Статус пацієнта: адміністративно-правове регулювання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний Університет державної податкової служби України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

12.00.07. - адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право

СТАТУС ПАЦІЄНТА: АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

Коваль Анна Миколаївна

Ірпінь - 2011

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Конституцією України проголошено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю у нашій держави. Відповідно, здоров'я як цінність є та первинна і провідна передумова життєдіяльності кожної людини в отчуючому її природному середовищі, суспільстві та державі. Тому з-поміж численних прав, які закріплені в Основному Законі нашої держави, необхідно виділити право людини на охорону здоров'я як таке, що гарантує її фізичне існування і є умовою для реалізації всіх інших прав людини.

Діяльність держави у сфері охорони здоров'я населення спрямована на збереження і зміцнення здоров'я як кожної людини окремо, так і членів суспільства у цілому, та визнається одним із пріоритетних напрямів державної політики.

Однією із складових сфери охорони здоров'я, є адміністративно-правове забезпечення прав особи на отримання медичних послуг та медичної допомоги.

Разом з тим природа цих прав у статусі пацієнта, структура статусу, його реалізація, охорона і захист та визначення особливостей його адміністративно-правового забезпечення, вимагають належного наукового обґрунтування.

Науковим підґрунтям для виконання дисертаційного дослідження зазначеної проблеми стали загальнотеоретичні наукові праці та розробки фахівців у галузі адміністративного права, зокрема таких науковців як: В. Авер'янова, О. Андрійко, О. Бандурки, В. Білоуса, І. Бородіна, Ю. Битяка, А. Берлача, А. Васильєва, І. Голосніченка, В. Горшеньова, П. Діхтієвського, В. Колпакова, Т. Коломоєць, А. Комзюка, О. Кузьменко, К. Левченко, Д. Лук'янця, Н. Ніжник, В. Пєткова, С. Стеценка, М. Тищенка, Ю. Шемшученка, В. Шкарупи та інших.

Під час роботи над дисертаційним дослідженням використовувалися надбання наукових праць у зазначеній сфері таких російських вчених, як: В. Акопова, М. Герасименка, Л. Габадуліної, Ю. Данілочкіної, Н. Елиної, Г. Каліковової, С. Корсакової, О. Леонтьєвої, Д. Леонтьєва, М. Малеїної, Л. Маркенштейна, П. Молінарі, О. Мохова, С. Нагорної, М. Нестеровіча, О. Піщіти, В. Попова, Н. Попової, В. Поттера, В. Рикова, В. Сальнікова, І. Тимофєєвої, А. Тихомирова, М. Федорової, О. Шлєньової та інших.

Неохідно зазначити, що ряд питань, які стосуються правового регулювання права людини на охорону здоров'я, були предметом дослідження у працях вітчизняних науковців, що відстоюють таку галузь права, як медичне, це праці В. Болотіної, В. Волкова, Л. Дешко, В. Журавля, С. Козуліна, В. Москаленко, Л. Пиріга, В. Якубов'яка та інших. Цією проблемою також займалися фахівці як з теорії держави і права (І. Іванчук. В. Галай, І. Сенюта, С. Стеценко, В. Стеценко), так і конституційного, адміністративного та інших галузей права (С. Бортнік, З. Гладун, З. Крисько, П. Лівак, Р. Майданчик, О. Муза, В. Скомороха, О. Солдатенко, О. Стрельченко, З. Червоненко, Л. Шевчук і інші). Проте комплексного монографічного дослідження, яке б обґрунтовувало поняття пацієнта як особи, статус якої потребує адміністративно-правового регулювання в Україні, ще не проводилося, що актуалізує тему дослідження та підтверджує його не лише теоретичну, а й практичну значимість.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалося в рамках Концепції розвитку охорони здоров'я населення України, затвердженої Указом Президента України від 7 грудня 2000 року, та Указу Президента України „Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров'я населення” від 6 грудня 2005 року, а також Міжгалузевої комплексної програми „Здоров'я нації” на 2002 - 2011 роки”, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002 року, та Програми економічних реформ на 2010 - 2014 роки.

Тему дисертації затверджено Вченою радою Національного університету державної податкової служби України (протокол № 2 від 16 жовтня 2008 року).

Мета та завдання дослідження. Метою дослідження є визначення особливостей адміністративно-правового регулювання статусу пацієнта в процесі отримання ним медичних послуг, медичної допомоги та обґрунтування напрямів розвитку адміністративного законодавства у цій сфері, формулювання конкретних пропозицій щодо його вдосконалення.

Окреслена мета обумовила такі завдання наукового дослідження:

- встановити значення, місце та роль права на охорону здоров'я у правовому статусі людини і громадянина в Україні;

- охарактеризувати життя, здоров'я і недоторканість людини та її безпеку як об'єкти адміністративно - правового регулювання;

- визначити юридичну природу права людини на охорону здоров'я та зв'язок з ним правового статусу пацієнта;

- узагальнити міжнародне законодавство, що регламентує статус пацієнта, та запропонувати шляхи його імплементації у національне законодавство;

- сформулювати поняття правового статусу пацієнта та виділити його елементи;

- виокремити статус пацієнта, що регулюється нормами адміністративного права;

- виділити права пацієнта, що реалізуються з використанням адміністративно - правових норм, та визначити специфіку адміністративної правосуб'єктності пацієнта;

- встановити особливості адміністративної відповідальності за порушення прав пацієнтів;

- сформулювати пропозиції щодо вдосконалення адміністративно - правового регулювання статусу пацієнта та виділити основні напрями удосконалення процедури реалізації прав пацієнтів, їх охорони та захисту.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають за участі пацієнта при отриманні ним медичних послуг та медичної допомоги і є предметом адміністративно-правового регулювання.

