зокрема, ст. 39 “Обов'язок надання медичної інформації” Основ законодавства України про охорону здоров'я визначає, що лікар зобов'язаний дати пояснення пацієнтові в доступній формі щодо стану його здоров'я, мети запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогнозу можливого розвитку захворювання, в тому числі наявності ризику для життя і здоров'я. Пацієнт має право ознайомитися з історією своєї хвороби та іншими документами, що характеризують процес лікування. Зазначимо, що відмова у доступі до відкритої інформації або надання пацієнту свідомо недостовірної інформації можуть бути оскаржені як в адміністративному, так і в судовому порядку.

Слід наголосити, що процедура передачі інформації за напрямом “лікар - пацієнт” не є механічною. Ця процедура відповідно до етичних норм та чинного законодавства вимагає з боку медичного працівника більш поглибленого уміння робити це дозовано і делікатно, з використанням знань медичної психології і вибором у кожному конкретному випадку своєї моделі інформації. Йдеться про низку моделей такого спілкування: інтерпретаційну, коли лікар, перебуваючи в тісному контакті з пацієнтом, виступає як порадник; інформаційну, при якій лікар без емоцій, як експерт підводить хворого до правильного вибору; дорадчу, коли лікар як друг і вчитель на основі довіри, діалогу добивається згоди з його думкою; патерналістську, при якій лікар наполегливо відіграє роль опікуна при мінімальній автономії хворого, що виправдане лише в разі необхідності надання невідкладної допомоги. Втім, не слід забувати, що в радянський історичний період існування нашої держави саме остання із згаданих моделей була домінуючою.

Можливою організаційною технологією забезпечення права пацієнта на отримання медичної інформації може бути представлення в реєстратурах і холах амбулаторно-поліклінічних закладів вичерпної інформації про права пацієнта, що сприятиме відкритому та вільному її отриманню як пацієнтами, так і їх родичами.

Важливою складовою забезпечення прав пацієнтів є збереження медичної таємниці. З метою захисту права на медичну таємницю доцільно уніфікувати процес спілкування медичних працівників з третіми особами, зокрема при наданні відповідей на письмові та усні звернення юридичних і фізичних осіб стосовно стану здоров'я пацієнта.

Пропонується деталізувати у відповідній статті Закону України “Про права пацієнта” виняткові випадки, коли медичні працівники можуть розголосити лікарську (медичну) таємницю.

Забезпеченню реалізації прав пацієнтів сприятиме і уточнення тлумачення поняття “медичне втручання”. Сьогодні його нерідко розуміють лише з позицій суто хірургічної процедури. Обґрунтовується, що медичним втручанням доцільно вважати будь-яке обстеження та лікування, що має профілактичну, діагностичну, лікувальну, реабілітаційну або дослідницьку спрямованість, виконуване лікарем або іншим медичним працівником відносно конкретного пацієнта.

Особлива увага звертається на необхідність забезпечення права пацієнта щодо інформованої добровільної згоди останнього на медичне втручання - згоди пацієнта або (у чітко визначених випадках) його законного представника на медичне втручання, даної ним на основі отриманої від лікаря повної і всебічної інформації стосовно мети, характеру, способів такого втручання, пов'язаного з ним ризику і можливих альтернативних методів лікування. Під час оформлення відповідного запису в медичній карті з метою обґрунтування необхідності того чи іншого медичного втручання доцільно в обов'язковому порядку відображати таку інформацію: основне захворювання, з приводу якого передбачається проводити медичне втручання, прогноз, варіанти результатів; супутні захворювання, їх вплив на основний патологічний процес і стан організму в цілому; існуючі варіанти лікування для певного пацієнта; відомості стосовно пропонованого методу лікування та його результативності; відомості щодо діагностичного методу та його інформативності.

Ґрунтуючись на зарубіжному досвіді, пропонується прийняти етичний кодекс лікаря України та ширше використовувати можливості громадського впливу на забезпечення та захист прав пацієнтів, що може значно підвищити результативність державної політики України в галузі охорони здоров'я.

Доведено, що важливим напрямом забезпечення та захисту прав пацієнтів в Україні стане медичне право - нова галузь права, що перебуває на стадії формування.



