Теоретичні, правові та прикладні аспекти закриття кримінальних справ у суді

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми. На сучасному етапі розбудови в Україні демократичної, соціальної та правової держави особливої актуальності набувають питання вдосконалення кримінально-процесуального законодавства. Концепція реформування кримінальної юстиції України, затверджена Указом Президента України від 8 квітня 2008 року № 311/2008, визначила основні засади та напрямки реформування кримінальної юстиції, серед яких: 1) удосконалення кримінальних процесуальних норм і суміжного законодавства, в тому числі з урахуванням світового досвіду; 2) забезпечення ефективності кримінального судочинства; 3) посилення захисту прав та інтересів потерпілих, гарантоване відшкодування завданої злочином шкоди. Визначені підходи до кримінального судочинства повинні кардинально змінити умови забезпечення прав людини, сформувати переконаність особи і суспільства в дієвості принципу верховенства права, підвищити рівень довіри громадян України до органів системи кримінальної юстиції. В таких умовах особливого значення набувають питання реформування інституту закриття кримінальних справ, оскільки недосконалість його правової регламентації завдає шкоди інтересам правосуддя, порушуючи процесуальні права сторін. Зокрема, з одного боку дозволяє окремим злочинцям уникнути покарання і відповідно обмежує права та законні інтереси осіб, які постраждали від злочину, а з іншого може призвести до грубого порушення презумпції невинуватості особи.

Важливим етапом у реформуванні інституту закриття кримінальних справ було прийняття КК України, в якому розширено коло підстав та змінено правові умови звільнення особи від кримінальної відповідальності. Відповідні зміни та доповнення внесено й до КПК України, зокрема щодо визначення цих підстав та порядку їх застосування органами досудового слідства та суду. Разом з тим, не всі запропоновані положення сприймаються беззаперечно позитивно, а деякі питання взагалі залишились поза увагою законодавця. Це вказує на непослідовність та безсистемність реформування інституту закриття кримінальних справ, як наслідок - численні суперечності та прогалини, які у правозастосовчій діяльності слідчих та судових органів створюють чимало проблем.

Наведене безумовно вказує на актуальність та необхідність вирішення ряду теоретичних і практичних проблем інституту закриття кримінальних справ з метою вдосконалення його правового регулювання.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексне вивчення проблем, пов'язаних із закриттям кримінальної справи в суді, та формулювання на його основі науково обґрунтованих практичних і методичних рекомендацій для удосконалення кримінально-процесуального законодавства України стосовно підстав та порядку закриття кримінальної справи.

Визначена мета наукового дослідження зумовила необхідність розв'язання таких завдань:

провести історичний аналіз законодавчого розвитку інституту закриття кримінальної справи;

визначити поняття та сутність інституту закриття кримінальної справи, підстав для закриття кримінальної справи;

уточнити класифікацію підстав для закриття кримінальних справ;

проаналізувати процесуальні особливості встановлення фактичних обставин, що підтверджують наявність підстав для закриття кримінальних справ, та прийняття судом рішення про їх застосування;

дослідити правове регулювання порядку закриття кримінальних справ у судових інстанціях;

сформулювати конкретні пропозиції, спрямовані на вдосконалення законодавства, що регламентує порядок закриття кримінальних справ у суді.

1. Інститут закриття кримінальної справи в кримінально-процесуальній науці та законодавстві: історія і сучасність

Дослідивши історичні джерела кримінально-процесуального права, автором з'ясовано, що інститут закриття кримінальної справи розвивався як комплексний правовий інститут, оскільки законодавець на всіх етапах його розвитку пов'язував передумови й порядок закриття справи з різними підставами, насамперед - звільненням від кримінальної відповідальності, а згодом реабілітуючими та формально-процесуальними підставами, кожного разу ускладнюючи чи, навпаки, спрощуючи процесуальну форму прийняття такого рішення, залежно від конкретних кримінально-правових підстав.

