Міжнародні стандарти щодо статусу і функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

12.00.11 - міжнародне право

УДК 341.231:341.24

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ЩОДО СТАТУСУ І ФУНКЦІОНУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ УСТАНОВ ІЗ ЗАХИСТУ І ЗАОХОЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

Бурлак Оксана

Василівна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі міжнародного права і порівняльного правознавства Інституті держави і права ім. В. М. Корецького НАН України.

Науковий керівник - доктор юридичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, член-кореспондент Академії правових наук України

ДЕНИСОВ Володимир Наумович, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, завідувач відділу міжнародного права і порівняльного правознавства.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор МИЦИК Всеволод Всеволодович, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченко, професор кафедри міжнародного права;

кандидат юридичних наук, професор МАЦКО Анатолій Степанович, Київський університет права НАН України, завідувач відділення міжнародного права, професор кафедри міжнародного права та порівняльного правознавства

Захист відбудеться 18 червня 2010 р. о 14 год. 30 хв. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.03 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук при Інституті держави і права імені В. М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий 17 травня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Т. І. Тарахонич

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Формування міжнародних стандартів, які стосуються статусу і функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини, стало можливим насамперед в зв'язку з діяльністю Організації Об'єднаних Націй (ООН), яка розробила та здійснює глобальну стратегію, спрямовану на досягнення основоположних цілей у сфері захисту прав людини. Основою стратегії ООН є встановлення та розвиток міжнародних стандартів та створення інституційної системи, що має сприяти подальшому контролю за здійсненням цих стандартів. Протягом останньої чверті XX ст. міжнародне співтовариство спромоглося дійти до згоди стосовно оптимальної структури і функціонування таких органів, розробивши Принципи щодо статусу національних установ 1991 р. (Паризькі принципи 1991 р.) ( Резолюція Комісії з прав людини ООН 192/54 від 3 березня 1992 р., Резолюція ГА ООН 48/134 від 20 грудня 1993 р.). У зв'язку з цим ООН постійно ініціює проведення численних конференцій, семінарів, нарад з питань функціонування та розвитку таких установ, сприяє наданню інформації, технічної та практичної допомоги державам у цій сфері. Крім того, питання національних установ є також актуальним в рамках регіональних установ та форумів, міжнародних неурядових організацій, пов'язане із виробленням практичних рекомендацій урядам щодо створення нових та удосконалення існуючих національних установ з прав людини.

У більшості країнах приведення національної установи до міжнародних стандартів є пріоритетним в питанні удосконалення існуючого механізму захисту прав людини, а створення нових типів національних установ з урахуванням національних культурних, правових традицій та потреб, дозволяє захистити особливо вразливі категорії населення, які недостатньо захищені існуючими механізмами захисту.

Дане питання актуальне й для України, внутрішнє право якої визначає один із типів національних установ з прав людини - інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Дане комплексне дослідження дає можливість: розглянути інші типи національних установ з прав людини, які пропонуються універсальними та регіональними міжнародними організаціями; привести національне законодавство у відповідність до міжнародних стандартів у цій сфері; та визначити умови створення в Україні нового додаткового механізму захисту прав людини. Актуальність теми посилюється також і тим, що подібних комплексних досліджень у вітчизняній правовій літературі досі не здійснювалось, а поняття «національна установа з прав людини» є новим і не розробленим у вітчизняній правовій думці.

Доктринальні дослідження в рамках цієї проблематики стосуються лише окремих її аспектів, обмежуючись наступними питаннями: проблемами захисту прав людини (В. Н. Денисов, Ю. С. Шемчушенко, Х. Бокор-Сеге, М. Кревен, В. П. Паліюк, В. Мармазов, М. Л. Ентін, С. В. Шевчук), міжнародними стандартами в міжнародному праві прав людини (Р. Т. Шамсон, П. Сігарт, С. В. Черниченко, Н. М. Оніщенко, О. В. Зайчук, П. М. Рабінович, М. І. Хавронюк, В. Г. Буткевич, А. Г. Гусейнов, Р. А. Мюллерсон, Л. Н. Шестаков), інститутом омбудсмана (О. В. Марцеляк, Ю. М. Коломієць, Г. В. Зубенко, Н. І. Карпачова, І. О. Дідковська, Н. М. Оніщенко, Є. Захаров), роллю міжнародних неурядових організацій (О. В. Тарасов, С. А. Подшибякін, А. Н. Колядин, В. І. Маркушина, Г. І. Морозова), правовим статусом актів міжнародних організацій (І. І. Лукашук, Дж. Голд, Ю. М. Колосов, В. І. Кузнєцов, В. Г. Буткевич, К. А. Бекяшев, Ю. С. Безбородов, В. В. Гаврилов, П. Вейль, Р. А. Колодкін, Н. К. Динь, П. Дайе, А. Пеле), захистом прав національних меншин (В. В. Мицик, М. М. Товт, Л. І. Рябошапко, М.О. Шульга), гендерною проблематикою (Левченко К.Б., Н. В. Аніщук, Т.М. Мельник, І. Б. Трохим, Г. В. Федькович, Р. І. Процюрко, М.С. Чумало, М. Борода, О. Романюк, С. Середа, О. Татаревський). Комплексні дослідження з вказаної тематики містяться в роботах зарубіжних авторів: М.-М. Мохамеду, М. Кярум, А.-Е. Похьолайнен.

