Юридико-психологічна характеристика злочинів, пов’язаних із ненаданням допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

19.00.06 - юридична психологія

УДК 159:343.624

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Юридико-психологічна характеристика злочинів, пов'язаних із ненаданням допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані

ЧАЙКА ОЛЕКСАНДРА

ВСЕВОЛОДІВНА

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національній академії внутрішніх справ, МВС України

Науковий керівник:

кандидат психологічних наук, професор Казміренко Людмила Іванівна, Національна академія внутрішніх справ, професор кафедри юридичної психології

Офіційні опоненти:

доктор психологічних наук, професор Медведєв Володимир Степанович, Національна академія внутрішніх справ, професор кафедри практичної психології Навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби кандидат юридичних наук, доцент Благута Роман Ігорович, Львівський державний університет внутрішніх справ, начальник кафедри кримінального процесу

Захист відбудеться 24 вересня 2010 р. о 14.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.01 в Національній академії внутрішніх справ за адресою: ДП-680, м. Київ-35, Солом'янська площа, 1

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національної академії внутрішніх справ: ДП-680, м. Київ-35, Солом'янська площа, 1

Автореферат розіслано « » _________________ 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор філософських наук, професор М. Г. Братасюк

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У теперішній час Україна, як незалежна держава, знаходиться на початковому етапі становлення автентичної правової системи, що потребує ретельного теоретичного обґрунтування новел кримінальної правотворчості та узагальнення реалій сучасного кримінального судочинства. Першочергового значення набуває формування науково обґрунтованого правового поля та наближення правозастосовної практики до вимог сьогодення.

Утвердження й забезпечення прав і свобод людини, проголошене в Україні основним обов'язком держави, а людина - її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека - найвищою соціальною цінністю нашого суспільства (ст. 3 Конституції України). Практичне втілення цих приписів у реальність неможливе без формування високого рівня правосвідомості громадян, що відповідала б як правовим, так і моральним засадам громадянського поводження, оскільки більшість статтей Кримінального кодексу України регламентує суспільну взаємодію саме на межі функціонування правових та моральних соціальних норм.

Зокрема, це стосується ст. 136 КК України - “Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані”, що досить рідко застосовується на практиці, незважаючи на тривалу історію існування як у вітчизняному, так і в кримінальних законодавствах багатьох країн світу. При цьому не виникає сумнівів, що сам факт ненадання допомоги є достатньо розповсюдженим, тобто офіційна статистика не відображає реального стану речей. Окрім недосконалості слідчо-судової практики, зазначене пояснюється дефектами ціннісно-нормативної детермінації поведінки та правовою неосвіченістю членів суспільства, наслідком чого стає байдужість до долі іншої людини та відсутність належної морально-правової оцінки власної бездіяльності.

Тому дослідження в цьому напрямі, безумовно, варто вважати актуальними, тим більше, що злочинне ненадання допомоги близьке за змістом до диспозицій інших статтей Кримінального кодексу України (ст.ст. 135, 137, 139, 140, 284 та ін.), але відмінне від них за своєю психологічною сутністю.

Зрозуміло, що адекватне застосування чинних правових норм не є завданням суто практичним, воно потребує відповідного наукового обґрунтування, причому принцип наукової обґрунтованості не варто розуміти звужено: лише як необхідність врахування досягнень правових наук. Значна кількість понять, норм і інститутів Кримінального кодексу України потребує знання та врахування закономірностей і механізмів психології поведінки людини в ситуаціях, значимих для правової оцінки. Інакше й бути не може, бо правове регулювання цілеспрямовано впливає на поведінку людей - свідомих індивідів, які відображають дійсність та реалізують у своїй поведінці систему цінностей, засвоєних у процесі соціалізації. Серед таких є й юридико-психологічні особливості розуміння цінності людського життя, самопожертви, сумлінного виконання громадянських та професійних обов'язків тощо. Саме ці цінності виходять на перший план при розгляді злочинів, пов'язаних із ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані.

В чч. 1, 3 ст. 135 КК та в чч. 1, 3 ст. 136 КК України привертає до себе увагу схожість певних ознак: 1) завідомість, тобто винна особа мала усвідомлювати високу ймовірність настання небезпечних для жертви наслідків; 2) вказівка на два види злочинної бездіяльності: а) бездіяльність-невтручання, що полягає в невиконанні особою обов'язків із надання допомоги потерпілому, який знаходиться в небезпечному для життя стані і б) бездіяльність особи, яка своїми попередніми діями спричинила небезпеку для життя чи здоров'я потерпілого (поставлення в небезпеку); 3) сама бездіяльність вчинюється умисно, при цьому ставлення до можливих наслідків характеризується виною у формі умислу або необережності. Фактично, єдина відмінність між цими двома статтями - факт наявності (ст. 135 КК) або відсутності (ст. 136 КК) покладених на особу спеціальних обов'язків піклуватися про потерпілого.

Разом із тим, при визначенні ступеня вини виникає низка проблем, причому суто психологічного характеру, як-то: вплив на поведінку винного інтенсивної негативної емоції, особиста недосвідченість щодо дій у ексвізитних (в т. ч. екстремальних) ситуаціях, нестабільність психіки (легка піддатність розгубленості, стресам, фрустраціям, панічним деморалізуючим станам тощо), рівень розумових можливостей щодо усвідомлення глибини та важкості незворотних і небезпечних для потерпілого наслідків, швидкість реагування та прийняття рішень у нестандартних ситуаціях, адекватність чи неадекватність суб'єктивної оцінки рівня небезпечності ситуації та власних можливостей та ін. Таким чином, часто стає необхідним комплексне вивчення винного в контексті ситуації, отже, відповідно ст.ст. 76 та 204 КПК України, повинна проводитися судово-психологічна експертиза.

