Суд як суб’єкт кримінально-процесуального доказування

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

СУД ЯК СУБ'ЄКТ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ДОКАЗУВАННЯ

12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика;

судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

КОРСУН ВОЛОДИМИР ЯРОСЛАВОВИЧ

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Національній академії внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України

Науковий керівник доктор юридичних наук, професор,

Заслужений діяч науки і техніки України

Удалова Лариса Давидівна,

Національна академія внутрішніх справ,

начальник кафедри кримінального процесу

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, доцент

Капліна Оксана Володимирівна,

Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого»,

завідувач кафедри кримінального процесу

кандидат юридичних наук, доцент

Ткачук Олег Степанович,

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

суддя

Захист відбудеться 07 липня 2011 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.05 у Національній академії внутрішніх справ за адресою: ДП-680, м. Київ, Солом'янська площа, 1

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії внутрішніх справ за адресою: ДП-680, м. Київ, Солом'янська площа, 1

Автореферат розісланий «23» травня 2011 р.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

доказування суд кримінальний правозастосування

Актуальність теми. Судово-правова реформа розпочала, а реформа органів кримінальної юрисдикції продовжила серед учених і практиків у галузі кримінального судочинства дискусію про роль суду в кримінально-процесуальному доказуванні.

Протягом десятків років кримінально-процесуальне законодавство визнавало суд центральною ланкою усієї системи доказування. Саме на суд з метою встановлення істини у кримінальній справі покладався обов'язок здійснювати усі, необхідні на його думку, дії по збиранню доказів.

Відповідно до п. 4 ст. 129 Конституції України, прийнятої 28.06.1996 р., однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Законом України від 21.06.2001 р. КПК України був доповнений ст. 16¹ «Змагальність і диспозитивність», в якій змагальність розкривається через неприпустимість покладення на один і той же орган чи особу функцій обвинувачення, захисту і вирішення справи, а також рівність прав сторін та свободу у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних прав та обов'язків.

Тлумачення принципу змагальності і визначення її меж у кримінальному процесі тісно пов'язане з питаннями встановлення ролі і повноважень суду в здійсненні доказування в кримінальній справі. Так, зокрема, виникають питання: якщо діяльність по збиранню доказів здійснюється сторонами, то чи повинен суд зберегти такі повноваження або він повинен бути тільки суб'єктом перевірки та оцінки наданих сторонами доказів? Чи повинен суд при недостатності наданих йому доказів за своєю ініціативою витребувати нові дані, чи це є обов'язком сторін?

Варто зазначити, що у радянський період також достатньо багато говорилось про змагальність, однак однією з її ознак називалась саме активність суду у збиранні та перевірці доказів.

Українські учені-процесуалісти, досліджуючи принцип змагальності у кримінальному судочинстві, постали перед проблемою його співвідношення з іншим принципом, який тривалий час вважався основоположним у теорії кримінального процесу і виступав як мета кримінально-процесуального доказування - вимогою встановлення об'єктивної істини.

Як відомо, у процесуальній літературі поширення набула позиція, відповідно до якої в результаті кримінально-процесуального доказування встановлюється юридична (формальна) істина, що характеризується високим ступенем імовірності. Однак, якщо сьогодні переважає думка про те, що для винесення рішення суд повинен лише дослідити надані сторонами докази незалежно від їх обсягу (внаслідок чого у 2001 р. зазнала змін ч. 1 ст. 22 КПК України - суд був виключений з числа суб'єктів обов'язку всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи), то у працях учених дореволюційного періоду (В.К. Случевського, І.Я. Фойницького, С.В. Познишева та ін.) йдеться про те, що навіть при використанні усіх можливих способів і засобів доказування істинну картину діяння не завжди можна встановити через суб'єктивні та об'єктивні причини.

Разом з тим, процес правосуддя не може бути безцільним. Очевидно, що навіть за умови такої процедури судочинства, яка побудована на класичній змагальності, суддя не виноситиме обвинувальний вирок, якщо не буде переконаним у винності підсудного. У будь-якому разі вирок суду має бути законним, обґрунтованим і справедливим, інакше, навіщо тоді правосуддя?

Безперечно, що суд має бути об'єктивним і неупередженим. І навіть якщо суд не відповідатиме за результати доказування, це не означає, що він повинен байдуже ставитись до того, чи будуть встановлені обставини, що підлягають доказуванню, в кожному конкретному випадку. В іншому разі суд перетвориться на простого фіксатора певного рішення, що випливатиме з наданих сторонами доказів, а роль суду як органу правосуддя буде знівельована.

Сказане свідчить про те, що є необхідними нові підходи до питань кримінально-процесуального доказування, розробка таких форм кримінального судочинства, в яких будуть відображені та реалізовані як суспільні, публічні інтереси, так і інтереси окремих громадян.

Проблемам прийняття рішень посадовими особами, що ведуть кримінальний процес, у тому числі судом при здійсненні кримінально-процесуального доказування, за різних часів присвятили свої наукові розробки відомі юристи XIX ст. Л.Є. Владимиров, А.Ф. Коні та сучасні вчені С.А. Альперт, Ю.П. Аленін, Л.Є. Ароцкер, М.І. Бажанов, Т.В. Варфоломєєва, В.І. Галаган, Н.В. Глінська, Ю.М. Грошевий, А.Я. Дубінський, А.В. Іщенко, Н.С. Карпов, В.З. Лукашевич, Є.Д. Лук'янчиков, М.М. Михеєнко, О.Р. Михайленко, Ю.В. Манаєв, В.Т. Нор, В.М. Савицький, С.М. Стахівський, М.С. Строгович, Л.Д. Удалова, С.Ф. Шумілін та багато інших.

