Правова діяльність та форми її здійснення

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень

ПРАВОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ФОРМИ ЇЇ ЗДІЙСНЕННЯ

ВИКОНАВ ДУМА ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ

Київ - 2010



АНОТАЦІЇ

Дума В.В. Правова діяльність та форми її здійснення. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. - Київський національний університет внутрішніх справ, Київ, 2009.

Дисертація присвячена проблемі дослідження правозастосовчої діяльності та формам її здійснення. Проаналізовані наукові підходи до праворозуміння та реалізації правових норм, визначено місце правозастосовчої діяльності в системі реалізації норм права. Розкриті найбільш суттєві риси основних підходів до праворозуміння, розкрита роль правозастосовчої діяльності в розвитку суспільства і держави.

Правозастосування як правова діяльність розглянута у формах правосуддя, установчо-розпорядчої, контрольно-наглядової та правоохоронної діяльності.

Ключові слова: реалізація норм права, правозастосовча діяльність, правозастосовчий акт, праворозуміння, форма правозастосовчої діяльності, правосуддя, установчо-розпорядча діяльність, контрольно-наглядова діяльність, охоронна діяльність, правоохоронна правозастосовча діяльність.



1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проблеми правозастосовчої діяльності завжди посідали одне із центральних місць в юридичній науці. Особливо актуальними стали проблеми правозастосовчої діяльності при розбудові правової держави та громадянського суспільства в Україні, що вимагає насамперед встановлення панування права в державі й суспільстві, ефективного застосування правових норм у всіх сферах державного й суспільного життя.

Ефективна правозастосовча діяльність у значній мірі сприяє процесу забезпечення суспільних та особистих інтересів, прав і свобод громадян. Якість правозастосовчої діяльності як державних органів, так і недержавних організацій є одним з важливих факторів, що визначають рівень правової культури, стан законності та правопорядку в державі.

У процесі дослідження здобувачем опитано 600 громадян різної статі, віку та з різним освітнім рівнем. Із числа опитаних близько 95 % респондентів зазначили, що перед ними досить часто поставали проблеми щодо реалізації права, в тому числі й щодо правозастосування. Із числа опитаних 124 чол. (20,6 %) вважають, що прийняті правозастосовчі рішення в більшості випадків є законними, обґрунтованими, доцільними та справедливими; 196 чол. (32,7 %) вважають, що такими вони є в основному, ще 157 (26,2 %) вважають, що зазначені рішення є такими досить часто. Проте, насторожує той факт, що 95 чол. (15,8 %) схиляються до думки, що зазначені рішення є законними, обґрунтованими, доцільними та справедливими досить рідко. 28 чол. (4,7 %) не змогли дати чіткої відповіді. Про існуючі проблеми з правозастосовчою діяльністю свідчать і матеріали статистики. Зокрема, за даними Київського міського апеляційного суду із 5120 справ, які були розглянуті судом за 2008 рік, лише по 3089 справах (60,3 %) судові рішення за апеляційними скаргами відхилені і залишені без змін. По 1819 справах (35,5 %) рішення скасовано, а по 212 справах (4,1 %) рішення змінено. Подібна ситуація мала місце в діяльності зазначеного суду і в 2007 та 2006 роках.

Наведені результати анкетування, статистичні дані свідчать про те, що питання правозастосовчої діяльності потребують подальшого теоретичного осмислення, яке в значній мірі повинно сприяти забезпеченню режиму законності та правопорядку в нашій державі.

Дослідженню проблем правозастосовчої діяльності як на загальнотеоретичному рівні, так і на рівні галузевих юридичних наук, було присвячено ряд дисертацій, монографій, наукових статей, в яких дана проблематика розглядалась у різних аспектах.

Окремі питання правозастосовчої діяльності досліджувались у працях С.С. Алексєєва, В.Д. Бабкіна, Б.Т. Базилєва, В.М. Баранова, С.Н. Братуся, М.Н. Вопленка, О.С. Іоффе, В.П. Казимирчука, В.В. Копєйчикова, В.В. Лазарєва, О.Е. Лейста, П.О. Недбайла, І.С. Самощенка, М.Х. Фарукшина, Л.С. Явича та інших.

На сучасному етапі проблематиці правозастосовчої діяльності та її місця в системі правової діяльності приділялась значна увага у працях таких учених як М.В. Вітрук, С.Д. Гусарєв, М.І. Козюбра, А.М. Колодій, С.Л. Лисенков, А.В. Малько, Г.В. Мальцев, Н.І. Матузов, О.Г. Мурашин, Н.М. Оніщенко, П.М. Рабінович, М.Б. Рісний, В.Ф. Сіренко, О.Ф. Скакун, Т.І. Тарахонич, О.І. Ющик та ін.

Однак, незважаючи на значну кількість наукової літератури із цієї проблематики, слід зазначити, що й досі залишається чимало дискусійних, недостатньо розроблених питань і аспектів, що пояснюється складністю й багатогранністю правозастосовчої діяльності, значним оновленням законодавства України, розширенням кола суб'єктів правозастосування, інтеграцією нашої держави до європейського співтовариства, збільшенням кількості форм правозастосовчої діяльності.

Саме вибір належної форми правозастосовчої діяльності, прийняття законних, справедливих, доцільних та обґрунтованих правозастосовчих рішень повинно сприяти зміцненню режиму законності в Україні. Наукова розробка проблеми вибору форми правозастосовчої діяльності передбачає, зокрема, визначення поняття форми правозастосовчої діяльності, виокремлення та характеристику її окремих різновидів, розробку загальнотеоретичних методологічних засад, необхідних для вдосконалення процедури правозастосовчої діяльності, особливості прийняття окремих видів правозастосовчих рішень.

