Конституційний процес в Україні: актуальні питання правового забезпечення

1

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Конституційний процес в Україні: актуальні питання правового забезпечення

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Актуальність теми даного дослідження обумовлена теоретичним і, особливо, практичним значенням питань, пов'язаних із здійсненням в Україні конституційного процесу. Зміни в суспільно-політичній і правовій сферах в останнє десятиліття виявили потребу в удосконаленні чинної Конституції України, що, в свою чергу, передбачає необхідність визначення способів і порядку її змінення, а отже і наукове осмислення тих проблем, які виникають у зв'язку з цим процесом.

Здійснення конституційного процесу в нашій державі ускладнюється його правовою невизначеністю, що не сприяє формуванню якісного Основного Закону України. З липня 1997 р. по січень 2004 р. Верховна Рада України не внесла жодної зміни до Конституції України, хоча було запропоновано близько двадцяти різних конституційних законопроектів. Завершився безрезультатно у 2000 році і Всеукраїнський референдум з питань про внесення змін до Конституції України. Нарешті, конституційні зміни від 8 грудня 2004 р. визнано неконституційними за рішенням Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року, чим ще більш заплутано конституційний процес в Україні.

Актуальність теми у практичному аспекті підтверджує й той факт, що на найвищому державному рівні нещодавно ухвалено рішення про створення спеціального органу для підготовки пропозицій стосовно внесення змін до чинної Конституції України. У зв'язку з цим постає питання про обрання найбільш прийнятного способу розробки та ухвалення вказаних змін.

Варто зазначити, що проблеми конституційного процесу досліджуються в Україні впродовж двох останніх десятиліть досить активно, що значною мірою обумовлено як підготовкою та прийняттям нової Конституції України у 1996 році, так і суперечливою практикою її наступного застосування, виникненням багатьох конституційно-правових конфліктів і не завжди послідовними, неоднозначними рішеннями органу конституційної юрисдикції, тлумаченням ним конституційних положень, яке викликає дискусії, в тому числі теоретичного характеру.

Разом з тим у вітчизняній конституційно-правовій науці досі не сформовано загальноприйнятого поняття конституційного процесу, цей процес розглядається в різних аспектах, під різними кутами зору. Через це в науковій літературі має місце різне уявлення про конституційний процес, від його «вузького» розуміння, що обмежує цей процес процедурою прийняття і внесення змін до Конституції, до «широкого» розуміння, яке включає в зміст конституційного процесу різні за своєю природою аспекти (політичний, ідеологічний, юридичний тощо), що так або інакше пов'язані з конституцією, як Основним законом, охоплюючи при цьому і вироблення та ухвалення самої Конституції, і внесення змін до неї, а також процеси її реалізації в політичній та правовій системі держави, в контексті поняття конституціоналізму.

Таке різноманіття уявлень про конституційний процес не сприяє чіткому визначенню його поняття, видів, форм реалізації тощо, а отже, гальмує наукову розробку конкретних механізмів його реалізації, не сприяє виробленню обґрунтованих теоретичних рекомендацій для практики його здійснення.

Зважаючи на це, постає як актуальне наукове завдання вироблення єдиних методологічних підходів до формування наукового поняття конституційного процесу, дослідження конституційного процесу як самостійного феномена та його співвідношень з іншими близькими до нього явищами суспільного життя.

Дисертаційне дослідження ґрунтується на теоретичних працях представників вітчизняної і зарубіжної юридичної науки різних історичних періодів. Теоретичну основу дослідження становлять фундаментальні наукові праці вітчизняних і зарубіжних вчених, серед яких: С.А. Авакьян, М.В. Баглай, В.В. Бородін, Ш. Боржо, А.З. Георгіца, Р.В. Єнгибарян, Л.С. Жакаєва, Ж.-П. Жакке, Т.Д. Зражевська, В.М. Кампо, С.В. Ківалов, М.І. Козюбра, В.В. Копєйчиков, І.О. Кравець, В.В. Кравченко, Л.Т. Кривенко, О.Є. Кутафін, В.В. Маклаков, В.В. Медведчук, А.М. Медушевський, Ж.Й. Овсепян, М.В. Оніщук, В.Ф. Опришко, М.П. Орзіх, В.Ф. Погорілко, А.О. Селіванов, В.Ф. Сіренко, О.В. Скрипнюк, П.Б. Стецюк, Б.О. Страшун, В.Я. Тацій, Ю.О. Тихомиров, М.О. Теплюк, Ю.М. Тодика, О.Ф. Фрицький, Т.Я Хабрієва, В.Є. Чиркін, М.Ф. Чудаков, В.М. Шаповал, Ю.С. Шемшученко, Л.П. Юзьков, О.І. Ющик та ін.

Вивчення робіт названих та інших авторів переконує, що попри значну кількість досліджень проблематики конституційного процесу вказане вище завдання залишається актуальним. Саме цим обґрунтовується вибір автором теми і предмета даної дисертаційної роботи.

Нормативну базу дослідження складають Конституція України та закони України, конституції зарубіжних країн, рішення і висновки Конституційного Суду України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дисертаційне дослідження виконувалося на кафедрі правового регулювання економіки Державного вищого навчального закладу «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана» в рамках комплексної цільової програми «Проблеми правового забезпечення соціально-політичного та економічного розвитку України» (номер державної реєстрації 0102 U 006315).

Мета і завдання дослідження. Метою даного дисертаційного дослідження є визначення поняття конституційного процесу, з'ясування його змісту, видів, правових основ регулювання вказаного процесу в Україні, і на цій основі формулювання пропозицій щодо ефективної реалізації конституційного процесу в Україні.

Відповідно до зазначеної мети в дисертаційному дослідженні вирішуються такі основні завдання:

з'ясувати стан теоретичної розробки проблеми конституційного процесу в юридичній науці;

сформулювати поняття конституційного процесу;

розглянути співвідношення конституційного процесу з близькими до нього явищами суспільного життя;

визначити види конституційного процесу та їх особливості;

проаналізувати стан правового регулювання конституційного процесу в Україні в порівняльному аспекті зі світовою практикою;

визначити необхідність та основні напрями удосконалення конституційного процесу в України;

виробити пропозиції щодо законодавчого забезпечення конституційного процесу в Україні.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються в процесі здійснення конституційного процесу в Україні.

Предмет дослідження становить конституційний процес як конституційно-правове явище, проблеми правового забезпечення та удосконалення вказаного процесу в Україні.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертаційного дослідження становлять загальні та спеціальні методи наукового пізнання, застосування яких обумовлено об'єктом і предметом дослідження.

Діалектичний метод використано для розгляду досліджуваного явища як внутрішньо суперечливого, такого, що розвивається і знаходиться у взаємозв'язку з іншими явищами суспільного життя.

Метод системно-структурного аналізу застосовано в частині дослідження конституційного процесу як системного феномена, що дало змогу проаналізувати його структуру та окреслити конституційний процес у співвідношенні з іншими близькими за своїм характером суспільно-політичними явищами. Історичний метод дав змогу розглянути конституційний процес в його історичному розвитку, з'ясувати особливості різних етапів вказаного розвитку, а також його тенденції. Порівняльно-правовий метод використано для визначення загальних ознак, притаманних світовому конституційному процесу, та специфічних особливостей конституційного процесу України, виходячи з аналізу положень зарубіжних конституцій, а також для врахування їх при формулюванні пропозицій щодо вдосконалення вітчизняного конституційного процесу.

У роботі використано також логіко-юридичний метод аналізу нормативно-правової бази дослідження, правових норм, що визначають конституційну процедуру, та правових позицій у рішеннях Конституційного Суду України.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в даній дисертаційній роботі вперше в Україні комплексно розглядається конституційний процес, як самостійне, виокремлене з єдиного політико-правового процесу конституційно-правове явище, що дало змогу сформулювати авторське поняття конституційного процесу, поглибити уявлення про його зміст, види (способи реалізації), проблеми правового регулювання в Україні, а також обґрунтувати необхідність і напрями вдосконалення вітчизняного конституційного процесу.

Найбільш суттєві результати, що характеризують наукову новизну даного дисертаційного дослідження, полягають у тому що:

уперше:

конституційний процес досліджено у конституційно-правовому аспекті, як самостійне правове явище, теоретично виділене з єдиного суспільно-політичного процесу і співвіднесене з близькими за своїм характером явищами (процесами), спільним чинником для яких є феномен конституції;

запропоновано авторське визначення загального поняття конституційного процесу - як процесу законодавчої діяльності, що здійснюється органами державної влади, безпосередньо громадянами або спеціально уповноваженими органами та суб'єктами і спрямований на підготовку, розробку й прийняття та введення в дію Конституції, а також внесення до неї змін і припинення її дії;

здійснено теоретичне розмежування поняття конституційного процесу та понять суміжних, близьких за своїм характером явищ, зокрема, таких як «конституційна реформа», «політичний процес», «політична реформа» тощо;

удосконалено:

визначення конституційних законів, а також їх класифікацію за різними ознаками. Зокрема, в дисертації під конституційними законами пропонується розуміти конституцію та закони, що вносять зміни до конституції або припиняють чинність її положень. Конституційні закони запропоновано класифікувати за різними критеріями, в тому числі залежно від характеру конституційних змін на: закони, що передбачають вилучення окремих положень конституції; закони, якими змінюється формулювання положень конституції; закони, що доповнюють чинну конституцію новими положеннями; закони, що припиняють дію окремих положень конституції; закони, що визначають порядок введення в дію нових конституційних положень;

здійснення порівняльного аналізу правового визначення різних елементів вітчизняного конституційного процесу та конституційного процесу в інших країнах, в аспекті конституційно-правової природи конституційного процесу та авторського поділу його на види;

отримали подальший розвиток:

обґрунтування методології визначення конституційного процесу як конституційно-правового явища, що передбачає, зокрема, дотримання логічної вимоги до формулювання поняття «конституційний процес» через найближчий рід та специфічну видову ознаку. Найближчим родовим щодо конституційного процесу поняттям є «законодавчий процес» (як вид юридичного процесу), а специфічною видовою ознакою - продукт вказаного процесу, тобто особливий законодавчий акт: конституція або конституційний закон;

визначення критеріїв класифікації конституційного процесу та проведення його класифікації за обраними критеріями. Найбільш важливим критерієм поділу конституційного процесу на види, на думку автора, є цільовий критерій даного процесу, орієнтований на характер його продукту - нову конституцію або конституційний закон про внесення змін до чинної конституції. За цим критерієм визначаються відповідно два види конституційного процесу - перспективний і поточний конституційний процеси;

з'ясування призначення та фактичної ролі Конституційного Суду України у вітчизняному конституційному процесі, критика його правових позицій щодо розуміння і тлумачення конституційних положень, які стосуються здійснення конституційного процесу в Україні, зокрема, щодо природи та значення висновків Конституційного Суду України на конституційні законопроекти, а також стосовно його повноваження вирішувати питання про відповідність Конституції України (конституційність) законів про внесення змін до Конституції України;

обґрунтування необхідності та основних напрямів вдосконалення конституційно-правового забезпечення конституційного процесу в Україні.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження мають теоретичне і прикладне значення, що полягає у можливості їх використання:

у науково-дослідній діяльності для подальшої теоретичної розробки проблем конституційного процесу, особливо враховуючи потреби наукового забезпечення сучасного конституційного процесу в Україні;

у правотворчій діяльності для забезпечення більш ефективного здійснення конституційного процесу в Україні, з урахуванням світового досвіду в цій сфері; сформульовані в роботі критичні зауваження та конкретні пропозиції можуть бути враховані при підготовці нової редакції Конституції України;

у навчальному процесі для підготовки програми та викладання навчального спецкурсу «Конституційний процес в Україні»; для підготовки підручників, посібників з конституційного права, відповідних розділів підручників з теорії держави і права та конституційного права; для підготовки та підвищення кваліфікації осіб, які приймають участь у конституційному процесі та його правовому забезпеченні.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення, висновки та пропозиції практичного характеру, що містяться у дисертації, були предметом обговорення на засіданнях кафедри правового регулювання економіки Державного вищого навчального закладу «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана». Теоретичні висновки та основні положення дисертації оприлюднені у виступах і доповідях автора на міжнародних науково-практичних конференціях: Міжнародної науково-практичної конференції «Міжнародне економічне співробітництво України (правові проблеми)» (м. Київ, 2004 р.; тези доповіді опубліковано), Міжнародної наукової конференції «Демократія та право: проблеми взаємовпливу і взаємозалежності» (м. Київ, 27 жовтня 2007 р.; тези доповіді опубліковано), Міжнародної науково-практичної конференції «Держава і право: de lege praeterita, instante, futura» (м. Миколаїв, 27-28 листопада 2009 р.; тези опубліковано).

Публікації. Основні положення та висновки дисертації відображено у дев'яти наукових працях автора, з яких шість опубліковано у фахових наукових виданнях, що входять до переліку наукових видань, затверджених ВАК України, та три - у збірниках матеріалів наукових конференцій. Сформовані в дисертації теоретичні положення, висновки, пропозиції базуються на особистих дослідженнях, аналізі та критичному осмисленні наукових і нормативно-правових джерел. Публікації, в яких викладені результати дослідження, підготовлені здобувачем особисто, без участі співавторів.

Структура дисертаційної роботи визначається предметом дослідження, його метою і завданнями. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що об'єднують дев'ять підрозділів, а також висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 210 сторінок, в тому числі основний текст викладено на 190 сторінках, список використаних джерел складає 20 сторінок (180 найменувань).

Основний зміст роботи

конституційний суспільний законодавство

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, характеризується ступінь наукової розробленості проблеми, вказується на зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета і завдання, об'єкт і предмет дослідження, характеризуються методологічна база дослідження та наукова новизна одержаних результатів, висвітлюється практичне значення результатів дисертаційного дослідження, наводяться відомості про їх апробацію та публікації автора за темою дисертації, про структуру та обсяг роботи.

Розділ перший «Конституційний процес як вид законодавчого процесу» складається з чотирьох підрозділів, в яких характеризується стан дослідженості проблеми та авторський підхід до формування поняття конституційного процесу, визначається його поняття та види.

У підрозділі 1.1. «Феномен «конституційний процес» у сучасній науці» дисертантом досліджено різні точки зори, що пропонуються в науковій літературі стосовно визначення поняття конституційного процесу.

Відзначено, що мають місце різні підходи до формулювання вказаного поняття. Зокрема, під конституційним процесом розуміють: елемент світового історичного розвитку (процесу розвитку «цивілізованих» держав); процес конституційної еволюції в окремій країні, в тому числі з точки зору соціальних (політичних) передумов, умов і тенденцій конституційного розвитку; процес трансформації в державно-правовій структурі суспільства ідей суспільної свідомості (громадянського суспільства і правової держави); процес втілення у правову дійсність положень політико-правової теорії конституціоналізму; форму існування конституційного законодавства, діяльності вищих органів державної влади; процес розвитку та вдосконалення всіх конституційно-правових інститутів у конкретному суспільстві; діяльність конституційних судів та квазісудових органів. Конституційним процесом називають також інститут конституційного права, яким визначається порядок розробки, прийняття та зміни конституції. Розуміють конституційний процес і в значенні конституційно-судового процесу, тобто як сукупність послідовних стадій конституційного провадження в процесі здійснення конституційного судочинства. Конституційний процес розглядається в політологічному аспекті - як пошук і досягнення національної згоди у питанні про основи суспільного і державного устрою. Існує думка, що конституційний процес потрібно вважати «універсальним» правовим поняттям, яке відображає динаміку розвитку конституційних відносин у різних сферах правозастосування, в тому числі і в галузевій (конституційно-правовій) охоронній сфері. Деякі вчені розглядають конституційний процес як різновид політичного процесу, що взагалі здійснюється у державі, та як унікальну соціальну систему.

На думку дисертанта, визначення конституційного процесу, які надаються в літературі, можна поділити на три групи. До першої групи слід віднести ті з них, що дають широке (суспільно-політичне) трактування конституційного процесу; до другої групи - ті, що дають більш конкретне (юридичне) розуміння даного явища; до третьої групи належать ті визначення, в яких поняття «конституційний процес» охоплює і широке, і вузьке його розуміння в різних співвідношеннях.

У підрозділі 1.2. «Визначення конституційного процесу як правового явища» зазначається, що слід, насамперед, розмежувати суспільно-політичний, юридичний та змішаний підходи щодо визначення конституційного процесу. В процесі аналізу вказаних підходів автором зроблено висновок, що найбільш прийнятним у логічному сенсі є розуміння конституційного процесу саме як явища правового життя, яке (розуміння) дає змогу позбутися абстрактності та неоднозначності, властивих двом іншим підходам, і тому є більш продуктивним з наукової та практичної точок зору.

Конституційний процес уявляється насамперед як процес правотворчої діяльності, спрямованої на вироблення, прийняття, введення в дію та змінення органами державної влади, громадянами, іншими уповноваженими суб'єктами Основного закону держави.

Таке визначення дає можливість відмежувати конституційний процес від близьких до нього понять, таких як «політичний процес», «законодавчий процес», «конституційна реформа» тощо. Як правове явище, конституційний процес, звичайно, належить до явищ суспільних, а точніше суспільно-політичних. Проте в останніх конституційний процес існує як правова складова більш загального суспільно-політичного процесу, оскільки без права, втіленням якого виступає Конституція, процес не може бути визначений як «конституційний».

Разом з тим, виокремивши вказану правову складову з єдиного суспільно-політичного процесу, ми можемо вести мову про конституційний процес як самостійне явище суспільного життя, поряд з правом взагалі, як окремим явищем, а також про співвідношення цих явищ. Це дає змогу глибше усвідомити кожне з них, а також практично впливати на ці явища в потрібному сенсі.

Для того щоб виділити конституційний процес у праві як окремий вид юридичного процесу, а саме як правотворчий (законодавчий) процес, слід обрати певний критерій поділу. На нашу думку, цим критерієм є вид актів, що фігурують у правотворчому (законодавчому) процесі: 1) закони; 2) основний закон держави та зміни до нього. Оскільки законодавчий процес спрямований на вироблення законодавчих актів, то залежно від видів законодавчих актів визначаються і види самого законодавчого процесу. Зокрема, конституційний процес спрямований на вироблення Конституції та конституційних законів, на відміну від ординарного (звичайного) і так званого субститутного законодавчого процесу, продуктом яких є відповідно звичайний закон або квазі-закон (делегована законотворчість). Усі ці види законодавчого процесу мають свою специфіку, що зумовлена специфікою законодавчих актів, виробленню яких вони підпорядковані.

Виходячи з цього, в роботі зазначається, що поняття конституційного процесу необхідно формувати як видове поняття щодо родового поняття «законодавчий процес». Законодавчий та конституційний процес співвідносяться як загальне і особливе. Конституційному процесу притаманні ознаки законодавчого процесу, всі загальні моменти процедури прийняття звичайних законів поширюються і на конституційний процес (законопроект розглядається в комітетах, голосування за законопроект здійснюється народними депутатами, прийнятий закон підписує глава держави тощо). Таким чином, з цього випливає важливий висновок, що у тій частині, де процедура прийняття Конституції та конституційних законів не врегульована розділом XIII Конституції України, застосовується загальна законодавча процедура.

Конституційний процес здійснюється як поточний конституційний процес і перспективний конституційний процес. Конституційний процес здійснюється не лише державною владою, а й громадянами у відповідних формах безпосередньої демократії (народна ініціатива, референдум), а також спеціально уповноваженими органами (установчими зборами тощо).

Автором зазначається, що поняття конституційного процесу передбачає визначення місця та ролі конституційних законів у системі законодавства. Досі не склалося однозначне розуміння поняття конституційних законів, однак спільною є думка про необхідність виділення їх у системі законодавства. Практичне значення такого виділення важливе насамперед при здійсненні конституційної юрисдикції. На нашу думку, конституційні закони - це специфічні закони, якими змінюється текст чи порядок дії конституції (Основного закону держави).

В роботі пропонується класифікація конституційних законів і розглядається співвідношення їх з органічними законами. Зокрема, зазначається, що закони про внесення змін до конституції, можна класифікувати залежно від напряму цих змін: 1) такі, що змінюють формулювання положень конституції; 2) такі, що доповнюють Основний закон новими положеннями; 3) такі, що призводять до вилучення окремих положень Основного закону; 4) такі, якими вводяться в дію Конституція та конституційні закони; 5) такі, що припиняють дію (чинність) Конституції чи конституційних законів або їх окремих положень.

У підрозділі 1.3. «Співвідношення поняття «конституційний процес» із суміжними поняттями» дисертант відзначає, що при використанні терміну «конституційний процес» його іноді вживають як синонім терміну «конституційна реформа». Розглядаючи співвідношення поняття конституційного процесу з поняттям «конституційна реформа», автор вказує на те, що це не тотожні поняття, оскільки конституційна реформа повинна визначатися через родове поняття «реформа», а законодавчий процес, до якого належить і конституційний процес, лише супроводжує здійснення політичної, правової та інших реформ, однак реформа не зводиться до внесення самих тільки змін до законодавства, а крім того, реформи можуть здійснюватися і без внесення змін у конституцію. Отже, поняття конституційного процесу і реформи є самостійними поняттями. Тому зміни, які вносяться до конституції, не можна розглядати як її «реформу».

Так само і політичний процес може передбачати прийняття конституції чи внесення до неї змін, а може відбуватися без цих актів; конституційний процес є лише одним із способів реалізації політичного процесу, є його забезпеченням у формі правотворчості. Конституційний процес виникає і здійснюється залежно від змісту і характеру політичного процесу, у ньому переломлюються політичні інтереси, цілі та ідеї й фіксується компроміс політичних сил у суспільстві з питань конституційного розвитку.

Конституційний процес спрямований на вироблення Основного закону та внесення до нього змін, а політичний - на завоювання та утримання політичними силами публічної (державної) влади. І одним з інструментів утримання такої влади є прийняття нового Основного закону або внесення змін до чинної Конституції. Рішення політичної еліти щодо необхідності внесення змін до Основного закону, обговорення цих змін у суспільстві та формулювання ідеї конституційних змін, проведення референдуму з питання необхідності прийняття нової конституції держави або утворення спеціального суб'єкта конституційної правотворчості тощо - це політичний процес, а поданий до вищого законодавчого органу держави законопроект про внесення змін до Конституції - це вже початок конституційного процесу. Початком конституційного процесу політична боротьба не припиняється, а переводиться у форму юридичного процесу.

Із співвідношення конституційного процесу з суміжними поняттями автор виділяє такі його ознаки: 1) конституційний процес здійснюється спеціальними владними або повноважними суб'єктами; головною особливістю конституційного процесу є та ключова роль, яку в його здійсненні відіграє народне волевиявлення (у конституційному процесі народне волевиявлення реалізується безпосередньо як народна ініціатива або рішення референдуму, а також опосередковано - спеціально уповноваженими органами); 2) конституційний процес спрямований на вироблення Основного закону держави, внесення до нього змін, введення його в дію чи припинення; 3) конституційний процес має певні стадії та здійснюється в порядку, передбаченим законом.

У підрозділі 1.4 «Поняття та види (способи реалізації) конституційного процесу» аналізуються суттєві ознаки конституційного процесу, його предмет та співвідношення із законодавчим процесом. Пропонується авторське визначення конституційного процесу як одного з видів законодавчого процесу, а саме: конституційний процес - це процес законодавчої діяльності, який здійснюють органи державної влади, безпосередньо громадяни або спеціально уповноважені органи чи суб'єкти з метою вироблення, ухвалення і введення в дію Конституції (конституційного закону), а також внесення змін до Конституції (конституційного закону).

Види конституційного процесу визначаються способами його реалізації (як прийняття конституції чи як внесення змін до конституції); за суб'єктами конституційного процесу; з точки зору отриманого результату; за видом акта (Основний закон, конституційний закон); за змістом конституційного закону (внесення змін до конституції, введення в дію конституції, припинення чинності конституції чи конституційного закону).

Особливий порядок прийняття конституції відображається в конституційній доктрині, яка розрізняє законодавчу владу та установчу владу. До компетенції законодавчої влади відносять прийняття та зміну звичайних законів, а до компетенції установчої влади відносять ухвалення Конституції. Установча влада може здійснюватися безпосередньо виборчим корпусом (через референдум), спеціально створеними органами - установчими зборами тощо, законодавчим органом. У виняткових випадках здійснення установчої влади беруть на себе глави держав або урядів, що виражається, зокрема, в октроїруванні конституцій.

У конституційній практиці різноманіття способів прийняття Конституції значною мірою пов'язане з особливостями політичного режиму, який панує в державі. У зв'язку з цим розрізняють авторитарні способи (октроїрування, установчий плебісцит) і демократичні способи (через використання референдуму, установчих зборів, парламенту) розробки та прийняття конституції. На порядок внесення змін до Основного закону держави впливає форма територіального та політичного устрою держави. У федераціях цей процес більш складний, адже в ньому беруть участь суб'єкти федерації чи органи, що представляють їх інтереси.

Процедура внесення змін до Основного закону залежить від характеру державно-правової системи, а також від того, чи є конституція «гнучкою» чи «жорсткою», тобто наскільки ускладнений порядок її зміни.

Звичайна зміна конституцій здійснюється шляхом виключення з тексту скасованих положень, заміни старих положень новими або доповнення знову прийнятими. Однак іноді цей процес відбувається в іншій формі: старий текст, що перестає діяти, хоча й зберігається, а до нього приймаються виправлення, які публікуються слідом за старим текстом. Кожний із цих способів має свої переваги та свої недоліки: перший, що є традиційним, скорочує обсяг тексту, полегшує визначення діючих норм і їх сприйняття, проте не відбиває їх еволюцію, динаміку в історичному плані; другий, американський - дає змогу порівнювати колишні та діючі норми, що буває важливо для їх розуміння, тлумачення й застосування, проте ускладнює користування текстом Основного закону. У деяких країнах зміни до Основного закону вносяться шляхом їх тлумачення відповідними органами.

Досліджуючи види конституційного процесу, автор визначає його суб'єктів: народ, спеціально утворені установчі суб'єкти (установчі чи конституційні збори, конституційна асамблея тощо), парламент, глава держави, уряд. Разом з тим у роботі відзначається багатоманітність і специфічність способів реалізації конституційного процесу в різних державах, залежно від форми державного устрою, політичного режиму тощо.

Розділ другий «Правові основи конституційного процесу в Україні» складається з трьох підрозділів, в яких розкривається основоположне значення Конституції України в регулюванні конституційного процесу, досліджуються проблеми конституційно-правового регулювання перспективного та поточного конституційного процесу в Україні.

У рамках підрозділу 2.1. «Конституція України як правова основа конституційного процесу» дисертантом аналізуються положення Конституції України, якими визначаються суб'єкти та порядок здійснення вітчизняного конституційного процесу. Характеризуються роль та повноваження кожного із суб'єктів у вказаному процесі (Верховної Ради України та народних депутатів України, Президента України, Конституційного Суду України, досліджується роль Українського народу у здійсненні конституційного процесу). У даному підрозділі визначається значення в конституційному процесі такого інституту безпосередньої демократії як референдум, досліджується конституційно-правове регулювання цього інституту.

Автор аналізує місце конституційних законів у правовій системі України, їх природу, розглядає законопроекти різних років, що стосувалися конституційних законів. Зазначається, що конституційні закони, зокрема, про внесення змін до Основного Закону, мають особливе значення у національній правовій системі. За своєю правовою природою конституційний закон відрізняється від законів, прийнятих Верховною Радою України на здійснення повноважень, встановлених пунктом 3 частини першої статті 85 Конституції України (прийняття законів). Після набрання чинності конституційним законом його положення набувають значення складової частини Конституції України і діють як норми Конституції України. Звичайні закони України в ієрархії правових джерел не мають найвищої юридичної сили, вони приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (стаття 8 Конституції України). Звертається увага на те, що порядок прийняття конституційних законів у чинній Конституції України визначено не досить чітко, і це призводило і призводить до казусів у конституційному процесі.

В роботі висловлюється думка про доцільність внесення уточнень у розділ XIII Конституції України, зокрема, щодо введення поняття «конституційний закон». Необхідно у законі дати його визначення, встановити співвідношення з іншими нормативно-правовим актами, чітко визначити предмет його регулювання та процедуру прийняття, порядок набуття ним чинності. Практичне значення виділення конституційних законів на відміну від Конституції та звичайних законів важливе, перш за все, при здійсненні поточного конституційного процесу та конституційної юрисдикції.

У підрозділі 2.2. «Правове регулювання прийняття Конституції в Україні» автор розглядає процес вироблення нового Основного закону держави як перспективний конституційний процес, аналізує особливості конституційно-правового регулювання вказаного процесу.

В роботі обґрунтовується висновок про те, що прийняття нової Конституції та змінення чинної Конституції - це різні способи реалізації конституційного процесу. Вироблення нового Основного Закону держави завжди є самостійним процесом, який у різних країнах на різних етапах їх історичного розвитку набував різноманітного характеру. В роботі розглядається світова практика прийняття нових конституцій.

У даному підрозділі досліджено також різні точки зору щодо розмежування понять «нова конституція» та «нова редакція конституції», оскільки в чинній Конституції України та законодавчих актах не проводиться відмінність між цими термінами. У Конституції України передбачено лише процедуру внесення до неї змін, а порядок прийняття нової Конституції або ухвалення її в новій редакції в чинному Основному Законі не визначений.

Необхідність нової Конституції зумовлюється потребою внесення суттєвих змін у конституційні основи, засади конституційного ладу; натомість змінення чинної Конституції, в тому числі ухвалення її нової редакції, не пов'язується із закріпленням принципово нових засад конституційного ладу країни.

На думку автора, актуальним на сьогоднішній день є, насамперед, питання уточнення процедури вдосконалення Основного Закону, оскільки в чинній Конституції порядок прийняття нового Основного Закону не передбачений. Разом з тим, цю прогалину у правовому регулюванні перспективного конституційного процесу також має бути усунено.

Особливо слід визначити роль народу в ухваленні Конституції України, та розробити необхідні конституційні і законодавчі положення про конституційний референдум. Під цим кутом зору автор у даному розділі аналізує пропозиції глави держави і народних депутатів України щодо прийняття нової Конституції України чи її нової редакції, розглядає роль Конституційної асамблеї в перспективному конституційному процесі. На думку дисертанта, Конституційна асамблея повинна виконувати функції дорадчого органу, а зміни до Основного Закону України може внести лише Верховна Рада України. Для забезпечення подальших конституційних змін необхідно керуватися виключно чинною Конституцією, і вноситись вони мають лише парламентом, як єдиним органом законодавчої влади та суб'єктом конституційного правотворення. Саме Верховна Рада України виконала установчу функцію в 1996 році, ухваливши від імені Українського народу Основний Закон; тому ідея створення Конституційної асамблеї є корисною, якщо цей орган буде виконувати підготовчу роботу по виробленню тексту нової редакції Конституції.

В роботі відзначено, що важлива роль у перспективному конституційному процесі належить такому інституту безпосередньої демократії як референдум, досліджуються правові позиції Конституційного Суду України стосовно питань проведення конституційного референдуму, зокрема всеукраїнського референдуму 2000 року, та обов'язковості рішень, прийнятих на всеукраїнському референдумі.

У підрозділі 2.3. «Правове регулювання внесення змін до Конституції України» автор розглядає внесення змін до Конституції України як поточний конституційний процес, якому присвячено розділ XIII Основного Закону України.

Дослідивши світову практику внесення змін до Конституції, автор доходить висновку, що певна роль у цьому процесі, так само як і в процесі прийняття нової конституції, відводиться народній ініціативі та референдуму. Відповідний досвід у цьому відношенні має також Україна. В її Конституції передбачається участь народу в поточному конституційному процесі через всеукраїнський референдум, яким затверджується конституційний закон про внесення змін до розділу І, ІІІ або XІІІ чинної Конституції України.

У даному підрозділі здійснено аналіз правового визначення процедури внесення змін до Конституції України і відзначається, що між конституційним та регламентним регулюванням внесення змін до Конституції України існують певні розбіжності та колізії.