Після введення до кримінального процесу України нового напрямку діяльності суддів - судового контролю - у юридичній літературі в роботах В.І. Борисова, В.Д. Бринцева, Т.Б. Вільчик, Н.В. Глинської, Ю.М. Грошевого, Л.М. Давиденка та П.М. Каркача, В.С. Зеленецького, О.В. Капліної, Т.В. Каткової, І.М. Коз'якова, О.В. Кондратьєва, Н.В. Куркіна, Л.М. Лобойка, В.Т. Маляренка, В.І. Мариніва, Є.О. Мірошніченка, В.П. Півненка, М.А. Погорецького, В.О. Попелюшка, О.С. Ткачука, Л.В. Черечукиної, О.Г. Шило, М.Є. Шумило, Л.В. Юрченко та інших висвітлюються окремі питання, що стосуються порядку та форми прийняття суддею рішень про арешт, обшук, продовження строків тримання під вартою, примусову виїмку, зняття інформації з каналів зв'язку, забезпечення безпеки осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві.

Наведені питання та необхідність їх дослідження з формулюванням науково-обґрунтованих пропозицій щодо ефективного їх вирішення й втілення в життя свідчать про актуальність теми дисертаційної роботи, що і обумовило її вибір.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження ґрунтується на основних положеннях Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів (затв. Указом Президента України від 10.05.2006 р. № 361/2006) та Концепції реформування кримінальної юстиції України (затв. Указом Президента України від 08.04.2008 р. № 311/2008), відповідає тематиці Переліку пріоритетних напрямів наукового забезпечення діяльності органів внутрішніх справ України на період 2010-2014 роки (затв. наказом МВС України від 29.07.2010 р. № 347) та включено до планів науково-дослідних робіт Національної академії внутрішніх справ і кафедри кримінального процесу цього закладу.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є вдосконалення теорії кримінального процесу з питань, що розглядаються, вироблення на цій основі пропозицій щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства в частині правового статусу суду та його діяльності при здійсненні правосуддя і судового контролю в кримінальному судочинстві.

Для досягнення зазначеної мети передбачалося вирішення таких завдань:

- визначити поняття кримінально-процесуального доказування;

- з'ясувати місце суду серед суб'єктів кримінально-процесуального доказування;

визначити правову природу діяльності суду у процесі збирання, перевірки та оцінки доказів та їх джерел;

охарактеризувати повноваження суду при перевірці та оцінці доказів при наданні згоди на обмеження конституційних прав;

вивчити позиції юристів (практичних працівників) щодо сучасного стану правового регулювання і проблемних питань правозастосування у сфері здійснення кримінально-процесуального доказування судом;

- розробити пропозиції щодо вдосконалення законодавчого регулювання участі суду у кримінально-процесуальному доказуванні.

Об'єкт дослідження - кримінально-процесуальні відносини, що складаються у сфері доказування в зв'язку з участю у ньому суду.

Предмет дослідження - суд як суб'єкт кримінально-процесуального доказування.

Методи дослідження. Для досягнення поставленої мети, з урахуванням об'єкта та предмета дослідження, у роботі були використані загальнонаукові і спеціальні методи. Діалектичний метод дозволив розглянути усі питання теми в динаміці, виявити їх взаємозв'язок і взаємообумовленість, дослідити правову природу, зміст і ознаки кримінально-процесуального доказування (розділ 1). Метод системного аналізу, а також системно-структурний, структурно-функціональний та формально-логічний методи дали можливість з'ясувати повноваження суду при перевірці та оцінці доказів при наданні згоди на обмеження конституційних прав і свобод особи, при розгляді скарг на дії та рішення органів дізнання, слідчого, прокурора, при апеляційному розгляді кримінальної справи (п.п. 2.1, 2.2, 3.2). За допомогою формально-юридичного методу досліджувалися правові норми Конституції України, чинного КПК України та його проектів, інших законів України, з'ясовувалися зміст і значення використаних у них понять і термінів, обґрунтовувалися висновки і пропозиції щодо їх зміни та доповнення (розділи 2-3). Метод порівняльного правознавства було покладено в основу аналізу та співставлення національного та іноземного кримінально-процесуального законодавства в частині розглядуваних питань (п.п. 2.1). За допомогою соціологічного методу (анкетування) було з'ясовано позиції і думки юристів-практичних працівників щодо сучасного стану правового регулювання і проблемних питань правозастосування у сфері здійснення кримінально-процесуального доказування судом (розділи 1-3), а статистичний метод дозволив їх узагальнити поряд з результатами вивчення матеріалів кримінальних справ (розділи 2-3).

Обґрунтованість і достовірність сформульованих у дисертації наукових положень, висновків і рекомендацій визначається і забезпечується емпіричною базою дослідження, яку становлять дані, отримані в результаті вивчення 212 кримінальних справ, що перебували у провадженні судів м. Києва і Київської області протягом 2008-2010 років; аналітичні і статистичні матеріали Верховного Суду України (2008-2010 роки); дані опитування 188 практичних працівників судів різних інстанцій.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що ця робота є одним із перших в Україні комплексних досліджень теоретичних і практичних питань діяльності суду як суб'єкта кримінально-процесуального доказування. У дослідженні сформульовано ряд нових положень і висновків, що мають істотне значення для теорії кримінального процесу та юридичної практики, зокрема:

вперше:

- сформульовано висновок про те, що повноваження суду в процесі кримінально-процесуального доказування представляють собою поєднання, по-перше, можливостей суду щодо збирання та перевірки доказів, які обмежені вимогою безсторонності; по-друге, необмеженими можливостями суду щодо оцінки доказів і обґрунтування висновків у справі;