Розробка і теоретичне обґрунтування форм правозастосовчої діяльності - важлива умова підвищення ефективності реалізації права в Україні, зміцнення законності та правопорядку, що сприятиме успішному здійсненню правових реформ в сучасній Україні. Усе це зумовило вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційного дослідження відповідає вимогам ст. 7 Закону України “Про пріорітетні напрями розвитку науки і техніки” від 11 липня 2001 року, обрана відповідно до державно-правової реформи в Україні. Наукове дослідження виконано в рамках Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів (схвалена Указом Президента України від 10 травня 2006 року №361/2006), а також відповідно до: а) Тематики пріоритетних напрямів дисертаційних досліджень на період 2002-2005 рр. та 2004-2009 рр. (затверджених відповідно наказами МВС України від 30 червня 2002 р. № 635 та від 5 липня 2004 р. № 755); б) Головних напрямів наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України на 2001-2005 рр. та планів науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт Київського національного університету внутрішніх справ на 2007-2009 роки.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є комплексне вивчення, аналіз та розв'язання загальнотеоретичних проблем правозастосовчої діяльності, зокрема форм її здійснення, що має сприяти її належному науковому осмисленню та ефективному практичному використанню.

Для досягнення мети дослідження були поставлені такі завдання:

- визначити ступінь дослідження дисертаційної проблеми на підставі аналізу як вітчизняних, так і зарубіжних джерел, виокремити методологічні підходи до вивчення форм правозастосовчої діяльності;

- з урахуванням сучасних проблем правозастосовчої діяльності дослідити та проаналізувати підходи вчених до праворозуміння та реалізації правових норм з метою досягнення цілей, які закріплені у них;

- вивчити та проаналізувати сучасні підходи до праворозуміння і визначити їх вплив на правозастосовчу практику;

- уточнити місце правозастосування в системі реалізації правових норм;

- визначити особливий характер правозастосовчої діяльності як процесу та розкрити окремі форми його здійснення;

- охарактеризувати та окреслити особливості правосуддя як форми правозастосовчої діяльності;

- дослідити особливості установчо-розпорядчої та контрольно-наглядової форм правозастосовчої діяльності;

- розкрити особливості правоохоронної форми правозастосовчої діяльністі;

- з'ясувати основні умови правомірності прийняття індивідуальних рішень у процесі правозастосовчої діяльності.

Об'єктом дослідження є реалізація права та її форми.

Предмет дослідження -- правозастосовча діяльність та форми її здійснення.

Методи дослідження обрані з урахуванням мети та завдань, об'єкта і предмета дослідження. Філософськими засадами дослідження є основні положення діалектики, аналітичної філософії, феноменології, герменевтики, а теоретичними - концепції “реального права”, теорії природного права та неопозитивізму, соціологічної та інтегративної юриспруденції.

Для забезпечення комплексності, обґрунтованості і достовірності наукових результатів дослідження використано загальні методи пізнання, загальнонаукові, конкретно-наукові та спеціальні наукові методи пізнання правових явищ, що забезпечили об'єктивний аналіз досліджуваного предмета. Зокрема: діалектичні методи дозволили дослідити правозастосовчу діяльність у її розвитку, змінах, взаємодії та взаємозалежностях з іншими правовими та соціальними явищами (підрозділ 1.1); за допомогою інституціонального методу вивчалися стійкі форми організації і регулювання суспільного життя на підставі здійснення різних форм правозастосовчої діяльності (підрозділи 1.2, 1.3, 2.1); системно-структурний метод використовувався для аналізу форм і способів реалізації права, цілісності правозастосовчої діяльності, виокремлення її стадій (підрозділ 1.3); формально-юридичний метод дозволив проаналізувати зміст чинного законодавства (підрозділи 2.2, 2.3, 2.4); структурно-функціональний метод надав можливість проаналізувати деякі особливості структури, змісту нормативно-правових актів, їх функціональне призначення у правозастосовчій діяльності (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3, 2.4); порівняльний метод спрямовувався на співставлення юридичних понять, явищ і процесів, пов'язаних з правозастосовчою діяльністю, виявлення між ними спільного та відмінного (підрозділ 2.2); історичний метод дозволив дослідити виникнення і розвиток ідей і підходів щодо праворозуміння та їх використання при здійсненні різних форм правозастосовчої діяльності (підрозділи 1.1, 1.2); спеціально-юридичний метод використано для інтерпретації та застосування предметних юридичних наукових і практичних знань (підрозділи 1.1, 2.1).

Емпіричну базу дослідження склали узагальнена практика застосування чинного законодавства, нормативно-правові акти України, зарубіжних країн, міжнародного та європейського права, стосовно предмета дослідження, а також результати соціологічного опитування, здійсненого дисертантом. За спеціально розробленою дисертантом анкетою було опитано 600 громадян України. Одержані дані використано для обґрунтування ряду висновків та пропозицій.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена актуальністю теми дисертації, її змістом та проблемами, що безпосередньо досліджені. Дисертація є комплексним дослідженням форм правозастосовчої діяльності, що дозволить заповнити окремі прогалини в знаннях з проблем цього напрямку наукового дослідження.

Внаслідок проведеного дослідження сформульовано концептуальні положення, які відрізняються науковою новизною і мають важливе теоретичне та практичне значення:

уперше:

- здійснено класифікацію та розкрито зміст основних форм правозастосовчої діяльності (правосуддя, установчо-розпорядчої, контрольно-наглядової та правоохоронної);

- запропоновано авторське бачення поняття форми правозастосовчої діяльності, під якою дисертантом розуміється специфічна форма діяльності компетентних державних органів і посадових осіб, а також уповноважених на це недержавних і громадських організацій, спрямована на виконання, використання та охорону і захист норм права, що має об'єктивно виражений характер і спрямована, з урахуванням завдань і компетенцій правозастосовувача, на створення оптимальних умов для реалізації норм права;

- обґрунтовано доцільність більш широкого використання у правозастосовчій практиці, крім легістсько-нормативістського підходу до права також й інших підходів, зокрема природно-правового, соціологічного та інтегративного;

удосконалено:

- положення про те, що методологія правового дослідження залежить від його спрямованості на з'ясування загального, особливого чи унікального в організації та функціонуванні правозастосовчої діяльності залежно від форм її здійснення;

- висновок про те, що в сучасній Україні доцільно поряд з удосконаленням існуючих форм правозастосовчої діяльності поступово напрацьовувати та впроваджувати й інші форми цієї діяльності;

- положення про те, що правосуддя як форма правозастосовчої діяльності повинно більш активно впливати на інші форми правозастосовчої діяльності;

набули подальшого розвитку:

- положення, за якими правозастосування розглядається в якості виду правової діяльності;

- наукові уявлення про правозастосовчу діяльність як юридичний процес та окремі форми її здійснення;

- наукові положення та теоретичні підходи до сучасного праворозуміння, визначено їх вплив на реалізацію права, включаючи й правозастосовчу діяльність;

- змістовні характеристики правосуддя, установчо-розпорядчої та контрольно-наглядової форм правозастосовчої діяльності;

- теоретичні положення щодо правоохоронної форми правозастосовчої діяльності, зокрема визначені та теоретично обґрунтовані фактори обумовленості організаційно-функціональної побудови системи правоохоронних органів та охарактеризовані особливості окремих видів правоохоронної правозастосовчої діяльності.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки і пропозиції, які містяться в дисертації, можуть бути використані:

1) в науково-дослідній сфері - у процесі подальших розробок як загальнотеоретичних, так і галузевих проблем окремих форм правозастосовчої діяльності;

2) у правотворчій роботі - при вдосконаленні норм чинного законодавства, спрямованого на регламентацію окремих форм правозастосовчої діяльності та прийняття ефективних правозастосовчих рішень;

3) в правозастосовчій діяльності - при виробленні та вдосконаленні ефективних форм правозастосовчої практики;

4) в навчальному процесі - при викладанні пов'язаних з правозастосуванням окремих тем курсів теорії держави та права, цивільного та цивільно-процесуального, адміністративного, кримінального та кримінально-процесуального права, спецкурсу з теорії правозастосування та інших;

5) у правовиховній роботі - з метою підвищення рівня правової культури населення і суб'єктів правозастосовчої діяльності.

Результати дослідження впроваджено в навчальний процес юридичного факультету Волинського національного університету ім. Лесі Українки та юридичного факультету Міжнародного економіко-гуманітарного університету ім. Степана Дем'янчука при викладанні таких курсів як “Теорія держави і права” та “Проблеми теорії держави і права” (Акти впровадження відповідно від 3 грудня 2008 року та 18 грудня 2008 року). Окремі наукові положення використано в практичній діяльності підрозділів УМВС України в Рівненській області (Акт впровадження від 2 лютого 2009 року).

правосуддя юридичний правоохоронний

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми дослідження, висвітлено стан її розробки, визначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами і темами, мету і завдання, об'єкт і предмет, методи дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення, особистий внесок здобувача, наведено дані про апробацію та впровадження, публікації, структуру й обсяг дисертації.

Розділ 1 “Загальнотеоретичні аспекти сучасного розуміння та застосування права як особливої форми його реалізації” складається з трьох підрозділів, присвячених історіографії, джерельній базі та методології дослідження, розгляду різних підходів до праворозуміння та їх вплив на правозастосовчу практику, а також визначенню місця правозастосування в системі реалізації правових норм.

У підрозділі 1.1. “Наукові підходи до праворозуміння та реалізації права” на підставі аналізу різних точок зору щодо праворозуміння та реалізації права розкриваються проблеми ефективності реалізації права в сучасному житті.

Зокрема підкреслюється, що в руслі європейського вибору України та на тлі нових реалій, які виникли в різних сферах суспільного життя за останнє десятиріччя, перед вітчизняними правознавцями постали дуже складні і масштабні завдання, пов'язані з проблемами реформування правової системи, включаючи реалізацію права. В сучасний період і природно-правова ідеологія, і юридично-позитивістська постають як раціоналістично-механістичні вчення, які тяжіють до систематичності, логічності побудов, доцільності тощо, які ґрунтуються на принципах монополізму та фундаменталізму для пошуку основоположних засад права, істини в праві, витоків його, критеріїв істини тощо. На підставі аналізу сучасної практики реалізації права здобувач дійшов висновку, що пануюче в сучасній Україні легістсько-позитивістське праворозуміння не в повній мірі забезпечує ефективність реалізації права. Аналізуючи різні підходи до праворозуміння дисертант дійшов висновку, що формування широкого, багатоаспектного розуміння права повинно стати результатом вивчення положень основних правових шкіл. Погляди їх представників свідчать про складність природи права. Погоджуючись з одними правовими концепціями та відхиляючи інші, автор наголошує, що в кожній з них потрібно віднайти ті раціональні ідеї, які дають змогу підійти до розуміння права з позицій інтеграції. А отже, саме за інтегративним підходом до праворозуміння вбачається майбутнє правової системи України. В сучасний же період більшість вітчизняних правознавців поки що трактує право, в кращому разі, як соціальне явище, а не як духовно-культурний феномен.

Виходячи з сучасних підходів до праворозуміння в Україні, підкреслюється, що сформульовані в законах та інших нормативно-правових актах правові норми тільки тоді виконуватимуть своє соціальне призначення, коли вони втілюються в дійсність, реалізуються у свідомо-вольових діях суб'єктів. Реалізація норм права їхніми адресатами завершує процес правового регулювання, уособлюючи тим самим певний результат даного різновиду організаційного впливу на суспільне життя. Із числа опитаних громадян віком від 31 і більше років майже 98 % стверджували, що перед ними в повсякденному житті вже поставали проблеми щодо реалізації права.

Проте сучасна юридична наука все ще не виробила єдиного розуміння категорії “реалізація права”, що частково пояснює і різноманітність позицій авторів при дослідженні цього поняття. Тому дисертант в якості вихідних виділяє такі обставини:

По-перше, поняття реалізації права використовується в усіх галузях юридичних наук без урахування особливостей предмета та методів правового регулювання.