Предметом дослідження є статус пацієнта, його адміністративно -- правове регулювання.

Методи дослідження. Філософсько-методологічним підґрунтям даного дослідження є прийоми та методи наукового пізнання. Під час проведення дисертаційного дослідження використано діалектичний підхід при формулюванні вихідних понять, таких як життя, здоров'я, недоторканість та безпека людини, громадянина (розділ І, підрозділи 1.1, 1.2 та 3.1); логіко-семантичний - при розкритті поняття, сутності та змісту правового статусу пацієнта (розділ ІІ, підрозділи 2.1,2.2,2.3, розділ ІІІ, підрозділ 3.1). Серед загальнонаукових методів застосовувалися, насамперед, системний підхід -- для з'ясування прав і обов'язків особи, що формують правовий статус пацієнта (розділ ІІ, підрозділ 2.2); структурно-функціональний - для визначення структури досліджуваних явищ (розділ ІІ, підрозділи 2.2, 2.3); порівняльно-правовий - для аналізу міжнародного законодавства (розділ І, підрозділ 3.1). У процесі дослідження використовувалися також деякі спеціально-юридичні методи, а саме: формально-догматичний, метод правового моделювання (підрозділи 3.2, 3.3).

Правову основу дослідження становлять: Конституція України, закони України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, відомчі нормативно-правові акти‚ а також міжнародно - правові акти, норми яких регулюють статус пацієнта.

Емпіричну основу наукового дослідження становлять: статистичні дані відповідних державних інституцій, матеріали узагальнення їх практичної діяльності, аналітичні довідки, звіти та довідкові видання.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є одним з перших у вітчизняній науці комплексним дослідженням, присвяченим теоретичним та практичним питанням адміністративно - правового регулювання статусу пацієнта в Україні. За результатами проведеного дослідження сформульовано ряд нових наукових положень і висновків, запропонованих особисто здобувачем, зокрема такі:

вперше:

- сформульоване поняття «пацієнт» та визначено особливості адміністративної правосуб'єктності пацієнта;

- здійснено систематизацію прав пацієнта, з-поміж яких виділено ті, що реалізуються з використанням адміністративно - правових норм;

- обґрунтовано співвідношення понять: «медична діяльність», «медичні послуги», «медична допомога»;

удосконалено:

- визначення кола суспільних відносин у сфері забезпечення здоров'я особистості, її недоторканості і безпеки як об'єкта адміністративно - правового регулювання;

- адміністративну процедуру дотримання прав пацієнта під час вирішення спорів, які виникають при наданні медичних послуг та медичної допомоги;

- способи захисту прав громадян при отриманні медичних послуг та медичної допомоги;

- чинне адміністративне законодавство, яке регулює статус пацієнта у сфері надання медичних послуг та медичної допомоги;

набули подальшого розвитку:

- положення про пріоритет впливу норм адміністративного права на суспільні відносини у сфері надання медичної допомоги та медичних послуг, завдяки якими вони набувають упорядковуючого, організаційного змісту;

- положення про структуру правового статусу пацієнта та визначення його елементів, що підлягають адміністративно-правовому регулюванню;

- пропозиції щодо імплементації міжнародного законодавства, норми якого регулюють статус пацієнта, у національне законодавство.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертації, її положення, висновки, пропозиції та рекомендації можуть бути використані у:

- науково-дослідній сфері - для подальших досліджень загальнотеоретичних питань удосконалення правового регулювання відносин у сфері реалізації права людини на отримання медичних послуг та медичної допомоги;

- правотворчості - для удосконалення норм адміністративного законодавства щодо охорони здоров'я, зокрема законодавчого закріплення правового статусу пацієнта;

- практичній діяльності судових та інших правозастосовних органів, адвокатів, громадських правозахисних організацій в зв'язку з реалізацією пацієнтом своїх прав (акт впровадження від 01.09. 2010 року);

- навчальному процесі юридичних і медичних закладів освіти, зокрема у процесі викладання навчальних дисциплін „Адміністративне право України”, „Адміністративне судочинство в Україні”, а також враховані при підготовці навчальних посібників, підручників, науково-практичних коментарів законодавчих актів, довідкової та наукової літератури (акт впровадження від 15.09. 2010 року);

Апробація результатів дисертації. Дисертаційне дослідження обговорювалося на засіданнях кафедри управління, адміністративного права і процесу та адміністративної діяльності Національного університету державної податкової служби України. Результати дисертаційного дослідження оприлюднювалися у виступах і доповідях на міжнародних та всеукраїнських науково - практичних конференціях та форумах, зокрема: «Запорізькі правові читання» (м. Запоріжжя, 30 червня - 2 липня 2005 р.); «Організаційно - правові основи взаємодії ОВС із місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування щодо припинення масових заворушень і групових порушень громадського порядку та запобігання їм» (м. Донецьк, 27 січня 2006 р.); «Запорізькі правові читання» (м. Запоріжжя, 18-19 травня 2006 р.); форум «Вчених - адміністративістів південно - східних регіонів України» (м. Запоріжжя, 19 - 20 жовтня 2006 р.); «Стан та перспективи розвитку юридичної науки та освіти» (м. Київ, 17-18 листопада 2006 р.); «Проблеми систематизації законодавства України про адміністративні правопорушення» (м. Сімферополь, 7-8 грудня 2006 р.); «Верховенство права у процесі державотворення та захист прав людини в Україні» (Острог, 26-27 квітня 2007 р.); «Запорізькі правові читання» (м. Запоріжжя, 17-18 травня 2007 р.); «Українське адміністративне право: сучасний стан і перспективи реформування» (м. Одеса, 15-17 червня 2007 р.); «Дотримання прав людини як фактор авторитету та стабільності держави» (м. Київ, 5 грудня 2007 р.); «Україна в євроінтеграційних процесах» (м. Київ, 23-24 лютого 2008 р.); «Запорізькі правові читання» (м. Запоріжжя, 15-16 травня 2008 р.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано дев'ять наукових праць, три з яких опубліковано у виданнях, що визнані ВАК України як фахові з юридичних наук.

