Конституційне право людини на свободу світогляду і віросповідання та гарантії його реалізації в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет внутрішніх справ

УДК 342.724+342.731

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Конституційне право людини на свободу світогляду і віросповідання та гарантії його реалізації в Україні

12.00.02 - конституційне право; муніципальне право

Альонкін Олексій Анатолійович

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі конституційного та міжнародного права Київського національного університету внутрішніх справ

Науковий керівник:

доктор юридичних наук, професор Колодій Анатолій Миколайович, Київський національний університет внутрішніх справ, начальник кафедри конституційного та міжнародного права

Офіційні опоненти: конституційний свобода дефініція

доктор юридичних наук, доцент Лаврик Галина Володимирівна, Полтавський університет споживчої кооперації України, завідувач кафедри правознавства;

кандидат юридичних наук, професор Шмоткін Олексій Вікторович, Національна академія Служби Безпеки України, завідувач кафедри теорії та історії держави і права.

Захист відбудеться 25.03. 2010 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.04 в Київському національному університеті внутрішніх справ за адресою: ДП-680, м. Київ, пл. Солом'янська, 1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету внутрішніх справ за адресою: ДП-680, м. Київ, пл. Солом'янська, 1.

Автореферат розісланий 23.02. 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради доктор історичних наук, професор Н.О. Щербак

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Чільне місце в системі прав, свобод та обов'язків займає право людини на свободу світогляду і віросповідання. Це право є одним з загальновизнаних ціннісних здобутків людства, яке в ході свого існування не лише підтвердило своє важливе місце в системі природних і невід'ємних прав і свобод людини, а й довело свою значущість для розвитку вільної особистості, демократичного суспільства і правової держави в цілому.

Становлення і розвиток вітчизняного конституційного розуміння та правового регулювання прав людини відбувалося шляхом накопичення позитивного світового досвіду з урахуванням власних історичних умов державного і суспільного будівництва України. Водночас формувалось і смислове навантаження щодо визначення права, яке розглядається. Дослідження даного процесу є важливим для розуміння сучасного його визначення, що знайшло своє закріплення в ст. 35 Конституції України.

Проте недостатньо лише проголосити право людини на свободу світогляду і віросповідання на найвищому законодавчому рівні. Необхідно забезпечити його реальною системою гарантій, які б відповідали міжнародним стандартам. Так, право людини, що досліджується, як одне з фундаментальних прав особи знайшло своє відображення у цілій низці міжнародних документів з прав людини. Україна - учасниця ООН і Ради Європи, приєднавшись до цих основоположних міжнародних угод з прав людини, взяла на себе зобов'язання забезпечити чітку і безумовну їх реалізацію. Дослідження стану виконання взятих нашою державою на себе зобов'язань, виходячи з положень Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. та цілого ряду інших законодавчих актів, становить значний інтерес, з огляду на обраний нашою державою стратегічний курс на вступ до Європейського Союзу.

Україною за останні роки вже зроблено і робиться багато важливих і успішних кроків на шляху реалізації, охорони і захисту права людини на свободу світогляду і віросповідання, у т.ч. і щодо формування та вдосконалення правової бази гарантування цього права людини. І важливе місце в даному процесі належить саме науковим дослідженням.

Теоретичне обґрунтування конституційних принципів і механізму реалізації права людини на свободу світогляду і віросповідання спирається на дослідження, здійснені у попередні роки. Так, окремі юридичні аспекти цього питання розглядалися в працях М. Вітрука, Н. Гаєвої, О. Барменкова, В. Калініна, В. Клочкова, В. Корзана, І. Кравченка, О. Поліщука, Ф. Рудинського, В. Савельєва, В. Фурова, М. Шапіро та ін.

Сучасний етап розвитку правової науки характеризується формуванням нових поглядів на окремі юридичні аспекти свободи світогляду і віросповідання, орієнтованих на формування в країні реальних можливостей для всебічного, гармонійного і повного задоволення визначених цим правом людини потреб і бажань. Вагомий внесок у цей процес зробили вчені А. Агапов, Б. Андрусишин, М. Бабій, Л. Байрачна, В. Бондаренко, С. Бублик, С. Бур'янов, І. Вишнякова, Ю. Кальниш, А. Колодний, Г. Комкова, І. Компанець, Б. Лобовик, В. Лубський, М. Лубська, І. Огородник, В. Огородник, П. Рабінович, М. Рибачук, О. Саґан, П. Сергієнко, Т. Тесля, М. Хавронюк, П. Яроцький та ін.

Заслуговує на увагу той факт, що в дисертаціях, які захистили останнім часом Л. Ярмол, Г. Сергієнко та Г. Лаврик, дано науковий аналіз окремих юридичних площин забезпечення в Україні права людини на свободу світогляду і віросповідання. Проте ці дослідження не були присвячені системному висвітленню конституційного розуміння та гарантіям права людини, що розглядається. Отже завдання даного дослідження полягало в органічному доповненні їх. Всі зазначені обставини дають підстави стверджувати про актуальність запропонованого дослідження та його теоретичну і практичну значущість.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження відповідає вимогам ст. 7 Закону України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» від 11 липня 2001 р. Вона обрана згідно з Тематикою пріоритетних напрямів фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ МВС України та в межах Тематики пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень на період 2002-2005 рр. (затверджених наказом МВС України від 30 червня 2002 р. № 635); обговорена і схвалена на засіданні вченої ради Національної академії внутрішніх справ України (протокол № 1 від 29 січня 2003 р.) та включена до Планів науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ України на 2004-2005 рр. Тема дисертаційного дослідження розглянута та схвалена відділенням Академії правових наук (реєстраційний № 132, 2003 р.).