ВИСНОВКИ

У дисертації розроблені наукові положення та отримані нові результати, які в сукупності вирішують актуальне наукове завдання, що полягає в науковому обґрунтуванні стану і тенденцій розвитку державних механізмів забезпечення і захисту прав пацієнтів в Україні.

Апробація одержаних наукових результатів, їх використання на практиці державними управлінцями та реалізована мета і завдання дослідження дають можливість сформулювати основні висновки та рекомендації.

1. Незважаючи на те, що різні аспекти державного регулювання суспільних відносин у сфері медичної діяльності досліджувалися як вітчизняними, так і зарубіжними науковцями, проте до цього часу існує певна невизначеність у розумінні питань реалізації та захисту прав пацієнтів.

Окремі праці українських авторів стосуються лише організаційно-правових аспектів забезпечення та захисту прав пацієнтів в Україні і мають фрагментарний характер. Це дало підстави стверджувати, що стан наукового опрацювання вказаної проблеми не можна вважати задовільним і що необхідні подальші комплексні дослідження за обраною темою.

На основі системного аналізу наукової літератури, законодавчих і нормативних джерел доведено, що неврегульованими на сьогодні залишаються права пацієнтів щодо: надання медичної допомоги на платній основі; безпеки медичної послуги; отримання пацієнтами інформації про надавача послуги і самої послуги, а також інформації про причини, які можуть впливати на якість медичної послуги; форми та змісту інформованої згоди пацієнта на медичне втручання; вибору та використання санкцій за невиконання або неналежне виконання зобов'язань угоди про медичну послугу; дотримання виконавцем послуги термінів надання медичних послуг, у тому числі й своєчасного виконання медичних послуг виходячи з їх специфіки тощо.

2. Підтверджено, що основними способами захисту прав пацієнтів в Україні на сьогодні є такі: адміністративне оскарження, цивільне судочинство та кримінальне судочинство. Перспективними судовими способами щодо захисту прав пацієнтів визначено: звернення до Конституційного Суду, адміністративне судочинство, звернення до Європейського суду з прав людини та використання механізму третейського судочинства у захисті пацієнтів.

3. З'ясовано, що стандарти та механізми забезпечення прав пацієнтів визначені низкою міжнародних нормативно-правових актів, серед яких на особливу увагу заслуговують такі: Європейський кодекс соціального розвитку (1990), Декларація про політику в галузі забезпечення прав пацієнтів в Європі (1994), Конвенція про захист прав і гідності людини у зв'язку з використанням досягнень біології та медицини (1996), Європейська хартія пацієнтів (2002) та Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи: “Про універсальний доступ до медичної допомоги”, “Про критерії організації списку осіб, що потребують безоплатної медичної допомоги, і терміни очікування у сфері охорони здоров'я”, “Про організацію медичного обслуговування осіб, що страждають хронічними захворюваннями” тощо.

В європейських державах і країнах колишнього СРСР накопичено багатий досвід щодо реалізації та захисту прав пацієнтів. Зокрема доведено, що в країнах Європейського Союзу права пацієнтів захищені нормами федерального і регіонального законодавств, загальним правом, хартіями та низкою організаційних механізмів.

Результати аналізу досвіду щодо забезпечення прав пацієнтів у країнах колишнього СРСР свідчать, що серед основних причин конфліктних ситуацій, претензій та позовних заяв від пацієнтів Російської Федерації переважають неналежна якість надання медичної допомоги; недотримання деонтологічних принципів, відсутність довірливих взаємовідносин з пацієнтом; недоліки у веденні первинної документації тощо. В Латвії, звертаючись за медичною допомогою, пацієнт стикається з трьома основними проблемами: недоступністю медичних послуг через брак коштів; низькою якістю послуг; високою вартістю ліків.

Основними принципами вдосконалення законодавства щодо прав пацієнтів у країнах Європейського Союзу є: необхідність надання споживачам послуг системою охорони здоров'я можливості безпосередньо впливати на діяльність служб медичної галузі; прагнення розробити спеціальний механізм контролю практичної реалізації окремих політичних пріоритетів; намагання посилити правовий захист пацієнта в системі охорони здоров'я тощо.

