Актуальність теми дослідження. Кінець ХХ - початок ХХІ століть ознаменувався інтенсивним розвитком науки і техніки, що супроводжується значним накопиченням наукових знань у всіх сферах життєдіяльності суспільства, у тому числі в медицині.

Медицина є тією сферою людської діяльності, в якій кожне нове відкриття спрямоване на збереження життя або, принаймні, на полегшення перебігу хвороби. З іншого боку, застосування будь-якого методу чи засобу для вилікування хворого чи поліпшення його самопочуття завжди на певному етапі проходить випробовування на людині. Сьогодні не можна уявити медицину без рентгенографії, ультразвукових досліджень, томографії, проте колись ці методи теж були вперше випробувані на людині. Переливання крові, трансплантація органів і тканин людини, які були визнані методами лікування лише в XX столітті, спочатку носили експериментальний характер.

Проте наслідки таких випробувань для організму людини достовірно передбачити неможливо. У зв'язку з цим виникає протиріччя між зацікавленістю суспільства у прогресі медицини та прагненням людини забезпечити невтручання у сферу її здоров'я, життя і безпеки, гарантованих державою. Задовольняючи соціальну потребу в новітніх технологіях, дослідники в окремих випадках вимушено створюють загрозу заподіяння шкоди як окремій особі, залученій до проведення дослідів, так і суспільству в цілому. Так, неконтрольоване втручання в геном людини може назавжди змінити генетичну складову людства і призвести до проблем світового масштабу. Зважаючи на приховану небезпеку, яку містять в собі дослідження над людьми, держава повинна здійснювати суворий контроль за такою діяльністю з метою забезпечення прав і свобод піддослідних осіб та інтересів суспільства в цілому, а також попередження чи припинення можливих зловживань у цій сфері.

Визнаючи людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, Конституція України встановила принцип пріоритету інтересів людини над інтересами науки та суспільства. Крім того, у ч.2 ст.28 Конституції проголошено, що жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. На сьогоднішній день реалізація цього конституційного положення забезпечується кримінально-правовими заходами впливу, оскільки з набранням чинності Кримінальним кодексом України 2001 року (далі - КК України) було введено норму про відповідальність за незаконне проведення дослідів над людиною (ст.142 КК України). Поява такої новації в кримінальному законодавстві відповідає потребам не лише українського суспільства, а й міжнародного співтовариства.

Слід відзначити, що з 2001 року і по теперішній час склад злочину, передбачений ст.142 КК України, на монографічному рівні не досліджувався. Однак, окремі аспекти правового регулювання дослідів над людьми, переважно в межах вивчення загальних питань відповідальності медичних працівників за професійні правопорушення, розглядали такі вчені: В.І. Акопов, П.П. Андрушко, Ф.Ю. Бердичевський, В.О. Глушков, О.П. Громов, Я. Дргонець, Ю.С. Зальмунін, І.І. Карпєц, І.А. Концевіч, А.М. Красіков, Н. Є. Крилова, В.М. Куц, О.В. Леонтьєв, М.С. Малеїн, М.М. Малеїна, І.Ф. Огарков, Н.В. Павлова, В.П. Сальніков, Ю.Д. Сергєєв, С.Г. Стеценко, К.І. Сурілова, М.С. Таганцев, С.А. Хімченко, П. Холендер, Г.В. Чеботарьова, М.Д. Шаргородський, Н.М. Ярмиш та інші.

Відсутність судової практики та висока латентність злочину, передбаченого ст.142 КК України, не сприяють зацікавленості науковців у дослідженні цієї проблематики. Хоча випадки незаконного проведення дослідів над людьми набули поширення у суспільстві, що підтверджується одержаними внаслідок анкетування даними.

Слід також зазначити, що диспозиція ст.142 КК України є досить складною, що породжує серед правників різне за своїм змістом тлумачення ознак складу цього злочину. Зокрема, неоднозначно визначається зміст таких понять, як "незаконний дослід", "медико-біологічний дослід", "психологічний дослід", "інші досліди над людиною" тощо.

Дослідження підстав кримінальної відповідальності за незаконне проведення дослідів над людиною має не лише наукове, а й практичне значення, адже в умовах застосування експериментальних методів лікування, діагностики, профілактики та реабілітації набуває особливого значення охорона та захист інтересів піддослідних осіб.

Зазначені обставини зумовили вибір теми дисертаційного дослідження та визначили її актуальність і значимість з погляду як загальної доктрини кримінального права, так і застосування відповідних положень кримінального законодавства на практиці.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження спрямоване на вирішення окремих завдань, передбачених міжгалузевою комплексною програмою "Здоров'я нації" на 2002-2011 роки, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України № 14 від 10 січня 2002 року. Дисертація виконувалась у контексті реалізації Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007-2009 роки, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 1767 від 20 грудня 2006 року та відповідно до планів наукової роботи кафедри кримінального права та кримінології Донецького юридичного інституту Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є визначення соціальної зумовленості криміналізації незаконного проведення дослідів над людиною, з'ясування його об'єктивних та суб'єктивних ознак, а також внесення науково обґрунтованих пропозицій і рекомендацій по вдосконаленню чинної редакції ст.142 КК України та регулятивного законодавства з питань проведення дослідів над людиною.