По-друге, при трактуванні реалізації права не виділяється механізм соціального управління.

По-третє, реалізація права повинна бути визначена в рамках механізму правового регулювання.

Взявши за основу третю позицію дисертант підкреслює, що прийняття нормативного акта - це попередній етап правового регулювання. Головний аспект правореалізації полягає в тому, щоб на практиці здійснити ті заходи, які передбачені нормою права, але ще не знайшли свого впровадження у життя. Отже, під реалізацією правових норм слід розуміти таку поведінку суб'єктів права, в якій втілюються приписи правових норм (правомірна поведінка), практична діяльність людей по здійсненню прав і виконанню юридичних обов'язків, тобто поведінка людей має відповідати тим вимогам, які в загальній формі відображені в нормі права. Реалізація норм права є безпосереднім результатом правового регулювання, конкретним його проявом.

У підрозділі 1.2. “Сучасне праворозуміння та його вплив на правозастосовчу діяльність” підкреслюється, що праворозуміння, реалізація права взагалі і правозастосовча діяльність зокрема знаходяться у системному взаємозв'язку, а кожна наукова течія, підтримуючи те чи інше розуміння права, не обходила своєю увагою і визначення ролі та місця в правовій системі правозастосовчої діяльності. У зв'язку з цим у підрозділі зроблено спробу відобразити найсуттєвіші риси основних підходів до праворозуміння і відповідно їх бачення правозастосовчої діяльності та її ролі в розвитку суспільства і держави.

Суттєвою рисою, що характеризує різноманітні сучасні концепції права, є забезпечення зв'язку між державою і правом. Аналіз праць представників різних напрямків дає підставу дійти висновку, що право в більшості випадків розглядається ними як явище самостійне, яке, існує автономно по відношенню до держави. Право найчастіше подається як породжена суспільством категорія, що досягла певного рівня розвитку, що захищає суспільні інтереси, а тому в певному розумінні ця категорія стоїть над державою. Водночас результати опитування показали, що близько 96 % пересічних громадян і більше 92 % осіб, які здійснюють правозастосування, зорієнтовані на виключно нормативістський підхід до права.

З розвитком у кінці минулого століття в нашій країні демократичних процесів вітчизняна юридична наука поступово стала відмовлятися від абсолютної нормативістської позиції, як власне і Західна Європа, яка на початку ХХ ст. через нездатність юридичного позитивізму пояснити всю багатоманітність правового життя суспільства почала пошук нових концепцій. Досліджуючи різноманітні напрями теорії права (насамперед соціологічні напрямки юридичної думки), які визнавали право судового чи адміністративного органу на правотворчість, дисертант аналізує роботи тих авторів, які намагались переосмислити існуюче на той час (кінець XIX - початок XX ст.) догматичне твердження, що основне завдання суду при застосуванні закону -- встановити дійсну волю законодавця та знайти ту норму права, яка повинна бути застосована в даному випадку по волі законодавця з огляду на фактичний склад справи.

Саме тому на межі XIX-XX століть сформувалася школа “живого права”, яка виникла і почала розвиватись саме в країнах англо-американського права. Історично в цих державах право формувалось і систематизувалось у процесі здійснення правосуддя як сукупність судових рішень. Обґрунтування права знаходилось у сфері суспільного визнання авторитету судів і суддів, як найбільш послідовних і авторитетних виразників суспільної правосвідомості і волі.

У зазначений період рефлексивні процеси в юридичній науці відбуваються не тільки в країнах англосаксонського права, але і в більшості країн Західної Європи, в Російській імперії. Основи національних юридичних наук були закладені першими університетами, а тому історія правознавства, в тому числі національного, нерозривно пов'язана з історією розвитку університетів Петербурга, Москви з початку XVIII ст., а потім і Києва, Харкова, Казані.

У радянський період юридична наука стала абсолютним прихильником нормативістської позиції до праворозуміння. З точки зору нормативістського підходу, що став продовженням позитивістської позиції, право розумілось як сукупність загальнообов'язкових норм, встановлених чи санкціонованих державою. Нормативний підхід ґрунтувався насамперед на ототожненні права з законом (законодавством). Основним елементом усієї правової дійсності почало виступати виражене законом правило - норма, в якій міститься воля держави (пануючого класу).

На думку здобувача, вже в перші роки становлення радянської держави судовій та іншій правозастосовчій практиці відводилася досить значна роль. У подальшому був проголошений непорушним принцип законності, і шляхом політики суворої централізації і субординації державної влади нормативістська теорія стала найбільш прийнятною для обслуговування тоталітарного режиму. В сучасний період підхід до праворозуміння поступово змінюється.

Суттєвим кроком для вирішення зазначених питань став Указ Президента України від 10 травня 2006 року № 361/2006, яким було схвалено Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів. Зазначена концепція є юридичним планом реформаційних дій у сфері судоустрою та здійснення судами ефективної правозастосовчої діяльності.

Пунктом 4 розділу ІІ зазначеної Концепції передбачено, що судові рішення мають відповідати критеріям юридичної визначеності та однаковості практики. На думку дисертанта, необхідність забезпечення такої однаковості практики - однакового застосування законодавства у процесі здійснення правосуддя та врахування сучасних підходів до праворозуміння є одним із ключових і водночас найбільш дискусійних питань, які необхідно вирішити у ході судово-правової реформи.

На підставі викладеного зроблено висновок, що сучасне праворозуміння дає можливість через свою призму розглядати специфічні форми правозастосовчої діяльності, в системі якої особливе місце відводиться правосуддю.

У підрозділі 1.3. “Місце правозастосування в системі реалізації правових норм” зазначається, що на думку 90,5 % респондентів, правозастосування посідає основне місце в реалізації норм права, які можуть бути реалізовані у різних формах: у правовідносинах і поза ними, за участю державних органів та без їх участі. Форма реалізації права залежить від особливостей гіпотез та диспозицій правових норм, специфіки суспільних відносин, які ними регулюються, характеру поведінки суб'єктів, які реалізують право. Автор підтримує точку зору про те, що характер основних форм реалізації норм права визначається видом правового припису.

