Правовий режим: поняття, особливості, різновиди

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет «юридична академія України імені Ярослава Мудрого»

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Спеціальність 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень

Правовий режим: поняття, особливості, різновиди

Соколова Ірина Олександрівна

Харків - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі теорії держави і права Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий керівник доктор юридичних наук, професор, Петришин Олександр Віталійович, Національна академія правових наук України, перший віце-президент, академік Національної академії правових наук України.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Лемак Василь Васильович, Ужгородський національний університет, завідувач кафедри теорії та історії держави і права, член-кореспондент Національної академії правових наук України;

кандидат юридичних наук, доцент Бобровник Світлана Василівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри теорії та історії держави і права.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.Г. Данильян

Анотація

правовий режим юридичний

Соколова І.О. Правовий режим: поняття, особливості, різновиди. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. - Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». - Харків, 2011.

Дисертація присвячена дослідженню питання про місце та роль правового режиму у механізмі правового регулювання суспільних відносин, визначенню загальнотеоретичного поняття правового режиму та характеристиці його ознак, аналізу співвідношення поняття правового режиму із суміжними категоріями: управління, державна влада, політичний та соціальний режим, механізм правового регулювання, правовий стан, система права, характеристиці структури правового режиму та її складових, висвітленню специфіки та особливостей правового режиму як критерію поділу системи права на галузі права, проведенню розгалуженої в межах загальнотеоретичного дослідження класифікації видів правового режиму, загальній характеристиці публічно-правового та приватноправового режимів.

Ключові слова: правовий режим, структура правового режиму, правові засоби, способи правового регулювання, методи правового регулювання, типи правового регулювання, система права, публічно-правовий режим, приватноправовий режим.

Аннотация

Соколова И.А. Правовой режим: понятие, особенности, виды. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01 - теория и история государства и права; история политических и правовых учений. - Национальный университет «Юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого». - Харьков, 2011.

Диссертация посвящена исследованию вопроса о месте и роли правового режима в механизме правового регулирования общественных отношений, определению общетеоретического понятия правового режима и характеристике его признаков, анализу соотношения понятия правового режима со смежными категориями: управление, государственная власть, политический и социальный режим, механизм правового регулирования, правовое положение, система права, характеристике структуры правового режима и его компонентов, освещению специфики и особенностей правового режима как критерия дифференциации системы права, проведению разветвлённой в пределах общетеоретического исследования классификации видов правового режима, общей характеристике публично-правового и частноправового режимов.

Результатом проведенного исследования стали следующие положения: 1) юридический подход к пониманию содержания правового режима отражает специфику регулятивного влияния права на общественные отношения, устанавливая с помощью разных правовых средств особый порядок регулирования определенного вида деятельности субъектов; 2) специфика правового режима как разновидности социального состоит в том, что он основан на праве - создается, закрепляется, регулируется правовыми нормами; 3) правовой режим характеризуется не только средствами правового регулирования, но и определенной его направленностью, мерой его благоприятности или неблагоприятности для интересов субъектов права; 4) правовой режим выражает прежде всего степень жесткости регулирования общественных отношений, наличие определенных ограничений или льгот, допустимый уровень активности субъектов, пределы их правовой самостоятельности; 5) для публично-правового режима характерны следующие основные признаки: (а) субъект принятия обязательных решений не связан согласием стороны, которой они адресованы; (б) строгая связанность субъектов публичного права законами, когда сфера их деятельности четко очерчена правовыми рамками; (в) для правового регулирования в публичной сфере характерно обязывание, которое может иметь характер общей нормативной ориентации или конкретного предписания; (г) императивный метод регулирования, который является составной частью публично-правового режима, часто выражается в запрете каких-либо действий; 6) характерными чертами частноправового режима являются следующие: (а) приоритет интересов отдельной (частной) личности; (б) юридическое равенство участников соответствующих отношений; (в) инициатива субъектов относительно установления правовой связи между собой; (г) уполномочивающий характер правовых норм; (д) преимущественно исковой порядок защиты интересов субъектов в суде.

Ключевые слова: правовой режим, структура правового режима, правовые средства, способы правового регулирования, методы правового регулирования, типы правового регулирования, система права, публично-правовой режим, частноправовой режим.

Annotation

Sokolova I. Legal regime: concept, features, kinds. - Manuscript.

Dissertation on reception of a scientific degree of the candidate of jurisprudence on a speciality 12.00.01. - Theory and history of state and law; history of political and legal doctrines. - National university «Legal academy of Ukraine named of Yaroslav Mudriy». - Kharkov, 2011.

The dissertation is devoted to a research of a question of a legal regime place and role in the mechanism of legal regulation of public relations, to definition of general-theoretical concept of a legal regime and the characteristic of its signs, the analysis of a parity of concept of a legal regime with adjacent categories: management, the government, a political and social mode, the mechanism of legal regulation, a legal status, system or law, to the characteristic of structure of a legal regime and its components, illumination of specificity and features of a legal regime as criterion of division of system of law, to carrying out of the classification of kinds of a legal regime branched out within the limits of general-theoretical research, general characteristic publicly-legal and private-legal modes.

Keywords: legal regime, legal regime structure, legal means, ways of legal regulation, methods of legal regulation, types of legal regulation, system of law, publicly-legal regime, private-legal mode.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Сьогодні в Україні відбуваються динамічні соціально-економічні, політичні, культурні, національні, демографічні, інформаційні та інші процеси, які вирішальним чином позначаються на змінах у правовій сфері. Слідом за змінами в характері суспільних відносин модифікується й юридична форма, усі її складники. Одним із найбільш складних і найменш досліджених виступає такий елемент цієї форми, як правовий режим.

