Політико-правові засади державної етнонаціональної політики в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

УДК 323.1

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОЇ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

Спеціальність 23.00.05 - етнополітологія та етнодержавознавство

АСЛАНОВ Стелас Антипович

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Науковий керівник - доктор політичних наук, доцент Лойко Лариса Іванівна, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, старший науковий співробітник відділу правових проблем політології.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор Картунов Олексій Васильович, Університет економіки та права «КРОК», завідувач кафедри суспільних наук;

кандидат політичних наук, доцент Корж Антоніна Василівна, Київський національний університет внутрішніх справ, доцент кафедри юридичного документознавства.

Захист відбудеться « 25 » червня 2010 року о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий « 22 » травня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат політичних наук М. Д. Ходаківський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

етнонаціональний політика державний захист

Актуальність теми дослідження зумовлена необхідністю забезпечення етнополітичної єдності та міжетнічної злагоди в сучасній Українській державі. А це потребує науково обгрунтованої політики щодо узгодження загальнонаціональних інтересів та інтересів національних меншин як на центральному, так і на регіональному рівнях. Тому комплексний аналіз державної етнонаціональної політики України, особливостей розвитку етнонаціональних відносин в контексті сучасних глобалізаційних викликів та досвіду державотворення і націотворення є нагальним завданням сучасної політичної науки.

Незважаючи на досягнення вітчизняної етнополітології та суміжних наук в осмисленні етнонаціональних процесів в Україні, досі поза увагою дослідників залишається низка проблем політичного управління та правового регулювання суспільних відносин у сфері міжетнічної взаємодії. Серед них особливості розвитку моделі етнонаціональної політики України, відповідність державної етнонаціональної політики реаліям етнонаціональних відносин і викликам етнополітичної безпеки, концептуальні засади розвитку етнонаціонального законодавства, імплементація норм міжнародного права в галузі захисту національних меншин та вдосконалення системи правового регулювання етнонаціональних процесів у поліетнічному українському суспільстві.

Аналітичні розвідки у вищевказаних напрямах актуалізують, у свою чергу, необхідність аналізу реалізації державної етнонаціональної політики України протягом майже двадцяти років свого існування, виокремлення принципів цієї політики на противагу ситуативній доцільності.

Актуальності дослідженню додає і той факт, що політико-правове регулювання процесів міжетнічних відносин та етнокультурного розвитку, забезпечення прав національних меншин має ґрунтуватися не лише на досягненнях внутрішньої політики, а й міжнародної спільноти.

Виходячи з того, що Україна має поліетнічний склад населення, головним завданням державної етнонаціональної політики є забезпечення гармонійного співіснування нації в цілому, національних меншин та етнічних груп. А це неможливо без відповідної законодавчої бази, врахування міжнародно-правового досвіду захисту прав національних меншин, що сприятиме збереженню і розвитку їх етнокультурної самобутності.

Приведення законодавчої бази 1990-х років у відповідність до тенденцій сфери етнонаціональних відносин шляхом прийняття відповідних законів гальмується відсутністю базового документа, який має стати основою для її подальшого розвитку, - Концепції державної етнонаціональної політики України. В результаті більшість проблем етнонаціональної сфери залишаються невирішеними, консервуються і акумулюють конфліктогенний потенціал.

Політика держави у сфері регулювання етнонаціональних відносин і процесів є предметом досліджень як українських, так і зарубіжних науковців. Теоретичні та практичні аспекти формування державної етнонаціональної політики висвітлюють у своїх працях О. Антонюк, В. Бабкін, К. Вітман, В. Горбатенко, В. Євтух, І. Зварич, О. Картунов, Г.Касьянов, О. Копиленко, О. Майборода, О. Маруховська, П. Надолішний, В. Нікітюк, О. Нельга, М. Обушний, І. Оніщенко, В. Панібудьласка, С. Римаренко, Ю. Римаренко, В. Ребкало, Ю. Тищенко, Ю. Шемшученко, Л. Шкляр, М. Шульга. Питання етнічної культури, етнічної і національної ідентичності досліджені у працях І. Вільчинської, І. Кресіної, О. Кривицької, А. Корж, Л. Нагорної, В. Скуратівського. Статус національних меншин, його еволюція та особливості функціонування в Україні стали об'єктом вивчення І. Кураса, Я. Лазура, А. Леонової, Л. Лойко, Дж. Мейса, М. Панчука, О. Рафальського, Т. Рудницької, М. Степика, М. Товта, Б. Чирка. Конфліктам за участю етнічного чинника присвячені праці А. Кіссе, В. Котигоренка, Г. Перепелиці.

Дослідження політико-правових засад етнонаціональної політики було б неповним, якби не спиралося на науковий потенціал зарубіжної етнополітології, зокрема праці Р. Абдулатіпова, А. Аклаєва, Ю. Арутуняна, О. Ахієзера, В. Ачкасова, Ф. Барта, О. Бауера, Л. Вірта, Е. Гелнера, Д. Дженкінса, Л. Дробіжевої, О. Здравомислова, С. Ільїнської, В. Кімлічки, М. Есмана, О. Осипова, Е. Паїна, Д. Ротшильда, Е. Сміта, В. Тішкова, Г. Тойфела, І. Уолерстайна та ін.

Водночас політико-правові засади державної етнонаціональної політики не були предметом комплексного політологічного дослідження. Це і визначило мету і предмет дисертаційного дослідження та його структуру.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках науково-дослідних тем відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України «Політико-правові проблеми адміністративно-територіальної реформи в Україні» (№ держреєстрації РК 0106U012122), «Правові засади державної етнонаціональної політики в Україні» (№ держреєстрації PK0108V010354). Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України 29.11.2007 р. (протокол № 9).