Структура та обсяг дисертації зумовлені метою і завданнями здійсненого дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, у яких об'єднано дев'ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел (усього 176 найменувань). Загальний обсяг роботи становить 216 сторінок, у тому числі основний текст - 191 сторінка.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначаються предмет та об'єкт, формулюються мета і завдання дослідження, характеризується його методологічна та теоретична бази, зазначаються основні положення, що виносяться на захист, обґрунтовуються їх наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, висвітлюється стан апробації дослідження.

Розділ І. «Теоретико-правові засади регулювання прав особистості у сфері охорони здоров'я як базисного підґрунтя формування статусу пацієнта в Україні» складається з трьох підрозділів, у яких висвітлюються питання, що стосується проблем правового регулювання відносин, які виникають у сфері забезпечення життєдіяльності людини.

У підрозділі 1.1. «Життя, здоров'я і недоторканість людини та її безпека як об'єкти адміністративно - правового регулювання» зазначено про сутність концепції “здорова людина” як найвища соціальна цінність держави, що породжує такий стан,під час якого сучасна людина не може існувати без таких цінностей, як життя, здоров'я, недоторканість та безпека. Здоров'я людини - це природний стан організму, який характеризується його рівновагою з навколишнім середовищем і відсутністю будь-яких хворобливих змін. Воно визначається як комплекс біологічних (спадкових і набутих) і соціальних факторів, які мають суттєве значення в підтримці стану здоров'я або в появі і розвитку хвороб, тобто здоров'я - це стан повного фізичного, душевного та соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб чи фізичних вад. Зазначається, що здоров'я людини пов'язане з чотирма сферами: фізичною, психічною (розумовою), соціальною (суспільною) і духовною. Здоров'я людини як правова категорія є особистим немайновим правом людини, дане їй природою від народження, яким вона розпоряджається на свій розсуд за нормальних соціальних умов, спрямованих на максимально біологічно можливу тривалість життя, а держава, визнавши його пріоритетними напрямами своєї діяльності, гарантує зміцнення фізичного стану здоров'я нації, яке повинно досягатися шляхом застосування складних і постійно діючих засобів і заходів та зусиль з боку усіх суб'єктів суспільства, що беруть участь у процесі створення благ для життя людини, і, в першу чергу, це основне завдання держави.

Суспільні відносини, що виникають у процесі забезпечення здоров'я особистості, її недоторканості та безпеки є, перш за все, об'єктами адміністративно - правового регулювання. Об'єктом адміністративно - правового регулювання є також модель і система охорони здоров'я населення, діяльність закладів охорони здоров'я та їх матеріально - технічне забезпечення, медична діяльність щодо надання медичних послуг та медичної допомоги, професійна діяльність медичних і фармацевтичних працівників, фінансування діяльності системи і закладів, охорони здоров'я, підготовка спеціалістів для роботи в сфері охорони здоров'я, у тому числі і при наданні медичних послуг та медичної допомоги особам, які їх замовляють і потребують, питання, пов'язані з оскарженням рішень дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб медичних органів, установ, організацій та навчальних закладів, а також приватнопрактикуючих медичних працівників.

У підрозділі 1.2. «Законодавство України, що регулює права і обов'язки людини і громадянина як пацієнта у сфері охорони здоров'я» зазначається, що суспільні відносини в сфері охорони здоров'я людини, які є базисним підґрунтям формування правового статусу пацієнта на сучасному етапі розвитку Української держави, урегульовані нормами різних галузей права. Перш за все вони є предметом регулювання в Конституції України, у якій зафіксовано, що людина, її життя, здоров'я, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3); а кожна людина має невід'ємне право на життя, яке ніхто не може позбавляти свавільно, обов'язок держави - захищати життя людини, причому кожному надається право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань (ст. 27). Поряд з конституційним регулювання прав людини у сфері збереження життя людини, охорони її здоров'я та забезпечення недоторканості та безпеки в Україні діють закони загального спрямування, що також регулюють ці питання. Такими законодавчими актами загального спрямування є: Цивільний кодекс України, яким регламентується право на охорону здоров'я (ст. 283) та суміжні права, що його забезпечують. Ряд прав, що належать до сфери охорони здоров'я людини, регламентується Кодексом законів про працю України, це, зокрема, відносини, що стосуються гарантій для донорів (ст. 124), проведення обов'язкових медичних оглядів працівників певних категорій (ст. 169) та інші положення. Фінансування сфери охорони здоров'я населення України регулюється Бюджетним кодексом України(ст. ст. 87-89). Питання забезпечення охорони здоров'я населяння у місцях їх постійного проживання є предметом регулювання у законах України «Про місцеві державні адміністрації» та «Про місцеве самоврядування в Україні». Права споживачів, що відносять до сфери охорони здоров'я, регулюються у Законі України «Про захист прав споживачів». Правовий та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, регулюється Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Питання, що стосується прав інвалідів у сфері охорони здоров'я, регулюються Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». Окремі права особистості у сфері охорони здоров'я регламентуються Сімейним, Трудовим, Кримінальним, Кримінально - виконавчим кодексами України, а також іншими нормативно - правовими актами України.