Указані умови вимагають оновлених правових режимів, зв'язаних з реформуванням державних інститутів, з появою незвичних для національної правової системи суб'єктів і об'єктів права, становленням приватного права, правовою регламентацією підприємницької діяльності, переорієнтацією на досконаліші методи правового регламентування, зміною пріоритетів у системі юридичних засобів і цінностей .

Зміна, корегування або заміна тих чи інших режимів пов'язані із процесами демократизації суспільного життя, удосконаленням системи державного управління, посиленням механізмів захисту прав громадян, необхідністю приведення законодавства відповідно до потреб міжнародних стандартів.

В останній час правовий режим виступає однією з найбільш вживаних категорій юридичної науки. Вона широко використовується у законодавчих актах України та набуває через це нормативного значення. Наукові розробки, з'ясування особливостей юридичного регулювання певної ділянки діяльності, особливо за умов якщо ця діяльність має чітко визначений об'єкт, здійснюються у контексті вивчення правового режиму даного об'єкта чи виду діяльності.

За часів незалежності українська юридична наука поповнилася дослідженнями, які присвячені вивченню правових режимів тих чи інших об'єктів, суб'єктів права або окремих видів суспільних відносин, що виступають предметом регулювання відповідних галузей чи інститутів права.

Проблемі правового режиму приділяли увагу відомі вчені теоретики права, зокрема, С.С. Алексєєв, М.І. Байтін, Д.М. Бахрах, Б.Я. Бляхман, В.В. Борисов, В.М. Горшеньов, В.Б. Ісаков, А.М. Колодій, О.Д. Крупчан, П.В. Косминіна, В.В. Липень, О.В. Малько, М.І. Матузов, Л.О. Морозова, С.П. Погребняк, П.М. Рабінович, О.С. Родіонов, І.С. Самощенко, Р.Б. Сивий, О.Ф. Скакун, Ю.О. Тихомиров, Є.О. Харитонов, Е.Ф. Шамсумова та інші автори. Окремі аспекти проблематики правового режиму проаналізовано в працях українських учених, зокрема, в роботах Ю.Є. Атаманової, С.В. Бобровник, І.В. Жилінкової, Н.С. Кузнєцової, В.В. Лемака, В.Я. Настюка, С.М. Олейнікова, Н.М. Оніщенко, Н.М. Пархоменко, А.С. Спаського, Л.В. Таран, Л.В. Томаш, Я.М. Шевченко, Ю.С. Шемшученка, В.Я. Яроцького та інших.

Проте, слід визнати, що категорія правового режиму на сьогодні залишається малодослідженою на загальнотеоретичному рівні. Фактично відсутні комплексні монографічні дослідження цього поняття, які б дозволили сформувати загальноприйняте визначення правового режиму, розкрити його зміст, структуру, особливості та різновиди, й виступили б єдиною узгодженою методологічною базою галузевих досліджень.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане на кафедрі теорії держави і права Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого» в межах комплексної програми наукової діяльності № 0106U002283 «Загальнотеоретичні проблеми правотворення та правозастосування в умовах формування правової держави». Тема дисертації затверджена Вченою радою Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», протокол № 4 від 21.12.2007 р.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі опрацювання існуючих наукових підходів до дослідження дефініції «правовий режим», різних галузей чинного законодавства розкрити сутність і зміст правового режиму як одного з ключових понять правової науки та юридичної практики, обґрунтувати власні позиції щодо визначення особливостей його юридичної природи та конструкції, надати розгалужену класифікацію правових режимів.

Для досягнення визначеної мети в дисертації поставлені наступні завдання:

- уточнити місце та роль правового режиму в механізмі правового регулювання суспільних відносин;

- визначити загальнотеоретичне поняття правового режиму та охарактеризувати його ознаки;

- проаналізувати співвідношення категорії «правовий режим» із суміжними: «управління», «державна влада», «політичний режим», «соціальний режим», «механізм правового регулювання», «правовий стан», «система права»;

- охарактеризувати структуру правового режиму та її складники;

- відобразити його специфіку та особливості як критерію поділу системи права на галузі;

- провести розгалужену в межах загальнотеоретичного дослідження класифікацію видів правового режиму;

- надати загальну характеристику публічно-правового режиму;

- навести загальну характеристику приватноправового режиму.

Об'єктом дослідження є комплекс суспільних відносин, пов'язаних із функціонуванням правового режиму як складного явища в різних сферах їх правового регулювання.

Предметом дослідження є теоретичне визначення поняття правового режиму, його зміст і види, складові його юридичної структури.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є система наукових методів, які застосовуються в комплексі для вирішення його завдань і досягнення мети. Так, діалектичний метод знайшов своє застосування при визначенні природи правового режиму, висвітленні його особливостей. За допомогою логічного проаналізовано властивості правового режиму, сформовано його поняття, а також визначена структура та її складники. Системний дозволив провести класифікацію правових режимів, дослідити зв'язок між різними його видами. Історичний застосовувався для розкриття динаміки й тенденцій розвитку правового режиму як складного правового явища. Герменевтичний використовувався при дослідженні законодавства, яке закріплює правові режими щодо впорядкування різних сфер і галузей суспільних відносин.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в ньому вперше у вітчизняній юридичній науці здійснено комплексний загальнотеоретичний аналіз правового режиму як однієї з вузлових категорій теорії права та механізму правової регламентації, його структури та видів, обґрунтовано низку концептуальних понять, теоретичних положень і висновків щодо використання вказаної категорії з метою вдосконалення правового регулювання суспільних відносин, підвищення його ефективності та якості. Результати проведеного дослідження знайшли своє відображення у таких нових положеннях, що виносяться на захист:

уперше:

обґрунтовано юридичний підхід до розуміння змісту правового режиму, який відображає специфіку регулятивного впливу на соціальні відносини, що підлягають правовій регламентації, встановлюючи за допомогою юридичних засобів особливий порядок регулювання певного виду діяльності суб'єктів права.

