Обмеження прав і свобод людини: теоретико-прикладні аспекти

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРнЕЦЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Обмеження прав і свобод людини: теоретико-прикладні аспекти

Спеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень

Осинська Олена Валеріївна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі теорії держава і права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України.

Науковий керівник - кандидат юридичних наук

Власов Юрій Леонідович,

Господарський суд м. Києва, суддя.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Стеценко Семен Григорович,

Інститут підготовки кадрів

Національної академії прокуратури України,

завідувач кафедри теорії держави і права;

кандидат юридичних наук, професор

Бобровник Світлана Василівна,

Київський університет права НАН України,

проректор університету.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. З 1991 року Україна, спираючись на багатовікову історію українського державотворення, розбудовує незалежну, демократичну, соціальну та правову державу. Нині відбувається активний процес становлення громадянського суспільства, причому відносини між людиною і державою дедалі більше підкоряються правовим принципам, згідно з якими права і свободи людини є пріоритетним напрямом діяльності держави, держава зобов'язана створити умови для їх розвитку та охорони. Ця ситуація, зокрема, визначає способи і межі втручання держави в особисту сферу людини, встановлення юридичних гарантій захисту і реалізації прав і свобод людини.

При розгляді правової системи України як інструменту управління соціальною еволюцією, засобу вирішення практично значущих завдань суспільства, задоволення інтересів людини, а також механізму впорядкування і забезпечення ефективного поступального розвитку суспільних відносин найбільш важливим є виважене використання правових засобів. Вдало побудована правова політика дає можливість цивілізовано і результативно вирішувати завдання, поставлені перед суспільством та державою.

За радянських часів, коли існував пріоритет ідеологічних державницьких інтересів, який під іншим кутом розглядав цінність людського життя, усувалася сама можливість глибокого дослідження проблематики обмеження прав і свобод людини. Жодна Конституція УРСР не передбачала можливості встановлення обмеження прав і свобод людини, але водночас історичні факти свідчать про позбавлення людини свободи переміщення, існування інституту прописки, цензури, масових репресій та геноциду тощо.

З метою уникнення зловживання владою та волюнтаризму діяльність держави стосовно встановлення обмеження прав і свобод людини повинна бути регламентованою. Конституція України, закони України та міжнародно-правові угоди, до яких приєдналася Україна, встановлюють певний перелік обмежень, які може встановити держава стосовно прав і свобод людини. Такі заходи є цивілізованим способом регулювання міри свободи людини в суспільстві та зумовлені тим, що нормальний процес функціонування та розвитку суспільства породжує ситуації, які потребують від держави встановлення обмеження прав і свобод людини.

Процес демократизації українського суспільства потребує детального аналізу інституту обмеження прав і свобод людини, з'ясування науково-теоретичних підходів до їх встановлення, принципів, способів та форм встановлення обмеження прав і свобод людини, визначення ролі обмеження прав і свобод людини у забезпеченні ефективності та дієвості законодавства. Особливої актуальності у вирішенні цих завдань набуває вироблення теоретичних та практичних рекомендацій, які забезпечать якісно новий рівень відповідальності держави перед громадянами щодо здійснення державної правової політики та реалізації життєвих потреб людини.

Теоретична і практична основа дисертаційного дослідження ґрунтується на працях і висновках науковців у галузі теорії держави і права, філософії та соціології права, прикладних ілюстрацій з конституційного та міжнародного права. Слід особливо відзначити здобутки вітчизняних і зарубіжних дослідників, що досягли помітних результатів у розв'язанні на загальнотеоретичному рівні певних проблем прав і свобод людини, зокрема: С. С. Алексєєва, Т. Г. Андрусяка, О. Г. Братка, Ж. Л. Бержеля, Л. Л. Бєломєстних, А. Б. Венгерова, Б. Візера, М. В. Вітрука, Г. А. Гаджієва, В. І. Гоймана, С. М. Добрянського, О. В. Зайчука, А. П. Зайця, В. Б. Ісакова, В. М. Кудрявцева, М. І. Козюбри, С. О. Комарова, О. Л. Копиленка, В. В. Копєйчикова, В. В. Лазарєва, М. С. Малеїна, О. В. Малька, М. І. Матузова, О. С. Мордовця, В. С. Нерсесянца, Н. М. Оніщенко, П. М. Рабіновича, Ю. І. Стецовського, Ю. О. Тихомирова, Ю. М. Тодики, В. М. Шаповала, Ю. С. Шемшученка, А. Г. Хабібуліна, Т. В. Худойкіної, Л. С. Явича та ін.

Актуальні проблеми правових обмежень знайшли віддзеркалення у працях учених галузевих юридичних наук: С. А. Авак'яна, М. В. Баглая, Н. В. Безсмертної, Н. О. Богданової, Є. П. Буравльова, М. В. Буроменського, Л. Д. Воєводіна, Г. А. Гаджієва, О. В. Дзери, Б. С. Ебзєєва, А. О. Селіванова, О. О. Лукашової, Т. Маунца, Є. О. Мічуріна, Р. А. Мюллерсона, О. І. Тіунова, І. Є. Фарбера, В. О. Четверніна, B. C. Шевцова та ін.

На жаль, загальнотеоретичні засади обмеження прав і свобод людини поки що не стали об'єктом уваги теоретиків права і не отримали достатнього висвітлення у вітчизняній юридичній літературі. Будучи предметом наукового дослідження галузевих наук, обмеження прав і свобод людини, як явище і категорія вимагає загальнотеоретичного вивчення. Тому, можна вважати, що обрана тема дослідження є актуальною з погляду загальної теорії держави і права, а надані практичні рекомендації позитивно вплинуть на результати правового регулювання та загальний соціальний клімат.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дисертаційного дослідження передбачений планом наукових досліджень Інституту держава і права ім. В. М. Корецького НАН України і є складовою частиною наукових тем відділу теорії держави і права «Теоретико-методологічні проблеми розвитку правової системи України» (номер державної реєстрації 0102U001597) та «Теоретичні проблеми реалізації прав і свобод особи і громадянина в Україні» (номер державної реєстрації 0104U007590).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є аналіз загальнотеоретичних засад обмеження прав і свобод людини та визначення рекомендацій і їх застосування у юридичній практиці.