Зазначено, що левова частина суспільних відносин, що виникають у сфери забезпечення права людини на охорону здоров'я, зокрема при здійсненні медичної діяльності щодо надання медичних послуг та медичної допомоги, і де формується правовий статус пацієнта, регулюються спеціальними законами України. У них зафіксовані у правових приписах адміністративно - правового характеру права, обов'язки гарантії пацієнтів, серед них базовим є „Основи законодавства України про охорону здоров'я”, а також закони України: «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення»; «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»; «Про донорство крові та її компонентів»; «Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживання ними»; «Про лікарські засоби»; «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини»; «Про психіатричну допомогу»; «Про захист населення від інфекційних хвороб», «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» та інших. Окремі правовідносин у сфері охорони здоров'я людини врегульовані підзаконними нормативно - правовими актами. Вони знаходять своє закріплення в указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України та у численних відомчих і міжвідомчих нормативно - правових актах.

Враховуючи багатоаспектність суспільних відносин, що потребують свого врегулювання у сфері охорони здоров'я, та значну кількість уже чиних у цій сфері нормативно - правових актів, у дослідженні обґрунтовується положення про те, що права пацієнта та його обов'язки, а також права і обов'язки лікаря та інших осіб, які вступають у відносини, що виникають при наданні медичних послуг та медичної допомоги, у сучасному національному законодавстві не найшли свого чіткого оформлення. Пропонується здійснити систематизацію зазначених нормативно - правових актів з чітко законодавчо зафіксованим правовим статусом пацієнта. Така систематизація може бути здійснена шляхом інкорпорації, консолідації чи шляхом кодифікації правових приписів, що регулюють сферу охорони здоров'я населення України, в тому числі і при закріпленні прав пацієнтів та гарантій їх здійснення. Слушною є думка про розробку і прийняття Медичного кодексу України, але більш доцільним було б, на думку автора, прийняти Кодекс законів України про охорону здоров'я, Концепцію якого запропоновано у дисертаційному дослідженні.

У підрозділі 1.3. «Міжнародно - правові документи, що регулюють права особи як пацієнта у сфері охорони здоров'я та імплементація їх положень у національне законодавство» зазначається, що аналіз міжнародно - правових документів щодо сфери охорони здоров'я людини показує, що в них находять своє відображення положення, які стосуються як сфери публічної, так і сфери приватної діяльності, в тому числі і медичної, пов'язаної з наданням медичних послуг та медичної допомоги, що здійснюється як державою, так і громадськими формуваннями та окремими громадянами. Зазначена діяльність здійснюється для забезпечення прав людини на життя і здоров'я, її недоторканість і безпеку у життєвій реальності, як прав, що задовольняють фізичне існування людини.

У Резолюції Генеральної Асамблеї ООН (UNG 34/58, 1979) і Програми ВООЗ зазначається, що право людини на охорону здоров'я, в тому числі і на отримання медичної допомоги, є одним з основних у системі прав людини.

Ідея невід'ємних і природних прав людини, серед яких - право на життя та охорону здоров'я людини, а також забезпечення безпечних умов життєдіяльності людини та її праці, є обов'язком з боку суспільства та держави. Саме на засадах цієї позиції ґрунтуються норми чинного міжнародного права.

Міжнародні документи закріплюють, що одне з основних прав людини - це право на повноцінне життя людини і здоров'я та його відновлення шляхом надання медичних послуг та медичної допомоги. Юридичний обов'язок держави піклуватися про здоров'я своїх громадян та здійснювати його охорону і забезпечувати на мінімальному рівні матеріально - фінансові умови проживанні людини.

Право на здоров'я як природне і невід'ємне право людини знаходить своє закріплення у низці міжнародних документах, серед яких - Загальна Декларація прав людини (ст. 25). Зазначене право знаходить своє відображення у (ст. 12) Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права. Воно є предметом регулювання у Резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, зокрема в Резолюції за № 1386 «Про права дитини», де проголошено, що кожна дитина має право на ім'я, національність, одномовний статус, при народженні, материнський догляд і сімейну турботу, охорону здоров'я і захист від захворювань, достатнє харчування.

Саме у такому контексті право на охорону здоров'я, забезпечення правового захисту та доступу особистості до медичних послуг, отримало формальне визначення у текстах багатьох конституцій зарубіжних держав.

Як зазначають дослідники, на теренах Європи вперше право на охорону здоров'я було закріплено Конституцією Ірландії у 1937 р., а пізніше воно як таке увійшло до конституцій багатьох держав. Станом на початок ХХ століття право на охорону здоров'я як право, що повинно забезпечуватися як заходами охорони здоров'я, так і заходами соціально-економічного характеру, до своїх конституцій включили понад 110 держав світу.

Беручи за взірець надбання цивілізованих держав у сфері охорони здоров'я населення, потрібно виходити із того, що у країнах Європи протягом останніх десятиліть ХХ віку у правовому регулюванні суттєво змінилося відношення до осіб, які звертаються за наданням медичних послуг та медичної допомоги. Першою європейською державою, в якій у 1992 р. був прийнятий спеціальний законодавчий акт, присвячений правам пацієнтів стала Фінляндія, це Закон «Про статус пацієнта і його права». У подальшому подібні законодавчі акти прийняли такі держави як: Нідерланди (1995 р.), Ісландія (1997 р.), Данія (1998 р.), Норвегія (2000 р.). Ряд європейських держав пішли шляхом прийняття законів про охорону здоров'я, в яких закріплюють права пацієнтів та передбачають механізм їх охорони і захисту.

Право на охорону здоров'я вияв позитивного права - це таке положення коли в нормативно - правових актах національного законодавства закріплюється суб'єктивне право людини на певне благо, зокрема на охорону здоров'я взагалі та отримання медичних послуг і медичну допомогу зокрема.