Дослідження сутності злочинного залишення в небезпеці чи злочинного ненадання допомоги до цих пір здійснювалося в руслі суто кримінально-правової проблематики (Ю. В. Баулін, М. В. Костицький, В. М. Кудрявцев, І. І. Лановенко, С. А. Тарарухін, В. Я. Тацій, А. А. Тер-Акопов, Т. В. Церетелі та ін.), відтак, залишалися поза увагою саме психологічні аспекти суб'єктивної сторони складу злочину. Аналіз існуючих точок зору науковців, які, безсумнівно, внесли значний вклад в правову науку, дозволяє не лише глибше зрозуміти багатогранну психолого-правову природу злочинного ненадання допомоги, але й спонукає до постановки та вирішення нових проблем наукового та практичного рівнів. Зазначене зумовлює актуальність обраної для дисертаційної роботи теми.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалося відповідно до Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень МВС України, що потребують першочергового розроблення і впровадження у практичну діяльність органів внутрішніх справ України на період 2004-2009 роки (наказ МВС України від 05.07.2004 р. №755); Державної програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004-2007 рр., затвердженої Указом Президента України від 13 грудня 2003 р. № 1433; плану науково-дослідної роботи Національної академія внутрішніх справ з реалізації Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007-2010 рр. (затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2006 p. №1767), а також плану НДР кафедри юридичної психології НАВС.

Тему дисертації затверджено на засіданні Вченої ради НАВС (протокол № 1 від 19.01.2010 р.).

Мета і завдання дослідження: Метою дисертаційної роботи є розробка теоретичних засад і практичних науково обґрунтованих пропозицій, спрямованих на удосконалення правоохоронної практики щодо розслідування та судового провадження кримінальних справ про злочини, пов'язані з ненаданням допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані.

У відповідності з метою були поставлені такі завдання:

- визначити юридико-психологічні складові об'єкта та об'єктивної сторони злочинного ненадання допомоги;

- надати юридико-психологічну характеристику суб'єкта та суб'єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 136 КК України;

- здійснити порівняльну характеристику кримінальних законодавств світу стосовно злочинів, пов'язаних із ненаданням допомоги;

- визначити психологічну природу злочинної бездіяльності в діяннях із ненадання допомоги;

- з'ясувати психологічну природу системи детермінант та механізмів злочинного ненадання допомоги;

- обґрунтувати перспективи використання спеціальних психологічних знань при провадженні кримінальних справ, порушених за ст. 136 КК України.

Об'єкт дослідження - суспільні відносини в сфері правової охорони життя та здоров'я громадян, що порушуються внаслідок злочинного ненадання допомоги.

Предмет дослідження - юридико-психологічна характеристика злочинів, пов'язаних із ненаданням допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані.

Методи дослідження: При підготовці дисертації використані наступні методи:

1) теоретичні (системно-структурний, системно-функціональний, порівняльно-правовий, формально-логічний) - для визначення принципів та критеріїв для юридико-психологічного коментування ст. 136 КК України, співвіднесення її юридичного та психологічного змісту (підрозділи 1.1, 1.2); виділення ознак, що характеризують різні форми злочинної бездіяльності, та встановлення зв'язків між ними (підрозділ 2.1); здійснення класифікації різновидів злочинного ненадання допомоги та рівнів її усвідомлення (підрозділ 1.1, 2.1); порівняння кримінально-правових норм стосовно злочинної бездіяльності у формі ненадання допомоги у вітчизняному та зарубіжному кримінальному законодавстві (підрозділ 1.3); встановлення особливостей психолого-юридичного генезису поняття злочинного ненадання допомоги, огляду різних підходів до розуміння психологічного змісту винної поведінки при його вчиненні (підрозділи 1.2, 2.1-2.3);

2) емпіричні (спостереження, анкетування, неформалізована бесіда, вивчення статистичних даних, аналітичних матеріалів та матеріалів кримінальних справ) - для одержання даних про судову практику та проблеми запровадження ст. 136 КК України (підрозділи 1.1, 1.2, 2,2);

3) методи математичної статистики - для опрацювання одержаних емпіричних даних (підрозділи 1.1, 1.2, 2,2).

Емпіричною базою дослідження стали статистичні дані та аналітичні матеріали Верховного суду України та МВС України, результати вивчення матеріалів кримінальних справ за ст. 136 КК України за період 2006-2009 рр. та анкетування 250 слідчих.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертаційне дослідження є першим в Україні комплексним юридико-психологічним аналізом кримінально-правової норми з ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, як форми злочинної бездіяльності, де обґрунтовано відмінність даної норми від суміжних та визначені шляхи оптимізації правотворчої та правозастосовної практики. Зокрема, автором:

вперше:

- проведено порівняльний кримінально-правовий аналіз законодавств країн світу стосовно функціонування норми про ненадання допомоги як форми злочинної бездіяльності;

- обґрунтовано високий рівень латентності злочинів, пов'язаних із ненаданням допомоги, внаслідок складностей встановлення особливостей суб'єктивної сторони складу злочину на тлі оцінки супутніх обставин суто психологічної природи;

- доведено, що ст. 136 КК України адресована невизначеному колу суб'єктів, причому саме ця позиція викликає найбільші труднощі у правозастосуванні, оскільки зумовлює складність порядку процесуального доведення складу злочину та відсутність перспектив судового провадження кримінальної справи;

- виокремлено три рівні усвідомлення ненадання допомоги суб'єктом, а саме: усвідомлене небажання втручатися в неприйнятну з якихось особистісних причин ситуацію надання допомоги іншій людині; усвідомлення настання суспільно небезпечних наслідків власного невтручання та ненадання допомоги; усвідомлення кримінальної відповідальності за таке невтручання;

- визначено, що обмеження здатності суб'єкта повною мірою усвідомлювати суспільну небезпеку та фактичний характер своєї бездіяльності або керувати власною поведінкою може бути наслідком як психопатологічних, так і власне психологічних чинників. Тому для встановлення психологічних чинників злочинної бездіяльності доцільно проводити комплексну психолого-психіатричну експертизу, в компетенцію якої входить дослідження впливу непатологічних психологічних особливостей на можливість суб'єкта адекватно усвідомлювати та керувати власною поведінкою;