4. Доведено, що вагому роль у реалізації прав пацієнтів та забезпеченні їх захисту на рівні як медичної галузі, так і формування державної політики з охорони здоров'я, спрямованої на пацієнтів, відіграє громадський контроль. Показано, що основними організаційними принципами системи медичної допомоги, орієнтованої на пацієнта, мають стати досконале законодавче забезпечення галузі та безперервна освіта для всіх, хто залучений до процесу організації й надання медичної допомоги.

5. Обґрунтовано перспективи формування нормативно-правової бази щодо забезпечення та захисту прав пацієнтів в Україні за рахунок їх закріплення спеціальним Законом України “Про права пацієнта” та запровадження в державі інституту медичного омбудсмена - Уповноваженого з питань охорони здоров'я.

Показано, що удосконалення державних механізмів забезпечення та захисту прав пацієнтів в Україні може стати ключовим інструментом реалізації державної політики в цій сфері, оскільки він дасть змогу не тільки справляти суттєвий вплив на підвищення якості медичного обслуговування, а й активізувати процес адаптації національного законодавства у сфері охорони здоров'я до міжнародних та європейських стандартів медичного права.

6. Комплексний аналіз опрацьованих у процесі дослідження літературних джерел доводить, що питання стану і тенденцій розвитку державних механізмів забезпечення і захисту прав пацієнтів в Україні ґрунтовно не розглядалися. Саме тому в контексті цієї проблематики подальшого дослідження потребують:

правовий статус пацієнта як комплексного теоретико-правового явища, що включає такі характеристики, як правосуб'єктність, основні права, обов'язки пацієнта, відповідальність, гарантії реалізації його прав і свобод тощо;

питання гармонізації національного законодавства України у галузі охорони здоров'я з правовими стандартами Європейського Союзу;

правове регулювання прав медичних і фармацевтичних працівників та їх юридична відповідальність за професійні правопорушення;

правове регулювання приватної медичної діяльності.

7. Урахування результатів дисертаційного дослідження, вітчизняного й зарубіжного досвіду, сучасних потреб системи охорони здоров'я України дає підстави запропонувати Верховній Раді України прискорити прийняття нової редакції Закону України “Основи законодавства України про охорону здоров'я”, законів України “Про права пацієнтів” та “Про права медичних і фармацевтичних працівників”.



СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Паращич І. М. Організаційно-правові аспекти забезпечення та захисту прав пацієнтів в Україні / І. М. Паращич // Економіка та держава. - 2008. - № 2. - С. 93-95.

2. Паращич І. М. Права громадян і права пацієнтів та їх захист у системі охорони здоров'я України / І. М. Паращич // Економіка та держава. - 2009. - № 2. - С. 71-72.

3. Паращич І. М. Міжнародно-правові норми про захист прав пацієнтів і національне законодавство: питання адаптації / І. М. Паращич // Економіка та держава. - 2009. - № 3. - С. 64-65.

4. Паращич І. М. Права пацієнтів: проблеми та їх вирішення (досвід країн Європейського Союзу) / І. М. Паращич // Економіка та держава. - 2009. - № 5. - С. 78-80.

5. Паращич І. М. Проблеми реалізації прав пацієнтів в Російській Федерації, Латвії, Естонії та Грузії (досвід для України) / І. М. Паращич // Економіка та держава. - 2009. - № 6. - С. 87-89.

6. Пищита А. Н. Проблемы реализации права пациента на добровольное информированное согласие / А. Н. Пищита, С. Г. Стеценко, И. М. Паращич // Актуальные проблемы правового регулирования медицинской деятельности : материалы 2-й Всерос. науч.-практ. конф. Москва, 26 марта 2004 г. / под общ. ред. д-ра юрид. наук С. Г. Стеценко. - М. : Издат. группа “Юрист”, 2004. - С. 123-124. - Авторські с. 124.

7. Паращич І. М. Загальнотеоретичні проблеми захисту прав пацієнтів в Україні / І. М. Паращич, О. М. Васютін // Медичне право України: проблеми становлення і розвитку : матеріали І Всеукр. наук.-практ. конф. (19-20 квіт. 2007 р., Львів) / упоряд. : канд. юрид. наук І. Я. Сенюта, Х. Я. Терешко. - Львів : ЛОБФ “Медицина і право”, 2007. - С. 216-218. - Авторські с. 217-218.

