Обмеження основних прав та свобод людини і громадянина як інститут конституційного права України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Спеціальність 12.00.02 - конституційне право; муніципальне право

Обмеження основних прав та свобод людини і громадянина як інститут конституційного права України

Стрекалов Андрій Євгенович

Харків 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі конституційного та міжнародного права Харківського національного університету внутрішніх справ МВС України

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Серьогін Віталій Олександрович, Харківський національний університет внутрішніх справ, начальник кафедри конституційного та міжнародного права.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, доцент Барабаш Юрій Григорович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, завідувач кафедри конституційного права України; кандидат юридичних наук, доцент, Боняк Валентина Олексіївна, Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, начальник кафедри конституційного та міжнародного права.

Захист відбудеться «08» жовтня 2010 року о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.02 у Харківському національному університеті внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, пр-т 50-річчя СРСР, 27.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківського національного університету внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, пр-т 50-річчя СРСР, 27.

Автореферат розісланий «04» вересня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В.О. Серьогін

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дисертаційного дослідження обумовлена потребами сучасної політико-правової теорії та практики, необхідністю формування ефективної системи реалізації та захисту основних прав і свобод в Україні. Конституційне визнання людини, її прав і свобод найвищою соціальною цінністю передбачає формування нових поглядів на взаємовідносини особи, суспільства і держави, вимагає від останньої створення ефективного механізму забезпечення декларованих гуманістичних пріоритетів. Одним з важливих елементів такого механізму є встановлення обґрунтованих, юридично виважених обмежень основних прав і свобод людини і громадянина, спрямованих на створення балансу між інтересами індивіда, суспільства і держави. Це зумовлює необхідність розробки та постійного вдосконалення як нормативних приписів, що дозволяють втручатись у свободу реалізації людиною належних їй прав і свобод, так і механізму державного захисту цих прав і свобод у цілому. Успішне вирішення названих завдань є неможливим без належної доктринальної бази.

У вітчизняній та зарубіжній юридичній літературі з проблем правового статусу особи тема їх обмеження вже отримала певне висвітлення. Так, у працях видатних представників класичної філософії й соціології права (В.Н. Дурденевський, Г. Єллінек, Б.А. Кістяківський, М.М. Ковалевський, П.І. Новгородцев, Г. Мейєр, Є.М. Трубєцкой, Б.М. Чичерін та ін.) закладений значний потенціал теоретичного осмислення того, що являє собою обмеження правом свободи людини і якими є його (обмеження) основні елементи і характеристики. Окремі конституційно-правові аспекти проблеми обмеження основних прав і свобод людини розкриті у творах деяких сучасних теоретиків права і конституціоналістів, у т.ч. С.А. Авакьяна, В.М. Агєєва, С.С. Алексєєва, А.В. Ашихміної, М.В. Баглая, В.В. Барбіна, Д.І. Делєва, О.В. Должикова, К.В. Єгорової, А.Л. Кононова, В.В. Лапаєвої, А.В. Малько, О.В. Осинської, С.В. Пчелінцева, М.Ф. Селівона, Ю.М. Тодики, О.О. Троїцької, М.О. Хлобустова, Н.А. Щеголєвої, І.Д. Ягофарової та ін. Проте конституційно-правова проблематика обмежень основних прав і свобод в Україні досі ще не була предметом самостійного конституційно-правового дослідження на дисертаційному рівні.

Означені обставини обумовлюють потребу в поглибленому дослідженні конституційних підстав, критеріїв припустимості та форм обмеження основних прав і свобод особи в Україні. Особливої актуальності ця тематика має для оптимізації судової практики та правоохоронної діяльності, оскільки саме суди та правоохоронні органи найбільш часто виступають в якості суб'єктів публічної влади, які безпосередньо обмежують основні права і свободи громадян.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах та відповідно до Пріоритетних напрямків наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення та впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004-2009 років, затверджених наказом МВС України № 755 від 5 липня 2004 р. та Пріоритетних напрямів наукових досліджень харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 рр., схвалених Вченою Радою ХНУВС 23 грудня 2005 р., протокол № 12.

Мета і завдання дисертаційного дослідження. Мета даної роботи полягає у формуванні цілісної концепції обмеження основних прав і свобод як інституту конституційного права України. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

- надати розгорнуту характеристику інституту обмеження основних прав і свобод, в т.ч. його предмет, систему, джерела та місце в загальній системі конституційного права України;

- сформулювати авторське визначення обмеження основних прав і свобод особи;

- з'ясувати основні ознаки обмеження основних прав і свобод особи, відокремивши його від суміжних понять;

- розкрити систему принципів обмеження основних прав і свобод особи за чинним законодавством України;

- запропонувати класифікацію обмежень основних прав і свобод, передбачені чинним законодавством України;

- визначити міжнародно-правові стандарти щодо обмеження основних прав і свобод, з'ясувати ступінь відповідності вітчизняного конституційного законодавства цим стандартам;

- розкрити зміст, види, підстави та порядок запровадження правообмежувальних заходів, що використовуються при введенні особливих правових режимів, у виборчому процесі та в рамках боротьби зі злочинністю;

- виявити недоліки чинного законодавства, що регламентує обмеження основних прав і свобод, надати конкретні пропозиції щодо їх усунення.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, пов'язані з обмеженням основних прав і свобод особи в Україні.

