Правове регулювання робочого часу на підприємствах державного і приватного секторів економіки України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля

УДК: 349.235

12.00.05 - трудове право; право соціального забезпечення

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Правове регулювання робочого часу на підприємствах державного і приватного секторів економіки України

Шурупова Катерина Володимирівна

Луганськ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля, Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник:

доктор юридичних наук, старший науковий співробітник, Заслужений юрист України Гусаров Сергій Миколайович, Академія управління персоналом МВС України, ректор.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор, Лазор Валерій Васильович, Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, професор кафедри правознавства;

кандидат юридичних наук, Могілевський Леонід Володимирович, Харківський національний університет внутрішніх справ, старший інспектор відділу організаційно-аналітичної роботи та контролю.

Захист відбудеться "3" липня 2010 р. о "10" годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 29.051.10 Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля за адресою: 91034, м. Луганськ, вул. Ватутіна, 1 (8 корпус).

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля за адресою: 91034, м. Луганськ, кв. Молодіжний 20а.

Автореферат розісланий "2" червня 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради І.І. Шамшина

Анотації

Шурупова К.В. Правове регулювання робочого часу на підприємствах державного і приватного секторів економіки України. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.05 - трудове право; право соціального забезпечення / Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля. - Луганськ, 2010.

Дисертація присвячена дослідженню проблем правового регулювання робочого часу на державних та приватних підприємствах у ринкових кризових умовах, а також виробленню пропозицій, спрямованих на їх подолання.

У розвитку правового регулювання робочого часу виділено 4 етапи: 1-й - (1882 - 1913 рр.) становлення правового регулювання робочого часу на підставі фабрично-заводського законодавства; 2-й - (1913-1917 рр.) подальший розвиток правового регулювання робочого часу на підставі Статуту про промислову працю (1913 р.); 3-й - (1917-1990 рр.) правове регулювання робочого часу в роки Української РСР; 4-й - (1991 р. - до сьогодення) правове регулювання робочого часу в роки незалежності України. ринковий робочий час

Запропоновано в майбутньому Трудовому Кодексі України закріпити дефініцію поняття "робочий час" як час, установлений угодою між працівником, виборним органом первинної профспiлкової органiзацiї (профспiлковим представником) або вiльно обраними працiвниками їх представниками (представником) і роботодавцем у межах визначеної цим Кодексом максимальної тривалості, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку зобов'язаний виконувати покладені на нього трудові функції.

Одним з головних шляхів удосконалення правового регулювання робочого часу працівників є прийняття Закону України "Про робочий час". Запропоновано структуру цього законодавчого акта.

Ключові слова: робочий час, ненормований робочий час, скорочений робочий час, неповний робочий час, надурочні роботи, гарантії й компенсації.

Шурупова Е.В. Правовое регулирование рабочего времени на предприятиях государственного и частного секторов экономики Украины. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.05 - трудовое право; право социального обеспечения / Восточноукраинский национальный университет имени Владимира Даля. - Луганск, 2010.

Диссертация является комплексным научным исследованием теоретических и практических проблем правового регулирования рабочего времени на государственных и частных предприятиях в условиях рыночно-кризисных отношений.

В развитии правового регулирования рабочего времени выделяются такие этапы: 1-й - (1882 - 1913 гг.) - становление правового регулирования рабочего времени на основании фабрично-заводского законодательства; 2-й - (1913 - 1917 гг.) - дальнейшее развитие правового регулирования рабочего времени на основе Устава о промышленной работе (1913 г.); 3-й - (1917 - 1990 гг.) - правовое регулирование рабочего времени в годы Украинской ССР; 4-й - (1991 г. - по настоящее время) - правовое регулирование рабочего времени в годы независимости Украины.

Рекомендуется в будущем Трудовом кодексе Украины закрепить дефиницию понятия "рабочее время" как время, установленное соглашением между работником, выборным органом первичной профсоюзной организации (профсоюзным представителем) или свободно избранными работниками их представителями (представителем) и работодателем в рамках определенной этим Кодексом максимальной продолжительности, на протяжении которого работник согласно правилам внутреннего трудового распорядка обязан выполнять возложенные на него трудовые функции.

Определено, что учитывая индивидуально-договорный характер договора о неполном рабочем времени и имея целью обеспечение некоторым категориям работников права на труд, необходимо в условиях перехода к рыночной экономике расширить перечень работников, просьбы которых об установлении неполного рабочее времени работодатель обязан удовлетворять. К ним следует отнести категории граждан, которым трудно конкурировать на рынке труда или же которые, в силу объективных причин, не имеют возможности работать в другом режиме рабочего времени (инвалиды, несовершеннолетние, пенсионеры).

Доказано, что научно обоснованное объединение централизованного и локального методов правового регулирования рабочего времени оказывает непосредственное влияние на (а) степень нормативно-правового обеспечения рабочего времени, (б) введение системы гарантий соответствующих прав работников, (в) более дифференцированный подход к особенностям их трудовой деятельности, (г) введение в действие современных механизмов управления отношениями в данной сфере, (д) усиление социальной сущности государства в регулировании рабочего времени.