Національні правові системи, ґрунтуючись на положеннях, що зафіксовані у міжнародно - правових документах всесвітнього та регіональних рівнів відносно стандартів щодо забезпечення статусу пацієнта, шляхом ратифікації, прийняття, затвердження, приєднання до зазначених документів, їх визнання, вводять такі документи в цілому, або окремі їх положення в правове поле своєї держави. Таким чином цей процес здійснюється і в Україні, де згідно з ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори чи окремі їх положення, згода на застосування яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства. На жаль, із більше ніж 30 проаналізованих в дисертації міжнародних документів, які стосуються прав пацієнтів, тільки два із них ратифіковані Україною і то не повному обсязі, а окремі їх положення.

Розділ II. «Поняття та сутність правового статусу пацієнта, його адміністративно - правовий аспект» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Поняття, сутність та зміст правового статусу пацієнта» зазначається, що досліджуючи проблему статусу пацієнта у нашій державі та його закріплення у національному законодавстві, необхідно виходити із загальнотеоретичного поняття статусу особистості. У дослідженні відстоюється позиція, що особа як суб'єкт права на охорону здоров'я може і не бути пацієнтом. Зазначається, що людина стає пацієнтом за певних медико - юридичних обставин. Встановлено, що термін "пацієнт" вживається до людини, якій різними засобами, способами і в різній формі надана медична послуга чи медична допомога кваліфікованим спеціалістом у галузі медицини, що працює в медичних установах усіх форм власності.

Як медично - юридичний термін, слово "пацієнт" вживається як у міжнародних документах, так і у вітчизняному законодавстві. Зокрема, зазначений термін вживається у таких міжнародно-правових актах, як: Лісабонська декларація стосовно прав пацієнтів (ВМА,1981р.); Положенні про захист прав і конфіденційність пацієнта (ВМА, жовтень 1993 р.); рекомендаціях Комітету міністрів державам-учасницям стосовно проблеми пацієнта як активного учасника свого власного лікування № К (80) 4 (Рада Європи, квітень 1980 р.); Декларація про розвиток прав пацієнтів у Європі (ВООЗ, Європейське регіональне бюро, 1994 р.) та інших. На жаль, положення цих основоформуючих міжнародно - правових документів, які безпосередньо стосується прав пацієнтів, не знайшли свого нормативного відображення у національному законодавстві.

Законодавство України, використовуючи термін „пацієнт”, не дає його чіткого визначення, в ньому поверхнево окреслено правовий статус пацієнта, а також воно не регламентує належним чином правові зв'язки між пацієнтом та медичним працівником, між пацієнтом та іншими суб'єктами медичних правовідносин.

Зазначено, що поряд з терміном „пацієнт” вживається термін „хворий”, тобто особа яка захворіла. При розмежуванні цих понять необхідно виходити з того, що „хворий”, як зазначають науковці - це категорія медична, а поняття „пацієнт” носить як медичний так і юридичний зміст одночасно. У житті ці стани у людини можуть збігатися, але може бути і навпаки, що хвора людина може і не стати пацієнтом (людина лікується самостійно або зовсім не лікується), в той же час пацієнтом може бути і не хвора людина, якщо вона звернулася за косметичними послугами до лікаря-косметолога і отримує косметологічну медичну допомогу, чи особа, яка добровільно бере участь у медико-біологічних дослідах.

Підтримується думка вчених про те, що при виокремленні ситуацій, які породжують виникнення правовідносин між пацієнтом і медичним працівником, необхідно: по-перше, враховувати сам факт звернення особи або його представника за наданням медичної послуги чи медичної допомоги; по-друге, звернення повинно бути адресоване саме до медичного працівника; по-третє, повинна бути згода медичного працівника надати медичну послугу чи медичну допомогу (чи відбулося здійснення медичним працівником попередньо певних дій, що свідчили про таку згоду). Зазначена згода про надання медичної послуги чи медичної допомоги пацієнту повинна бути з боку медичного працівника, тобто особи, яка в установленому законодавством порядку є за правовим статусом медичним працівником.

Статус пацієнта особа набуває у певному, визначеному законодавством порядку, тобто після звернення нею до медичного закладу та реєстрації в ньому, але не тільки через особисте звернення чи звернення через свого представника особа набуває статус пацієнта. Такий статус вона набуває також при зверненні до швидкої (невідкладної) допомоги чи при доставлені хворого до лікарні сторонніми людьми, або ж у випадку виклику лікаря до хворої особи додому, чи коли здійснено примусове поміщення хворої людини у медичний заклад та інше. Тому, при наявності та у єдності вище зазначених ситуацій і дій, надає підставу юридично визнати особу пацієнтом.

Пацієнт-людина, яка отримуючи медичну допомогу, знаходиться під медичним наглядом чи лікуванням відносно будь-якого захворювання, патологічного стану чи іншого розладу здоров'я і життєдіяльності або ж добровільно бере участь у медико-біологічних дослідах, а також є користувачем медичних послуг незалежно від того чи має він захворювання, тобто для набуття правового статусу пацієнта у людини повинні виникнути реальні правові відносини з медичним закладом (медичним працівником) будь-якої форми власності при отриманні медичної послуги чи профілактичної, лікувальної, невідкладної, діагностичної, реабілітаційно-відновної допомоги або ж добровільної участі в медико - біологічному експерименті чи примусовому(без згоди особи) поміщення її в медичну установу.

У підрозділі 2.2. «Основні права і обов'язки особи, що становлятьь правовий статус пацієнта» зазначається, що права та обов'язки осіб, які звертаються за отримання медичних послуг та медичної допомоги, закріплені у нормативно - правових актах спеціального призначення, серед яких базовим є „Основи законодавства України про охорону здоров'я”.