-з метою узгодження кримінально-процесуального законодавства України з європейськими стандартами та законодавствами країн СНД запропоновано передбачити у КПК вичерпний перелік рішень, що приймаються виключно судом у досудовому провадженні, та дій і рішень органів розслідування, які можуть бути оскаржені в суді до закінчення досудового розслідування; а також закріпити у КПК положення про можливість розгляду суддею подання слідчого про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття обвинуваченого або підозрюваного під варту, з яким не погоджується прокурор, з обов'язковою участю прокурора при розгляді такого подання суддею;

- запропоновано позбавити суд права обирати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов'язаний з триманням під вартою, при розгляді подання органу досудового розслідування, прокурора про взяття особи під варту, як такого, що виходить за межі виконуваної судом функції. Відповідні зміни запропоновано до ст. 165² КПК України;

- доведено, що питання про виключення недопустимих доказів зі справи повинно вирішуватися за клопотанням сторін судом у режимі змагальності на етапі закінчення досудового слідства і пред'явлення учасникам процесу матеріалів справи для ознайомлення;

удосконалено:

- механізм прийняття суддею рішень в порядку судового конторою, який має підвищити гарантії прав учасників процесу і забезпечити реалізацію принципу змагальності при розгляді скарг зацікавлених осіб;

- поняття «подання слідчого і прокурора», шляхом запропонування його процесуальної форми та процесуального порядку звернення із цим поданням до суду;

- визначення понять законності та обґрунтованості рішень судді, які приймаються в порядку судового контролю;

дістало подальшого розвитку:

- положення щодо визначення правової природи та сутності судового контролю; висновок, що судовий контроль здійснюється у стадії порушення кримінальної справи та досудового розслідування у двох напрямках: попереджувальному - прийнятті законних і обґрунтованих рішень за поданнями органів розслідування, які унеможливлювали б порушення конституційних прав і свобод громадян; і подальшому - перевірки законності дій і рішень, прийнятих органами розслідування, які оскаржені учасниками кримінального процесу, та усуненні допущених помилок;

- визначення співвідношення понять обґрунтованості і умотивованості рішень судді та значення внутрішнього переконання судді та чинників, які впливають на формування такого переконання у прийнятті рішень, меж обґрунтування рішення судді в залежності від стадії кримінального процесу та приводів їх прийняття;

- положення щодо необхідності надання особам, які оскаржують до суду рішення органів досудового розслідування, права знайомитися за їх бажанням з матеріалами, що обґрунтовують оскаржене рішення, і отримувати копії цих постанов.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані і аргументовані у дисертації теоретичні положення, висновки і пропозиції використані: у законотворчій діяльності - при внесенні змін і доповнень до чинного КПК України, а також при доопрацюванні проекту нового КПК України (лист до Комітету Верховної Ради з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності № 50ВР від 29.12.2010 р.); у навчальному процесі - при написанні окремих розділів (глав) підручників і навчальних посібників з курсу «Кримінальний процес», при підготовці лекцій і проведенні занять за відповідними темами (акт впровадження Донецького юридичного інституту Луганського державного університету внутрішніх справ ім. Е.О. Дідоренка № 28 від 14.12.2010 р.; акт впровадження Національної академії внутрішніх справ від 15.12.2010 р., акт впровадження Поліцейської фінансово-правової академії від 14.12.2010 р.); у правоохоронній сфері - використовується Головним слідчим управлінням МВС України для методичного та інформаційного забезпечення своєї діяльності (акт впровадження № 13/11-15274 від 10.12.2010 р.).

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації доповідалися автором і були обговорені на науково-практичній конференції «Імперативи розвитку юридичної та безпекової науки» (м. Київ, 2010 р.), круглому столі «Проблеми реформування кримінально-процесуального законодавства України на сучасному етапі» (м. Київ, 2011 р.).

Публікації. За результатами дослідження опубліковано шість наукових праць, серед яких три статті у фахових виданнях України, а також три тези доповідей на науково-практичних конференціях та круглому столі.

Структура дисертації визначається її метою, завданнями та предметом дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, що містять шість підрозділів, висновків, додатку та списку використаних джерел (274 найменування). Повний обсяг дисертації становить 225 сторінок, з них загальний обсяг тексту - 189 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації; визначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо публікацій, структури й обсягу роботи.

Розділ 1 «Кримінально-процесуальне доказування» складається з двох підрозділів та присвячений дослідженню загальної характеристики доказування в кримінальному судочинстві та ролі суду в його здійсненні.

У підрозділі 1.1. «Поняття та мета доказування в кримінальному судочинстві» розглянуто співвідношення понять - доказування та пізнання. Встановлено, що поняття доказування є невід'ємним від його філософської основи - пізнання. Саме ця обставина завжди породжувала теоретичні суперечки про співвідношення цих понять, зміст і структуру доказування, коло суб'єктів і обов'язку доказування, особливостей його реалізації на різних стадіях процесу.

Доказування розглянуто у широкому і вузькому значеннях: у широкому - як здійснення усієї пізнавальної діяльності суб'єктів, які ведуть процес, що охоплює не тільки оцінку, а й збирання та перевірку доказів, у вузькому - лише як логічну діяльність щодо обґрунтування певної тези. Відповідно до цих уявлень обов'язок доказування, що покладається на певних суб'єктів доказування, також трактується у двох значеннях - як обов'язок збирати, перевіряти і оцінювати докази з метою встановлення істини і як обов'язок обґрунтовувати свої висновки за допомогою доказів.

Збирання і перевірка доказів автором характеризуються як етапи формування фактичної основи процесу доказування. Якщо обґрунтування рішення полягає у демонстрації причинно-наслідкового зв'язку між змістом доказу та обставинами, що вони встановлюють, то мотивування рішення пояснює, чому саме встановлення цих обставин вимагає обрати ту чи іншу норму процесуального або матеріального закону та прийняти саме таке процесуальне рішення.