Для досягнення поставленої мети в дисертаційному дослідженні визначені такі завдання:

- встановити та узагальнити основні доктринальні підходи до обмеження прав і свобод людини;

- розкрити природу, значення та зміст поняття обмеження прав і свобод людини;

- визначити передумови встановлення обмеження прав і свобод людини;

- сформулювати принципи встановлення обмеження прав і свобод людини;

- класифікувати обмеження прав і свобод людини;

- з'ясувати місце обмеження прав і свобод людини в системі правового регулювання суспільних відносин;

- визначити соціальну цінність обмеження прав і свобод людини і надати пропозиції щодо вдосконалення українського законодавства.

Об'єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини, що пов'язані з формуванням та встановленням обмеження прав і свобод людини.

Предметом дисертаційного дослідження є теоретико-прикладні аспекти обмеження прав і свобод людини.

Методи дисертаційного дослідження. Методологію дослідження становить система філософсько-світоглядних, загальнонаукових та спеціально-наукових методів пізнання, що забезпечують об'єктивний аналіз досліджуваного предмета. Для реалізації мети та завдань дослідження авторка застосувала такі методи: метод діалектики дав змогу визначити основні властивості обмеження прав і свобод людини як такий, що знаходиться у взаємодії з іншими засобами правового регулювання та змінюється відповідно до загальних тенденцій розвитку суспільства; герменевтичний метод був застосований у зв'язку із необхідністю пізнання та інтерпретації текстів монографічних видань, наукових статей, навчальних матеріалів, текстів нормативно-правових актів, що дало можливість розкрити зміст та узагальнити у різні способи властивості обмеження прав і свобод людини; метод класифікації дав змогу систематизувати концептуальні підходи до обмеження прав і свобод людини, а також визначити основні класифікаційні критерії обмеження прав і свобод людини; формально-логічний метод був застосований при формулюванні поняття та принципів встановлення обмеження прав і свобод людини; структурно-функціональний метод використовувався для дослідження правового обмеження як засобу правового регулювання; аналітичний метод дав змогу розробити ряд пропозицій і рекомендацій, спрямованих на створення сприятливих умов для розвитку підприємництва в Україні.

Комплексний підхід до використання широкого кола наукових методів дав змогу всебічно розглянути загальнотеоретичні засади обмеження прав і свобод людини.

Емпіричну основу дослідження становлять закони та підзаконні нормативно-правові акти України, міжнародно-правові документи, рішення Конституційного Суду України та інших судових органів, довідкова література, методичні положення, аналітичні, статистичні матеріали. Сукупність джерел та історіографічна база надають можливість здійснення цього дослідження.

Наукова новизна отриманих результатів. Дисертація є самостійною, завершеною науковою роботою, комплексним загальнотеоретичним дослідженням обмеження прав і свобод людини.

До результатів дослідження і висновків, які визначають внесок авторки дисертації у розробку зазначеної проблеми, належать такі:

уперше:

- запропоновано авторське визначення обмеження прав і свобод людини, згідно з яким обмеження прав і свобод людини являє собою законодавче звуження змісту та (або) обсягу прав і свобод людини щодо її можливостей мати, володіти, користуватися і розпоряджатися соціальними цінностями, свободою дій і поведінки з метою захисту суверенітету і територіальної цілісності або громадського порядку, забезпечення економічної й інформаційної безпеки, для охорони здоров'я, суспільної моралі й забезпечення захисту прав і свобод людини та є показником державних стандартів рівня життя людини;

- визначено систему принципів встановлення обмеження прав і свобод людини, якими є: збереження сутності права людини відповідно до його призначення; пріоритет міжнародних стандартів у галузі прав людини; встановлення обмеження прав і свобод людини законом; обґрунтованість; пропорційність; соціалізація; правомірність встановлення обмеження прав і свобод людини;

- запропоновано ризик-керований підхід, який передбачає встановлення обмеження прав людини на підприємницьку діяльність. Передумовою встановлення обмеження є можливість заподіяння шкоди життю та (або) здоров'ю людини, моральним засадам суспільства, навколишньому природному середовищу, безпеки держави внаслідок ведення господарської діяльності суб'єктом підприємницької діяльності. Обмеження полягає у необхідності отримання документів дозвільного характеру залежно від ступеня ризику отримання негативних наслідків від підприємницької діяльності (незначний, середній та високий). Крім того, застосування ризик-керованого підходу зумовлює періодичність, підстави та терміни проведення перевірок суб'єктів підприємницької діяльності;

удосконалено:

- бачення теоретичної моделі співвідношення захисту прав і свобод людини й їх обмеження, доведено, що захист прав і свобод людини та встановлення обмеження є завданням і функцією правової держави;

- доктринальні підходи до проблеми сприйняття права в суспільстві під кутом зору встановлення обмеження прав і свобод людини з метою забезпечення балансу та узгодженості між правами різних людей;

набули подальшого розвитку:

- характеристика обмеження прав і свобод людини в системі правового регулювання суспільних відносин. Зокрема, зазначається, що обмеження прав і свобод людини як засіб правового регулювання входить до складу механізму соціально-нормативного регулювання суспільних відносин та є одним із чинників визначення напрямів соціально-правової поведінки суб'єктів суспільних відносин;

- обґрунтування виключного права законодавчої влади встановлювати обмеження прав і свобод людини. Цим досягається універсальність до підходу встановлення обмеження прав і свобод людини та забезпечується належний рівень охорони прав і свобод людини у правовій державі;

- система наукових знань щодо соціальної цінності обмеження прав і свобод людини, що забезпечує охорону та реалізацію прав і свобод людини, а також шляхи розв'язання актуальних проблем суспільних відносин.