Предметом дослідження є сукупність конституційно-правових норм, що закріплюють підстави, види та порядок запровадження і скасування обмежень основних прав і свобод особи в Україні.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є філософський діалектико-матеріалістичний підхід, що передбачає розгляд основних прав і свобод як об'єктивної суспільної реальності, що постійно розвивається під впливом внутрішніх протиріч при активній, творчій ролі людини. Історико-правовий метод дослідження застосовувався для дослідження еволюції конституційно-правового регулювання обмежень основних прав і свобод (підрозділ 1.1). Підстави, принципи та критерії обмеження основних прав і свобод за законодавством України (підрозділ 1.3) розглядалися за допомогою системно-структурного і структурно-функціонального методів. Сучасні конституційні моделі та види обмеження основних прав і свобод (підрозділи 1.3, 2.1-2.4) досліджувалися у порівняльно-правовому плані. Окремі організаційно-правові механізми обмеження основних прав і свобод за законодавством України (розділ 2) аналізувалися за допомогою формально-логічного та формально-юридичного методів. Логіко-семантичний метод надав можливість сформулювати рекомендації щодо внесення змін і доповнень до чинного конституційного законодавства (підрозділи 2.1-2.4). У роботі над усіма структурними підрозділами дисертації широко використову-валися такі логічні прийоми, як аналіз і синтез, визначення і класифікація.

Емпіричну базу дослідження складають матеріали практичного застосування чинного українського й зарубіжного законодавства, що регулює обмеження основних прав і свобод, в тому числі рішення Конституційного Суду України, результати соціологічних опитувань.

Нормативну основу дослідження склали Конституція України та конституції зарубіжних держав, міжнародно-правові акти, національне законодавство, що регулює основи правового статусу особи.

Наукова новизна роботи визначається тим, що вона є першим серед вітчизняних досліджень, присвяченим аналізу обмежень основних прав і свобод як комплексного конституційно-правового інституту.

Розробка теми дисертаційного дослідження дозволила авторові виявити й запропонувати наступні положення, що виносяться на захист:

1. Уперше у вітчизняній юридичній науці:

- надано розгорнуту характеристику інституту обмеження основних прав і свобод як комплексного конституційно-правового інституту, в т.ч. визначено його предмет, систему, джерела та місце в загальній системі конституційного права України;

- сформульовано авторське визначення обмеження основних прав і свобод особи, під яким пропонується розуміти правомірне, цілеспрямоване кількісне та (або) якісне применшення у процесі правореалізації тих можливих моделей поведінки (правомочностей), які складають основне право (свободу) особи, з боку інших осіб;

- з'ясовано основні ознаки обмеження основних прав і свобод особи, в т.ч. виключно законний, тимчасовий, цільовий, недискримінаційний, суспільно корисний характер, звуження обсягу і змісту потенційних можливостей особи та ін., внаслідок чого його відокремлено від суміжних понять;

- розкрито систему конституційно закріплених принципів обмеження основних прав і свобод в Україні; серед них: неприпустимість звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів; неприпустимість обмежень дискримінаційного характеру; неприпустимість підзаконного обмеження основних прав і свобод; неможливість обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, крім випадків, передбачених Конституцією; неможливість будь-яких обмежень окремих прав і свобод, прямо передбачених Конституцією; неприпустимість внесення таких змін до Конституції України, які передбачають обмеження прав і свобод людини і громадянина;

- сформульовано визначення підстав обмеження прав і свобод людини і громадянина як зумовлених політико-правовою концепцією свободи особи причин, котрі детермінують (зумовлюють) закріплення в конституції та інших правових актах кількісного та (або) якісного применшення прав і свобод, забезпечують додержання необхідного балансу між інтересами особи, суспільства і держави; здійснено класифікацію підстав обмеження основних прав і свобод за їх цільовою спрямованістю;

- виокремлено три способи конституційного закріплення (формули) обмежень основних прав і свобод, що використовуються у сучасній політико-правовій практиці: а) спосіб „генеральної клаузули”; б) відсильний спосіб (спосіб конкретних застережень); в) комбінований спосіб, тобто поєднання „генеральної клаузули” і конкретних застережень; зроблено висновок, що в Україні, як і в інших країнах СНД, використовується останній, третій спосіб;

- визначено міжнародно-правові стандарти щодо обмеження основних прав і свобод; здійснено їх систематизацію за змістом вимог;

- обґрунтовано тезу про те, що правові норми щодо обмеження основних прав і свобод являють собою комплексний інститут конституційного права, якому притаманні: єдність предмету правового регулювання (однорідність відповідних суспільних відносин); наявність спеціальних принципів правового регулювання; відносна автономність норм, що його складають; особливий суб'єктно-об'єктний склад, функціональна спеціалізація; об'єктивація у самостійних структурних елементах системи законодавства.

2. Удосконалено:

- характеристику системи конституційних принципів обмеження основних прав і свобод в Україні шляхом їх поділу на загальні і спеціальні, а також прямо закріплені в Конституції, і ті, що не одержали безпосереднього закріплення в Основному Законі, але відображені в змісті його норм;

- положення про види гарантій прав людини в умовах особливих правових режимів; серед таких гарантій виокремлено: а) жорсткі процедурні умови запровадження особливих режимів; б) неприпустимість обмеження в умовах надзвичайного та воєнного стану прав і свобод людини і громадянина, зазначених у ч. 2 ст. 64 Конституції України; в) парламентський і судовий контроль, а також прокурорський нагляд за додержанням прав людини; г) обов'язкове повідомлення світової спільноти про підстави, строки і територіальні межі запровадження особливого правового режиму, а також про обсяг і зміст правообмежувальних заходів, що запроваджуються в цей період;

- характеристику системи обмежень основних прав і свобод громадян у межах кримінального процесу шляхом їх поділу на чотири групи: 1) обмеження, що є елементом (складовою частиною) спеціального правового статусу учасника кримінального процесу; 2) обмеження, що випливають із запобіжних заходів; 3) обмеження, що випливають зі слідчих дій; 4) обмеження, пов'язані зі здійсненням оперативно-розшукової діяльності;

- положення про види обмежень основних прав і свобод людини у виборчому процесі; серед таких обмежень виокремлено: 1) виборчі цензи, в т.ч. ценз осілості, ценз законослухняності та лінгвістичний ценз; 2) анулюючі обмеження, в т.ч. вимоги щодо несумісності та невиборності; 3) лімітні обмеження, в т.ч. обмеження щодо можливості бути певним суб'єктом виборчого процесу, обмеження щодо проведення окремих заходів у межах виборчого процесу та участі в них, а також додаткові кваліфікації.