Мета і завдання дослідження полягають у комплексному дослідженні та вивченні основних об'єктивних закономірностей регламентації, реалізації, охорони та захисту конституційного права людини на свободу світогляду і віросповідання, гарантій його реалізації. Для досягнення визначеної мети було поставлено такі завдання:

- визначити доктринальні основи конституційної дефініції та правового регулювання в Україні права людини на свободу світогляду і віросповідання на підставі політичних, соціальних та юридичних фактів;

- сформулювати методологічні засади дослідження конституційного права людини на свободу світогляду і віросповідання та встановлення його місця в системі прав і свобод особи;

- дослідити формулювання та визначити внутрішній зміст конституційного права людини на свободу світогляду і віросповідання;

- опрацювати та систематизувати нормативну базу конституційно-правового регулювання права людини на свободу світогляду і віросповідання;

- обґрунтувати і внести пропозиції щодо дефініції та конституційного закріплення права людини на свободу світогляду і віросповідання;

- дослідити загальносуспільні ідеологічні, політичні, економічні та соціальні гарантії як сукупність умов і вимог, норм і принципів, спрямованих на забезпечення реалізації людиною її суб'єктивного права на свободу світогляду і віросповідання;

- визначити юридичні гарантії, як сукупність умов і вимог, норм і принципів, покликаних забезпечити реалізацію, охорону і захист суб'єктивного права людини на свободу світогляду і віросповідання;

- сформулювати та внести пропозиції щодо визначення та правового вдосконалення загальносуспільних та юридичних гарантій реалізації, охорони та захисту права людини на свободу світогляду і віросповідання.

Об'єктом дослідження є система особистих (громадянських, фізичних) прав, свобод та обов'язків людини і громадянина та гарантії (загальносуспільні, юридичні) їх реалізації в Україні.

Предметом дослідження є конституційне право людини на свободу світогляду і віросповідання в системі особистих (громадянських, фізичних) прав, свобод та обов'язків людини і громадянина та гарантії його реалізації в Україні.

Методи дослідження. Методологічними засадами даного дослідження є сукупність методів наукового пізнання, до яких належать загальнонаукові (діалектичний, порівняльний, історичний, системний, структурний, функціональний, узагальнення) та спеціальні (конкретно-історичний, формально-правовий, порівняльно-правовий, спеціально-юридичний) методи.

Діалектичний метод зумовив використання відповідних категорій діалектики, таких як форма і зміст, можливість і дійсність, простір і час, сутність і явище, тощо. Поєднання порівняльного та історичного методів дозволило зрозуміти і відтворити процес становлення і розвитку права людини на свободу світогляду і віросповідання на основі дослідження вітчизняних теоретико-правових поглядів і законодавства минулого. Застосування структурного методу допомогло виявити стійкі взаємозв'язки між складовими елементами цього права людини, як невід'ємними частками цілісної системи. Системний метод надав можливість дослідити гарантії реалізації права людини, що досліджувалося, як єдиної системи. Функціональний метод допоміг окреслити визначення основних якостей і призначення гарантій реалізації права людини на свободу світогляду і віросповідання. Метод узагальнення застосовано при підготовці висновків.

Конкретно-історичний метод використано при дослідженні процесу становлення і розвитку в Україні конституційного поняття та правового регулювання права людини на свободу світогляду і віросповідання. Використання формально-правового методу дало змогу виявити роль формальної визначеності правових норм у забезпеченні цього права людини, дослідити основні форми його здійснення. Метод порівняльно-правовий застосовувався при дослідженні відповідності вітчизняних нормативно-правових актів Конституції України щодо проголошеного нею права людини, що досліджується, та відповідності припису останньої положенням міжнародних документів з прав людини. Спеціально-юридичний метод використано для встановлення зовнішніх ознак правових явищ, їх відмінності одне від одного, відпрацювання їх визначень тощо.

Емпіричною основою дисертаційного дослідження є справи та матеріали, які були опрацьовані здобувачем у Комітеті Верховної Ради України з питань культури і духовності (93 справи та матеріали) та в Комітеті Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (127 справ та матеріалів).

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є одним з перших комплексних досліджень конституційного права людини на свободу світогляду і віросповідання та гарантій його реалізації в Україні як самостійного соціально-правового явища.

В результаті проведеної дослідницької роботи сформульовано та обґрунтовано підсумкові положення, висновки, пропозиції та рекомендації, що характеризують наукову новизну і відображають особистий внесок здобувача у висвітлення даної проблеми:

вперше:

- запропоновано авторські визначення, за якими: а) під суб'єктивним правом людини на світогляд і віросповідання слід розуміти забезпечену законом міру можливої поведінки особи (індивіда або відповідної організації), спрямованої на досягнення цілей, пов'язаних з задоволенням її (їх) світоглядних переконань і віросповідальних поглядів та пов'язаних з цим інтересів; б) під суб'єктивною свободою особи на світогляд і віросповідання необхідно розуміти встановлену і гарантовану законом сферу автономного, відокремленого від втручання держави та інших осіб, існування людини. Вона полягає в певних міркуваннях, волевиявленнях і діях, пов'язаних зі сферою особистих поглядів і переконань індивідуума;