Згідно з поточним законодавством у правовий статус пацієнта необхідно включати: конституційні права, які невід'ємні від людини, та права, закріплені у базисних галузевих законодавчих актах (загальні права), тобто це ті права, що безпосередньо відносять до сфери охорони здоров'я людини, та права, які опосередковано стосуються охорони здоров'я (спеціальні права), це ті права, що зафіксовані у законодавчих актах спеціального регулювання, а також права, які стосуються особи, яка добровільно звернулася до суб'єктів надання медичних послуг, з метою отримання медичної допомоги та права особи, яка примусово стає пацієнтом. У правовий статус пацієнта необхідно включити також права особи, яка бере участь у відносинах, однією із сторін яких є провізорські, аптекарські установи, а також права тих осіб, які беруть участь у медико - біологічних випробуваннях.

Зазначається, що згідно з міжнародними документами до загальних прав людини у сфері охорони здоров'я, які необхідно закріплювати у національному законодавстві, варто відносити такі блоки прав, як: 1) права людини і людські цінності в сфері охорони здоров'я; 2) право на інформацію; 3) право на згоду; 4) право на конфіденційність і приватність; 5) право на лікування та організаціюя медичної допомоги. Що стосується безпосередньо прав пацієнтів, то згідно з Європейською Хартією Прав Пацієнтів до прав пацієнта національним законодавством слід закріплювати в першу чергу такі права як: право на профілактичні міри; на доступність; на інформацію; на згоду; на свободу; на приватність і конфіденційність; на повагу до часу пацієнта; на дотримання стандартів якості; на безпеку; на інновації; на запобігання в міру можливостей; на індивідуальний підхід до лікування; на подачу скарги; на компенсацію.

Разом з тим держава вимагає від осіб дотримання певних вимог у галузі охорони здоров'я, тобто виконання певних обов'язків. Зокрема громадяни зобов'язані піклуватися про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян; у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; надавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які знаходяться у загрозливому для життя і здоров'я стані; виконувати приписи лікаря та дотримуватися правил внутрішнього розпорядку закладу охорони здоров'я, тощо.

Аналіз законодавчої бази України, яка регламентує права пацієнтів, дає підставу говорити, що назріла нагальна необхідність систематизації прав пацієнтів та окреслення їх основних обов'язків. І це передбачено в рішенні Ради національної безпеки і оборони України від 29 грудня 2009 року "Про стан соціально-демографічної ситуації, охорони здоров'я і ринку праці в Україні".

У підрозділі 2.3. «Правовий статус пацієнта та особливості його врегулювання нормами адміністративного права» зазначається, що адміністративно - правовий статус особистості становить найважливішу органічну частину загального правового статусу. В адміністративно - правовому статусі в узагальненому вигляді конкретизуються права, обов'язки, гарантії та відповідальність особистості з урахуванням галузевої праводієздатності. Зазначений статус розглядається у контексті з реалізацією у сфері виконавчої влади прав і свобод, а також з виконанням покладених на громадян обов'язків. Основою адміністративно-правового статусу є такі права, які, на думку науковців: а) конкретизують та розвивають, а також забезпечують реалізацію конституційних прав. Вони є вторинними стосовно конституційних прав, тобто похідними від них, умовно їх можна назвати конституційно -адміністративними; б) права, урегульовані нормами адміністративного права, що одержали первинне закріплення в джерелах адміністративного права (адміністративні).

Аналіз вітчизняної нормативно-правової бази дає можливість виокремити загальні права пацієнтів у сфері надання медичних послуг та медичної допомоги, що регламентуються адміністративно - правовими приписами. Це права пацієнтів, що зафіксовані Основами законодавства України про охорону здоров'я та Клятвою лікаря, яка затверджена Указом Президента України, зокрема це право на: а) медичну допомогу (ст. 78 Основ, п. 1 ч. 1 Клятви); б) свободу (п. «д» ст. 6, ст.ст. 34, 38 Основ), тобто на вільний вибір лікаря методів лікування та лікувального закладу, вимогу про заміну лікаря, лікування за кордоном у разі неможливості надання такої допомоги у закладах охорони здоров'я України; в) особисту недоторканність тощо.

Спеціальні права пацієнта регламентуються спеціальними законодавчими актами, їх можна згрупувати за такими критеріями:

- залежно від напряму медичної діяльності це: а) права пацієнтів (як донорів, так і реципієнтів) під час трансплантації органів та інших біологічних матеріалів людини; б) права пацієнтів-донорів крові та її компонентів; в) права пацієнтів під час проведення стерилізації; г) права пацієнтів під час проведення штучного запліднення та імплантації ембріона; д) права пацієнтів під час проведення профілактики інфекційних хвороб; е) права пацієнтів під час проведення клінічних випробувань лікарських засобів;

- залежно від особливостей хвороби пацієнта це: а) права ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД; б) права онкологічних хворих; в) права психічно хворих; г) права хворих на діабет; д) права хворих на туберкульоз;

- залежно від особливостей окремих груп пацієнтів це: а) права військовослужбовців; б) права затриманих, ув'язнених та засуджених; в) права людей похилого віку; г) права постраждалих від Чорнобильської катастрофи та тих, які проживають в екологічно неблагополучних районах; д) права членів сім'ї пацієнта.

Адміністративна правоздатність пацієнта неоднакова за обсягом і залежить від різних факторів: віку, статі, походження тощо. Адміністративна дієздатність - здатність особи своїми діями здійснювати права, виконувати обов'язки, передбачені адміністративно-правовими нормами, і нести відповідальність відповідно до цих норм (деліктоспроможність). У сфері надання медичної допомоги часткова адміністративна дієздатність може виникнути до досягнення цього віку. Наприклад, при реалізації права на медичну допомогу. Неповнолітні можуть звертатися до лікаря, реалізовувати право на скаргу. Неповнолітні у віці старше 15 років мають право на добровільну інформовану згоду на медичне втручання або на відмову від нього. Адміністративна деліктоспроможність, тобто здатність нести адміністративну відповідальність за свої дії, наступає з 16 років.