Практичне значення одержаних результатів. Дисертація спрямована на подальший розвиток теорії держави і права, поглиблення знань про обмеження прав і свобод людини, вдосконалення законодавства щодо правомірності їх встановлення. Отримані результати можуть бути використані: у науково-дослідницькій сфері як підґрунтя для подальших досліджень проблем встановлення обмеження прав і свобод людини; у нормотворчій роботі для вдосконалення нормативно-правової бази, що спрямована на обмеження прав і свобод людини; у правовому вихованні суб'єктів суспільних відносин з метою підвищення рівня їх правової культури та правосвідомості; у навчальному процесі - при підготовці підручників, навчальних посібників за курсами «Теорія держави і права», «Філософія права», «Історія політичних і правових учень», викладанні відповідних навчальних дисциплін, у науково-дослідницький роботі студентів; у право-виховній сфері - як матеріал у роботі з підвищення рівня правосвідомості та правової культури населення і державних службовців.

Матеріли дослідження використані при розробці проекту Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» щодо ризик-керованого підходу у сфері менеджменту господарської діяльності (довідка № 12/2-705 від 19 листопада 2008 року) та проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» щодо встановлення обмеження прав і свобод людини законом, реєстраційний номер 1362 від 17 січня 2008 року (довідка № 447/08 від 27 листопада 2008 року).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійним дослідженням авторки. Висновки, пропозиції та рекомендації, у тому числі ті, що характеризують наукову новизну, одержані особисто.

Апробація результатів дисертації. Висновки та положення дисертаційного дослідження обговорювались на засіданнях відділу теорії держави і права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України.

Основні результати дослідження були апробовані на науково-практичних конференціях, зокрема: міжнародній науковій конференції «Проблеми верховенства права: теорія і практика», м. Київ, 23-24 квітня 2009 року (тези опубліковано); науково-практичній конференції «Актуальні проблеми реалізації Конституції України і проблеми її удосконалення», м. Київ, 25 червня 2009 року (тези опубліковано); міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми формування та реалізації конкурентної політики», м. Львів, 17-18 вересня 2009 року (тези опубліковано).

Публікації. Основні теоретичні положення і висновки дисертації відображені у чотирьох наукових статтях, три з яких опубліковані у наукових фахових періодичних виданнях, затверджених ВАК України, та тезах трьох доповідей, опублікованих за результатами виступів на наукових та науково-практичних конференціях.

Структура й обсяг дисертації. Дисертаційне дослідження складається із вступу, двох розділів, семи підрозділів, висновків, додатків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 229 сторінок, з них основного тексту - 194 сторінок. Робота містить 2 додатки на 2 сторінках і список використаних джерел, що налічує 338 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, характеризується ступінь її наукової розробки і зв'язок з науковими програмами, планами, темами; визначено мету й основні завдання, об'єкт, предмет і методологічні засади дослідження; сформульовано наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів і особистий внесок здобувача в розробку цієї проблеми, наведено відомості про апробацію та опублікування результатів дослідження, його структуру та обсяг.

Перший розділ «Теоретико-правові аспекти обмеження прав і свобод людини» складається з чотирьох підрозділів і висновків до розділу та присвячений аналізу доктринальних підходів щодо обмеження прав і свобод людини, основних особливостей правового обмеження, передумов та принципів встановлення обмеження прав і свобод людини.

Підрозділ 1.1 «Доктринальні підходи до ідеї обмеження прав і свобод людини» присвячено аналізу наявних доктринальних підходів до обмеження прав і свобод людини. Використовуючи положення політичних і правових учень та соціально-філософської літератури, розроблено класифікацію основних напрямів доктринальних підходів до обмеження прав і свобод людини, а саме: позитивного (Д. Юм), природно-правового (Т. Гоббс), об'єднаної концепції у вигляді легітимного суспільного порядку (О. Гьоффе), лібертарно-юридичного праворозуміння (В. С. Нерсесянц), а також розглянуто концепції суб'єктивного виміру людини щодо прийнятності обмеження для себе (Ж.-П. Сартр) та подвійного обмеження людини, що відбувається ззовні та шляхом самообмеження (М. О. Бердяєв).

Розглядаючи проблему обмеження прав і свобод людини з погляду тлумачення права як форми свободи, дисертантка робить висновок, що йдеться про обмеження свободи як змісту або обсягу того або іншого права, тобто тривалість, повнота і якість користування цією свободою в даній сфері суспільного життя. Визначається, що встановлення обмеження прав і свобод людини буде оптимальним, якщо цей процес виходитиме з ідеї, яка поєднує природно-правову та позитивну концепції та закріплює правило, відповідно до якого позитивне право повинно ґрунтуватися на праві природному, не порушувати його та не виходити за його межі. Надання державі права захисту прав і свобод людини та державного регулювання спричиняє, у свою чергу, вразливість цих прав, що зумовлює необхідність обмеження держави у повноваженнях звуження обсягу та змісту прав і свобод людини.