- умотивовано тезу, за якою важливими якісними ознаками конституційного права людини на свободу світогляду і віросповідання є те, що воно: а) має соціальну природу; б) носить правовий характер; в) притаманне особі від самого факту її народження; г) має невідчужуваний характер; ґ) характеризується наявністю у нього свобод, спрямованих на задоволення потреб, без яких людина не в змозі нормально існувати і розвиватися; д) відзначається загальністю, рівністю й однаковістю у застосуванні до всіх осіб, незалежно від їх персоніфікуючих ознак; є) забезпечується державою щодо його реалізації, охорони і захисту;

- окреслено й розглянуто систему гарантій права людини на свободу світогляду і віросповідання в Україні. Запропоновано авторське бачення умовного розподілу гарантій на загальносуспільні (ідеологічні, політичні, економічні і соціальні) та юридичні (спеціальні). Сформульовано загальну дефініцію, що під гарантіями права людини на свободу світогляду і віросповідання слід розуміти систему принципів і норм, які забезпечують дотримання цього права особи всіма суб'єктами суспільних відносин і створюють сукупність засобів і процедур, за яких людина отримує реальну можливість захищати і відстоювати на законній підставі свободи, що є похідними від зазначеного права в усій їх різноплановості та різноманітності;

- запропоновано авторське визначення ідеологічних гарантій права людини на свободу світогляду і віросповідання, під якими слід розуміти закріплену Конституцією і законами України систему принципів і норм, що, спираючись на ліберальну концепцію прав особи, на якій ґрунтується правова система держави, покликані забезпечити можливість реалізації людиною, незалежно від її правового статусу, свого суб'єктивного права та похідних від нього свобод, які визнаються за особою, додержуються суспільством і захищаються державою;

- обґрунтовано авторську дефініцію політичних гарантій права людини на свободу світогляду і віросповідання, під якими слід розуміти закріплену Конституцією і законами України систему принципів і норм, які започатковують політику держави в сфері формування умов і засобів забезпечення реалізації людиною цього суб'єктивного права та похідних від нього свобод і закладають підґрунтя щодо встановлення рівності всіх, незалежно від особистісного ставлення до релігії, щодо участі в управлінні державними і суспільними справами та вирішення вивідних з цього проблемних питань виключно на засадах дискурсу та злагоди;

- сформульовано аргументоване визначення економічних гарантій права людини на свободу світогляду і віросповідання, під якими слід розуміти закріплену Конституцією і законами України систему принципів і норм, які, закладаючи економічне підґрунтя гармонійного розвитку держави і суспільства, що базується на приватній власності, забезпечують реалізацію людиною цього суб'єктивного права та похідних від нього свобод і формують основу матеріальної і духовної самостійності особи, незалежно від її особистісного ставлення до релігії;

- запропоновано авторське визначення соціальних гарантій права людини на свободу світогляду і віросповідання, під якими слід розуміти закріплену Конституцією і законами України систему принципів і норм, покликаних унеможливлювати антагонізми, розбещеність і деградацію суспільства та забезпечувати вільні, доступні і рівні можливості особи володіти, користуватися, розпоряджатися часткою суспільних благ з метою задоволення, у т.ч. і цього суб'єктивного права та похідних від нього свобод, незалежно від особистісного ставлення до релігії;

- обґрунтовано авторську дефініцію юридичних (спеціальних) гарантій права людини на свободу світогляду і віросповідання, під якими слід розуміти закріплену Конституцією і законами України систему принципів і норм, які забезпечують здійснення зазначеного права та похідних від нього свобод для кожної особи, незалежно від її правового статусу і персонального ставлення до релігії, шляхом покладання на державу, в особі уповноважених на те органів, певних обов'язків щодо належної правової регламентації порядку здійснення цього права, а також його охорони, захисту і відновлення в разі порушення;

удосконалено:

- обґрунтування про включення до розділу І Конституції України окремої статті, яка б мала формулювати сукупність загальних принципів побудови взаємовідносин між державою і церквою в нашій країні та пропозицію про внесення змін до ст. 35 Основного Закону країни, в якій здійснено конституційне закріплення права особи, що є предметом дослідження;

- висновок, що в новій редакції Закон України «Про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації» (або «Про свободу думки, совісті та релігії і віросповідальні організації») має містити замість терміна «громадянин» термін «фізична особа». Крім того, Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р., зокрема його розділ ІІ - «Релігійні організації в Україні», та Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» від 18 лютого 1999 р., а саме його розділ І - «Загальні положення» мають бути приведені у відповідність з конституційними принципами правового статусу особи;

- пропозицію, що до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р., зокрема до його розділів: III - «Майновий стан релігійних організацій» і IV - «Права релігійних організацій та громадян, пов'язані зі свободою віросповідання», варто внести зміни, які б закріплювали за фізичними особами, що на законних підставах перебувають в країні, принаймні переважної більшості майнових і похідних від них немайнових прав, якими, за чинною редакцією закону, користуються виключно релігійні організації і перелік яких зазначається у дисертаційному дослідженні;

дістали подальшого розвитку:

- твердження, що для підвищення дієвості юридичних гарантій щодо реалізації права людини на свободу світогляду і віросповідання необхідно прийняти Закон України «Про Верховну Раду України» та Закон України «Про Президента України». В цих законах, як і в чинному Законі України «Про Кабінет Міністрів України» від 16 травня 2008 р., має бути передбачено окремим розділом чіткий механізм гарантій прав особи, зокрема і того, що є предметом дослідження, та критично відкориговані їх відповідні повноваження;