Поставлена мета зумовила необхідність розв'язання наступних завдань:

дослід людина кримінальний правовий

1) вивчити історичний, міжнародно-правовий та зарубіжний досвід правового регулювання проведення дослідів над людиною;

2) з'ясувати фактори соціальної зумовленості встановлення кримінальної відповідальності за незаконне проведення дослідів над людиною;

3) визначити законодавство, що регулює умови та порядок проведення дослідів над людиною, розкрити зміст основних правових понять та внести пропозиції по вдосконаленню регулятивного законодавства у сфері дослідницької діяльності;

4) проаналізувати об'єктивні та суб'єктивні ознаки складу злочину, передбаченого ст.142 КК України;

5) визначити кваліфікуючі ознаки незаконного проведення дослідів над людиною;

6) провести відмежування досліджуваного злочину від суміжних злочинів.

Об'єктом дослідження є кримінально-правова протидія незаконному проведенню дослідів над людиною.

Предметом дослідження є криміналізація незаконного проведення дослідів над людиною та його кримінально-правові ознаки.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становлять положення теорії пізнання й загальної теорії кримінального права. При проведенні дослідження застосовувалися наступні наукові методи: логіко-історичний і історико-правовий, що дозволило проаналізувати соціальні, нормативні та кримінологічні фактори доцільності та обґрунтованості кримінально-правової охорони відносин щодо убезпечення проведення дослідів над людьми; діалектичний - при дослідженні елементів і ознак складу злочину; догматичний - при опрацюванні законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють питання умов та порядку проведення дослідів; порівняльно-правовий - при проведенні порівняльного аналізу положень чинного КК та інших законодавчих актів України з відповідними положеннями законодавства інших країн; системно-структурний і функціональний методи, за допомогою яких досліджувались ознаки об'єктивної та суб'єктивної сторін і суб'єкта злочину під кутом зору порівняння змісту норм чинного кримінального законодавства та законодавства у сфері охорони здоров'я, а також визначалось місце ст.142 в системі норм КК України. Метод соціологічного опитування було використано для з'ясування сучасного стану проблеми проведення незаконних досліджень над людьми у медичній діяльності та розробки кримінально-правових заходів протидії цьому негативному явищу (було опитано 105 лікарів та 310 працівників прокуратури, суду й ОВС). Статистичний метод застосовувався для аналізу даних: а) Державного Фармакологічного центру МОЗ України щодо кількості дозволів, виданих на проведення клінічних випробувань лікарських засобів на людині за 2001-2008 роки; б) Українського центру наукової медичної інформації та патентно-ліцензійної роботи щодо кількості зареєстрованих нововведень за 2001-2007 роки; в) Державної судової адміністрації України щодо кількості осіб, засуджених за ст. ст.131-132, 134, 138-145 КК України впродовж 2003-2008 рр. Метод документального аналізу використовувався для вивчення 36 обвинувальних вироків за ст. ст.134, 139, 140, 143 КК України.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що дисертація є першим в теорії кримінального права України монографічним дослідженням проблеми криміналізації та кримінально-правової характеристики незаконного проведення дослідів над людиною.

В дослідженні сформульовано та обґрунтовано низку нових положень, які виносяться на захист, зокрема:

вперше:

проаналізовано історичний, міжнародно-правовий і зарубіжний досвід правового регулювання проведення дослідів над людиною та з'ясовано, що численні порушення етичних і правових норм у цій сфері створили підґрунтя для розробки на міжнародному рівні і на рівні окремих держав, в томі числі України, правових актів з метою запобігання такого роду зловживань і встановлення відповідальності за їх вчинення;

встановлено підстави криміналізації незаконного проведення дослідів над людиною і доведено часткову невідповідність аналізованого складу злочину принципам криміналізації суспільно-небезпечних діянь, розроблених теорією кримінального права;

визначено безпосередній об'єкт складу злочину, передбаченого ст.142 КК України, як суспільні відносини, що убезпечують проведення дослідів над людиною;

визнано недоцільним використання в ч.1 ст.142 КК України узагальнюючого терміну "інших дослідів", оскільки усі досліди над людиною поділяються на медико-біологічні та психологічні;

запропоновано змінити законодавче визначення суспільно небезпечних наслідків в диспозиції ч.1 ст.142 КК України шляхом заміни формулювання "…якщо це створювало небезпеку для її життя чи здоров'я" на "…що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесні ушкодження", а відповідну вказівку на тривалий розлад здоров'я потерпілого з диспозиції ч.2 ст.142 виключити;

охарактеризовано причинний зв'язок між суспільно небезпечним діянням та суспільно небезпечними наслідками розглядуваного складу злочину і доведено, що він має опосередкований характер;

в якості спеціальної ознаки суб'єкта незаконного проведення дослідів над людиною виділено ознаку фахівця, що виконує професійні обов'язки по убезпеченню дослідів та охорони життя і здоров'я піддослідних осіб. З'ясовано, що суб'єктом цього злочину може бути лікар, а також за певних умов цілитель та психолог. Вперше запропоновано включити вказівку на спеціальний суб'єкт до диспозиції ч.1 ст.142;

