Міжнародно-правова регламентація взаємовідносин Європейського Союзу з державами-членами (проблематика модифікації державного суверенітету в умовах євроінтеграції)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми дослідження. Проблема державного суверенітету завжди була в центрі уваги філософів, істориків, політологів, теоретиків права та набула значної актуальності після хвилі становлення нових незалежних держав по закінченню Другої світової війни та процесу деколонізації через реалізацію одного з головних принципів міжнародного права - права націй на самовизначення. Актуальність дослідження цієї проблеми обумовлювалася тим, що суверенітет втілюється в різних формах, його реалізація пов'язана з багатьма чинниками зовнішнього та внутрішнього, об'єктивного та суб'єктивного характеру. Теорія і практика суверенітету, в свою чергу, суттєво впливає на інші політико-правові явища, насамперед, і на процеси інтеграції, призводить до їхньої трансформації, модифікації, обмеження. Це потребує ґрунтовних досліджень поняття і сутності суверенітету, його ознак та форм реалізації, місця і значення у системі політичних та юридичних категорій.

Певної гостроти проблемі збереження державного суверенітету надали процеси глобалізації та інтеграції, зокрема європейської, що призводять до поступового зникнення економічних, правових, політичних та навіть територіальних бар'єрів між державами та об'єктивують необхідність переосмислення концепції суверенітету, особливо для держав-членів Європейського Союзу (далі - ЄС). Через це виникає багато точок зору, згідно з якими державний суверенітет втратив своє значення та роль у житті міжнародного співтовариства, а також такі, що посилення наддержавних рис у рамках систем міжнародних організацій загрожує незалежності та самостійності держав.

ЄС дійсно є унікальним об'єднанням держав, що виникло в результаті розвитку економічної, політичної та правової інтеграції на Європейському континенті. За своїми цілями та правовою структурою воно не має аналогів у міжнародному співтоваристві. Унікальність ЄС виявляється у посиленні його наднаціональних рис, що не може не позначитися на державному суверенітеті його держав-членів і обумовлює актуальність цього дослідження.

Занепокоєння держав-членів викликають спроби реформувати ЄС у федерацію, розширення сфер компетенції Союзу, що підтверджує провал прийняття Конституції для об'єднаної Європи та складності у ратифікації Лісабонського договору про внесення змін до Договору про ЄС та Договору про заснування Європейського співтовариства (далі - Лісабонський договір).

Розходження точок зору щодо майбутнього ЄС серед держав-членів позначається на становищі держав-кандидатів на вступ та країн, що проголосили своєю метою вступ до європейської спільноти, зокрема України. Отже, від самого початку свого існування це об'єднання надавало великого значення співробітництву з іншими суб'єктами міжнародного права, особливо в економічній сфері. Поступово це співробітництво набуло досить розвинутих форм: асоціації, спільних програм та ініціатив. Це співробітництво, зазвичай, ґрунтується на міжнародних договорах ЄС з суб'єктами міжнародного права, які здебільшого приписують його партнерам певні дії, зокрема у сфері сприйняття acquis communautaire, що вимагає внесення змін до національного законодавства держав та суттєво впливає на їхній суверенітет.

З приводу цього дане дослідження є актуальним і для України, зважаючи на її європейські прагнення та проголошення європейської інтеграції одним із головних напрямів та завдань її зовнішньої політики. Тому важливим завданням для України є приведення національного законодавства у відповідність до права ЄС, що зумовлює реформування правової системи країни на основі принципів та стандартів, що утвердилися на загальноєвропейському рівні на основі сучасного демократичного міжнародного права в результаті діяльності європейських регіональних міжнародних організацій.

Важливість процесів європейської інтеграції, актуальність збереження державного суверенітету держав-членів ЄС та його майбутніх членів пов'язане з реформуванням Союзу та необхідністю гармонізації законодавства із правовими нормами ЄС зокрема, та європейської інтеграції загалом, обумовлюють необхідність повного і всебічного дослідження цих проблем як у практично-прикладному, так і в загальнотеоретичному аспектах.

Мета й завдання дослідження. Мета дисертації обумовлена актуальністю та ступенем розробленості обраної теми і полягає у дослідженні природи суверенітету, ґенези і становлення його концепцій, модифікації концепції „державного суверенітету”, яка обумовлена глобалізаційними та інтеграційними процесами в світі, насамперед у рамках ЄС. У дисертації також висвітлюється проблема збереження державного суверенітету держав-кандидатів на вступ та країн-партнерів ЄС в рамках спільних ініціатив, асоціацій, програм тощо.