- висновок, що з метою покращення роботи судів загальної юрисдикції щодо вирішення справ, які виникають з приводу охорони, захисту і відновлення інтересів релігійних організацій та пов'язаних з цим питань майнового характеру, варто внести відповідні зміни до закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р., або передбачити їх в його новій редакції, зокрема: а) встановити чіткі і вичерпні підстави відмови в реєстрації релігійної організації (ст. 15); б) завбачити, що утворення в межах певної територіальної громади будь-якої релігійної організації має вирішуватися самою громадою в ході проведення місцевого референдуму(ст.ст. 14, 16);

- пропозиція про внесення змін до Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р., в яких би було передбачено охоронну функцію його діяльності (ст. 1); конкретні завдання функціонування цього державного органу (ст. 3); визначено його правовий статус (ст. 4); підвищено вимоги до кандидата на цю посаду (ст. 5); посилено його важелі впливу на ситуацію з забезпеченням в країні прав і свобод людини (ст. 13) та надання Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, серед інших прав, і право порушувати дисциплінарне, адміністративне провадження і (або) ставити питання про притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб у разі ігнорування або неналежного виконання ними його актів реагування та порушення їхніми діями або бездіяльністю прав і свобод людини (ст. 22).

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані в дисертаційному дослідженні положення, висновки, пропозиції і рекомендації

використані:

- у навчальному процесі Київського національного університету внутрішніх справ (Акт про впровадження наукових розробок дисертаційного дослідження в навчальний процес НАВСУ від 10.06.2005 р., Акт про впровадження наукових розробок дисертаційного дослідження в навчальний процес КНУВС від 05.06.2009 р.);

- у практичній діяльності Верховної Ради України (Довідка про практичне впровадження результатів дисертаційної роботи Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності від 14.02.2005 р., Довідка про практичне впровадження результатів дисертаційної роботи Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності від 26.05.2009 р., Лист Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин від 29.05.2009 р.);

можуть бути використані:

- у науково-дослідних цілях - для подальшого вивчення конституційно-правових аспектів формування і розуміння права людини на свободу світогляду і віросповідання, гарантій його реалізації та осмислення правового положення і юридичного закріплення цього суб'єктивного права особи в суспільстві, державі та праві;

- у правотворчій роботі - як теоретичний матеріал при розробці та прийнятті законів України, що регламентують процес здійснення цього права особи, з метою удосконалення та коригування його поняття, змісту, похідних свобод у відповідності з сучасними вимогами юриспруденції;

- у правозастосуванні - для оптимізації форм і методів функціонування суб'єктів правовідносин по забезпеченню реалізації, охорони, захисту, а в разі потреби і відновлення права людини на свободу світогляду і віросповідання;

- у навчальному процесі - при викладанні навчальних дисциплін та курсів: «Теорія держави і права», «Історія держави і права України», «Конституційне право України», «Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні», «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина в Україні», а також при підготовці окремих структурних частин підручників, навчальних посібників, курсів лекцій відповідних правових дисциплін, навчально-методичних матеріалів;

- у правовиховній роботі серед населення - для правового виховання населення та підвищення рівня його правової культури.

Особистий внесок здобувача. В дисертації використано ідеї, що були сформульовані, оприлюднені і опубліковані у двох фахових виданнях у співавторстві. Особистий внесок здобувача в ці праці становить тридцять відсотків (30 %) і п'ятдесят відсотків (50 %) відповідно.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення та їх аргументація, що містяться в дисертації, були оприлюднені під час шести виступів здобувача на міжнародних і всеукраїнських науково-практичних, науково-теоретичних конференціях, зокрема: «Актуальні проблеми підготовки кадрів і роботи з персоналом оперативних служб міліції» (м. Київ, 27-28 березня 2003 р., тези опубліковані); «Актуальні проблеми права 2003» (м. Київ, 9 квітня 2003 р.); «Україна - арабський світ: Реалії та перспективи» (м. Київ, 29 листопада 2003 р., тези опубліковані); «Актуальні проблеми підготовки керівних кадрів МВС України в світлі освітянської реформи» (м. Київ, 16 квітня 2004 р.); «Реформування правової системи України: проблеми і перспективи розвитку в контексті Європейських інтеграційних процесів» (м. Київ, 28-29 квітня 2004 р., тези опубліковані); «Україна 2005: поступальна хода до верховенства права» (м. Київ, 15 квітня 2005 р., тези опубліковані).

Публікації. Основні положення, висновки, пропозиції та рекомендації дисертаційного дослідження знайшли відображення в дванадцяти наукових публікаціях, вісім з них опубліковано в фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, у т.ч. дві з них видано у співавторстві, та чотирьох збірниках матеріалів i тез наукових конференцій.

Структура та обсяг дисертації зумовлені її темою, метою, предметом дослідження, оптимальною логікою наукового пошуку та вимогами ВАК України. Вона складається зі вступу, трьох розділів, які відповідно включають вісім підрозділів, висновків до розділів, загальних висновків та списку використаних джерел (185 найменувань). Загальний обсяг дисертації - 227 сторінок, з яких 208 сторінок - основний зміст.

Основний зміст

У «Вступі» обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, його зв'язок з науковими програмами, планами, темами, визначається його мета i завдання, об'єкт та предмет дослідження, методологія проведеного наукового аналізу, сформульовано основні положення, що характеризуються науковою новизною, їх практичне значення, наведено результати апробації основних результатів та їх опублікування.