розроблено авторський підхід до визначення поняття «правовий режим» та характеристики його суттєвих ознак;

акцентується на дослідженні правового режиму як правової форми певних суспільних відносин, яка покликана сприяти найефективнішому використанню всього арсеналу правових засобів;

правовий режим досліджується не лише як юридична характеристика, порядку правового регулювання певних суспільних відносин, позаяк він виражається не тільки в методах правової регламентації, а й в особливому статусі відносин, що становлять предмет правового регулювання;

обґрунтовано погляд на юридичну конструкцію правового режиму як таку, що включає в себе однорідні правові засоби - способи, методи та типи правового регулювання, які безпосередньо відображають специфіку правового впливу у певній царині суспільних відносин, його спрямованість та налаштованність на отримання кінцевого результату;

доведено необхідність застосування категорії правового режиму як найбільш чіткого критерію диференціації системи права;

проводиться розгалужена загальнотеоретична класифікація правових режимів;

пропонується залежно від функціональної спрямованості правових режимів поділити їх на матеріальні й процесуальні, які (останні) є необхідним компонентом правових форм діяльності органів держави;

дістали подальшого розвитку:

аналіз відмінностей категорії «правовий режим» від суміжних - «механізм правового регулювання», «система права», «правовий стан»;

аргументація щодо необхідності врахування правового режиму як критерію при диференціації системи права на приватне й публічне, яка визначає пріоритетність інтересів і правові засоби їх захисту та регулювання відповідних відносин;

визначення спеціального правового режиму як особливого порядку правової регламентації суспільних відносин, що встановлюється стосовно конкретного кола об'єктів або сфери їх діяльності й відрізняється від загального пільговою або обмежувальною спрямованістю регулювання;

висновок, що саме конституційний устрій, сформований з урахуванням відмінностей між державною та суспільною сферами, який виходить з того, що всі дії держави потребують легітимації, передбачає утворення й функціонування особливого правового режиму публічного права;

положення щодо об'єктивного характеру поділу права на публічне й приватне, зумовленого існуванням поруч з державною владою суспільства громадянського як приватних осіб, що є носієм його цілей; наразі існування приватного права означає юридичне визнання того, що в певних сферах громадського життя (культурно-побутова, право власності, приватна ініціатива) пряме втручання держави та його органів заборонене або обмежене.

бачення системного взаємозв'язку публічного й приватного права, зумовленого зростанням впливу сучасної держави на економічні відносини, її соціальною активністю, спрямованою на забезпечення матеріальних і духовних потреб людей, їх прав і законних інтересів;

висновок щодо важливої значимості для приватного права рамковості норм, яка покликана забезпечувати правові умови вільної правової комунікації, що здійснюється суб'єктами приватного права, так би мовити, знизу й надавати обов'язкової сили її результатам.

характерні ознаки правового режиму публічного права: (а) суб'єкт прийняття обов'язкових рішень не зв'язаний згодою зі стороною, якій вони адресовані; (б) сувора зв'язаність суб'єктів публічного права законами, коли сфера їх діяльності окреслена правовими межами; (в) зобов'язування, яке може носити характер загальної нормативної орієнтації, коли затверджується положення про органи, або конкретного припису; (г) імперативний метод регулювання, який є характерною складовою публічно-правового правового режиму, нерідко виражається в забороні певних дій;

істотні риси приватноправового режиму є: (а) пріоритетність інтересів окремої (приватної) особи; (б) юридична рівність учасників відповідних відносин; (в) ініціатива суб'єктів відносин стосовно встановлення правового зв'язку між собою; (г) «уповноважувальний» характер правових норм; (д) переважно позовний порядок захисту інтересів суб'єктів таких відносин у суді.

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження можуть бути використані:

у науково-дослідній сфері - для подальшого вивчення сутності, змісту, особливостей правового режиму та його структури й різновидів у межах теорії держави і права, а також галузевими юридичними науками - для точнішого й повнішого розуміння категорії «правовий режим» у відносинах, що регулюють відповідні галузі;

у сфері правотворчості та правозастосування - при вдосконаленні чинного законодавства, різних його галузей, яке закріплює правовий режим або окремі його елементи відносно впорядкування тих чи інших суспільних відносин, пов'язаних із чітко визначеним об'єктом правового впливу;

у навчальному процесі - при підготовці підручників і навчальних посібників, при викладенні курсу теорії держави і права, порівняльного правознавства, галузевих навчальних дисциплін, при складанні навчальних програм.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації доповідалися й обговорювалися на засіданнях кафедри теорії держави і права Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», на наукових та науково-практичних конференціях, «круглих столах» й на наукових семінарах: Міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні проблеми, тенденції і перспективи розвитку права в Україні» (Одеса, 2007); «круглому столі» «Права людини - основа реформування законодавства та вдосконалення правозастосовної діяльності» (до 60-річчя прийняття Загальної декларації прав людини) (Харків, 2009); Міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми державного будівництва та місцевого самоврядування на сучасному етапі» (Харків, 2009); науково-практичній конференції «Правова система України: проблеми і тенденції розвитку» (Харків, 2010).