Відповідно до поставленої мети в роботі зосереджується увага на вирішенні таких завдань:

- виявити основні напрями розвитку ідеї суверенітету за умов світових процесів глобалізації та інтеграції;

- розкрити зміст первинних та сучасних концепцій суверенітету;

- на основі виявлених закономірностей розвитку ідеї суверенітету розробити та сформулювати універсальну дефініцію „суверенітет держави”;

- виявити найбільш суттєві фактори, що визначають сучасне розуміння державного суверенітету та впливають на його реалізацію;

- проаналізувати процес формування ЄС та особливості його функціонування;

- з'ясувати природу і принципи формування та функціонування правової системи ЄС;

- визначити правову природу ЄС та спробувати спрогнозувати варіанти його подальшого розвитку;

- спрогнозувати тенденції розвитку державного суверенітету в умовах все більшої політизації ЄС, враховуючи притаманну йому наднаціональність;

- визначити головні види співробітництва ЄС з суб'єктами міжнародного права, зокрема з державами-кандидатами на вступ і тими, що проголосили євроінтеграцію своїм прагненням;

- дослідити правову природу інституту асоціації у праві ЄС та його вплив на державний суверенітет асоційованих країн;

- вивчити правові механізми регулювання відносин ЄС з асоційованими країнами, країнами-партнерами;

- дати характеристику організаційно-правових засад співробітництва України з ЄС;

- розкрити теоретико-правові проблеми адаптації законодавства України до законодавства ЄС.

1. Суверенітет

Вказується, що з розвитком демократії державний суверенітет починає розглядатися як вторинний, похідний від суверенітету народу, а розуміння державного суверенітету поступово трансформується в напрямку його все більшої юридизації. Дослідження характерних рис та ознак суверенітету, дає змогу зробити висновок про те, що ототожнення поняття „суверенітет” із сукупністю певних прав є хибним, отже суверенітет не складається з прав, а є основою прав та ґрунтується на праві, виражає і характер здійснення цих прав. Хоча наявності цих прав ще недостатньо для утворення суверенітету, ці права може мати і несуверенна держава. Специфічною для суверенних держав є, перш за все, повнота цих прав. А оскільки суверенітет не тотожний суверенним правам, то слід говорити не про обмеження або поступку частини суверенітету, а про делегування державою частини своїх суверенних прав або права на реалізацію цих прав.

Встановлено, що суверенітет - це політичний і юридичний принцип, який визначає як відносини між державою і громадянами (суверенітет в державному праві), так і відносини між державами та їх об'єднаннями (суверенітет у міжнародному праві). У обох випадках суверенітет виражає верховенство і незалежність держави. Тому не доцільним є розрізняння внутрішнього і зовнішнього суверенітету, що притаманне більш політологічній, а не юридичній науці і часто є спробою замінити визнані правові інститути, отже на даному етапі в юридичній літературі визнається існування державного суверенітету, суверенітету нації або народу, хоча саме правове значення має лише державний суверенітет. Суверенітет є невід'ємним атрибутом держави, основою ефективної реалізації її багатогранних функцій. Державний суверенітет не є абсолютною та абстрактною категорією, він ґрунтується на наявності таких ознак, як єдність влади, незалежність, монополізація владного примусу, верховенство держави, необмеженість державної влади, зовнішня незалежність.

Автор зазначає, що із активним розвитком міжнародного права, чому сприяє глобалізація, еволюціонує і поняття суверенітету, причому в рамках того ж визначення. Змінюється розуміння та зміст кожного з критеріальних ознак (елементів) цього визначення і стверджувати, що держави сьогодні є такими ж суверенними, як й п'ятдесят років тому, означало б ігнорування дійсності, як і стверджувати й те, що держави втрачають свій суверенітет, вступаючи в союзи та організації і набуваючи нових міжнародних зобов'язань, які поступово звужують простір національного суверенітету. Отже така форма співробітництва і є проявом суверенної волі держави.

Під державним суверенітетом слід розуміти невід'ємний юридичний домінуючий елемент якості влади незалежної держави, яка є: а) необхідною для верховенства влади всередині країни; б) означає її незалежність в міжнародних відносинах; в) наявність усієї повноти законодавчої, виконавчої і судової влади держави на своїй території, виключаючи будь-яку сторонню владу, а також підпорядкування влади держави владі іноземних держав та будь-яких міжнародних організацій та інших суб'єктів у сфері міжнародно-правових відносин, що виникає або зникає в силу явно вираженої або добровільної згоди з боку держави як єдиного соціального та політико-правового організму, що забезпечується сучасним міжнародним правом. Але реалії останніх років, події на Балканах, Іраку наводять на думку, що суверенітет - це невід'ємна властивість державної влади, яка, враховуючи об'єктивну реальність, наділяє її пріоритетним правом визначати свою внутрішню та зовнішню політику, дотримуючись міжнародного права та міжнародно-правових зобов'язань.

Досліджено проблему необхідності перегляду класичної концепції суверенітету під впливом загальносвітових процесів глобалізації та європейської інтеграції, які створили новий правопорядок з елементами наддержавності, що простежується у структурі ЄС.