Перший розділ «Конституційно-правові аспекти поняття та регулювання права людини на свободу світогляду і віросповідання» складається з двох підрозділів i присвячений процесу становлення і розвитку конституційного поняття та правового регулювання суб'єктивного права особи, що є предметом дослідження.

У підрозділі 1.1. «Доктринальні основи конституційної дефініції та правового регулювання права людини на свободу світогляду і віросповідання» визначено, що вихідними засадами сучасного розуміння права людини на свободу світогляду і віросповідання є теоретичне обґрунтування і законодавче його визнання, які були сформульовані в радянській Україні. Наголошено на тому, що, починаючи з моменту формування науки радянського державного права, право людини на свободу світогляду і віросповідання іменувалося правом громадянина на свободу совісті і відносилося до групи політичних прав і свобод. Тим самим це право проголошувалося в інтересах певного класу, мало відповідний зміст і слугувало досягненню конкретних державних цілей. Його наукове розуміння зводилося до права громадянина сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи або вести атеїстичну пропаганду.

Розглянуто правове закріплення, а відтак і прикладне розуміння цього права особи в усіх редакціях конституційного акта: ст. 23 Конституції УСРР від 14 березня 1919 р., ст. 5 Конституції УСРР від 15 травня 1929 р., ст. 123 Конституції УРСР від 30 січня 1937 р., ст. 50 Конституції (Основного Закону) УРСР від 20 квітня 1978 р. Зазначено, що положення цих актів в цілому спрямовувалися на обмеження і унеможливлення самих основ існування даного права особи.

Зазначено також, що конституційне поняття та правове регулювання цього права людини зазнало певних позитивних змін. Поворотним моментом у цьому плані стало приєднання УРСР до відповідних міжнародних договорів універсального характеру. З цього часу розвиток конституційного поняття та відповідного його правового регулювання відбувається з розширенням смислового змісту суб'єктивного права особи на свободу світогляду і віросповідання. Наголошено на тому, що це привело до сприйняття даного права, як особистісного і включення його до відповідної групи прав і свобод.

У підрозділі 1.2. «Методологічні засади дослідження конституційного права людини на свободу світогляду і віросповідання та його місце в системі прав і свобод особи» розкрито два провідних і впливових напрямки сприйняття правового матеріалу щодо сучасної конституційно-правової дефініції права людини на свободу світогляду і віросповідання - спадкоємності і правової акультурації. Обґрунтовано, що спадкоємність включає не тільки знання і практику радянської України, а й власний теоретико-правовий досвід дорадянського періоду. Це стосується тих ідей, які були спрямовані на реалізацію положень саме ліберальної концепції щодо формування в межах Української держави толерантного ставлення до світоглядних переконань і віросповідальних поглядів особи. Розглянуто норми законодавчих актів і відповідних проектів щодо права людини на свободу світогляду і віросповідання Української Народної Республіки часів Центральної Ради, Української Держави періоду Гетьманату та Української Народної Республіки часів Директорії: §§ 17, 19 Статуту про державний устрій, права і вільності Української Народної Республіки від 29 квітня 1918 р., Закон про віру із Законів про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 р., розділ про статус православної церкви в Україні та три артикули (статті) в розділі «Права та обов'язки громадян» Проекту Основного Державного Закону Української Народної Республіки 1920 р. Визначено, що сучасне формулювання цього права особи в українському конституціоналізмі увібрало в себе позитивні риси попередніх етапів українського державотворення, в т.ч. і дорадянського періоду, та продовжує здійснюватися саме на засадах ліберальної концепції, за якою кожна людина від моменту свого народження наділена цим природним, невід'ємним і притаманним їй від самого факту народження правом. Наголошено на тому, що і правова акультурація лежить в основі формування сучасного вітчизняного розуміння права людини на свободу світогляду і віросповідання. В цьому сенсі воно увібрало в себе фундаментальні засади, закріплені в провідних документах міжнародного і регіонального рівнів, які подають розуміння і визначають напрямки правового регулювання права людини на свободу думки, совісті і релігії, та спирається на сучасні положення про правовий статус особи, про панування права і верховенство закону, про громадянське суспільство і правову державу.

Визначено, що право людини на свободу світогляду і віросповідання одночасно може бути віднесено до декількох класифікаційних груп. Так, за історичною послідовністю виникнення і визначення, досліджуване нами право людини належить до групи прав першого покоління; за поділом прав людини на індивідуальні та колективні, як і за суб'єктивним складом здійснення, - до індивідуальних; за розподілом на загальні і особливі - до загальних; за способом здійснення - до пасивних; за поділом на основні і додаткові - до групи основних прав. За поділом прав людини за їх значенням для носія, що ділить всю сукупність прав особи на основні і неосновні, досліджуване нами право людини відноситься до основних прав.

Наголошено, що провідною класифікаційною системою прав і свобод людини сьогодні вважається та, яка здійснюється з урахуванням людських потреб, що цими правами забезпечуються. Оскільки єдиного підходу до формування цієї системи в сучасній вітчизняній юридичній науці не існує, здобувач аргументовано пропонує право людини на свободу світогляду і віросповідання відносити до групи особистих (особистісних) прав людини.

У другому розділі - «Конституційно-правове розуміння права людини на свободу світогляду і віросповідання», що складається з двох підрозділів, досліджується сучасне конституційне поняття цього суб'єктивного права, його основоположні засади та зміст. Визначено концептуальні підходи розуміння права людини на свободу світогляду і віросповідання та їх зв'язок з відповідними міжнародними та внутрішньодержавними правовими нормами.