Аналізується проблема належності прав і свобод людини до права та їх юридичної сутності. У межах права нехтування законодавчим закріпленням прав і свобод людини та їх обмеженням може призвести до стирання грані між правовими вимогами, що повинні виконуватися, незалежно від суб'єктивного ставлення зобов'язаних суб'єктів, для яких є характерною можливість поступитися чимось «незначним», з погляду спільноти, в ім'я загальної мети або блага. Тлумачення прав і свобод людини лише як соціального явища виводить їх за межі механізму правового регулювання, а тому виводить проблематику прав людини за межі юриспруденції.

Пункт 1.2 «Ознаки та поняття обмеження прав і свобод людини» присвячено аналізу особливостей обмеження прав і свобод людини як самостійного засобу правового регулювання, що зумовлений наявністю специфічних інституцій і відносин, надається власне визначення поняття обмеження прав і свобод людини.

Висвітлюються правові категорії «правомірні» та «законні» обмеження прав і свобод людини. Доводиться, що обмеження прав і свобод людини у законі є правовими, якщо вони встановлювались з огляду на дотримання міжнародних стандартів прав і свобод людини, як зразка, моделі, еталону правої норми. Дотримання міжнародних стандартів прав і свобод людини є гарантією охорони свободи і прав людини не тільки від незаконного, а й від законного державного примусу. Порушення духу права, що враховує наразі природне походження прав і свобод людини, є підставою порушення питання про правомірність встановлення таких обмежень.

Досліджено правові категорії «порушення прав», «скасування прав» та співвідношення їх із правовою категорією «обмеження прав і свобод людини». Доводиться, що категорія «порушення прав» традиційно асоціюється з правопорушенням, тобто вихід суб'єкта права за межі дозволеної поведінки, що зумовлює притягнення винних до юридичної відповідальності; під категорією «скасування прав» розуміється повна ліквідація прав і свобод людини як таких.

З метою визначення поняття обмеження прав і свобод людини дисертантка виходила з того, що обмеження в об'єктивному розумінні є сукупністю заборонних норм, а в суб'єктивному розумінні являє собою обов'язки суб'єктів прав і свобод щодо утримання від вчинення певних дій. Іманентною властивістю прав і свобод людини є їх не безмежність. Абсолютно безмежних прав і свобод конкретної людини в суспільстві в принципі не існує, оскільки завжди співвідносяться з правами інших людей. Тому правові обмеження розглядаються як правовий засіб, спрямований на утримання суб'єкта права в певних межах, та засобом охорони і захисту прав і свобод інших людей.

При розгляді правового обмеження як активного регулюючого елементу правової системи, що виражає вольовий зміст права, дисертантка пропонує таку дефініцію досліджуваної категорії. Обмеження прав і свобод людини - це законодавче звуження змісту та (або) обсягу прав і свобод людини щодо її можливостей мати, володіти, користуватися і розпоряджатися соціальними цінностями, свободою дій і поведінки з метою захисту суверенітету і територіальної цілісності або громадського порядку, забезпечення економічної і інформаційної безпеки, для охорони здоров'я, суспільної моралі і забезпечення захисту прав і свобод людини та є показником державних стандартів рівня життя людини.

Підрозділ 1.3 «Передумови встановлення обмеження прав і свобод людини» присвячено аналізу загального розуміння політики держави стосовно забезпечення безпеки у сфері життєдіяльності суспільства та системи відповідних відносин людини, суспільства та держави, сукупність певних дій і заходів, за допомогою яких здійснюється захист національних інтересів від зовнішніх та внутрішніх загроз.

Визначається структура ціннісних проявів, що є передумовою встановлення обмеження прав і свобод людини, таких як: 1) державні інтереси (основи конституційного ладу, захист суверенітету і територіальної цілісності або громадського порядку); 2) суспільні інтереси (духовні інтереси суспільства (суспільна мораль, свобода віросповідання), біологічні інтереси суспільства (здоров'я населення, чистота навколишнього природного середовища), економічна й інформаційна безпеки; 3) права і свободи людини.

Аналізуючи такий критерій, як строк дії обмеження прав і свобод людини, можна виділити постійні й тимчасові передумови. До першої групи належать передумови, не обмежені в часі (охорона територіальної цілісності, незалежності, єдності країни; захист суспільної моралі; захист здоров'я людей). До другої групи передумов встановлення обмеження прав і свобод людини належать ті, які обмежені часовими рамками. У більшості випадків це стосується обмежень, що встановлюються в період надзвичайних станів або під час війни. Винятком з цього правила є встановлення строків обмеження права на особисту свободу і безпеку. Таке встановлення строків застосовується незалежно від стану справ у державі і повинно завжди мати певну законну мету, що визначається конституцією або випливає з найвищих цінностей держави.

За результатами проведеного дослідження можна стверджувати, що обмеження прав і свобод людини переважно відбувається на користь держави та суспільних інтересів. Авторка вважає, що ця тенденція має місце тому, що в Конституції України ототожнюються держава і суспільство. Держава повинна знаходити баланс інтересів держави, суспільства та прав і свобод людини. При цьому права спільноти виявляються також глибинно пов'язаними з інститутом прав людини, оскільки як при дослідженні характеристики прав людини, так і прав спільноти маємо справу з людиною, яка в одному випадку розглядається у своїй індивідуальній іпостасі, а в іншому - в суспільній. Результатом компромісу між суспільною необхідністю й інтересами прав індивіда буде ефективне соціально-правове регулювання суспільних відносин та побудова правової держави.

Обґрунтована потреба конституційного закріплення диференціації передумов встановлення обмеження прав і свобод людини залежно від певного конституційного права людини та межі їх обмеження, оскільки відкритий зміст передумов встановлення обмеження прав і свобод людини дає змогу довільно застосовувати цей правовий засіб.

Підрозділ 1.4 «Принципи встановлення обмеження прав і свобод людини» вирішує проблемне питання визначення принципів встановлення обмеження прав і свобод людини, які виступають підґрунтям діяльності держави в цьому напрямі.