Встановлено, що у своєму розвитку інститут закриття кримінальної справи пройшов кілька етапів, які характеризуються різним ступенем визначеності підстав та порядку закриття кримінальної справи: 1) зародження інституту та його розвиток, починаючи з давньоруського законодавства до другої половини XVII ст. (Руська Правда, Судебник Казимира 1468 р., Литовські статути); 2) розвиток інституту закриття кримінальної справи в законодавстві Російської імперії з другої половини XVII ст. до початку XІХ ст. (Соборне Уложення 1649 р., Військові артикули Петра І 1715 р.); 3) розвиток інституту закриття кримінальної справи в законодавстві Російської імперії з початку XІХ - до початку ХХ ст. (Звід законів Російської імперії 1832 р., Статут кримінального судочинства 1864 р.); 4) розвиток інституту закриття кримінальної справи в законодавстві РРФСР та УСРР з початку 20-х років XX ст. до кінця 50-х років ХХ ст. (Декрети РНК РРФСР та УСРР 1918-1921 рр., КК УСРР 1922 р. і 1927 р., КПК УСРР 1922 р. і 1927 р.); 5) розвиток інституту закриття кримінальної справи в законодавстві УРСР з кінця 50-х років ХХ ст. до прийняття нового КК України у 2001 р. (КПК УРСР 1960 р.); 6) розвиток інституту закриття кримінальної справи в законодавстві України з прийняттям у 2001 р. нового КК України до сьогоднішніх днів. Зазначено, що впровадження концептуальних розробок щодо інституту закриття кримінальної справи у ході роботи над новим КПК України та його прийняття розпочнуть новий етап у розвитку інституту закриття кримінальної справи.

З'ясовано, що на різних етапах доктринального розвитку інституту поняття «закриття кримінальної справи» розглядалося як: 1) процесуальний акт, що виражає рішення відповідного органу чи особи (С.І. Вікторський, І.Я. Фойницький, Н.В. Жогін, Ф.Н. Фаткулін та ін.); 2) кримінально-процесуальна діяльність відповідних органів (П.М. Давидов, Д.Я. Мирський та ін.); 3) одна із форм закінчення досудового розслідування (А.Я. Дубинський, М.А. Казанджан, Р.І. Матюшенко та ін.); 4) гарантія від необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності (С.А. Шейфер); 5) самостійний правовий інститут (А.С. Барабаш, Л.М. Володіна, В.А. Ковальов).

На основі проведеного аналізу, а також із врахуванням різноманітності підстав для закриття, з огляду на їх правовий зміст та наслідки застосування для особи, визначено основні ознаки інституту закриття кримінальної справи: 1) наявність системи правових норм, які забезпечують відносну самостійність у регулюванні певного виду процесуальних відносин; 2) наявність безпосереднього зв'язку між правовими нормами і особливостями правовідносин, котрі регулюються ними; 3) наявність законодавчо визначеної системи процесуальних дій, які вчиняються за наявності певної підстави; 4) забезпечення закінченого регулювання правовідносин. З урахуванням цих ознак сформульовано визначення поняття «закриття кримінальної справи».

Розглядаючи питання сутності інституту закриття кримінальної справи, досліджено співвідношення понять «закриття кримінальної справи», «закриття провадження у кримінальній справі» та «закриття кримінального переслідування особи». Визначено, що закриття провадження у кримінальній справі - певна процесуальна діяльність органів досудового розслідування, прокуратури і суду, яка полягає у припиненні розслідування чи розгляду кримінальної справи за наявності певних обставин та закріплення цього рішення у відповідному процесуальному документі. Закриття провадження у кримінальній справі є однією із складових інституту закриття кримінальної справи. З'ясовано, що термін «кримінальне переслідування» у чинному законодавстві України не використовується. Проте, в науковій літературі з цього приводу ведуться дискусії, аналіз яких приводить дисертантку до висновку, що закриття кримінального переслідування має місце у разі недоведеності участі особи у вчиненні злочину чи непричетності її до вчинення злочину, що має наслідком незастосування до цієї особи заходів кримінальної відповідальності. З огляду на те, що термін кримінального переслідування в КПК України не визначений, відповідно не визначено й закриття кримінального переслідування, а закріплення такої термінології в чинному КПК України докорінно змінює кримінально-правову доктрину, більш доцільним було б передбачити положення про закриття кримінальної справи щодо особи.