обґрунтовано доцільність закріплення в ч.2 ст.142 КК України повторності в якості кваліфікуючої ознаки складу цього злочину;

доведено необхідність доповнення ст.142 КК України частиною третьою, в якій передбачити в якості особливо кваліфікуючої ознаки цього злочину "смерть потерпілого або інші тяжкі наслідки";

удосконалено:

перелік умов, при дотриманні яких дослід над людиною слід вважати законним: суспільно корисна мета; наукова обґрунтованість; перевага можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для життя чи здоров'я людини; добровільна інформована згода піддослідної особи та (або) її законних представників; проведення досліду в акредитованих закладах охорони здоров'я;

аргументи щодо необхідності встановлення у законодавстві про охорону здоров'я прямої заборони на участь у наукових дослідах вагітних жінок, жінок в період лактації та неповнолітніх;

тлумачення суб'єктивної сторони складу злочину: психічне ставлення суб'єкта до суспільно небезпечного діяння може полягати у прямому умислі чи злочинній недбалості, а до суспільно небезпечних наслідків - у злочинній самовпевненості чи злочинній недбалості;

відмежування незаконного проведення дослідів над людиною від складів злочинів, передбачених ст. ст.121, 122, 129, 130, 138, 141, 143, 149, 202 КК України;

набули подальшого розвитку:

аргументи щодо неоднорідності родового об'єкта у складах злочинів, включених до розділу ІІ Особливої частини КК України. Відтак запропоновано виокремити злочини у сфері медичного обслуговування населення в самостійний розділ Особливої частини КК України;

положення про необхідність вдосконалення регулятивного законодавства щодо регламентації умов та порядку проведення дослідів над людиною.

Практичне значення одержаних результатів. Викладені в роботі положення можуть бути використані: у науково-дослідній діяльності - для подальшого розв'язання проблемних аспектів кримінально-правової характеристики злочинів у сфері медичного обслуговування населення; у законотворчості - за результатами роботи підготовлено та направлено до комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України авторські пропозиції щодо вдосконалення ст.142 КК України, які включено до кола матеріалів законопроектної розробки та буде використано при підготовці проекту змін до КК України (акт впровадження результатів дисертаційного дослідження від 09.06.2009 р. № 04-19/14-1674); у правозастосовчій діяльності - для вдосконалення практики застосування ст.142 КК України при кваліфікації злочину. За результатами дослідження підготовлено та направлено до Міністерства охорони здоров'я України авторські пропозиції щодо вдосконалення законодавства України у сфері охорони здоров'я, які за висновком комісії можуть бути враховані при розробці законопроектів про внесення змін та доповнень до законодавства України у сфері охорони здоров'я (акт впровадження результатів дисертаційного дослідження від 15.06.2009 р. № 14.01-02/22); у навчальному процесі - при підготовці відповідних розділів підручників і навчальних посібників, у викладанні студентам (курсантам) курсу Особливої частини кримінального права України. Здобувачем розроблена й апробована фондова лекція на тему "Злочини проти життя та здоров'я особи", яка використовується викладачами у навчальному процесі ДЮІ ЛДУВС (акт впровадження дисертаційного дослідження від 31.08.2009 р.).

Особистий внесок здобувача. Здобувачем у співавторстві опубліковано дві наукові статті. Особистий внесок здобувача у статті "Питання кваліфікації незаконного проведення дослідів над людиною (ст.142 КК України)", опублікованій 2008 року в журналі "Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ", становить 50 % і полягає у вирішенні проблемних питань кваліфікації незаконного проведення дослідів над людиною, зокрема, відмежування злочину, передбаченого ст.142 КК України, від суміжних та його кваліфікації за сукупністю зі злочинами проти життя та здоров'я особи. А в статті "Підстави та принципи криміналізації незаконного проведення дослідів над людиною", опублікованій у журналі "Вісник Національної академії прокуратури України", 2009 р., особистий внесок здобувача складає 75 % і полягає у доведенні існування об'єктивних передумов криміналізації діяння, передбаченого ст.142 КК України, та відповідності такого законодавчого рішення науково розробленим критеріям криміналізації.

Апробація дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження були оприлюднені під час проведення науково-практичної конференції "Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених" (Харків, 25 травня 2005 року), Міжнародної науково-практичної конференції "Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення" (Львів, 7-8 квітня 2006 року), науково-практичної конференції "Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених" (Харків, 12 травня 2006 року), науково-практичної конференції "Проблеми правового забезпечення медичної діяльності в Україні" (Харків, 26 жовтня 2006 року), ІІ Всеукраїнської науково-практичної конференції "Медичне право України: правовий статус пацієнтів в Україні та його законодавче забезпечення (генезис, розвиток, проблеми і перспективи вдосконалення)" (Львів, 17-18 квітня 2008 року), Міжнародної науково-практичної конференції "Від громадянського суспільства до правової держави" (Харків, 24 квітня 2008 року), наукової конференції "Правові засади підвищення ефективності боротьби зі злочинністю в Україні" (Харків, 15 травня 2008 року), ІІІ Російського Конгресу кримінального права "Противодействие преступности: уголовно-правовые, криминологические и уголовно-исполнительные аспекты" (Москва, 29-30 травня 2008 року), Міжнародної науково-практичної конференції "Біоетика в системі охорони здоров'я і медичної освіти" (Львів, 26-27 березня 2009 року).

