Філософсько-правові засади конфліктів у сфері професійної діяльності юриста

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

12.00.12 - філософія права

ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ КОНФЛІКТІВ У СФЕРІ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ЮРИСТА

ВИКОНАЛА СВИРИДЮК НАТАЛІЯ ПЕТРІВНА

Київ - 2010

АНОТАЦІЯ

юридичний конфлікт правовий законодавство

Свиридюк Н.П. Філософсько-правові засади конфліктів у сфері професійної діяльності юриста. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.12 - філософія права. - Київський національний університет внутрішніх справ. - Київ, 2010.

У дисертації узагальнено результати дослідження, що стосуються філософсько-правового осмислення конфліктів у сфері професійної діяльності юриста. Викладено теоретичні положення щодо юридичного конфлікту як проблеми філософії та теорії права й вирішення конфлікту як форми його завершення у професійній діяльності юриста. Сформульовано теоретичні положення та рекомендації, що відповідають вимогам наукової новизни, мають значення для науки та юридичної практики.

Ключові слова: конфлікт, юридичний конфлікт, юридичні колізії, функції юридичного конфлікту, динаміка юридичного конфлікту, типологія юридичного конфлікту, вирішення конфлікту, консенсуалізація.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасне українське суспільство, яке перебуває у стані глибоких змін (структурної перебудови, ліквідації та створення нових інститутів тощо), характеризується значним посиленням напруженості, загостренням різноманітних протиріч, виникненням численних конфліктних ситуацій у багатьох сферах суспільного буття і, зокрема, державного управління. Зазначене потребує адекватних засобів їх попередження, розв'язання, недопущення тощо. Проте брак глибокого наукового аналізу внутрішньої детермінації протиріч позбавляє можливості адекватно реагувати на ці конфліктні процеси. Саме таке формулювання проблематики конфлікту, поза сумнівом, і підтверджує актуальність теми дослідження.

Проблема конфлікту та шляхів його розв'язання формує інтерес як для розуміння поведінки окремого індивіда, так і для забезпечення ефективного управлінського рішення. Знання природи конфлікту допомагає орієнтуватись у складній соціальній дійсності нашого часу, знаходити правильні рішення в нестандартних ситуаціях і надзвичайних умовах, дає можливість глибше пізнати людську природу з усіма її вадами.

Головним завданням влади та громадськості є пошук можливостей і шляхів переведення конфліктів з їх вибухових і деструктивних форм у конструктивні, коли вони можуть і повинні позитивно вплинути на суспільство. Загострення багатьох сфер життя держави, суспільства і громадянина формує об'єктивну необхідність спеціальної підготовки юристів, фахова діяльність яких - необхідний атрибут управлінського апарату, представницьких органів усіх рівнів, правоохоронних органів тощо, основам конфліктології. Знання загальної теорії конфлікту дасть змогу юристам у професійній діяльності контролювати конфлікти, управляти ними і вирішувати їх. За результатами проведеного автором анкетування, наведену тезу підтримують понад 95 % респондентів.

Світоглядною та методологічною базою розуміння змісту професійної діяльності юриста, а саме філософського осмислення юридичної діяльності залежно від типів праворозуміння, є публікації в радянській та пострадянській філософсько-правовій літературі, зокрема: В. Бабкіна, О. Бандури, М. Братасюк, О. Гвоздіка, Д. Керімова, М. Козюбри, М. Костицького, В. Нерсесянца, А. Полякова, П. Рабіновича, В. Селіванова, В. Сокуренка, М. Цимбалюка.

В існуючих наукових поглядах провідних фахівців у галузі теорії права: В. Горшенєва, С. Гусарєва, О. Жалінського, В. Карташова, В. Кудрявцева, В. Леушина, О. Скакун, О. Тихомирова, - юридичну діяльність пропонується розглядати з різних аспектів, зокрема, як елемент правової системи, як правову діяльність, як юридичну практику або як практичну діяльність юристів.

Як вихідне положення вони використовують таку характеристику професійної діяльності юриста: здійснюється у сфері права; суб'єктами здійснення виступають юристи - спеціально підготовлені фахівці; юридична діяльність спрямовується на організацію діяльності інших суб'єктів права; кінцевою метою юридичної діяльності є впорядкування та узгодження суспільних відносин; під час її здійснення використовуються як правові, так і неправові засоби; юридична діяльність регламентується правовими та іншими соціальними нормами; здійснюється у формах практичної, наукової та освітньої діяльності.

Конфлікти як одна з природних сторін соціального життя і специфічної взаємодії людей завжди звертали на себе увагу дослідників, що поступово формувало конфліктологічну парадигму. Предметом досліджень учених протягом багатьох сторіч було вивчення суперечностей у природі, суспільстві та мисленні, зіткнення протилежних цінностей і мотивацій людей, боротьба між індивідами, соціальними групами, державами. Проблема раціонального осмислення конфлікту походить від раннього періоду філософської та правової думки, але розроблення власне конфліктологічних концепцій набуває свого поширення з початку XX ст. Починаючи з 50-60 рр. минулого століття, цей науковий напрям набув свого фундаментального розвитку. Відомі вчені Дж. Бернард, К. Боулдінг, М. Дойч, Л. Козер, Л. Крисберг (США), М. Кроз'є (Франція), Р. Дарендорф (Німеччина) дослідили понятійний апарат конфліктології, розкрили природу конфлікту як явища, його роль та значення в суспільному бутті. Вони також фундаментально дослідили різноманітні аспекти конфлікту: профілактику та прогнозування, виникнення і причини, розвиток та регулювання, методи вирішення і наслідки.

Із середини 90-х рр. ХХ ст. проблеми конфліктології стали предметом фундаментальних розробок учених різних напрямів - правознавців, соціологів, філософів, політологів і психологів, що визначило міжгалузевий і креативний характер цих досліджень. Так, у соціології конфлікти вивчали Д. Зеркін, Г. Козирев, О. Маноха, у філософії - Р. Дарендорф, Л. Козер, Г. Шеллінг. У психології конфліктам приділяли увагу такі автори, як В. Андреєв, А. Анцупов, Ф. Бородкін, О. Єршов, Д. Зарайський, А. Ішмуратов, А. Ковальов, Н. Коряк, В. Кудрявцев, В. Лефевр, М. Пірен, Д. Скотт. Питанням осмислення конфліктів у межах юридичної психології присвячено праці О. Бандурки, Л. Казміренко, Я. Кондратьєва, М. Костицького, В. Медведєва, М. Порубова, С. Тарарухіна, М. Хайдукова, Г. Юхновця. У філософсько-правовій парадигмі українські науковці М. Панов і Л. Герасіна досліджують гносеологічні, феноменологічні та праксеологічні проблеми правової конфліктології.

Окремі конкретні питання правової конфліктології в аспекті деонтологічного, соціолого-правового, психологічного і праксеологічного аналізу висвітлюються у працях сучасних вітчизняних і зарубіжних дослідників - С. Алімова, Г. Антонова-Романовського, Л. Волошиної, О. Баєва, В. Друзя, Б. Водолазького, Н. Гришиної, М. Гутермана, Д. Зеркіна, В. Кожевникова, Н. Крогіус, В. Кудрявцева, С. Кудрявцева, Г. Ложкіна, Н. Повякель, В. Тація, Ю. Тодики, Т. Соловйової, Н. Монохіної, О. Ставицької, М. Филимонова та ін.

Актуальність зазначеної проблематики та відсутність глибоких теоретичних досліджень не тільки визначають актуальність цієї роботи, а й формують гносеологічну ситуацію та раціональну потребу наукового розвитку досліджень теоретико-прикладного характеру в галузі конфліктології. Йдеться про необхідність філософсько-правової рефлексії феномена конфлікту, а також дослідження, логічне й теоретичне впорядкування більш широкого спектра проблем, таких як конфлікт і право, колізії у праві як джерело конфліктів, особливості динаміки розвитку та кола учасників конфліктів, правові механізми попередження і розв'язання юридичних конфліктів тощо.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано згідно з планами науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт Київського національного університету внутрішніх справ на 2008-2009 рр., планами науково-дослідної роботи кафедри філософії права та юридичної логіки, Програмою психопрофілактичної роботи з особовим складом органів та підрозділів внутрішніх справ України на 2008-2012 р. (затверджено наказом МВС України від 7 квітня 2008 р. № 161).

Тему дисертації зареєстровано в переліку тем дисертаційних досліджень з проблем держави і права (2005 р.), розглянуто та схвалено відділенням Академії правових наук України (п. 615).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є філософсько-правове осмислення природи, форм, динаміки розвитку та основних напрямів вирішення конфліктів у сфері професійної діяльності юриста.

Для досягнення цієї мети були поставлені та вирішувалися такі завдання:

- висвітлити базові філософсько-соціологічні концепції конфлікту у парадигмах соціокультурного, онтологічного та філософсько-правового підходів;

- розкрити шляхом феноменологічного аналізу природу юридичного конфлікту як різновиду соціального конфлікту; визначити його атрибутивні риси та структурні компоненти;

- проаналізувати чинники виникнення і поширення колізійності в юридичній практиці, як форми прояву конфліктної ситуації;

- здійснити на основі філософсько-правової дискусії типологію конфліктів у сфері юридичної діяльності, проаналізувати функції юридичного конфлікту та його динаміку;

- проаналізувати правові шляхи вирішення конфліктів у професійній діяльності юриста, способи та форми їх завершення.

Об'єкт дослідження - конфліктні правовідносини як феномен суспільного розвитку.

Предмет дослідження - філософсько-правові засади конфліктів у сфері професійної діяльності юриста.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є положення і висновки теорії пізнання соціальних, у тому числі правових явищ, теорії та філософії права, ідеї інтегративної юриспруденції. У процесі теоретичного і практичного дослідження застосовувалися філософські, загальнонаукові та спеціальні методи: порівняльно-критичний аналіз різних концептуалізацій правової реальності в історико-філософському просторі (підрозділ 1.1); феноменологічний підхід - при розкритті сутності конфлікту як соціального явища та при обґрунтуванні місця юридичного конфлікту (підрозділи 1.1, 1.2); діалектичний метод у формі категоріального аналізу взаємозв'язку понять, принципу суперечності при аналізі різних сторін правової реальності та принципу доповнювальності як способу розв'язання цих суперечностей (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3); формалізації та узагальнення - при формулюванні дефініцій “юридичний конфлікт”, “юридичні колізії”, “консенсуалізація” тощо (підрозділи 1.2, 1.3, 3.3); системно-структурний і функціональний методи - при дослідженні стану та динаміки юридичних конфліктів і їх функцій (підрозділи 2.1, 2.2); герменевтичний метод - при з'ясуванні змісту правових норм, що використовуються у професійній діяльності юристів (підрозділи 3.1, 3.2). Застосовувалися також методи аналізу та синтезу, дедукції, індукції й аналогії, порівняння та протиставлення у систематизації емпіричного матеріалу й отриманні власних теоретичних результатів для досягнення поставленої мети.

Емпіричну базу дослідження становлять результати анкетування понад 90 слідчих, 140 оперативних працівників ОВС, 60 суддів та 40 прокурорів.

Наукова новизна одержаних результатів дисертаційного дослідження полягає в тому, що в ньому сформульовано концептуальні засади пізнання та вирішення конфліктних ситуацій у професійній діяльності юриста на основі комплексного філософсько-правового осмислення феномена конфлікту, його природи, функцій, динаміки й типології. На підставі результатів проведених досліджень:

вперше:

- на основі філософсько-соціологічних концепцій про конфлікт як соціальне явище сформульовано теоретичні засади філософсько-правового осмислення конфліктів у професійній діяльності юриста. Саме науковий аналіз щодо теоретичного зв'язку конфліктологічних досліджень з юриспруденцією дає на практиці можливість успішного вирішення будь-яких конфліктів, при цьому правовий шлях вирішення конфліктів, пов'язаний з розробками загальної конфліктології, повинен посилено упроваджуватись у свідомість будь-якого професійного юриста, який фахово працює у правоохоронних, контрольних, представницьких, управлінських органах тощо;

- окреслено світоглядно-методологічні джерела становлення та розвитку концептуальних підходів до праворозуміння конфліктів, що є формуючим базисом сприйняття юридичного конфлікту як такого, що може або порушувати справедливе співвідношення позицій, або його відновлювати, може виражати справедливе домагання на новий правовий порядок, тобто бути позитивним явищем і наділеним позитивними функціями;

удосконалено:

- підходи щодо аналізу юридичного конфлікту як проблеми філософії права, його природи, функцій, динаміки й типології;

- положення щодо правової конфліктології, предметом якої є аналіз правовідносин, правових норм та інститутів з точки зору їх ролі в попередженні, розв'язанні чи провокуванні соціальних конфліктів. Правова конфліктологія є синтезом конфліктологічних проблем з положеннями юридичної науки, тому предметом правової конфліктології є не тільки власне правовий конфлікт, а також соціальні конфлікти, що набувають юридичної форми чи характеру на певних стадіях свого розвитку;

- підходи щодо розуміння та визначення поняття юридичного конфлікту як відкритого протистояння двох (і більше) суб'єктів правовідносин, обумовленого наявністю суперечностей їх юридично визначених інтересів, яке вирішується за допомогою юридичних засобів, методів і технологій та передбачає настання юридичних наслідків;

дістали подальшого розвитку:

- методологічні підходи щодо базових засад теоретичного аналізу, динаміки конфлікту, тобто коли юридична форма конфлікту виникає не відразу, а накладається на нього лише поступово паралельно з його розвитком, і в тих випадках, коли сторони пов'язані правовими відносинами і саме ці відносини виступають як об'єкт конфлікту або мотиву поведінки учасників, конфлікт із самого початку має юридичну основу;

- положення щодо сучасного етапу розвитку юридичної конфліктології, а саме: перед дослідниками має стояти спочатку завдання пошуку всіх можливих ознак класифікації юридичного конфлікту, що може сприяти контролю, регулюванню, вирішенню конфліктів і передбаченню їх наслідків, а потім вироблення єдиної типології для всіх конфліктів в юридичній сфері, що є базисом для подальшого аналізу конфліктів у конкретних ситуаціях професійної діяльності юриста і може сприяти подальшому їх контролю, регулюванню, вирішенню і передбаченню їх наслідків;

- напрями щодо форм вирішення юридичних конфліктів, залежно від типу конфлікту і його складності, з акцентом на консенсусі як найбільш ефективній формі вирішення конфліктів, що ґрунтується на стабільній згоді сторін, які зацікавлені у вирішенні конфлікту, і вимагає позитивного вирішення на основі узгодження позицій, компромісу, співробітництва.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони мають методологічне значення у сфері професійної діяльності юриста, а також створюють філософсько-правову основу для подальшого поглибленого теоретичного вивчення конфлікту як соціального феномена і шляхів ефективного його правового вирішення.

Окремі положення знайшли своє використання та впроваджені:

- у науково-дослідну роботу Київського національного університету внутрішніх справ при підготовці науково-методичних матеріалів (акт впровадження в науково-дослідну роботу від 19 грудня 2009 р.);

- у розроблення методичних рекомендацій Центру практичної психології Департаменту кадрового забезпечення МВС України щодо психологічного супроводження професійної діяльності працівників органів внутрішніх справ (акт впровадження у практичну діяльність органів внутрішніх справ України від 21 жовтня 2009 р.); у навчальний процес Київського національного університету внутрішніх справ при підготовці лекційних та інших навчально-методичних матеріалів.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, висвітлено рівень вивчення теми, зв'язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету і завдання, об'єкт та предмет дослідження, його методологічну основу, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення, апробацію та опублікування результатів дослідження, його структуру й обсяг.

Розділ 1 “Теоретико-методологічні основи філософсько-правового осмислення конфліктів у професійній діяльності юриста” присвячено аналізу філософсько-правових та соціологічних концепцій конфлікту як соціального явища, визначенню основних методологічних підходів, що використовуються науковцями, та становлять засади методології дослідження.

У підрозділі 1.1. “Філософсько-правові та соціологічні концепції про конфлікт як соціальне явище” здійснено систематизований аналіз наукових досліджень зазначеної проблематики, на підставі якого автор стверджує, що конфлікт є біполярним явищем - протистоянням двох початків, що проявляється в активності сторін, спрямованій на подолання суперечності, причому сторони конфлікту представлені активним суб'єктом. Саме під протиборством сторін, тобто, коли обидві сторони здійснюють певні дії, спрямовані одна проти одної, і розуміють конфлікт.

Аналізуючи розвиток філософської думки, автор акцентує увагу на тому, що інтерес до конфлікту як до форми поведінки, в якій найвиразніше проявляються суперечності осіб та груп, супроводжує людство з моменту виникнення первинних політико-правових інститутів. На межі XIX-XX століть сформувалися основні ідеї, що зберігають свою актуальність і нині: конфлікт є нормальним соціальним явищем; конфлікт виконує позитивні функції у процесі суспільного розвитку; протилежність між правлячою меншиною і керованою більшістю є неминучим і вічним явищем, що викликає різні тертя, колізії, конфлікти; існує залежність між змінами економічної, політичної, духовної сторін життя суспільства і конфліктними ситуаціями, що виникають унаслідок цих змін.

Зазначене є підґрунтям основних принципів сучасної конфліктології - визнання конфліктів як закономірної і природної характеристики соціальних відносин, можливості протікання конфліктів у різноманітних, у тому числі й конструктивних формах, а також затвердження принципової можливості управління конфліктами.

Автором зроблено висновок, що розвиток конфліктології характеризується поступовим переходом від теоретичних описів до практики управління конфліктами. Первинна точка зору на конфлікт як на негативне явище, що вимагає придушення, усунення тощо, еволюціонувала до характерного для сучасної науки сприйняття конфлікту як невід'ємного елементу соціального життя, що має й позитивні функції.

У підрозділі 1.2. “Юридичний конфлікт як різновид соціального конфлікту” акцентовано увагу на засадних положеннях, а саме: об'єктивно не всі суспільні відносини можуть бути юридичними. Якщо це стосується відчуттів і думок, що не відображають їх дії, то не може йтися про їх юридичну природу. Лише тоді, коли йдеться про акти поведінки, що мають соціальну значущість, відносини здатні приймати юридичний характер, тобто здатні визначатися нормою права.

Звертається увага на те, що, з одного боку, юридичний конфлікт виникає у власне правовій сфері, він суто нормативний. З іншого - юридичний аспект може бути “присутнім” в інших соціальних конфліктах (міжнаціональних, економічних, політичних, екологічних, сімейних тощо). Будь-який соціальний конфлікт може набувати юридичної форми на певних стадіях свого розвитку.

Таким чином, юридичний конфлікт є цілком природним елементом процесу функціонування та модернізації правової системи і суспільства загалом. Саме тому цілком можливим є твердження, що правовий конфлікт не завжди пов'язаний жорстко з порушенням чинного законодавства, встановленого державою, оскільки існують норми правові, що встановлені державою і зафіксовані в законах, та норми звичаєві або певні норми природного права, що сформувалися у процесі суспільно-історичної практики, не зафіксовані офіційно та не санкціоновані владою юридично.

На основі узагальнення ознак юридичних конфліктів запропоновано таке визначення: юридичний конфлікт - це відкрите протистояння двох (і більше) суб'єктів правовідносин, обумовлене наявністю суперечностей їх юридично визначених інтересів, що вирішується за допомогою юридичних засобів, методів і технологій та передбачає настання юридичних наслідків.

Доведено, що юридичний конфлікт - найбільш цивілізована форма соціального протиборства, оскільки він здійснюється в межах певної процедури, його логічною основою є досить чітка й переконлива аргументація, а розв'язання такого конфлікту, як правило, формалізоване і санкціоноване волею держави або принципами і нормами права. Тому юридичний конфлікт у широкому розумінні - це будь-який соціальний конфлікт, що має хоча б один елемент, який характеризується юридичним змістом.

У підрозділі 1.3. “Юридичні колізії як головні чинники конфліктних ситуацій у праві” зазначено, що серед юридичних конфліктів особливе місце посідають колізії, які необхідно тлумачити не стільки як наявні протиріччя у праві, статично зняті для теоретико-правової оцінки, скільки з позиції діалектичної циклічності її розвитку та системних зв'язків колізії з “буттям норми”, тобто з правозастосуванням.

У контексті предмета дослідження під юридичною колізією запропоновано розуміти розбіжності або суперечності між окремими нормативно-правовими актами, що регулюють одні й ті самі або суміжні суспільні відносини, а також протиріччя, що виникають у процесі правозастосування і здійснення компетентними органами та посадовими особами своїх повноважень. У такій інтерпретації колізія постає реальним джерелом й об'єктивним чинником юридичного конфлікту.

Зазначається, що колізія може бути породжена нераціональним розташуванням норм права, наслідком використання недосконалих юридичних конструкцій тощо, можливо, що дефекти можуть “переплестися” й утворити новий вигляд деформацій системи права, складних за структурою, і, відповідно, важких у вирішенні. У практичній діяльності юриста трапляються ситуації, які одразу підпадають під дію декількох норм. Через це виникають небажані юридичні дилеми чи альтернативи, що здатні породити “чистий” юридичний (правовий) конфлікт. Різні норми (Конституції, законів, інших нормативних актів) можуть бути суперечливими, перехрещуватись в одній точці правового простору та претендувати на регулювання одного й того самого відношення - так складається латентна фаза майбутнього (потенційного) юридичного конфлікту.

Однією з найпоширеніших колізій є розбіжності між нормами законів і підзаконних актів, що мають масовий характер саме в періоди реформ і є потенційним джерелом завдання великої шкоди інтересам людини, держави й громадянського суспільства, підривають авторитет права і викликають як політичні, так і державно-правові конфлікти. Це також підтверджується і даними проведеного автором опитування, в якому зазначене виділили майже 68 % респондентів. Вирішення таких юридичних конфліктів має здійснюватися винятково в межах законів та на їх користь, оскільки вони мають верховенство і вищу юридичну силу. Зокрема, щоб вирішити колізію, потрібні не тільки висока майстерність законодавців, професіоналізм осіб, які здійснюють правотлумачення та правозастосування, а й аналіз обставин справи та вибір єдино можливого (чи найбільш доцільного) варіанта рішення. За результатами проведеного автором анкетування, наведену тезу підтримує понад 78 % респондентів.

Автор акцентував увагу на тому, що царина юридичної колізійності є об'єктивним чинником юридичних конфліктів, а тому і досить важливим для сучасної вітчизняної юридичної практики. Юридичні колізії певною мірою є неминучими та природними в динамічному соціальному просторі. Як і конфлікт, колізії нерідко містять у собі й позитивний потенціал; адже вони свідчать про розвиток нормативного процесу та стимулюють удосконалення нормотворчої діяльності законодавства.

У розділі 2 “Юридичний конфлікт як проблема філософії та теорії права” на основі філософсько-правової дискусії проведено аналіз щодо типології конфліктів у сфері юридичної діяльності, проаналізовано специфічні функції юридичного конфлікту та його динаміку.

У підрозділі 2.1. “Функції юридичного конфлікту” зазначено що, юридичний конфлікт може або порушувати справедливе співвідношення позицій, або відновлювати (повністю або частково) таке, може виражати справедливе домагання на новий правовий порядок, тобто бути позитивним явищем і володіти позитивними функціями. Конструктивне ставлення до конфліктів припускає не уникнення або придушення їх, а диференційований підхід до них.

Виокремлено дві основні специфічні функції юридичного конфлікту, що випливають із загальних. Перша специфічна функція ґрунтується на загальній здатності будь-якого конфлікту нести інформацію про навколишню дійсність. Юридичний конфлікт може відображати деформації правової дійсності, свідчити про дефекти правової системи, недосконалість законодавства, виявляти дисбаланс в організації і функціонуванні державно-правових інститутів.

Саме недосконалість права, правової системи, законодавства призводить до юридичних суперечностей, а часто і до юридичних конфліктів. Такої ж думки дотримуються понад 79 % респондентів. Наприклад, сьогодні правове забезпечення явно відстає від процесів, що відбуваються у сфері корпоративних відносин. Тому відсутність закону й поспішне ухвалення суперечливих підзаконних актів, а також існування безлічі “прогалин” у цій сфері призвели до низки юридичних конфліктів у самих акціонерних товариствах, між акціонерними товариства і державними органами, а також значною мірою сприяють поширенню в Україні рейдерства. Окрім того, що ці юридичні конфлікти відображають вади в законодавстві, вони можуть викликати ухвалення нових правових норм у цій сфері суспільних відносин, зокрема, що стосується Господарського кодексу України, законів стосовно діяльності акціонерних товариств тощо, а також і відміну суперечливих підзаконних актів. Тобто можуть сприяти і сприяють, як видно на практиці, удосконаленню законодавства. А це можна віднести до другої специфічної функції юридичного конфлікту (вплив на процес зміни правової дійсності), яка випливає із загальної здатності будь-яких конфліктів здійснювати зміни і перетворення.

У підрозділі 2.2. “Динаміка юридичного конфлікту”, акцентуючи увагу на предметі дослідження в межах професійної діяльності юриста, головну увагу зосереджено на з'ясуванні закономірностей, що характеризують розвиток (виникнення і зміну) юридичної компоненти в конфліктних ситуаціях.

Серед конфліктологів немає єдиної думки щодо кількості та змісту стадій конфліктного процесу. Водночас, типовою схемою динаміки юридичного конфлікту є виокремлення таких його стадій: виникнення мотивів юридичного характеру; виникнення правових відносин між сторонами, що конфліктують; розвиток (зміна, припинення) правових відносин у зв'язку з розглядом справи юридичною інстанцією; видання правового акта, що завершує конфлікт.

Дисертант зазначає, що послідовність стадій розвитку конфлікту може не збігатися з викладеною вище; деякі стадії взагалі можуть бути відсутніми; можливими є досить складні юридичні конфлікти з багатократним чергуванням різних епізодів і стадій.

Початок конфлікту обов'язково пов'язаний з наявністю всіх його елементів: суб'єктів, об'єкта, суб'єктивної сторони й об'єктивної сторони. Тільки, коли на дію одного суб'єкта спрямовується протидія іншого суб'єкта, лише тоді може йтися про початок конфлікту, конфліктної стадії, конфліктної взаємодії.

Динаміка юридичного конфлікту характеризується не тільки зміною певних стадій, а й зміною характеру конфліктної взаємодії. Вона може розвиватися в більш-менш позитивному напрямі і сприяти тимчасовому або остаточному вирішенню конфлікту.

Завершення конфлікту більш широке поняття ніж його вирішення. Якщо під завершенням конфлікту розуміють будь-яке його закінчення, припинення з будь-яких причин, то під вирішенням - лише ту або іншу позитивну дію (рішення) самих учасників конфлікту або третьої сторони, що припиняє протиборство мирними засобами. Вирішення конфлікту є однією з можливих форм його завершення.

У підрозділі 2.3. “Типологія конфлікту у сфері юридичної діяльності” зазначено, що типологічний аналіз конфлікту в межах предмета дослідження, з-поміж загального методологічного значення, допомагає більш чітко виділити ті суспільні відносини, ту частку конфліктних ситуацій, що безпосередньо можуть мати місце у професійній діяльності юриста.

В основі класифікації юридичних конфліктів, залежно від структури відповідних правових норм, лежить різне тлумачення і розуміння або недотримання, порушення практично будь-якої норми права: уповноважувальної, зобов'язувальної або заборонювальної.

Класифікація юридичних конфліктів за системою державних правозастосовних або правоохоронних органів формує уяву про компетенцію цих органів у разі виникнення конфліктних ситуацій і корисна, насамперед, громадянам, які повинні мати чітку інформацію щодо звернення для вирішення спірних питань.

Найбільш розробленою є класифікація юридичних конфліктів за галузями права, що і формує базові засади для класифікації конфліктів у професійній діяльності юриста. Саме така класифікація є найбільш відомою та зрозумілою для близько 68 % респондентів. Крім того, за результатами проведеного автором анкетування, найпоширеніші конфліктні взаємодії пов'язують з питаннями цивільного (61 %), фінансового (53 %), трудового (47 %), сімейного (41 %), житлового (34 %) права. Понад 25 % респондентів називають також поширеними конфлікти, що стосуються сфер дії кримінального (кримінальні конфлікти), кримінально-процесуального (кримінально-процесуальні конфлікти) права. 23 % опитаних вказують на господарські, екологічні й інші конфлікти, регульовані нормами адміністративного права. Водночас близько 16 % респондентів зазначають про пожвавлення конфліктних ситуацій між органами влади, що підпадає під дію конституційного права.

Автор акцентував увагу на специфічному різновиді конфліктів у сфері правових відносин, що стосуються кримінально-правової сфери, або кримінальних конфліктів.

Таким чином, типологія юридичного конфлікту може конструюватися за різними ознаками. Але сьогодні ще не існує єдиної типології, яка повністю й однозначно відображає будь-який соціальний конфлікт. Немає і єдиної типології юридичного конфлікту. Саме тому автор звертає увагу на те, що перед дослідниками має стояти спочатку завдання пошуку всіх можливих ознак класифікації юридичного конфлікту, що може сприяти контролю, регулюванню, вирішенню конфліктів і передбаченню їх наслідків, а потім - вироблення єдиної типології для всіх конфліктів в юридичній сфері, що є основою для подальшого аналізу конфліктів у конкретних ситуаціях професійної діяльності юриста і може сприяти подальшому їх контролю, регулюванню, вирішенню та передбаченню їх наслідків.

Розділ 3 “Вирішення конфлікту як форма його завершення у професійній діяльності юриста” присвячений аналізу основних форм вирішення юридичних конфліктів, залежно від типу конфлікту і його складності, з акцентом на консенсусі як найбільш ефективній формі вирішення конфліктів.

У підрозділі 3.1. “Роль права у вирішенні конфліктів” зазначено, що головним завданням органів влади, правоохоронних органів і громадськості є пошук можливостей і шляхів переведення конфліктів з їх вибухових і деструктивних форм у конструктивні, коли вони можуть і повинні здійснити позитивний вплив. Загострення багатьох сфер життя держави, суспільства і громадянина формує об'єктивну необхідність спеціальної підготовки з основ конфліктології юристів, фахова діяльність яких обов'язково присутня в управлінському апараті, представницьких органах усіх рівнів, правоохоронних органах тощо. Щодо доцільності такої підготовки зазначають понад 82 % респондентів.

Автор акцентує увагу на тому, що саме юридичні механізми вирішення конфліктів є найбільш ефективними, тому що сприяють вирішенню суперечностей законним шляхом, стабілізують ситуацію, породжують цілком реальні правові, соціальні й економічні наслідки і, що важливо, гарантують ухвалене рішення авторитетом та силою держави або міжнародного співтовариства.

Розглянуто механізми вирішення конфлікту, які, загалом, зводяться до двох видів: вирішення конфлікту самими суб'єктами протиборства та втручання третьої сторони. У першому випадку здійснюється безпосередній контакт між конфліктуючими сторонами (їх представниками, наділеними відповідними повноваженнями). Водночас в юридичній практиці через специфічні риси юридичного конфлікту найчастіше трапляється другий вид - участь третьої сторони (правоохоронних органів, органів влади, консультантів тощо) у вирішенні юридичних конфліктів. Саме цей вид прямо стосується професійної діяльності юриста, про що також зазначає понад 90 % респондентів.

У підрозділі 3.2. “Способи вирішення конфліктів у професійній діяльності юриста” зазначено, що різноманітність змісту юридичних конфліктів припускає використання різних способів їх вирішення: переговори, посередництво, звернення до арбітра, судові процедури. Їх використання передбачає викладену послідовність, а перехід від одного способу до іншого - необхідність. Важко відновити переговори, наприклад, після застосування примусу і сили як юридичного засобу щодо припинення конфлікту, а не його вирішення.

Результати кожного із способів показали, що основною формою впорядкування юридичних конфліктів є законодавство, орієнтоване на пошук правової моделі суспільної згоди. Це передбачає забезпечення (як на рівні законодавчої політики загалом, так і при ухваленні кожного конкретного законодавчого рішення) необхідного і достатнього ступеня свободи громадян щодо реалізації їх правомірних інтересів.

Вирішення конфліктів за допомогою конституційних процедур може розглядатися в широкому і вузькому сенсі. Механізм дії конституційних норм, що наділений вищою юридичною силою, загалом спрямовано на легітимізацію суспільного життя, її нормалізацію на основі правового регулювання. У зв'язку з цим, необхідно враховувати чинник прямої дії конституційних положень.

Окрему увагу автором зосереджено на неформальних способах вирішення конфліктів. Зокрема, переговори є одним з найважливіших інструментів вирішення конфліктів. Загальна методологія переговорного процесу корисна, передусім, особливо на ранніх стадіях виникнення конфліктів і при готовності учасників щодо пошуку шляхів їх узгодженого вирішення. Важливим є правильне оцінювання правової мотивації партнерів на переговорах (мотивам протиборства має бути приділено особливу увагу, оскільки вони можуть змінюватися), а також їх психологічні потреби, що для них є справжньою ставкою в переговорах.

Автор зазначає, що в разі неефективності застосування несудового вирішення юридичного конфлікту, сторонам конфлікту необхідно удатися до судочинства. Судова процедура забезпечує мирне їх припинення, але з використанням елементу сили у вигляді державного примусу, якому сторони, що конфліктують, зобов'язані підкорятися, тобто судовий порядок вирішення конфлікту характеризується обов'язковістю рішень суду для його суб'єктів.

Висловлено думку, що багато конфліктів, які не мають юридичного характеру, за потреби, юридизуються, вирішуються юридичними процедурами, водночас у вирішенні багатьох юридичних конфліктів, за можливості, мають використовуватися квазіюридичні методи, які, у зв'язку з відсутністю в них надмірної формалізації дій і відносин сторін, сприяють домовленостям.

У підрозділі 3.3. “Консенсуалізація як форма вирішення конфліктів” зазначено, що форма вирішення юридичних конфліктів залежить від типу конфлікту та його складності. Однією з найбільш ефективних форм вирішення конфліктів є консенсус. Конфлікт і консенсус - найважливіші характеристики правової системи. Консенсус ґрунтується на стабільній згоді сторін, що зацікавлені у вирішенні конфлікту, вимагає позитивного вирішення на основі узгодження позицій, компромісу, співробітництва.

Автором акцентовано увагу на тому, що консенсус як результат нерідко змішується із самим процесом застосування погоджувальних процедур, досягнення консенсусу. Тому для правильного теоретичного вирішення поставленого питання можливим є введення терміна “консенсуалізація”. І якщо консенсус сам по собі повинен бути несуперечливим, то консенсуалізація неминуче пов'язана з подоланням протиріч і конфліктів.

Консенсуалізація як форма вирішення юридичних конфліктів часто пов'язана з діяльністю суду. Судова система як одна з трьох ланок державної влади стала невід'ємним елементом державного механізму регулювання конфліктів. Це стосується і правозастосування загалом.

ВИСНОВКИ

На основі проведеного комплексного філософсько-правового дослідження проблем конфлікту в сфері професійної діяльності юристів сформулювало теоретичні положення та рекомендації, що відповідають вимогам наукової новизни та мають значення для науки та юридичної практики, зокрема:

1. Висвітлюючи базові філософсько-соціологічні концепції конфлікту в парадигмах соціокультурного, онтологічного та філософсько-правового підходів, зроблено висновок, що наука розглядає конфлікти як обумовлені об'єктивними закономірностями суспільного розвитку соціальні суперечності. Теоретичні дослідження конфлікту філософами, соціологами, юристами сформували підґрунтя для затвердження основних принципів сучасної конфліктології - визнання конфліктів як закономірної і природної характеристики соціальних відносин, можливості протікання конфліктів у різноманітних, у тому числі й конструктивних формах, а також затвердження принципової можливості управління конфліктами.

2. На основі феноменологічного аналізу, розкриваючи природу юридичного конфлікту як різновиду соціального, зазначено, що об'єктивно не всі суспільні відносини можуть бути юридичними. Лише, коли йдеться про акти поведінки, що мають соціальну значущість, відносини здатні приймати юридичний характер, тобто здатні визначатися нормою права. Тому юридичний конфлікт - це відкрите протистояння двох (і більше) суб'єктів правовідносин, обумовлене наявністю суперечностей їх юридично визначених інтересів, яке вирішується за допомогою юридичних засобів, методів і технологій та передбачає настання юридичних наслідків.

Визначаючи атрибутивні риси юридичного конфлікту та його структурні компоненти (предмет, об'єкт, суб'єктивну складову, учасників та мотивації їх поведінки), зроблено висновок, що конфлікт можна віднести до юридичних, якщо він має хоч б один елемент, наділений юридичним характером і з обов'язковим вирішенням (припиненням) його юридичними засобами. Водночас, якщо за своїм характером конфлікт має виключно юридичну природу, його завершення юридичними засобами не є обов'язковим, його і так можна віднести до юридичних, незважаючи на те, що він вирішується неформальними процедурами (наприклад, методом переговорів, посередництва тощо).

3. Аналізуючи чинники виникнення і поширення колізійності в юридичній практиці, на основі осмислення як об'єктивної та характерної форми прояву конфліктної ситуації, визначено дві групи чинників залежно від сили, сфери та напряму дії. До об'єктивних зовнішніх причин появи колізій у праві відносять: суперечливість, мінливість і динамізм суспільних відносин; їх стрибкоподібний розвиток; консерватизм і “старіння” (відставання) самого права, яке не встигає за плином реального життя. Крім того, суспільні відносини досить неоднакові, різні їх види потребують диференційованого регулювання із застосуванням різних методів; будь-яке сучасне національне право має відповідати міжнародним стандартам, морально-гуманістичним критеріям і принципам демократії, незалежно від політичних акцентів влади.

До суб'єктивних чинників юридичних колізій відносять такі, що походять і залежать від волі та свідомості законодавців, політиків і представників влади. Це, наприклад, низька якість законів, порушення процедури прийняття нормативно-правових актів, прогалини у праві, слабка координація нормотворчої діяльності, вторгнення суб'єкта правотворення у сферу компетенції інших суб'єктів, невпорядкованість правового матеріалу, відсутність належної правової культури, ігнорування правил законодавчої техніки, правовий нігілізм тощо.

4. Аналізуючи філософсько-правові підходи щодо впорядкування і класифікації конфліктів, зазначено, що не існує єдиної типології, яка повністю й однозначно відображає будь-який соціальний конфлікт. Так само немає і єдиної типології юридичного конфлікту. На нинішньому етапі розвитку юридичної конфліктології перед дослідниками має стояти спочатку завдання пошуку всіх можливих ознак класифікації юридичного конфлікту, що може сприяти контролю, регулюванню, вирішенню конфліктів і передбаченню їх наслідків, а потім - вироблення єдиної типології для всіх конфліктів в юридичній сфері, що є базисом для подальшого аналізу конфліктів у конкретних ситуаціях професійної діяльності юриста.

Ґрунтуючись на дослідженнях провідних учених, можливим є виокремлення двох основних специфічних функцій юридичного конфлікту. Юридичний конфлікт може відображати деформації правової дійсності, свідчити про дефекти правової системи, недосконалість законодавства і судової практики, виявляти дисбаланс в організації і функціонуванні державно-правових інститутів. Крім того, вони можуть бути і стали реальним поштовхом для ухвалення нових правових норм у цій сфері суспільних відносин, тобто впливати на процес зміни правової дійсності.

У результаті аналізу часових меж юридичного конфлікту виділено такі його стадії: виникнення мотивів юридичного характеру; виникнення правових відносин між сторонами, що конфліктують; розвиток (зміна, припинення) правових відносин у зв'язку з розглядом справи юридичною інстанцією; видання правового (правозастосовного) акта, що завершує конфлікт.

З формально-юридичної точки зору, за динамікою юридичні конфлікти об'єднуються у три основні групи: конфлікти, що початково формуються у правовій сфері, припиняються і вирішуються за допомогою юридичних засобів і методів; конфлікти з юридичним змістом, що припиняються (вирішуються) за допомогою засобів і методів неправового характеру; неправові за характеристикою та змістом конфлікти, що припиняються (вирішуються) за допомогою юридичних засобів і методів.

5. Виділено такі способи вирішення конфліктів у професійній діяльності юриста:

1) переговори;

2) посередництво;

3) звернення до арбітра;

4) судові процедури. Їх використання є обґрунтованим саме у вказаній послідовності і за необхідності.

Форма вирішення юридичних конфліктів залежить від типу конфлікту і його складності. Однією з найбільш ефективних форм вирішення конфліктів є консенсус.

Для правильного теоретичного вирішення проблеми застосування погоджувальних процедур можливим є введення терміна “консенсуалізація”. Водночас, якщо консенсус сам по собі має бути несуперечливим, то консенсуалізація неминуче пов'язана з вирішенням суперечностей і конфліктів.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Свиридюк Н.П. Соціальна конфліктологія в історії філософсько-правової науки / Н.П. Свиридюк // Науковий вісник КНУВС. - 2007. - № 2. - С. 17-23.

2. Свиридюк Н.П. Функції юридичного конфлікту / Н.П. Свиридюк // Науковий вісник Ін-ту держави і права ім. В. М. Корецького. - № 45. - 2009. - С. 86-91.

3. Свиридюк Н.П. Роль права у вирішенні конфліктів / Н.П. Свиридюк // Науковий вісник КНУВС. - № 6. - 2009. - С. 85-92.

4. Свиридюк Н.П. Класифікація конфліктів у професійній діяльності юриста / Н.П. Свиридюк // Науковий вісник Ін-ту держави і права ім. В. М. Корецького. - № 46. - 2009. - С.40-46.

5. Свиридюк Н.П. Проблеми соціальних конфліктів в історії філософсько-правової думки / Н.П. Свиридюк // Європейські інтеграційні процеси та трансформація права на пострадянському просторі : матеріали наук.-практ. семінару, 23-24 верес. 2005 р. - К. : Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2006. - С. 250-253.

6. Свиридюк Н.П. Юридизація соціальних конфліктів / Н.П. Свиридюк // Наукове забезпечення правоохоронної діяльності: історія, сучасність та міжнародний досвід : тези доп. загальноуніверсит. Підсумкової наук.-теорет. конф., присвяченої Дню науки, 19-20 трав. 2006 р. - К. : Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2006. - С. 22-23.

7. Свиридюк Н.П. Виникнення юридичного конфлікту та способи його розв'язання / Н.П. Свиридюк // Правова система України: сучасний стан та перспективи удосконалення : тези доп. наук.-практ. конф., 20-21 квіт. 2007 р. - К. : Київ. нац. ун-т внутр. справ, 2007. - Ч. ІІ. - С. 162-165.

Размещено на Allbest.ru