Втручання держави через обмеження прав і свобод людини має, безумовно, підпорядковуватися певним принципам, що випливають з характеристики як самого обмеження, так і підстав та обставин встановлення обмеження. Законодавець повинен дотримуватися таких принципів, що свідчитиме про встановлення правового обмеження: принцип збереження сутності прав і свобод людини (сутності права людини є межею допустимого звуження обсягу та змісту прав і свобод людини, порушення цього принципу веде до формального скасування права); принцип обґрунтованості (визначається обов'язок держави забезпечувати реалізацію прав і свобод людини та обґрунтовувати перед суспільством свої заходи щодо їх обмеження); принцип пріоритету міжнародних стандартів у галузі прав людини щодо стандартів, встановлених національним законодавством (міжнародні стандарти у галузі прав людини є критерієм для національного законодавця при встановленні обмежень прав і свобод людини, які не можуть бути вужчими, аніж межі аналогічних прав, встановлені у міжнародних актах у галузі прав людини); принцип правомірності обмежень прав і свобод людини (встановлення обмежень ґрунтується на ідеях природно-правової концепції в частині визнання вищої цінності прав і свобод людини, справедливості, рівності людей, узгодженість прав і інтересів різних людей та суспільства, держави); принцип пропорційності обмеження прав і свобод людини (при встановленні обмеження прав і свобод людини ступінь звуження змісту та (або) обсягу прав і свобод людини має відповідати суспільно необхідній меті, заради якої це право обмежується); принцип встановлення обмеження прав і свобод людини законом (джерелом встановлення обмежень прав і свобод людини виступає закон, і це є дійсно принциповим положенням для правових обмежень); принцип соціалізації обмежень прав і свобод людини (випливає з особливої соціальної природи людини, а саме неоднорідністю, неможливістю абсолютної єдності суспільства, соціальні суперечності вимагають пошуку балансу інтересів, що стикаються).

Системне застосування принципів дає можливість оцінювати нормативно-правові акти не тільки з погляду форми, а й змісту. Жоден із принципів обмеження прав і свобод людини самостійно не відображає ідеї обмеження у правовій державі, а застосовуються поряд з іншими. При цьому кожен з окремих принципів обмеження прав і свобод людини як елемент системи відповідних принципів виявляє окремі сучасні аспекти, що є притаманними для кожного з правових обмежень.

Другий розділ «Прикладні аспекти обмеження прав і свобод людини» складається із трьох підрозділів і висновків до розділу та присвячений розгляду обмеження прав і свобод людини як правового засобу та його значення для процесу утвердження свободи і демократії в суспільстві.

У підрозділі 2.1 «Обмеження прав і свобод людини як засіб правового регулювання» розглядаються обмеження прав і свобод людини як правовий засіб, що дає можливість реалізувати інструментальний характер механізму правового регулювання та задовольняти інтереси суб'єктів права.

Правове регулювання суспільних відносин передбачає здійснення впливу на учасників цих відносин з метою спрямування їх поведінки в бажаному для суспільства напрямі. Одним із засобів здійснення такого впливу є правові обмеження. Встановлено, по-перше, що порядок застосування обмеження у правових режимах як засобу правового регулювання надає специфіки галузям і інститутам права, визначає особливий порядок організації суспільних відносин; по-друге, обмеження є інституційним явищем правової дійсності, що має регулятивний характер. Обмеження розглядається з погляду функціонального призначення, тобто як інструмент для вирішення політичних, громадянських, економічних та інших завдань; по-третє, встановлюються та охороняються примусовою силою держави, у такий спосіб здійснюється регулятивний вплив на суспільні відносини; по-четверте, призводять до правових наслідків, які відображають результат та ступінь ефективності або дефективності правового регулювання; по-п'яте, відображають цивілізованість та розвиненість суспільства, є показником державних стандартів рівня життя людини.

Обмеження прав і свобод людини безпосередньо впливають на суспільні відносини. Результатом цього регулюючого впливу є виникнення правовідносин щодо обмеження певного права людини. Обґрунтовано, що обмеження прав і свобод людини в об'єктивному розумінні є сукупністю законних нормативно-правових актів (Конституція України, закони та міжнародно-правові угоди, які стали частиною національного законодавства). Проаналізовані основні вимоги до положень закону, що містить обмеження прав і свобод людини, а саме: по-перше, встановлені у законі обмеження прав і свобод людини повинні відповідати напряму розвитку суспільства; по-друге, встановлені обмеження прав і свобод людини не повинні суперечити законним нормативно-правовим актам; по-третє, закон повинен бути правовим та містити точні й однозначні положення щодо змісту та (або) обсягу встановленого обмеження та порядку його застосування; по-четверте, природно доповнювати систему права.

Роль виконавчої влади щодо питання обмеження прав і свобод людини полягає у конкретизації норми закону та створенні умов для виконання положень закону. Виконавча влада не має права на свій розсуд встановлювати у підзаконних нормативно-правових актах (постановах, інструкціях, розпорядженнях, порядках, положеннях тощо) власні обмеження прав і свобод людини. Судові органи вирішують спори на підставі законодавства України та міжнародно-правових актів, які набрали чинності для країни, але не наділені правом самостійно встановлювати обмеження прав і свобод людини. Окремо розглядається питання щодо встановлення обмежень прав і свобод людини договором. Встановлено, що сторони договору мають дотримуватися законодавства України. Договором не можуть бути встановлені обмеження прав і свобод людини, що не передбачені законом.

Обмеження прав і свобод людини в суб'єктивному розумінні можна розглядати в широкому і вузькому значеннях. У широкому значенні обмеження прав людини в суб'єктивному розумінні включає суб'єктивне право та суб'єктивний обов'язок. Особливість обмеження прав людини як суб'єктивного права полягає в тому, що воно являє собою, крім певної міри дозволеної поведінки управомоченої сторони, ще і необхідність утримання від вчинення певних дій з боку зобов'язаної сторони. У свою чергу, встановлення обмеження права людини як суб'єктивного обов'язку утриматися від вчинення певних дій передбачає звуження обсягу прав суб'єкта обов'язку.

У вузькому значенні обмеження прав і свобод людини в суб'єктивному розумінні є лише суб'єктивним обов'язком. У цьому випадку обмеження прав і свобод людини як суб'єктивне право можна забезпечити тільки шляхом одночасного покладення на зобов'язаного суб'єкта обов'язку у формі вимоги щодо утримання від вчинення певних дій, якими можуть бути порушені права, які належать уповноваженій особі. Тому, на думку дисертантки, домінуюче значення в суб'єктивному розумінні обмеження прав і свобод людини має виключно суб'єктивний обов'язок зобов'язальної сторони.

Отже, обмеження прав і свобод людини є багатоаспектним явищем, під ним необхідно розуміти як функціональний інститут права, як правовідносини щодо обмеження прав і свобод людини та як суб'єктивний обов'язок щодо утримання від вчинення певних дій, які можуть порушити права іншої людини.

Підрозділ 2.2 «Обмеження прав і свобод людини за законодавством України» присвячено дослідженню класифікації обмеження прав і свобод людини, аналізуються їх основні властивості, на підставі чого уточнюється визначення обмеження прав і свобод людини як засобу правового регулювання.

Зміна характеру функціонування суспільства у зв'язку з переходом від пострадянського до демократичного типу соціальних відносин зумовлює розуміння того, що демократичні реформи, спрямовані на становлення та розвиток громадянського суспільства і держави нового типу, можуть здійснюватися динамічно тільки тоді, коли засоби правового регулювання мають відкритий, регламентований, правовий характер. При реалізації прав і свобод людини існує підпорядкування в кожному окремому випадку умовам і обмеженням, що продиктовані справедливістю. Перелік прав і свобод людини, які підлягають обмеженню, формується під впливом особливостей історичного та політичного формування держави, а також певного впливу загальноєвропейських інтеграційних процесів.

Автором наводиться класифікація обмеження прав і свобод людини за такими критеріями: залежно від політико-юридичного статусу правообмежуючого суб'єкта, метою та характером встановлення, територією застосування обмеження, ступенем відповідності європейським стандартам прав і свобод людини, характером нормативної фіксації, ступенем визначеності, за видом прав і свобод людини, певною категорією суб'єктів прав та сферою нормативного змісту, способом правового регулювання, стадією правового регулювання, видами впровадження, тривалістю у часі, юридичною природою нормативно-правового акта, залежно від юридичної дійсності.

Аналіз каталогу прав і свобод людини в Україні надав можливість виділити ряд критеріїв встановлення їх обмеження: по-перше, обмеженню можуть підлягати тільки певні права у випадках, передбачених національними законами, міжнародно-правовими актами, до яких приєдналася Україна; по-друге, можуть бути встановлені або за нормального стану справ у країні з певною законною метою, або за надзвичайних ситуацій щодо певних прав людини; по-третє, може бути пов'язане з особливостями правового статусу деяких категорій осіб (іноземці або особи без громадянства; державні службовці і/або особи, наділені іншими публічними повноваженнями).

За своїм характером фіксації правові обмеження можуть бути поділені на матеріальні та процедурні. Матеріальні обмеження означають звуження змісту та (або) обсягу прав і свобод людини щодо її можливостей мати, володіти, користуватися і розпоряджатися соціальними цінностями, свободою дій і поведінки. Під процедурними обмеженнями слід вважати обмеження можливостей суб'єкта права стосовно порядку реалізації цього права. Встановлені у законі процедури або порядок здійснення права людини може серйозно вплинути на здатність суб'єкта права здійснити своє право або взагалі зробити таке здійснення фактично неможливим.

Наведена класифікація обмеження прав і свобод людини характеризує режим функціонування та загальне уявлення про динаміку розвитку інституту обмеження прав і свобод людини як засобу правового регулювання.

Окремо дисертантка досліджує питання визначення каталогу прав і свобод людини, які не підлягають обмеженню в Україні. Зазначений каталог був сформований на підставі міжнародно-правових актів, до яких приєдналася Україна, зокрема: право на життя; заборона катувань і нелюдського або такого, що принижує людську гідність, поводження або покарання; заборона смертної кари; заборона дискримінації; захист честі, гідності, особистої недторканності; право на справедливий судовий розгляд; незворотність кримінального або іншого закону; презумпція невинуватості; захист приватного та сімейного життя. Крім того, законами України визначено й інші права і свободи, які не можуть бути обмежені, зокрема: право на громадянство; право на юридичну допомогу; гарантія непритягнення до відповідальності за відмову свідчити проти себе.

Підрозділ 2.3 «Обмеження прав і свобод людини на сучасному етапі правового розвитку суспільства: практичні засади та виміри» присвячений розгляду державного правого регулювання в сфері встановлення обмеження прав і свобод людини та його значення для процесу утвердження свободи і демократії у суспільстві. Поряд з цим утверджується погляд на обмеження прав і свобод людини як на основу моделювання та прогнозування суспільно-політичної діяльності.

Зазначається, що важливими чинниками, які є основними показниками несформованої правової політики держави, які безпосередньо знижують ступінь правомірного встановлення обмеження прав і свобод людини, є: по-перше, відсутність державної концептуальної правової політики в сфері захисту прав людини, по-друге, відсутність чіткої диференціації передумов встановлення обмеження залежно від виду конституційного права; по-третє, відсутність національної ідеї щодо політико-правового напряму розвитку суспільства; по-четверте, відсутність офіційних перекладів нормативно-правових актів ЕС та рекомендацій ООН з прав людини; по-п'яте, загальність (абстрактність) норм закону, що встановлює обмеження, внаслідок чого суспільство отримує зарегламентовані процедури (інструкції, накази тощо) виконавчої влади, що спричиняє зловживання владою; по-шосте, нерозв'язаність проблем у реформуванні судової, адміністративної та парламентської систем.

Автор звертає увагу на порядок встановленням обмежень прав громадян на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Детальний аналіз ситуації характеризується зростанням великої кількості документів дозвільного характеру, які необхідно отримати для започаткування підприємницької діяльності, при цьому зазначені обмеження встановлюються як законами, так і підзаконними нормативно-правовими актами центральних і територіальних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

З метою досягнення балансу інтересів держави та громадян авторка пропонує визначати обмеження прав і свобод людини на підприємницьку діяльність виключно законами України, зокрема, унеможливлення встановлення підзаконними нормативно-правовими актами переліку документів дозвільного характеру, які необхідно отримати на здійснення підприємницької діяльності.

Запропонований ризик-керований підхід, що зумовлює встановлення обмеження прав людини на підприємницьку діяльність. Передумовою встановлення обмеження є можливість заподіяння шкоди життю та (або) здоров'ю людини, моральним засадам суспільства, навколишньому природному середовищу, безпеки держави внаслідок ведення господарської діяльності суб'єктом підприємницької діяльності. Обмеження полягає у необхідності отримання документів дозвільного характеру залежно від ступеня ризику отримання негативних наслідків від підприємницької діяльності (незначний, середній та високий). Водночас встановлено обмеження для державних органів влади щодо періодичності, підстав та термінів проведення перевірок суб'єктів підприємницької діяльності.

З метою подальшого реформування дозвільної системи та визначення на законодавчому рівні чітких та прозорих критеріїв встановлення обмеження прав громадян України на підприємницьку діяльність дисертанткою було надано пропозиції, що знайшли відображення у проекті Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» (реєстраційний номер 1362), а саме: 1) встановлення виключно законами відносин, що пов'язані з одержанням документів дозвільного характеру; 2) визначення на законодавчому рівні вичерпного переліку документів дозвільного характеру, які видаються в Україні, зокрема шляхом уточнення терміна «документ дозвільного характеру»; 3) запровадження ризик-керованого підходу у сфері господарської діяльності шляхом визначення переліку видів господарської діяльності, здійснення яких не підлягає обмеженню, а саме: для започаткування зазначених видів підприємницької діяльності суб'єкту господарювання необхідно тільки повідомити дозвільний орган про відповідність його матеріально-технічної бази вимогам законодавства; 4) встановлення адміністративної відповідальності службових чи посадових осіб дозвільних органів за вимогу отримання документа дозвільного характеру, видача яких не передбачена законом.

У Законі України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» враховані надані дисертанткою пропозиції щодо реформування системи державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, а саме: 1) встановлення чітких та прозорих меж щодо здійснення державного нагляду, а саме: вичерпного переліку підстав для проведення планових та позапланових заходів, терміну проведення, періодичності проведення планових та позапланових заходів; 2) запровадження ризик-керованого підходу у сфері господарської діяльності шляхом встановлення критеріїв щодо здійснення державного нагляду (контролю) залежно від ступеня ризику від здійснення діяльності на життя та здоров'я людини та навколишнє середовище; 3) набуття суб'єктом господарювання права на відмову представникам контролюючих органів у проведенні перевірки в разі порушення будь-якої вимоги закону, що є важливим надбанням цього Закону. право свобода законодавство

Відкритість суспільства і свобода людини залежать від того, наскільки адекватно проводиться державне правове регулювання, зокрема, в частині правомірного встановлення обмеження прав і свобод людини.

У Висновках дисертації наведено теоретичне узагальнення і запропоновано нове вирішення наукового завдання щодо теоретико-прикладних аспектів обмеження прав і свобод людини. Вирішення цього наукового завдання знайшло своє втілення у положеннях та пропозиціях, основними з яких є такі.

1. Розвиток українського суспільства перебуває на етапі відходу від соціалістичної концепції прав людини, яка передбачає постулати: громадяни мають усю необмежену повноту соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод, проголошених і гарантованих Конституцією та законами.

Безмежних прав і свобод людини не існує. Держава може встановлювати обмеження прав і свобод людини, які визнаються законом з метою забезпечення загального добробуту в демократичному суспільстві, належного визнання та поваги прав і свобод інших людей. Визначається, що встановлення обмеження прав і свобод людини буде оптимальним, якщо законодавець виходитиме з ідеї, яка поєднує природно-правову та позитивну концепції та закріплює правило, відповідно до якого позитивне право ґрунтується на праві природному, не порушує його та не виходить за його межі. Державна діяльність в напрямку встановлення обмеження прав і свобод людини не може бути безмежною і саме права і свободи людини і громадянина, духовний і культурний рівень суспільства та закон є основними чинниками обмеження державної влади.

2. Свобода людини виявляється як можливість слідувати власному бажанню в усіх випадках, якщо це бажання не заборонено національним законодавством. Права людини закріплюють можливості індивіда діяти певним чином, щоб забезпечити свої життєві потреби. Зміст та обсяг прав людини залежать від економічних можливостей суспільства, духовно-морального рівня населення та політичного режиму. Встановлення обмеження прав і свобод людини є проявом необхідності узгодження інтересів і намагання досягнення розумного компромісу між інтересами людей, спільноти та правовою державою. Тому автор звертає увагу на відсутність абсолютних прав і свобод людини. Обмеження прав і свобод людини розкривається як встановлення простору свободи для людини, межі яких окреслюються відповідними просторами свободи інших людей.