Досліджуючи правозастосування як процес та окремий вид юридичної діяльності, дисертант дійшов висновку, що правозастосування комплексно поєднує у собі інші форми правореалізації, що вказує на його ключове положення у загальному механізмі реалізації норм права, включаючи систему засобів і способів забезпечення правомірної поведінки.

Водночас зазначається, що з точки зору кінцевої мети реалізації права неможливо уявити правозастосування поза діяльністю по дотриманню, виконанню і використанню. Обґрунтовується точка зору про те, що застосування норм права об'єднує, направляє і доповнює у необхідних випадках усі інші правореалізаційні процеси. Діяльність громадян, посадових осіб та інших суб'єктів проходить не в одній якійсь формі реалізації права, а, як правило, супроводжується комплексом різних форм реалізації. Так, суддя, постановляючи рішення по справі, виконує свій обов'язок, але при цьому він одночасно дотримується цивільно-процесуальних та інших норм права, застосовує їх, використовуючи для цього надані йому повноваження.

У сучасний період саме за допомогою правозастосування налагоджується робота багатогалузевого господарського механізму, здійснюється управління усіма іншими сферами суспільного життя, охороняються і забезпечуються права і свободи громадян, ведеться боротьба з правопорушеннями тощо. Звертається також увага на складність процесу правозастосування, оскільки останній пов'язаний з особливими прийомами вирішення юридичних справ, вимагає спеціальних знань, навичок, стосується ряду питань професійної діяльності юристів. Застосування права носить, так би мовити, підзаконний характер, тобто повинно здійснюватися на підставі норм права і у межах, встановлених законом повноважень компетентного органу чи іншої організації. За допомогою правозастосування нормативно-правове регулювання наближається до життя, до конкретних суб'єктів права і реальної ситуації.

Аргументовано доводиться, що соціальна значущість правозастосування проявляється в тому, що правотворча діяльність держави не мала б сенсу, якби норми, що містяться у правових джерелах, не здійснювалися з максимальною ефективністю. Реалізація права завжди була і завжди буде в суспільстві особливим способом життя юридичної форми суспільних відносин. Реалізація права - це спосіб його буття, існування, дії, виконання ним своєї головної соціальної функції.

Одночасно в дослідженні підкреслюється, що без правозастосування неможливе і втілення у життя правової політики держави. Поза правозастосуванням загальнодержавна політика в сфері правового регулювання не змогла б реально досягти жодної з цілей, що стоять перед державою, а лише залишилася б тільки наміром.

Розділ 2 “Правозастосування як правова діяльність” складається з чотирьох підрозділів, присвячених окремим формам здійснення правозастосовчої діяльності, зокрема правосуддю, установчо-розпорядчій, контрольно-наглядовій та правоохоронній діяльності.

У підрозділі 2.1. “Правозастосовча діяльність як процес та форми її здійснення” зазначено, що застосування норм права за своїм обсягом є найоб'ємнішою ланкою в юридичному процесі. Воно спрямоване на індивідуальне регулювання суспільних відносин, носить творчий характер та являє собою опосередковану форму реалізації норм права. Саме творчий характер застосування права орієнтує правозастосовчого суб'єкта на пошук найбільш доцільного, законного рішення по справі.

Виділяючи окремі процедурно-процесуальні форми та розглядаючи правозастосовчу діяльність як процес, дисертант дійшов висновку, що цей процес являє собою систему різнорідних правозастосовчих дій основного і допоміжного характеру. В деяких випадках правозастосовча діяльність створює складний багаторівневий процес, на кожному рівні якого відбуваються відносно завершені правозастосовчі дії, які здійснюються шляхом прийняття тих чи інших рішень правозастосовувачем.

Від правозастосовчої діяльності як процесу відрізняються процедурно-процесуальні форми цієї діяльності. Вони виражаються у регламентованому правовому порядку вчинення правозастосовчих дій, що забезпечують належне застосування права. Процесуально-процедурна форма характеризується наявністю прав учасників правозастосовчого процесу, а також гарантій законності, обґрунтованості і доцільності застосування норм права.

Автор зазначає, що не дивлячись на те, що теоретичним проблемам правозастосування приділяється досить значна увага в сучасній юридичній літературі, питання форм здійснення правозастосовчої діяльності все ще залишаються малодослідженими.

У філософській літературі форма діяльності розглядається як спосіб організації, спосіб здійснення процесу чи явища. Надаючи юридичний сенс цьому філософському поняттю, окремі юристи форму діяльності визначають як дозволений чи урегульований правом спосіб діяльності органів управління в конкретній роботі. На думку дисертанта, саме таке визначення у юридичному розумінні терміна “форма” дала підставу окремим авторам замість терміна “форма” вжити термін “спосіб правозастосування”. Автор дослідження вважає, що термін “форма правозастосування” є більш прийнятним, ніж “спосіб правозастосування”, оскільки будь-яка управлінська діяльність взагалі, діяльність конкретного державного органу чи посадової особи зокрема, складається з певних форм, кожна з яких об'єктивно виражена і відрізняється від інших форм.

На думку дисертанта, при визначенні форм правозастосовчої діяльності необхідно враховувати той факт, що кожен державний орган, посадова особа чи навіть громадська організація має свої специфічні завдання і відповідно форми їх розв'язання. При визначенні форм правозастосовчої діяльності осіб, наділених правом приймати правозастосовчі рішення, необхідно враховувати всю сукупність форм, які можуть використовувати суб'єкти правозастосування в процесі своєї діяльності, разом з тим необхідно виділити основні з них, які є типовими та найбільш повно розкривають специфічні особливості цього процесу.

Такими формами, на думку здобувача є: а) правосуддя (судова форма); б) установчо-розпорядча; в) контрольно-наглядова; г) правоохоронна.