Публікації. Результати дослідження викладені у шести наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, а також у восьми тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які об'єднують сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел (375 найменувань) і додатків. Загальний обсяг роботи - 226 сторінок, із них основного тексту - 182, список використаних джерел - 36 сторінок, додатки на 8 сторінках.

Основний зміст

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено його зв'язок із науковими програмами та планами, мету і завдання, окреслено об'єкт, предмет, методи і структуру дослідження, сформульовано наукову новизну і практичне значення отриманих результатів, наведено відомості про їх апробацію.

Розділ 1 "Соціальна зумовленість криміналізації незаконного проведення дослідів над людиною" складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 "Історичний та сучасний досвід правового регулювання проведення дослідів над людиною" досліджено розвиток уявлень щодо необхідності правової протидії незаконному експериментуванню над людьми. Встановлено, що дослідницька діяльність існувала з часів виникнення медицини, проте до початку ХХ століття не була врегульована у нормах права, а регламентувалася виключно морально-етичними нормами. Проте саме у цей період йшов процес зародження уявлень щодо вимог правомірності експериментів і формування ставлення суспільства до такого явища.

Доведено, що за відсутності правового регулювання проведення дослідів створювало значний ризик для життя та здоров'я піддослідних осіб та обумовлювало численні порушення етичних правил поведінки з боку лікарів.

Встановлено, що першим нормативним актом, який регламентував порядок проведення експериментів на людях, був указ "Prussian Directive", виданий у Прусії в 1900 році. Цей документ не мав обов'язкового характеру і був покладений в основу Інструкції 1931 року "German Circular", яка містила керівні принципи щодо застосування експериментів на людині. У Радянському Союзі першою спробою нормативного врегулювання дослідів над людиною стало прийняття "Положення про умови випробовування на людях нових медичних засобів та методів" (1936 р.), яке мало рекомендаційний характер.

Зазначено, що період Другої світової війни ознаменувався нациськими експериментами над в'язнями концтаборів, що стало поштовхом до перегляду ступеню небезпечності неконтрольованих досліджень над людьми. В результаті Нюрнберзького процесу в 1947 р. був розроблений "Нюрнберзький кодекс", який закріпив десять етико-правових принципів проведення експериментів на людях. Хоча принципи, викладені в Кодексі, не носили обов'язкового характеру, проте, на думку автора, цей документ став першим свідоцтвом можливості і необхідності етичних обмежень дослідницької діяльності в зазначеній сфері.

Відмічено, що на міжнародному рівні діє низка документів різної юридичної сили, у яких розглянуті й регламентовані найбільш важливі питання проведення експериментів на людині (а також на ембріонах та плодах людини). Це Гельсінська декларація (1964 р.), Конвенція про права людини та біомедицину (1997 р.) та Додаткові протоколи до неї, Загальна декларація про геном людини і права людини (1997 р.) та інші.

Автор обстоює тезу, що поступовий і досить тривалий процес криміналізації діянь, пов'язаних з експериментами на людині, дійшов до логічного кінця в окремих країнах лише наприкінці ХХ - на початку ХХІ століть. У цей період у Кримінальних кодексах декількох держав розміщено спеціальні норми щодо відповідальності за проведення дослідів (експериментів) над людиною (Вірменія, Азербайджан, Франція, Молдова, Литва). В окремих країнах криміналізовані експерименти на ембріонах, а також клонування людини (Естонія, Грузія, Молдова, Іспанія). В інших державах питання кримінальної відповідальності за досліди над людиною вирішуються або на загальних підставах (як заподіяння шкоди життю чи здоров'ю потерпілого), або через інститут обставин, що виключають злочинність діяння (Литва, Польща, штат Техас).

Сформульовані у міжнародному праві основні принципи проведення дослідів над людиною знайшли своє відображення в Конституції України, Основах законодавства України про охорону здоров'я та інших актах регулятивного законодавства.

Доведено, що включення до КК України ст.142 є історично зумовленим кроком на шляху ефективної протидії злочинам у сфері дослідницької діяльності.

Підрозділ 1.2 "Підстави криміналізації незаконних дослідів над людиною та врахування принципів її здійснення" присвячено аналізу загальнотеоретичних питань щодо підстав та принципів криміналізації суспільно-небезпечних діянь. Під підставами криміналізації автор розуміє соціальні причини виникнення або зміни кримінально-правової норми. Водночас, принципи криміналізації - це науково обґрунтовані та свідомо застосовувані загальні правила і критерії оцінки допустимості й доцільності кримінально-правової новели, що встановлює або змінює відповідальність за конкретний вид діянь.

Зроблено висновок, що у законодавця дійсно були підстави для криміналізації цього діяння. Зазначене явище має достатньо високий рівень суспільної небезпечності, існує в умовах, які неможливо усунути без застосування кримінальної відповідальності, і є суттєвим порушенням прав людини та суспільної моралі. До того ж це рішення усунуло прогалини у законодавстві про кримінальну відповідальність.