Проаналізовано доктринальні підходи до визначення та класифікації підстав для закриття кримінальних справ.

Сформульовано поняття підстав для закриття кримінальних справ як визначених законом фактичних обставин, які мають кримінально-правову та кримінально-процесуальну природу, характеризують відсутність чи низький ступінь суспільної небезпечності вчиненого діяння чи особи, яка його вчинила, і які, у випадку їх встановлення, виключають можливість продовження процесуальної діяльності з метою викриття особи у вчиненні злочину і застосування до неї кримінального покарання.

З урахуванням наукових позицій (І.Я. Фойницького, М.А. Чельцова, М.С. Строговича, А.Я. Дубінського, П.М. Давидова, Д.Я. Мірського, Н.В. Жогіна, Ф.Н. Фаткулліна, М.А. Казанджана, В.М. Савицького, А.М. Ларіна, С.М. Благодира, О.А. Губської, П.А. Лупинської, Ю.М. Грошевого, Ю.В. Бауліна, О.Ф. Ковітіді та ін.) щодо класифікації підстав для закриття кримінальних справ, узагальнено критерії класифікації: 1) за характером вчиненого діяння та особи, яка його вчинила (загальні та спеціальні); 2) за фактичними обставинами, які зумовлюють закриття кримінальних справ (об'єктивні та суб'єктивні); 3) залежно від того, правом чи обов'язком суду є закриття кримінальної справи (обов'язкові та необов'язкові); 4) за характером рішення про закриття кримінальної справи (умовні та безумовні); 5) за характером та правовою суттю підстав для закриття кримінальних справ (матеріальні та формально-процесуальні); 6) за наслідками для особи обвинуваченого, підозрюваного чи підсудного (підстави, що дають право на реабілітацію, та підстави, що не дають права на реабілітацію).

Разом з тим, відзначено, що підстави для закриття кримінальної справи, передбачені законодавством України, доцільно закріпити в КПК України, систематизувавши їх у групи за критерієм розподілу на підстави, що дають право на реабілітацію, на підстави, що не дають права на реабілітацію, та формально-процесуальні підстави.

2. Встановлення фактичних обставин, що підтверджують наявність підстав для закриття кримінальних справ

З урахуванням позицій П.М. Давидова, Д.Я. Мирського, Н.В. Жогіна, Ф.Н. Фаткулліна, М.М. Гапановича, Л.М. Карнєєвої, Г.І. Чангулі, А.Я. Дубінського, В.Я. Чеканова, Я.О. Мотовіловкера та проведеного дослідження встановлено, що за відсутністю події злочину кримінальну справу слід закривати у випадках, коли: 1) подія злочину взагалі не мала місця; 2) точно не встановлено, чи мала місце подія злочину; 3) подія мала місце, однак не є подією злочину, оскільки була результатом дії потерпілої особи або ж не була результатом дії людини. За відсутністю складу злочину кримінальну справу слід закривати у випадках: 1) відсутності хоча б одного з елементів складу злочину; 2) малозначності діяння (ч. 2 ст. 11 КК України); 3) вчинення діяння за обставин, що виключають його злочинність (ст.ст. 36, 38-43 КК України); 4) передбачених Особливою частиною КК України (ч. 2 ст. 385 КК України і ч. 2 ст. 396 КК України).

Підтримано та розвинуто позицію М.В. Савицького, М.М. Михеєнка, В.В. Шимановського, В.В. Скибицького, М.С. Строговича, згідно якої формулювання підстави для закриття кримінальної справи чи винесення виправдувального вироку «за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину» є неприпустимим. Наявність самого терміну «недоведеність» у формулюванні породжує внутрішнє протиріччя між юридичним змістом підстави і його словесним виразом. Якщо у справі відсутні дані, що спростовують докази обвинуваченого про його непричетність до вчинення злочину, або ж відсутні докази, що підтверджують причетність особи до вчинення цього злочину, то з огляду на вимогу принципу презумпції невинуватості суддя повинен зробити категоричний висновок про непричетність особи до вчинення злочину.