Зазначається, що прибічники теорії так званого ”відмирання суверенітету” в своїх дослідженнях багато в чому керуються послабленням ролі держави на світовій арені через появу нових впливових акторів. Автор є прихильником позиції, що держава була і залишається вирішальним чинником на політичній арені світу, навіть за умов всеохоплюючої світової глобалізації вона не втрачає свого суверенітету. Саме в його межах вона зберігає суттєві важелі впливу на інших суб'єктів, як національних, так й міжнародних. При створенні будь-яких наднаціональних організацій держави не відмовляються від свого суверенітету на їхню користь, а делегують їм частину своїх владних повноважень. Вказується, що процес міжнародної інтеграції слід розглядати як результат продовження внутрішньої політики держав через відстоювання їхніх національних інтересів у наднаціональних політичних інституціях. При цьому суверенні держави повинні розглядатися як рівноправні учасники будь-якого міжнародного спілкування.

Наголошується, що ставити під сумнів існування державного суверенітету в подальшому через те, що глобалізація та інтеграція роблять кордони між державами більш прозорими, а концепція традиційного державного суверенітету базується на територіальній географії, є неприпустимим. Отже, суверенітет держави ніколи не обмежувався територіальними рамками - можливостями державного суверенітету користувались і користуються громадяни держави, які перебувають за її межами, він поширюється на закордонні представництва держави, її літаки, кораблі та ін. Можна казати, що принцип території застосовувався до певного простору, створеного суверенітетом.

Таким чином, хоча в умовах глобалізації зміст та ознаки суверенітету зазнають значних змін, але наявність у держави суверенітету не повинна ставитися під сумнів, бо він обумовлений міжнародним правом, яке за сучасних умов отримало все більшого поширення і, в свою чергу, ґрунтується на принципі державного суверенітету. Тому, не зважаючи на посилення наднаціональних елементів у міжнародному праві та інтеграційних процесах, які спричиняє глобалізація, каркас концепції державного суверенітету в контексті з іншими принципами міжнародного права залишається незмінним.

2. Суверенітет та європейська інтеграція

Який складається з 3 підрозділів, міститься дослідження правової природи ЄС в контексті суверенітету його держав-членів, форм прояву державного суверенітету в ЄС та аналіз Лісабонського договору в контексті відображення проблематики суверенітету в ЄС.

Містить дослідження основних етапів створення та розвитку Європейських співтовариств, еволюції їх установчих документів, що складають невід'ємну частину права ЄС. Тут наведена характеристика джерел права ЄС, зазначається необхідність розрізнення таких понять, як „європейське право”, „право Європейських співтовариств” та „право Європейського Союзу”, які є різними за змістом, тому під європейським правом автором розуміється та розглядається право, яке виникло під впливом європейської інтеграції в рамках ЄС.

Наголошується на складності визначення правової природи ЄС, отже Договір про ЄС не містить статей про правосуб'єктність Союзу та не надає ЄС статусу юридичної особи. Хоча фактично ЄС є регіональною міжнародною організацією і таким чином суб'єктом міжнародного права: з кінця 1990-х документи підписуються вже від імені ЄС, а про Співтовариства не згадується. Таким чином, складність структури, як правової (Римські угоди 1957 р. не були відмінені, а увійшли до Маастрихтської угоди 1992 р.), так і фактичної (чотирьохопорна структура ЄС), невизначеність правового статусу ЄС призвели до того, що в юридичній літературі немає єдиної точки зору щодо юридичної природи права ЄС. Однак з прийняттям Лісабонського договору, який наділив ЄС міжнародною правосуб'єктністю, ситуація прояснюється.

Обґрунтовано висновок, що, не дивлячись на різні доктринальні точки зору щодо правової природи ЄС та його права, і, незважаючи на притаманні ЄС федеративні риси, він все ж таки є міжнародною організацією особливого (або наднаціонального) характеру, оскільки, хоча його правопорядок визнано Судом ЄС автономним, цей правопорядок складає особливу частину міжнародного права, отже правова система ЄС значною мірою складається з міжнародно-правових актів, особливо в рамках другої та третьої опор, де держави-члени зберігають свій суверенітет. А право ЄС не являє собою якоїсь окремої галузі національного права поряд з конституційним, адміністративним, цивільним, фінансовим тощо, а виступає в якості особливої самостійної правової системи, що існує поряд з національними правовими системами і системою міжнародно-правовою і відрізняється від них цілою низкою дуже важливих кваліфікаційних рис і особливостей. Серед останніх слід зазначити основні принципи європейської правової системи: наднаціональність, пряму дію норм права ЄС та верховенство права ЄС.