Доведено, що встановлення кримінальної відповідальності за діяння, передбачене ст.142 КК України, в цілому відповідає принципам криміналізації. Зокрема, діяння є відносно поширеним у суспільстві; можливість впливу на такі діяння за допомогою кримінально-правових заходів дійсно існує; позитивні наслідки криміналізації однозначно переважають над негативними; суспільна правосвідомість підтримує таку криміналізацію. Поряд з цим, доведено часткову невідповідність криміналізації аналізованого злочину принципу процесуального здійснення переслідування.

Робиться висновок, що криміналізація незаконного проведення дослідів над людиною виступила закономірним та соціально обумовленим кроком. При цьому криміналізаційним приводом, на думку автора, стало прийняття відповідних міжнародних договорів з цього питання та приєднання до них України.

Розділ 2 "Об'єктивні ознаки незаконного проведення дослідів над людиною" складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 "Об'єкт незаконного проведення дослідів над людиною" наведено існуючі в літературі погляди щодо розуміння об'єкту злочину. Автор, поділяючи думку, що об'єктом злочину є суспільні відносини, звертає увагу на неоднорідність родового об'єкту злочинів, включених до розділу ІІ Особливої частини КК України. Висувається теза, що в цьому розділі можна виокремити групу злочинів, які порушують загальну заборону "не убий", "не нашкодь" (вбивство, заподіяння різного виду тілесних ушкоджень), та групу злочинів, що порушують спеціальну заборону, тобто встановлену в нормативних актах іншої галузі права (злочини у сфері медичного обслуговування населення).

У зв'язку з неоднорідністю об'єктів посягань автор відмовляється від загального визначення родового об'єкту для усіх злочинів розділу ІІ Особливої частини КК України як суспільних відносин, що забезпечують життя та здоров'я особи. Автор пропонує виділити норми, що встановлюють відповідальність за злочини у сфері медичного обслуговування населення, у самостійний розділ Особливої частини КК України.

Для з'ясування сутності родового об'єкта злочину проводиться системно-структурний аналіз суспільних відносин у сфері медичного обслуговування населення. Встановлено, що родовим об'єктом вказаного злочину є суспільні відносини, що забезпечують охорону життя та здоров'я людини у сфері медичного обслуговування населення.

Обґрунтовується необхідність визначення моментів початку та припинення кримінально-правової охорони життя людини. Автор вважає, що кримінально-правова охорона життя людини починається з моменту початку пологового процесу. Із припиненням життя припиняється його кримінально-правова охорона. Вказується, що у законодавстві України момент біологічної смерті людини прирівнюється до моменту встановлення смерті її мозку.

Зазначається необхідність визначення та співвідношення понять "людина", "особа" та "особистість". В результаті аналізу цих понять робиться висновок, що поняття "людина" ширше поняття "особистість", оскільки включає в себе як біологічну основу, так і здатність бути соціальною істотою - особистістю. Водночас, "особа" є характеристикою людини як суспільної істоти, тобто особистості. Автор приєднується до існуючої в теорії кримінального права думки щодо необхідності усунення термінологічної неточності у назві розділу ІІ Особливої частини КК України шляхом заміни терміну "особа" на термін "людина", оскільки закон ставить під охорону життя будь-якої людини: як особистості, так і такої, що не має властивостей особистості (новонароджені, психічно хворі).

Ототожнюючи поняття "дослід" та "експеримент", автор дає визначення поняттю "дослід" у значенні відтворення будь-якого явища експериментальним шляхом, створення чого-небудь нового у певних умовах з метою дослідження, випробовування. Вказано, що на відміну від інших методів пізнання (аналіз, синтез, моделювання тощо) при експерименті об'єкт дослідження або відтворюється штучно, або ставиться у певні умови, що відповідають меті дослідження. При цьому для експерименту характерна багатократність повторення, підконтрольність умов, можливість вимірювання процесів спеціальними приладами.

Зазначено, що у міжнародному праві досліди над людиною за їх цільовим призначенням поділяються на: клінічні (терапевтичні), тобто пов'язані із застосуванням нових методів та засобів лікування хворих, та неклінічні (науково-дослідні), що мають суто наукову мету. Така класифікація закріплена в Основах законодавства України про охорону здоров'я (ч.1 ст.45).

Автор доводить, що притаманна дослідам над людиною здатність створювати небезпеку для її життя та здоров'я обумовлює наявність суспільної потреби в убезпеченні інтересів людини, недоторканності її особистих прав. Саме такою потребою обумовлено прийняття відповідних законодавчих норм, правил, які визначають належну поведінку осіб, що беруть участь у дослідженні. Дотримання відповідних норм та правил створює безпечні умови проведення досліду, що нейтралізують або зводять до мінімуму ризик заподіяння шкоди людині. З цього робиться висновок, що саме безпека дослідів сприяє збереженню життя та здоров'я піддослідної особи. Таким чином, на думку автора, предметом (соціальним інтересом) суспільного відношення, що охороняється нормою ст.142 КК України, є безпека дослідів над людиною. Суб'єктами (учасниками) зазначених відносин є особи, що проводять досліди (медичні працівники, науковці тощо), а також особи, над якими проводяться досліди. Зміст соціального зв'язку полягає у забезпеченні безпеки дослідів, тобто у створенні та збереженні такого стану, при якому нейтралізується чи мінімізується можливість вражаючого впливу на людину шкідливих та небезпечних чинників. Можливість такого впливу нейтралізується шляхом дотримання зобов'язаними суб'єктами вимог закону щодо умов та порядку проведення дослідів над людиною.