3. Дістали подальшого розвитку:

- наукові підходи щодо класифікації обмежень основних прав і свобод, передбачених чинним законодавством України; запропоновано загальний поділ таких обмежень за такими критеріями: видом прав і свобод, котрі обмежуються; часом дії; широтою охоплення; сферою використання; змістом; способом здійснення;

- вчення про зміст, види, підстави і порядок запровадження правообмежувальних заходів, що використовуються при введенні особливих правових режимів, у виборчому процесі та в рамках боротьби зі злочинністю;

- пропозиції щодо внесення змін і доповнень чинного законодавства, спрямованих на більш ефективне гарантуванню основних прав і свобод при запровадженні певних правообмежувальних заходів, у т.ч. щодо неприпустимості одночасного функціонування на тотожній території двох різних особливих режимів та уніфікації загального переліку й формулювань (юридичних конструкцій) обмежень основних прав і свобод, передбачених законами України „Про правовий режим надзвичайного стану” та „Про правовий режим воєнного стану”.

Практичне значення результатів дисертаційного дослідження полягає в тому, що вони розширюють основу для подальших наукових досліджень інституту обмеження основних прав і свобод і можуть бути використані при розробці навчальної й методичної літератури, а також у процесі законотворчої діяльності. Теоретичні положення дисертаційного дослідження можуть бути використані в навчальному процесі при викладенні дисциплін „Конституційне право України”, „Державне право зарубіжних країн”, „Конституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина”, „Забезпечення прав людини у правоохоронній діяльності”. Вони можуть бути використані в процесі удосконалення конституційного законодавства, що регулює основи правового статусу особи в Україні.

Апробація результатів дослідження. Висновки, положення, оцінки, пропозиції й рекомендації, сформульовані в дисертаційному дослідженні, обговорені на засіданні кафедри конституційного та міжнародного права Харківського національного університету внутрішніх справ і впроваджені в навчальний процес шляхом їх використання при розробці лекційних курсів та робочих навчальних програм з дисциплін „Конституційне право України” та „Конституційні права, свободи та обов'язки громадян”. Основні результати дисертаційного дослідження були оприлюднені на двох „круглих столах” та трьох наукових конференціях, у тому числі на двох міжнародних.

Публікації. Основні положення дисертації було викладено у 7 наукових працях, в тому числі у 4 статтях у фахових виданнях і 3 тезах доповідей на наукових конференціях.

Структура дисертації зумовлена науковими цілями, завданнями й логікою дослідження. Робота складається з вступу, двох розділів, розподілених на сім підрозділів, висновків і списку використаної літератури (224 найменування). Загальний обсяг дисертації складає 204 сторінки, у т.ч. основного тексту - 182 сторінки.

2. Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються ступінь його наукової розробленості, мета і завдання роботи, її методологічна основа та наукова база, а також основні положення, які виносяться на захист. Підкреслюються наукова новизна і практична значимість результатів дослідження.

Розділ 1 «Обмеження основних прав та свобод людини і громадянина як конституційно-правова категорія” складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню теоретико-методологічних аспектів теми дисертації.

У підрозділі 1.1. «Поняття, види та способи обмежень основних прав і свобод» досліджено правову природу та особливості правового регулювання обмежень основних прав і свобод в Україні. Констатується, що обмеження прав і свобод людини і громадянина - це один з найважливіших аспектів взаємовідносин людини і держави. Вони мають на меті знаходження компромісу між суспільною, державною необхідністю й інтересами право володаря; при цьому з позиції права як основного інструмента захисту особи від свавілля держави, роль обмежень прав і свобод полягає в захисті суспільства, прав і свобод інших осіб від свавілля правокористувача (людини, громадянина). В Україні традиційне для світової політико-правової теорії й практики правило, згідно з яким здійснення прав і свобод людини і громадянина не повинно порушувати права і свободи інших осіб, закріплено на найвищому - конституційному рівні (ст. 23).

З'ясовано, що обмеження основних прав (свобод) людини і громадянина являє собою правомірне, цілеспрямоване кількісне та (або) якісне применшення у процесі правореалізації тих можливих моделей поведінки (правомочностей), які складають основне право (свободу) особи, з боку інших осіб. При цьому під применшенням розуміється виключення або звуження обсягу й змісту основних прав і свобод.

Виокремлюються дві основні грані змісту поняття обмеження прав людини. По-перше, обмеження являє собою вилучення деяких правомочностей із загального набору правомочностей, що складають права і свободи людини і громадянина. Таке вилучення, тобто кількісне і якісне зменшення вже приналежних людині прав і свобод, відбувається в силу різного роду об'єктивних або суб'єктивних обставин, що можуть мати громадсько-політичний, соціально-економічний характер і навіть екологічний характер. По-друге, обмеження виявляє собою звуження обсягу й (або) змісту конкретних прав і свобод шляхом установлення носіями влади просторових меж, тимчасових рамок, кола осіб або певних варіантів поведінки індивідів.

Конституційні обмеження прав і свобод класифіковано за шістьома підставами: а) залежно від виду прав і свобод, котрі обмежуються; б) за часом дії; в) за широтою охоплення; г) за сферою використання; д) за змістом; е) за способом здійснення.