Зазначається, що, не дивлячись на стійку тенденцію, з одного боку, щодо послідовного самообмеження держав-членів ЄС у обсязі здійснюваних ними суверенних прав, а з іншого - набуттям ЄС дедалі більше ознак наддержавного утворення, розмивання змісту державного суверенітету, що відбувається при цьому, держави-учасниці Об'єднання навряд чи втратять свій державний суверенітет. Насправді суверенітет зберігає свій формально-юридичний аспект (політико-правову форму), відбувається лише поступове обмеження матеріальних можливостей його прояву, що виражається в делегуванні державами суверенних прав або права на їх реалізацію ЄС. Обґрунтовано висновок, що наднаціональність не тільки не позбавляє держави суверенітету, а й може існувати лише в рамках міжнародних утворень, у яких складові елементи (держави) повністю не втратили свого суверенітету, оскільки поки держави-члени організації зберігають свій суверенітет, вони мають право вільного виходу з неї, і позбавити державу цього права неможливо, як і відмовитися вони від нього також не можуть, навіть включивши відповідні положення в установчий документ в силу загальноправової презумпції недійсності відмови від потенційної вигоди.

Таким чином, не дивлячись на посилення політичної інтеграції ЄС, що характеризується значною „наднаціоналізацією” його правових актів та рішень і значні кроки в напрямі посилення консолідації та створення федерації чи конфедерації, передачу державами-членами частини своїх суверенних прав в усе більших сферах інституціям Союзу, в ЄС фактично реалізується концепція „спільного” суверенітету, згідно з якою формальний суверенітет розподіляється між інститутами ЄС та урядами держав-членів, але значною мірою він є спільним для них. Враховуючи різні точки зору щодо модифікації суверенітету держав-членів ЄС - такі, наприклад, як те, що передача певних повноважень наднаціональним структурам не означає відмову або звуження суверенних прав через те, що це компенсується надбанням влади в рамках всієї Європи (Ю. Тихоміров, В. Левін), звуження (М. Костенко, Н. Лавренова) та тенденція до зникнення державного суверенітету та перетворення ЄС на конфедерацію (Ґ. Кельзен, Д. Брайерлі), говорити про втрату, навіть у майбутньому, державами-членами свого суверенітету є зарано і є некоректним, отже суверенітет не відокремлений від держави, її волі та політичної влади і гарантується міжнародним правом, а ЄС, хоча й все ж таки є міжнародною організацією, хоча і особливого характеру, основний принцип її „наднаціональності” теж ґрунтується на державному суверенітеті та витікає з нього. Автор вважає, що хоча сфери прояву суверенітету держав-членів ЄС значно звужуються, але навряд чи він зникне, інакше це вже буде інше утворення.

Наголошується на необхідності реформування громіздкої структури ЄС, особливо враховуючи його останні розширення і наводиться порівняльний аналіз проекту Конституції для об'єднаної Європи та Лісабонського договору про реформування ЄС 2007 р. - нормативних документів, які були покликані вирішити три фундаментальні проблеми: - ліквідацію розриву між європейськими інститутами та простими громадянами; - демократичну організацію політичного життя і європейського політичного простору в масштабі розширеної Європи; - перетворення ЄС в фактор стабільності та прогресу в умовах багатополярного світу та надання йому юридичного статусу. Автор особливо наголошуючи в контексті дослідження на наділення ЄС правосуб'єктністю (п. 55 Лісабонського договору), звертає увагу на право держав-членів ЄС вільно залишити Союз відповідно до положень конституції відповідної держави-члена (ст. І-60 Конституції для Європи), що свідчить про збереження суверенітету держав-членів. Цікавим є й те, що Конституція для Європи, як і попередні установчі договори ЄС, не містить жодних положень про так зване асоційоване членство в ЄС. У ст. І-57 у цьому контексті лише вказується на можливість розвитку особливих зв'язків ЄС із сусідніми державами та укладання угод, що „створюють асоціацію, яка передбачає взаємні права й обов'язки, загальні дії й особливі процедури” (ст. ІІІ-324).

Зазначається, що Лісабонський договір про реформування ЄС фактично змінив усі установчі договори ЄС та увів нове обмеження державного суверенітету держав-учасниць і фактично й майбутніх кандидатів на вступ до ЄС. На це вказує введення посади Голови Європейської Ради замість ротаційної системи головування, скасування права вето, розширення повноважень органів ЄС у таких важливих сферах, як оборона, безпека, зовнішні зносини, кримінальне правосуддя, співробітництво у правозахисній сфері, енергетиці, які традиційно завжди відносились до виключної компетенції держави та вважаються суттєвими умовами забезпечення та здійснення нею державного суверенітету.

Крім того, Лісабонський договір вимагає значних поступок з боку як нинішніх членів ЄС, яким фактично доведеться переглянути та модифікувати доктрину національного конституційного права, так і майбутніх його держав-учасниць, яким доведеться змінити свої орієнтири на міжнародній арені та всередині країни, а також поступитися суттєвою часткою своїх суверенних прав.

Вказується, що заснована на правових актах ЄС, до яких додається ще і Лісабонський договір, та висновках Європейського суду, концепція інтеграції ЄС призвела до зміни конституційної концепції суверенітету, коли законодавчі, виконавчі та судові функції держави фактично перейшли за межі країни - до органів ЄС, що зменшує сферу реалізації компетенційних прав національних урядів. Тобто звужуються сфери реалізації державного суверенітету, а сам суверенітет нікуди не зникає, інакше може виникнути утворення з іншою правовою природою.