На думку дисертанта, визначення ролі суду в кримінально-процесуальному доказуванні вимагає врахування його особливого становища у змагальному процесі. При цьому не можна не враховувати, що суд відіграє і повинен відігравати достатньо активну роль у доказуванні. Однак ця активність не може бути безмежною, вона обумовлюється такою побудовою судового слідства, при якій відбувається поперемінне надання доказів сторонами, які і проявляють в цьому необхідну активність. Тим не менше у дослідженні доказів не може не брати участі і суд, доповнюючи в необхідних випадках активність сторін.

Доказова діяльність суду проявляється також і в тому, що він зобов'язаний мотивувати свій вирок або інше рішення, тобто навести докази, на яких ґрунтуються його висновки. Діяльність суду з логічного обґрунтування висновків представляє собою доказування у вузькому значенні, тобто відповідає уявленням тих авторів, які зводять доказування до логічних операцій, однак при цьому виключають суд з кола суб'єктів доказування.

Визначаючи доказування в кримінальному судочинстві як специфічну форму процесу пізнання, його різновид, дисертант зазначає, що очевидною метою такого пізнання мають бути з'ясування і засвідчення усіма суб'єктами такого пізнання суттєвих обставин події, що досліджується.

Завдання доказування можуть бути виконані, а його мета досягнута тільки за умови забезпечення повноцінної участі в доказуванні не тільки суб'єктів, які ведуть кримінальний процес, а й усіх зацікавлених суб'єктів, що мають правовий інтерес в досягненні об'єктивного результату провадження в кримінальній справі

У підрозділі 1.2. «Суб'єкти доказування в кримінальному судочинстві та роль суду в його здійсненні» дисертантом обґрунтовується висновок, що чітка градація суб'єктів кримінально-процесуальних відносин за ступенем їх участі у формуванні, перевірці, оцінці та використанні доказів, встановлення їх конкретних повноважень дозволить суттєво оптимізувати процес кримінально-процесуального доказування. При цьому, безумовно, має враховуватись по-перше, процесуальний обов'язок доказування, що покладається на одних суб'єктів кримінального процесу, а по-друге, відповідне право брати участь в доказуванні, яким наділяються інші суб'єкти кримінального процесу.

Правила про обов'язок доказування виступають нормативною базою, правилом поведінки при формуванні, перевірці та оцінці доказів у кримінальній справі. До числа суб'єктів такого обов'язку дисертант відносить, крім державних органів і посадових осіб, і адвоката, який виконує в кримінальному процесі функцію захисника чи представника.

Враховуючи те велике значення, що має обов'язок доказування в нормативному регулюванні процесу кримінально-процесуального доказування, дисертантом пропонується внести відповідні доповнення до чинного КПК України (ч. 8 ст. 165², ч. 3 ст. 214, ч. 2 ст. 347, ст. 382) та проекту КПК (ст.ст. 101, 521, 527, 563), а саме: у частині апеляційного оскарження постанов і ухвал, можливості ухвалення рішення, що погіршує становище обвинуваченого, можливості оскарження судового рішення кожною особою, чиїх інтересів воно стосується.

Правовими підставами визнання конкретного суб'єкта кримінального судочинства суб'єктом доказування пропонується вважати: участь у здійсненні однієї з процесуальних функцій; наявність у нього права чи обов'язку доказування на всіх його етапах; наділення імунітетом свідка чи свободою від самовикриття.

Відповідно суб'єктом кримінально-процесуального доказування автор пропонує вважати суб'єкта кримінального процесу, який уповноважений законом на вчинення практичних дій та здійснення логічно-аналітичних операцій щодо формування, перевірки і оцінки доказів для обґрунтування і мотивування відповідних висновків і процесуальних рішень.

Таким чином, до суб'єктів кримінально-процесуального доказування дисертант відносить суд (суддю), прокурора, слідчого, начальника слідчого відділу, орган дізнання, особу, яка провадить дізнання, підозрюваного, обвинуваченого (підсудного, засудженого, виправданого), захисника, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача, їх представників, законного представника неповнолітнього підсудного, правопорушника (у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів).

Доказування в кримінальному процесі означає не тільки юридичне засвідчення певних обставин, а й їх пізнання суб'єктом оцінки. Безперечно, що до числа таких суб'єктів необхідно віднести і суд, який повинен в повному обсязі, всебічно пізнати кримінально-правове явище і прийняти на основі сформованого оціночного судження про нього відповідне процесуальне рішення.

Дисертант акцентує увагу на тому, що позиція, відповідно до якої суд розглядається не як суб'єкт правовідносин, а як певний абстрактний орган, що покликаний лише констатувати певні юридичні факти за сукупністю формально наявних ознак, без з'ясування їх сутності, умов і причин виникнення, видається не зовсім правильною. По суті, за такого підходу суду надається можливість правового арбітражу без належного дослідження і оцінки явищ і подій. Навряд чи можна і необхідно погоджуватись зі зниженням публічної ролі суду і його перетворенням на пасивного рефері сторін.

Процесуальне положення суду в кримінально-процесуальному доказуванні, на думку дисертанта, визначається його обов'язком: прийняти кримінальну справу, що надійшла від прокурора з обвинувальним висновком чи іншим підсумковим рішенням досудового слідства, а також скаргу потерпілого у справах приватного обвинувачення, що відповідає вимогам, встановленим ч. 1 ст. 251 КПК України; забезпечити права, свободи та законні інтереси всіх учасників судового розгляду шляхом повного, всебічного та об'єктивного дослідження обставин справи; здійснювати процесуальну діяльність виключно в межах правового спору, обумовленого пред'явленим особі обвинуваченням.