З'ясовано, що в сучасній політико-правовій практиці вживаються три способи конституційного закріплення (формули) обмежень основних прав і свобод: а) спосіб „генеральної клаузули”; б) відсильний спосіб (спосіб конкретних застережень); в) комбінований спосіб, тобто поєднання „генеральної клаузули” і конкретних застережень. В Україні, як і в інших країнах СНД, використовується останній, третій спосіб. При відсильному та комбінованому способах конституційного формулювання обмежень основних прав і свобод можуть використовуватися дві форми застережень: а) застереження щодо закону; б) застереження щодо правового стану. У свою чергу, застереження щодо закону може бути абстрактним (загальним) або казуальним (конкретним). У Конституції України 1996 р. використовуються усі названі форми застережень.

У підрозділі 1.2. «Міжнародно-правові стандарти щодо обмеження основних прав і свобод» здійснено аналіз комплексу міжнародно-правових документів, у яких міститься позиція світової спільноти щодо підстав, меж, способів та порядку реалізації обмежень основних прав і свобод як певного відступу держав від узятих на себе міжнародних зобов'язань.

Під міжнародно-правовими стандартами щодо припустимості обмеження прав людини і громадянина слід розуміти такі, що встановлюються за згодою держав, мінімальні вимоги, котрі передбачають їх реалізацію національними властями і передбачають оцінку відповідності їм внутрішньодержавних норм у процесі нормотворчості та правозастосування. Незважаючи на свободу розсуду національних властей щодо обмеження основних прав, які випливають з міжнародних стандартів, у разі вичерпання внутрішньодержавних засобів їх правового захисту індивід може звернутися до наднаціональних органів за оцінкою припустимості таких обмежень.

Звернуто увагу на те, що у міжнародно-правових актах, які передбачають можливість обмеження прав людини, використовується декілька термінів, що відображають дане явище. Так, у Загальній декларації прав людини 1948 р. (п. 2 ст. 29), Пакті про економічні, соціальні й культурні права 1966 р. (ст. 4), Документі Копенгагенської наради Конференції з людського виміру НБСЄ 1990 р. (ст. 24) вживається термін «обмеження»; у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 р. (ст. 4) - термін «відступ від своїх зобов'язань», в Американській конвенції про права людини (ст. 27) - термін «призупинення гарантій», а в Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. вживаються на рівних два терміни - «обмеження» (ст. 8-11, 18) і «відступ від своїх зобов'язань» (ст. 15).

Особлива увага приділена з'ясуванню тих вимог, що містяться у документах, схвалених групами експертів з міжнародного права, запрошених Міжнародною комісією юристів, зокрема Лімбургських принципах щодо зобов'язань держав-учасниць Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, Сіракузьких принципах тлумачення обмежень і відступів від положень Міжнародного пакту про громадянські й політичні права та Йоханесбурзьких принципах „Національна безпека, свобода самовираження і доступ до інформації”.

Перелічені документи підкреслюють, що користування правами людини не повинно обмежуватися. Тим не менш, коли це потрібно, вони встановлюють чіткі обґрунтування, конкретні межі запровадження обмежень прав і цілі можливих відступів від тих прав, котрі захищені міжнародними угодами. З одного боку, це дозволяє державі, посилаючись на дію відповідних міжнародно-правових норм, запроваджувати вимушені обмеження на користування певними правами, а з іншого - захищає громадян від свавільних дій держави щодо обмеження їх прав.

Аналіз міжнародних документів показує, що міжнародні стандарти обмеження прав і свобод включають в себе вимоги, які визначають: 1) правову основу (нормативну базу) обмежень; 2) мету обмежень; 3) підстави обмежень (обставини, що викликають їх необхідність); 4) принципи запровадження обмежень; 5) характер і зміст обмежень; 6) перелік прав і свобод, котрі не підлягають жодним обмеженням; 7) права і свободи, що можуть бути обмежені; 8) порядок запровадження обмежень. Усі ці стандарти мають враховуватися державами при розробці, прийнятті та реалізації національного законодавства про права людини і громадянина, а контроль за їх додержанням здійснюють компетентні міжнародні органи.

Законні підстави для обмежень (такі, як попередження безпорядків чи злочинів, а також захист прав і свобод інших осіб) встановлені відповідними міжнародними документами універсального чи регіонального характеру в галузі прав людини, у зв'язку з чим у національному законодавстві додаткові підстави запроваджувати не слід. Статті відповідних міжнародно-правових актів не є дозволом на застосування обмежень; тягар доказування законності будь-яких підстав для накладення обмежень цілком покладається на органи влади.

Звертається увага на те, що суттєву роль у виробленні міжнародних стандартів щодо правомірного обмеження основних прав і свобод відіграють договірні (конвенційні) органи, що існують у галузі міжнародного захисту прав людини. Зокрема, це стосується досягнення універсального розуміння підстав і міри можливого обмеження основних прав і свобод людини. За певних умов, наприклад, якщо держави будуть неухильно слідувати коментарям загального порядку, положення, що в них містяться, можуть набути статусу звичаєвих норм міжнародного права і стати обов'язковими для держав.

У підрозділі 1.3 «Підстави, принципи та критерії обмеження основних прав і свобод за законодавством України» досліджено основні юридичні характеристики даного інституту в нашій державі.

З'ясовано, що конституційні цілі обмеження прав і свобод людини і громадянина: 1) визначаються інтересами різноманітних суб'єктів і передбачають забезпечення справедливого регулювання взаємовідносин особи і держави; 2) будучи юридично закріпленими в Конституції, створюють для учасників взаємні права та обов'язки; 3) є провідними орієнтирами для нормотворчого процесу; 4) пояснюють призначення обмежень і виправдовують їх існування; 5) поширюються на всі права і свободи; 6) являють собою матеріальні й духовні результати, котрі досягаються шляхом закріплення конкретних обмежень у нормативно-правових актах та їх наступної реалізації; 7) виконують функцію виховання громадянськості й моральності, піклування про справедливість і утвердження законності в суспільстві та державі.