3. Проблема суверенітету у відносинах Європейського Союзу з третіми країнами

Наголошується та тому, що ЄС є відкритим для нових членів та не виключає певного обмеження, не стільки географічного, оскільки мова йде про імплементацію європейських норм з метою досягнення рівня спроможності політичної інтеграції з ЄС.

Зазначається, що процес вступу до ЄС - є довготривалим та таким, що вимагає від держави-кандидата активізації політичних, економічних і соціальних ресурсів та значних поступок з боку державного суверенітету, враховуючи необхідність прийняття acquis communautaire, який постійно збільшувався та поширювався на все нові сфери співробітництва та інтеграції у зв'язку з розширенням компетенції ЄС. У зв'язку з цим нові кандидати - країни ЦСЄ, стикаються з більш складними в політичному та економічному плані умовами вступу, а їхній державний суверенітет піддається суттєвому випробуванню.

Отже, процес розширення ЄС супроводжувався не тільки економічними, а й політичними проблемами, пов'язаними з необхідністю вироблення єдиних критеріїв вступу, враховуючи нові політичні реалії, що вимагало від ЄС вироблення нової стратегії розширення, яка будувалася на таких критеріях, як: міжнародна безпека, внутрішня стабільність ЄС, підтримка демократії та реформ у регіоні ЦСЄ через формування єдиного європейського політичного простору, геостратегічні переваги. Розширення мало проходити поступово та поетапно, щоб звести до мінімуму негативні наслідки вступу нових країн, що вимагає узгодженості стратегій і позицій країн-членів ЄС. Також, незважаючи на створення в цих країнах відповідних парламентських та урядових структур, покликаних займатися гармонізацією внутрішнього права з правом ЄС, їхня роль фактично обмежувалась ухваленням перекладених національною мовою постанов європейських інтеграційних організацій, що поряд з проблемами політичного та юридичного характеру, об'єктивно вимагало перегляду Основних законів країн та проведення, пов'язаних з цим референдумів, що одразу тягло за собою вельми складну проблему людського фактору. Вказується, що в ці помилки слід урахувати у процесі вступу до ЄС й Україні.

Зазначається, що, згідно з установчими договорами про заснування Європейських Співтовариств та про ЄС, а також практикою Суду ЄС, компетенцією вступати у відносини з іншими суб'єктами міжнародного права до недавнього часу було наділене лише Європейське співтовариство, а не сам ЄС. Головним інструментом зовнішніх зносин ЄС виступає укладання міжнародних угод, які, як правило, тягнуть за собою запозичення з первинного та вторинного права ЄС, або необхідність приведення внутрішнього права третіх країн у відповідність до положень окремих галузей права ЄС.

Однією з найпоширеніших організаційно-правових форм співробітництва ЄС є асоціація, яка регулює відносини останнього не лише з окремими країнами, а й навіть із цілими групами країн окремих регіонів світу. Хоча слід зазначити, що установчі договори про заснування Співтовариств та про ЄС не передбачають інституту „асоційованого членства”, натомість вони включають положення про асоціацію з так званими „заморськими країнами і територіями” та встановлюють можливість укладання спеціальних угод про асоціацію з третіми країнами й міжнародними організаціями, що передбачають „взаємні права та обов'язки, спільні дії та особливі процедури”. У цьому разі мова йде про асоційоване партнерство, що здійснюється через спеціально створені органи (ради, комітети асоціації) і полягає у запровадженні співробітництва сторін у різних галузях, а не асоціацію з метою вступу до ЄС.

Наголошується та тому, що юридична природа асоціації ЄС з третіми країнами є передусім договірною, отже асоційовані партнери ЄС не є учасниками установчих договорів Об'єднання. Юридичне джерело асоціації з ЄС становлять спеціальні міжнародні договори про асоціацію, укладені на підставі ст. 310 Договору про заснування ЄС, яка, слід зауважити, не містить жодних обмежень щодо територіальної належності другої договірної сторони. Отже, асоціюватися з ЄС можуть не лише європейські країни, але на практиці це здається не реальним з точки зору спільних та єдиних кордонів, спільного ринку та релігії.

Отже, крім економічних угод та асоціацій ЄС використовує впровадження різноманітних ініціатив для підтримання відносин з певними групами країн, які залишилися поза Союзом після його останнього розширення (нова концепція „Ширша Європа - Сусідство”, програма „Східне партнерство” тощо). Ці ініціативи та програми передбачають сприйняття країнами-учасницями значної частини acquis communautaire ЄС, що тягне за собою імплементацію цих положень у національне законодавство та звуження у деяких випадках суверенних прав цих країн.

Розглядається нормативно-правова база співробітництва України з ЄС, яка ґрунтується, насамперед на Угоді про партнерство і співробітництво 1994 р. (далі - УПС) та діяльності високих посадових осіб, центральних органів виконавчої влади, які впливають на процес інтеграції України в Європу.