Розділ III. Реалізація прав пацієнта в процесі здійснення медичної діяльності складається із трьох підрозділів, у яких висвітлюються питання, пов'язані з забезпеченням реалізації прав пацієнтів.

У підрозділі З.1. «Реалізація прав пацієнта шляхом надання медичної послуги та медичної допомоги» зазначається, що медична діяльність щодо надання медичної послуги та медичної допомоги здійснюється шляхом виконання певних медичних робіт чи послуг з надання долікарської, швидкої і невідкладної, амбулаторно-поліклінічної, санаторно-курортної, стаціонарної (у тому числі і спеціальної) медичної допомоги за відповідними медичними спеціальностям, включаючи проведення профілактичних медичних, діагностичних і лікувальних, відновлювально-покращувальних зовнішність та інших заходів і медичних експертиз, застосування методів традиційної медицини, а також стосовно донорських органів і тканин, крові і її компонентів.

Головне у визначенні медичної діяльності - це те, що вона здійснюється у зв'язку з необхідністю охорони здоров'я та життя людини і громадянина.

Зазначається, що реалізація прав пацієнтів здійснюється шляхом безпосереднього надання медичних послуг суб'єктами медичної діяльності, які здійснюються у межах певних домовленостей і являють собою дії (діяльність) медичної установи (індивідуального підприємця), яка має відповідний дозвіл (ліцензію), спрямовані на дослідження, зміцнення, збереження, відновлення організму людину, його органів і тканин, а також естетичної хірургії.

Обґрунтовується судження, що реалізація прав пацієнтів здійснюється також через надання медичної допомоги, як складової медичних послуг, тобто шляхом діяльності, яка являє собою комплекс спеціальних заходів (сукупність дій щодо надання послуг і (або) виконання робіт), спрямованих на проведення досліджень стану здоров'я, сприяння його поліпшенню, зміцненню (підтримці) та збереженню (відновленню) організму людину в цілому, а також його окремих органів і тканин.

Зазначається, що суб'єктами щодо надання медичних послуг та медичної допомоги є: заклади та установи МОЗ України державно - комунальної власності, в тому числі фельдшерсько - акушерські пункти сільської місцевості; відомчі медичні заклади; лікувально - профілактичні заклади; санаторно - курортні заклади; амбулаторно - поліклінічні заклади; психіатричні і наркологічні лікарняні заклади; диспансери; пологові будинки; діагностичні центри; станції (відділення) швидкої медичної допомоги; медичні заклади приватної та корпоративної форми власності.

Основою надання медичних послуг та медичної допомоги є первинна медико - санітарна допомога, що являє собою первинну ланку національної системи охорони здоров'я, спеціалізована медико - санітарна допомога є вторинною ланкою. Вид допомоги, що вимагає особливих умов лікування надається у межах третинної медико - санітарної допомоги.

У підрозділі 3.2. «Оскарження пацієнтом рішень, дій та бездіяльності суб'єктів надання медичної послуги та медичної допомоги» зазначається, що у процесі надання особі (пацієнту) суб'єктами медичних послуг медичної допомоги трапляються не поодинокі випадки прийняття неправомірних рішень та вчинення неправомірних дій чи бездіяльності з боку державних органів охорони здоров'я, їх посадових і службових осіб, працівників медичних закладів, установ усіх форм власності, а також лікарів приватної практики, Стосовно осіб, які до них звертаються, тому у пацієнтів виникає право на оскарження зазначених рішень, дій та бездіяльність. І першим найдоступнішим кроком до відстоювання пацієнтом своїх порушених прав, згідно з поточним законодавства є як усні, так і письмові звернення по цих питаннях до державних органів охорони здоров'я, їх посадових і службових осіб. Вирішити питання, що стосуються порушених прав пацієнта, можуть як адміністрація медичних закладів, управлінь охорони здоров'я, безпосередньо Міністерство охорони здоров'я України, так і органи міліції та прокуратури, уповноважений Верховної Ради України з прав людини та інші суб'єкти.

Пацієнт також має право на використання судового механізму в захисті порушених прав, причому для вирішення правового конфлікту пацієнт може звернутися до суду як у випадку незгоди з результатами адміністративного оскарження, так і безпосередньо за фактом порушеного права до адміністративного суду.

Крім державного захисту наданих прав, пацієнт має можливість альтернативними способами захисту своїх прав, одним із яких є третейське судочинство, тобто можливість пацієнта звернутися до третейського суду як недержавного незалежного органу, що утворюється за угодою сторін для вирішення спорів.

Як один із способів вирішення конфліктів, що виникають у сфері надання медичних послуг і медичної допомоги між пацієнтом і медичним закладом або медичним працівником, автор пропонує застосовувати процедуру медіації, тобто процедури позасудового та поза адміністративного вирішення спорів з залученням третьої особи.

У підрозділі 3.3. «Проблемні питання адміністративної відповідальності за порушення прав пацієнтів та шляхи їх вирішення в Україні» зазначається, що питання відповідальності медичних працівників під час надання ними медичних послуг та медичної допомоги виникає тоді, коли юридичний конфлікт у цій сфері виникає з їх вини у зв'язку з порушеннями ними прав пацієнтів.

Відомо, що не всі медичні втручання закінчуються вдало, тобто одужанням пацієнта, тому у випадках несприятливих результатів, коли є неправомірність дій зі сторони медичних працівників, існує необхідність об'єктивної оцінки проведеного лікування і визначення виду і ступеня їх відповідальності.

Адміністративна відповідальність медичного працівника повинна застосовуватися до суб'єкта надання медичної послуги та медичної допомоги, який вчинив правопорушення під час виконання професійних обов'язків у сфері медичної діяльності.