- аргументовано, що умовою ефективного функціонування ст. 136 КК України є формування психологічної готовності населення до активності щодо надання допомоги особам, які опинилися у небезпечному для життя та здоров'я стані. Така готовність повинна враховувати й здатність до відповідного реагування у психологічно напруженій чи стресогенній ситуації. Спеціальні суб'єкти набувають таких вмінь і навичок в процесі навчання та професійної діяльності, пересічний громадянин володіє ними не далеко завжди, тому від нього й не можна очікувати однозначно адекватних дій, спрямованих на надання допомоги потерпілому;

- запропоновано варіант реструктуризації ст. ст. 135 та 136 КК України, в якому відсутні недоліки, притаманні їм у чинній редакції;

удосконалено:

- розуміння бездіяльності як свідомого вольового акту і, в той же час, пасивної форми поведінки людини. Дана характеристика стосується не будь-якої поведінки особи в момент вчинення злочину, а тих конкретних дій, які особа повинна була і могла вчинити в даних конкретних умовах;

- уявлення про специфічний статус загального суб'єкта злочинної бездіяльності при ненаданні допомоги, який формально не наділений відповідними обов'язками допомагати потерпілому, проте може нести кримінальну відповідальність згідно зі ст. 136 КК України, що принципово відрізняє дану норму від суміжних форм бездіяльності, де фігурують спеціальні суб'єкти;

- концепцію про можливості та межі судово-психологічної експертизи, зокрема, її роль при визначенні особливостей суб'єктивної сторони складу злочину у випадках, передбачених ст. 136 КК України;

набуло подальшого розвитку:

- уявлення про особливості та детермінанти правосвідомості громадян в сучасній Україні;

- положення про безумовну приналежність діянь, передбачених ст. 136 КК України, до класу злочинів, що вчинюються у формі бездіяльності, та складність розуміння цієї обставини пересічним громадянином.

Практичне значення одержаних результатів

- у правотворчості: запропоновано зміни до Кримінального кодексу України та Кримінально-процесуального кодексу України (акт впровадження з Секретаріату Президента України від 12.01.2010 р.; акт впровадження в комітет Верховної Ради з питань правосуддя від 29.03.2010 р.);

- у правозастосовній діяльності: полягає в обґрунтуванні алгоритму організаційно-правових заходів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування кримінально-правової норми стосовно злочинного ненадання допомоги (акт впровадження з палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 29.01.2010 р.);

- у науково-дослідній роботі: надано пропозиції щодо вдосконалення судово-експертного дослідження злочинної бездіяльності із використанням спеціальних психологічних знань;

- у навчальній роботі: матеріали дисертації використовуються в навчальному процесі Національної академії внутрішніх справ при викладанні дисциплін “Юридична психологія” та “Кримінальна психологія” (акт впровадження від 19.05.2010 р.).

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації викладені у виступах на: Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Українське правосуддя: здобутки та перспективи” (м. Чернівці, 16.05.2008 р.); ІІ Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Філософські, методологічні й психологічні проблеми права” (м. Київ, 31.01.2009 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Незалежний суд - гарантія захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина” (м. Чернівці, 30.05.2009 р.); науково-практичній конференції “Засади кримінального судочинства та їх реалізація в законотворчій і правозастосовній діяльності” (м. Київ, 03.04.2009 р.); ІІІ Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Філософські, методологічні та психологічні проблеми права” (м. Київ, 23.04.2010 р.).

Основні положення і висновки дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри юридичної психології НАВС та міжкафедральному семінарі кафедр юридичної психології, філософії права та юридичної логіки, практичної психології, психологічних дисциплін НАВС.

Публікації. Зміст та основні результати дослідження відображені в дев'яти наукових працях, у тому числі - в чотирьох статтях, опублікованих у фахових виданнях ВАК України.

Структура дисертації складається зі вступу, двох розділів та 6 підрозділів, висновків, додатків, списку використаних джерел. Зміст роботи викладено на 162 сторінках тексту, який доповнюють 2 додатки на 34 сторінках та 214 назв використаних джерел на 25 сторінках.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету, завдання, предмет та методи дослідження, висвітлено наукову новизну та практичну значимість одержаних результатів, наведено дані про апробацію роботи та її впровадження у практику.

У розділі 1 “Кримінально-психологічний зміст злочинів, пов'язаних із ненаданням допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані” проблема злочинів, пов'язаних із ненаданням допомоги, розглядається в історичному контексті, надана їхня психологічна характеристика, здійснений порівняльний аналіз зарубіжних законодавств щодо даної категорії злочинів.

У підрозділі 1.1. “Поняття злочинного ненадання допомоги: об'єкт та об'єктивна сторона” наголошується, що об'єктивна сторона складу злочину згідно ст. 136 КК України достатньо чітко окреслена і полягає в: бездіяльності особи; наслідках у вигляді тяжких тілесних ушкоджень чи смерті потерпілого; наявності причинного зв'язку між бездіяльністю винного та наслідками. Ненадання допомоги є злочином незначної або середньої тяжкості, з чого можна зробити висновок, що навіть у разі загибелі жертви внаслідок ненадання їй допомоги держава не схильна визнавати це тяжким або особливо тяжким злочином. Це зовсім не означає байдужого ставлення до життя потерпілого: закон про кримінальну відповідальність вимушений розрізняти дії, усвідомлено спрямовані на позбавлення життя, та дії, що не були зорієнтовані на знищення жертви.