Згідно з УПС та іншими нормативними документами, що регулюють відносини між Україною та ЄС, головною умовою поглиблення співробітництва є адаптація національної правової системи до європейської через гармонізацію законодавства України із правом ЄС, основним джерелом якого є законодавство ЄС.

Зазначається, що процес гармонізації супроводжується низкою проблем, серед яких слід зазначити наступні: великий обсяг законодавства ЄС у кожній із галузей, щодо якої передбачене зближення нормативно-правових джерел, складність у визначенні таких джерел ЄС, до яких необхідно адаптувати свої законодавчі акти у першу чергу; відсутність цілісного законодавчого поля в Україні, низька якість її нормативних актів, їх нефункціональність, декларативність та неадекватність встановлення строків виконання Програми адаптації законодавства України до права ЄС та відсутність ефективного механізму її реалізації; фактична відсутність перекладів актів законодавства ЄС на українську мову та їх нерозповсюдженість серед широкого кола громадськості; низький рівень мовної та професійної юридичної підготовки у галузі європейського права законотворців та у вищих навчальних закладах; відсутність уніфікованого глосарію термінів права ЄС; слабке інформаційне забезпечення процесу адаптації законодавства серед населення, особливо учасників виборчого процесу; невизначеність чітких джерел та принципів фінансування Програми адаптації, тощо.

Разом із тим, аналіз відповідних нормативних документів України і рішень ЄС свідчить про асиметричний характер позиції сторін щодо можливого членства України в ЄС, що зумовлено низкою причин, зокрема довготривалою соціально-економічною кризою, повільним ходом економічних перетворень в Україні, уповільненням темпів адаптації законодавства України до права ЄС, певний скепсис ЄС щодо перспективи набуття Україною статусу асоційованого члена з подальшим вступом до ЄС. Хоча триває переговорний процес про підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, але він переважно стосується лише спрощення візового режиму та створення зони вільної торгівлі. Враховуючи реформування ЄС і пов'язані з цим нові випробування державного суверенітету, Україні слід визначити свою позицію відносно того, чи готова вона поступитися значною часткою своїх суверенних прав на досить жорстких умовах, чи їй слід шукати інший шлях досягнення стабільності.

Висновки

суверенітет міжнародний євроінтеграція глобалізація

У висновках дисертації здійснено теоретичне узагальнення і запропоновано нове вирішення наукового завдання, що полягало у дослідженні природи суверенітету, ґенези і становлення його концепцій, модифікації концепції „державного суверенітету”,обумовлених глобалізаційними та інтеграційними процесами в світі, насамперед у рамках ЄС. У дисертації також висвітлюється проблема збереження державного суверенітету держав-кандидатів на вступ та країн-партнерів ЄС в рамках спільних ініціатив, асоціацій, програм тощо. Головними науковими і практичними результатами цього дослідження є такі узагальнення, висновки та пропозиції:

1. Зважаючи на відсутність компромісу щодо єдиного розуміння суверенітету, державний суверенітет розуміється нами як невід'ємний юридичний домінуючий елемент якості влади незалежної держави, яка є: а) необхідною для верховенства влади всередині країни; б) означає її незалежність в міжнародних відносинах; в) наявність усієї повноти законодавчої, виконавчої і судової влади держави на своїй території, виключаючи будь-яку сторонню владу, а також підпорядкування влади держави владі іноземних держав та будь-яких міжнародних організацій та інших суб'єктів у сфері міжнародно-правових відносин, що виникає або зникає в силу явно вираженої або добровільної згоди з боку держави як єдиного соціального та політико-правового організму, що забезпечується сучасним міжнародним правом. Але, враховуючи реалії останніх років (Косово, Македонія, Ірак), суверенітет - це скоріше невід'ємна властивість влади незалежної держави, яка, враховуючи об'єктивну реальність, наділяє її пріоритетним правом визначати свою внутрішню та зовнішню політику, дотримуючись міжнародного права та зобов'язань.

2. Поняття „суверенітет” не є тотожним сукупності певних прав, оскільки суверенітет не складається з прав, а є основою прав та ґрунтується на праві, виражає і характер здійснення цих прав. Хоча ці права може мати і несуверенна держава, специфічною для суверенних держав є, перш за все, повнота цих прав. Крім того, слід враховувати, що конкретний перелік цих прав не є постійним, а визначається функціями держави на даній історичній стадії розвитку суспільства, змінюючись у залежності від того, як змінюються функції країни і засоби здійснення цих функцій.

3. Під впливом глобалізаційних та інтеграційних процесів змінюється не суверенітет, а його складові, які набувають нових характеристик, водночас втрачаючи дещо старе, а також посідають місце на інших аренах поза межами держави та рамками національної території. Уявлення про суверенітет повинно змінюватися в залежності від якісного зростання взаємозв'язків, обумовлених і глобалізацією, і досвідом європейської інтеграції.