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційної роботи є комплексне дослідження політичних і правових засад державної етнонаціональної політики України. З огляду на поставлену мету сформульовано такі дослідницькі завдання:

- проаналізувати взаємозв'язок етнонаціональної політики та стану розвитку етнонаціональних відносин в Україні;

- дослідити теоретико-методологічні підходи до визначення та формування державної етнонаціональної політики в цілому та в Україні зокрема;

- дати авторське визначення державної етнонаціональної політики;

- узагальнити історичний досвід вирішення етнонаціональних проблем в Україні на різних етапах державотворення;

- проаналізувати еволюцію системи захисту національних меншин в Україні з метою виявлення ефективних механізмів, перспективних для застосування у державній етнонаціональній політиці;

- проаналізувати законодавчу базу забезпечення державної етнонаціональної політики та встановити причини гальмування процесу її вдосконалення на сучасному етапі;

- з'ясувати рівень відповідності інституційної структури державної етнонаціональної політики України сучасним світовим вимогам етнополітичного менеджменту;

- визначити особливості реалізації державної етнонаціональної політики в сучасних умовах і охарактеризувати модель державної етнонаціональної політики України;

- сформулювати рекомендації щодо деідеологізації мовної складової етнонаціональної політики;

- визначити шляхи оптимізації правового регулювання сфери етнонаціональних відносин.

Об'єктом дослідження є політика держави у сфері етнонаціональних відносин.

Предметом дослідження є політико-правові засади державної етнонаціональної політики в Україні.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дослідження є комплекс світоглядно-філософських, загальнонаукових та спеціальних політологічних методів. Спираючись на діалектичний метод, автор здійснив комплексний аналіз сучасного стану розвитку етнонаціональних відносин, особливостей моделі етнонаціональної політики, її найголовніших недоліків і викликів. Загальнонаукові методи аналізу, синтезу, типології, узагальнення й абстрагування застосовувалися для досягнення максимально об'єктивного вивчення предмета дослідження.

Серед політологічних методів було використано моніторинг розвитку етнонаціональних відносин в Україні та аналіз їх особливостей. Також застосовувалися систематизація та класифікація підходів до визначення етнонаціональної політики українськими та зарубіжними дослідниками.

Історичний метод дав змогу розглянути процес становлення системи етнонаціональних відносин в Україні, проаналізувати еволюцію механізмів захисту національних меншин в різні періоди державотворення. За допомогою системного методу комплексно досліджено формування та розвиток моделі етнонаціональної політики України у взаємодії етнонаціональних спільнот і держави. Порівняльний метод використовувався для зіставлення особливостей етнонаціональної політики України та сусідніх держав, які мали подібні вихідні умови після розпаду СРСР. За його допомогою було простежено верифікацію етнополітичних механізмів вирішення проблем та суперечностей сфери етнонаціональних відносин.

Соціологічний метод було використано для вивчення етнічної палітри українського суспільства, його лінгвістичних преференцій.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена змістом дослідницьких завдань і засобами їх розв'язання. У межах дослідження отримано результати, які мають наукову новизну:

Вперше:

- запропоновано авторське визначення державної етнонаціональної політики як невід'ємної складової внутрішньої політики держави, спрямованої на регулювання сфери етнонаціональних відносин і процесів з метою формування політичної нації, забезпечення гармонійного розвитку всіх її складових: нації в цілому, національних меншин та етнічних груп, утвердження атмосфери міжетнічної толерантності у суспільстві;

- виявлено характерні риси формування та реалізації державної етнонаціональної політики, визначено українську модель державної етнонаціональної політики як демократичну, проте політично поляризовану, фрагментарну (таку, що не дає відповіді на виклики етнонаціональних відносин, загрози етнополітичній безпеці), невизначену щодо вектора етнонаціонального та етнополітичного розвитку;

- встановлено невідповідність інституційної структури державної етнонаціональної політики її сучасним завданням та запропоновано шляхи оптимізації відповідно до національного законодавства та міжнародного права.

Удосконалено:

- положення про взаємозалежність державної етнонаціональної політики та сфери етнонаціональних відносин. Етнонаціональна політика є відповіддю держави на стан етнонаціональних відносин, гострі проблеми, які постали в поліетнічному суспільстві в перехідний період;

- типологізацію досліджень еволюції системи захисту національних меншин в Україні з метою виявлення та використання позитивних здобутків;

- концептуалізацію чинників забезпечення ефективної державної етнонаціональної політики, одним з яких є прийняття Концепції державної етнонаціональної політики.

Отримали подальший розвиток:

- систематизація прогалин у правовому регулюванні етнонаціональних відносин, які провокують напругу в етнонаціональній сфері. Серед них: відсутність механізмів набуття громадянами, які ідентифікують себе як представників національної меншини, такого статусу; недієздатність окремих інститутів захисту прав представників національних меншин, передбачених українським законодавством (національно-культурна автономія, дорадчі органи при інститутах державної влади, громадські організації, фонди тощо), неспроможність чинної законодавчої бази в боротьбі з проявами нетолерантності та ксенофобії;

- систематизація та класифікація наукових підходів до визначення, формування і реалізації державної етнонаціональної політики. Доведено, що в українській етнополітології поки що відсутнє єдине загальноприйняте визначення поняття етнонаціональної політики, що гальмує законодавче забезпечення етнонаціональної політики. Зокрема, не досягнуто консенсусу щодо дуалізму тлумачення суб'єкта етнонаціональної політики, зумовленого, по-перше, тим, що державні еліти, які визначають вектор етнонаціональної політики, самі включені у систему етнонаціональних відносин і представляють інтереси певної етноспільноти, а по-друге, розвитком громадських організацій національних меншин в Україні;