Автор доходить висновку, що суд як суб'єкт кримінально-процесуального доказування збирає докази не в значенні, визначеному ст. 66 КПК України як самостійний етап доказування, а лише в межах процесуальних дій, що утворюють зміст наступного етапу доказування - перевірки доказів. На цьому етапі також можливе отримання нових доказів, що підтверджують чи спростовують вже наявні у справі докази.

Окрема увага приділена автором розгляду питання щодо суду, як суб'єкта доказування, у разі застосування спрощеного порядку судового слідства відповідно до ч. 3 ст. 299, ст. 301¹ КПК України.

Обов'язковими умовами застосування положень ч. 3 ст. 299 КПК України є: визнання підсудним своєї вини у вчиненні викладених в обвинувальному висновку діянь, стосовно яких можливо відмовитись від зібрання і перевірки доказів; правильність розуміння ним і всіма учасниками судового розгляду змісту цих обставин; відсутність сумнівів у добровільності та істинності їх позиції, а також роз'яснення того, що в такому випадку вони будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини справи та розмір цивільного позову у апеляційному порядку.

Дисертант підтримує позицію деяких авторів щодо заборони скороченого судового розгляду у справах про злочини, за вчинення яких передбачається засудження до довічного позбавлення волі, і пропонує розширити коло кримінальних справ (у всіх справах по обвинуваченню у вчиненні тяжких і особливо тяжких злочинів), на які поширюється заборона проведення спрощеного порядку судового розгляду. Це пояснюється тим, що ці злочини завдають найбільшої шкоди інтересам держави і громадян, а тому є особлива зацікавленість держави і суспільства у встановленні особи, яка вчинила злочин та її справедливому покаранні.

Розділ 2 «Суд як суб'єкт доказування у досудових стадіях кримінального процесу» складається з двох підрозділів та присвячений дослідженню доказової діяльності суду при наданні згоди на обмеження конституційних прав і свобод особи, а також при розгляді скарг на дії та рішення органів дізнання, слідчого, прокурора.

У підрозділі 2.1. «Перевірка та оцінка доказів судом при наданні згоди на обмеження конституційних прав і свобод особи» досліджуються актуальні питання перевірки та оцінки доказів судом при наданні згоди на обмеження конституційних прав і свобод особи.

Дисертант зазначає, що необхідність введення попереднього судового контролю, прийнятого у більшості цивілізованих держав, полягає в тому, що прокурор здійснюючи згідно з чинним законодавством нагляд за дотриманням законності органами оперативно-розшукової діяльності, дізнання та досудового слідства, по суті є учасником останнього, і тому контроль за їх діяльністю має здійснювати суд.

Ознаками інституту судового контролю виступають регламентація Конституцією та КПК України кримінально-процесуальної діяльності суду, сутністю якої є контроль за законністю та обґрунтованістю визначених у законі дій і рішень органів досудового розслідування; спрямованість цієї діяльності на врегулювання конфлікту між сторонами обвинувачення і захисту; предмет контролю і межі його розв'язання судом передбачені законом; ініціатива розв'язання конфлікту виходить не від суду, а від зацікавлених осіб; результатом судового контролю є загальнообов'язкове, забезпечене примусовою силою держави судове рішення у формі постанови судді.

На думку дисертанта, рішення судді в порядку судового контролю за приводами їх виникнення можна розділити дві групи. До першої групи слід віднести рішення судді, які приймаються за ініціативою уповноважених органів і посадових осіб, що звертаються до суду зі своїм поданням (рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту; про обшук; виїмку; огляд у житлі чи іншому володінні особи; про усунення захисника від участі у справі). До другої групи відносяться рішення судді, приводами прийняття яких є скарги учасників процесу на дії (бездіяльність) та рішення посадових осіб, які ведуть кримінальний процес (рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, про порушення кримінальної справи стосовно певної особи, про затримання особи).

Дисертант приходить до висновку, що при прийнятті суддею рішень в порядку судового контролю перший етап включає встановлення суддею фактичних обставин, що обумовлюють прийняття конкретного рішення. Ці фактичні обставини викладені у поданні органів розслідування або у скаргах учасників процесу на дії (бездіяльність) і рішення посадових осіб, які ведуть кримінальний процес. На відміну від рішень у судових стадіях, у досудовому провадженні суддя не досліджує особисто фактичні обставини, а дає їм правову оцінку з урахуванням доводів, що можуть бути наведені сторонами при розгляді суддею подання або скарги.

На думку дисертанта, для прийняття рішень в порядку судового контролю необхідно визначити їх підстави, що можна поділити на три групи: інформаційні; нормативні; фактичні. Інформаційні підстави - це фактичні дані, які вміщують інформацію, що дозволяє зробити той чи інший висновок стосовно певних обставин кримінальної справи. До нормативних підстав слід віднести нормативні приписи, що регулюють підстави, умови і порядок прийняття відповідних рішень. Фактичні підстави - це обставини реальної дійсності, що включені до процесу пізнавальної діяльності кримінального судочинства і закріплені у гіпотезах правових норм, детермінують вибір суддею варіанту рішення.

Звертається увага на те, що рішення судді в порядку судового контролю, як і рішення органів досудового розслідування, що являють собою об'єкт судового контролю, мають бути законними і обґрунтованими. Законним рішенням судді в порядку судового контролю можна визнати, коли воно відповідає загальним вимогам законності, що пред'являються до цих процесуальних рішень, а саме якщо: його винесення передбачено кримінально-процесуальним законом; його винесено компетентною особою та з дотриманням процесуальної процедури і процесуальної форми. Постанову судді в порядку судового контролю можна визнати обґрунтованою, коли в ній відображено обставини, що мають значення для справи, які підтверджені достовірними, належними і допустимими доказами і висновки судді витікають із встановлених обставин.