Публікації. Сформульовані у дисертаційному дослідженні основні положення та висновки знайшли відображення у 7-ми наукових публікаціях, зокрема в 3-х статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях, 4-х тезах доповідей на наукових і науково-практичних конференціях.

Структура дисертації складається зі вступу, 2-х розділів, що містять 6 підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 180 сторінок, із них основного змісту - 159 сторінки. Список використаних джерел включає 212 найменувань.

2. Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв'язок з науковими планами та програмами, мета й завдання, об'єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, їх апробація, наведені дані щодо публікацій, структури й обсягу дисертації.

Розділ 1 «Поняття правового режиму» складається з 3-х підрозділів, в яких відображаються теоретичні позиції щодо визначення правового режиму, формулюється його поняття та характеризуються основні ознаки, розглядається структура правового режиму, його складові елементи, що становлять юридичну конструкцію даної правової категорії, розкриваються особливості правового режиму, що мають безпосереднє відношення до диференціації системи права.

У підрозділі 1.1 «Категорія правовий режим у юридичній науці та законодавстві» досліджено теоретичні позиції щодо визначення правового режиму, формулюється його поняття та характеризуються основні ознаки.

Під «режимом» одні вчені розуміють метод або спосіб, або їх сукупність, другі - систему загальнообов'язкових принципів або правил, треті - сукупність правових норм, четверті - точно або суворо встановлений розпорядок, п'яті - систему засобів, шості - певний комплекс ознак тощо.

Категорія «режим» термінологічно побудована на одному із визначень поняття управління як діяльності щодо впорядкування відповідних суспільних відносин, тобто режими є невід'ємною частиною системи управління, проте до дослідження правового режиму потрібно підходити з точки зору впливу права на суспільні відносини, а не лише управління людською діяльністю, яка без наявності правової форми не входить до предмету пізнання юриспруденції. Поняття «правовий режим» пов'язане з терміном «влада», оскільки перший є невід'ємною ознакою влади, її устрою, функціонування та соціальної спрямованості. Тому, він є органічною частиною державних і політичних режимів, які перетворюються в юридичну форму, практично встановлюються та реально здійснюються саме за допомогою правових режимів.

Правовий режим, може визначатися як соціальний режим певного об'єкта, закріплений правовими нормами й забезпечений сукупністю юридичних засобів, головна особливість якого полягає в тому, що він створюється, закріплюється, регулюється правом і заснований на праві. Правовий режим характеризується не лише спрямованістю правового регулювання, а й ступенем його сприятливості або несприятливості для інтересів різних суб'єктів права, а тому й жорсткості юридичного регулювання, є особливою атмосферою, специфічною формою, підсистемою правового регулювання.

Правовий режим, покликаний упорядковувати соціальні ситуації та процеси, виступає своєрідним різновидом правового стану. Категорію «правовий режим» не можна ототожнювати з поняттям «механізм правового регулювання», оскільки перший реалізовується через механізм правового регулювання, що являє собою загальний порядок, процес дії права, та виступає змістовною характеристикою його елементів.

Правовий режим є проявом нормативності права на вищому рівні, тому що забезпечує стійке нормативне регулювання певних суспільних відносин, сприяє оптимальному використанню конкретних об'єктів права. Особливу роль у правовому режимі, відіграє законність, яка опосередковує всі його рівні.

Отже під правовим режимом необхідно розуміти засновану на загальних засадах регулювання сукупність взаємопов'язаних між собою правових засобів, які забезпечують стійке нормативне впорядкування певної сфери суспільних відносин, виражають ступінь жорсткості юридичного регулювання, сприятливості чи несприятливості для задоволення інтересів суб'єктів права, припустимий рівень їх активності.

У підрозділі 1.2 «Юридична конструкція правового режиму» розглядається структура правового режиму, його складові елементи, які становлять юридичну конструкцію даної правової категорії.

Ключовим для розгляду структури правового режиму є поняття правових засобів. У широкому розумінні останні об'єднують у собі всі структурні елементи механізму правового регулювання: дозволи, рекомендації, норми, договори, правосуб'єктність, суб'єктивні права, юридичні обовязки, правові заохочення та обмеження, юридичну відповідальність тощо. Структура правового режиму може розглядатися й у широкому соціальному контексті як така, що складається з 3-х елементів: об'єкта-носія режиму, середовища, змісту. Обґрунтовується, що до структури правового режиму відносяться лише однородні правові засоби, які складають його «юридичну формулу» - способи, методи й типи правового регулювання.

Способами правового регулювання є первинні засоби правового впливу на поведінку людей, пов'язані з наділенням їх суб'єктивними правами або покладанням на них юридичних обов'язків (дозвіл, заборона, зобов'язування). Наступним структурним елементом виступає метод правового регулювання - сукупність певних прийомів, способів, засобів впливу права на певну сферу суспільних відносин (імперативний, диспозитивний). Крім того до структури правового режиму слід включити типи правового регулювання (загальнодозвільний, спеціальнодозвільний). При застосуванні як загальнодозвільного, так і спеціальнодозвільного типів правового регулювання законодавець використовує своєрідний юридично-технічний прийом, який полягає в установленні загального правила (принципу) - дозволу або заборони) з наступним установленням винятків з нього.