- контраргументація політизації сфери етнонаціональних відносин. Надмірна політизація проблем міжетнічних відносин перешкоджає напрацюванню політико-правових пріоритетів державної етнонаціональної політики. Адже політичні сили мають монопольний вплив на прийняття політичних рішень у країні, а тому ці пріоритети кардинально змінюються з ротацією політичних еліт, що негативно впливає на наступність державної етнонаціональної політики. Це положення обґрунтоване аналізом мовної політики як найбільш заполітизованої складової державної етнонаціональної політики;

- концептуалізація головних викликів сфери етнонаціональних відносин, які, у випадку ігнорування, потенційно можуть загрожувати етнополітичній безпеці України. Серед них інтенсивні міграційні процеси, нелегальна міграція, ксенофобія, міжетнічна ворожнеча, міжетнічні та міжконфесійні конфлікти, етнотериторіальні претензії деяких сусідніх держав.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що основні положення дисертації можуть бути використані як рекомендації для розв'язання актуальних проблем етнонаціональних відносин, напрацювання правової бази етнонаціональної політики, у розробці Концепції державної етнонаціональної політики. Результати можуть бути використані у наукових дослідженнях, викладанні низки політологічних дисциплін, зокрема етнополітології, етнодержавознавства, етноконфліктології, при розробці спецкурсів та у підготовці навчальних посібників.

Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана й обговорена у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. Основні положення, висновки і пропозиції дисертаційного дослідження були представлені на круглих столах і науково-практичних конференціях: «Закарпатські правові читання» (Ужгород, 28-30 квітня 2009 р.; тези опубліковано); міжнародному науковому симпозіумі «Дні порівняльного правознавства» (Київ, 8-11 квітня 2009 р.; тези опубліковано); всеукраїнській науково-практичній конференції студентів та аспірантів «Соціально-економічні та політико-правові аспекти державного управління України в контексті процесів глобалізації» (Ужгород, 15-17 квітня 2009 р.; тези опубліковано); всеукраїнській науковій конференції для професорсько-викладацького та аспірантського складу «Правове життя сучасної України» (Одеса, 29-30 травня 2009 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Фундаментальні і прикладні дослідження культурології» (Київ, 21-22 травня 2009 р.); міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів та молодих вчених «Реформування сучасної правової системи» (Донецьк, 10-11 квітня 2009 р.), міжнародній конференції «Рівність та недискримінація: практика Європейського Союзу та українські перспективи» (Київ, 18-19 травня 2009 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладено у 5 публікаціях, надрукованих у фахових виданнях з політичних наук, та 3 тезах виступів на наукових конференціях.

Структура та обсяг дисертації. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел (222 найменування). Обсяг дисертації становить 222 сторінки, із яких основного тексту - 198 сторінок, списку використаних джерел - 24 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі автор обґрунтовує актуальність дисертаційної теми, показує ступінь наукової розробки проблеми, розкриває зв'язок з науковими програмами та темами, визначає мету, завдання, предмет і об'єкт, а також методологічну основу дослідження, наукову новизну, теоретичне і практичне значення, апробацію результатів дослідження, структуру роботи.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження державної етнонаціональної політики» дисертант досліджує ступінь наукової розробки теми, здійснює систематизацію та класифікацію підходів до визначення та формування державної етнонаціональної політики, аналізує історичні здобутки етнонаціональної політики України в процесі еволюції, зокрема систему захисту прав представників національних меншин в Україні.

У першому підрозділі «Державна етнонаціональна політика як індикатор етнонаціонального розвитку» розглядається теоретична основа етнонаціональної політики, сформована дослідженнями як вітчизняних, так і зарубіжних учених. Аналізуючи відомі праці українських дослідників: О. Антонюка, В. Євтуха, О. Картунова, В. Котигоренка, І. Кресіної, Л. Лойко, О. Майбороди, І. Оніщенко С. Римаренка, Л. Шкляра та зарубіжних: Р. Абдулатіпова, Ю. Арутуняна, О. Ахієзера, В. Ачкасова, Ф. Барта, Е. Гелнера, Д. Дженкінса, Л. Дробіжевої, О. Здравомислова, В. Кімлічки, Е. Паїна, Д. Ротшильда, Е. Сміта, В. Тішкова, дисертант застосовує вітчизняну та зарубіжну теорії етнонаціональної політики до дослідження етнополітичних процесів в Україні.

Етнонаціональна політика є невід'ємною складовою етнонаціонального розвитку. У кожній країні вона має свою специфіку. Конструктивна етнонаціональна політика стає складовою процесу державотворення в усіх країнах з поліетнічним складом населення, деструктивна може стати каталізатором міжетнічних конфліктів усередині держави та етнополітичних конфліктів за участю сусідніх держав.

Ефективність державної етнонаціональної політики завжди залежить від того, наскільки вона адекватно відповідає викликам, які виникають у процесі етнонаціонального розвитку, а її принципи - етнонаціональній ситуації, наскільки гнучко влада реагує на запити етносуб'єктів, наскільки державна еліта зацікавлена у збереженні міжетнічної злагоди у суспільстві, гармонізації інтересів суб'єктів етнополітичних відносин. Сутність етнонаціональної політики значною мірою залежить також від того, який тип етнонаціональних відносин з етносуб'єктами обере держава. Виділяють наступні типи етнонаціональних відносин:

- недемократичні 1) патерналістський тип - відносини панування та підкорення, 2) тип деетнізації - насильницьке зменшення чисельності етносуб'єктів;

- демократичні 1) тип етнічного плюралізму - сприяння розвитку нації та всіх етносів, які населяють державу.