Злочини, передбачені ст. 136 КК України, в більшості своїй є латентними, тобто не набувають свого законного процесуального закріплення внаслідок об'єктивних та суб'єктивних вад як правозастосовної практики, так і самого суспільства. На основі вивчення судової практики нами встановлено, що злочини, передбачені ст. 136 КК України, в загальній структурі злочинності становлять надзвичайно малий відсоток серед інших злочинів проти життя, здоров'я та статевої недоторканності особи і за період 2006-2009 рр. судами України було розглянуто лише 10 кримінальних справ, в яких фігурувало ненадання допомоги.

Проведене опитування 250 слідчих МВС України продемонструвало також цілу низку проблем. Зокрема 71,5% констатують неповне розуміння доцільності існування даної статті. Таке ставлення зумовлене складністю порядку процесуального доведення складу злочину та відсутністю перспектив судового провадження (70,9% та 72,1% відповідно). Внаслідок зазначеного 73,8% не підтримують закріплення “злочинного ненадання допомоги” у вітчизняному КК. Ще 39,9% вважають, що дана стаття робить розпливчастими межі кримінальної відповідальності між спеціальними та загальними суб'єктами. На це, зокрема, вказали 66,6% опитаних, констатувавши, що ст. 136 КК розширює коло суб'єктів кримінальної відповідальності до невизначених меж, тобто робить його безадресним. Ще 55,4% респондентів вважають, що ця стаття порушує принцип індивідуалізації кримінального покарання, оскільки через відсутність регламентованого правового обов'язку надавати допомогу всім людям не можна й притягувати до кримінальної відповідальності за її ненадання.

Інша пересторога полягає в ймовірності виникнення спроб з боку адвокатів тлумачення злочинної бездіяльності у вигляді ненадання допомоги як аморальної, а не злочинної поведінки (46,7% респондентів), що стане підставою клопотання про пом'якшення покарання. При розслідуванні злочину слідчий лише констатує факт наявності особи, яка могла, але не надала допомоги потерпілому, але остаточну кваліфікацію здійснює суд при постановленні вироку, тому 48,1% вважають, що ст. 136 КК ускладнює слідчо-судову практику та може призвести до суддівського свавілля.

Відтак, на основі проведеного нами вивчення судової практики, латентність ненадання допомоги може бути зумовлена такими причинами, як складність доведення однозначної винності загального суб'єкта, на якого не покладені певні обов'язки, та поглинення менш тяжкого покарання більш тяжким. Реально кількість злочинів даного виду є більшою, ніж засвідчує офіційна статистика.

У підрозділі 1.2. “Психологічна характеристика суб'єкта та суб'єктивної сторони складу злочину при ненаданні допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані” зазначається, що проведений порівняльний аналіз суміжних статтей, в яких фігурує ненадання допомоги та залишення в небезпеці, засвідчує, що в них суб'єктом злочинної бездіяльності виступають лише спеціальні суб'єкти, тоді як у ст. 136 КК України це суб'єкт загальний - будь-яка особа, яка не має зобов'язань щодо потерпілого. Відповідно до цього, суб'єктивна сторона ненадання допомоги характеризується виною у формі умислу або необережності до наслідків, сама ж бездіяльність вчинюється свідомо. Якщо б особа бажала настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді травматизації чи загибелі потерпілого, то її діяння кваліфікувалися б як вбивство чи нанесення тяжких тілесних ушкоджень, здійснене у формі бездіяльності (або, як замах). Тому, на основі аналізу таких різновидів умислу, як: визначений, альтернативний, обдуманий, раптовий та афективний, ми доводимо можливість його існування лише в останньому з них. Таким чином, ми доходимо висновку, що прямого умислу в діяннях, передбачених ст. 136 КК України, принципово бути не може.

Нами виділені такі рівні усвідомлення ненадання допомоги суб'єктом:

1. Усвідомлене небажання втручатися в неприйнятну з особистісних причин ситуацію надання допомоги під впливом внутрішніх перепон, як:

- обмежені фізичні можливості;

- психологічні особливості та стани, які дезорганізовують активність;

- особистісні вади моральних якостей, що заважають оцінити ситуацію як таку, що потребує втручання для надання допомоги іншій особі;

- відсутність досвіду дій у подібних ситуаціях;

- особистісне негативне ставлення до потерпілої особи;

- вади розумової сфери, що заважають розуміти небезпеку для жертви;

- хворобливий або занадто виснажений стан організму.

2. Усвідомлення настання суспільно небезпечних наслідків власного невтручання та ненадання допомоги через:

- нерозуміння небезпечності ситуації для потерпілого (байдужість);

- злочинну самовпевненість;

- злочинну недбалість;

- самоусунення шляхом обмеження власного втручання оповіщенням належних органів, замість надання допомоги у межах реальних можливостей.

3. Усвідомлення кримінальної відповідальності за таке невтручання внаслідок правової неосвіченості та правового нігілізму.

Також нами констатована значна роль імпульсивності в структурі винної поведінки при ненаданні допомоги, яка характеризується відсутністю ланки усвідомлення мети й прийняття рішення. Тому, при оцінці ситуації несподіванної небезпеки, провідною реакцією є, перш за все, самозбереження, що й визначає бажання уникнути втручання в неї, і, як наслідок, - бездіяльність.

У підрозділі 1.3. “Порівняльна характеристика кримінальних законодавств світу стосовно злочинів, пов'язаних із ненаданням допомоги” на основі аналізу сучасного кримінального законодавства 18 країн світу з приводу порівняння досвіду застосування санкцій за бездіяльність у вигляді ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, ми зустрічаємо декілька форм існування такої відповідальності:

1) ненадання допомоги чи залишення у небезпеці існує аналогічно вітчизняному законодавству для загального суб'єкта. При цьому стаття для загального суб'єкта може існувати окремо, або ж загальний суб'єкт прописаний як окрема частина єдиної статті із спеціальним суб'єктом;

2) ненадання допомоги чи залишення у небезпеці існує лише для спеціального суб'єкта.