Характеристика цих явищ (правових засобів) в їх єдності та взаємодії як цілісної системи регулювання досягається за допомогою такої місткої юридичної категорії, як правовий режим. Тому його слід розглядати насамперед як свого роду «збільшений блок» (С.С. Алексєєв) у загальному арсеналі правового інструментарію, що поєднує в єдину конструкцію певний комплекс правових засобів. Ефективне використання правових засобів при вирішенні тих чи інших спеціальних завдань значною мірою полягає в тому, щоб обрати оптимальний для вирішення відповідного завдання правовий режим.

У підрозділі 1.3 «Правовий режим як критерій поділу системи права» розкриваються особливості правового режиму, що мають безпосереднє відношення до диференціації системи права як її критерій.

Початок спеціального дослідження проблеми системи права, визнання її першочергового значення для формування, розвитку й практичного функціонування права приходиться на кінець 30-х років XX ст. Правознавство намагалося знайти «власні», притаманні радянському праву основоположні критерії дифференціації системи права. Перша дискусія, яка проходила під гаслом боротьби зі шкідливістю на правовому фронті, яка ніби-то мала місце, й її рецидивами дійшла висновку щодо предмету правового регулювання як єдиного критерію такого розмежування. Друга - ставила завдання точніше й повніше з'ясувати критерії, що лежать в основі системи права, включаючи й суб'єктивний фактор. Пропонувалось ураховувати не тільки предмет, а й метод (форму, спосіб) правового регулювання як, хоча б і залежного від предмету, проте відносно самостійного й необхідного критерію диференціації права. Третя - дійшла висновку, що предмет і метод є рівноправними критеріями виділення галузей права. Таке значення методу зумовило неабияку популярність наукових досліджень методу, які здебільшого здійснювались, так би мовити у тіні такого явища, як предмет правового регулювання.

Водночас пропонувався перегляд методологічного підходу до розуміння диференціації системи права. При цьому одні вчені пропонували відмовитися від предмету або методу правового регулювання як підстави поділу права на галузі; другі - стверджували, що необхідно звернути увагу на інші ознаки, зокрема, наявність у галузі права специфічних функцій; треті - об'єдналися навколо точки зору, відповідно до якої «галузей як таких в праві немає», внаслідок чого від спроб вирішення проблем системи права й галузей права необхідно відмовитися на користь розгляду питань у системі законодавства й галузі законодавства.

Втім останнього часу для узагальнюючої характеристики галузей права все наполегливіше прокладає собі дорогу визначення правового режиму як одного зі значущих системоутворюючих факторів (поряд із предметом і методом правового регулювання) для вивчення юридичної специфіки тієї чи іншої галузі. Обґрунтовується необхідність доповнення традиційних критеріїв поділу права на галузі - предмета та метода правового регулювання - правовим режимом, оскільки він притаманний кожній галузі й допомагає відобразити її специфіку, особливості кожної із них як окремої системи за допомогою елементів, що входять до структури правового режиму, яка багато в чому збігається з елементами структури механізму правового регулювання.

Розділ 2 «Класифікація правових режимів» містить 3 підрозділи, в яких надається розгалужена класифікація правових режимів і загальна характеристика публічно-правового та приватно-правового режимів.

У підрозділі 2.1 Види правових режимів розглядається загальнотеоретична класифікація правових режимів на підставі різних критеріїв.

Передовсім залежно від рівня правового регулювання суспільних відносин необхідно виділити первинні та вторинні правові режими, які є комплексами правових засобів, що виражають загальні й вихідні співвідношення способів правового регулювання на певній ділянці суспільного життя. Вторинні правові режими виступають певними модифікаціями первинних, які передбачають або особливі пільги й переваги, що відображаються в додаткових правах, або особливі обмеження, що полягають у додаткових заборонах чи зобов'язаннях. У свою чергу, первинний за допомогою використання техніко-юридичного прийому виключення може бути як загальнодозвільним, так і спеціальнодозвільним. Уточнює дану класифікацію поділ правових режимів на загальні й спеціальні, які можуть бути преференційними або обмежувальними. Зокрема, якщо нормою права буде встановлено інше, але в той же час, однакове коло суб'єктивних прав і юридичних обов'язків певних суб'єктів права відносно одного й того ж об'єкту правового регулювання, виникає новий вид правового режиму - спеціальний. Залежно від особливостей тієї чи іншої галузі (інституту) права, правовий режим може бути галузевим і внутрішньогалузевим (інституційним). Галузеві відрізняються специфікою прийомів регулювання, дією власних принципів, характером виникнення, формування й реалізації галузевих прав і свобод, специфікою санкцій, інституційною ознакою - наявністю галузі законодавства на чолі з кодифікованим актом. Питання про інституційні правові режими постає, передусім, стосовно суб'єктивних прав. Так, залежно від суб'єктів, відносно яких режим установлюється, виокремлюють правовий режим біженців, переселенців, іноземців, осіб без громадянства тощо.

Функціональна спрямованість зумовлює поділ правових режимів на матеріальні й процесуальні, адже залежно від особливостей предмета та метода правового регулювання, соціального призначення й функцій права систему права можна поділити на два великих масиви - матеріальне і процесуальне право. Оскільки предметом регулювання норм процесуальних галузей права є організаційні відносини, тобто такі де учасниками виступають органи держави, посадовці, на яких покладено обов'язок організовувати, спрямовувати процес, юридичну діяльність на реалізацію норм матеріального права, то в сутності усіх процесуальних галузей права виявляється публічний характер.