На жаль, у Конституції України, на відміну від багатьох зарубіжних аналогів, узагальнюючої статті щодо обмеження прав і свобод особи взагалі немає. Натомість вітчизняний законодавець йде від зворотнього. Виходячи з того, що будь-які обмеження прав і свобод є певними відхиленнями від принципу рівноправності, у ч. 2 ст. 24 Основного Закону він встановлює перелік „неналежних підстав” правообмеження: „Не може бути… обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками”. Загалом, системний аналіз розділу ІІ чинної Конституції України дав змогу зробити висновок, що в якості законних підстав обмеження тих чи інших прав і свобод можуть виступати необхідність: а) запобігти злочинові (ч. 3 ст. 29, ст. 31); б) перепинити злочин (ч. 3 ст. 29); в) врятування життя людей та майна (ч. 3 ст. 30); г) безпосереднього переслідування осіб, які підозрюються у вчиненні злочину (ч. 3 ст. 30); ґ) з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи (ст. 31); д) забезпечити інтереси національної безпеки (ч. 2 ст. 32; ч. 3 ст. 34; ч. 1 ст. 36; ч. 2 ст. 39); е) забезпечити інтереси територіальної цілісності (ч. 3 ст. 34); є) забезпечити інтереси громадського порядку (ч. 3 ст. 34; ч. 2 ст. 35; ч. 1 ст. 36; ч. 2 ст. 39); ж) охорони здоров'я населення (ч. 3 ст. 34; ч. 2 ст. 35; ч. 1 ст. 36; ч. 2 ст. 39); з) захисту репутації інших людей (ч. 3 ст. 34); и) захисту прав і свобод інших людей (ч. 2 ст. 32; ч. 3 ст. 34; ч. 2 ст. 35; ч. 1 ст. 36; ч. 2 ст. 39); і) запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно (ч. 3 ст. 34); ї) підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ч. 3 ст. 34); к) охорони моральності населення (ч. 2 ст. 35); забезпечення економічного добробуту (ч. 2 ст. 32).

У деяких випадках Конституція України передбачає можливість обмеження основних прав і свобод, не зазначаючи при цьому конкретних підстав. Зокрема, ч. 2 і 3 ст. 36 передбачають, що обмеження щодо членства у політичних партіях і професійних спілках встановлюються виключно цією Конституцією і законами України. У свою чергу, ч. 2 ст. 42 закріплює, що підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом. Ч. 4 ст. 44 передбачає можливість заборони страйку на підставі закону.

Принципи обмеження основних прав і свобод, передбачені вітчизняним конституційним законодавством, умовно можна розподілити на загальні та спеціальні. До загальних належать ті принципи, які стосуються всіх аспектів правового статусу особи в цілому, водночас отримуючи особливе відображення у кожному з інститутів, у т.ч. і в інституті обмеження прав людини (найвищої соціальної цінності людини, невідчужуваності й невід'ємності основних прав і свобод, рівноправності, визнання міжнародно-правових стандартів у галузі прав людини тощо).

Спеціальні принципи обмеження прав людини притаманні тільки цьому інституту й відображають його специфіку на тлі загальних закономірностей конституційного права. Окремі з них отримали безпосереднє закріплення в тексті Конституції України, інші ж можуть бути виведені логічним шляхом зі змісту низки конституційно-правових норм. До числа конституційно закріплених принципів обмеження основних прав і свобод належать: а) неприпустимість звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів (ч. 3 ст. 22); б) неприпустимість обмежень дискримінаційного характеру, тобто за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ч. 2 ст. 23); в) неприпустимість підзаконного обмеження основних прав і свобод (ч. 3 ст. 34, ч. 2 ст. 35, ч. 2 ст. 39 та ін.); г) неможливість обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, крім випадків, передбачених Конституцією (ч. 1 ст. 64); ґ) неможливість будь-яких обмежень окремих прав і свобод, прямо передбачених Конституцією (ч. 2 ст. 64); д) неприпустимість внесення таких змін до Конституції України, які передбачають обмеження прав і свобод людини і громадянина (ч. 1 ст. 157). Прямо не закріплені у тексті Конституції, але відображені в її змісті, а тому такі, що виводяться логічним шляхом, наступні принципи обмеження основних прав і свобод людини і громадянина: а) правомірності (легітимності); б) необхідності (виправданості); в) пропорційності (домірності); г) виключності; д) орієнтованості на інтереси людини і громадянина.

Розділ 2 «Окремі організаційно-правові механізми обмеження основних прав і свобод за законодавством України» складається з чотирьох підрозділів і присвячений характеристиці окремих процедур обмеження основних прав і свобод за чинним законодавством України, які, з одного боку, є найбільш суттєвими й масовими, а з іншого, переконливо доводять наявність у межах системи конституційного права України комплексного інституту обмеження основних прав і свобод.

У підрозділі 2.1. «Обмеження основних прав і свобод в умовах особливих правових режимів» розкриваються підстави, міри й порядок реалізації обмежень основних прав і свобод в умовах надзвичайного чи воєнного стану. право законодавство злочинність

З'ясовано, що конституційно-правовий інститут особливих правових режимів включає в себе правові норми, які визначають (регламентують) такі питання: а) порядок прийняття рішення про запровадження та припинення особливого правового режиму; б) підстави запровадження та припинення особливого правового режиму; в) система органів, що забезпечують реалізацію особливого режиму, їх функції та компетенція; г) зміст та юридичні наслідки особливого правового режиму, в т.ч. перелік та зміст правообмежувальних заходів, що запроваджуються в цей час; д) гарантії основних прав і свобод у період дії особливого правового режиму.

Безпосередньо під підставами виникнення надзвичайних (екстремальних) ситуацій, що тягнуть запровадження особливих правових режимів і обмеження прав і свобод громадян, у широкому сенсі можна розуміти загрози національним інтересам країни як сукупності усвідомлених, офіційно виражених об'єктивних потреб громадян, суспільства і держави у прогресивному розвитку, що випливають з особливостей політичного й соціально-економічного устрою країни, рівня економічного розвитку, специфіки географічного положення, національних і культурних традицій тощо. В якості складової національних інтересів окремо вирізняються життєво важливі інтереси, задоволення яких забезпечує існування й можливість прогресивного розвитку не тільки особи, але й держави як незалежного суб'єкта міжнародного права.

Правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і

законних інтересів юридичних осіб в умовах особливих правових режимів визначаються відповідно до Конституції України, законів „Про правовий режим надзвичайного стану” та „Про правовий режим воєнного стану”, а також інших законів України. Оскільки запровадження особливого правового режиму завжди є потенційною загрозою для основних прав і свобод, чинне законодавство України містить низку гарантій. Зокрема, передбачені названим Законом обмеження конституційних прав і свобод громадян, які можуть бути застосовані за умов надзвичайного та воєнного стану, є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають. Строк їх застосування не може перевищувати строку, протягом якого триває надзвичайний чи воєнний стан. В умовах надзвичайного та воєнного стану не можуть бути обмежені права і свободи людини і громадянина, зазначені у ч.2 ст. 64 Конституції України. Введення особливого правового режиму не може бути підставою для застосування тортур, жорстокого чи принижуючого людську гідність поводження або покарання, для будь-яких обмежень права на життя, на свободу думки, совісті, релігії в розумінні цих прав і свобод, прийнятому в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права і законах України. Будь-які спроби використати введення надзвичайного стану для захоплення влади або зловживання нею тягнуть за собою відповідальність згідно з законом.

У підрозділі 2.2. «Обмеження основних прав і свобод у межах кримінального процесу» підкреслено, що сфера боротьби зі злочинністю є саме тією сферою правотворчої й правозастосовчої державної діяльності, в якій обмеження прав людини є поширеним явищем, причому викликається воно об'єктивною необхідністю успішного досягнення сучасного правозахисного призначення кримінального судочинства. При цьому, для ефективного проведення кримінальної політики треба враховувати діалектику співвідношення прав й інтересів учасників кримінального судочинства і пріоритетність цінностей, які потрібно захищати в кожному конкретному випадку.

Конституцією і законами України передбачається можливість тимчасового обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, передбаченого статтями 30, 31, 32 Конституції України, під час проведення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства. Підстави та порядок здійснення заходів, пов'язаних з тимчасовим обмеженням цих конституційних прав і свобод людини і громадянина, визначені Кримінально-процесуальним кодексом України, законами України „Про оперативно-розшукову діяльність”, „Про міліцію”, „Про контррозвідувальну діяльність”, „Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю”.

В якості суб'єктів, чиї права обмежуються, можуть виступати: обвинувачуваний, підозрюваний, потерпілий, свідок, захисник, цивільний відповідач, цивільний позивач, експерт, спеціаліст, понятий, представники потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, приватного обвинувача, а також неповнолітнього обвинувачуваного й підозрюваного. Суб'єктами, уповноваженими приймати рішення про запровадження таких обмежень, є: суд, суддя, прокурор, слідчий, начальник слідчого підрозділу, орган дізнання, дізнавач.

Загальними причинами запровадження таких обмежень в даному випадку виступають: а) потреба рішучої боротьби із злочинністю для блага суспільства; б) неможливість ведення боротьби із злочинністю без примусових заходів; в) необхідність подолання протидії з боку зацікавлених чи примушуваних (обвинувачуваних, підозрюваних) осіб; г) важливість забезпечення невідворотності відповідальності за злочин.

Обмеження основних прав і свобод особи у кримінальному процесі використовуються з метою: захисту життя, здоров'я, майна громадян, прав і свобод інших осіб, а також інших загальнолюдських цінностей, охорони моральності населення, державної й громадської безпеки. Завданнями обмеження основних прав і свобод особи в даному випадку є створення умов для кримінального переслідування й призначення винним справедливого покарання, захисту від кримінального переслідування невинних і звільнення їх від покарання.

Обмеження основних прав і свобод громадян у межах кримінального процесу можуть бути розподілені на такі групи: 1) обмеження, що є елементом (складовою частиною) спеціального правового статусу учасника кримінального процесу; 2) обмеження, що випливають із запобіжних заходів; 3) обмеження, що випливають зі слідчих дій; 4) обмеження, пов'язані зі здійсненням оперативно-розшукової діяльності.

У підрозділі 2.3. «Обмеження основних прав і свобод у виборчому процесі» акцентується увага на тому, що за характером і способами конституційних обмежень виборчі права громадян належать до тієї категорії основних прав і свобод, умови й межі обмеження яких безпосередньо й однозначно визначені в самій Конституції України: не мають права голосу громадяни, визнані судом недієздатними (ст. 70), не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, котрий має судимість за вчинення навмисного злочину, якщо судимість не погашена і не знята в установленому законом порядку (ст. 76).

Чинне виборче законодавство України передбачає три види обмежень виборчих прав громадян: 1) виборчі цензи (у т.ч. осілості, законослухняності та лінгвістичний) - спеціальні умови, яким мають відповідати особи, аби за ними були визнані активне чи пасивне виборче право; 2) анулюючі обмеження (в т.ч. вимоги щодо несумісності та невиборності) - виключення з пасивного виборчого права, розраховані на приватні ситуації, пов'язані з особливим статусом особи; 3) лімітні обмеження (в т.ч. обмеження щодо можливості бути певним суб'єктом виборчого процесу, щодо проведення окремих заходів у межах виборчого процесу та участі в них, а також додаткові кваліфікації) - не торкаються кола учасників виборчого процесу, але регулюють обсяг їхніх дій.