Отже, відсутність вітчизняних наукових розробок з питань міжнародних стандартів щодо статусу та функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини, нерозвиненість відповідного законодавства та недостатність узагальнень практики та зарубіжного досвіду у створенні та вдосконаленні таких установ, зумовлюють актуальність обраної теми дослідження, її важливе теоретичне і практичне значення для розвитку національного законодавства у сфері прав людини відповідно до міжнародних стандартів та потреб України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до планових тем відділу міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України «Міжнародно-правові проблеми співробітництва України з світовими та європейськими інституційними структурами» (номер державної реєстрації 0101U007291).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є комплексний аналіз розвитку міжнародних стандартів щодо статусу і функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини, вироблення пропозицій щодо приведення у відповідність законодавства України до таких стандартів, вирішення питання про доцільність створення таких установ у державі.

Вказана мета зумовила вирішення наступних завдань:

розкрити поняття міжнародного стандарту в міжнародному праві прав людини;

проаналізувати створення ООН міжнародних стандартів щодо статусу і функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини;

охарактеризувати статус національних установ в регіональних системах співробітництва держав;

з'ясувати форми співробітництва органів ООН з національними установами із захисту і заохочення прав людини;

охарактеризувати специфіку співробітництва міжнародних неурядових організацій з національними установами із захисту і заохочення прав людини;

визначити правовий статус актів міжнародних організацій стосовно національних установ із захисту і заохочення прав людини;

визначити поняття та класифікацію національних установ з прав людини відповідно до міжнародних стандартів;

дати характеристику інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини відповідно до Принципів щодо статусу національних установ 1991 р.;

сформулювати висновки та рекомендації щодо доцільності створення в Україні нового типу національної установи з прав людини.

Об'єктом дослідження є правові відносини, що виникають у сфері застосування міжнародних стандартів щодо статусу і функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини.

Предметом дослідження є міжнародні стандарти щодо статусу і функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є філософсько-світоглядні, загальнонаукові та спеціально-наукові методи дослідження. Мета і завдання дисертації зумовили використання: діалектичного методу пізнання для здійснення дослідження та обґрунтування основних понять, які використовуються в роботі та розгляд правових явищ в контексті їх розвитку та взаємозв'язку; історичного методу у процесі дослідження створення та розвитку міжнародних стандартів щодо статусу і функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини; формально-юридичного методу при визначенні статусу актів міжнародних організацій, які стосуються національних установ, зокрема Паризьких принципів 1991 р., а також аналізу відповідного законодавства України; функціонального методу для розкриття природи національних установ з прав людини та здійснення їх класифікації; системно-структурного методу для визначення місця національних установ як контрольних механізмів у сфері захисту прав людини в міжнародному праві прав людини; порівняльного методу для визначення статусу національних установ у різних національних правових системах, а також в процесі проведення аналізу на відповідність українського омбудсмана Паризьким принципам 1991 р.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дана дисертація є першим в Україні монографічним дослідженням міжнародних стандартів щодо статусу і функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини.

Наукову новизну основних положень дисертації та особистий внесок автора становлять наступні висновки, положення та рекомендації:

уперше:

висновок, що Паризькі принципи 1991 р., незважаючи на свій рекомендаційний характер, мають певне юридичне значення, оскільки внаслідок виконання державою своїх міжнародно-правових зобов'язань у цій сфері, національні установи з прав людини набувають відповідного юридичного статусу. Вони є офіційними установами держави з специфічними функціями, правами та обов'язками, які діють в правовому полі як внутрішнього права держави, так і міжнародного права. Останнє стосується застосування конвенційних норм з прав людини в широкому смислі, в тому числі стандартів, встановлених в Паризьких принципах 1991 р.;

доведено, що міжнародні форуми є однією з ефективних форм співробітництва міжнародних організацій з національними установами з прав людини. Паризькі принципи 1991 р. самі по собі лише визначають загальні орієнтири, які повинні враховуватися державами у створенні нових та вдосконаленні існуючих національних установ, а міжнародні форуми допомагають розвинути їх зміст, з'ясувати сфери можливого застосування, провести оцінку ефективності їх імплементації на національному рівні. Такі форуми є не просто семінарами з тематичних питань, а відповідними програмами міжнародних організацій. Результати цих форумів допомагають міжнародним організаціям визначити власні напрямки співробітництва з національними установами;

доведено, що поряд з інститутом омбудсмана може існувати ряд інших національних установ з прав людини, зокрема комісії з прав людини, комітети, інститути та центри з прав людини, які не підмінюють одне одного, а виступають додатковими механізмами захисту прав людини;

доведено, що статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, згідно із законодавством України, відповідає Паризьким принципам 1991 р. та в цілому задовольняє їх вимоги щодо функціонування такого типу національних установ;

обґрунтовано висновок про доцільність створення нового типу національної установи в Україні, що зумовлено недостатністю існуючих механізмів захисту прав людини та необхідністю захисту і приділення особливої уваги вразливим категоріям населення;

удосконалено:

поняття «національної установи з прав людини», з урахуванням Паризьких принципів 1991 р., як незалежної інституції, уповноваженої відповідним державним органом на здійснення захисту і заохочення прав людини;

дістало подальшого розвитку:

поняття «міжнародні стандарти в міжнародному праві прав людини», що є мінімальними вимогами як обов'язкового, так і рекомендаційного характеру, яких держави зобов'язуються дотримуватись у внутрішньому праві, і які спрямовані на подальший розвиток принципу поваги прав людини;

аргументація стосовно того, що Паризькі принципи 1991 р. є базовими міжнародними стандартами в питанні статусу і функціонування національних установ із захисту прав людини, відповідно до яких держави створюють нові та вдосконалюють існуючі національні установи;

положення про те, що успішний розвиток концепції національних установ із захисту і заохочення прав людини зумовлюється свободою урядів у виборі конкретних типів національних установ, з огляду на культурні, політичні та правові традиції, що склалися в державі;

положення про те, що акти міжнародних організацій щодо національних установ з прав людини є рекомендаційними за своїм характером, проте мають певне юридичне значення, політичну та моральну вагу і в результаті держави прагнуть їх виконувати, виходячи з особливостей їх механізмів захисту прав людини;

класифікація національних установ, яка базується за наступних критеріях: за способом створення (на основі: конституції, законодавчого акту та підзаконного акту); за функціонуванням (комісії, комітети, омбудсмани, інститути, центри); за компетенцією (загальні та спеціальні); за статусом (консультативні та квазісудові); за політико-правовими традиціями (модель Франції та країн колишніх французьких колоній), модель Великобританії та країн Співдружності);

положення про необхідність: встановлення правового зв'язку у сфері співробітництва українського омбудсмана з громадськими організаціями, які, з огляду на свою гнучкість та оперативність, можуть бути корисними у забезпеченні інформацією щодо стану прав людини в країні та визначенні прогалин в законодавстві; наділення Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини правом законодавчої ініціативи; визначення прав та обов'язків у взаєминах з урядом в плані надання йому консультативних висновків; створення регіональних представників.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості використання положень дисертації у:

нормотворчій діяльності, зокрема в частині створення нових та вдосконалення існуючої національної установи;

науково-дослідницькій діяльності при подальшому дослідженні різних типів установ із захисту і заохочення прав людини, а також міжнародних стандартів у цій сфері;

навчальному процесі - для підготовки юристів в процесі викладання дисципліни «Міжнародне право прав людини».

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження обговорювались у відділі міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Основні результати дисертаційного дослідження оприлюднені та обговорювались на Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми права Росії та країн СНД-2007» (м. Челябінськ, 29-30 березня 2007 р.; тези опубліковано).

Публікації. Результати дослідження знайшли своє відображення у 3-х фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, та у тезах 1-ї доповіді на Міжнародно-науковій конференції.

Структура та обсяг дисертації обумовлені метою та завданнями дослідження і складається із вступу, трьох розділів, які об'єднують дев'ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертаційної роботи - 254 сторінки, в тому числі 62 сторінки списку використаних джерел (329 найменування).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, зв'язок роботи з науковими програмами, планами та темами, визначається мета, завдання, об'єкт та предмет дослідження, характеризуються методи роботи, висвітлюється наукова новизна одержаних результатів, їх практичне значення, зазначаються відомості про апробацію дисертаційного дослідження та публікації, структуру та обсяг роботи.

Розділ 1 «Становлення міжнародних стандартів щодо статусу і функціонування національних установ із захисту та заохочення прав людини» складається з трьох підрозділів, присвячених аналізу поняття міжнародного стандарту в міжнародному праві прав людини, дослідженню створення ООН міжнародних стандартів щодо статусу і функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини та висвітленню статусу національних установ в регіональних системах співробітництва держав.

У підрозділі 1.1. «Поняття міжнародного стандарту в міжнародному праві прав людини» аналізується поняття міжнародного стандарту в міжнародному праві прав людини, визначається його місце в системі прав людини, аналізуються елементи, які визначають утворення такого стандарту і фактори, які сприяють його подальшому формуванню.

Зроблено висновок, що міжнародний стандарт в міжнародному праві прав людини є тим мінімальним рівнем дотримання прав людини, нижче якого держава не може опускатися. Різноманітність міжнародних стандартів проявляється як в їхньому юридичному значенні в плані їх обов'язковості або рекомендаційному характері, так і в просторовій сфері дії, а саме на універсальному чи регіональному рівні.

В дисертації обґрунтовується положення про те, що міжнародні стандарти прав людини на універсальному рівні, пов'язані із діяльністю ООН, в рамках якої здійснюється формування нових та конкретизація існуючих стандартів шляхом прийняття багатосторонніх договорів, а також актів органами ООН, перш за все Генеральною Асамблеєю (ГА ООН), Економічною і соціальною радою (ЕКОСОР), Радою з прав людини. Окремо необхідно виділити здійснення Радою з прав людини процедур, спрямованих на досягнення певного прогресу у сфері прав людини в тому числі стосовно відповідних стандартів з прав людини. Важливе місце у цьому процесі належить також таким конвенційним органам як Комітету з прав людини та Комітету з економічних соціальних та культурних прав. Певна роль у з'ясуванні змісту та здійсненні державами принципів та норм міжнародного права у сфері прав людини належить відповідним рішенням та консультативним висновкам Міжнародного Суду ООН.

Міжнародні стандарти регіонального рівня (наприклад, європейський рівень - Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., резолюції, рекомендації, декларації Комітету Міністрів та Парламентської Асамблеї Ради Європи тощо) відображають прагнення держав застосовувати на практиці нові форми та методи реалізації прав людини. Вони виходять з універсального каталогу прав людини, базуються на ньому і розвивають його.