Другий варіант є більш поширеним в зарубіжних країнах, що вказує на відмову законодавців таких держав визнавати тотальний обов'язок всіх громадян надавати допомогу всім, покладаючи цю функцію на спеціально уповноважених суб'єктів. До таких суб'єктів відносяться або працівники відповідних сфер діяльності, які зобов'язані за своїми функціональними обов'язками надавати допомогу (як-то: медичні працівники, капітани кораблів, водії транспорту тощо), або ситуативно відповідальні особи (опікуни, батьки, особи, що самі поставили жертву у небезпечне становище).

Разом із тим, у всіх випадках законодавець однозначно визнає бездіяльність спеціального суб'єкта більш тяжким злочином через усвідомлене невиконання покладеного на нього обов'язку надавати допомогу потерпілому, що тягне за собою більш суворе покарання, аніж аналогічна бездіяльність загального суб'єкта, який не має регламентованого обов'язку надавати допомогу. Але, ми підтримуємо кримінальні кодекси тих країн, що визнають винними в ненаданні допомоги лише тих суб'єктів, які чітко усвідомлюють такий обов'язок. Адже для загальних суб'єктів не завжди є зрозумілими межі необхідного втручання в екстремальну ситуацію для надання допомоги через відсутність відповідної правової регламентації такої поведінки, а також професійного досвіду пересічних громадян для кваліфікованого втручання.

Отже, нами продемонстровано, що досить велика кількість країн світу дотримуються позиції недоцільності покарання особи в разі відсутності чітко прописаного обов'язку надавати потерпілому допомогу, якщо той опинився у небезпечному для життя чи здоров'я стані. Саме тому в більшості випадків йдеться не про ненадання допомоги, що є фактичним проявом такого виду бездіяльності, а про залишення у небезпеці, якщо проводити паралель із вітчизняним кримінальним кодексом. Відтак, доцільною є імплементація такої норми й у вітчизняне кримінальне законодавство.

Розділ 2 “Юридико-психологічні особливості кваліфікації злочинів, пов'язаних із ненаданням допомоги” присвячений висвітленню психологічних особливостей судової практики кваліфікації діяння з ненадання допомоги як злочинної бездіяльності. Для цього аналізується психологічна природа детермінант та механізмів вчинення злочинів, передбачених цією статтею та обгрунтовується необхідність використання спеціальних психологічних знань при провадженні кримінальних справ, порушених за ст. 136 КК.

У підрозділі 2.1. “Юридико-психологічна характеристика діяння з ненадання допомоги як злочинної бездіяльності” доведено, що бездіяльністю в кримінальному праві є не взагалі відсутність дій, а невиконання суспільно корисного діяння, яке особа могла і повинна була зробити в силу покладених на неї обов'язків. Відповідно до цього, нами узагальнені наступні умови передбачення можливої злочинної бездіяльності: нормативно-правовий акт, що покладає такий обов'язок; обов'язок за рішенням суду; родинні та інші взаємини з відповідними обов'язками; професійний, службовий чи договірний обов'язок; обумовленість небезпечного стану потерпілого попередніми діями особи, якщо вона власними діями спричинила небезпеку.

Тобто, бездіяльність полягає в невиконанні винним чітко визначеного правового обов'язку, який регламентує необхідність вчинення конкретних дій за певних обставин. В іншому випадку особа може просто не здогадуватися про необхідність діяти певним чином.

Сама ж бездіяльність може виражатися у двох формах: в ухиленні від здійснення суспільно корисної дії або в нездійсненні дій, спрямованих на запобігання збитку наявному правоохоронюваному благу. В другому випадку бездіяльність відповідає кримінально-правовій нормі ст. 136 КК стосовно злочинного ненадання допомоги. злочин кримінальний карний бездіяльність

Нами доведено, що усвідомлення злочинного характеру власної бездіяльності постає з точки зору самого суб'єкта в наступних варіантах:

- на суб'єкта покладений обов'язок надати допомогу, і він розуміє необхідність втручання, але не втручається, то така бездіяльність є злочинна;

- якщо такий спеціальний суб'єкт із відповідними обов'язками внаслідок об'єктивних чи суб'єктивних причин недооцінив ситуацію як таку, що потребує обов'язкового втручання, має місце необережність;

- якщо такий суб'єкт із відповідними обов'язками об'єктивно не мав можливість розпізнати ситуацію як таку, що потребує втручання, то автоматично зникає й ознака злочинної бездіяльності;

- якщо суб'єкт не наділений обов'язками і не надає допомоги жертві умисно, передбачаючи настання небезпечних наслідків, але не здогадується про кримінальну відповідальність, то наявні ознаки злочинної бездіяльності;

- якщо суб'єкт, не наділений обов'язками, не надає допомоги через не усвідомлення небезпечних наслідків невтручання, хоча мав можливість її усвідомлювати та втрутитися, то тут може бути знов-таки необережність;

- якщо суб'єкт, не наділений обов'язками, не надає допомоги через об'єктивну неможливість усвідомлювати небезпечність наслідків для жертви через власне невтручання, то відсутня й злочинний зміст такої бездіяльності.

Таким чином, для визнання бездіяльності злочинною особа повинна усвідомлювати наявність спеціально визначеного обов'язку, а також мати достатню освіченість щодо меж та умов необхідного втручання в ситуацію, яка того вимагає. Оскільки ж ст. 136 КК України стосується загального суб'єкта, дослідження та аргументоване підтвердження цієї обставини при кваліфікації злочинної бездіяльності є надзвичайно складним завданням.

У підрозділі 2.2. “Психологічна природа системи детермінант та механізмів вчинення злочинів, передбачених ст. 136 КК України” наголошується, що ненадання допомоги, як форма бездіяльності, також повинне передбачати певне психічне ставлення суб'єкта до окремої об'єктивної ознаки складу злочину. Відповідно, будучи частиною вини, воно має відображатися в структурі інтелектуального та вольового компоненту. При цьому провідного значення в контексті визначення ступеня вини набуває інтелектуальний компонент - як усвідомлення суб'єктом власної бездіяльності. Вольовий компонент, якщо він і може бути визначеним, має тут другорядне кримінально-правове значення. Порівнюючи ст.136 КК з суміжними, слід зазначити, що в ній не вказується на “завідомість”, тому суб'єкт, опинившись несподівано для себе у такій ситуації, може не усвідомлювати причинно-наслідкового зв'язку можливих варіантів власних дій чи бездіяльності з настанням певних соціально небезпечних наслідків.