На підставі аналізу сутності вищезазначених форм зроблено висновок, що форма правозастосування - це специфічна форма діяльності компетентних державних органів і посадових осіб, а також уповноважених на це недержавних та громадських організацій, спрямована на виконання, використання та охорону і захист норм права, має об'єктивно виражений характер і, з урахуванням завдань і компетенції правозастосувача, сприяє створенню оптимальних умов для реалізації норм права.

У підрозділі 2.2. “Правосуддя як форма правозастосовчої діяльності” зазначається, що аналіз правозастосовчої практики дає підстави дійти висновку, що в системі органів, які здійснюють правозастосування, значне місце належить судам, що дає підставу розглядати правосуддя в якості окремої форми застосування права. Саме правосуддя відіграє у сфері права юридично базову, якісно своєрідну та незамінну роль. Значну роль правосуддя в забезпеченні прав і свобод громадян визнають майже 96% опитаних нами респондентів. Із числа респондентів віком від 31 і більше років практично кожен протягом життя звертався до суду. Майже 60% респондентів залишились задоволені рішеннями суду, близько 26% - частково задоволені, і тільки близько 14% залишились незадоволені судовими рішеннями. Наведені відомості анкетування свідчать, що, не зважаючи на значну критику, яка лунає останнім часом на адресу судів у засобах масової інформації, авторитет правосуддя в Україні залишається досить високим. Хоча правосуддя діє також на підставі закону, інших джерел, діяльність суду не зводиться до застосуванням права в механічному значенні цього поняття. На думку дисертанта, правосуддя - це не механічне втілення в життя писаних юридичних приписів, а саме живе право, право в житті. Саме тому, органи правосуддя покликані перш за все стверджувати дух права, головні правові засади. У відповідності з таким його призначенням вони зобов'язані керуватись у своїй діяльності основоположними принципами права (особливо в складних життєвих випадках, в колізійних ситуаціях).

Водночас наголошується, що розбудова та утвердження демократичної, соціальної, правової держави значною мірою залежить від судової влади, оскільки судова влада не просто стосується всіх без винятку аспектів функціонування сучасної держави, а справляє на них вирішальний вплив.

Забезпечуючи правосуддя, як одну з форм правозастосовчої діяльності, судова влада доводить, що суспільство має правову державу. Поза правосуддям неможливо реалізувати у повному обсязі принцип верховенства права, Конституції і законів держави. Вони відразу можуть бути підмінені відомчими інструкціями та урядовими директивами.

Рівень правосуддя визначає також рівень захисту прав і свобод громадян. Судові гарантії прав і свобод особи є найбільш значущими, оскільки вирішення спорів судом здійснюється у таких формах і за допомогою таких засобів, які мають на меті досягнення справедливості. Правосуддя, на відміну від відомчого і кабінетного розгляду спорів, вирішує їх публічно, неупереджено, на основі змагальності. На підставі аналізу сутності судової правозастосовчої діяльності дисертант розкриває специфічні особливості цієї форми.

По-перше, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами і ніякими іншими органами чи посадовими особами ця форма правозастосовної діяльності здійснюватись не може.

По-друге, здійснюючи правосуддя, суди виносять правозастосовчі рішення у формі вироків чи судових рішень іменем України. Правозастосовчі акти інших державних органів та організацій і установ з різними формами власності приймаються не від імені держави.

По-третє, зміст правосуддя складає розгляд в судових засіданнях конкретних видів юридичних справ.

По-четверте, розгляд справ у суді і прийняття правозастосовчих рішень здійснюється в процесуальних формах, які чітко установлені законодавством для конкретних видів юридичних справ.

У підрозділі 2.3. “Установчо-розпорядча та контрольно-наглядова форми правозастосовчої діяльності” на підставі аналізу зазначених форм правової діяльності зроблено висновок, що установчо-розпорядча форма правозастосовчої діяльності поширена в діяльності виконавчо-розпорядчих органів держави і спрямована на вдосконалення структури державного апарату, координує діяльність різних ланцюгів апарату управління та сприяє розв'язанню конкретних питань господарського і соціально-культурного розвитку. При цій формі здійснення правозастосовчої діяльності забезпечується виконання приписів норм права, які мають позитивний уповноважуючий характер, а за допомогою індивідуального правозастосовчого рішення здійснюється позитивне (конструктивне) індивідуальне регулювання суспільних відносин. Завдяки цій формі здійснення правозастосовчої діяльності забезпечується належна діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, об'єднань, підприємств, установ, здійснюється добір кадрів, розподіл матеріальних ресурсів, розв'язуються інші численні питання суспільного життя. При цій формі застосовуються правові норми конституційного, адміністративного (крім випадків вчинення адміністративних проступків), трудового, фінансового, цивільного та деяких інших галузей права сучасної української держави. На думку 235 респондентів (39,2 %) установчо-розпорядча правозастосовча діяльність відіграє найбільш значну роль в житті суспільства.

Під установчо-розпорядчою формою правозастосування дисертант розуміє владну оперативну діяльність державних органів, посадових осіб та організацій в межах їх повноважень по реалізації правових норм шляхом створення, зміни та припинення правовідносин на підставі відповідних норм і з безпосередньою метою їх реалізації.

Зроблено висновок, що контрольно-наглядова форма правозастосовчої діяльності випливає із особливостей компетенції і форм діяльності органів, уповноважених на здійснення функцій контролю і нагляду. Основне призначення цієї форми правозастосовчої діяльності полягає в тому, щоб попередити можливі правопорушення, визначити заходи по усуненню умов, які можуть сприяти правопорушенням в майбутньому, а у випадках виявлення неправомірної поведінки - привести в дію відповідні правоохоронні засоби.