За непричетністю особи до вчинення злочину кримінальну справу слід закривати у випадках: 1) коли встановлено, що злочин було вчинено, конкретна особа підозрюється чи обвинувачується у вчиненні цього злочину, однак подальше розслідування чи розгляд справи в суді вказують на те, що доказів вчинення даною особою злочину недостатньо для визнання її винною, а можливості для отримання додаткових доказів про вчинення злочину даною особою вичерпані; 2) коли достовірно встановлено, що злочин мав місце, однак він вчинений іншою невстановленою особою; 3) коли достовірно встановлено, що злочин мав місце, однак він вчинений іншою особою, яку встановлено.

Підтримано та обґрунтовано позицію щодо доцільності поширення норм про звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям на розгляд справ про злочини середньої тяжкості. Досліджуючи питання встановлення у посткримінальній поведінці особи ознак дійового каяття, вказано на помилковість позиції авторів (О.А. Губська, Л.В. Головко та ін.), згідно з якою видами дійового каяття є спеціальні підстави, передбачені Особливою частиною КК України. З'ясовано, що за юридичною природою спеціальні підстави, передбачені в нормах Особливої частини КК України є самостійними видами позитивної посткримінальної поведінки, виконання якої має наслідком звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Розглядаючи дискусійне в науці питання щодо закриття кримінальної справи у зв'язку з примиренням винного з потерпілим, проведено розмежування примирення у справах публічного (публічно-приватного) і приватного обвинувачення. Головна відмінність справ приватного обвинувачення, полягає в тому, що вони порушуються лише за скаргою потерпілого, тоді як у справах публічного обвинувачення воля останнього лише враховується, але кримінальна справа підлягає порушенню на загальних підставах і її закриття є правом, а не обов'язком відповідних державних органів. У разі звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 46 КК України передбачено дотримання ряду умов. У той же час закриття провадження у справі приватного обвинувачення цілком залежить від волі потерпілого.

Встановлено, що зміна обстановки, внаслідок якої діяння втратило характер суспільно небезпечного чи особа перестала бути суспільно небезпечною, в жодному разі не залежить від волі обвинуваченого чи підсудного, тобто суб'єктивного чинника, крім того така зміна може суттєво вплинути на самого обвинуваченого (наприклад, внаслідок хвороби чи травми особа не може пересуватись самостійно без інвалідного візка), у зв'язку з чим обґрунтовано висновок про недоцільність встановлення обмеження щодо тяжкості вчиненого злочину при застосуванні зазначеної підстави.

Втрата суспільної небезпечності злочину внаслідок декриміналізації не означає відсутності підстави кримінальної відповідальності. На момент вчинення діяння містило склад злочину, було підставою для кримінальної відповідальності, тому підтримано і додатково обґрунтовано висловлену В.Т. Маляренком позицію, згідно з якою декриміналізація діяння є нереабілітуючою підставою.

Досліджено питання провадження у кримінальних справах щодо осіб, які вчинили злочин і яких протягом 15 років не знайдено внаслідок їх ухилення від слідства і суду. Звертається увага на суперечності, що містяться в кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві щодо цього питання. Пропонується у випадках, коли особа злочинця відома, однак її місцезнаходження невідоме через ухилення нею від слідства і суду, а також відсутні відомості про вчинення нею іншого злочину, таку справу слід закривати через 15 років з моменту вчинення злочину. Якщо ж особа злочинця не встановлена, справу слід закривати відповідно до встановлених в законі загальних строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, з врахування обмежень визначених частинами 4, 5 ст. 49 КК України.

Обґрунтовано положення, що застосування амністії може здійснювати лише суд, оскільки лише до його компетенції належить визнання особи винною у вчиненні злочину.

Розглядаючи питання закриття кримінальної справи та звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх, в тому числі осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння до досягнення 11-річного віку, на основі аналізу правових, психологічних та кримінологічних аспектів зазначеної проблеми, автор приходить до висновку, що провадження у цих справах повинно здійснюватись судом, а з врахуванням досліджень М.М. Михеєнка, Г.М. Омельяненка та інших - судами у справах неповнолітніх.