У підрозділі 2.1. «Поняття та сутність конституційного права людини на свободу світогляду і віросповідання» визначено, що, по-перше, воно не є усталеною, раз і назавжди визначеною категорією. Це право розвивається як всередині свого концептуального життя, так і ззовні, у процесі його забезпечення та реалізації. По-друге, реалії відтворення зазначеного права показують його специфіку: з одного боку, це право людини визнається і закріплюється на найвищому конституційному рівні як безсумнівна приналежність людини, а з іншого, - виписування зазначеного права не носить єдиного, універсального характеру.

Акцентовано увагу на тому, що словосполучення «свобода світогляду і віросповідання» закріплено в Конституції України вперше і не має прецедентів у вітчизняній юридичній практиці. Подібною формулою український конституціоналізм розширив усталені межі розуміння досліджуваного суб'єктивного права особи. Ключовим приписом ст. 35 Конституції України є формула, в якій зазначається: «кожен має право на свободу світогляду і віросповідання». Зазначено, що ця дефініція створює певний симбіоз наукових термінів, яким, у такий спосіб, надається належний правовий характер. Таким чином здійснюється синтез загальновизнаних юридичних категорій «свобода думки», «свобода совісті» і «свобода релігій», внаслідок чого формулюється якісніше нове, і разом з тим, більш ємне поняття, а відтак і розуміння одного з фундаментальних прав і свобод особи. Самі категорії «свобода світогляду» і «свобода віросповідання» в цій конституційній дефініції формулюються як сукупність можливостей з наголосом на принципово важливій серед них.

Визначено, що далі, за змістом правової норми, окреслюються межі дії цього права. Наведений перелік основоположних демократичних свобод права людини на свободу світогляду і віросповідання не є вичерпним, але він надає реальне уявлення про основні направленості дії цього права та визначає коло можливостей поведінки особи, що спрямовані на реалізацію свого суб'єктивного права. Запропоновано розширити цей перелік приписом щодо можливості ведення як релігійної, так і атеїстичної діяльності. Проведено аналіз решти положень ст. 35 Конституції України. Обґрунтовано необхідність закріплення в даній конституційній нормі положень щодо недопущення примусу, що зменшував би свободу особи мати чи приймати релігію або переконання за своїм вибором і право батьків та законних опікунів забезпечувати релігійне та моральне виховання своїх дітей, відповідно до власних переконань.

У підрозділі 2.2. «Правове регулювання права людини на свободу світогляду і віросповідання» проведено систематизацію міжнародних договорів універсального і регіонального характеру та вітчизняних нормативно-правових актів України, в основу якої покладено їх поділ на: а) нормативні акти, в яких закріплюються основоположні принципи гарантування та забезпечення свободи світогляду і віросповідання; б) нормативні акти, що утворюють правове поле для безпосередньої реалізації і здійснення цього невід'ємного права людини.

Встановлено, що зміст статей зазначених документів свідчить про те, що право особи, яке є предметом дослідження, посідає важливе місце в загальній системі прав і свобод людини. Воно займає одне з провідних місць серед особистих, природних і невід'ємних прав і свобод. Смислове навантаження цього права в документах, які на міжнародному рівні покликані закріплювати основоположні засади статусу особи в країні перебування, з кожним новим документом набуває новітніх рис і форм. Складові права мають тенденції поширення на всі без винятку верстви населення держав, що приєдналися до цих документів. Наголошено на тому, що провідними завданнями вітчизняної юриспруденції щодо правового регулювання права людини на свободу світогляду і віросповідання виступають: а) приєднання та імплементація відповідних дефініцій міжнародних універсальних і регіональних документів у внутрішньодержавне законодавство; б) оновлення вже діючих норм і розробка нових нормативно-правових актів належного змісту, з урахуванням передового світового і вітчизняного як теоретичного, так і прикладного досвіду.

У третьому розділі - «Гарантії права людини на свободу світогляду і віросповідання», що складається з чотирьох підрозділів, досліджується система гарантій реалізації права людини на свободу світогляду і віросповідання в Україні. Аналізуються способи реалізації цього права людиною, умови, засоби існування та стан його забезпечення в країні.

У підрозділі 3.1. «Загальносуспільні ідеологічні та політичні гарантії конституційного права людини на свободу світогляду і віросповідання» розкрито зміст цих загальносуспільних гарантій. Сформульовано авторське їх визначення. З метою реального забезпечення ідеологічних гарантій права людини на свободу світогляду і віросповідання обґрунтовано необхідність приведення положень ряду законів України у відповідність з принципами, викладеними у ст.ст. 11 та 15 Конституції України. Для цього назва і зміст Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. має узгоджуватися з сутністю відповідних положень міжнародних документів та спиратися на ст. 35 Основного Закону країни. Так, у новій редакції Закон України «Про свободу світогляду, віросповідання та релігійні організації» (або «Про свободу думки, совісті та релігії і віросповідальні організації») має, в першу чергу, містити замість терміна «громадянин» термін «фізична особа». В Законі України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. перелік прав, що їх гарантує держава (ст. 1), повинен бути доповнений особистими правами і свободами відповідної категорії громадян. Зміст права людини на свободу світогляду і віросповідання в цьому законі (ст. 6) і в Законі України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 4 лютого 1994 р. (ст. 17) має містити дефініції, що закріплені у ст. 35 Конституції України. А в Законі України «Про біженців» від 21 червня 2001 р. (ст. 18) слід визначити, що людина має користуватися певним переліком особистісних прав і свобод, у т.ч. і тим, що є предметом дослідження, у чіткій відповідності з Основним Законом країни.