Підрозділ 2.2. «Перевірка та оцінка доказів судом при розгляді скарг на дії та рішення органів дізнання, слідчого, прокурора» містить аналіз повноважень суду щодо перевірки та оцінки доказів судом при розгляді скарг на дії та рішення органів дізнання, слідчого, прокурора.

Загальні норми міжнародного права і міжнародне співтовариство визнають, що права та свободи громадянина у демократичному суспільстві можуть бути захищені тільки судом, оскільки він має гарантії незалежності і діє на принципах справедливості, гласності, змагальності.

Автори скарг на процесуальні рішення, дії чи бездіяльність органу дізнання, слідчого, прокурора апелюють до суду з приводу того, що тими чи іншими рішеннями або діями конкретних посадових осіб порушуються або обмежуються їх права, а відтак їх доводи про неправильність або незаконність цих дій або рішень повинні бути предметом судового розгляду відповідно до ст. 55 Конституції України. Однак процес розслідування справи завжди пов'язаний з певними обмеженнями прав тих осіб, які потрапляють до його сфери. Це стосується осіб, щодо яких порушено кримінальну справу, підозрюваних, обвинувачених, потерпілих, свідків та інших учасників кримінального судочинства. Зрозуміло, що надання цим особам права на оскарження до суду рішення всіх процесуальних дій (бездіяльності) посадових осіб, які провадять розслідування кримінальної справи, і з якими вони не погоджуються, паралізувало б роботу останніх. Кримінальна справа не розслідувалась б, а «обростала» би протоколами судових засідань, рішеннями суду щодо поданих скарг, скаргами на названі рішення, рішеннями касаційного суду. У зв'язку з цим, автор підтримує точку зору, що в законі має бути чітко визначено, які саме дії (бездіяльність) органів розслідування і в які строки можуть бути оскаржені до суду.

Характеризуючи законність та обґрунтованість рішень, що приймаються суддею при розгляді скарг на дії (бездіяльність) та рішення органів дізнання, досудового слідства та прокуратури, дисертант називає фактори, які впливають на прийняття обґрунтованих рішень і мають бути викладені у постанові судді. До них варто віднести: ступень обмеженості слідчою або процесуальною дією конституційних чи інших прав громадян (чим значнішими є такі обмеження, тим вищим має бути рівень обґрунтованості дій, що провадились органом розслідування); процесуальне положення суб'єкта кримінального процесу, стосовно якого провадилась дія (допущена бездіяльність) або прийнято рішення; вимоги закону щодо процесуального оформлення дії чи рішення, що оскаржується.

Розділ 3 «Суд як суб'єкт доказування у судових стадіях кримінального процесу» складається з двох підрозділів. Він присвячений дослідженню доказової діяльності суду при розгляді справи у суді першої та апеляційної інстанцій.

У підрозділі 3.1. «Збирання, перевірка та оцінка доказів у суді першої інстанції» розглянуті питання щодо ролі суду у збиранні, перевірці та оцінці доказів у стадії судового розгляду, зокрема, при вирішенні питань про виключення недопустимих доказів, про витребування нових доказів, про діяльність суду в умовах недостатньої кількості наданих сторонами доказів.

Автором доведено, що повноваження суду щодо організації процесу дослідження доказів викладені в законі недостатньо вдало. Фактично у КПК України визнано право суду на збирання додаткових доказів під час дослідження доказів, наявних у справі. Якби законодавець намагався цілком позбавити суд таких повноважень, тобто виключити активність суду у збиранні та дослідженні доказів, то мабуть він закріпив би положення про те, що під час судового слідства усі судові дії проводяться лише за клопотанням сторін. На думку автора, сама можливість проведення у суді судом ряду дій по перевірці доказів не повинна викликати заперечень. Однак, варто було б прямо зазначити про те, що активність суду по їх проведенню можлива лише тоді, коли відсутні ініціатива сторін і коли цього вимагають інтереси правосуддя, тобто коли без відповідних даних суд на має можливості прийняти законне і обґрунтоване рішення.

Дії, що вчиняються в межах судового слідства, мають за мету перевірку та дослідження доказового матеріалу, представленого в судове засідання. Таким чином, активність суду в дослідженні доказів у судовому засіданні повинна мати субсидіарний характер і проявлятись лише тоді, коли вичерпана активність сторін. На думку автора, право суду перевіряти, досліджувати надані в судове засідання докази, уточнювати для себе ті питання, що викликають у суду сумніви, після того, як буде вичерпана активність сторін, є таким, що відповідає його функціям у кримінальному судочинстві і не суперечить принципу змагальності.

Обґрунтовано, що у КПК повинен бути закріплений такий порядок, при якому суд буде здійснювати повноваження щодо обмеження сторін у наданні доказів за їх клопотаннями. Кінцеву оцінку доказів з точки зору їх належності, допустимості, достовірності і достатності повинен дати суд, і на їх основі постановити судове рішення.

У підрозділі 3.2. «Перевірка та оцінка доказів судом при апеляційному розгляді кримінальної справи» на підставі аналізу і дослідження правової природи апеляційного провадження, дисертант робить висновок про те, що процедура перегляду судових рішень в апеляційній інстанції не дозволяє вищестоящому суду обмежитись перевіркою правильності застосування правових норм, а зобов'язує дослідити, співставити і оцінити факти та докази, що оспорюються в апеляціях. Це необхідно для того, щоб можна було встановити, наскільки висновки суду першої інстанції обґрунтовані матеріалами справи, чи відповідають вони встановленим фактам, тобто суд апеляційної інстанції повинен вирішити, чи є правильним вирок (або інше судове рішення) по суті.

Завдання доказування у вищестоящому суді полягають у тому, щоб на підставі наявних у справі та додаткового поданих сторонами матеріалів, проаналізувати та оцінити процес доказування, що відбувався у суді першої інстанції, а також його результати і на цій основі визначити, наскільки повно досліджені судом фактичні обставини справи, чи дотримані при цьому вимоги закону та права і законні інтереси осіб, чи дозволяють зібрані докази дійти висновків, що викладені у вироку, тобто, чи правильно оцінені докази судом першої інстанції.