Дисертант зазначає, що етнонаціональна політика держави є складним, багатогранним явищем, відповіддю держави на стан етнонаціональних відносин, етнонаціональні процеси та етнонаціональні проблеми, які склалися у ній. Детермінується типом етнонаціональних відносин, які сформувалися у державі. Окрім етнополітичних відносин, міжетнічної взаємодії та етнополітичної свідомості, її визначають також етнополітична організація, що є сукупністю інституцій держави та етноеліти, політичні партії, громадські організації національних меншин.

У другому підрозділі «Концептуальні підходи до визначення і формування державної етнонаціональної політики» систематизовані сучасні наукові підходи до визначення та формування державної етнонаціональної політики.

Як зазначає дисертант, в українській етнополітології не існує єдиного підходу до визначення поняття етнонаціональної політики, що гальмує законодавче напрацювання моделі державної етнонаціональної політики. Зокрема, не досягнуто консенсусу щодо дуалізму тлумачення суб'єкта етнонаціональної політики, зумовленого, по-перше, тим, що державні еліти, які визначають вектор етнонаціональної політики, самі включені у систему етнонаціональних відносин і представляють інтереси певної етноспільноти, а по-друге, розвитком громадських організацій національних меншин в Україні.

На основі цього критерію запропоновано класифікувати підходи до визначення етнонаціональної політики як моносуб'єктні та полісуб'єктні. Частина дослідників стоїть на тому, що суб'єктом етнонаціональної політики є виключно держава, інші розширюють коло суб'єктів за рахунок різних організаційних форм національних меншин. Останнім часом вітчизняні політологи почали відходити від етатизації етнонаціональної політики. Вони сходяться на визначенні етнонаціональної політики як сфери, в якій взаємодіють етноси, нації, національні (етнічні) меншини, політичні партії, держава, етнічні еліти, а також групи осіб, які виявляють почуття національного самоусвідомлення й етнічної спільності між собою та сформовані ними організації, які беруть активну участь в етнополітичному процесі. Водночас наявність такої кількості суб'єктів етнонаціональної політики ускладнює її формування з боку держави, адже передбачає врахування їх інтересів, участі у процесі прийнятті рішень.

На основі аналізу різних наукових підходів до визначення етнонаціональної політики запропоновано авторське визначення державної етнонаціональної політики як невід'ємної складової внутрішньої політики держави, спрямованої на регулювання сфери етнонаціональних відносин і процесів з метою формування політичної нації, забезпечення гармонійного розвитку всіх її складових: нації в цілому, національних меншин та етнічних груп, утвердження атмосфери міжетнічної толерантності у суспільстві. Суб'єктом державної етнонаціональної політики виступає держава, об'єктом - уся сфера етнонаціональних відносин.

Враховуючи суперечливість категоріального апарату, автором запропоновано наступний перелік категорій, рекомендованих для застосування у державній етнонаціональній політиці: етнічної нації, політичної нації, національної меншини, етнічної групи, етнонаціональних відносин, етнічної, національної свідомості та ін. Визначено основні принципи, на яких має ґрунтуватися державна етнонаціональна політика. Серед них: верховенство закону і норм міжнародного права, згоду на обов'язковість яких дала Україна; захист прав національних меншин шляхом задоволення індивідуальних прав осіб, що до них належать; рівність прав і свобод громадян України незалежно від їхнього етнічного походження, раси, віросповідання, мови; визнання поліетнічності української політичної нації і багатокультурності українського суспільства цінністю, яка потребує захисту і збереження; дотримання оптимального балансу між загальнонаціональними, регіональними та етнічними інтересами; пріоритет територіальної цілісності й державного суверенітету України над територіальним самовизначенням осіб, які належать до національних меншин та етнічних груп; недопущення примусової асиміляції представників української нації, національних меншин та етнічних груп; запобігання міжетнічним конфліктам; утвердження міжетнічної злагоди у суспільстві, протидія розпалюванню расової, національної, етнічної, релігійної ворожнечі.

У роботі також досліджено теоретико-методологічні засади етнонаціональної політики в Україні, закладені науковими працями українських учених - О. Антонюка, В. Євтуха, О. Картунова, В. Котигоренка, І. Кресіної, О. Майбороди, І. Оніщенко С. Римаренка, Л. Шкляра. Автор показує, що етнополітологічні дослідження у цій галузі науки характеризуються багатоваріантністю підходів, обґрунтуванням нових концепцій і висуненням оригінальних гіпотез, а теоретичне осмислення функціонування етнічних спільнот уже не обмежується традиційним політологічним виміром, і обґрунтовує висновок, що дослідження етнонаціональної тематики свідчать про необхідність подальших кроків з метою більш глибокого, в тому числі правового, аналізу окремих проблем, таких, наприклад, як формування правового статусу національних меншин, виявлення тенденцій і прогнозування перспектив розвитку етнонаціонального законодавства, його впливу на політичні процеси в Україні.

У другому розділі «Політико-правове забезпечення державної етнонаціональної політики України» досліджуються історичні, політичні, правові та організаційні засади забезпечення етнонаціональної політики в Україні.

У першому підрозділі «Еволюція захисту прав національних меншин в Україні» проаналізовано розвиток системи захисту прав національних меншин в Україні в історичному аспекті. Як зазначає дисертант, абсолютна більшість сучасних країн є поліетнічними, тому етнонаціональна політика має вирішувати проблему гармонійного співіснування титульного етносу та національних меншин, а також узгоджувати взаємовідносини останніх між собою. У цьому випадку не обійтися без чіткої регламентації прав національних меншин, які забезпечуватимуть сприятливі умови для збереження їх самобутності, розвитку їх культури, мови, гармонійного співіснування. У зв'язку з цим приділяється чимало уваги дослідженню механізмів захисту прав національних меншин.

Дисертант за хронологічним критерієм виділяє 10 етапів еволюції захисту прав національних меншин:

1-й етап - до 1917 р., протягом якого були регламентовані лише окремі з елементів сучасної етнополітики, наприклад, судочинство мовами національних меншин в окремих містах Західної України для вірмен, окремі положення щодо забезпечення та захисту культурних і релігійних прав німецьких колоністів у Південній Україні.

2-й етап - 1917-1920 рр., коли в Україні здійснювалися спроби законодавчо закріпити правовий статус національних меншин (Закон «Про національно-персональну автономію» та інші нормативно-правові документи УНР). Цей період характеризувався першими кроками у напрацюванні необхідної нормативної бази для розвитку правового статусу національних меншин, але більшість її положень на той час не була реалізована.

3-й етап - 1921-1932 рр., протягом якого в Україні здійснювалися поступове розширення правового статусу національних меншин в Україні, створення відповідних національних адміністративно-територіальних одиниць, розвиток системи національної освіти, забезпечення культурних прав національних меншин, однак на тлі обмеження релігійних прав національних меншин.

4-й етап - 1933-1940 рр., коли в Україні здійснювалося поступове обмеження правового статусу національних меншин, ліквідація національних адміністративно-територіальних одиниць в Україні, траплялися випадки грубого порушення прав представників національних меншин.

5-й етап - 1941-1945 рр. характеризується масовими порушеннями прав представників національних меншин, зокрема депортаціями, репресіями тощо.

6-й етап - 1946-1953 рр., протягом якого в Україні вже не проводилися масові заходи репресивного характеру щодо національних меншин, однак тривало обмеження прав депортованих народів.

7-й етап - 1953-1970 рр., характеризується поступовим відновленням та розширенням основних елементів системи захисту прав національних меншин.

8-й етап - 1971-1986 рр., протягом якого в Україні знову відбувається поступове обмеження правового статусу національних меншин.

9-й етап - 1987 - 24 серпня 1991 рр., коли в результаті запровадження політики перебудови і гласності, демократичних перетворень відбувається етнокультурне відродження в Україні.

10-й етап із 24 серпня 1991 р., пов'язаний із здобуттям незалежності України, прийняттям нормативно-правових актів, спрямованих на формування демократичної системи захисту національних меншин в Україні, ратифікацією Конвенції Ради Європи про захист національних меншин та інших міжнародно-правових актів.

Хоча дана періодизація є умовною, вона дала можливість глибше дослідити еволюцію системи захисту прав національних меншин з метою виявлення ефективних механізмів, перспективних для застосування у сучасній державній етнонаціональній політиці. На думку автора, у розбудові системи захисту прав національних меншин України доцільно уважніше ставитися до доробку попередніх етапів державотворення, адже забезпечення прав національних меншин в Україні пройшло тривалий шлях становлення, в якому були як конструктивні, так і деструктивні елементи.

До перших дисертант відносить інститут національно-персональної автономії початку XX ст. Закон УНР «Про національно-персональну автономію» може стати основою для розробки інституту національно-культурної автономії в сучасній Україні. Цей документ став етапним у захисті прав національних меншин того часу. Він надавав російській, єврейській, польській, а також іншим національним меншинам, кількість представників яких становила понад 10 тис. осіб, право на створення національно-персональної автономії для забезпечення їм свободи самоврядування у справах їх національного життя. На відміну від сучасної України в УНР механізм набуття національними меншинами національно-персональної автономії був прописаний досить детально.

Прикладом для наслідування в контексті міжнародного досвіду врахування історичного потенціалу врегулювання етнонаціональних процесів, на думку дисертанта, може бути Естонія, яка відновила свій закон про екстериторіальну автономію від 1925 року через кілька років після здобуття незалежності. Тоді як українська модель етнонаціональної політики зосереджена не на акумулюванні ефективного законодавчого доробку початку XX ст., а переважно на нейтралізації тих етнонаціональних суперечностей, які залишилися від радянської доби. Державна етнонаціональна політика в Україні має давні традиції, які обов'язково слід враховувати під час подальшого її вдосконалення.

У другому підрозділі «Законодавча база забезпечення державної етнонаціональної політики України» дисертант на основі аналізу законодавчої складової державної етнонаціональної політики дає відповідь на питання про її адекватність реаліям етнонаціонального розвитку.

Автор зазначає, що у перше десятиліття існування незалежної України розробляти законодавчу базу етнонаціональної політики довелося фактично з нуля. Її підвалини були сформовані такими основоположними актами, як Декларація прав національностей України, Закон України «Про національні меншини в Україні», Конституція України. Ці нормативно-правові документи заклали основу для формування демократичної державної етнонаціональної політики. Вони засвідчили, що Україна надала перевагу плюралістичній моделі державної етнонаціональної політики, яка передбачає демократичне співжиття всіх етносів на території держави із збереженням та захистом самобутності кожної порівняно з інтеграційною моделлю, яка передбачає асиміляцію національних меншин. Однак на цьому розвиток правового регулювання етнонаціональної сфери в Україні призупинився: він здійснювався не за рахунок напрацювання національного законодавства, а переважно ратифікації міжнародно-правових актів.

На думку дисертанта, помилково було б називати законодавчу базу державної етнонаціональної політики України такою, яка повною мірою дає відповіді на виклики, які ставить перед державою система етнонаціональних відносин. Приведення законодавчої бази 1990-х років у відповідність до світових тенденцій розвитку етнонаціональних відносин шляхом прийняття профільних законів гальмується відсутністю базового документа, який має стати основою для її подальшого розвитку, - Концепції державної етнонаціональної політики України. В результаті більшість проблем етнонаціональної сфери залишаються невирішеними, консервуються і акумулюють етноконфліктогенний потенціал. Чинна законодавча база державної етнонаціональної політики, незважаючи на її демократичність, потребує подальшого розвитку.

У дисертації зазначається, що пріоритетним завданням державної етнонаціональної політики України на даному етапі розвитку є розробка адекватної законодавчої бази, яка, з одного боку, відповідатиме реаліям сфери етнонаціональних відносин, а з іншого - наближатиме Україну до реалізації положень ратифікованих міжнародно-правових документів, зокрема Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин. Для цього насамперед необхідно прийняти політико-правовий документ, який зафіксує демократичні засади державної етнонаціональної політики: визначить цілі, завдання, пріоритети та механізми реалізації цієї політики. Подальший же розвиток законодавчої бази відбуватиметься шляхом прийняття окремих спеціальних законів.

У роботі проаналізовано низку законодавчих ініціатив щодо прийняття Концепції державної етнонаціональної політики України. Ефективність її застосування дисертант досліджує на прикладі реалізації державної етнонаціональної політики Російської Федерації. Там Концепція державної етнонаціональної політики була прийнята у 1996 році й успішно виконує роль теоретичного підґрунтя ефективної практичної політики у сфері регулювання етнонаціональних відносин.

В Україні з середини 1990-х років було розроблено чимало законопроектів Концепції державної етнонаціональної політики, однак жоден не був прийнятий. Різні суб'єкти законодавчої ініціативи пропонують свої, подекуди суперечливі варіанти основоположного документа, що гальмує як його прийняття, так і розвиток всієї законодавчої бази етнонаціональної політики. Як засвідчив аналіз, більшість із законопроектів містять неприпустимі, з точки зору наукової обґрунтованості, положення, лобіюють вирішення певних питань на користь тих чи інших національних меншин, позначені ідеологічною заангажованістю тощо. Прикладом є надання одним національним меншинам статусу корінного народу, що автоматично означає дискримінацію інших національних меншин, які його не отримають. А це шлях до політизації етнічності, посилення міжетнічної напруженості та виникнення конфліктів за участю етнічного фактора.

Як показано в дисертації, не уникли цих недоліків і останні проекти Концепції, зокрема урядовий законопроект «Про Концепцію державної етнонаціональної політики України» № 3581 та проект «Стратегії державної етнонаціональної політики» № 3106, внесений народним депутатом України М. Папієвим. У них автор виявив вади, які унеможливлюють їх прийняття з огляду на суперечливий категоріальний апарат, який доповнюється обстоюванням кон'юнктурних, а не державних інтересів. Прийняття подібного документа може мати зворотний ефект - посилить соціальну напругу, призведе до міжетнічних конфліктів замість врегулювання нагальних проблем етнонаціональних відносин.

У третьому підрозділі «Інституційна структура державної етнонаціональної політики: рівень ефективності та шляхи вдосконалення» досліджено особливості інституційного забезпечення державної етнонаціональної політики. Аналіз інституційної структури формування державної етнонаціональної політики в Україні дав можливість виявити її недоліки. Фактично все навантаження у сфері регулювання етнонаціональних відносин лежить на Державному комітеті у справах національностей та релігій, який відповідає як за формування, так і за реалізацію моделі етнонаціональної політики України. З огляду на важливість державної етнонаціональної політики в дисертації рекомендовано привести інституційну структуру її забезпечення у відповідність до Закону України «Про національні меншини в Україні», тобто відновити Міністерство у справах національностей України, але із назвою «Міністерство етнонаціональної політики України» та вибудувати виконавчу вертикаль органів, відповідальних за реалізацію державної етнонаціональної політики на місцях.

У третьому розділі «Особливості реалізації державної етнонаціональної політики України» досліджено основні риси української моделі державної етнонаціональної політики України.

У першому підрозділі «Українська модель державної етнонаціональної політики» автор визначає особливості моделі державної етнонаціональної політики України. Аналізуються реалії етнонаціональних відносин та виклики етнополітичній безпеці України. Етнонаціональна політика держави, зацікавленої у збереженні своєї територіальної цілісності, міжетнічної злагоди у суспільстві, уникненні міжетнічних і етнополітичних конфліктів, має бути насамперед спрямована на нейтралізацію найбільш загрозливих викликів за участю етнічного фактора. Об'єктами підвищеної уваги мають бути латентні причини міжетнічних та етнополітичних конфліктів, етнотериторіальні претензії сусідніх держав, їх вплив на етнополітичні відносини, зокрема спроби використання тієї чи іншої національної меншини України для тиску на етнополітичний курс держави. Встановлено, що у більшості випадків модель етнонаціональної політики України не спроможна адекватно реагувати на загрози етнополітичній безпеці країни, зорієнтована на їх ігнорування.

Владні еліти обрали стратегію замовчування практично всіх проблемних моментів за участю етнічного фактора, побоюючись їх загострення. Частково ситуація врегульовується завдяки застосуванню міжнародно-правових актів, які є частиною національного законодавства. Однак навіть ратифікований українським парламентом масив міжнародно-правових актів не завжди може заповнити лакуни національного законодавства та забезпечити злагоджене функціонування моделі державної етнонаціональної політики. Дисертант особливу увагу приділяє правовим колізіям, які створюють проблеми та напруженість у етнонаціональних відносинах. Це відсутність механізмів набуття громадянами, які ідентифікують себе як представників національної меншини, такого статусу; недієздатність окремих інститутів захисту прав представників національних меншин, передбачених українським законодавством (національно-культурна автономія, дорадчі органи при інститутах державної влади, громадські організації, фонди тощо), неспроможність чинної законодавчої бази в боротьбі з проявами нетолерантності та ксенофобії.

На підставі аналізу особливостей формування та реалізації державної етнонаціональної політики в Україні автор визначає українську модель цієї політики як демократичну, проте політично поляризовану, фрагментарну (таку, що не дає відповіді на виклики етнонаціональних відносин, загрози етнополітичній безпеці), невизначену щодо вектора етнонаціонального та етнополітичного розвитку.

У другому підрозділі «Мовна політика як складова етнонаціональної політики» досліджуються та систематизуються особливості мовної політики як складової етнонаціональної політики. У дослідженні зазначається, що політизація всієї сфери етнонаціональних відносин позначається на її складових. Тому мовна політика в Україні протягом усього періоду незалежності була швидше предметом політичних спекуляцій, аніж правового регулювання. Вона стала заручником боротьби між політичними силами за владу та за симпатії виборців. Перебіг нинішньої політичної ситуації в державі не дає підстав прогнозувати появу ефективних правових механізмів регулювання мовної політики, оскільки повністю відсутній консенсус політичних еліт щодо вектора мовної політики. На основі аналізу теоретичних засад мовної політики дисертант дійшов висновку, що українська мовна політика зупинилася на початковому етапі - формування цілей та завдань, що на законодавчому рівні супроводжується розробкою державної Концепції етнонаціональної політики та мовної політики як її складової. На цьому етапі приймається рішення щодо мовного вибору, який вважається оптимальним. Саме від нього залежать спрямованість і зміст мовної політики.

Внутрішня політика України, у тому числі мовна як складова державної етнонаціональної політики, безпосередньо залежить від того, які політичні сили мають монопольний вплив на прийняття рішень у країні. Стрижнем проблеми залишається статус державної мови. На думку автора, українська мова лише де-юре державна, де-факто її статус як державної потребує додаткових механізмів застосування. Це підтверджує і кон'юнктурне тлумачення Європейської Хартії міноритарних мов в українському законодавстві. Мовні ініціативи у кращому випадку набувають форми законопроектів, які здебільшого відхиляються парламентом без розгляду як такі, що не відповідають Конституції та законодавству України. В результаті й досі діє застарілий Закон України «Про мови в Українській РСР» 1989 року.

Прийняття Концепції державної мовної політики, головним пріоритетом якої визначено утвердження і розвиток української мови - визначального чинника і головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, не дає підстав прогнозувати початок формування мовного законодавства. Нинішня політична еліта ставить під сумнів можливість її виконання в умовах національної консолідації.

Дисертант доводить, що процес напрацювання законодавчої бази мовної політики має бути максимально об'єктивним та політично незаангажованим.

У Висновках узагальнено положення дисертаційного дослідження та сформульовано практичні рекомендації.

1. Державна етнонаціональна політика - це складова внутрішньої політики держави, спрямованої на регулювання сфери етнонаціональних відносин і процесів з метою формування політичної нації, забезпечення гармонійного розвитку всіх її складових: нації в цілому, національних меншин та етнічних груп, утвердження атмосфери міжетнічної толерантності у суспільстві.

Вона є складним, багатогранним явищем, відповіддю держави на стан етнонаціональних відносин, етнонаціональні процеси та етнонаціональні проблеми, які склалися у ній. Детермінується типом етнонаціональних відносин, які сформувалися у державі. Окрім етнополітичних відносин, міжетнічної взаємодії та етнополітичної свідомості, її визначають також етнополітична організація, що є сукупністю інститутів держави, етноеліти, політичних партій, громадських організацій національних меншин. Державна етнонаціональна політика акумулює позитивний досвід врегулювання етнонаціональних відносин попередніх етапів державотворення.

2. Захист національних меншин пройшов тривалу еволюцію, яка засвідчила як конструктивні, так і деструктивні елементи в системі цього захисту. В арсеналі державної етнонаціональної політики України є суттєві доробки доби УНР, які досі залишаються незадіяними повною мірою. Зокрема, Закон УНР «Про національно-персональну автономію» може стати основою для розробки інституту національно-культурної автономії в Україні. Українська модель етнонаціональної політики зосереджена не на акумулюванні ефективного законодавчого доробку попередніх етапів державотворення, а переважно на нейтралізації тих етнонаціональних суперечностей, які залишилися від радянської доби.

3. Державна етнонаціональна політика є важливою складовою етнонаціонального розвитку. У кожній країні вона має свою специфіку. Конструктивна етнонаціональна політика стає складовою процесу державотворення в усіх країнах з поліетнічним складом населення, деструктивна може стати каталізатором міжетнічних конфліктів усередині держави та етнополітичних конфліктів за участю сусідніх держав. Українську модель державної етнонаціональної політики визначено як демократичну, проте політично поляризовану, фрагментарну (таку, що не дає відповіді на виклики етнонаціональних відносин, загрози етнополітичній безпеці), невизначену щодо вектора етнонаціонального та етнополітичного розвитку.

5. Русинська, кримськотатарська проблеми вказують на недосконалість законодавчої бази державної етнонаціональної політики України. Вона потребує термінового вдосконалення. Сформована за роки незалежності політико-правова база етнонаціональної політики створила підґрунтя для гармонійного поєднання інтересів усіх складових політичної нації, однак не забезпечила рівні умови для етнонаціонального розвитку й активної участі у державотворчих процесах титульного етносу та національних меншин. Моніторинг етнонаціональних процесів в Україні засвідчив, що тривале неврегулювання певних сфер в етнонаціональних відносинах провокує міжетнічну напругу. Серед них відсутність механізмів набуття громадянами, які ідентифікують себе як представників національної меншини, такого статусу; недієздатність окремих інститутів захисту прав представників національних меншин, передбачених українським законодавством (національно-культурна автономія, дорадчі органи при інститутах державної влади, громадські організації, фонди тощо), неспроможність чинної законодавчої бази в боротьбі з проявами нетолерантності та ксенофобії.

Концептуалізація головних викликів сфери етнонаціональних відносин дозволила виявити такі, які потенційно можуть загрожувати етнополітичній безпеці України у випадку ігнорування. Серед них інтенсивні міграційні процеси, нелегальна міграція, ксенофобія, міжетнічна ворожнеча, міжетнічні та міжконфесійні конфлікти, етнотериторіальні претензії деяких сусідніх держав. Нині законодавча база етнонаціональної політики України не відповідає на виклики, які ставлять перед державою сучасні етнонаціональні відносини. В результаті більшість проблем залишаються невирішеними, консервуються і акумулюють конфліктогенний потенціал.

6. Приведення законодавчої бази 1990-х років у відповідність тенденціям сфери розвитку етнонаціональних відносин шляхом прийняття профільних законів гальмується відсутністю базового основоположного документа, який має стати основою для її подальшого розвитку, - Концепції державної етнонаціональної політики України. Різні суб'єкти законодавчої ініціативи пропонують свої, подекуди суперечливі варіанти цього документа, що гальмує як його прийняття, так і розвиток усієї законодавчої бази етнонаціональної політики. Більшість із законопроектів містять неприпустимі, з точки зору наукової обґрунтованості, положення, лобіюють вирішення певних питань на користь тих чи інших національних меншин, позначені ідеологічною заангажованістю тощо.

Пріоритетним завданням етнонаціональної політики України на даному етапі розвитку є розробка адекватної законодавчої бази, яка, з одного боку, відповідатиме реаліям етнонаціональних відносин, а з іншого - наближатиме Україну до реалізації положень ратифікованих нею міжнародно-правових документів, зокрема Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин.

7. Чинна інституційна структура формування та забезпечення державної етнонаціональної політики в Україні малоефективна. Вона має бути приведена у відповідність до Закону України «Про національні меншини в Україні», тобто необхідно відновити Міністерство у справах національностей України, але із назвою «Міністерство етнонаціональної політики України» та вибудувати виконавчу вертикаль органів, відповідальних за реалізацію державної етнонаціональної політики на місцях.

8. Надмірна політизація етнонаціональних відносин - характерна риса сучасного етапу етнонаціонального розвитку в Україні. Його вектор безпосередньо залежить від того, які політичні сили мають монопольний вплив на прийняття рішень у державі. Вирішення будь-яких проблем перетворюється на засіб боротьби за владу, поляризацію електорату, що призводить до розколу українського суспільства. Ротація влади майже завжди означає кардинальну зміну етнополітичного курсу та перекреслення здобутків попередньої влади. Це лише гальмує приведення моделі етнонаціональної політики у відповідність до вимог актів міжнародного законодавства, ратифікованих Україною, та реалій етнонаціонального розвитку.

Надмірна політизація етнонаціональних відносин найбільш яскраво проявляється в сфері мовної політики як складової державної етнонаціональної політики. Мовна політика є швидше предметом політичних спекуляцій, аніж правового регулювання. Вона характеризується суперечливістю та фрагментарністю протягом всього періоду незалежності України. Повністю відсутній консенсус політичних еліт щодо визначення вектора розвитку мовної політики. В результаті її формування перебуває лише на початковому етапі - визначення цілей та завдань мовної політики. В основі законодавчої роботи у сфері етнонаціональних відносин основним пріоритетом має бути державницький підхід.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Асланов С.А. Деякі аспекти наукового осмислення сучасних етнополітичних процесів / С.А. Асланов // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2008. - Вип. 41. - С. 732 - 739.

2. Асланов С.А. Теоретико-методологічні засади державної етнонаціональної політики в Україні та деяких зарубіжних країнах: окремі політико-правові аспекти / С.А. Асланов // Політологічний вісник. - 2008. - № 35. - С. 256-263.

3. Асланов С.А. Правова база етнонаціональної політики України / С.А. Асланов // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2009. - №44. - С. 715-722.

4. Асланов С.А. Проблеми реалізації етнонаціональної політики України у контексті загальноєвропейських інтеграційних процесів / С.А. Асланов // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2009. - №43. - С. 739-743.

5. Асланов С.А. Роль національних меншин у політичному житті України / С.А. Асланов // Сучасна українська політика, політики і політологи про неї. - 2008. - №14. - С.370-376.

6. Асланов С.А. Порівняльний аналіз концепцій етнонаціональної політики Росії та України: збірн. матеріалів міжнародного наук. симпозіуму [Дні порівняльного правознавства], (Київ, 8-11 квітня 2009 р.) / С.А. Асланов. - К., 2009. - С.335-339.

7. Асланов С. А. Чому досі Україна не прийняла Концепції державної етнонаціональної політики?: збірн. матеріалів всеукраїнської науково-практичної конференції студентів та аспірантів [Соціально-економічні та політико-правові аспекти державного управління України в контексті процесів глобалізації], (Ужгород, 15-17 квітня 2009 р.) / С.А. Асланов. - Ужгород, 2009. - С. 226-228.

8. Асланов С.А. Політизація мовної політики в Україні: збірник матеріалів всеукраїнської науково-практичної конференції студентів та аспірантів [Закарпатські правові читання], (м. Ужгород, 28-30 квітня 2009 р) / С.А. Асланов - Ужгород, 2009. - С.75-77.

АНОТАЦІЇ

Асланов С.А. Політико-правові засади державної етнонаціональної політики в Україні. - Рукопис (222 с.).

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.05 - етнополітологія та етнодержавознавство. - Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Київ, 2010.

У дисертації комплексно досліджено політико-правові засади державної етнонаціональної політики України та її еволюцію, визначено особливості її моделі та відповідність викликам сучасної сфери етнонаціональних відносин. Простежено взаємозв'язок етнонаціональної політики та особливостей розвитку сфери етнонаціональних відносин. Проаналізовано теоретико-методологічні підходи до визначення та формування етнонаціональної політики в цілому та в Україні зокрема. Запропоновано авторське визначення державної етнонаціональної політики.