Публічно-правовий та приватноправовий режими перш за все, розмежовуються, тому що вони встановлюють різні моделі регулювання для різних базових ситуацій, у яких громадяни зустрічаються або з іншими суб'єктами приватного права, або з організованою державністю. Крім того, обидва правові режими можна розглядати як арсенали типових механізмів правового впливу та захисту. Разом з тим, слід наголосити, що чіткого й абсолютного розподілу права на публічне й приватне в принципі досягнути неможливо. У галузях публічного права часто наявні елементи приватного права, й навпаки. Приміром, сімейне право, традиційно вважається галуззю приватного, але водночас у ньому наявні такі публічно-правові інститути, як порядок розірвання шлюбу, позбавлення батьківських прав тощо.

Водночас гармонійне поєднання норм публічного й приватного права, їх взаємне проникнення підвищують творчі можливості права сучасних країн, його ефективний вплив на економічні перетворення, які сприяють процесу формування громадянського суспільства й правої держави. Зростання впливу сучасної держави на економічні відносини, а також його соціальна активність, спрямована на забезпечення матеріальних і духовних потреб людей, їх прав і законних інтересів зумовлюють тенденцію до тіснішого зв'язку й взаємопроникненню норм публічного й приватного права.

У підрозділі 2.2 «Публічно-правовий режим» надається загальна характеристика публічно-правового режиму.

Конституційний устрій, сформований з урахуванням відмінностей між державною та суспільною сферами, між свободою та компетенцією, виходить з того, що всі дії держави потребують легітимації, що з необхідністю передбачає утворення та функціонування особливого правового режиму, а саме публічного права. Державне управління може в односторонньому порядку встановлювати юридичні наслідки, однак воно має легітимуватись, доводячи належний зв'язок своїх рішень із загальним благом.

Там, де застосовується державне регулювання, право мусить установлювати для нього певні зовнішні обмеження, організовувати процес реалізації державної влади у такий спосіб, щоб його можна було здійснювати як забезпечуючий загальне благо. Так, згідно положень Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадовці зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, який передбачено Основним Законом України та іншими нормативно-правовими актами.

Специфічні завдання публічного права, пов'язані з регулюванням, зумовлюють його специфічні юридичні структури. Норми публічного права покликані слугувати забезпеченню чітко визначеної відповідальності держави, органів державної влади, їх посадових і службових осіб, що є типовим для правової державності. Потреба виправдання державної діяльності вимагає й запобіжних заходів і щодо внутрішньої процедури процесу ухвалення рішень. Водночас публічно-правові режими за умов панування принципів правової державності мають слугувати не тільки справі безпеки держави, а й відповідати інтересам суспільства, усе більше ставати інструментом захисту інтересів особистості. Зокрема, йдеться про правові режими надання державою управлінських послуг.

Публічно-правовий режим застосовується до відносин пов'язаних з діяльністю держави й місцевого самоврядування: (а) які виникають між суб'єктами владних повноважень - органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовцями, іншими суб'єктами при здійсненні ними владних функцій; (б) які виникають між суб'єктом владних повноважень та іншими суб'єктами права; (в) які виникають між іншими суб'єктами права, коли вони прямо стосуються діяльності держави й місцевого самоврядування.

Характерними ознаками публічно-правового режиму є наступне: (а) суб'єкт прийняття обов'язкових рішень не зв'язаний згодою зі стороною, якій вони адресовані; (б) сувора зв'язаність суб'єктів діяльності публічного права законами; (в) для правового регулювання в публічній сфері характерним є використання зобов'язування; (г) імперативний метод регулювання, який є характерним складником публічно-правового правового режиму, нерідко виражається в забороні вчинення певних дій; (д) у структурі публічно-правового режиму забезпечується сполучення переконання й примусу за умов превалюючої значимості останнього.

У підрозділі 2.3 «Приватноправовий режим розглядається загальна характеристика приватноправового режиму.

Об'єктивний характер функціонування приватного права зумовлений існуванням поруч з державною владою суспільства громадянського як приватних осіб, які є носіями приватних цілей. Держава, органи державної влади, їх посадовці можуть бути суб'єктами правовідносин у сфері приватного права, однак вони виступають там не як носії державно-владних повноважень, а як рівноправні контрагенти, що укладають на основі вільного волевиявлення договори й угоди.

Автономія волі учасників приватноправових відносин, право власності, свобода укладення договорів, можливість утворення різноманітних об'єднань за інтересами становлять належні передумови формування сфери цивільного права, а здатність індивідів до реалізації інтересів під власну відповідальність є основою функціонування приватноправового режиму, при цьому зв'язаність договором і відповідальність є його наслідками.

Приватне (цивільне) право становить ядро правопорядку, заснованого на ринковій організації суспільства, виступає як загальне право, що визначає правила поведінки в суспільстві, тим самим створює для органів публічної адміністрації належну «здатність до підключення» їх діяльності до ринку та до дій приватних партнерів. Функціонування приватноправового режиму відбиває головні процеси, які пов'язані зі становленням системи суб'єктивних прав, котрі відкривають гарантований простір для власної активної діяльності людей, їх творчості, ініціативи.

Особливе місце в побудові правового регулювання у цій царині посідають загальні дозволи, які виступають як спрямовуючі й вихідні засади правового регулювання, що проявляється передовсім у формулі «дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом». Важлива роль у формуванні правового режиму приватного права належить принципам права й загальним положенням, що пронизують увесь його зміст. У сфері приватного права, де застосовується аналогія права, роль правових принципів значно зростає, оскільки при аналогії права цивільні відносини регулюються відповідно до принципів права.

Характерним для приватноправового режиму є рамковість правової норми, яка повинна забезпечувати, з одного боку, правові умови вільної комунікації у сфері цивільного обігу, а з іншого - надавати обов'язкову силу її результатам. Через особливу потребу в захисті рамкові норми, які використовуються у сфері приватного права можуть звужуватись за допомогою застережень або забороняючих приписів, проте саме такі рамки залишаються визначальним регулятивним засобом приватного права. Водночас рамковий характер приватноправової норми дозволяє швидше реагувати на нові обставини й процеси, залишаючи наявним лише базовий стандарт норм.

З урахуванням викладеного, правовий режим сфери приватного права може бути визначено як цілісну систему регулятивного впливу, яка створює загальнодозвільний тип регулювання майнових та особистих немайнових відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, забезпечує можливість самовизначення і власних активних дій, спрямованих на виникнення та здійснення суб'єктивних прав і обов'язків у межах, установлених договором чи законом, з метою досягнення певних приватних цілей та інтересів.

Висновки

У висновках сформульовані найсуттєвіші результати та положення дисертаційного дослідження, розкрито сутність і зміст правового режиму як одного з ключових понять правової науки та юридичної практики, наведені його особливості, значення, структура та різновиди. Основними науковими і практичними результатами цього дослідження є наступні висновки.

Юридичний підхід до розуміння змісту правового режиму відображає специфіку регулятивного впливу на соціальні відносини, які підлягають правовій регламентації, передусім, встановлюючи за допомогою різних юридичних засобів особливий порядок законодавчого регулювання певного виду діяльності суб'єктів права. Особливість правового режиму як різновиду соціального полягає в тому, що він заснований на праві - створюється, закріплюється, регулюється правовими нормами. Особливу роль у правовому режимі відіграє законність, яка опосередковує всі його рівні. Широке використання даного поняття зумовлено тим, що воно дозволяє розглядати правову форму в тісному зв'язку зі змістом відносин, що регулюються правом.

Правові режими забезпечують стійке нормативне регулювання певного виду суспільних відносин, сприяють оптимальному використанню юридичного інструментарію. Вони входять до структури правового регулювання, є його особливим елементом, який здатен надати адекватність й еластичність юридичній формі відповідних суспільних відносин. Не лише стабільність правових режимів, а й їх мінливість, розвиток, удосконалення зміцнюють правопорядок, стабільність, рівень керованості у суспільстві.

Правовий режим характеризується не лише засобами правового регулювання (формальна ознака), а й певною його спрямованістю, ступенем його сприятливості або несприятливості для інтересів різних суб'єктів права (матеріальна ознака). Тому він виражає передусім ступінь жорсткості регулювання суспільних відносин, наявність певних обмежень чи пільг, допустимий рівень активності суб'єктів, межі їх правової самостійності. Під правовим режимом необхідно розуміти засновану на загальних засадах регулювання сукупність взаємопов'язаних між собою правових засобів, які забезпечують стійке нормативне впорядкування певної сфери суспільних відносин, виражають ступінь жорсткості юридичного регулювання, сприятливості чи несприятливості для задоволення інтересів суб'єктів права, припустимий рівень їх активності.

Структура правового режиму в широкому сенсі розуміння складається з багатьох рівнів, а саме: (а) юридичних абстракцій (презумпції, фікції, норми-принципи); (б) матеріально-правових засобів (норми права, нормативно-правові акти, юридичні факти, правові відносини); (в) процедурно-процесуальних засобів (акти реалізації, тлумачення й застосування права); (г) морально-психологічних правових засобів (правосвідомість, правова культура). Водночас обґрунтованим при характеристиці структури правового режиму є акцент на тих однорідних правових засобах, які безпосередньо відображають специфіку правового впливу у певній сфері суспільних відносин, його спрямованість та налаштованність на отримання кінцевого результату, складають «юридичну формулу правового режиму» - способах, методах та типах правового регулювання.

Ефективне використання правових засобів при вирішенні тих чи інших завдань значною мірою полягає в тому, щоб обрати оптимальний для вирішення відповідного завдання правовий режим. Оскільки набір цих складових може бути різним, то й діапазон можливих правових режимів є досить широким - від «жорстких» до відносно «м'яких». Шкідливим є як і недостатність правових норм, яка може призвести до анархії та свавілля, так і "надлишкове зарежимлювання" суспільних відносин, що може призвести до приглушення будь-якої ініціативи в суспільному житті, побоювання, що будь-який крок призведе до правових санкцій.

У ході першої дискусії щодо диференціації системи права (1938-1941 рр.), яка проходило під гаслом відмови від поділу на публічне й приватне право, критерієм поділу було обрано предмет правового регулювання. Результатом другої (1956-1958 рр.) - стало визнання методу правового регулювання додатковим критерієм, який, проте, не мав окремого від предмета самостійного значення. У результаті третьої (1982 р.) - дійшли висновку, що предмет і метод правового регулювання є рівноправними критеріями виділення галузей права. Трансформація низки методологічних засад правознавства зумовлює пошук додаткових критеріїв, серед яких обґрунтовано найважливішим, вважається правовий режим. Категорія правового режиму все наполегливіше прокладає собі дорогу як один зі значущих системоутворюючих факторів системи права поряд із предметом і методом правового регулювання. Зокрема, стійкість формальних ознак права при зміні його змісту змушує проводити основний поділ усього правового матеріалу на приватне й публічне право як з точки зору форми, певної сукупності засобів регулювання правовідносин, так і з урахуванням змістовних критеріїв, які найповніше охоплюються конструкцією правового режиму.