У зв'язку з цим обґрунтовується висновок, що безпосереднім об'єктом злочину, передбаченого ст.142 КК України, є суспільні відносини, що убезпечують досліди над людиною, а додатковим обов'язковим об'єктом є суспільні відносини, що забезпечують життя та здоров'я людини.

У підрозділі 2.2 "Об'єктивна сторона незаконного проведення дослідів над людиною" досліджуються ознаки об'єктивної сторони злочину, передбаченого ст.142 КК України.

Суспільно небезпечне діяння визначено у диспозиції ст.142 КК України як незаконне проведення медико-біологічних, психологічних або інших дослідів над людиною.

Під "проведенням досліду" автор розуміє вплив на організм людини будь-яким способом, внаслідок чого відбувається втручання у фізіологічні та психічні процеси її життєдіяльності. Такий вплив може відбуватися, на думку автора, тільки шляхом активної поведінки, тобто дії.

Зазначено, що у законодавстві України відсутнє визначення понять "медико-біологічний дослід", "психологічний дослід", "інші досліди". Автор обстоює тезу, що досліди, при проведенні яких використовуються знання про закономірності органічного життя, слід вважати медико-біологічними. Такі досліди пов'язані з безпосереднім (чи опосередкованим) фізичним впливом на організм людини з метою попередження і лікування хвороб, збереження та зміцнення здоров'я людини або з науковою метою. Зокрема, безпосередній фізичний вплив здійснюється у разі хірургічного втручання або при медикаментозному впливі на організм людини. При опосередкованому впливі дослідник використовує властивості температури, світла, звуку, радіохвиль тощо.

Водночас під "психологічним дослідом" автор розуміє дослід, що впливає на психіку людини, викликаючи спотворення відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини з подальшою зміною поведінки, або при адекватному сприйнятті дійсності породжує психічні процеси, характерні для певної особи при заданих умовах навколишнього середовища (наприклад, поміщення людини у штучно створені екстремальні умови).

Доведено, що застосування у ст.142 КК України терміну "інші досліди над людиною" є недоречним, оскільки будь-який вплив на біологічні об'єкти досліджує медицина, біологія та психологія. У зв'язку з цим вказівку в диспозиції ст.142 КК України на "інші досліди над людиною" пропонується виключити.

Враховуючи бланкетність диспозиції статті 142 КК України, існує потреба у зверненні до законодавства у сфері охорони здоров'я для з'ясування умов, при дотриманні яких дослід слід вважати законним.

Зазначено, що у законодавстві України питання умов та порядку проведення дослідів над людиною врегульовано лише частково. Так, ст.45 Основ законодавства України у сфері охорони здоров'я містить перелік умов застосування медико-біологічних експериментів на людях. При цьому порядок проведення медико-біологічних дослідів, а також умови та порядок застосування психологічних дослідів чинним законодавством не врегульовані. Таким чином, існує проблема відсутності регулятивного законодавства у зазначеній сфері, без чого бланкетна диспозиція кримінально-правової норми не має свого змістовного наповнення.

У результаті аналізу Основ законодавства України про охорону здоров'я, робиться висновок, що положення ст. ст.44 та 45 цього нормативного акту регулюють схожі питання, що стосуються умов проведення медико-біологічних експериментів над людьми (з терапевтичною метою - ч.2 ст.44, з науковою метою - ч.1 ст.45). Автор пропонує взяти за основу умови проведення медико-біологічних експериментів, викладені у ч.1 ст.45 Основ:

1) суспільно корисна мета;

2) наукова обгрунтованість;

3) перевага можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров'я або життя людини;

4) гласність;

5) повна інформованість та 6) вільна згода повнолітньої дієздатної фізичної особи, яка підлягає експерименту, щодо вимог його застосування;

7) збереження в необхідних випадках лікарської таємниці.

При детальному вивченні зазначених умов висувається та обгрунтовується теза про доцільність об'єднання повної інформованості та вільної згоди в одну умову (добровільна інформована згода) та виключення умов гласності й збереження лікарської таємниці. Водночас, пропонується додатково закріпити в якості умови вимогу проведення дослідів лише в акредитованих закладах охорони здоров'я.

Відмічається дискусійність питання щодо віднесення до вищезазначених умов отримання винагороди (майнового чи немайнового характеру) за участь у дослідженні. Враховуючи невизначеність цього питання як у науковій літературі, так і серед дослідників, автор відстоює позицію про передчасність розгляду оплатності чи безоплатності досліду в якості обов'язкової умови його правомірності.