Таким чином, не надаючи допомогу потерпілому, суб'єкт не міг мати умислу, відповідної мети і, як наслідок, мотиву цілеспрямованого залишення у небезпеці заради нанесення шкоди жертві. Отже, й процесу відповідного цілеутворення не відбувається. Тому ненадання допомоги не містить умислу завдання шкоди жертві, а прийняття рішення відбувається заради уникнення можливих негативних наслідків для самого суб'єкта у формі бездіяльності.

На основі проведеного всебічного аналізу даної статті із суміжними, вбачається за доцільне реструктуризувати ст. ст. 135 та 136 КК України, об'єднавши їх в наступному вигляді.

Стаття 136. Залишення в небезпеці чи ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані.

1. Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, при можливості надати таку допомогу, або неповідомлення про такий стан особи належним установам чи особам, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження, - караються штрафом від двохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців.

2. Завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження внаслідок безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов'язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан, якщо це спричинило тяжкі тілесні ушкодження, - карається обмеженням волі на строк до двох років або позбавленням волі на той самий строк.

3. Діяння, передбачені частинами першою та другою цієї статті, якщо вони спричинили смерть потерпілого, - караються позбавленням волі на строк від двох до семи років.

Такий варіант має наступні переваги: 1) в частині першій фігурує загальний суб'єкт, в частин другій - спеціальний суб'єкт (з ознакою “завідомості”); 2) усунені ознаки “малолітство, старість, хвороба”, які законодавець наступними словами (“…або внаслідок іншого безпорадного стану”) відніс до безпорадного стану, який є ширшим і не потребує конкретизації. За наявності таких ознак, за загальним правилом, слід звертатися до ст. 67 КК України; 3) усунена приватна ознака “дії, вчинені матір'ю щодо новонародженої дитини”; 4) конкретизована ч. 3 ст. 135 КК України, в якій йшлося про невизначені “…інші тяжкі наслідки”; 5) в чч. 1 та 2 ст. 135 чинного КК України взагалі не вказуються наслідки залишення потерпілого без допомоги. В запропонованій редакції такі наслідки окреслені.

У підрозділі 2.3. “Використання спеціальних психологічних знань при провадженні кримінальних справ, порушених за ст. 136 КК України” зазначається, що в умовах сьогодення актуальною залишається проблема кваліфікації злочинного ненадання допомоги через складність визначення ступеня усвідомлення суб'єктом причин власної бездіяльності. Це зумовлено тим, що провідної ролі набувають особистісні чинники, які зумовлюють невтручання в небезпечну для потерпілого ситуацію, а відтак й вид вини. Тому для вірної кваліфікації злочину при дослідженні вини обов'язковим є встановлення мотиву, мети, наявності вольового компонента, емоційні характеристики Це потребує розробки правових підстав визначення психологічного чинника суб'єктивної сторони складу злочинного ненадання допомоги, на основі використання спеціальних знань. Виходячи ж з того, що суб'єктом злочину виступає апріорі дієздатна особа, а досліджуються її суто індивідуально-психологічні характеристики, які й складають суб'єктивну сторону бездіяльності, необхідним є залучення знань із судової психології.

При цьому, спеціальні знання експерта-психолога - це психологічні теоретичні і методологічні знання про закономірності та особливості перебігу і структури психічної активності людини, що мають юридичне значення, отримані в результаті спеціального дослідження і впроваджені в практику судової експертизи та практичного застосування, використовуються в процесі розкриття та розслідування злочинів і розгляді кримінальних справ у суді з метою сприяння встановленню істини по справі на підставах і в порядку, визначеному законом.

Як продемонстрували результати проведеного нами опитування, найбільш загальними підставами використання спеціальних психологічних знань для з'ясування суб'єктивної сторони складу злочинного ненадання допомоги є потреба у встановленні обставин, що впливають на ступінь і характер відповідальності; визначенні мотивів і механізму бездіяльності; розкритті причин і умов, що сприяли ненаданню допомоги, а також у визначенні адекватного виду покарання з урахуванням індивідуального підходу у випадках, коли це неможливе без всебічної і глибокої оцінки особистості суб'єкта злочину. Така всебічна оцінка вимагає проведення судово-психологічної експертизи.

Тому, вважаємо за доцільне доповнення КПК України нормою, яка передбачала б обов'язкове проведення відповідної (простої чи комплексної) судово-психологічної експертизи при встановленні ступеня вини за фактами бездіяльності при ненаданні допомоги (п. 4-1 ст. 76 КПК) - “Експертиза призначається обов'язково для визначення психічного стану підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного при наявності у їх діянні ознак злочинної бездіяльності”. Адже констатація впливу особистісних чинників є значущою для вирішення питань про індивідуалізацію кримінальної відповідальності. Самі ж експертні висновки про ступінь впливу названих чинників на поведінку обвинувачуваного під час вчинення інкримінованих йому діянь повинні ґрунтуватися на узагальненні даних, одержаних як при експериментальному психодіагностичному обстеженні, так і при психологічному аналізі матеріалів кримінальної справи.

ВИСНОВКИ

У висновках на основі проведеного комплексного юридико-психологічного дослідження надана характеристика злочинів, пов'язаних із ненаданням допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, сформульовано теоретичні положення та рекомендації, що відповідають вимогам наукової новизни та мають значення для науки і юридичної практики.