Особливе значення у поясненні та тлумаченні міжнародно-правових актів у галузі прав людини відіграють міжнародні неурядові організації (Міжнародна Амністія, Міжнародна комісія юристів, Міжнародний інститут прав людини та ін.), завдяки яким формується доктринальне бачення особливостей забезпечення прав людини і основних свобод.

У підрозділі 1.2. «Створення Організацією Об'єднаних Націй міжнародних стандартів щодо статусу і функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини» висвітлено процес створення ООН міжнародних стандартів щодо статусу і функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини, що включає характеристику відповідних історичних етапів становлення таких стандартів, виявлення їх особливостей, а також аналіз Паризьких принципів 1991 р. як мінімальних стандартів, яких держави мають дотримуватись при створенні нових та вдосконаленні існуючих національних установ.

Певний міжнародний досвід щодо національних установ з прав людини існував ще до створення ООН, перш за все в рамках Міжнародної організації праці, яка заохочувала держави-члени створювати на постійній основі систему трудових інспекторів, уповноважених здійснювати консультативну функцію, розслідувати скарги та звернення про порушення прав робітників. Однак системною та всеохоплюючою практика створення та функціонування національних установ з прав людини стала лише в рамках ООН. Ці питання постійно знаходились на порядку денному в її головних, спеціалізованих та конвенційних органах.

Процес узгодження керівних принципів щодо статусу і функціонування національних установ тривав близько 50 років. Основні труднощі, які існували в процесі вироблення концепції національних установ в міжнародному праві, полягали у формуванні чіткого розуміння правової природи та функціонування таких установ з урахуванням історичного, культурного, політичного та правового розвитку держав та їх відповідних традицій. Крім того, у другій чверті ХХ ст. діяльність міжнародної спільноти була в основному зосереджена на виробленні міжнародних стандартів з прав людини. Процес розвитку концепції національних установ із захисту і заохочення прав людини нерозривно пов'язаний із створенням та розвитком концепції прав людини як такої і є частиною загальної концепції з прав людини ООН.

Вироблення в 1991 р. Паризьких принципів дало значний поштовх у розробленні концепції таких установ в міжнародному праві. Мінімальні стандарти, які створені ними, внесли чітке розуміння в питання статусу та функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини. Основна вимога, закладена Паризькими принципами 1991 р., передбачає офіційне створення таких органів, мандат яких повинен бути якомога ширшим та випливати з конституції та/або інших законодавчих актів і включати компетенцію захисту та заохочення прав людини. Принципи містять також рекомендації щодо незалежності національних установ, а саме забезпечення їх фінансової самостійності та плюралістичного складу, який повинен включати представників від неурядових організацій, профспілок, різних філософських та релігійних течій, університетів та кваліфікованих експертів. Паризькими принципами 1991 р. запропоновано, щоб представники від парламенту та уряду також були представлені в національній установі, однак повинні брати участь в розгляді питань лише як консультанти. Крім того, Паризькі принципи 1991 р. наділяють національні установи компетенцією у сфері здійснення просвітницької діяльності, розгляду скарг про порушення прав людини та їх вирішення, зокрема, шляхом процедури примирення, а також передбачають розвиток співробітництва з ООН, регіональними та національними установами з прав людини, неурядовим організаціями.

У дисертації обґрунтовується положення про те, що рекомендаційний характер Принципів дозволяє державам не зупинятися на стадії досягнення «рівня» Паризьких принципів 1991 р. Вони можуть йти набагато дальше визначених стандартів, враховуючи нові вимоги щодо забезпечення прав людини та набутий досвід їх виконання. Внаслідок цього зазначені Принципи перетворилися у надійну основу, з якої держави виходять при приведенні свого внутрішнього права у відповідність до їх стандартів.

У підрозділі 1.3. «Визначення статусу національних установ із захисту і заохочення прав людини в регіональних системах співробітництва держав» проаналізовано регіональні стандарти щодо статусу і функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини та визначено статус таких установ в регіональних системах співробітництва держав.

Питання визначення статусу національних установ із захисту і заохочення прав людини в регіональних системах співробітництва держав набуло актуальності в середині 90-х років минулого століття і головним чином було пов'язане із встановленням стандартів у цій сфері на міжнародному рівні, створенням системи регіональних груп національних установ у європейському, африканському, американському, азіатсько-тихоокеанському регіонах. Активна діяльність національних установ на міжнародному та регіональному рівнях мала результатом вирішення питання щодо визначення їх статусу не тільки на національному рівні, але й в рамках регіональних організацій.

Питання статусу та функціонування національних установ в регіональних системах співробітництва держав розглядається крізь призму існуючих міжнародних стандартів у цій сфері, в тому числі Паризьких принципів 1991 р., з урахуванням специфіки конкретного регіону. Регіональні стандарти розвивають положення Паризьких принципів 1991 р., наповнюють їх широким змістом, роблячи концепцію національних установ більш гнучкою, наближеною до реальних потреб, адаптованою до вимог сьогодення.