Чинним законодавством не врегульовано питання вирішення кримінальної справи у разі недоторканості особи, у зв'язку з цим обґрунтовано висновок про необхідність законодавчого закріплення порядку вирішення кримінальних справ у випадках, коли особа наділена особливим правовим статусом. Проаналізовано порядок закриття кримінальної справи у випадках, коли особа наділена абсолютним імунітетом. Визначено порядок провадження у кримінальній справі у разі встановлення відносного імунітету. У момент виявлення відносного імунітету провадження у кримінальній справі має бути зупинене до надання згоди уповноваженим органом чи посадовою особою на притягнення особи до кримінальної відповідальності або припинення дії імунітету у зв'язку з втратою особою особливого правового статусу. В цих випадках притягнення до кримінальної відповідальності слід обмежити передбаченими законом строками давності притягнення до кримінальної відповідальності, з настанням яких справа щодо особи наділеної відносним імунітетом підлягає закриттю. У випадку надання згоди уповноваженим органом чи посадовою особою на притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка наділена правом імунітету, слідчий за наявності передбачених законом підстав виносить мотивовану постанову про притягнення особи як обвинуваченої. Така справа розслідується та розглядається в повному обсязі з постановленням судом вироку чи іншого процесуального документу.

Досліджено питання встановлення обставин, що вказують на необхідність закриття кримінальної справи: 1) у разі відсутності скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше як за його скаргою, крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 27 КПК України; 2) щодо особи, щодо якої за тим же обвинуваченням є вирок, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття провадження у кримінальній справі; 3) щодо особи, щодо якої за тим же обвинуваченням є не скасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні провадження у кримінальній справі або про закриття провадження у справі.

3. Порядок закриття кримінальних справ в суді

Досліджуючи питання закриття кримінальних справ за підставами, що дають право на реабілітацію, обґрунтовано висновок про неможливість прийняття суддею такого рішення при попередньому розгляді справи, оскільки попередній розгляд здійснюється за письмовими матеріалами справи, яка відповідно надійшла з обвинувальним висновком, з обов'язковою участю прокурора, який підтримує пред'явлене обвинувачення. Крім того, суд у цій стадії процесу за змістом його повноважень не повинен вирішувати справу по суті, і відповідно приймати рішення про закриття справи за будь-якою з підстав, що дають право на реабілітацію.

Розглядаючи дискусійне в науці питання щодо закриття кримінальної справи за підставами, що не дають права на реабілітацію, у стадії попереднього розгляду справи суддею, підтримано й обґрунтовано позицію Ю.М. Грошевого, В.Т. Маляренка, О.Р. Михайленка, Г.І. Глобенка та ін., за якою таке рішення суд повинен прийняти лише в стадії судового розгляду справи, оскільки при прийнятті такого рішення в стадії попереднього розгляду, суд виходить за межі наданих йому повноважень і фактично вирішує питання доведеності вини особи, що не відповідає завданням стадії попереднього розгляду справи суддею.

Підтримано позицію В.Т. Маляренка, С.О. Бандурки, С.В. Слинько про те, що інститути повернення кримінальної справи на додаткове розслідування та прокурору на будь-якій стадії розгляду кримінальної справи в суді є неконституційними та суперечать презумпції невинуватості особи, у зв'язку з чим повинні бути виключені з чинного КПК України.

Досліджується питання порядку вирішення кримінальної справи у разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді. Обґрунтовується висновок про те, що у разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді він повинен викласти свою позицію у відповідній постанові, вказавши на одну з підстав, що дають право на реабілітацію.

У процесі дослідження порядку закриття кримінальних справ за підставами, що не дають права на реабілітацію, в стадії судового розгляду з'ясовано, що рішення про закриття кримінальної справи в стадії судового розгляду за будь-якою з нереабілітуючих підстав суд може прийняти за дотримання ряду умов: 1) особа визнає себе винною у вчиненні інкримінованого їй діяння; 2) дає згоду на закриття кримінальної справи щодо неї за даною підставою; 3) відшкодувала завдані злочином збитки. Суд, у свою чергу, за дотримання зазначених умов зобов'язаний перевірити кваліфікацію діяння, яке інкримінується особі, та наявність підстави для закриття кримінальної справи.

Обґрунтовано позицію, що у разі відмови особи від закриття кримінальної справи за однією з нереабілітуючих підстав суд доводить розгляд справи до кінця з постановленням обвинувального вироку зі звільненням від покарання.

Чинним законодавством не врегульована ситуація наявності у справі кількох підстав для закриття кримінальної справи. Звичайно, якщо однією з таких підстав виявиться підстава, що дає право на реабілітацію, то безперечно саме вона повинна бути застосована. Разом з тим, обґрунтовано позицію, згідно з якою за наявності кількох підстав, що не дають права на реабілітацію, застосування судом тієї чи іншої підстави залежить від письмово закріпленого волевиявлення підсудного.

Досліджується питання, яким чином обґрунтувати рішення апеляційного чи касаційного суду у випадках, коли підстави для закриття справи виникли після винесення судом першої інстанції обвинувального вироку. Оскільки обставини, передбачені ст. ст. 367 та 398 КПК України, відсутні (наприклад, закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності, смерть засудженого чи набуття ним особливого правового статусу, якщо вирок не набрав законної сили, примирення засудженого з потерпілим), підтримано позицію М.М. Гроздинського, що вищестоящий суд повинен скасувати вирок та закрити провадження у справі як у тих випадках, коли підстави для цього мали місце у справі ще до її розгляду судом першої інстанції, так і тоді, коли вони виникли або стали відомими вже після винесення вироку.

Автором підтримано та додатково обґрунтовано позицію, згідно з якою суд апеляційної інстанції у разі встановлення однієї з підстав, що дають право на реабілітацію, зобов'язаний винести виправдувальний вирок щодо особи.

Висновки

судовий процесуальний кримінальний

У дисертації проведено комплексне дослідження інституту закриття кримінальної справи у судових стадіях кримінального процесу. До найбільш вагомих наукових результатів роботи належать такі:

1. Історично інститут закриття кримінальної справи розвивався як комплексний правовий інститут. Протягом свого розвитку він пройшов кілька етапів, які характеризуються різним ступенем визначеності підстав та порядку закриття кримінальної справи.

2. Закриття кримінальної справи - це комплексний процесуальний інститут, що поширюється на всі стадії кримінального процесу та являє собою систему правових норм, які регулюють порядок прийняття уповноваженим органом чи посадовою особою рішення про неможливість подальшого провадження у справі з огляду на встановлення певних, визначених законом обставин, внаслідок чого завершуються правовідносини між суб'єктами процесу.

3. Пропонується підставу для закриття кримінальної справи, що дає право на реабілітацію, «недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні злочину» викласти таким чином: «непричетність особи до вчинення злочину».

4. Пропонується КПК України доповнити новими підставами для закриття кримінальної справи: а) якщо Особливою частиною Кримінального кодексу України передбачено спеціальну підставу звільнення від кримінальної відповідальності; б) у зв'язку з декриміналізацією діяння; в) за наявності у особи особливого правового статусу у випадках, передбачених законодавством. КПК України пропонується доповнити статтями щодо порядку закриття кримінальної справи за деякими з підстав.

5. Пропонується порядок закриття кримінальної справи щодо особи, яка вчинила злочин і місцезнаходження якої невідоме через ухилення нею від слідства і суду. Ст. 11-1 КПК України доповнити частиною 5 такого змісту: «Якщо у ході дізнання та досудового слідства протягом строків, зазначених у частині 1 ст. 49 Кримінального кодексу України, особу, яка вчинила злочин встановлено, однак її місцезнаходження невідоме через ухилення нею від слідства і суду, прокурор або слідчий за згодою прокурора направляє кримінальну справу до суду для вирішення питання про її закриття у порядку, передбаченому частиною 2 ст. 49 Кримінального кодексу України».

6. Пропонується законодавчо закріпити порядок зупинення провадження у справі у разі відсутності дозволу уповноваженого органу чи посадової особи на притягнення до кримінальної відповідальності, у випадках передбачених законом. Зокрема:

частину 1 ст. 206 «Підстави та порядок зупинення слідства» доповнити пунктом 4: «коли відсутній дозвіл уповноваженого органу чи посадової особи на притягнення до кримінальної відповідальності у випадках, передбачених законом»;

КПК України доповнити ст. 209-1 «Зупинення слідства у разі відсутності дозволу уповноваженого органу чи посадової особи на притягнення до кримінальної відповідальності у випадках, передбачених законом»;

ст. 249 КПК України доповнити пунктом 5: «У разі відсутності дозволу уповноваженого органу чи посадової особи на притягнення до кримінальної відповідальності у випадках, передбачених законом, суддя виносить постанову про зупинення провадження в справі до надання згоди відповідним органом на притягнення особи до кримінальної відповідальності або припинення дії особливого правового статусу особи»;

ст. 280 КПК України доповнити пунктом 4: «У разі відсутності дозволу уповноваженого органу чи посадової особи на притягнення до кримінальної відповідальності у випадках, передбачених законом, суд зупиняє провадження в справі щодо цього підсудного до надання згоди відповідним органом на притягнення особи до кримінальної відповідальності або припинення дії особливого правового статусу особи».

7. КК України пропонується вдосконалити таким чином:

положення ст. 45 КК України «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям» викласти в такій редакції: «Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялась, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду»;

положення ст. 46 КК України «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим» викласти в такій редакції: «Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, може бути звільнена від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду»;

із ст. 48 КК України «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку зі зміною обстановки» словосполучення «невеликої або середньої тяжкості» виключити.

8. З КПК України пропонується виключити:

ст. ст. 10, 11, 13 КПК України;

з частини 3 ст. 11-1 КПК України - слова «за підставою, передбаченою частиною другою цієї статті»;

з пункту 4 частини 1 ст. 6 КПК України - слова «а також в зв'язку з помилуванням окремих осіб».

Відповідні положення пропонується виключити й із КК України:

ст. 47 КК України «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки»;

з частини 1 ст. 44 КК України «Правові підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності» - слова «чи акта помилування».

9. Підстави для закриття кримінальної справи, передбачені ст. ст. 6, 7, 7-1 КПК України пропонується викласти в КПК України в нових редакціях.

10. Суд у стадії попереднього розгляду справи за змістом своїх повноважень не повинен вирішувати справу по суті, зокрема й приймати рішення про закриття кримінальної справи (за винятком формально-процесуальних підстав). Таке рішення позбавлене теоретичного та практичного обґрунтування. У зв'язку з наведеним пропонується в ч. 1 ст. 248 КПК України слова «При наявності обставин, передбачених статтею 6, частиною першою статті 7, статтями 7-1, 7-2, 8, 9, 10, 11-1 цього Кодексу» викласти таким чином: «За наявності підстав, передбачених статтею 6-3 цього Кодексу».

11. У разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення в суді він повинен викласти свою позицію у відповідній постанові, вказавши на одну з підстав, що дають право на реабілітацію.

У зв'язку з викладеним пропонується:

частину 3 ст. 264 КПК України викласти таким чином: «Коли в результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання, що дані судового слідства не підтверджують пред'явленого підсудному обвинувачення, він повинен відмовитись від обвинувачення й у своїй постанові викласти мотиви відмови та вказати на одну з підстав, що дають право на реабілітацію особи»;

частину 2 ст. 282 КПК України виключити;

частину 4 ст. 327 КПК України викласти таким чином: «Виправдувальний вирок постановляється у випадках, коли не встановлено події злочину, коли в діянні підсудного немає складу злочину, коли особа непричетна до вчинення злочину, а також коли прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення в суді».

12. У стадії судового розгляду кримінальну справу може бути закрито за однією з нереабілітуючих підстав. Таке рішення суд може прийняти за дотримання ряду умов: 1) особа визнає себе винною у вчиненні інкримінованого їй діяння; 2) дає згоду на закриття кримінальної справи щодо неї за даною підставою; 3) відшкодує завдані злочином збитки. Суд, у свою чергу, за дотримання зазначених умов зобов'язаний перевірити кваліфікацію діяння, яке інкримінується особі, та наявність підстави для закриття кримінальної справи.

Пропонується частину 1 ст. 282 КПК України викласти в такій редакції: «Якщо під час судового розгляду справи будуть встановлені підстави для закриття справи, передбачені статтями 6-2 і 6-3 цього Кодексу, суд, вислухавши думку учасників судового розгляду, своєю мотивованою ухвалою, а суддя - постановою закриває справу, скасовує запобіжні заходи, заходи забезпечення цивільного позову і конфіскації майна, а також вирішує питання про речові докази».

13. Чинним законодавством не врегульоване питання про те, яку саме з підстав для закриття кримінальної справи має застосувати суд за наявності декількох з них одночасно (наприклад, амністія та дійове каяття). Вважаємо, законодавець повинен заповнити таку прогалину шляхом внесення відповідних доповнень. Запропоновану нами статтю 6-2 КПК України доповнити частинами 3, 4, 5 такого змісту:

«У випадку конкуренції підстав для закриття кримінальної справи, що не дають права на реабілітацію особи, підсудному мають бути роз'яснені кримінально-правові наслідки звільнення від кримінальної відповідальності за кожною з підстав, які мають місце у справі.

Суд у судовому засіданні, вислухавши думку підсудного щодо застосування тієї чи іншої підстави, закриває кримінальну справу щодо нього за тією з них, на яку вкаже підсудній.

Волевиявлення підсудного щодо застосування підстави, за якою щодо нього буде закрита кримінальна справа, має бути закріплене в письмовій формі».

14. У разі відмови особи від закриття кримінальної справи за однією з підстав, що не дають права на реабілітацію, суд доводить розгляд справи до кінця з постановленням обвинувального вироку зі звільнення від покарання. У зв'язку з цим пропонується частину 3 ст. 327 КПК України доповнити положенням такого змісту: «Суд постановляє обвинувальний вирок із звільненням від покарання за наявності підстав, передбачених статтею 6-2 цього Кодексу, щодо підсудного, який раніше заперечував проти закриття справи щодо нього і наполягав на здійсненні провадження у звичайному порядку».

15. У разі, якщо суд в апеляційній інстанції встановить наявність однієї з підстав, що дають право на реабілітацію, він зобов'язаний винести виправдувальний вирок. У зв'язку з цим пропонуємо:

у ст. 376 КПК України «Закриття справи апеляційним судом» словосполучення «передбачені статтями 6, 7, 7-1, 7-2, 8, 9, 10, 11-1 цього Кодексу» викласти в такій редакції: «передбачені статтями 6-2 і 6-3 цього Кодексу»;

ст. 378 КПК України «Вирок (постанова) апеляційного суду» доповнити частиною 7 такого змісту: «Апеляційний суд, встановивши обставини, передбачені ст. 6-1 цього Кодексу, скасовує одне із рішень, які зазначені у ст. 347 цього Кодексу, і постановляє виправдувальний вирок».

Література

1. Крет Г.Р. Поняття і система підстав закриття кримінальних справ /Г.Р. Крет //Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України: зб. наук. праць. Випуск XV. - Івано-Франківськ, 2005. - С. 229-234.

2. Крет Г.Р., Білас А.І. Закриття кримінальної справи: теоретичні проблеми застосування інституту /Г.Р. Крет //Наше право, 2006. - № 1. - С. 43-46.

3. Крет Г.Р. Порядок закриття кримінальних справ за наявності підстав передбачених деякими нормами Особливої частини КК України /Г.Р. Крет //Держава і право. Юридичні і політичні науки. Випуск 37. - Київ, 2007. - С. 554-558.

4. Крет Г.Р. Законодавче визначення підстав, що дають право на реабілітацію особи /Г.Р. Крет //Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України: зб. наук. праць. Випуск XVІІІ. - Івано-Франківськ, 2007. - С. 251-255.

5. Крет Г.Р., Король В.В. Закриття кримінальної справи у зв'язку із закінченням строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності /Г.Р. Крет //Часопис Київського університету права. - 2008. - № 3. - С. 280-284.

6. Крет Г.Р. Закриття кримінальної справи у зв'язку з дійовим каяттям /Г.Р. Крет //Проблеми вдосконалення правового забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина в Україні: матеріали Всеукраїнської міжвузівської наукової конференції молодих вчених та аспірантів (м. Івано-Франківськ, 28 квітня 2006 року). - Івано-Франківськ, 2006. - С. 360-362.

Размещено на Allbest.ru