Одним из главных путей усовершенствования правового регулирования рабочего времени работников называется принятие Закона Украины "О рабочем времени". Предлагается структура этого законодательного акта.

Ключевые слова: рабочее время, ненормированное рабочее время, сокращенное рабочее время, неполное рабочее время, сверхурочные работы, гарантии и компенсации.

Shurupova K.V. Legal Regulation of Working Hours at Enterprises of State and Private Sectors of Economy of Ukraine. - Manuscript.

Dissertation for candidate of law degree by specialty 12.00.05 - Labour Law; Social Security Law / Volodymyr Dahl East Ukrainian National University, Lugansk, 2010.

Dissertation is devoted to research of the problems of legal regulation of working hours at state and private enterprises in market crisis conditions and also elaboration of propositions for their overcoming.

The work marks out 4 stage in development of legal regulation of working hours: the 1st - (1882-1913) - establishment of legal regulation of working hours on the basis of factories' and plants' legislature; the 2nd - (1913 - 1917) - further development of legal regulation of working hours on the basis of Statute on Industrial Work of 1913; the 3rd - (1917 - 1990) - legal regulation of working hours during years of existence of Ukrainian SSR; the 4th - (1991-until present time) - legal regulation of working hours during years of independence of Ukraine.

The work suggests the following definition of "working hours" for the future Labour Code of Ukraine: the time period established in the contract between a worker, elective organ of primary trade union organization (trade union representative) or representatives (representative) freely chosen by the workers and employer in the range of maximum continuance defined in this Code, during which the worker must fulfil his job functions according to the rules of institution regulations.

One of the main ways of improvement of legal regulation of employees' working hours is adoption of Statute of Ukraine on working hours. The dissertation suggests the structure of this piece of legislature.

Key words: working hours, irregular working hours, shortened working hours, half-time, after-hours work, guarantees and compensations.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. У складному комплексі питань, пов'язаних з дослідженням особливостей правового регулювання праці в умовах переходу України до ринкової економіки важливе місце посідає проблема правового впорядкування робочого часу. Вона особливо актуальна в даний час, коли відбуваються активний розвиток ринкових відносин і глобалізація багатьох галузей вітчизняної економіки. Перед законодавцем стоїть дуже значне за масштабами завдання: створити правову базу, здатну забезпечити всебічний розвиток соціально-трудової сфери й захистити інтереси найманого працівника. Різноманіття видів трудової діяльності, що виникають при реалізації громадянами свого права на працю та їх специфіка, вказують на велике значення подальшого розвитку правового регламентування окремих видів робочого часу.

Робочий час, як один із центральних інститутів трудового права, становить собою сукупність правових норм, установлених з метою забезпечення працівникам права на відпочинок, на обмеження цього часу й на закріплення міри праці. У силу поєднання економічних, політичних, соціальних і культурних чинників, він відіграє надзвичайно важливу роль на сучасному етапі.

Метою новітнього законодавства про робочий час має бути встановлення такого режиму праці, при якому враховуватимуться як фізичні й розумові навантаження працівника, так і умови його праці. Адже неналежні й складні умови праці негативно відбиваються на її продуктивності й ефективності виробництва, що спричиняє зменшення прибутку як окремого підприємства, так і валового національного продукту країни. Перевантаження працівників відчутно впливає на конкурентоспроможність і рентабельність підприємств, установ та організацій, а також на собівартість та якість їх продукції, а значить, викликає зменшення прибутків, що економічно невигідно кожному роботодавцеві.

Теоретичною базою дослідження послужили наукові праці таких фахівців у сфері трудового права, як М.Г. Александров, Н.Б. Болотіна, В.М. Венедіктова, В.С. Венедіктов, Л.Я. Гінцбург, В.В. Глазирін, Г.С. Гончарова, М.І. Гордієнко, С.В. Дріжчана, В.В. Жернаков, М.І. Іншин, В.В. Лазор, Л.І. Лазор, Р.З. Лівшиць, В.І. Нікітінський, Ю.П. Орловський, О.С. Пашков, О.І. Процевський, О.В. Смирнов, Г.І. Чанишева, О.М. Ярошенко та ін. Однак, незважаючи на поширений інтерес правознавців до проблем правової регламентації робочого часу, в сучасній науці трудового права спостерігається недостатнє її опрацювання, має місце суперечність нормативно-правових актів у цій царині, що й зумовило вибір теми даного наукового дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація виконана на кафедрі правознавства Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля відповідно до комплексної цільової програми університету і кафедри: "Актуальні проблеми розвитку українського законодавства на сучасному етапі". Тема роботи узгоджується з планами наукових досліджень кафедри правознавства Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертаційного дослідження є обґрунтування необхідності вдосконалення правового механізму регулювання робочого часу, розробка і формулювання пропозицій, спрямованих на підвищення ефективності правового регулювання робочого часу на підприємствах різних форм власності у сучасних ринково-кризових умовах України. Для досягнення мети дослідження поставлені такі завдання:

- висвітлити історію розвитку правового регулювання робочого часу;

- сформулювати дефініцію поняття "робочий час" і розкрити його зміст;

- показати значення правового регламентування робочого часу на сучасному етапі розвитку суспільства;

- охарактеризувати законодавче й договірне забезпечення правової регламентації робочого часу;

- висвітлити міжнародний і зарубіжний досвід правового регулювання робочого часу, виявити його тенденції й закономірності;

- визначити правову категорію "режим робочого часу", її зміст і провести її класифікацію;

- виявити й окреслити особливості видів робочого часу;

- уточнити сутність, значення й порядок правового регулювання відхилень від нормальної тривалості робочого часу;

- окреслити сучасний стан нормативно-правового забезпечення правового регламентування робочого часу, виробити конкретні пропозиції й рекомендації щодо його вдосконалення.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються у сфері правової регламентації робочого часу.

Предметом дослідження виступають сукупність правових норм що регулюють робочий час, а також актуальні теоретичні та практичні аспекти правового впорядкування робочого часу на підприємствах, в установах та організаціях різних форм власності.

Методи дослідження. Подані в роботі основні положення й результати здобуті в процесі наукового дослідження з використанням загальнонаукових і спеціальних методів, зокрема: діалектичного, логіко-семантичного, системно-структурного й історичного. Діалектичний метод наукового пізнання дозволив провести дослідження правового регулювання встановлення робочого часу в єдності, взаємозв'язку й розвитку соціальних і юридичних чинників (підрозділ 2.1). За допомогою історико-правового методу досліджувався розвиток правового регламентування робочого часу в нашій країні й за кордоном (підрозділ 1.1). Логіко-семантичний використано для поглиблення понятійного апарату в царині правового впорядкування робочого часу (підрозділи 1.2; 2.1). Застосування системно-структурного методу надало можливість дослідити забезпечення правову регламентацію робочого часу як цілісне правове явище й виявити його специфічні риси й загальні ознаки (підрозділи 1.3; 1.4). На підставі методу прогнозування опрацьовані рекомендації по вдосконаленню чинного законодавства України, а також розробленню і прийняттю нових нормативно-правових актів (підрозділи 2.4; 2.5).

Науково-теоретичною базою даного дослідження послужили праці із загальної теорії держави та права, розробки фахівців у галузі трудового права та теорії управління.

Нормативним підґрунтям роботи слід назвати Конституцію України, нормативно-правові акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України й Міністерства внутрішніх справ України, а також міжнародні правові акти, що стосуються трудового права.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації комплексно, з урахуванням новітніх досягнень науки трудового права й узагальнення практики, обґрунтовано особливості правового регулювання робочого часу на підприємствах різних форм власності в умовах ринкової економіки. У процесі проведеного дослідження розроблені і сформульовані нові наукові положення й висновки, запропоновані здобувачем особисто. Наведемо основні з них:

Уперше:

- в ході дослідження історії розвитку інституту робочого часу аналізується зміна обсягу поняття "робочий час", виявлено тенденцію відходу від імперативності положень, що становлять підґрунтя відповідного правового інституту;

- доведено, що науково обґрунтоване поєднання централізованого й локального методів правового регламентування робочого часу безпосередньо впливає на: а) ступінь його нормативно-правового забезпечення; б) введення системи гарантій відповідних трудових прав працівників; в) більш диференційований підхід до особливостей трудової діяльності працівників; г) введення в дію сучасних механізмів управління відносинами у сфері впорядкування робочого часу; д) посилення соціальної сутності держави;

- аргументовано необхідність розроблення і прийняття Закону України "Про робочий час", визначено його зміст і запропоновано структуру;

- з метою створення належних умов для виконання жінкою функцій, пов'язаних з материнством, запропоновано доповнити ст. 145 проекту Трудового кодексу України частиною 2 такого змісту: "На прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, в тому числі таку, яка перебуває під її опікою, роботодавець зобов'язаний установити для неї гнучкий режим робочого часу, з тим щоб тривалість робочого часу за обліковий період не перевищувала нормального числа робочих годин і з оплатою праці, пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку";

Удосконалено:

- визначення категорії "робочий час" як часу, встановленого угодою між працівником, виборним органом первинної профспiлкової органiзацiї (профспiлковим представником) або вiльно обраними працiвниками представниками (представником) і роботодавцем у межах визначеної Трудовим кодексом максимальної тривалості, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку зобов'язаний виконувати покладені на нього трудові функції. Запропоновано закріпити дефініцію цього поняття в новому Трудовому кодексі України;

- розуміння системи гарантій і компенсацій найманих працівників при відхиленні від установлених норм робочого часу;

Дістало подальший розвиток:

- поняття режиму робочого часу як порядку розподілу тривалості останнього по різних відрізках календарного часу для належного протікання трудового процесу й забезпечення вільного часу працюючим. Запропоновано класифікацію видів режиму робочого часу;

- визначення особливостей правового регулювання скороченого й неповного робочого часу, виокремлено їх принципову різницю, позитивні й негативні риси використання;

- обґрунтування потреби розширення переліку випадків, коли роботодавець зобов'язаний задовольняти прохання щодо встановлення неповного робочого часу за рахунок громадян, яким важко конкурувати на ринку праці або ж які в силу об'єктивних причин не мають змоги працювати в іншому режимі (інваліди, пенсіонери та ін.).

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що викладені в дисертації наукові положення, висновки та пропозиції можуть використовуватись:

а) у науково-дослідницькій діяльності - як підґрунтя для подальшого дослідження в науці трудового права правового регулювання робочого часу;

б) у правотворчості - під час розроблення проекту нового Трудового кодексу України, а також у процесі підготовки рекомендацій щодо внесення змін і доповнень до чинного законодавства в царині правової регламентації робочого часу;

в) у правозастосовній діяльності - при використанні наданих конкретних пропозицій з питань робочого часу в практичній роботі органів державної виконавчої влади, судів та інших суб'єктів правозастосування;

г) у навчальному процесі - під час читання лекцій для студентів і курсантів вищих і спеціальних закладів юридичної освіти, при проведенні практичних занять з навчальної дисципліни "Трудове право України" а також при підготовці науково-практичних посібників і методичних вказівок.

Апробація результатів дисертації. Обговорення результатів проведеного наукового дослідження здійснювалося на засіданнях кафедри правознавства Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Основні теоретичні положення дисертації й рекомендації автора оприлюднені в доповідях і повідомленнях на міжнародних, всеукраїнських, регіональних науково-теоретичних і науково-практичних конференціях: "Правові засоби забезпечення та захисту прав людини: вітчизняний та зарубіжний досвід" (м. Луганськ, 21-22 квітня 2010р.) та "Держава і право: проблеми становлення і стратегія розвитку" (м. Суми, 15-16 травня 2010р.)

Публікації. Основні положення й результати дисертаційного дослідження знайшли відбиття в 5 наукових статтях, опублікованих у виданнях, що входять до переліку наукових фахових видань, затверджених ВАК України, та в 2 тезах доповідей на названих науково-практичних конференціях.

Структура і обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається з переліку умовних скорочень, вступу, 2-х розділів, що об'єднують 9 підрозділів, висновків і списку використаних джерел (254 найменування). Загальний обсяг дисертації складає 197 сторінок, з яких основного тексту - 171 сторінка.

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, характеризується стан її наукової розробки, визначаються мета, основні завдання, об'єкт, предмет і методологічні засади дисертаційного дослідження, формулюються його наукова новизна, отримані теоретичні та практичні результати.

Розділ 1. "Робочий час за законодавством України" складається із 4-х підрозділів, у яких дається визначення поняття робочого часу, досліджується історія розвитку його правового регулювання, розглядається його законодавче й договірне забезпечення.

У підрозділі 1.1. "Історія розвитку правового регулювання робочого часу" висвітлюється історичний аспект нормативного впорядкування робочого часу, що дало можливість дослідити й проаналізувати законодавчі акти в їх розвитку.

Відмічено, що однією з перших держав, яка пішла на поступки вимогам працівників скоротити робочий час, була Англія. Трудове законодавство цієї країни вже на рубежі XVІІІ - XІX ст. фіксувало тривалість робочого дня, дозволялася діяльність профспілок і вводилися деякі соціальні гарантії. Стрімкий розвиток законодавства про працю саме в Англії не був випадковим. Це пояснюється тим, що до середини XІX ст. вона була провідною промисловою державою, а значить, мала найбільш розвинений та організований робітничий клас. Головними вимогами найманих працівників було скорочення робочого дня, покращання умов праці й життя, впровадження соціальних гарантій по старості й надання допомоги при нещасних випадках.

У 1918-1920 рр. 8-годинний робочий день було встановлено в Німеччині, Франції, Італії, Австрії та інших західноєвропейських країнах.

Особливості регулювання робочого часу, що мали місце в певні історичні періоди, а також відповідні правові форми дозволили виділити 4 етапи розвитку правової регламентації робочого часу:

1-й (1882-1913 рр.) становлення правового регулювання робочого часу на підставі фабрично-заводського законодавства;

2-й (1913-1917 рр.) подальший розвиток правового регулювання робочого часу на підставі Статуту про промислову працю (1913 р.);

3-й (1917-1990 рр.) правове регулювання робочого часу в роки Української РСР;

4-й (1991 р. - до сьогодення) правове регулювання робочого часу в роки незалежності України.

У підрозділі 1.2. "Поняття робочого часу" наголошується на тому, що робочий час є однією з основних умов праці, що предметом правової регламентації він стає тільки за умови, якщо виступає мірою праці, головним змістом трудових відносин. Установлена державою норма робочого часу є узагальненою часткою суспільно необхідної праці, яку кожен працівник повинен виконувати, а власник, у свою чергу, зобов'язаний надавати відповідну для цього можливість.

У Кодексі законів про працю (далі - КЗпП) України немає визначення поняття "робочий час", що породжує невизначеність у виборі правомірних дій з боку сторін трудового договору і як наслідок - призводить до виникнення трудових спорів. Запропоновано в ч. 1 ст. 130 проекту Трудового кодексу (далі - ТК) України закріпити дефініцію цієї категорії: це час, установлений угодою між працівником, виборним органом первинної профспiлкової органiзацiї (профспiлковим представником) або вiльно обраними працiвниками їх представниками (представником) і роботодавцем у межах визначеної цим Кодексом максимальної тривалості, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку зобов'язаний виконувати покладені на нього трудові функції.

У підрозділі 1.3. "Законодавче забезпечення правового регулювання робочого часу" підкреслюється, що демократичні зміни, які відбуваються в сучасному українському суспільстві, вплинули й на правову сферу життя держави, що зумовило реалізацію в законодавстві гуманістичного підходу до прав, свобод, обов'язків та інтересів працівників, а людина та її потреби поставлені в центр усієї правової системи трудового права. Втілення принципів правової держави пов'язано з тим, що верховенство права виявляється в усіх найбільш важливих галузях життя. Разом із тим зросли роль і значимість правового регламентування робочого часу працівників.

Відзначається, що на сучасному етапі швидкого інноваційного розвитку й науково-технічного прогресу особливо важливим є динамізм правового впорядкування робочого часу, що знаходить свій прояв як у своєчасному виданні нових правових норм.

Норми права, яким належить забезпечувати правове регулювання робочого часу, мають як об'єктивний, так і суб'єктивний характер. Об'єктивність їх визначається тим, що вони зумовлені розвитком промисловості й відповідними економічними законами розвитку суспільства. Суб'єктивність полягає в тому, що вони є ідеальним вираженням часового простору, протягом якого працівник виконує трудові обов'язки.

Конструкцією "законодавство у сфері регулювання робочого часу" оперують Конституція України, ратифіковані міжнародні договори України, закони, постанови Верховної Ради й Кабінету Міністрів України, укази Президента України, рішення Конституційного Суду України, за допомогою яких знаходить своє зовнішнє відбиття правове впорядкування робочого часу.

У підрозділі 1.4. "Договірне забезпечення правового регулювання робочого часу" зазначається, що правове регулювання робочого часу поруч із законодавчими актами забезпечується колективними договорами й угодами (генеральною, галузевими, регіональними), що укладаються між роботодавцем і профспілкою, а також індивідуальними договорами, які укладаються безпосередньо між працівником і роботодавцем. Інститут правового регулювання робочого часу функціонально пов'язаний з інститутом колективних договорів та угод. Існування цього зв'язку пояснюється призначенням правової конструкції колективних договорів та угод, що зумовлює єдність і диференціацію правового регламентування робочого часу.

Зроблено висновок, що науково-обґрунтоване поєднання централізованого й локального методів правової регламентації робочого часу безпосередньо впливає на: а) ступінь його нормативно-правового забезпечення; б) введення системи гарантій відповідних прав працівників; в) більш диференційований підхід до особливостей їх трудової діяльності; г) введення в дію сучасних механізмів управління відносинами в розглядуваній царині; д) посилення соціальної сутності держави в регулюванні робочого часу.

Розділ 2. "Правове регулювання видів робочого часу" складається із 5-ти підрозділів, у яких досліджується правова регламентація встановлення робочого часу на підприємствах, в установах та організаціях різної форми власності, з'ясовуються особливості правового впорядкування відхилень від нормальної тривалості робочого часу, уточнюються сутність і роль гарантій і компенсацій при цьому, пропонуються напрямки вдосконалення нормативно-правового регулювання робочого часу.

У підрозділі 2.1. "Правове регулювання встановлення робочого часу" вказується, що свої трудові обов'язки працівники виконують протягом певного часу з дотриманням відповідного правового режиму - режиму робочого часу, який установлюється згідно з правилами внутрішнього трудового розпорядку. Ці правила можна визначити як локальний нормативно-правовий акт, що виражає волю роботодавця і трудового колективу, містить норми, які окреслюють правила поведінки в процесі праці і які становлять підвалини внутрішнього трудового розпорядку конкретного підприємства, установи й організації, а також способи, засоби й процедури його забезпечення.

Хоча правила внутрішнього трудового розпорядку відбивають найбільш повно специфіку конкретного підприємства, установи й організації, але вони не можуть урахувати особливостей праці кожного працівника, визначити його права й обов'язки при виконанні конкретної роботи за певною спеціальністю чи посадою. Інтереси ж виробництва вимагають, щоб трудові обов'язки працівника були більш конкретними, враховували потреби трудового процесу й будувалися з огляду на умови певного виробництва. Зазначене є свідченням того, що режими роботи підприємства і працівників не завжди збігаються.

Режим робочого часу - це порядок розподілу тривалості робочого часу по різних відрізках часу календарного для належного протікання трудового процесу й забезпечення вільного часу працюючим. Установлення раціонального режиму праці й відпочинку - це засіб підвищення ефективного використання робочого часу, тому що дозволяє створювати більшу кількість продукції при менших фізичних витратах з боку людини, яка виконує дану роботу. Норми права, які окреслюють можливі варіанти режимів праці й відпочинку, слід вважати проявом поглядів, що склались у суспільстві, на найбільш доцільні форми календарного закріплення тривалості робочого часу. Режим робочого часу повинен відповідати інтересам як виробництва, так і працівника.

За сучасних умов найбільш поширеною формою реалізації норми тривалості робочого тижня (по днях) є графіки змінності, що пов'язано з різноманітністю виробничих умов у різних галузях господарства. При встановленні найбільш раціонального графіку праці треба виходити з того, що він має забезпечувати (а) нормальне здійснення технологічного процесу, (б) ефективну експлуатацію обладнання, (в) своєчасне проведення його профілактичного ремонту і (г) найбільш вигідний режим роботи для працюючих.

У підрозділі 2.2. "Правове регулювання відхилення від нормальної тривалості робочого часу в бік зменшення" наголошується, що законодавство про працю України поруч з нормальною тривалістю робочого дня встановлює скорочену, а також допускає можливість визначати угодою сторін трудового договору тривалість неповного робочого дня.

У проекті ТК України правове регулювання скороченого робочого часу майже не відрізняється від існуючого в чинному КЗпП України. З метою вирішення проблем правозастосування запропоновано в ст. 132 проекту ТК України дати визначення поняття "скорочений робочий час" і чітко встановити, що робочий час може бути скорочений на підставі або фізіологічних якостей працівника, або шкідливості умов його праці.

Угодою між роботодавцем і працівником при прийнятті останнього на роботу чи згодом може встановлюватися неповний робочий день або неповний робочий тиждень. Ця норма є гарантією реалізації права на працю тих категорій громадян, які з різних обставин не мають можливості працювати в режимі нормального робочого часу. КЗпП України не обмежує кола осіб, щодо яких допускається робота на умовах неповного робочого часу. У реалізації встановленої законодавцем правової норми лежить принцип добровільності. Визнання за громадянами права на неповний робочий час, за загальним правилом, не створює для роботодавця обов'язку прийняття будь-якого бажаючого працювати на цих умовах.

Отже, під неповним робочим часом розуміють установлену угодою сторін трудового договору тривалість робочого часу, меншу порівняно з робочим часом нормальної тривалості, з оплатою праці пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку. Саме така дефініція поняття "неповний робочий час" має біти закріплена в проекті ТК України.

У підрозділі 2.3. "Правове регулювання ненормованого робочого часу й надурочних робіт" зазначається, що надурочною вважається робота, якщо вона виконувалася: (а) понад закріплену в законі тривалість робочого дня або встановлену графіком тривалість робочої зміни чи робочого тижня; (б) за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу незалежно від того, входила робота в коло звичайних обов'язків працівника чи ні, або останній виконував іншу доручену йому власником чи уповноваженим ним органом роботу.

Надурочні роботи мають свій режим, закріплений у законодавстві про працю. Час їх виконання входить у фактично відпрацьований час. Робота працівників за власною ініціативою, без відповідного погодження з роботодавцем не може вважатися надурочною. Існує потреба розрізняти ініціативну роботу працівника в межах покладених на нього обов'язків і роботу з ініціативи роботодавця, яка не оформлена належним чином. Остання вважається так званою прихованою надурочною роботою. Вирішення проблеми прихованого використання надурочних робіт можливе шляхом закріплення в нормах трудового законодавства України посиленої юридичної відповідальності роботодавців за неналежне фіксування фактично відпрацьованого часу працівниками.

Загалом позитивно оцінюючи норми проекту ТК України, присвячені надурочним роботам, зазначимо, що він не позбавлений певних недоліків. Зокрема, доцільно було б у ньому окремо наголосити на необхідності закріплення в колективному договорі переліку робіт, професій, посад на підприємстві, на яких можуть застосовуватися надурочні роботи, про що потрібно заздалегідь письмово повідомляти працівника.

Наголошено, що з метою кращого виконання працівниками своїх трудових обов'язків слід і надалі зберегти в чинному законодавстві ненормований робочий день для певних категорій осіб, працюючих за трудовим договором.

Зроблено висновок, що відсутність установленої тривалості ненормованого робочого дня не дає підстав розглядати цю категорію як оціночне поняття в трудовому праві України. По-перше, за суб'єктним складом закріплення ненормованого робочого дня пов'язано з переліками робіт, професій і посад працівників з ненормованим робочим днем. По-друге, тривалість праці таких осіб не може продовжуватися безмежно, невизначено в часі.

У підрозділі 2.4. "Гарантії й компенсації при відхиленні від установлених норм робочого часу" обстоюється думка, що зміст гарантій щодо встановлення робочого часу полягає в практичному здійсненні роботодавцями відповідно до законів і підзаконних актів юридичних обов'язків щодо реалізації трудових прав працівників у межах певної тривалості робочого часу.

Основною функцією гарантій в інституті робочого часу є забезпечення права працівника на нормальну тривалість робочого часу. Такими юридичними гарантіями є законодавче закріплення максимального обмеження надурочних робіт, установлення відповідальності за їх проведення з порушеннями законодавчих вимог, державний нагляд і громадський контроль за додержанням законодавства України про робочий час. Окрім того, гарантії норм тривалості робочого часу закріплюються відповідно до категорії працівників з урахуванням особливостей виконуваної роботи. У царині робочого часу ними виступають також гарантії стосовно праці жінок, неповнолітніх, інвалідів, працівників, зайнятих на роботах зі шкідливими й важкими умовами праці, та ін.

Законодавство про працю не містить нормативного визначення компенсацій, що посилюється тим, що законодавець не має єдиного розуміння цієї категорії. Тим часом висока значущість легального тлумачення цього економіко-правового поняття зумовлена не тільки тим, що в ньому мають потребу практика й теорія. Потребу в його дефініції зазнає й сам суб'єкт законодавчої ініціативи, оскільки в процесі правотворчості йому необхідні певні орієнтири, за допомогою яких він міг би правильно окреслити юридичну природу правових конструкцій, що створюються ним.

Главу 1 книги третьої проекту ТК України варто доповнити статтею "Гарантії й компенсації за роботу понад установлену норму", в якій, не конкретизуючи порядку здійснення компенсаційних виплат, визначити, за яку роботу працівник має право на отримання компенсації й на яку саме компенсацію він може розраховувати за роботу понад установлену норму. Слід також законодавчо передбачити, що роботодавець несе персональну відповідальність за дотриманням законодавства про працю щодо тривалості робочого часу на підприємстві.

У підрозділі 2.5. "Шляхи вдосконалення нормативно правового регулювання робочого часу" аргументується думка, що одним зі шляхів удосконалення правового регулювання робочого часу працівників є прийняття Закону України "Про робочий час", і пропонується структура цього законодавчого акта:

1. Основні положення. (У них необхідно навести визначення поняття "робочий час", назвати види робочого часу, запропонувати дефініцію кожного окремого виду тривалості робочого часу).

2. Порядок установлення робочого часу. (Слід закріпити порядок установлення нормальної тривалості робочого часу).

3. Неповний робочий час і порядок його встановлення. (Слід окреслити категорії осіб та умови, за яких установлюється неповний робочий час).

4. Скорочений робочий час.

5. Ненормований робочий час.

6. Надурочні роботи.

7. Гарантій й компенсації працівникам за роботу в умовах відхилень від нормальної тривалості робочого часу.

Прийняття означеного законопроекту дозволить найближчим часом вирішити проблемні питання порядку встановлення робочого часу на підприємствах, в установах та організаціях різної форми власності.

Висновки

У дисертації подане теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, яке виявляється у вирішенні проблем правового регулювання робочого часу на підприємствах державного і приватного секторів економіки на етапі реформування трудового права України, вдосконаленні понятійного апарату і формулюванні науково-практичних рекомендацій, які мають бути покладені в основу якісного перетворення механізму правового регулювання інституту робочого часу в Україні.

1. У розвитку правового регламентування робочого часу можна виокремити такі етапи: 1-й - (1882-1913 рр.) становлення правового регулювання робочого часу на підставі фабрично-заводського законодавства; 2-й - (1913-1917 рр.) подальший розвиток правового регулювання робочого часу на підставі Статуту про промислову працю (1913 р.); 3-й - (1917-1990 рр.) правове регулювання робочого часу в роки Української РСР; 4-й - (1991 р. - до сьогодення) правове регулювання робочого часу в роки незалежності України.

2. Відсутність у КЗпП України визначення поняття "робочий час" породжує невизначеність у виборі правомірних дій з боку сторін трудового договору і як наслідок - призводить до виникнення трудових спорів.

Запропоновано в ч. 1 ст. 130 проекту ТК України (реєстраційний №1108, текст законопроекту до 2-го читання від 10 грудня 2009 р.) закріпити дефініцію категорії "робочий час" як часу встановленого угодою між працівником, виборним органом первинної профспiлкової органiзацiї (профспiлковим представником) або вiльно обраними працiвниками їх представниками (представником) і роботодавцем у межах визначеної цим Кодексом максимальної тривалості, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку зобов'язаний виконувати покладені на нього трудові функції.

3. Науково обґрунтоване поєднання централізованого й локального методів правового регулювання робочого часу безпосередньо впливає на: а) ступінь його нормативно-правового забезпечення; б) запровадження системи гарантій відповідних прав працівників; в) більш диференційований підхід до особливостей їх трудової діяльності; г) введення в дію сучасних механізмів управління відносинами у цій царині; д) посилення соціальної сутності держави в регулюванні робочого часу.

4. Режим робочого часу - це порядок розподілу тривалості робочого часу по різних відрізках часу календарного для належного протікання трудового процесу й забезпечення вільного часу працюючим. Установлення раціонального режиму праці й відпочинку - це засіб підвищення ефективного використання робочого часу, що дозволяє створювати більшу кількість продукції при менших фізичних витратах з боку людини, яка виконує дану роботу. Норми права, які окреслюють можливі варіанти режимів праці й відпочинку, слід вважати проявом поглядів, що склались у суспільстві, на найбільш доцільні форми календарного закріплення тривалості робочого часу. Режим робочого часу повинен відповідати інтересам як виробництва, так і працівника.

Режими робочого часу можна класифікувати за (а) сферою дії, (б) тривалістю календарного періоду, на який вони розраховані, (в) структурою робочих і неробочих періодів, (г) суб'єктом, (д) характером впливу на нормальний робочий час, (е) строками дії.

5. З метою створення належних умов для виконання жінкою функцій, пов'язаних з материнством, запропоновано доповнити ст. 145 проекту ТК України частиною 2 такого змісту: "На прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, в тому числі таку, яка перебуває під її опікою, роботодавець зобов'язаний установити для неї гнучкий режим робочого часу, з тим щоб тривалість робочого часу за обліковий період не перевищувала нормального числа робочих годин і з оплатою праці, пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку". Ця законодавча новація дасть можливість не тільки посилити соціальний захист указаних категорій жінок, а й не викличе додаткових матеріальних витрат з боку роботодавця.

6. При зростаючій швидкості і складності виробничих процесів збільшується робоче навантаження на кожного працюючого, що зумовлює потребу скорочення тривалості робочого часу і збільшення часу відпочинку.

У проекті ТК України правове регулювання скороченого робочого часу майже не відрізняється від існуючого в чинному КЗпП України. З метою вирішення проблем правозастосування вважаємо за доцільне в ст. 132 проекту ТК України дати визначення поняття "скорочений робочий час" і чітко встановити, що робочий час може бути скорочений, на підставі або фізіологічних якостей працівника або шкідливості умов його праці.

7. Підкреслюючи індивідуально-договірний характер угод про неповний робочий час і маючи за мету забезпечення деяким категоріям громадян права на працю, необхідно в умовах переходу до ринкової економіки розширити перелік працівників, прохання яких про встановлення неповного робочого часу роботодавець зобов'язаний задовольняти. До них слід віднести категорії громадян, яким важко конкурувати на ринку праці або ж які в силу об'єктивних причин не мають змоги працювати в іншому режимі робочого часу (інваліди, неповнолітні, пенсіонери та ін.).

8. Працівники, яким встановлено неповний робочий час шляхом зменшення тривалості робочого дня або шляхом зменшення тривалості робочого тижня з одночасним зменшенням тривалості робочого дня, не користуються правом одержання додаткової відпустки за особливий характер роботи, а саме за роботу в умовах неповного робочого дня. Працівники, яким неповний робочий час встановлено лише шляхом зменшення тривалості робочого тижня, користуються правом одержання додаткової відпустки за особливий характер роботи, а саме за роботу в умовах неповного робочого дня, виходячи з конкретного кола обов'язків та обсягу виконуваної ними роботи.

9. Належне гарантування трудових прав і свобод громадян при встановленні тривалості робочого часу передбачає:

а) визначення в законодавстві персоніфікованих представників роботодавців, відповідальних за забезпечення умов праці працівників;

б) закріплення конкретних обов'язків роботодавців щодо встановлення тривалості робочого часу;

в) установлення детальних процедур, які вичерпно окреслюють порядок установлення робочого часу на підприємствах різної форми власності;

г) посилення відповідальності роботодавців за невиконання ними своїх обов'язків, що викликало порушення трудових прав працівників.

10. Ключовим напрямком удосконалення правового регулювання робочого часу працівників є прийняття Закону України "Про робочий час". Запропоновано наступну структуру цього законодавчого акта:

1. Основні положення.

2. Порядок установлення робочого часу.

3. Неповний робочий час і порядок його встановлення.

4. Скорочений робочий час.

5. Ненормований робочий час.

6. Надурочні роботи.

7. Гарантії й компенсації працівникам за роботу в умовах відхилень від нормальної тривалості робочого часу.

Прийняття означеного законопроекту дозволить найближчим часом вирішити проблемні питання порядку встановлення робочого часу на підприємствах, в установах та організаціях різної форми власності.

Список праць, опублікованих за темою дисертації

1. Шурупова К.В. Гарантії та компенсації при відхиленнях від установлених норм робочого часу / К.В. Шурупова // Актуальні проблеми права: теорія і практика. Збір. наук. праць. - Луганськ: Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля. - 2009. - №13. - С. 454-464.

2. Шурупова К.В. До проблеми правового регулювання надурочних робіт / К.В. Шурупова // Південноукраїнський правничий часопис. - 2009. - №3. - С. 183-187

3. Шурупова К.В. Правове регулювання скороченого робочого часу в умовах ринкової економіки / К.В. Шурупова // Південноукраїнський правничий часопис. - 2009. - №4. - С. 198-201

4. Шурупова К.В. Принципи правового регулювання оплати праці / К.В. Шурупова // Актуальні проблеми права: теорія і практика. Збір. наук. праць. - Луганськ: Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля. - 2010. - №16. - С. 479-487.

5. Шурупова К.В. Шляхи вдосконалення нормативно правового регулювання робочого часу / К.В. Шурупова // Південноукраїнський правничий часопис. - 2010. - №1. - С. 197-200.

6. Шурупова К.В. До питання заробітної плати в умовах ринкової економіки / К.В. Шурупова // Правові засоби забезпечення та захисту прав людини: вітчизняний та зарубіжний досвід: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції науковців, викладачів, аспірантів, студентів. Книга 1. м. Луганськ, 21-22 квітня 2010р. / За ред. проф. Л.І. Лазор. - Луганськ: Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, 2010. - С.310-313.

Размещено на Allbest.ru

...