Автор приділив значну увагу дослідженню правових властивостей вироку (іншого судового рішення) - законності, обґрунтованості, справедливості, що дозволило сформулювати пропозиції по удосконаленню ряду норм чинного КПК України.

Дисертантом встановлено, що особливості оцінки доказів судом апеляційної інстанції обумовлені тим, що ці докази вже були оцінені судом першої інстанції. Вищестоящий суд здійснює не тільки повторну оцінку доказів, а й переоцінку висновків суду першої інстанції. Якщо предметом дослідження суду першої інстанції є суть кримінальної справи, тобто наявність чи відсутність події злочину, вини обвинуваченого у його вчиненні та ін., то предметом дослідження вищестоящого суду є законність, обґрунтованість і справедливість судового рішення. Таким чином, предмет дослідження в суді апеляційної інстанції є більш широким, ніж в суді першої інстанції.

ВИСНОВКИ

У висновках дисертації на основі проведеного узагальнення і систематизації наукових уявлень про суд як суб'єкт доказування в кримінальному процесі сформульовано наукові положення та рекомендації, що відповідають вимогам наукової новизни, мають значення для науки й практики, зокрема:

1. Доказування у кримінальному процесі є особливим видом кримінально-процесуального пізнання, що може бути визначене як діяльність судді, прокурора, слідчого, начальника слідчого відділу, органу дізнання, особи, яка провадить дізнання, інших уповноважених кримінально-процесуальним законом суб'єктів, основу якої складають практичні дії та логіко-аналітичні операції щодо формування, перевірки і оцінки доказів для обґрунтування й мотивування відповідних процесуальних рішень з метою встановлення істини у кримінальній справі та вирішення завдань кримінального судочинства.

2. Суд у процесі доказування є повноцінним суб'єктом доказування, а не пасивним органом констатації певних юридичних фактів. Суд бере участь в межах своєї компетенції на всіх етапах доказування: формуванні, перевірці та оцінці доказів.

3. Правові межі пізнавальної діяльності суду при розгляді кримінальної справи по суті визначаються обвинуваченням, сформульованим в обвинувальному висновку та в скарзі потерпілого у справі приватного обвинувачення, а при розгляді в апеляційній та касаційній інстанціях - межами апеляційного та касаційного оскарження.

4. Інститут судового контролю по оскарженню до суду дій і рішень посадових осіб, що ведуть процес, у кримінальному судочинстві України є реалізацією гарантій, передбачених міжнародними актами та Конституцією України. Досліджено доказову діяльність судді при розгляді скарг на постанови про відмову в порушенні кримінальної справи; про порушення кримінальної справи стосовно певної особи; затримання підозрюваного; про закриття кримінальної справи.

5. Доведено, що у випадках, коли особа звернулася зі скаргою до суду, вона має право брати участь у судовому розгляді своєї скарги і отримати копію постанови судді за результатами такого розгляду, що надасть цим особам реалізувати право на апеляційне оскарження. Сформульовано пропозиції щодо удосконалення порядку судового розгляду скарг на ці дії та рішення. Проаналізовано підстави та умови, що впливають на прийняття законних та обґрунтованих рішень по скаргах учасників процесу на стадії порушення кримінальної справи і досудового розслідування.

6. Особливості перевірки та оцінки доказів судом апеляційної інстанції обумовлені тим, що ці докази вже були оцінені судом першої інстанції. Вищестоящий суд здійснює не тільки повторну оцінку доказів, а й переоцінку висновків суду першої інстанції. Якщо предметом дослідження суду першої інстанції є суть кримінальної справи, тобто наявність чи відсутність події злочину, вини обвинуваченого у його вчиненні та ін., то предметом дослідження вищестоящого суду є законність, обґрунтованість і справедливість судового рішення. Таким чином, предмет дослідження в суді апеляційної інстанції є більш широким, ніж в суді першої інстанції.

7. Запропоновано зміни до кримінально-процесуального законодавства: щодо підстав відводу судді, який вирішує питання в порядку судового контролю (ст. 101 проекту); щодо надання підозрюваному і його захиснику можливості оскарження рішення про продовження затримання на строк до 10 діб в апеляційному порядку (ч. 8 ст. 165²); щодо надання можливості зацікавленим особам, які подають скаргу на постанову про закриття кримінальної справи, за їх бажанням, права на ознайомлення з усіма матеріалами закритої кримінальної справи (ч. 3 ст. 214); щодо доповнення КПК підставами для скасування постанови про закриття справи (ст. 236⁶).

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Корсун В. Я. Судовий контроль у досудових стадіях кримінального процесу / В. Я. Корсун // Підприємництво, господарство і право. - 2010. - № 10. - С. 163-167.

2. Корсун В. Я. Судове оскарження дій та рішень органів досудового розслідування / В. Я. Корсун // Підприємництво, господарство і право. - 2010. - № 11. - С. 146-149.

3. Корсун В. Я. Про участь суду у збиранні доказів при розгляді кримінальної справи в першій інстанції / В. Я. Корсун // Підприємництво, господарство і право. - 2010. - № 12. - С. 166-169.

4. Корсун В. Я. Про трансформацію поглядів на роль суду у збиранні доказів / В. Я. Корсун // Імперативи розвитку юридичної та безпекової науки : матеріали науково-практичної конференції (м. Київ, 15 квітня 2010 р.). - К. : ФОП Ліпкан О. С., 2010. - С. 75-76.