Аналіз сутності та змісту контрольно-наглядової форми правозастосовчої діяльності дає підставу дійти висновку, що вона за своїм змістом поєднує в собі деякі риси установчо-розпорядчої та правоохоронної форм правозастосовчої діяльності. Її наслідками можуть бути як заохочення, так і покарання учасників правових відносин, і відповідно, сама контрольно-наглядова форма правозастосовчої діяльності здатна виступати у формі як регулятивних так і охоронних правових відносин. Одночасно зазначається, що контрольно-наглядова форма правозастосовчої діяльності може бути всезагальною функцією окремих органів (зокрема, прокуратури України, Державної контрольно-ревізійної служби тощо).

Контрольно-наглядова форма правозастосовчої діяльності вклинюється в правореалізаційні процеси з метою забезпечення їх точності, відповідності вимогам законності і таким чином служить важливим організаційно-юридичним засобом управління процесами правозастосування. На думку 417 респондентів (69,5% від числа опитаних), в сучасній Україні доцільно суттєво підвищити роль та авторитет саме зазначеної форми правозастосовчої діяльності.

У підрозділі 2.4. “Правоохоронна форма правозастосовчої діяльності” підкреслюється, що в будь-якому суспільстві мають місце не тільки позитивні суспільні відносини, але і негативні, які виникають на підставі фактів вчинення суспільно небезпечних чи суспільно шкідливих діянь. Завдання держави у соціальній сфері полягає в тому, щоб тримати соціальні суперечності у стані певної рівноваги, не допускати перетворення їх у конфліктні форми. Саме держава за допомогою своїх інститутів здатна забезпечувати гармонізацію та рівновагу всієї сукупності цих суперечливих інтересів для забезпечення оптимального суспільного порядку. Соціалізація покликана сприяти нормальному функціонуванню суспільства і підтримувати в ньому громадський мир та злагоду і є одним з найважливіших напрямків діяльності правоохоронних органів.

Охоронна діяльність спрямована на локалізацію соціально небажаних суспільних відносин, зменшення насиченості конфліктних проявів. Розглядаючи правоохоронну правозастосовчу діяльність як важливу складову частину охоронної діяльності, дисертант зазначає, що однією з провідних функцій держави є забезпечення охорони прав і свобод громадян, фізичних та юридичних осіб від протиправних посягань, забезпечення принципу законності, а також охорони встановленого в державі правопорядку. Кожне з цих завдань якраз і виконується за допомогою правоохоронної правозастосовчої діяльності, яка здійснюється державними органами і деякими недержавними організаціями та спрямована на охорону законності і правопорядку, захист прав і свобод людини, боротьбу зі злочинністю та іншими правопорушеннями.

На підставі аналізу правоохоронної форми правозастосовчої діяльності автор дійшов висновку, що зазначена форма діяльності спрямована на вирішення тих юридичних питань, які пов'язані з можливим або наявним порушенням норм права. Вона спрямована на захист закріплених в нормах права суспільних відносин від усяких посягань, відновлення правового стану у разі нанесення шкоди суб'єктам права, інтересам суспільства.

Дається авторське визначення правозастосовчої правоохоронної діяльності як сукупності юридично значущих дій в основному правоохоронних органів держави та посадових осіб по створенню індивідуаьно-правових приписів, які є засобом застосування правових норм відповідно до конкретних життєвих ситуацій, пов'язаних з охороною й захистом прав і свобод фізичних та юридичних осіб. Саме через зазначені приписи відбувається індивідуалізація загальних правових правил поведінки. Зазначена діяльність пов'язана з повсякденним вирішенням різнобічних питань охорони правопорядку і виявляється на практиці як владна, творча правоохоронна діяльність в основному державних органів по здійсненню функцій держави шляхом видання правозастосовчих актів, які стають підставою для виникнення, зміни чи припинення охоронних правовідносин.

На підставі аналізу нормативно-правової бази щодо здійснення охоронної діяльності взагалі, правозастосовчої зокрема, зроблено висновок, що з метою її вдосконалення в Україні доцільно прийняти закон “Про правоохоронну діяльність”, а потім на підставі внесення змін і доповнень до чинних законів, обґрунтувати завдання, принципи, структуру, права та обов'язки, відповідальність конкретних інститутів, органів, закладів, що займаються правоохоронною діяльністю в Україні. При цьому внутрішні питання, що відносяться до сфери правоохоронної діяльності у згаданих інститутах, органах і закладах, можуть бути врегульовані відомчими нормативно-правовими актами за умови їх несуперечності Конституції та чинним законодавчим актам.



ВИСНОВКИ

До узагальнених основних теоретичних висновків та науково-практичних рекомендацій, що одержані внаслідок дослідження, належать наступні.

· Визначивши особливий і самостійний характер правозастосування в процесі реалізації права та розкриваючи взаємозв'язок понять “реалізація права” та “застосування права” з точки зору широкого (інтегративного) праворозуміння, можна розкрити його комплексний характер, що передбачає можливість застосування права паралельно з його дотриманням, виконанням і використанням.

· Праворозуміння і правозастосовча діяльність знаходяться у системному взаємозв'язку. Кожна наукова течія, підтримуючи те чи інше розуміння права, не обходила своєю увагою питання правозастосовчої діяльності. У процесі дослідження розкрито найсуттєвіші риси основних підходів до праворозуміння і відповідно їх бачення правозастосовчої діяльності та її ролі в розвитку суспільства і держави.

· На підставі різних підходів до праворозуміння в узагальненому вигляді правозастосовча діяльність - це юридична цілісна система послідовних, упорядкованих дій по реалізації права, що здійснюється особливим колом суб'єктів (державними органами та деякими недержавними організаціями, їх посадовими особами), наділеними владними повноваженнями і відбувається у певних процесуально-процедурних формах, що забезпечують належне застосування права.

· На підставі аналізу різних підходів до правозастосовчої діяльності зроблено висновок про те, що форма правозастосування - це специфічна форма державної діяльності компетентних державних органів і посадових осіб, а також уповноважених на це недержавних та громадських організацій, спрямована на виконання, використання та охорону і захист норм права, має об'єктивно виражений характер і спрямована з урахуванням завдань і компетенцій правозастосувача на створення оптимальних умов для реалізації норм права.