8. Паращич І. М. Законодавче забезпечення прав громадян України на охорону здоров'я / І. М. Паращич // Стратегія реформування системи державного управління на засадах демократичного врядування : матеріали наук.-практ. конф. за міжнар. участю, Київ, 31 трав. 2007 р. : у 4 т. / за заг. ред. О. Ю. Оболенського, С. В. Сьоміна. - К. : Вид-во НАДУ, 2007. - Т. 4. - С. 269-271.

9. Радиш Я. Ф. Медична помилка, медична таємниця, біоетика: сутність і правовий вимір (до проблеми захисту прав лікаря і пацієнта в охороні здоров'я) / Я. Ф. Радиш, І. М. Паращич, П. Й. Кузьмінський // Лікарська справа -Врачебное дело. - 2008. - № 1-2. - С. 30-43. - Авторські с. 35-41.

10. Безпрозванна В. М. Особливості правового регулювання надання стоматологічних послуг / В. М. Безпрозванна, І. М. Паращич // Медичне право України: правовий статус пацієнтів в Україні та його законодавче забезпечення (генезис, розвиток, проблеми і перспективи вдосконалення) : IІ Всеукр. наук.-практ. конф. 17-18 квіт. 2008 р., Львів. - Львів : Вид-во ЛОБФ “Медицина і право”, 2008. - C. 30-33. - Авторські с. 32-33.

11. Медична послуга: класифікація та правовий вимір / [І. О. Бедрик, Л. О. Буравльов, І. М. Паращич, Я. Ф. Радиш] // Медичне право України: проблеми управління та фінансування охорони здоров'я : ІIІ Всеукр. наук.-практ. конф. з медичного права (ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. з мед. права), 23-24 квіт. 2009 р., Львів. - Львів : Вид-во ЛОБФ “Медицина і право”, 2009. - C. 20-24. - Авторські с. 23-24.



АНОТАЦІЇ

Паращич І. М. Державні механізми забезпечення та захисту прав пацієнтів в Україні: стан і тенденції розвитку.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук з державного управління за спеціальністю 25.00.02 - механізми державного управління. - Національна академія державного управління при Президентові України. - Київ, 2009.

У дисертаційному дослідженні встановлено, що неврегульованими на сьогодні залишаються права пацієнтів щодо: надання медичної допомоги на платній основі; безпеки медичної послуги; отримання пацієнтами інформації про виконавця послуги і самої послуги, а також інформації про причини, які можуть впливати на якість медичної послуги; форми та змісту інформованої згоди пацієнта на медичне втручання; вибору та використання санкцій за невиконання або неналежне виконання зобов'язань угоди про медичну послугу; дотримання надавачем послуги термінів надання медичних послуг, у тому числі й своєчасного виконання медичних послуг виходячи з їх специфіки тощо. Основними способами захисту прав пацієнтів в Україні є такі: адміністративне оскарження, цивільне судочинство та кримінальне судочинство. Перспективними судовими способами щодо захисту прав пацієнтів визначено: звернення до конституційного судочинства, адміністративне судочинство, звернення до Європейського суду з прав людини та використання механізму третейського судочинства у захисті пацієнтів.

Обґрунтовано еволюційні особливості системи державного регулювання прав пацієнтів в Україні та визначено два основних напрями її оптимізації: законодавче закріплення прав пацієнтів спеціальним Законом України “Про права пацієнта” та запровадження в державі інституту медичного омбудсмена - Уповноваженого з питань охорони здоров'я.

Доведено, що удосконалення державних механізмів забезпечення та захисту прав пацієнтів в Україні може стати ключовим інструментом реалізації державної політики в цій сфері, оскільки він дасть змогу не тільки суттєво впливати на підвищення якості медичного обслуговування, а й активізувати адаптацію національного законодавства у сфері охорони здоров'я до міжнародних та європейських стандартів медичного права.

Ключові слова: система охорони здоров'я, медичні правовідносини, права пацієнта, механізми державного управління, медичне право.



Паращич И. М. Государственные механизмы обеспечения и защиты прав пациентов в Украине: состояние и тенденции развития.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата наук государственного управления по специальности 25.00.02 - механизмы государственного управления. - Национальная академия государственного управления при Президенте Украины. - Киев, 2009.

...