Передовсім залежно від рівня правового регулювання суспільних відносин необхідно виділити первинні та вторинні правові режими. Первинні є комплексами правових засобів, які виражають загальні й вихідні співвідношення способів правового регулювання; вторинні є модифікаціями первинних, які передбачають або особливі пільги й переваги, що відображаються в додаткових правах, або особливі обмеження, які полягають в додаткових заборонах чи зобов'язаннях. Правові режими слід поділяти на загальні й спеціальні, які можуть бути преференційними та обмежувальними. Загальний правовий режим встановлює порядок регулювання, який розповсюджується на всіх суб'єктів права, що знаходяться у сфері правового регулювання. Якщо ж нормою права буде встановлено інше, але водночас, однакове коло суб'єктивних прав і юридичних обов'язків певних суб'єктів права відносно одного і того ж об'єкту правового регулювання, виникає спеціальний правовий режим. Первинний за допомогою використання техніко-юридичного прийому виключення може бути або загальнодозвільним, або спеціальнодозвільним. Призначення даного техніко-юридичного прийому полягає в тому, щоб з одного боку забезпечити високий рівень нормативності, а з іншого - врахувати своєрідні життєві ситуації, які характеризуються індивідуальними рисами.

Залежно від особливостей тієї чи іншої галузі та інституту права, правовий режим може бути галузевим й інституційним. Галузевий утворює особливу «атмосферу» правового регулювання тієї чи іншої сфери суспільних відносин, такий порядок, який пронизаний єдиними принципами й позначається на всіх його елементах: і на галузевих нормах, і на статусі суб'єктів, і на конкретних правовідносинах, юридичних фактах, юридичних санкціях тощо. Хоча питання про інституційні правові режими постає стосовно суб'єктивних прав, при встановленні правового режиму інституту визначальним чинником слугуватиме передусім об'єкт, на який спрямовано регулювання. Функціональна спрямованість зумовлює поділ правових режимів на матеріальні і процесуальні, які є необхідним компонентом будь-якої правової форми діяльності органів держави. Позаяк предметом регулювання норм процесуальних галузей права є організаційні відносини, учасниками яких виступають органи держави, посадовці, то в сутності всіх процесуальних галузей права виявляється публічний характер.

Публічно-правовий та приватноправовий режим необхідно розмежовувати, тому що вони встановлюють різні моделі регулювання для неоднакових базових ситуацій, у яких громадяни зустрічаються або з іншими суб'єктами приватного права, або з організованою державністю. Обидва правові режими можна розглядати як арсенали типових механізмів правового впливу та захисту. Разом з тим чіткого й абсолютного розподілу права на публічне й приватне в принципі досягнути неможливо: в галузях публічного права часто присутні елементи приватного права, і навпаки. Гармонійне поєднання норм публічного й приватного права підвищують творчі можливості права сучасних країн, їх ефективний вплив на економічні перетворення, які сприяють процесу формування громадянського суспільства і правої держави. Публічно-правовий режим застосовується до відносин пов'язаних з діяльністю держави й місцевого самоврядування: (а) які виникають між суб'єктами владних повноважень - органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами, іншими суб'єктами при здійсненні ними владних функцій; (б) які виникають між суб'єктом владних повноважень та іншими суб'єктами права; (в) які виникають між іншими суб'єктами права, коли вони прямо стосуються діяльності держави й місцевого самоврядування.

Для правового режиму публічного права характерні декілька головних ознак: (а) формування й використання владних відносин, коли правові акти і норми та інші рішення приймаються та реалізовуються за принципом «команда-виконання»; (б) суб'єкт прийняття обов'язкових рішень не зв'язаний згодою зі стороною, якій вони адресовані; (в) сувора зв'язаність суб'єктів публічного права законами, коли сфера їх діяльності окреслена правовими межами; (г) для правового регулювання в публічній сфері характерно зобов'язування, яке може носити характер загальної нормативної орієнтації, коли затверджується положення про органи, або конкретного припису; (д) імперативний метод регулювання, який є характерною складовою публічно-правового правового режиму, нерідко виражається в забороні яких-небудь дій.

Право власності, свобода укладення договорів, можливість утворення різноманітних об'єднань за інтересами становлять належні передумови формування сфери цивільного права, а здатність індивідів до реалізації інтересів під власну відповідальність є основою функціонування приватного, при цьому зв'язаність договором і відповідальність являють собою неминучі його наслідки. Особливості приватноправового режиму полягають в можливості його застосування самими суб'єктами права, так би мовити, знизу.

Приватне право становить ядро правопорядку, заснованого на ринковій організації суспільства. Воно виступає як загальне право, що визначає правила поведінки в суспільстві, тим самим створює для органів публічної адміністрації належну «здатність до підключення» їх діяльності до ринку й дій приватних партнерів. Приватне право фактично пропонує для нових видів діяльності попереднє врегулювання, доки внаслідок зростання інтенсивності адміністративної практики не виникне потреба самостійного публічно-правового нормування.

Приватноправовий режим відбиває головні процеси, які пов'язані зі становленням системи суб'єктивних прав, котрі відкривають гарантований простір для власної активної діяльності людей, їх творчості, ініціативи. Об'єктом приватного права є дії та результати діяльності приватних осіб, соціальних інститутів та організацій приватного права. У сфері дії приватного права суб'єкт може самостійно вирішувати, використовувати свої права чи втримуватися від дозволених дій, укладати договір чи ні, він вправі проявляти автономність своєї волі й приватну ініціативу.