5. Корсун В. Я. Види судового контролю у досудових стадіях кримінального процесу / В. Я. Корсун // Імперативи розвитку юридичної та безпекової науки : матеріали науково-практичної конференції (м. Київ, 24 серпня 2010 р.). - К. : ФОП Ліпкан О. С., 2010. - С. 19-21.

6. Корсун В.Я. Перевірка та оцінка доказів судом при наданні згоди на обмеження конституційних прав і свобод особи/ В. Я. Корсун // Імперативи розвитку юридичної та безпекової науки : матеріали круглого столу «Проблеми реформування кримінально-процесуального законодавства України на сучасному етапі» (м. Київ, 25 травня 2011 р.). - К. : ФОП Ліпкан О. С., 2011. - С. 190-192.

АНОТАЦІЯ

Корсун В.Я. Суд як суб'єкт кримінально-процесуального доказування. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність. - Національна академія внутрішніх справ, Київ, 2011.

Дисертація присвячена узагальненню, систематизації та поглибленню розвитку наукових уявлень про суд як суб'єкт доказування в кримінальному процесі; обґрунтуванню необхідності розширення його повноважень у збиранні доказів, визначенню меж його участі в кримінально-процесуальному доказуванні та розробленні на цій основі рекомендацій і пропозицій щодо вдосконалення правового статусу суду та його діяльності при здійсненні правосуддя і судового контролю в кримінальному судочинстві. Визначено, що доказування у кримінальному процесі є особливим видом кримінально-процесуального пізнання, що може бути визначене як діяльність судді, прокурора, слідчого, начальника слідчого відділу, органу дізнання, особи, яка провадить дізнання, інших уповноважених кримінально-процесуальним законом суб'єктів, основу якої складають практичні дії та логіко-аналітичні операції щодо формування, перевірки і оцінки доказів для обґрунтування і мотивування відповідних процесуальних рішень з метою встановлення істини у кримінальній справі та вирішення завдань кримінального судочинства. Розкриті повноваження суду як суб'єкта доказування при наданні згоди на обмеження конституційних прав і свобод особи, розгляді скарг на дії та рішення органів дізнання, слідчого, прокурора, при апеляційному розгляді кримінальної справи.

Ключові слова: докази, кримінально-процесуальне доказування, суб'єкти доказування, суд, судовий контроль.

АННОТАЦИЯ

Корсун В.Я. Суд как субъект уголовно-процессуального доказывания. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.09 - уголовный процесс и криминалистика; судебная экспертиза; оперативно-розыскная деятельность. - Национальная академия внутренних дел, Киев, 2011.

Диссертация является комплексным монографическим исследованием, в котором рассмотрен комплекс актуальных правовых, теоретических и практических проблем принятия и обоснования процессуальных решений судьи в порядке судебного контроля в досудебных стадиях уголовного процесса.

Осуществлен сравнительно-правовой анализ возникновения и развития института судебного контроля в уголовном процессе, раскрыты его сущность, качества решений органов расследования, которые являются объектом судебного контроля, исследованы правовая природа, классификация и механизм принятия судьёй решений в стадиях возбуждения уголовного дела и досудебного расследования. Решения, которые принимаются судьей в порядке судебного контроля по их характеру и назначению разделяются на два вида судебного контроля - предупредительного и последующего. Предупредительный контроль за решениями органов расследования осуществляется до их реализации и лишь на основе судебного решения. Последующий контроль осуществляется в отношении конкретных реализованных решений и действий органов расследования по жалобам лиц, чьи интересы затрагиваются такими решениями и действиями.

Рассмотрены правовые качества и порядок принятия решений судьи по представлениям органов расследования (о применении меры пресечения - взятие под стражу, о продлении срока содержания под стражей, о производстве следственных действий, ограничивающих конституционные права участников процесса, об отстранении защитника от участия в деле), которые принимаются на основании представлений органов расследования, а также решений судьи по жалобам участников процесса (на постановление об отказе в возбуждении уголовного дела и возбуждении уголовного дела в отношении конкретного лица, о задержании лица, об отказе в применении мер безопасности или их отмене, о прекращении уголовного дела).

Обосновано, что процессуальная форма решений органов досудебного расследования должна быть четко определена в законе. Статья 130 УПК Украины предусматривает форму решения следователя и прокурора в виде постановления, которые являются обязательными для исполнения всеми гражданами, должностными лицами и органами. Решения, с которыми следователь и прокурор обращаются в суд в порядке судебного контроля, имеют промежуточное значение, а окончательное решение принимает судья, после чего оно приобретает обязательность исполнения. Поэтому предлагается все решения следователя и прокурора, с которыми они обращаются в суд и которые существенно ограничивают права граждан, выражать в представлении, форма которого должна быть предусмотрена законом.

Исследован механизм принятия решений в порядке судебного контроля, который образуется на основе судейского познания, обусловленного спецификой досудебного расследования и внутреннего убеждения судьи. Эта специфика выражается в необходимости принятия решений, как правило, в условиях дефицита времени, ограниченности информации и на основе фактических данных, которые получены не лично судьёй, а иными субъектами доказывания. Поэтому при проверке представленных доказательств определяется их допустимость и достаточность.

В диссертационном исследовании обосновано, что законность решений судьи в досудебном производстве зависит от соблюдения соответствующей процедуры и оснований принятия таких решений, а обоснованность должна ссылаться на доказательства, которыми судья мотивирует принятие того или иного решения. Поэтому в постановлении судьи обязательно должны быть ссылки на соответствующие фактические данные, собранные органами расследования и представленные стороной защиты.

Внесены научно обоснованные предложения по усовершенствованию действующего уголовно-процессуального законодательства и разработке нового УПК Украины.

Ключевые слова: доказательства, уголовно-процессуальное доказывание, субъекты доказывания, суд, судебный контроль.

SUMMARY

Korsun V.I. Court as the subject criminally-remedial prove. - Manuscript.

...