Робиться висновок, що обов'язковими умовами законності медико-біологічних дослідів над людиною є:

1) суспільно корисна мета;

2) наукова обґрунтованість;

3) перевага можливого успіху над ризиком спричинення тяжких наслідків для здоров'я або життя людини;

4) добровільна інформована згода піддослідної особи та (або) її законних представників;

5) проведення досліду в акредитованих закладах охорони здоров'я.

Висловлюється припущення, що зазначені умови, з урахуванням певних особливостей, можуть бути застосовані як до терапевтичних, так і до наукових дослідів, а також братися за основу при розробленні умов проведення психологічних дослідів над людиною.

Окреслено нагальну потребу в розробці та прийнятті регулятивного законодавства щодо порядку проведення медико-біологічних та психологічних дослідів над людиною.

Вирішуючи питання про відмежування злочину, передбаченого ст.142 КК України, від суміжних, автор враховує сферу правоохоронюваних інтересів, характер діяння, правовий статус суб'єкта злочину, форму вини та інші ознаки.

Далі досліджуються суспільно небезпечні наслідки незаконного проведення дослідів над людиною.

Суспільно небезпечні наслідки у ч.1 ст.142 КК України сформульовані як "створення небезпеки для життя чи здоров'я людини", а в ч.2 - "спричинення тривалого розладу здоров'я потерпілого".

Автор приєднується до точки зору, що створення небезпеки є різновидом суспільно небезпечного наслідку, а злочин, передбачений ст.142 КК України, за конструкцією об'єктивної сторони є злочином з матеріальним складом.

Враховуючи, що за своєю природою дослід завжди пов'язаний із впливом дослідника на організм піддослідного і небезпека для життя та здоров'я людини виникає у будь-якому випадку проведення досліду, обґрунтовується недоцільність відокремлення створення небезпеки в якості суспільно небезпечного наслідку в диспозиції ч.1 ст.142 КК України. У зв'язку з цим автор пропонує змінити юридичну конструкцію складу злочину шляхом вказівки у диспозиції ч.1 ст.142 КК України на суспільно небезпечний наслідок у вигляді фактичного настання шкоди.

Доведено, що найбільш прийнятним суспільно небезпечним наслідком незаконного проведення дослідів над людиною є заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження. Тому пропонується у диспозиції ч.1 ст.142 КК України замінити формулювання "…якщо це створювало небезпеку для її життя чи здоров'я" на "…що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесні ушкодження". Водночас з диспозиції ч.2 ст.142 КК України вказівка на суспільно небезпечний наслідок у вигляді тривалого розладу здоров'я потерпілого потребує виключення.

Автор відстоює тезу, що заподіяння шкоди життю та здоров'ю людини кваліфікується за ст.142 КК України лише у тому випадку, коли головною причиною буде визнано порушення закріплених у законодавстві вимог, що убезпечують проведення дослідів над людиною. Доведено, що причинний зв'язок, як ознака об'єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст.142 КК України, має опосередкований характер (шкода життю та здоров'ю піддослідного заподіюється опосередковано - через порушення умов та порядку проведення дослідів).

У підрозділі 2.3 "Кваліфікуючі ознаки незаконного проведення дослідів над людиною" автором більш детально розглянуті кваліфікуючі ознаки вказаного складу злочину:

1) щодо неповнолітнього;

2) щодо двох або більше осіб;

3) шляхом примушування або обману.

Автор вважає за доцільне у ч.2 ст.142 КК України додатково в якості кваліфікуючої ознаки закріпити повторність, що означатиме вчинення даного злочину особою, яка раніше вчинила такий злочин. Також пропонується доповнити статтю 142 частиною третьою у наступній редакції: "Дії, передбачені частиною першою, другою цієї статті, якщо вони спричинили смерть потерпілого або інші тяжкі наслідки, - караються…".

Розділ 3 "Суб'єктивні ознаки незаконного проведення дослідів над людиною" складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 "Суб'єктивна сторона незаконного проведення дослідів над людиною" встановлюється психічне ставлення суб'єкта до об'єктивних ознак складу злочину - суспільно небезпечного діяння та його наслідків.

Дослідження суб'єктивної сторони складу злочину проводиться відповідно до авторської редакції ст.142 КК України, яка передбачає матеріальний склад злочину з фактичним настанням наслідків (у ч.1 - середньої тяжкості тілесні ушкодження, у ч.3 - смерть потерпілого або інші тяжкі наслідки).

Встановлюючи психічне ставлення суб'єкта до суспільно небезпечного діяння як ознаки об'єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст.142 КК України, автор зазначає, що особа, яка умисно вчиняє даний злочин, повинна усвідомлювати не лише характер свого діяння, а й те, що вона порушує нормативні вимоги щодо умов та порядку проведення дослідів над людиною. У такому разі вольове ставлення особи знаходить свій вияв у бажанні вчинити посягання (прямий умисел). Предметом волі при умислі (щодо діяння) є порушення професійних обов'язків по дотриманню встановлених законодавством умов та порядку проведення дослідів над людиною.