Регіональні стандарти щодо статусу і функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини, як правило, містяться в актах регіональних організацій (Ради Європи, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Європейського Союзу, Африканського Союзу, Організації Американських Держав) та у заключних документах регіональних форумів. При цьому такі форуми є регулярною системою зустрічей представників національних установ, неурядових організацій, експертів, що дозволяє забезпечити систематичну співпрацю у вивченні питання національних установ з приділенням уваги особливостям відповідного регіону, проводити конструктивні дискусії, обмінюватися інформацією, досвідом у цій сфері. Заключні документи регіональних форумів характеризуються консолідованістю різних підходів та виробленням практичних рекомендацій в питанні захисту і заохочення прав людини шляхом розвитку регіональних тренінгів, програм технічного співробітництва та підтримки створення нових і вдосконалення існуючих національних установ з прав людини.

Статус національних установ в регіональних системах співробітництва держав визначається як додатковий механізм захисту прав людини. Практичні рекомендації, прийняті в рамках регіональних організацій та форумів, головним чином стосуються розширення повноважень національних установ, сфер їхньої діяльності, посилення двостороннього, регіонального та міжнародного співробітництва, вибору найбільш прийнятних типів таких установ. Розглядаючи національні установи в якості надійних партнерів у сфері захисту прав людини, регіональні організації, як правило, надають їм статус спостерігачів.

Розділ 2 «Форми співробітництва міжнародних інституцій та їх органів з національними установами із захисту і заохочення прав людини» складається з трьох підрозділів, присвячених дослідженню форм співробітництва органів ООН та міжнародних неурядових організацій з національними установами із захисту і заохочення прав людини та визначенню правового статусу актів міжнародних організацій стосовно таких установ.

У підрозділі 2.1. «Форми співробітництва органів Організації Об'єднаних Націй з національними установами із захисту і заохочення прав людини» визначено форми співробітництва ООН з національними установами із захисту і заохочення прав людини через її органи та міжнародні форуми, що проводяться під ї егідою цієї Організації.

Співробітництво з національними установами із захисту і заохочення прав людини в рамках ООН активізувалося після прийняття Паризьких принципів 1991 р. Основне питання, яке знаходиться на порядку денному, - сфери можливого залучення національних установ до роботи в рамках інституційної системи ООН. Таке співробітництво здійснюється у формі:

залучення національних установ до розробки міжнародних договорів з прав людини. Відповідно до Резолюції ГА ООН від 27 лютого 2003 р. (A/RES/57/229) національні установи з прав людини взяли участь у розробці Конвенції про права інвалідів 2006 р., що є першою конвенцією з прав людини, прийнятої ООН у XXI ст.;

участі національних установ із захисту і заохочення прав людини у нарадах органів ООН, механізмах універсального періодичного огляду та спеціальних процедур. Така співпраця була розпочата в рамках Комісії ООН з прав людини, а потім продовжена та розширена її наступницею - Радою з прав людини ООН. Основною вимогою щодо участі національних установ у роботі цих органів був і залишається критерій відповідності такої установи Паризьким принципам 1991 р.;

надання національним установам з прав людини інформаційно-консультативних послуг та технічної допомоги. Діяльність у цьому напрямку забезпечується Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини;

участі національних установ у роботі міжнародних форумів, що проводяться за підтримки ООН. Така форма співробітництва передбачає: широку участь не тільки національних установ, але й інших експертів з прав людини, зокрема міжнародних неурядових організацій; розгляд широкого кола питань, які допомагають конкретизувати зміст Паризьких принципів 1991 р., провести оцінку ефективності їх імплементації на національному рівні. міжнародний стандарт захист право

У підрозділі 2.2. «Специфіка співробітництва міжнародних неурядових організацій з національними установами із захисту і заохочення прав людини» висвітлено напрямки співробітництва міжнародних неурядових організацій з національними установами із захисту і заохочення прав людини. Зроблено висновок, що таке співробітництво є взаємодоповнюючим та взаємовигідним для обох сторін, оскільки міжнародні неурядові організації та національні установи, незважаючи на те, що мають різний правовий статус та використовують у своїй діяльності власні механізми захисту, є ефективним в об'єднанні зусиль для досягнення єдиної мети - захисту і заохочення прав людини. Таке співробітництво допомагає обом сторонам вирішити поставлені перед ними завдання.

Найважливішим інструментом діяльності будь-якої неурядової організації, в тому числі міжнародної, є можливість надання точної інформації, якою вона оперує та використовує для висвітлення тих чи інших ситуацій та проблем у сфері прав людини шляхом вироблення відповідних рекомендацій, підготовки доповідей, звітів, публікацій, періодичних видань. Національні установи виступають для міжнародних неурядових організацій одним із джерел отримання достовірної інформації на основі проведення з представниками національних установ зустрічей, переговорів, консультацій, а також отримання від них експертних оцінок, участі у міжнародних форумах. Крім того, міжнародні неурядові організації (Міжнародна Амністія, Асоціація міжнародного координаційного комітету національних установ із захисту і заохочення прав людини (МКК), Міжнародна рада з правозахисної політики) сприяють розвитку положень Паризьких принципів 1991 р., розширенню статусу та належному функціонуванню національних установ із захисту з прав людини.

Встановлено, що національні установи з прав людини можуть бути корисними, коли перед міжнародними неурядовими організаціями постають наступні завдання:

проведення досліджень з актуальних питань міжнародного права прав людини;

здійснення контролю за дотриманням державами своїх зобов'язань у сфері прав людини та інформування міжнародного співтовариства, в першу чергу ООН, про існуючі порушення;

вироблення рекомендацій урядам щодо ефективного захисту і заохочення прав людини;

участь у виробленні проектів резолюцій та конвенцій з прав людини, що приймаються в рамках міжнародних організацій, перш за все в рамках ООН.

Для національних установ з прав людини співробітництво з міжнародними неурядовими організаціями дає можливість:

привернути увагу міжнародного співтовариства до ситуацій, пов'язаних з порушенням прав людини в державі;

стати експертом з відповідних питань у сфері прав людини;

отримувати інформацію та рекомендації від міжнародних неурядових організацій як надійного джерела міжнародного громадського суспільства для вироблення спільних підходів і вирішення питань на національному рівні.

У підрозділі 2.3. «Визначення правового статусу актів міжнародних організацій стосовно національних установ із захисту і заохочення прав людини» зроблено висновок, що характерною особливістю міжнародних стандартів щодо статусу і функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини є те, що вони складаються з норм так званого «м'якого» міжнародного права. Договірна форма у цьому випадку неможлива, оскільки держава формує свої національні органи з прав людини з урахуванням місцевих культурних та правових традицій, а також беручи до уваги особливості її політичної організації. Дане питання знайшло своє вирішення у відповідних актах органів ООН, в документах регіональних організацій, а також заключних актах міжнародних конференцій. Визначення юридичного значення цих документів є важливим, оскільки мова йде про виконання державою своїх міжнародно-правових зобов'язань у сфері прав людини і рівень обов'язковості цих рекомендацій для держави визначатиме ефективність захисту і заохочення прав людини в ній, складовою якої є створення та функціонування національних установ із захисту прав людини.

Хоча термін «м'яке» право досить поширений як в доктрині міжнародного права, так і в практиці держав, проте більш-менш точного визначення на сьогодні він так і не отримав. Існують розбіжності щодо розуміння природи та характеру таких норм, а звідси і щодо особливостей регулювання ними міжнародних відносин.

В дисертації обґрунтовується, що, незважаючи на те, що акти міжнародних організацій щодо національних установ із захисту і заохочення прав людини є рекомендаційними за своїм характером, проте вони мають певне юридичне значення, політичну та моральну вагу, і в результаті держави прагнуть їх виконувати, виходячи з особливостей їх механізмів захисту прав людини. Зокрема, Паризькі принципи 1991 р. безпосередньо не створюють правових зобов'язань, але той факт що, авторитетні міжнародні організації (ООН, Рада Європи, Організація Американських Держав, Африканський Союз), міжнародні неурядові установи (Міжнародна Амністія, МКК, Міжнародна рада з правозахисної політики, Міжнародна служба з прав людини) та держави схвалили їх, вимагає від урядів держав серйозним чином ставитися до цих Принципів та слідувати їм при приведенні національного права у відповідність до міжнародних стандартів щодо статусу і функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини.

Застосування Паризьких принципів 1991 р. на національному рівні є дуже гнучким у зв'язку з їх рекомендаційним характером. Той факт, що урядам надається свобода у виборі національних установ, які найбільше відповідають потребам даного суспільства, є важливим фактором успішного розвитку концепції національних установ із захисту і заохочення прав людини, а також і самих цих органів.

Відносини держав щодо національних установ із захисту і заохочення прав людини щораз ускладнюються розвитком та інтенсивністю регулювання цих відносин, що зумовлюються новими вимогами міжнародно-правової дійсності, і це може привести до появи нових актів міжнародних організацій щодо втілення стандартів з прав людини у життя. Тому, держави повинні визнавати для себе обов'язковими такі документи з огляду на специфічність даної сфери міжнародного права.

Розділ 3 «Діяльність національних установ із захисту і заохочення прав людини» складається з трьох підрозділів, присвячених дослідженню поняття «національна установа з прав людини», виробленню класифікації національних установ, проведенню аналізу українського законодавства на відповідність міжнародним стандартам щодо статусу таких установ та необхідності створення нового типу національної установи в Україні.

У підрозділі 3.1. «Поняття та класифікація національних установ з прав людини відповідно до міжнародних стандартів» автором з урахуванням міжнародних стандартів у цій сфері, зокрема Паризьких принципів 1991 р., визначається поняття національної установи з прав людини та пропонується класифікація таких установ.

Звертається увага на існування в теорії труднощів щодо визначення поняття та класифікації національних установ із захисту і заохочення прав людини, оскільки такі установи тісно пов'язані з національним контекстом з огляду на те, що держави вільні у виборі тих національних установ, які, на їх думку, належним чином відповідають їх національним потребам.

Паризькі принципи 1991 р. у цьому плані стали вагомим кроком у розмежуванні національних установ з прав людини від судових органів, законодавчих структур, неурядових організацій. Принципи виражають концепцію «національної установи» шляхом встановлення стандартного статусу і консультативної ролі таких органів. Беручи до уваги стандарти щодо статусу і функціонування національних установ, визначені в Паризьких принципах 1991 р., національною установою з прав людини є незалежна інституція, створена уповноваженим на те органом держави (президентом, урядом, парламентом) відповідно до конституції та/або закону для здійснення захисту і заохочення прав людини, до компетенції якої належить вирішення якомого ширшого кола питань, в тому числі шляхом розгляду скарг про порушення прав людини.

На практиці функції однієї і тієї ж національної установи в різних країнах не є однаковими, і досить часто поєднують у собі функції різних типів національних установ, проте для теоретичних цілей автором пропонується класифікація національних установ з прав людини на основі функціонального підходу, оскільки він дає можливість визначити основні риси конкретного типу національної установи та напрямки її діяльності (національні комісії з прав людини, консультативні комітети з прав людини, спеціалізовані установи, омбудсмани, інститути з прав людини).

Крім того, національні установи з прав людини можна класифікувати за наступними критеріями: за способом створення (на основі: конституції, законодавчого акту та підзаконного акту); за функціонуванням (комісії, комітети, омбудсмани, інститути, центри); за компетенцією (права загальні та спеціальні); за статусом (консультативні та квазісудові); за політико-правовими традиціями (модель Франції та країн колишніх французьких колоній), модель Великобританії та країн Співдружності).

У підрозділі 3.2. «Характеристика Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини відповідно до Принципів щодо статусу національних установ 1991 р.» проводиться аналіз інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, зокрема його практики та Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 27 грудня 1997 р. на відповідність Паризьким принципам 1991р.

Україна була однією з перших країн на пострадянському просторі, в законодавстві якої передбачалось створення інституту Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Формування цієї установи в Україні, так само як і в країнах Східної Європи та СНД, відбувалось в надзвичайно складних умовах, які склалися у зв'язку із розпадом СРСР, посиленням демократичних процесів у новостворених державах, загостренням кризи у їх соціально-економічному, політичному та духовному житті.

Первинним критерієм, який береться до уваги при створенні та оцінці існуючих національних установ, є відповідність національної установи із прав людини міжнародним стандартам у цій сфері, оскільки саме вони передбачають мінімальні вимоги для діяльності таких установ, визначають орієнтири їх ефективності. У законодавстві іноземних держав дедалі частіше містяться посилання на Паризькі принципи 1991 р. в контексті відповідності конкретної національної установи таким принципам, що свідчить про бажання держав привести у відповідність національне право до загальновизнаних міжнародних стандартів та зайняти належне місце в процесі демократичних перетворень в сфері прав людини.

У дисертаційному дослідженні аналіз відповідності інституту Уповноваженого Верховної Ради з прав людини міжнародним стандартам здійснюється на основі вимог, що висуваються Паризьким принципами 1991 р. до національних установ з прав людини. Зроблено висновок, що в цілому даний інститут відповідає Паризьким принципам 1991 р., проте в деяких аспектах потребує законодавчого врегулювання, зокрема наділення Уповноваженого правом законодавчої ініціативи, визначення прав і обов'язків у взаєминах з урядом в плані надання йому консультативних висновків, встановлення правового зв'язку у сфері співробітництва українського омбудсмана з громадськими організаціями, створення регіональних представників з метою забезпечення його належної доступності.

У підрозділі 3.3. «Необхідність створення в Україні нового типу національної установи з прав людини» проводиться аналіз правового регулювання захисту прав дитини та національних меншин, гендерної рівності та робиться висновок, про необхідність вдосконалення національного законодавства та впровадження ефективних механізмів захисту прав людини на національному рівні, зокрема у сфері дискримінації. В зв'язку з цим, пропонується створити в Україні спеціалізовану установу - Комісію з прав людини (назва Комісії залежатиме від специфіки покладених на неї завдань), яка могла б стати додатковим механізмом захисту прав людини. Така установа повинна відповідати сучасним вимогам, які висуваються до такого типу національних установ ООН, Радою Європи відповідно до прийнятих міжнародних документів, в тому числі Паризьких принципів 1991 р., зі специфічною функцією захисту і заохочення прав людини, а також відповідати національним правовим традиціям та потребам. Створення цієї установи повинно передбачатись відповідним законом, який має визначити її статус та повноваження, містити посилання на міжнародні стандарти, яким відповідає Комісія у своїй діяльності. З метою забезпечення ефективної роботи Комісії закон також має врегулювати питання щодо її незалежності, доступності, звітності, співробітництва з подібними національними установами іноземних держав, універсальними та регіональними механізмами захисту прав людини, неурядовими організаціями, наділяти Комісію правом розгляду скарг стосовно порушень прав людини.

З огляду на те, що в Україні існує інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Комісія не повинна дублювати чи в деяких аспектах заміняти Уповноваженого. Мета створення Комісії повинна полягати у формуванні додаткового механізму захисту прав людини для вирішення питань, які на національному рівні не врегульовані належним чином, доповнювати інститут омбудсмана, а не конкурувати з ним. В зв'язку з цим, Закон повинен передбачити форми співробітництва Комісії з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, визначити сфери їх взаємодії.

У Висновках формулюються найбільш суттєві результати та положення дисертаційного дослідження, наводяться теоретичні узагальнення і розв'язання наукового завдання стосовно міжнародних стандартів щодо статусу і функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини. Основні висновки дисертаційного дослідження полягають у наступному:

Створення та розвиток міжнародних стандартів щодо статусу і функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини стало можливим завдяки глобальній стратегії ООН, яку вона здійснює у сфері прав людини.

Процес розвитку концепції національних установ із захисту і заохочення прав людини нерозривно пов'язаний із створенням та розвитком концепції прав людини як такої і є частиною загальної концепції ООН з прав людини.

Важливим поштовхом у розвитку ідеї національних установ стало: розширення у 1960-х роках повноважень Комісії ООН з прав людини; вироблення міжнародних стандартів у сфері прав людини, зокрема прийняття Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., якою передбачалося створення спеціальних органів щодо імплементації Конвенції і спонукало держави до створення антидискримінаційних комісій, які в той же час слугували основою для розвитку перших національних установ з прав людини; спрямованість діяльності ООН у 1980-х роках на обмін інформацією між державами щодо діяльності національних установ; прийняття Віденської декларації та Програми дій 1993 р., в якій підкреслювалась необхідність підвищення ефективності контрольних механізмів держав.

Паризькі принципи 1991 р. є міжнародними стандартами щодо статусу і функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини, мінімальними вимогами, яким повинно відповідати право держави. Незважаючи на свій рекомендаційний характер, Паризькі принципи 1991 р. мають значне політичне і моральне значення, що підтверджується їх схваленням авторитетними міжнародними установами та урядами держав. Відповідність національної установи Паризьким принципам 1991 р. є визначальним критерієм в питанні участі таких установ в роботі міжнародних універсальних та регіональних організацій, а також міжнародних неурядових установ з прав людини.

Правовий статус актів міжнародних організацій стосовно національних установ із захисту і заохочення прав людини можна охарактеризувати наступним чином: такі акти складаються з норм м'якого права і містяться в писаних нормативних джерелах; вони утворюються в результаті активної системної нормотворчої діяльності суб'єктів міжнародного права і виражають їхній взаємний інтерес; вони регулюють найбільш складні та делікатні відносини у сфері, де правові норми не завжди можуть бути доцільними; вони, хоча не є формально обов'язковими актами, проте мають певне юридичне значення, з якими держави, як правило, рахуються.

Забезпечення ООН свободи урядів у виборі такого типу національної установи, який максимально відповідає їх національним потребам, з урахуванням міжнародних стандартів у цій сфері, дозволило підвищити інтерес держав до створення нових та вдосконалення існуючих національних установ з прав людини, та забезпечити успішний розвиток концепції національних установ із захисту і заохочення прав людини, а також і самих цих органів.

Питання національних установ є актуальним в регіональних системах співробітництва держав, які дозволяють максимально адаптувати Паризькі принципи 1991 р. до умов конкретного регіону, розширивши їх зміст шляхом прийняття практичних рекомендацій з широкого кола питань, зокрема у сферах, де діяльність національних установ є обґрунтовано-доцільною, а також вироблення відповідних пріоритетів та стратегій стосовно функціонування таких установ.

Міжнародні форуми з питань національних установ є найбільш ефективною формою співробітництва таких установ, частиною програм міжнародних організацій. Це реальна платформа для розвитку та зміцнення співробітництва між національними установами шляхом обміну досвідом та інформацією, обговорення актуальних питань у сфері захисту і заохочення прав людини, вироблення практичних рекомендацій та проведення оцінки ефективності їх імплементації на національному рівні.

Міжнародні неурядові організації приймають активну участь у розвитку змісту Паризьких принципів 1991 р. на основі вироблення рекомендацій щодо статусу та функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини. Співробітництво міжнародних громадських організацій з національними установами з прав людини базується на проведенні регулярних консультацій, обміні інформації, активній взаємодії у вирішенні спеціальних питань.

Паризькі принципи 1991 р. внесли чітке розуміння в питання статусу та функціонування національних установ із захисту і заохочення прав людини, відокремили такі установи від інших існуючих в державі механізмів захисту прав людини. Імплементація Паризьких принципів 1991 р. дає можливість національним установам із захисту і заохочення прав людини здійснювати консультативну, наглядову та інформаційну функції, а також отримати право розгляду скарг про порушення прав людини.

Національні установи із захисту і заохочення прав людини можна класифікувати за: способом створення, функціонуванням, за компетенцією, за статусом та політико-правовими традиціями.

Національна установа з прав людини представлена в законодавстві України інститутом омбудсмана - Уповноважений Верховної Ради з прав людини. Створення такої установи обумовлено історичними особливостями і є характерним для більшості пострадянських країн, коли побудова демократичного суспільства потребувала нової форми нагляду за діяльністю органів державної влади. В цілому український омбудсман відповідає міжнародним стандартам у цій сфері, в тому числі Паризьким принципам 1991 р. Однак законодавчого врегулювання потребують наступні питання: наділення Уповноваженого правом законодавчої ініціативи, більш активною позицією в плані надання консультацій уряду, створення регіональних представників, посилення співробітництва українського омбудсмана з громадськими організаціями.

Аналіз правового регулювання захисту прав дитини та національних меншин, гендерної рівності свідчить про необхідність вдосконалення національного законодавства та впровадження ефективних механізмів захисту прав людини на національному рівні, зокрема у сфері дискримінації, яка часто має місце у приватній сфері і знаходиться за межами впливу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Чинне українське законодавство у сфері дискримінації є малоефективним, що, у свою чергу, стимулює нові дискримінаційні прояви в державі. В зв'язку з цим існує необхідність створення додаткового механізму захисту прав людини - Комісії для вирішення питань, які на національному рівні не врегульовані належним чином. Її статус та функціонування повинні бути визначені з урахуванням міжнародних стандартів у цій сфері, практики держав, національних потреб, політичних, культурних та правових традицій.