У свою чергу, з метою реального забезпечення політичних гарантій права людини на свободу світогляду і віросповідання запропоновано приведення положень ряду законів України у відповідність з принципами, викладеними у ст.ст. 5, 7 і 15 Конституції України. Для цього необхідно ряд положень Законів України «Про внесення змін до Закону України «Про вибори Президента України» від 18 березня 2004 р., «Про вибори народних депутатів України» від 25 березня 2004 р. та «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 6 квітня 2004 р. уніфікувати. Це стосується забезпечення рівності прав і можливостей участі у виборчому процесі через заборону привілеїв чи обмежень для кандидатів на відповідні посади за ознаками релігійних переконань; надання права Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення припиняти трансляцію на території України, або в окремих її регіонах, операторів телекомунікацій, в матеріалах яких містяться заклики до розпалювання релігійної ворожнечі; закріплення за Центральною виборчою комісією, у разі виявлення у передвиборній програмі суб'єкта виборчого процесу ознак положень, спрямованих на розпалювання релігійної ворожнечі, обов'язку звернутися до Верховного Суду України і, у разі встановлення ним їх наявності, відмовити такому суб'єктові у реєстрації. Закони України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р., «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р., «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р. мають містити принципи загальності і рівності громадян на створення і участь у добровільних громадських формуваннях. Ці домінанти повинні включати положення щодо заборони прямих або непрямих привілеїв чи обмежень стосовно громадян за ознаками їх ставлення до релігії та забезпечення цієї заборони державним примусом. Закони України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. (ст. 18) та «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р. (ст. 9) повинні містити дефініцію, яка б визначала порядок, підстави і певні заборони щодо використання у символіці релігійних символів. Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р. має містити обмеження щодо утворення і діяльності відповідних об'єднань, коли їх метою або якщо їх програмні цілі чи дії спрямовані, серед іншого, і на розпалювання релігійної ворожнечі.

У підрозділі 3.2. «Загальносуспільні економічні та соціальні гарантії конституційного права людини на свободу світогляду і віросповідання» визначено зміст цих загальносуспільних гарантій. Сформульовано авторське їх визначення. З метою реального забезпечення економічних гарантій права людини на свободу світогляду і віросповідання обґрунтовано необхідність приведення положень ряду законів України у відповідність з принципами, викладеними у ст.ст. 13, 15 і 41 Конституції України. Для цього варто внести зміни до розділів III і IV Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р., метою яких має стати закріплення за фізичними особами, які на законних підставах перебувають в країні, переважної більшості майнових і похідних від них немайнових прав, якими, за чинною редакцією закону, користуються виключно релігійні організації. Серед них: право використовувати для своїх віросповідальних потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або фізичним особами (ст. 17); право власності на культові будівлі, предмети культу, інші будівлі та майно, необхідне для забезпечення їх віросповідальних потреб (ст. 18); право засновувати і утримувати доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані в тій чи іншій релігії (місця паломництва) (ст. 21) та інше. Запропоновано до Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. та Господарського кодексу України від 16 січня 2003 р. серед вихідних принципів дії помістити і засади загальності та рівності, які б виступали пересторогою щодо проявів дискримінації, зловживань і обмежень стосовно особи, у т.ч. на ґрунті її світоглядних переконань і віросповідальних поглядів.

У свою чергу, з метою реального забезпечення соціальних гарантій права людини на свободу світогляду і віросповідання запропоновано привести положення ряду законів України у відповідність з дефініціями, закріпленими у ст.ст. 46, 47, 48 і 49 Конституції України. Для цього необхідно внести зміни до розділу V Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. Це має стосуватися передусім осіб, які є рядовими членами чи клієнтами саме релігійної організації, підприємства або добродійного закладу, які перебувають в них або відвідують їх для задоволення своїх світоглядних потреб і віросповідальних поглядів. Закони України «Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 19 листопада 1992 р., «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 5 жовтня 2000 р., «Про соціальні послуги» від 19 червня 2003 р., «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 р. серед основних засад відповідної державної політики мають закріплювати і принципи рівності та загальності щодо забезпечення мешканців країни відповідними послугами. Ці принципи виступали б застереженням щодо проявів дискримінації, зловживань і обмежень у відповідних сферах суспільного життя стосовно особи, у т.ч. на ґрунті її світоглядних переконань і віросповідальних поглядів. Аналогічні доповнення слід внести і в чинний в Україні Житловий кодекс УРСР від 30 червня 1983 р. та Закон України «Про житловий фонд соціального призначення» від 12 січня 2006 р.

У підрозділі 3.3. «Юридичні гарантії забезпечення реалізації конституційного права людини на свободу світогляду і віросповідання» розкрито зміст цих гарантій. Сформульовано авторське їх визначення. З метою реального забезпечення юридичних гарантій права людини на свободу світогляду і віросповідання обґрунтовано прийняття нових законів і приведення положень ряду чинних законів України у відповідність з принципами правового статусу особи, що закріплені у ст.ст. 21, 22, 23, 24 і 26 Конституції України. Зокрема пропонується прийняти закони України «Про Верховну Раду України» та «Про Президента України». В цих законах, як і в чинному Законі України «Про Кабінет Міністрів України» від 16 травня 2008 р., повинен бути передбачений окремим розділом чіткий механізм гарантій прав особи та критично відкориговані належні повноваження відповідних органів влади. Верховна Рада України має привести у відповідність з цими принципами норми законів України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р., «Про альтернативну (невійськову) службу» від 18 лютого 1999 р. та активізувати роботу щодо розробки інших нормативно-правових актів.