Жодне з обмежень виборчих прав, встановлених вітчизняним законодавством, не має дискримінаційного характеру. Кожне з них відповідає міжнародно-правовим стандартам у даній сфері, у т.ч. тим, що передбачені Міжнародним пактом про громадянські та політичні права 1966 р., Європейською конвенцією про захист прав та основних свобод 1950 р., а також Конвенцією про стандарти демократичних виборів, виборчих прав і свобод у державах - учасницях СНД 2002 р.

У підрозділі 2.4. «Обмеження основних прав і свобод, обумовлені спеціальним правовим статусом особи» розглядаються правообмежувальні заходи, передбачені законодавством до окремих суб'єктів конституційно-правових відносин.

З'ясовано, що такі обмеження мають на меті: а) забезпечення неупередженості відповідних посадових і службових осіб; б) запобігання „конфлікту інтересів” при виконанні владних повноважень; в) забезпечення належного функціонування стратегічних галузей економіки (електроенергетика, транспорт тощо), державного апарату та органів місцевого самоврядування. Обмеженню в даному випадку підлягають тільки деякі політичні, економічні та соціальні права, зокрема право на доступ до служби в органах публічної влади, право на об'єднання (в частині права на об'єднання у політичні партії та профспілки), право на власність, право на свободу вибору виду й міри суспільно корисної діяльності (у т.ч. право на свободу підприємницької діяльності), право на страйк. Водночас усі ці обмеження в цілому відповідають міжнародно-правовим стандартам та світовій політико-правовій практиці.

Висновки

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у формуванні цілісної концепції обмеження основних прав і свобод як інституту конституційного права України. За результатами дослідження зроблено такі висновки:

1. Обмеження основних прав і свобод особи являє собою правомірне, цілеспрямоване кількісне та (або) якісне применшення у процесі правореалізації тих можливих моделей поведінки (правомочностей), які складають основне право (свободу) особи, з боку інших осіб. Воно має виключно законний, тимчасовий, цільовий, недискримінаційний, суспільно корисний характер і полягає у звуженні обсягу і змісту фундаментальних потенційних можливостей особи. Якщо межі основних прав і свобод - це нормативно встановлені й забезпечені державою кордони, що визначають міру свободи особи, то обмеження являють собою звуження таких кордонів.

2. Система правових норм, що визначають принципи, підстави, порядок і міру обмеження основних прав і свобод людини і громадянина, становить комплексний інститут конституційного права, що формується з урахуванням міжнародно-правових стандартів у даній сфері.

3. В Україні, як і в інших країнах СНД, використовується так званий „комбінований” спосіб конституційного формулювання обмежень основних прав і свобод, тобто поєднання „генеральної клаузули” і конкретних застережень. При цьому використовуються дві форми застережень: а) застереження щодо закону (абстрактне або казуальне); б) застереження щодо правового стану.

4. Відповідно до положень розділу ІІ Конституції України основні права і свободи можуть бути обмежені, аби: запобігти злочинові; перепинити злочин; врятувати життя людей та майно; безпосередньо переслідувати осіб, які підозрюються у вчиненні злочину; з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи; забезпечити інтереси національної безпеки; забезпечити інтереси територіальної цілісності; забезпечити інтереси громадського порядку; забезпечити охорону здоров'я населення; захистити репутацію, права і свободи інших людей; запобігти розголошенню інформації, одержаної конфіденційно; підтримати авторитет і неупередженість правосуддя; забезпечити охорону моральності населення; забезпечити економічний добробут. Загалом вони можуть бути зведені у дві групи: 1) захист прав і свобод людини і громадянина; 2) захист інтересів держави і суспільства.

5. Запровадження обмежень основних прав і свобод може бути пов'язане в законі з особливостями правового режиму території, правового статусу особи або юридичного процесу. Такі особливості можуть враховуватися як самі по собі, так і в комплексі. Наприклад, обмеження в умовах надзвичайного чи воєнного стану цілком пов'язані зі специфікою відповідного правового режиму, тоді як обмеження в рамках виборчого процесу зумовлюються як специфікою цього юридичного процесу, так і особливим статусом окремих його учасників.

6. Обмеження основних прав і свобод громадян, що можуть бути запроваджені в умовах надзвичайного чи воєнного стану, поділяються на основні та додаткові. За змістом вони можуть бути класифіковані на такі групи: 1) майнові обтяження; 2) запровадження додаткових обов'язків (повинностей); 3) обмеження свободи дій; 4) тимчасова заборона певних заходів; 5) встановлення особливого (більш жорсткого) режиму (порядку) реалізації прав і свобод.

7. Обмеження основних прав і свобод громадян у межах кримінального процесу можуть бути розподілені на такі групи: 1) обмеження, що є елементом (складовою частиною) спеціального правового статусу учасника кримінального процесу; 2) обмеження, що випливають із запобіжних заходів; 3) обмеження, що випливають зі слідчих дій; 4) обмеження, пов'язані зі здійсненням оперативно-розшукової діяльності.

8. Обмеження основних прав і свобод громадян у межах виборчого процесу поділяються на: 1) виборчі цензи як особливий вид правових кваліфікацій, в т.ч. ценз осілості, ценз законослухняності та лінгвістичний ценз; 2) анулюючі обмеження, в т.ч. вимоги щодо несумісності та невиборності; 3) лімітні обмеження; в т.ч. обмеження щодо можливості бути певним суб'єктом виборчого процесу, обмеження щодо проведення окремих заходів у межах виборчого процесу та участі в них, а також додаткові кваліфікації.

9. Обмеження, пов'язані з особливим конституційно-правовим статусом особи, можуть бути класифіковані на такі групи: 1) правові кваліфікації; 2) анулюючі обмеження, в т.ч. вимоги щодо несумісності, невиборності чи непризначуваності (наприклад, заборона депутатам бути членами уряду, а Президентові - мати інший представницький мандат); 2) лімітні обмеження, в т.ч. обмеження щодо можливості реалізації певних прав і свобод (наприклад, заборона працівникам міліції брати участь у страйках чи бути членом партії).