Серед складів адміністративних правопорушень, передбачених КУпАП, відсутня норма про охорону прав пацієнта. У зв'язку з цим запропоновано в редакцію КУпАП внести окрему главу, у якій передбачити склади адміністративних правопорушень, які посягають на суспільні відносини, що регулюють права пацієнтів щодо: розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби; незаконного проведення аборту; неналежного виконання обов'язків щодо охорони життя та здоров'я дітей; незаконна лікувальна діяльність; ненадання допомоги хворому медичним працівником; неналежного виконання професійних обов'язків медичним або фармацевтичним працівником; порушення прав пацієнта; насильницького донорства; незаконного розголошення лікарської таємниці; незаконного поміщення у психіатричний заклад; незаконної видачі рецепта на право придбання наркотичних засобів або психотропних речовин; порушення встановлених правил обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів; порушення правил боротьби з епідеміями; порушення права на безоплатну медичну допомогу; службової недбалості; несвоєчасного або неправильного діагнозу захворювання; залишення хворого без належного медичного догляду; переливання крові іншої групи; залишення сторонніх предметів в організмі хворого під час хірургічної операції; застосування неправильного лікування; недостатній контроль за медичною технікою; невиконання медсестрою вказівки лікаря щодо застосування до хворого ліків чи процедур тощо.

Щодо цього питання то зазначається, що у Кримінальному кодексі України передбачено (на відміну від КупАП) досить значну кількість складів злочинів, які направлені на кримінально - правову охорону прав пацієнтів.

ВИСНОВКИ

У результаті дисертаційного дослідження здійснено узагальнення теоретичних положень та запропоновано нове вирішення наукового завдання щодо вдосконалення адміністративно-правового регулювання статусу пацієнта, у результаті чого отримані такі найважливіші результати:

1. Життя, здоров'я, недоторканість і безпека людини як невід'ємні складові прав людини і громадянина є одночасно і складовими правового статусу пацієнта, що потребують правової урегульованості взагалі, та охорони і захисту адміністративно-правовими засобами.

2. Суб'єктами правовідносин, що виникають, функціонують та припиняються у сфері надання медичних послуг та медичної допомоги особам, що їх потребують в Україні, є: а) держава та державні органи; б) органи місцевого самоврядування; в) посадові та службові особи; г) медичні заклади, установи та приватнопрактикуючі лікарі, що здійснюють медичну діяльність в установленому законом порядку; д) пацієнти; е) інші особи, які згідно з законодавством вступають у зазначені правовідносини.

3. Міжнародно-правові стандарти у сфері охорони здоров'я - це вміщені у міжнародно-правових актах принципи, норми та положення, які визначають зміст та обсяг прав людини як у сфері охорони здоров'я взагалі, так і в процесі здійснення медичної діяльності та слугують юридичними або морально-політичними нормативами для формування національного законодавства, в тому числі і адміністративного, з метою регулювання у сфері охорони здоров'я та реалізації прав пацієнтів.

4. Як юридична категорія, «пацієнт» - це особа, яка на добровільних засадах або без добровільної згоди вступила у відносини з медичним закладом, медичним працівником, лікарем приватної практики і (чи) іншим працівником медичних закладів, установ будь-якої форми власності з приводу отримання медичної послуги чи медичної допомоги (профілактичної, лікувальної, діагностичної, консультативної, реабілітаційно-відновної) не залежно від стану здоров'я (хвора або здорова особа) або яка добровільно погодилася на проведення медико-біологічного експерименту.

5. До структури адміністративно - правового статусу пацієнта віднесено права, свободи, обов'язки, відповідальність та гарантії надання якісної медичної послуги та медичної допомоги.

6. Реалізація прав пацієнта здійснюється у процесі медичної діяльності шляхом надання медичних послуг та медичної допомоги, де:

а) медична діяльність - це проведення сукупності певних дій та застосування відповідних заходів (мір) повноваженими суспільно - владними суб'єктами в організаційно - правовому порядку з метою забезпечення охорони здоров'я населення, підтримання його нормального життєдіяльного рівня, відновлення частково або в повному обсязі порушеного захворюванням здоров'я особи, задоволення потреб людини у психологічні, психічній рівновазі, а також в естетично привабливому стані;

б) медична послуга - це отримання при добровільному звернені особи до професійно підготовлених медичних працівників, які працюють у медичних закладах, установах всіх форм власності або ж здійснюють в установленому законом порядку медичну діяльність як приватно практикуючі лікарі, сукупності запропонованих заходів, застосування певних засобів, а також проведення певних дій, що направлені на задоволення потреб людини у підтримці, відновленні і покращенні стану її здоров'я та привабливості зовнішності;

в) медична допомога - це комплекс спеціальних заходів (сукупність дій щодо надання послуг або виконання робіт), спрямованих на проведення досліджень стану здоров'я людини, сприяння його поліпшенню, зміцненню чи підтримці та збереженню (відновленню) організму людини в цілому чи окремих його органів і тканин.

7. При здійсненні медичної діяльності, направленої на реалізацію прав пацієнтів шляхом надання медичних послуг та медичної допомоги зі сторони держаних органів, органів місцевого самоврядування, медичних закладів і установ усіх форм власності, посадових і службових осіб та приватнопрактикуючих лікарів, що здійснюють медичну діяльність в установленому законом порядку, можуть бути вчинені неправомірні дії або бездіяльність, а також прийняти неправомірні рішення, які пацієнт може оскаржити в адміністративному порядку, порядку адміністративного судочинства шляхом медіації або шляхом звернення до розгляду скарги у третейському суді.

8. Запропоновано Концепцію Кодексу України про охорону здоров'я в Україні; проект Закону України «Про правові засади біоетики»; внести зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення з метою запровадження адміністративної відповідальності з порушення прав пацієнтів.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

адміністративний правовий медичний пацієнт

Статті, що надруковані у наукових виданнях