На думку автора, при незаконному проведенні дослідів над людиною ставлення особи до діяння може бути усвідомлюваним (умисна форма вини) або неусвідомлюваним (необережна форма вини). Доведено, що неусвідомлення суб'єктом фактичної сторони неправомірно вчиненого діяння свідчить лише про злочинну недбалість. При цьому вольова ознака недбалого порушення умов та порядку проведення дослідів полягає в тому, що особа, маючи нормативний обов'язок та реальну можливість усвідомити суспільно небезпечний характер свого діяння, не мобілізує свої психічні здібності для такого усвідомлення.

В результаті дослідження психічного ставлення суб'єкта до суспільно небезпечних наслідків незаконного проведення дослідів над людиною робиться висновок, що воно характеризується необережною формою вини у вигляді злочинної самовпевненості або злочинної недбалості. Наведене твердження засноване на аналізі ознак об'єктивної сторони розглядуваного злочину, під час якого було вказано на позитивний характер професійної діяльності по убезпеченню дослідів над людиною. Тим самим бажання або свідоме припущення настання суспільно небезпечних наслідків у виді шкоди життю та здоров'ю людини виключається, оскільки такі види вольового ставлення принципово змінюють характер вчинюваного суспільно небезпечного діяння.

Таким чином, суб'єктивна сторона незаконного проведення дослідів над людиною може бути охарактеризована в межах змішаної або необережної форм вини. Зокрема, психічне ставлення суб'єкта до суспільно небезпечного діяння може виражатися у виді прямого умислу чи злочинної недбалості, а ставлення до суспільно небезпечних наслідків - лише у формі необережності (злочинна самовпевненість чи злочинна недбалість). При цьому у разі умисного вчинення діяння ставлення до наслідків може бути як злочинно самовпевненим, так і злочинно недбалим, а якщо діяння вчиняється через злочинну недбалість - ставлення до наслідків може бути тільки злочинно недбалим. Оскільки вирішальну роль у криміналізації діяння відіграють наслідки (ставлення до них), розглядуваний злочин у цілому є необережним.

У підрозділі 3.2 "Суб'єкт незаконного проведення дослідів над людиною" досліджуються спеціальні ознаки суб'єкта злочину.

Автор відстоює тезу, що суб'єктом злочину за ст.142 КК України може бути лише спеціальний суб'єкт, тобто особа, яка має спеціальні знання, досвід та навички у галузі медицини чи психології, здатна оцінити можливий терапевтичний ефект (чи наукову цінність) експериментальних методів, застосувати такі методи, припинити дослід у разі виникнення загрозливих процесів в організмі людини та вжити необхідні заходи для усунення загрози. Зазначено, що суб'єктом цього злочину, передусім, може бути особа, яка займається медичною діяльністю на професійній основі. При цьому доведено, що серед фахівців у галузі медицини лише лікарі можуть бути визнані суб'єктами вказаного злочину.

На підставі аналізу законодавства, що регулює діяльність цілителів, робиться висновок, що низький у порівнянні з лікарем рівень знань у галузі медицини, неможливість самостійного прийняття рішень у складних випадках тощо унеможливлюють легалізацію діяльності по проведенню медико-біологічних експериментів на людях для такої категорії осіб. Водночас, цілителі за певних умов (вища психологічна або медична та відповідна післядипломна освіта) можуть бути допущені до проведення психологічних дослідів над людиною і у разі порушення умов та порядку їх здійснення нести кримінальну відповідальність за ст.142 КК України.

Автор виокремлює ще одну категорію осіб, яка може виступати у якості суб'єкта цього злочину. Положення чинного законодавства у сфері охорони здоров'я дають підстави стверджувати, що психолог має право проводити психологічні досліди над людиною, проте лише з науковою метою.

Зазначено, що безпосередні керівники та інші службові особи, які не є виконавцями незаконного досліду, а лише здійснюють організаційний та документальний супровід, мають нести відповідальність за ст.364 КК України.

Інші особи, окрім вищезазначених, за проведення дослідів над людиною і заподіяння шкоди життю чи здоров'ю потерпілого підлягають відповідальність на загальних підставах (злочини проти життя та здоров'я особи).

Задля усунення неодностайного тлумачення ознак суб'єкта досліджуваного злочину автор пропонує включити до диспозиції ч.1 ст.142 КК України вказівку на спеціальний суб'єкт. У цьому випадку вона набуде наступного виду: "Незаконне проведення фахівцем медико-біологічних …".

У висновках сформульовано основні теоретичні положення, отримані в результаті дослідження, а саме: доведено, що встановлення кримінальної відповідальності за незаконне проведення дослідів над людиною відбулося із врахуванням історичного, міжнародно-правового та зарубіжного досвіду правового регулювання такого роду діянь; встановлено, що криміналізація незаконного проведення дослідів над людиною виступила закономірним та соціально обумовленим кроком; визначено законодавство, що регулює умови та порядок проведення дослідів над людиною, та запропоновано авторський проект умов, при порушенні яких дослід вважається незаконним; здійснено кримінально-правову характеристику об'єктивних, суб'єктивних та кваліфікуючих ознак складу злочину, передбаченого ст.142 КК України, та внесено пропозиції щодо удосконалення диспозиції статті; встановлено особливості кваліфікації цього злочину й співвідношення його із суміжними складами. З огляду на це, запропоновано авторську редакцію ст.142 КК України: