Правове регулювання використання природних ресурсів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правове регулювання використання природних ресурсів

Основними напрямами розвитку України у XXI сторіччі є проголошення курсу на сталий розвиток у контексті інтеграції держави у світову спільноту як самостійного суб'єкта міжнародних відносин. Такі процеси є досить складними та тривалими. Їх динаміка багато в чому залежить від змін, що відбулися за історичний період у світовій спільноті.

Сучасна законодавча база у сфері використання природних ресурсів в Україні привертає значну увагу у зв'язку з тим, що існує безліч колізій і прогалин у цій сфері. Тому доцільно використати міжнародний досвід через аналіз історії права країн світу для подолання проблем, які зараз переживає українська правова система. Адже усунення таких наслідків слід проводити комплексно, з урахуванням міжнародного досвіду.

Не зважаючи на актуальність та очевидну значимість і складність правового регулювання відносин з природокористування, увага з боку правознавців до цих проблем явно недостатня. Імовірно тому більшість дослідників акцентує увагу на питаннях охорони природи, а не на питаннях правового регулювання використання природних ресурсів. Послаблена увага вчених-правознавців до питань правового регулювання використання природних ресурсів і потреб практики нерідко призводить до того, що цим починають займатися спеціалісти інших наук: економісти, техніки, геологи.

Майже цілковита відсутність в українській історико-правовій науці спеціальних розробок, присвячених цій проблемі, зумовили вибір теми дисертаційного дослідження.

Теоретичною основою дослідження є положення, які містяться у працях вітчизняних і зарубіжних представників суспільних наук - правників, істориків, політологів, соціологів. Фундаментальними є праці Г.О. Аксеньонка, В.І. Андрейцева, Г.І. Балюка, Г.С. Башмакова, С.А. Боголюбова, А.Б. Грамматчикова, М.М. Гуренко-Вайцман, Л.А. Заславської, О. В. Зайчука, І.І. Каракаша, М.І. Клеандрова, Б.Д. Клюкіна, І.М. Козьякова, О.С. Колбасова, О.Л.Копиленка, М.Є. Кочіна, М.І. Краснова, О.М. Курського, Б.А. Лісковця, Н.Р.Малишевої, Н.В. Мухітдінова, М.І Неліпа, Л.Г. Навроцької, Н.Р. Нижник, Н.М. Оніщенко, М.Є. Певзнєра, О.І. Пєрчіка, В.Г. Плахути, О.О. Погрібного, П.М. Рабіновича, С.В. Размєтаєва, Н.А. Сиродоєва, С.А. Сосни, В.Г. Струкгова, О.М. Теплова, К.М.Трубецького, В.А Удінцева, Ю.С. Шемшученко, А.А Штофа, М.В. Шульги, О.П. Шем'якова та інших.

Нормативною основою дослідження є історико-правові джерела (Руська Правда, Статути київських князів, Статути князівства Литовського, законодавчі акти Австро-Угорської імперії, Римської імперії, Франції, Бельгії, Статути Німеччини, Іспанії, Законодавчі акти США, Австралії, Африки та Азії, постанови Британської південноафриканської компанії).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до тематичного плану наукових досліджень відділу проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України за темою «Стратегія розвитку законодавства України» (державний реєстраційний № 0103U007975).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у поглибленні знань з історії правового регулювання використання природних ресурсів у різних країнах світу та проведенні відповідного порівняльно-правового аналізу.

Досягнення поставленої мети зумовило постановку та розв'язання таких завдань дослідження:

- узагальнення правових засад напрацювань науковців, які займалися питаннями дослідження проблем правового регулювання використання природних ресурсів в Україні та інших країнах світу;

- ґрунтовний аналіз загальнотеоретичної, спеціально-юридичної літератури, а також законодавства у сфері використання природних ресурсів в Україні та ряді інших країн;

- визначення основних етапів розвитку права у сфері видобування та використання природних ресурсів;

- визначення умов виникнення правовідносин у сфері використання природних ресурсів;

- аналіз положень основних нормативних актів щодо використання та видобування природних ресурсів країнами Азії, Африки, США, Австралії та України;

- формулювання на основі відповідних висновків пропозицій щодо вдосконалення чинного законодавства у сфері використання природних ресурсів.

Об'єктом дослідження є сукупність відносин, повязаних із проблемою використання природних ресурсів.

Предметом дослідження є нормативно-правові акти різних країн світу, що регламентують відносини у сфері використання природних ресурсів, історичні пам'ятки, а також діяльність, документи й інформація у сфері використання природних ресурсів.

Методи дослідження. Методологічна основа дисертаційного дослідження побудована на комплексному використанні сукупності універсальних, загально-наукових, спеціально-юридичних принципів і методів. Принцип комплексного використання методології юридичної науки є необхідною умовою для продуктивного вивчення процесів правового регулювання використання природних ресурсів.

Застосування сукупності таких методів, як системно-функціональний, хронологічний, історико-правовий, порівняльно-правовий сприяло досягненню цілей і завдань дисертаційного дослідження.

Дослідження генези становлення законодавства у сфері використання природних ресурсів здійснювалося за допомогою методу історичного аналізу.

Особливу роль відіграв системно-функціональний метод як універсальний інструмент пізнавальної діяльності, що дозволив найбільш об'єктивно дослідити еволюцію права використання природних ресурсів.

На підставі хронологічного методу виділені основні етапи розвитку права використання природних ресурсів у різних країнах світу. Хронологічні рамки дослідження становлять XV-XXI ст.

За допомогою історико-правового методу проаналізована еволюція становлення та розвитку права використання природних ресурсів на різних етапах розвитку країн.

Порівняльно-правовий метод використано для аналізу законодавства країн Європи, Азії, Африки, США, Австралії та України у сфері використання природних ресурсів.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим у вітчизняній юридичній науці комплексним і цілісним дослідженням, що присвячене вивченню історії правового регулювання використання природних ресурсів на територіях різних держав світу.

Уперше:

проведено загальний огляд нормативно-правових актів щодо використання природних ресурсів у країнах Європи, Азії, Африки, США, Австралії та в Україні, що діяли у минулі сторіччя;

на науковому рівні подано цілісну картину діяльності органів контролю за суб'єктами відносин у сфері використання природних ресурсів (Суд Уорден);

проаналізована організаційна діяльність субєктів права використання природних ресурсів у різних державах;

на підставі аналізу історичних джерел доведені різні підходи до проблеми використання природних ресурсів;

системно узагальнено історико-правовий досвід формування правових норм і правил поведінки щодо видобування та використання природних ресурсів;

з нових позицій проведено історико-порівняльний аналіз законодавства у сфері використання природних ресурсів країн Європи, США, Австралії, Азії, Африки та України.

Удосконалено:

підхід щодо того, що історія правового регулювання використання природних ресурсів в Африканських державах багато у чому залежала від колоніального характеру Англійського панування, особливо на територіях таких колишніх держав, як Родезія та Трансвааль. Великий вплив на формування правового регулювання видобування та використання природних ресурсів мала Британська Південноафриканська компанія

твердження, згідно з яким Римське право мало великий вплив на формування права використання природних ресурсів у багатьох країнах континентальної Європи.

Отримали подальший розвиток:

пропозиції щодо вдосконалення українського законодавства у сфері використання природних ресурсів.

висновки щодо зародження, розвитку та подальшого поширення права використання природних ресурсів в Україні.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані у дослідженні положення, узагальнення, висновки та пропозиції мають значення для загальнотеоретичної юриспруденції, правотворчої та правозастосовчої діяльності та можуть бути використані у:

правотворчій сфері - для врахування історичного досвіду під час удосконалення законодавства щодо використання природних ресурсів;

науково-дослідній сфері - для подальшого вивчення теоретико-методологічних проблем історико-правової науки;

навчальному процесі - при проведенні лекційних, практичних і семінарських занять, підготовці посібників, підручників, удосконаленні навчально-методичних матеріалів з курсів «Історія держави і права України», «Історія держави і права зарубіжних країн», «Історія політичних і правових учень», «Порівняльне правознавство».

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації обговорювалися на засіданні відділу проблем розвитку національного законодавства Інституту законодавства Верховної Ради України.

Результати дослідження висвітлювалися у наукових статтях, повідомленнях, на наукових і науково-практичних конференціях, а саме: «Актуальні проблеми регулювання відносин у сфері господарювання в умовах ринкової економіки України» 18 травня 2007 р., м. Київ; Науково-практичній конференції «Соціально-правові реформи в незалежній Україні: досягнення, проблеми, перспективи» 19 серпня 2009 р., м. Київ (тези опубліковано); Міжнародній науковій конференції памяті доктора юридичних наук Стрельцова Л.М. «Проблеми національної державності» 26 березня 2010 р., м. Одеса (тези опубліковано); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Актуальні проблеми правотворення в сучасній Україні» 29 квітня - 1 травня 2010 р., м. Алушта, тощо.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладені автором у п'яти статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, а також у тезах доповідей.

Структура дисертації зумовлена метою та завданням дослідження і складається із вступу, трьох розділів, що містять сім підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 204 сторінки, із них основного тексту 180, список використаних джерел займає 24 сторінки і містить 365 використаних джерел.

У Вступі обгрунтована актуальність теми дисертації, сформульована її мета та завдання, обєкт і предмет, визначена наукова новизна, розкриті методи дослідження, теоретичне та практичне значення роботи, її звязок з науковими програмами, сформульовані висновки та положення, що виносяться на захист, відображена структура дисертаційного дослідження, а також наведені відомості щодо апробації наукових результатів дослідження.

Розділ перший «Історичний генезис проблеми використання природних ресурсів» складається із двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Історія розвитку та класифікація гірничого законодавства» розкривається поняття права використання природних ресурсів, проводиться аналіз історії гірничих законів світу.

Цей розділ присвячено аналізу правових систем щодо використання природних ресурсів, які зароджувалися на територіях різних країн світу

В історичній площині охарактеризовані такі поняття, як «концесійна система» та «система копалень». Поняття «концесійна система» походить від слова концесія, яке означає, що держава має право надавати у користування або оренду гірничу власність фізичним та юридичним особам на свій розсуд. «Системою копалень» називається право першовідкривача, придатного для обробки золота або інших цінних руд і мінералів, який має право претендувати на площу землі, на якій було зроблено його відкриття. З часом і самі золотоносні та рудні ділянки стали називати «копальнями».

Відкриття золотоносних ділянок зумовіло необхідність запровадження контролю з боку влади, що призвело до виникнення суду Уордена, комісара гірничовидобувної промисловості, місцевого юрисдикційного суду, який став гарантом права використання природних ресурсів.

Хоча така система контролю не була досконалою, автор дійшов висновку, що вона все ж мала місце в системі зародження правового регулювання використання природних ресурсів.

У підрозділі 1.2. «Загальний огляд нормативно-правового регулювання використання природних ресурсів у країнах Європи» аналізується правове регулювання відносин у сфері використання природних ресурсів у таких країнах, як Італія, Великобританія, Франція, Бельгія, Німеччина, Австрія та Іспанія.

В історичній площині охарактеризована законодавча база країн, в яких спостерігалися процеси формування права щодо використання природних ресурсів.

Автор підтримує думку про те, що всі країни, які знаходилися на території Європи, у період формування правовідносин щодо використання природних ресурсів були досить схожими, передусім у тому, що стосувалося законодавчої бази.

Зазначено, що у глибоку давнину природні ресурси видобувалися рабами або кріпаками на користь царів і вождів, які були єдиними власниками землі. Спочатку робота на шахті була примусовою працею військовополонених, засуджених та інших рабів.

З часом, коли освіченість власників землі зросла і вони почали усвідомлювати, що високі результати роботи залежать від якості роботи окремих працівників, почали пропонувати робітникам певні вінагороди для досягнення високих результатів.

У дисертаційному дослідженні велика увага приділялася Римському праву. Під владою Римської імперії всі шахти, гірські породи, каменоломні та й сама земля належали державі по праву завоювання. У деяких провінціях відбувалося виділення землі приватним особам, де завойовники залишали за собою право на шахти, гірські породи та каменоломні в інтересах держави. В інших провінціях права на гірничі роботи мали орендарі землі. Таким чином, право власності на гірничій роботі нерідко стало відрізнятися від права власності на землю. Але не існувало єдиного закону і зміни були внесені в законодавство різних провінцій наступниками імператорів на користь як держави, так і приватних осіб.

У період формування права використання природних ресурсів і правового регулювання гірничовидобування, одиним із найбільш повних і складних законодавчих актів на території Європи був закон від 20 листопада 1859 року (Італія ). Наведемо його основні положення:

1. Корисні копалині та каменоломні знаходяться під контролем міністра громадських робіт;

2. Територія держави поділяється на мінералогічні райони, кількість і межі яких можуть бути змінені відповідно до королівського указу;

3. Кожен район має гірничого інженера, який повинен бути інженером королівського корпусу інженерів-будівельників і може бути найнятий як технічний працівник;

4. Міністру допомагатиме гірничий інспектор, обраний з числа гірничих інженерів;

5. Гірничі інженери здійснюють поліцейський нагляд за шахтами у підконтрольних районах. З цією метою вони виконують щорічну інспекційну перевірку шахти або призначеної посадової особи, у разі якщо вони спеціально направлені її перевіряти; вони також перевіряють кількість видобутої сировини, безпеку працівників шахт, збереження викопних порід і факт дотримання інтересів власника землі. Вони мають право надавати консультації з приводу поліпшення умов видобутку корисних копалин, при цьому ними буде враховуватися громадське здоров'я та безпека; також вони наглядають за стабільністю механізованих операцій у шахті і підготовкою продукції шахти або кар'єру; їх обов'язки передбачають також повідомлення про всі порушення цього закону, які вони помітили на місцях;

6. Рада з питань гірничовидобування повинна консультуватися з міністром громадських робіт. Вона складається з шести членів, обраних частково з державної ради з питань судового порядку, а частково з членів Королівської академії наук, а також з числа членів інших установ, що пов'язані з мінералогією або металургією. Члени Ради призначаються королем і займають посаду протягом 6 років. Їх робота повинна бути оплачена і вони не повинні бути заінтересовані в роботі окремо взятих гірничих підприємств.

В Італії велика увага приділялася концесії, яка могла надаватись навіть одному чи кільком особам одночасно, де кожен концесіонер був повязаний зобовязаннями на рахунок концесії.

В Англії, як і в Італії природні ресурси видобувались рабами, але згодом виник клас робітників відомий як «старателі». Старателі отримували ліцензії, які надавали їм право на пошук, обробку, і продаж корисних копалин, що входили в орендовані ними участки і всі земельні права, які були необхідні їм для видобутку, компенсації збитків власникам землі, нанесених орендованій землі гірськими роботами. На початку права землевласників задовольнялися наданням певній частці людей посади старателів, забираючи в них свою частку прибутку з шахти. Надалі це право перейшло в сплату "данини" власнику землі, яка представляла собою встановлену частку - від однієї десятої до половини прибутку шахти. Пізніше це замінилося на грошову виплату певної частини вартості корисних копалин, що видобувалися.

У роботі зроблені висновки, що в Англії видобуток дорогоцінних металів, золота та срібла дозволявся лише Королівській владі нібито для обробки грошей і монет, а щодо всіх інших металів і мінералів, право видобутку перш за все покладалося на господаря землі, хоч у деяких випадках поверхнева і підземна власність, що знаходилась у надрах землі, згодом розділялася.

Щодо історії використання природних ресурсів у Франції, то ще у XV столітті королі Карл VI і Луі XI відновили права монархії і оприлюднили систему управління шахтами, засновану на прикладі практичного досвіду Німеччини.

Згодом, на території Франції було прийнято безліч законів, що регулювали відносини у сфері використання природних ресурсів. Але найбільш змістовним був закон від 21 квітня 1810 року, у якому вказано, що природні ресурси на території Франції, на глибині сто футів вважалися національною власністю і підлягали вилученню урядом для подальшого використання на благо нації незалежно від згоди власника землі.

У Франції концесія також була дуже розвіненою, але на відміну від Італії, законом від 1810 року союз декількох концесій було заборонено втілювати в життя без попереднього дозволу уряду.

Автор дійшов висновку, що в основу стародавньої законодавчої бази країн континентальної Європи безсумнівно лягло цивільне право, яке переважало і в середні віки. Тоді діяли два закони про власність (Франція, Італія), які стосувалися гірничих робіт. Згідно з першим абсолютна та суверенна влада над копальнями належала державі і землевласники не мали жодних прав, окрім права компенсації за шкоду землі, нанесену в процесі розробки родовища. Другий закон визнавав право власності за тією особою, якій належала земельна ділянка, проте права на видобування природних ресурсів могли передаватися третій особі. Основа другого закону - поняття суспільної корисності, яке передбачало підвищення інтересу до розробки родовищ корисних копалин за умови, коли власник земльної ділянки не мав можливості або не хотів розробляти його самостійно.

Оскільки в обох випадках розробка родовищ корисних копалин була предметом правового регулювання з боку держави, яка, у свою чергу, пред'являла права на десятину видобутку, то дія обох законів на практиці збігалася. В наші дні «корона» лишається майже в кожній державі безспірним власником корисних копалин.

Другий розділ «Історичний аналіз використання природних ресурсів країнами Австралії, США, Азії та Африки» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Правове регулювання використання природних ресурсів в Австралії» досліджено гірниче законодавство Австралійського Союзу, яке представляло собою систему копалень у найбільш розвиненій демократичній формі.

У цьому підрозділі описується історія та перші зародки правового регулювання використання природних ресурсів.

Ще з давніх часів золотодобувна промисловість формувала більшу частину гірничодобувної промисловості Австралії.

Приблизно в середині XIX століття алювіальні копальні cпричиняли напливи шукачів золота з однієї частини країни в іншу, де проходили значні відкриття покладів золота. Засоби звязку між населеними пунктами і центрами уряду були в ті дні недосконалі, що призвело до необхідності створення органу контролю за діяльністю шукачів природних ресурсів. Таким органом став суд Уорден, який у подальшому врегульовував суперечки між суб'єктами данних правовідносин. З тих самих причин виникли і місцеві комітети золотошукачів дигерів і гірничодобувна комісія, чиї закони лягли в основу сучасного гірничого законодавства Австралії.

Автор визначає, що ще з найдавніших часів усі нововиявлені землі у країні були власністю держави, частина яких була надана поселенцям з правом власності без будь-яких застережень. Після відкриття покладів золота або інших природних ресурсів, "відчужені" землі в багатьох випадках були передані із застереженням, що при виявленні на них золота або інших цінних корисних копалин, вони в цілому або частково будуть передані уряду в цілях використання природних ресурсів і з виплатою власникові землі компенсації за шкоду завдану землі, але крім можливої вартості зарезервованих мінералів.

Таким чином, автор акцентує увагу на тому, що в Австралії існували два види земель стосовно гірничовидобувних робіт, які розглядаються: (1) державні землі, які ніколи не були відчуженими або які були відновлені урядом з приватної власності як землі, на яких були поклади корисних копалин (всі корисні копалини на цих землях були державною власністю); (2) приватні землі, які передавалися, через ранню форму власності або який-небудь спеціальний грант і були відновлені з метою видобування природних ресурсів ( на цих землях всі природні ресурси, за винятком золота і срібла, належали землевласнику; золото та срібло належали казні).

Зрозуміло, що земельні закони, а також закони про розробку родовищ корисних копалин в окремих штатах Федерації є дуже схожими.

При відкритті покладів прибуткового золота на державних або придбаних землях уряд мав право визначити район в як золотоносну ділянку, на якому будь-яка уповноважена особа могла б проводити роботи в цілях розміщення копалень і пошуку природних ресурсів.

У всіх австралійських штатах основою права власності на гірниче майно є право шахтаря - документ, який могла отримати будь-яка особа європейського походження в суді Уорден, де власник документа мав можливість використовувати будь-які державні землі в цілях проведення розвідувальних робіт.

У підрозділі 2.2 «Використання природних ресурсів на території США» охарактеризовано законодавчу базу у сфері використання природних ресурсів.

В данному підрозділі проаналізовано федеральне законодавство США, починаючи від конституції штатів.

Автор стверджує, що первісні права кожного штату по відношенню до галузі гірничовидобування в основному дотримувалися. І право власності на використання родовищ корисних копалин, яке вже склалося історично на їх територіях вважається дійсним. Навіть щодо земель, які належали федеральному уряду в кожному окремому штаті. Хоча Конгрес і мав право розпоряджатися та приймати необхідні постанови щодо управління цими землями, таким правом рідко користовувалися, а якщо користувалися, то вони не шкодили земельним інтересам конкретного штату.

Основоположним принципом права, який Сполучені Штати успадкували від феодальної системи звучить наступним чином: первісне право власності або верховне право на всю землю належить державі. Пізніше стане установленою і фундаментальною доктриною те, що всі діючі окремі права власності на землю попередньо виходять з прав наданих ще за період правління Корони або дореволюційного уряду.

У «підрозділі 2.3 Гірниче законодавство та права на розробку родовищ корисних копалин у країнах Африки та Азії» описана історія правового регулювання використання природних ресурсів у таких країнах, як Родезія (Південно-Африканська республіка), Трансвааль (Південно-Африканська Республіка), Єгипет, Судан та Турція.

Всі поклади корисних копалин, гірське законодавство територій Родезії належали Королівській владі Англії. Право на видобування та використання природних ресурсів було передане, відповідно до Статуту, виданого у жовтні 1889 року Британській Південноафриканській компанії на чолі з її засновником Сесілем Родезом, чия система гірничого законодавства може бути описана як система копалень, значно змінена у порівнянні з австралійськими і американськими законами.

У роботі описана дозвільна система; зазначено, що в Родезії видається дуже коротка форма дозволу на проведення пошукових робіт, яка не є зазвичай орендою на видобуток корисних копалин, але і сама собою носить назву гірничої власності. Вся основа системи, як видається - це співпраця між Британською Південноафриканською компанією та шахтарями.

Основні положення гірничого законодавства колонії Трансвааль полягали у тому, що права на природні ресурси належали державі, а також у разі визнання - землевласникам. Права держави забезпечувалися шляхом сплати орендної плати за видобуток корисних копалин і податку на прибуток, а права приватних землевласників, покривалися за рахунок надання збережених земель, і розподілом орендної плати. Надавалося декілька виняткових концесій на видобування природних ресурсів, насамперед на Мудісі в районі Барбертон, але, як правило, країна була відкритою для вільного пошуку природних ресурсів.

У єгипетському гірничому законодавстві концесійна система була представлена у найсучаснішому вигляді. Уряд здійснював суворий контроль за формуванням і капіталізацією гірничорудних компаній; ніяка передача майна чи права на видобування природних ресурсів не могли проводитись, поки всі деталі не передавалися Міністерству фінансів у Каїрі для затвердження. Один із законів наголошував на тому, що у жодному разі оборотний капітал будь-якої компанії, що займалася видобуванням і використанням природних ресурсів, не міг складати менше однієї третини валового статутного капіталу.

Раннє єгипетське законодавство було досить схоже на законодавство Судану, де були схожі законодавчі акти, які стосувались оренди землі, концесії, кордонів територій, на яких видобувалися природні ресурси, умов видачі ліцензій, закони, що регулювали договірні відносини з використання природних ресурсів, а також система санкцій.

В Османській імперії природні ресурси класифікувалися згідно з правилами обробки й їх використання та не могли використовуватися без письмового Імператорського указу султана.

В цілому правова система Туреччини в період зародження права використання природних ресурсів була досить розвинутою. В Османській імперії була створена Рада з управління шахтами, дозвільна система щодо видачі ліцензій та концесій.

Третій розділ «Історія використання природних ресурсів на українських землях» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Історико-правовий аналіз використання природних ресурсів на території України» зазначається, що початком правовідносин у сфері використання природних ресурсів можна умовно вважати закладення певних відповідних норм у статтях першої історико-правової пам'ятки - Руської Правди. Далі такий розвиток відбувався паралельно з епохами, що змінювали перебіг історії України. Давньоруське право виникло на основі санкціонування звичаєвого права, перетвореного на правовий звичай, що, у свою чергу, ставав правовою нормою, охоронюваною державою, а це означало включення її до загальної системи держави, нормативної регуляції суспільних відносин. Спільність соціально-економічного розвитку Польщі та Галицької Русі у XIV-XV століттях призвели до запровадження Віслицького статуту.

З часів Київської Русі земля з іншими природними ресурсами належала селянській громаді, що й зумовило виникнення звичаєвого права. Руська Правда, яка регулювала питання користування природними ресурсами, містила на той час понад 300 списків. Законодавство існувало у вигляді грамот, угод, статутів.

Правове становище смердів у Київській Русі характеризувалося належністю переважно до сільського населення, залежного від різного роду землевласників.

Період феодальних відносин, роздробленості між князівствами був об'єктивним містком між подальшою капіталізацією та первісними формами землеволодіння та землекористування.

Подальший розвиток права використання природних ресурсів на території України супроводжувався завоюванням різними державами українських земель та впливом їх законодавчої бази на формування права в цій сфері.

У ХIV ст. формування на українських землях земельної власності сприяло виникненню шляхетського права.

Слід зазначити, що після об'єднання Польщі та Литви у єдину Річ Посполиту в Україні відбулися докорінні зміни права на земельну власність, збереглися вільні аграрні та соціальні відносини.

Земельний устрій Російської імперії до середини ХІХ століття представляв собою поєднання середньовічного феодального земельного ладу з зародками капіталістичних земельних відносин, що проявляються у множинності форм землеволодіння та різноманітті їх правового регулювання.

У подальшому великий внесок у законодавчу базу було зроблено завдяки аграрній Столипінській реформі. Загальний курс радянської влади на переустрій сільського господарства знайшов свій відбиток у «Загальних началах землекористування та землеустрою» визначених постановою ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 року. Цей акт містив норми, що регламентували правовий режим різних категорій земель, але більше уваги приділялося нормам, спрямованим на регулювання соціалістичних форм землекористування. Положення зберігали норми про оренду землі, найману працю, забороняли суборенду землі. Основними нормативними документами, що регламентували відносини надрокористування в Україні радянського періоду стали декрет РНК «Про землю», Гірниче положення СРСР, Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік про надра із пізнішими змінами та доповненнями відповідно до Указу Президії Верховної ради СРСР від 20 вересня 1979 року. Згодом, у процесі суцільної колективізації сільського господарства були видані спеціальні акти, що регулювали колгоспне землекористування. Колгоспне землекористування як самостійний земельно-правовий інститут отримало своє правове оформлення у новому Примірному статуті сільськогосподарської артілі, затвердженому РНК СРСР та ЦК ВКП(б) 17 лютого 1935 року. Згідно з цим статутом земля, зайнята колгоспом, закріплювалася за ним у безстрокове користування, тобто назавжди. Після прийняття Конституції СРСР 1936 року розвиток земельного законодавства стосувався таких важливих інститутів земельного права, як право колгоспного землекористування. Згідно з Основним законом земля, надра, води, ліси в СРСР визнавалися державною власністю. Земля, зайнята колгоспами, закріплювалася за ними у безкоштовне та безстрокове користування.

З метою охоплення правовим регулюванням усіх земельних відносин наприкінці 60-х років ХХ століття постало питання про необхідність кодифікації земельного законодавства на рівні як держави, так і окремих республік. Прийняті 13 грудня 1968 року Верховною Радою СРСР «Основи земельного законодавства СРСР та союзних республік» стали актом, який об'єднав земельне законодавство, закріпив складну систему його з урахуванням накопиченого досвіду правового регулювання земельних відносин, узгодив норми, що раніше містилися у чисельних нормативних актах. У підрозділі 3.2 «Проблеми та рекомендації щодо вдосконалення права використання природних ресурсів в Україні» проаналізований сучасний стан українського законодавства, коли Україна є незалежною державою, несе відповідальність за всі недоліки та прогалини права у сфері використання природних ресурсів. Тому вона повинна стати ключовим учасником відносин не лише в силу специфіки навколишнього середовища у сфері регулювання природокористування. Вона повинна максимально враховувати суспільні інтереси в раціональному використанні природних ресурсів.

Але для вирішення цього завдання правова концепція стикається з економічними проблемами дефіциту коштів на реалізацію відповідних програм. Всебічно виважене й обґрунтоване використання прав користування природними ресурсами здатне залучити серйозні інвестиції в цю сферу господарювання, реалізувати передові стандарти природокористування, посилити відповідальність суб'єктів природокористування, оптимізувати управління якістю навколишнього середовища. Вирішення такого завдання можливе в державі, яка залишатиметься монопольним власником переважної частини природних ресурсів, шукатиме нові оптимальні механізми регулювання й управління природними ресурсами, збалансовуватиме інтереси всіх учасників відносин у цій сфері.

Суттєвим недоліком стратегії розвитку України є відсутність кількісних оцінок основних чинників, які визначають шляхи розвитку правової системи використання природних ресурсів на майбутні десятиріччя. Спостерігається подвійна картина: з одного боку, присутня світова динаміка попиту на природні ресурси і Україна як пропонує світовому ринку природні ресурси, так і потребує їх для себе; з іншого для покращення інвестиційного клімату, незалежно від коливань попиту та пропозицій на природні ресурси, вона повинна залишатися стабільним і надійним партнером для ЄС.