10. Загалом чинне конституційне законодавство відповідає міжнародно-правовим стандартам у даній сфері та світовій політико-правовій практиці, проте це не виключає можливостей його подальшого вдосконалення. З цією метою, зокрема, пропонується:

а) доповнити Конституцію України статтею, в якій би містилися загальні вимоги щодо можливих обмежень основних прав і свобод громадян (за зразком ст. 36 Конституції ПАР 1996 р.);

б) закріпити в законодавстві принцип неприпустимості одночасного функціонування на тотожній території двох різних особливих режимів, що розкривається через два приписи: по-перше, запровадження воєнного стану автоматично припиняє дію надзвичайного стану на відповідній території; по-друге, запровадження надзвичайного стану на території, де вже запроваджено воєнний стан, заборонене;

в) загальний перелік та формулювання (юридичні конструкції) обмежень основних прав і свобод, що передбачені законами України „Про правовий режим надзвичайного стану” та „Про правовий режим воєнного стану”, слід максимально уніфікувати;

г) запровадити такий вид конституційно-правових санкцій, як тимчасова заборона призначати на посади в органах публічної влади чи висувати на виборах осіб, які були достроково усунуті з виборних посад (відкликані виборцями чи усунуті в порядку імпічменту) або звільнені з посади в порядку стягнення.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Стрекалов А.Є. Поняття обмеження основних прав та свобод людини і громадянина / А.Є. Стрекалов // Актуальні проблеми права: теорія і практика: Збірник наукових праць. - 2006. - № 8. - С. 203-209.

2. Стрекалов А.Є. Підстави обмеження основних прав та свобод людини і громадянина в Україні / А.Є. Стрекалов // Актуальні проблеми права: теорія і практика: Збірник наук. праць. - 2007. - № 9. - С.190-196.

3. Стрекалов А.Є. Міжнародно-правові стандарти щодо обмеження основних прав і свобод / А.Є. Стрекалов // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е.О. Дідоренка. - 2009. - Спец. вип. №1. Захист прав людини в контексті сучасного громадянського суспільства. - С. 106-121.

4. Стрекалов А.Є. Способи конституційного закріплення (формули) обмежень основних прав та свобод людини і громадянина / А.Є. Стрекалов // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е.О. Дідоренка. - 2009. - Вип. №2. - С. 144-152.

5. Стрекалов А.Є. Цілі обмеження основних прав і свобод: міжнародно-правові стандарти і Конституція України / А.Є. Стрекалов // Національні та міжнародні механізми захисту прав людини: Матер. міжнар. наук.-практ. конф. (м. Харків, 1-20 вересня 2008 р.)

6. Стрекалов А.Є. Ценз законослухняності в системі обмежень виборчих прав громадян / А.Є. Стрекалов // Від громадянського суспільства - до правової держави: Тези V Міжнар. наук. конф. студентів і молодих вчених. - Харків: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2010. - С. 215-216.

7. Стрекалов А.Є. Обмеження конституційних прав і свобод як юридичний інструмент протидії злочинності / А.Є. Стрекалов // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених: Матер. наук.-практ. конф. (Харків, 5 червня 2010 р.). - Харків: ХНУВС, 2010. - С.215-217.

Анотація

Стрекалов А.Є. Обмеження основних прав та свобод людини і громадянина як інститут конституційного права України. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.02 - конституційне право; муніципальне право. - Харківський національний університет внутрішніх справ. - Харків, 2010.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню обмежень основних прав і свобод за законодавством України. Надано розгорнуту характеристику інституту обмеження основних прав і свобод, в т.ч. його предмет, систему, джерела та місце в загальній системі конституційного права України. Сформульовано авторське визначення обмеження основних прав і свобод особи, з'ясовано основні ознаки обмеження основних прав і свобод особи, завдяки чому його відмежовано від суміжних понять. Розкрито систему принципів обмеження основних прав і свобод особи за чинним законодавством України, здійснено їх класифікацію. Визначено міжнародно-правові стандарти щодо обмеження основних прав і свобод, з'ясовано ступінь відповідності вітчизняного конституційного законодавства цим стандартам.

Розкрито зміст, види, підстави та порядок запровадження правообмежувальних заходів, що використовуються при введенні особливих правових режимів, у виборчому процесі, в рамках боротьби зі злочинністю. Виявлено недоліки чинного законодавства, що регламентує обмеження основних прав і свобод, надано конкретні пропозиції щодо їх усунення.

Ключові слова: правовий статус особи, основні права і свободи, обмеження прав і свобод, правообмежувальні заходи, гарантії прав і свобод.

Аннотация

Стрекалов А.Е. Ограничения основных прав и свобод человека и гражданина как институт конституционного права Украины.- Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.02 - конституционное право; муниципальное право. - Харьковский национальный университет внутренних дел. - Харьков, 2010.

Диссертация посвящена комплексному исследованию ограничений основных прав и свобод по законодательству Украины. Представлена развернутая характеристика института ограничения основных прав и свобод, в т.ч. его предмет, система, источники и место в общей системе конституционного права Украины. Сделан вывод о комплексном характере данного института.

Сформулировано авторское определение ограничения основных прав и свобод личности, выявлены основные признаки ограничения основных прав и свобод личности, благодаря чему оно отграничено от смежных понятий. Сделан вывод о том, что ограничение основных прав и свобод имеет исключительно законный, временный, целевой, недискриминационный, общественно полезный характер и заключается в сужении объема и содержания фундаментальных потенциальных возможностей личности.

Раскрыта система принципов ограничения основных прав и свобод личности по действующему законодательству Украины, осуществлена их классификация. Исследованы способы конституционного формулирования ограничений основных прав и свобод. Определены международно-правовые стандарты относительно ограничения основных прав и свобод, выявлена степень соответствия отечественного конституционного законодательства этим стандартам.