4. Не дивлячись на те, що прибічники теорії так званого „відмирання суверенітету” в своїх дослідженнях багато в чому керуються послабленням ролі держави на світовій арені через появу нових впливових акторів, держава була і залишається вирішальним чинником на політичній арені світу, навіть за умов всеохоплюючої світової глобалізації вона не втрачає свого суверенітету і зберігає суттєві важелі впливу на інших суб'єктів, як національних, так і міжнародних. При створенні будь-яких наднаціональних організацій держави не відмовляються від свого суверенітету на їхню користь, а делегують їм частину своїх владних повноважень. Процес міжнародної інтеграції слід розглядати як результат продовження внутрішньої політики держав через відстоювання їхніх національних інтересів у наднаціональних політичних інституціях. При цьому суверенні держави повинні розглядатися як рівноправні учасники будь-якої міжнародної спільноти.

5. Суверенітет - це політичний і юридичний принцип, який визначає як відносини між державою і громадянами (суверенітет в державному праві), так і відносини між державами та їх об'єднаннями (суверенітет у міжнародному праві). У обох випадках суверенітет виражає верховенство і незалежність держави. Тому недоцільно розрізняти внутрішній і зовнішній суверенітет. Суверенітет є невід'ємним атрибутом держави, але не є абсолютною та абстрактною категорією, він ґрунтується на наявності таких ознак, як єдність влади, незалежність, монополізація владного примусу, верховенство держави, необмеженість державної влади, зовнішня незалежність.

6. Розвиток загального міжнародного та регіонального, зокрема європейського, права, яке ґрунтується на міжнародних принципах, не лише не ставить під сумнів існування у майбутньому державного суверенітету, а й є його запорукою, адже він обумовлений міжнародним правом, яке за сучасних умов набуло все більшого поширення і, в свою чергу, базується та ґрунтується на принципі державного суверенітету.

7. При аналізі діяльності ЄС та його правового здобутку варто мати на увазі, що на сьогодні немає об'єктивних підстав для будь-яких однобічних категоричних висновків щодо визначення форми устрою ЄС. І, незважаючи на притаманні ЄС федеративні риси, ЄС є міжнародною організацією особливого (або наднаціонального) характеру, оскільки, хоча його правопорядок визнано Судом ЄС автономним, він є особливою частиною міжнародного права, отже правова система ЄС значною мірою складається з міжнародно-правових актів, особливо в рамках другої та третьої опор, де держави-члени зберігають свій суверенітет.

8. Не дивлячись на посилення політичної інтеграції Союзу, що характеризується значною „наднаціоналізацією” його правових актів та рішень і значні кроки в напрямку посилення консолідації та створення федерації чи конфедерації, передачу державами-членами частини своїх суверенних прав в усе більших сферах інституціям ЄС (правові форми участі в діяльності ЄС знайшли досить чітке конституційно-правове визначення в документах держав-членів, де передбачено умови делегування чи спільного розподілу владних повноважень між суб'єктами ЄС), в ЄС фактично реалізується концепція „спільного” суверенітету, згідно з якою формальний суверенітет розподіляється між інститутами ЄС та урядами держав-членів, але значною мірою він є спільним для них.

9. Концепція інтеграції ЄС, що заснована на правових актах ЄС, до яких додається ще і Лісабонський договір, та висновках Європейського суду, призвела до зміни конституційної концепції суверенітету, коли законодавчі, виконавчі та судові функції держави фактично відішли за межі країни до органів ЄС, що применшує права національних урядів. Аналіз Лісабонського договору показав, що суверенітет держав-членів ЄС значно звужується, але не зникає і навряд чи зникне у майбутньому, інакше виникне утворення з іншою правовою природою.

10. Орієнтація більшості країн на євроінтеграцію призвела до необхідності напрацювання єдиних критеріїв вступу до ЄС, враховуючи нові політичні реалії, що вимагало від Союзу підготовки нової стратегії розширення, яка будувалася на таких критеріях, як міжнародна безпека, внутрішня стабільність ЄС, підтримка демократії та реформ у регіоні ЦСЄ через формування єдиного європейського політичного простору, геостратегічні переваги; розширення мало проходити поступово та поетапно, щоб звести до мінімуму негативні наслідки вступу нових країн, що вимагає узгодженості стратегій і позицій країн-членів ЄС (Копенгагенські критерії).

11. Оскільки процес вступу до ЄС є дуже складним і нараховує п'ять етапів, не регламентованих у часі, це робить його довготривалим та економічно важким, особливо зважаючи на необхідність прийняття acquis communautaire, який постійно збільшувався та поширювався на все нові сфери співробітництва у зв'язку з розширенням компетенції ЄС. У зв'язку з цим нові кандидати (країни ЦСЄ) стикаються з більш складними в нормативному, політичному та економічному плані умовами вступу, а їхній державний суверенітет піддається суттєвому випробуванню.