У контексті подальшого розвитку права використання природних ресурсів, на основі концепції сталого розвитку Україна має вирішити принаймі такі важливі проблеми:

встановити науково обґрунтовані межі вилучення природних ресурсів для задоволення своїх потреб і межі шкідливих випливів на природу;

забезпечити виконання вимог при підготовці і реалізації господарських та інших завдань.

Висновки

У Висновках представлені підсумки, обгрунтовані й узагальнені наукові результати, одержані в процесі дослідження, а також сформульовані рекомендації щодо їх використання.

1. Генезис права використання природних ресурсів розкриває етапи становлення права в стародавніх цивілізаціях. В історичній площині розглянуті перші кроки держав на шляху формування права використання природних ресурсів.

2. В історичному аспекті проаналізовані «концесійна система» та «система копалень», наведені відмінності цих систем.

3. У дисертаційному дослідженні проведено історико-правовий і порівняльно-правовий аналіз законодавства різних країн світу у сфері використання природних ресурсів. Визначена їх законодавча база щодо використання природних ресурсів.

4. Проаналізована генеза становлення українського законодавства у сфері використання природних ресурсів, починаючи від Київської Русі до набуття Українською державою незалежності.

5. Формування гірничого законодавства радянської доби розпочалося в межах загальних актів, що здебільшого регулювали земельні відносини, поступово переходячи до права надрокористування, зосередившись нарешті на кодифікованих актах про видобування корисних копалин

6. Як твердження, для формування українського новітнього законодавства має бути врахований позитивний досвід законодавства успішних держав світу у сфері використання природних ресурсів.

7. В Україні створена недосконала, невиправдано складна, міжгалузева дозвільна система у сфері видобування та використання природних ресурсів.

8. Аналіз практики застосування нормативно-правових актів у сфері використання природних ресурсів виявив низку прогалин, які виникли внаслідок невідповідності одних законодавчих актів іншим.

9. У сукупності, викладене свідчить про невисоку ефективність, низьку інвестиційну привабливість існуючої дозвільної системи в Україні щодо видобування та використання природних ресурсів, а також недостатність комплексного правового забезпечення у цій сфері, що відповідно робить актуальною необхідність прийняття спеціальних законодавчих актів.

1. Щербина О.М. Історія становлення та розвитку права природокористування в Україні / О.М. Щербина // Бюлетень Міністерства юстиції України : Фенікс, - 2009. - №7 (93). - Вип. 7. - С. 105 - 113.

2. Щербина О.М. Основні етапи діяльності держави у галузі правового регулювання використання природних ресурсів / О.М. Щербина // Правова держава: Щорічник наукових праць Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - 2009. - Вип. 20. - С. 493 - 500.

3. Щербина О.М. Історія правового регулювання використання природних ресурсів України та Канади : порівняльний аналіз / О.М. Щербина // Бюлетень Міністерства юстиції України : Фенікс, 2010. - № 12. - С. 130 - 135.

4. Щербина О.М. Компетенція органів державної влади та місцевого самоврядування Канади як елемент правового механізму регулювання використання природних ресурсів / О.М. Щербина // Бюлетень Міністерства юстиції України : Фенікс, 2011. - № 2. - С. 112 - 119 .

5. Щербина О. М. Правове регулювання використання природних ресурсів в Україні (історія і сучасність) / О.М. Щербина // Соціально-правові реформи в незалежній Україні : досягнення, проблеми, перспективи / тези доповідей Науково-практичної конференції - Національна академія наук України. - Інститут законодавства Верховної Ради України. - 2009. - С. 7.

6. Щербина О.М. Деякі аспекти правового регулюавння використання природних ресурсів / О.М. Щербина // Проблеми національної державності: матеріали Міжнародної наукової конференції пам'яті доктора юридичних наук, професора Стрельцова Льва Михайловича ( 1918-1979 ) ( ОНУ ім. І.І. Мечникова, 26 березня 2010 р.) / за заг. ред. Є.Л. Стрельцова. - Одеса : Астропринт, - 2010. - С. 257 - 260.

Размещено на Allbest.ru