1. Суб'єкт злочинної бездіяльності при ненаданні допомоги має статус загального, що відрізняє ст. 136 КК України від суміжних (ст.ст. 135, 137, 139, 140 та ін.), в яких фігурують спеціальні суб'єкти. Тому законодавець відносить зазначене діяння, вчинене без обтяжуючих обставин, до злочинів невеликої тяжкості, на відміну від аналогічних форм злочинної бездіяльності, вчинених спеціальними суб'єктами, які проігнорували покладені на них законом обов'язки. Навіть у разі смерті потерпілого злочинне ненададання допомоги кваліфікується як злочин середньої тяжкості, тобто кримінальний закон по-різному оцінює поведінку осіб, наділених відповідними обов'язками, та пересічного громадянина.

2. Незначна кількість злочинів, кваліфікованих за ст. 136 КК України, не відображає дійсної їх розповсюдженості, оскільки їм притаманний високий рівень латентності. Це пояснюється тим, що слідчий може лише констатувати факт присутності / наявності особи, яка могла, але не надала допомогу потерпілому, а остаточна кваліфікація злочинної бездіяльності в вигляді ненадання допомоги констатується лише судом при постановленні вироку. Внаслідок цього в остаточному рішенні ненадання допомоги взагалі може “втрачатися” при встановленні особливостей суб'єктивної сторони складу злочину на тлі оцінки супутніх обставин суто психологічної природи, а також через складність доведення винності загального суб'єкта, на якого законом не покладені певні обов'язки, на відміну від спеціального суб'єкта.

3. Суб'єктивна сторона злочинного ненадання допомоги містить низку специфічних складових, що не можуть бути однозначно засвідченими без застосування спеціальних психологічних знань, починаючи з усвідомлення ступеня небезпеки для іншої особи і закінчуючи здатністю до адекватних дій за обставин, що потребують невідкладного втручання, адже суб'єктом цього злочину є особа, яка не була зобов'язана піклуватися про потерпілого. Ненадання допомоги вчинюється свідомо, але без прямого умислу, інакше діяння потребує кваліфікації за іншими статтями Кримінального кодексу.

На основі аналізу суб'єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 136 КК України, виокремлені три рівні усвідомлення особою власної бездіяльності, а саме: усвідомлення небажання втручатися в неприйнятну з якихось особистісних причин ситуацію надання допомоги іншій людині; усвідомлення настання суспільно небезпечних наслідків власного невтручання та ненадання допомоги; усвідомлення кримінальної відповідальності за таке невтручання. Також констатована суттєва роль імпульсивності в структурі поведінки при злочинному ненаданні допомоги, що спричиняє відсутність ланок усвідомлення мети й прийняття рішення.

4. Сучасне кримінальне законодавство країн світу щодо застосування санкцій за бездіяльність у вигляді ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, передбачає декілька форм існування такої відповідальності: 1) ненадання допомоги чи залишення у небезпеці існує аналогічно вітчизняному законодавству для загального суб'єкта (стаття для загального суб'єкта існує окремо; загальний суб'єкт прописаний як окрема частина єдиної статті із спеціальним суб'єктом); 2) ненадання допомоги чи залишення у небезпеці існує лише для спеціального суб'єкта. При цьому другий варіант є більш розповсюдженим, що свідчить про відмову законотворців таких держав визнавати обов'язок всіх громадян надавати допомогу всім, покладаючи цю функцію на спеціально уповноважених суб'єктів. До таких суб'єктів відносяться або працівники відповідних сфер діяльності, які зобов'язані за своїми функціональними обов'язками надавати допомогу (як-то: медичні працівники, капітани кораблів, водії транспорту тощо), або ситуативно відповідальні особи (опікуни, батьки, особи, що самі поставили жертву у небезпечне для життя становище, тощо).

5. Діяння, передбачені ст. 136 КК України належать до класу злочинів, що вчинюються у формі бездіяльності. Але розуміння цієї обставини є складним завданням для пересічного громадянина, оскільки потребує достатнього рівня правової компетентності для однозначного диференціювання ситуацій, що потребують втручання, та тих, які цього не вимагають. Тому умовою ефективного функціонування ст. 136 КК України є формування достатньогояяяяяя'b3яяяяяяяяяf яяecояяf0альност_яя'edаселення яяяяа психологічної готовності до громадянської активності щодо надання допомоги особам, які опинилися у небезпечному для життя та здоров'я стані. Така готовність повинна враховувати й здатність до відповідного реагування у психологічно напруженій чи стресогенній ситуації. Спеціальні суб'єкти набувають таких вмінь і навичок в процесі навчання та професійної діяльності, пересічний громадянин володіє ними не завжди, тому від нього й не можна очікувати однозначно адекватних дій, спрямованих на надання допомоги потерпілому.

6. Злочинна бездіяльність повинна передбачати чітко визначене коло обов'язків суб'єкта діяти певним чином за відповідних обставин та наявність об'єктивної можливості активного втручання в таку ситуацію. В іншому випадку занадто розмите та невизначене коло вихідних умов унеможливлює закріплення обов'язковості даної норми для всіх пересічних громадян. Ненадання допомоги повинне передбачати певне психічне ставлення суб'єкта до об'єктивної ознаки складу злочину та відображатися в структурі інтелектуального та вольового компонентів вини. При цьому провідного значення набуває інтелектуальний компонент - усвідомлення власної бездіяльності. Відсутність завідомості відмежовує суб'єкта даної статті від суміжних, в яких йдеться про спеціальних суб'єктів, наділених відповідними вміннями та знаннями про можливі наслідки власних дій чи бездіяльності.

7. Оскільки злочин - це усвідомлена активність, вчинок як складний вольовий акт, в якому наявні етапи боротьби мотивів і прийняття рішення, то ставлення до об'єкта злочинного зазіхання повинне бути обов'язковим його компонентом. Особливого значення це набуває саме в контексті проблеми ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані. Справа в тому, що даний різновид злочинної бездіяльності не передбачає попереднього умислу чи замаху, адже відбувається в об'єктивно виниклих умовах, в які неочікувано для винного потрапив потерпілий. Тому тут йдеться про байдужиість, як прояв непрямого умислу, коли особа припускає ризик для життя чи здоров'я жертви, однак не надає допомоги, не вважаючи, що вчиняє злочин своїм невтручанням. В іншому випадку, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або якщо особа взагалі не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити, то згідно ст. 25 КК України, це слід визначати як необережність.