12. Загалом реалізація асоційованими країнами ЦСЄ актів ЄС, внесених до Білої книги, зводиться здебільшого до рецепції положень постанов інститутів останнього - незважаючи на створення в цих країнах відповідних парламентських та урядових структур, покликаних займатися гармонізацією внутрішнього права з правом ЄС, їхня роль фактично обмежувалась ухваленням перекладених національною мовою постанов європейських інтеграційних організацій.

13. Запровадження Європейською Комісією перехідного періоду, під час якого здійснюватиметься моніторинг за дотриманням взятих на себе зобов'язань новими членами ЄС після їх приєднання, вимагає певного обмеження участі країн-кандидатів у окремих сферах діяльності Союзу, що іноді призводить до ускладнення механізму прийняття рішень на основі комплексної згоди, яка дає можливість пошуку компромісів між державами, взаємних поступок у різних взаємозалежних сферах діяльності, а також створює додаткові проблеми інституційного характеру. Тобто нові держави-члени повинні сприйняти весь acquis communautaire, дотримуватися стандартів ЄС, але в деяких сферах діяльності Союзу мають підкорятися рішенням, прийнятим без їхньої прямої згоди, оскільки на час їхньої адаптації до права ЄС, їхня участь у цих галузях є обмеженою.

14. Головним інструментом зовнішніх зносин ЄС виступає укладання міжнародних угод, які, як правило, містять у собі запозичення з первинного та вторинного права ЄС, або необхідність приведення внутрішнього права третіх країн у відповідність до положень окремих галузей права ЄС.

15. Однією з найпоширеніших організаційно-правових форм співробітництва ЄС є асоціація, яка регулює відносини останнього не лише з окремими країнами, а й навіть із цілими групами країн окремих регіонів світу. Хоча установчі договори про заснування ЄС та про ЄС не передбачають інституту „асоційованого членства”, натомість вони включають положення про асоціацію з так званими „заморськими країнами і територіями” та встановлюють можливість укладання спеціальних угод про асоціацію з третіми країнами й міжнародними організаціями, що передбачають „взаємні права та обов'язки, спільні дії та особливі процедури”. У цьому випадку мова йде про асоційоване партнерство, що здійснюється через спеціально створені органи (ради, комітети асоціації) і полягає в запровадженні співробітництва сторін у різних галузях, а не асоціацію з метою вступу до ЄС.

16. Юридична природа асоціації ЄС з третіми країнами є передусім договірною, оскільки асоційовані партнери ЄС не є учасниками установчих договорів Об'єднання, а джерелом асоціації виступають спеціальні міжнародні договори про асоціацію, укладені на підставі ст. 310 Договору про заснування ЄС, яка, слід зауважити, не містить жодних обмежень щодо територіальної приналежності другої договірної сторони. Отже, асоціюватися з ЄС можуть не лише європейські країни, але асоціація не обов'язково передбачає членство.

17. Аналіз відповідних документів і рішень України та ЄС свідчить про асиметричний характер позиції сторін щодо можливого членства України в ЄС, що зумовлено низкою причин, зокрема довготривалою соціально-економічною кризою, повільним ходом економічних перетворень в Україні, уповільненням темпів адаптації законодавства України до законодавства ЄС, певний скепсис ЄС щодо перспективи набуття Україною статусу асоційованого члена з подальшим вступом до ЄС.

Література

1. Завадько Ю.С. Державний суверенітет у міжнародному праві: роль та зміст в сучасних умовах / Ю.С. Завадько // Держава і право: збірник наукових праць. Випуск 40. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2008. - №40. - С. 546-552.

2. Завадько Ю.С. Міжнародне право та національне право України: співвідношення та взаємодія / Ю.С. Завадько // Порівняльно-правові дослідження. - Маріуполь: МДГУ, 2008. - №2. - С. 191-196.

3. Хоббі Ю.С. Правовий статус держав-кандидатів на вступ до Європейського Союзу: проблематика суверенітету / Ю.С. Хоббі // Держава і право: збірник наукових праць. Випуск 44. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2009. - С. 614-619.

4. Хоббі Ю.С. Вплив наднаціональності на суверенітет держав-членів Європейського Союзу / Ю.С. Хоббі // Держава і право: збірник наукових праць. Випуск 46. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2009. - С. 555-559.

5. Хоббі Ю.С. Вплив наднаціональності на суверенітет держав-членів Європейського Союзу: проблематика суверенітету / Ю.С. Хоббі // Держава і право: збірник наукових праць. Випуск 47. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2009. - С. 590-595.

6. Хобби Ю.С. Проблема определения правовой природы европейского союза / Ю.С. Хобби // Международное публичное и частное право - 2009. - №3. - C. 28-30.

7. Завадько Ю.С. Державний суверенітет в умовах глобалізації / Ю.С. Завадько // Українська державність: історія і сучасність: ІV Всеукр. наук-практич. конф. для студентів і молодих науковців, 30 лист. 2007 р.: тези допов. / Під ред. К.В. Балабанова. У 2-х частинах. - Маріуполь: МДГУ, 2007. - Ч.2. - С. 105-107.

Размещено на Allbest.ru