· Аналіз форм правозастосовчої діяльності дав можливість виділити основні із них, які є типовими та найбільш повно розкривають специфічні особливості цього процесу: а) правосуддя (судова форма); б) установчо-розпорядчу; в) контрольно-наглядову; г) правоохоронну форму.

· Правосуддя як форма правозастосовчої діяльності характеризується рядом специфічних особливостей, серед яких варто зазначити те, що зміст судового рішення в значній мірі залежить від праворозуміння, яке склалося в державі, її типу та політичного режиму, встановленого в ній, традиційного ставлення до суду в суспільстві. Специфічні результати судової правозастосовчої діяльності в окремих випадках виражаються також в нових правоположеннях, які напрацьовуються судами при розгляді конкретних справ чи узагальненні їх результатів. Ці правоположення виробляються внаслідок прояву суддівського розсуду. Суддівський розсуд при прийнятті правозастосовчих рішень проявляється в діяльності судів у різних формах як застосування аналогії права чи аналогії закону; як конкретизація норми права шляхом тлумачення чи застосування альтернативної норми; як застосування факультативної норми тощо.

· Під установчо-розпорядчою формою правозастосування розуміється владна оперативна діяльність органів, посадових осіб та організацій в межах їх повноважень по реалізації уповноважуючих норм права шляхом створення, зміни та припинення правовідносин на підставі зазначених норм з метою їх реалізації.

· Досліджуючи контрольно-наглядову форму правозастосовчої діяльності, дисертант дійшов висновку, що її особливість випливає з особливостей компетенції і форм діяльності органів, уповноважених на здійснення функцій контролю і нагляду. Основне призначення цієї форми правозастосовчої діяльності полягає в тому, щоб попередити можливі правопорушення, визначити заходи по усуненню умов, які сприяють правопорушенням в майбутньому, а у випадках виявлення неправомірної поведінки - привести в дію відповідні правоохоронні засоби.

· Особливістю правоохоронної форми правозастосовчої діяльності є те, що вона здійснюється державними органами і деякими недержавними організаціями та спрямована на охорону законності і правопорядку, захист прав і свобод людини, боротьбу зі злочинністю та іншими правопорушеннями і спрямована на вирішення тих юридичних питань, які пов'язані з можливим або наявним порушенням норм права. Вона спрямована на захист закріплених в нормах права суспільних відносин від усяких посягань, відновлення правового стану у разі нанесення шкоди суб'єктам права, інтересам суспільства. Отже, правозастосовча правоохоронна діяльність - це сукупність юридично значущих дій правоохоронних органів держави та деяких недержавних організацій, посадових осіб по створенню індивідуально-правових приписів, які є засобом застосування правових норм відповідно до конкретних життєвих ситуацій, пов'язаних з охороною і захистом прав та свобод фізичних та юридичних осіб.

· На підставі аналізу нормативно-правової бази щодо здійснення охоронної діяльності взагалі і правозастосовчої зокрема зроблено висновок, що з метою її вдосконалення в Україні доцільно прийняти закон “Про правоохоронну діяльність”, а потім на підставі внесення змін і доповнень до чинних законів, обґрунтувати завдання, принципи, структуру, права та обов'язки, відповідальність конкретних інститутів, органів, закладів, що займаються правоохоронною діяльністю в Україні. При цьому внутрішні питання, що відносяться до сфери правоохоронної діяльності у згаданих інститутах, органах і закладах, можуть бути врегульовані відомчими нормативно-правовими актами за умови їх несуперечності Конституції та чинним законодавчим актам.

· Таким чином, у процесі правозастосовчої діяльності компетентні органи, недержавні організації і посадові особи реалізують відповідні норми права, які регулюють певні суспільні відносини. В той же час головним призначенням різних форм застосування є забезпечення безпосередніх форм реалізації норм права іншими суб'єктами права. Отже, правозастосування продовжує, після нормотворчості, діяльність держави, окремих недержавних організацій та їх посадових осіб по врегулюванню суспільних відносин на індивідуальному рівні.



СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Дума В. Правозастосування та форми його здійснення / В. Дума, В. Цимбалюк // Правова інформатика. - 2006. - №3 (11). - С. 57-60.

2. Дума В. Гарантії правозастосовчої діяльності у протидії організованій злочинності / В.Дума, В. Цимбалюк // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). - 2006. - №13. - С. 41-46.

3. Дума В. Актуальні засади правозастосовної діяльності на сучасному етапі розвитку України / В.Дума, О. Жовнір // Правова інформатика. - 2008. - №2 (18). - С. 67-71.

4. Дума В. Праворозуміння та його вплив на правозастосовну діяльність в сучасних умовах / В. Дума // Науковий вісник Національного університету податкової служби України. - 2008. - №4 (43). - С. 220-223.

5. Дума В.В. Підходи до праворозуміння та реалізації правових норм / В.В. Дума // Правова інформатика. - 2009. - №1 (21). - С.46-52.

6. Дума В.В. Організаційне (оперативно-виконавче, правовиконавче) правозастосування / В.В. Дума // Право і суспільство. - 2009. - №1. - С.36-40.

7. Дума В. Правова держава: історія, теорія і практика / В. Дума // Тези доповідей наук.-практ. конф. [“Формування громадянського суспільства в контексті європейської інтеграції”], (Рівне, 2005 р.). - Рівне: Міжнародний економіко-гуманітарний університет ім. С. Дем'янчука, 2005. - С. 429-433.

8. Дума В.В. Діяльність по охороні правопорядку та спеціальна правоохоронна діяльність / В.В. Дума // Тези ІІ міжвуз. наук.-практ. конф. [“Актуальні питання реформування правової системи України”], (Луцьк, 2005 р.). - Луцьк: Волинський державний університет ім. Л. Українки, 2005. - С. 279-283.

...