8. На основі проведеного аналізу та врахування досвіду зарубіжних законодавств, нами запропонована нова редакція даної статті на основі реструктуризації ст.ст. 135 та 136 КК, адже вони мають схожість, а диспозиції обох статтей за структурою аналогічні. Тому доцільна наступна редакція ст. 136: «Залишення в небезпеці чи ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані», в якій частина перша передбачає загального суб'єкта, частина друга - спеціального, а частина третя враховує настання особливо тяжких наслідків.

9. Провідна кваліфікуюча ознака вини, а саме здатність суб'єкта усвідомлювати та керувати власною поведінкою, а також психічне ставлення детерміновано суто психологічними чинниками, які визначаються лише із залученням спеціальних знань. Така обумовленість психічними явищами розглядається в рамках судово-психологічних експертиз і має враховуватися судом при індивідуалізації відповідальності та призначенні покарання. Відтак доцільним є доповнення п.4-1 ст.76 КПК нормою, яка б передбачала обов'язкове проведення психологічної експертизи по фактах злочинної бездіяльності.

Колом питань, що розглядалися в дисертації, проблема визначення вини за злочинну бездіяльність у формі ненадання допомоги у кримінальному законодавстві не вичерпується. Перспективними напрямами подальшого дослідження можуть стати: теоретичне та емпіричне вивчення інших форм злочинної бездіяльності для встановлення ролі та особливостей суб'єктивної сторони складу злочину; розробка та подальше використання новітніх методів використання спеціальних знань при проведенні судових експертиз, спрямованих на визначення суб'єктивної сторони бездіяльності в різних її проявах тощо.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Чайка О. В. Суб'єкт та суб'єктивна сторона складу злочину “ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані” / О. В. Чайка // Юридична Україна: щомісячний правовий часопис. - 2009. - № 5 (77). - С. 115-121.

2. Чайка О. В. Поняття злочину ненадання допомоги та його об'єктивна сторона / О. В. Чайка // Адвокат. - 2009. - № 5 (104). - С. 31-36.

3. Чайка О. В. Співвіднесення правового та морального аспектів оцінки злочинів, пов'язаних із ненаданням допомоги / О. В. Чайка // Право і суспільство: науковий журнал. - 2009. - № 2. - С.113-118.

4. Чайка О. В. Особливості кваліфікації ст. 136 КК України / О. В. Чайка // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - Вип. 43. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2009. - С. 523-530.

5. Чайка О. В. Оцінка тяжкості вини при кваліфікації злочину у разі залшення в небезпеці або ненадання допомоги особі, яка перебуває у небезпечному для життя стані / О. В. Чайка // Укранське правосуддя: здобутки та перспективи: мат. Всеукр. наук.-практ. конф., 16 травня 2008 р. - Чернівці: Рута, 2008. - С.168-172.

6. Чайка О. В. Теоретико-методологічні засади експертного з`ясування підстав кваліфікації злочину за ненадання допомоги / О. В. Чайка // Засади кримінального судочинства та їх реалізація в законотворчій і правозастосовній діяльності: тези доповідей та повідомлень наук.-прак. конф. (Київ, 3 квіт. 2009 р.). Видання присвячене пам`яті проф. А. Я. Дубинського. - К.: Атіка, 2009. - С. 794-798.

7. Чайка О. В. Порівняльна характеристика злочинів пов`язаних із ненаданням допомоги в кримінальних законодавствах світу / Чайка О. В. // Незалежний суд - гарантія захисту прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина : мат. Всеукр. наук.-практ. конф., 30 травн. 2009 р. - Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2009. - С. 533-538.

8. Шляхи узгодження окремих ознак об'єкта посягання на життя та здоров'я за Кримінальним кодексом України / Чайка О. В. // Філософські, методологічні та психологічні проблеми права : мат. ІІ Всеукр. наук.-теорет. конф. (м. Київ, 31 січня 2009 р.) / ред. кол.: Є. М. Моісеєв, О. М. Джужа, М. В. Костицький [та ін.]; передмова О. М. Джужі. - К.: Київський нац. ун-т внутр. справ, 2009. - С. 223-225.

9. Чайка О. В. Юридико-психологічний зміст злочинів, пов'язаних із ненаданням допомоги / Чайка О. В. // Філософські, методологічні та психологічні проблеми права: тези доп. ІІІ Всеукр. наук.-теорет. конф. (Київ, 23 квіт. 2010 р.) [текст] / ред. кол.: В. В. Коваленко, М. В. Костицький, О. М. Джужа та ін. - К.: Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2010. - С. 222-224.

АНОТАЦІЯ

Чайка О.В. Юридико-психологічна характеристика злочинів, пов'язаних із ненаданням допомоги особі, яка перебуває у небезпечному для життя стані - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 19.00.06 - юридична психологія. - Національна академія внутрішніх справ. Київ, 2010.

У дисертації надана юридико-психологічна характеристика злочинів, пов'язаних із ненаданням допомоги особі, яка перебуває у небезпечному для життя стані. Визначено юридико-психологічні складові об'єкта та об'єктивної сторони злочинного ненадання допомоги. Надано юридико-психологічну характеристику суб'єкта та суб'єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 136 КК України.

Здійснено порівняльну характеристику кримінальних законодавств світу стосовно злочинів, пов'язаних із ненаданням допомоги. Визначено психологічну природу злочинної бездіяльності в діяннях із ненадання допомоги. З'ясовано психологічну природу системи детермінант та механізмів злочинного ненадання допомоги.

...