Зазначено, що підзаконні акти Президента України і Кабінету Міністрів України, що за своїм змістом покликані врегульовувати суспільні відносини у сфері забезпечення права особи на свободу світоглядних переконань і віросповідальних поглядів, мають стосуватися саме людини - громадянина, іноземця, особи без громадянства, і вже тільки після цього бути адресовані безпосередньому виконавцеві, а не навпаки, як це робиться зараз. Наголошено на тому, що держава, в особі уповноважених на те державних інституцій - Верховної Ради України, Президента України і Кабінету Міністрів України, не повинна втручатися у релігійні справи.

У підрозділі 3.4. «Юридичні гарантії забезпечення охорони і захисту конституційного права людини на свободу світогляду і віросповідання» визначено, що даний вид гарантій складається не тільки з правових норм, а й покладає певні обов'язки на відповідні державні органи щодо його охорони, захисту і відновлення в разі порушення. Наголошено, що з метою підвищення дієвості юридичних гарантій щодо охорони, захисту і відновлення, в разі потреби, права людини, яке є предметом дослідження, необхідно внести відповідні зміни до Конституції України та Законів України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р., «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р., «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р., «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. і тим самим відкоригувати повноваження цих державних інституцій в механізмі забезпечення прав особи, у т.ч. щодо їх взаємодії.

Запропоновано, з метою належного забезпечення в державі охорони і захисту, серед інших, і права особи на свободу світоглядних переконань і віросповідальних поглядів, підвищити правовий статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, надавши йому, у т.ч. право порушувати дисциплінарне, адміністративне провадження і (або) ставити питання про притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб в разі неналежного виконання або ігнорування ними його актів реагування та порушення їхніми діями або бездіяльністю прав і свобод людини. В цьому сенсі варто було б відібрати від прокуратури України функцію, сформульовану в п. 5 ст. 121 Конституції України, та закріпити її за Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, внісши зміни до ст. 101 Основного Закону країни.

Зазначено, що відсутність завдань судочинства в Конституції України призводить до браку відповідних положень в Законах України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. та «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. А це, в кінцевому результаті, спричинює відсутність в них чітких дефініцій щодо механізму гарантій, серед інших, і права людини на свободу світоглядних переконань і віросповідальних поглядів. Крім того, для покращення роботи судів загальної юрисдикції щодо вирішення справ, які виникають з приводу охорони, захисту і відновлення інтересів релігійних організацій та пов'язаних з тим питань майнового характеру, варто внести відповідні зміни до Законів України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р., «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р., «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. і «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. Внесення відповідних змін до законодавства та прийняття парламентом країни Закону України «Про майно релігійних організацій» сприяли б нормалізації суспільних відносин в державі щодо реалізації людиною права на свободу світогляду і віросповідання, значно зменшило б спроби позасудового вирішення питань, пов'язаних з цим правом особи, і спростило би розгляд відповідних справ і дало б судам чіткі важелі впливу на ситуацію щодо забезпечення реалізації, охорони і захисту суб'єктивного права людини, що є предметом нашого дослідження.

Висновки

Здійснене дисертаційне дослідження дозволяє сформулювати такі узагальнюючі положення, висновки, пропозиції та рекомендації:

1. Доктринальною основою сучасної вітчизняної конституційної дефініції права людини на свободу світогляду і віросповідання є ліберальна концепція визначення правового статусу особи в суспільстві і державі.

2. Серед здобутків радянського наукового розуміння, а відтак і конституційно-правового закріплення права людини на свободу світогляду і віросповідання, що заслуговують на увагу і сьогодні, варто відмітити: а) визнання державою рівності і рівноправності всіх релігій, церков, напрямків і течій, що діють на законних підставах в країні; б) гарантування державою неприпустимості будь-яких примушувань особи у ставленні до релігії та можливість зміни нею віросповідання або відмови від нього.

3. Під суб'єктивним правом людини на світогляд і віросповідання слід розуміти забезпечену законом міру можливої поведінки особи (індивіда або відповідної організації), спрямовану на досягнення цілей, пов'язаних з задоволенням її світоглядних переконань і віросповідальних поглядів та пов'язаних з цим інтересів.

4. Використана в дефініції ст. 35 Основного Закону країни теза про свободу світогляду, на думку здобувача, є складовою свободи думки, що може мати як релігійне так, і атеїстичне спрямування, та вміщує в собі свободу совісті, яка безпосередньо пов'язана зі свободою віросповідання.

5. У розділі І Конституції України доречно було б викласти окрему статтю в такій редакції: «Україна - світська держава. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви (ч. 1). Державою визнається рівність і рівноправність усіх релігій, церков, напрямків і течій, що діють на законних підставах в країні. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова (ч. 2)».

6. Пропонується ст. 35 Основного Закону країни викласти в такій редакції: «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну або атеїстичну діяльність (ч. 1). Ніхто не повинен зазнавати примусу, що зменшує його свободу мати, приймати чи змінювати релігію або переконання за своїм вибором. Держава поважає свободу батьків і, у відповідних випадках, законних опікунів забезпечувати релігійне та моральне виховання своїх дітей відповідно до власних переконань (ч. 2). Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей (ч. 3). Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі, якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою (ч. 4)».