3. У результаті проведеного дослідження автор пропонує власне поняття обмеження прав і свобод людини як законодавче звуження змісту та (або) обсягу прав і свобод людини щодо її можливостей мати, володіти, користуватися і розпоряджатися соціальними цінностями, свободою дій і поведінки з метою захисту суверенітету і територіальної цілісності або громадського порядку, забезпечення економічної і інформаційної безпеки, для охорони здоров'я, суспільної моралі і забезпечення захисту прав і свобод людини та є показником державних стандартів рівня життя людини.

4. Передумовами встановлення обмеження прав і свобод людини є певні соціально-колективні та особисті інтереси, задля забезпечення яких законотворчий орган вважає за необхідне обмежити певні права і свободи інших людини. Систему загальних передумов встановлення обмеження прав і свобод людини умовно можна згрупувати так: 1) державні інтереси (основи конституційного ладу, захист суверенітету і територіальної цілісності або громадського порядку); 2) суспільні інтереси (духовні інтереси суспільства (мораль, свобода віросповідання), біологічні інтереси суспільства (здоров'я населення, чистота навколишнього природного середовища), економічна й інформаційна безпеки; 3) права і свободи людини.

Всі передумови обмеження прав і свобод людини повинні бути передбачені законом, а встановлені обмеження повинні бути необхідними в демократичному суспільстві та відповідати цілям, заради яких вони запроваджуються.

5. Необхідність використання принципів встановлення обмеження прав і свобод людини має на меті стримувати державу від невиправданого втручання у права і свободи людини та досягати оптимального балансу між зустрічними інтересами різних суб'єктів права. Сформульовано ряд принципів, таких як пріоритет міжнародних європейських стандартів у галузі прав людини над стандартами, що встановлені у національному законодавстві; встановлення обмеження прав і свобод людини законом; збереження сутності права; обґрунтованість; пропорційність; соціалізація, правомірність обмеження прав і свобод людини.

Визначення принципів встановлення обмеження прав і свобод людини має як теоретичне, так і практичне значення, яке полягає у тому, що вони є критерієм правомірності встановлення обмеження прав і свобод людини в національному законодавстві.

6. Соціальна цінність правового обмеження як засобу правового регулювання полягає в тому, що його застосування забезпечує охорону та реалізацію інтересів суб'єктів права. Практична цінність правового обмеження полягає в тому, що цей правовий засіб виступає основною функціональною частиною дії права. Правові обмеження приводять до юридичних наслідків, що характеризують певний ступінь ефективності або дефектності правового регулювання.

7. Обмеження прав і свобод людини допускається у випадках, прямо передбачених Конституцією України, законами України та міжнародно-правовими актами, що набули статусу національного законодавства. Цим досягається універсальність до підходу встановлення обмеження прав і свобод людини та забезпечується належний рівень охорони прав і свобод людини у правовій державі. При цьому законодавець повинен самостійно прийняти найважливіші рішення щодо змісту та обсягу встановленого обмеження. Виконавча влада не має права встановлювати нових обмежень прав і свобод людини. Судові органи вирішують спори на підставі Конституції України, національних законів та міжнародно-правових актів, що набули чинності для держави, але не наділені правом самостійно встановлювати обмеження прав і свобод людини. Щодо сторін договору, то закон може визначати певні обмеження через імперативні норми, і учасники договірного процесу мають їх дотримуватись.

8. Класифікацію обмеження прав і свобод людини можна проводити за такими критеріями: залежно від політико-юридичного статусу правообмежуючого суб'єкта, за метою встановлення, територією застосування обмеження, ступенем відповідності європейським стандартам прав і свобод людини, характером нормативної фіксації, ступенем визначеності, за обсягом та видом прав і свобод людини, колом осіб та сферою нормативного змісту, способом правового регулювання, юридичною природою нормативно-правового акта, стадією правового регулювання, видами впровадження, тривалістю у часі, юридичною природою нормативно-правового акта, залежно від юридичної дійсності.

За своїм характером фіксації правові обмеження можуть бути поділені на матеріальні та процедурні. Матеріальні обмеження означають звуження змісту та (або) обсягу прав і свобод людини щодо її можливостей мати, володіти, користуватися і розпоряджатися соціальними цінностями, свободою дій і поведінки. Під процедурними обмеженнями слід вважати обмеження можливостей суб'єкта права стосовно порядку реалізації цього права. Встановлені у законі процедури або порядок здійснення права людини може вплинути на здатність суб'єкта права здійснити своє право або взагалі зробити таке здійснення фактично неможливим.

9. Серед завдань сучасного правового розвитку такі: розробка та прийняття Закону України «Про основні засади обмеження прав і свобод людини», який повинен гармонізувати відносини людини і держави через визначені основні дефініції; запровадження механізму збору інформації про факти встановлення державою неправових обмежень, дії органів влади та надану допомогу жертвам свавілля посадових осіб; законодавче забезпечення диверсифікації відповідальності за порушення прав і свобод людини та забезпечення невідворотності покарання за конкретні протиправні дії і розвиток культури покарання за незаконні дії; підвищення ефективності діяльності правозахисних державних структур щодо недопущення встановлення неправомірних обмежень прав і свобод людини і громадянина в Україні. Це створило б єдиний підхід до встановлення обмеження прав і свобод людини в цілому, близьких до тих, що відповідали стандартам Європейського Союзу.

10. Наукові висновки дисертаційного дослідження були враховані при розробці Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» (від 5 квітня 2007 року за № 877-V) та проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» (реєстраційний номер 1362).