Автором також досліджено повноваження Президента України стосовно прийнятого парламентом конституційного закону, вивчена практика застосування главою держави вето щодо законів про внесення змін до Конституції України, зроблено висновок, що в Конституції України має обов'язково міститися норма, яка регулює підстави та порядок застосування Президентом України вето щодо конституційних законів, оскільки порядок прийняття конституційного закону, передбачений розділом XIII Конституції України, стосується також законів, що мають затверджуватися всеукраїнським референдумом. На думку автора, вето може бути застосовано главою держави лише у випадках порушення встановленої процедури розгляду та ухвалення конституційного закону, з метою запобігти набрання чинності неконституційним законом.

Дисертант звертає увагу на особливості набрання чинності та введення в дію конституційних законів і, зокрема, вказує, що процедура введення в дію конституційного закону, який не передбачає затвердження його всеукраїнським референдумом, істотно відрізняється від аналогічної процедури введення в дію закону, який підлягає затвердженню на всеукраїнському референдумі. Так, відзначено, що проблема введення в дію конституційних законів особливого значення набуває після рішення Конституційного Суду України щодо визнання неконституційним закону від 8 грудня 2000 року №2222 через порушення встановленої конституційної процедури його ухвалення.

Досліджується в даному підрозділі також роль органу конституційної юрисдикції у поточному конституційному процесі. Конституційний Суд України, на думку автора, є особливим суб'єктом конституційного процесу, оскільки його рішення відіграють суттєву роль у здійсненні цього процесу. Однак ці рішення часто є суперечливими, не узгоджуються між собою, і є предметом дискусій в наукових і практичних колах. Через це необхідно чітко на конституційному та законодавчому рівнях врегулювати участь Конституційного Суду України в поточному конституційному процесі.

Автором зроблено висновок, що правове регулювання внесення змін до Конституції України є дуже недосконалим, суперечливим, до того ж викривлене практикою парламенту і, особливо, рішеннями Конституційного Суду України. Отже, існує нагальна потреба в більш чіткому конституційному та законодавчому регулюванні конституційного процесу в Україні.

Розділ третій «Проблеми вдосконалення конституційного процесу та його правового забезпечення» складається з двох підрозділів, в яких розглянуто основні напрями та актуальні питання вдосконалення конституційного процесу в частині його правового забезпечення у контексті правової реформи.

У підрозділі 3.1. «Основні напрями вдосконалення конституційного процесу в контексті правової реформи» автор констатує, що конституційний процес в Україні ускладнюється його недостатньою правовою визначеністю, що позбавляє парламент відповідних політико-правових передумов його здійснення. Відзначається, що для підвищення ефективності конституційного процесу слід враховувати усі складові управління даним процесом: характер суб'єкта; об'єкт, тобто суспільні відносини, що складаються з приводу Конституції; спрямування конституційного процесу, його мету і завдання; засоби реалізації конституційного процесу, зокрема, правове, інформаційне, фінансове, кадрове тощо забезпечення реалізації даного процесу; характер продукту цього процесу (конституційний закон, нова редакція Конституції чи нова Конституція).

Обґрунтовується необхідність більш чітко визначити повноваження глави держави у сфері здійснення конституційного процесу та визначити гарантії здійснення цих повноважень в окремому законі; більш досконало визначити повноваження Конституційного Суду України, як в Основному Законі України, так і в Законі «Про Конституційний Суд України», щоб зменшити випадки виникнення суперечливих ситуацій.

У даному підрозділі зазначається, що для правильного визначення змісту конституційного процесу на конкретному етапі розвитку держави потрібно визначитися з наступними питаннями: яка існує необхідність змінювати існуючу Конституцію? чи треба вносити до неї часткові зміни, чи істотно змінити її, тобто прийняти в новій редакції, чи взагалі ухвалити нову Конституцію? Відповідно, має бути визначений спосіб змінення чи заміни існуючого Основного Закону. При цьому постає питання щодо часу внесення змін до чинної Конституції України або прийняття нового Основного Закону.

В роботі зроблено висновок, що на сучасному етапі розвитку точка зору внесення змін до Конституції шляхом прийняття її нової редакції є переважаючою у ініціаторів конституційного процесу в Україні. Це пов'язано з характером політичних, правових, соціально-економічних змін, які відбуваються в державі останнім часом, з необхідністю реформування її політичної та правової системи.

Автор обґрунтовує власне бачення розвитку вітчизняного конституційного процесу, відстоюючи як пріоритетне завдання в ньому забезпечення формування установчої влади, як суб'єкта конституційних змін. Тому головним напрямом конституційного процесу в Україні вбачається, найперше, більш чітке визначення проблеми установчої влади на конституційному та законодавчому рівнях.

Напрями вдосконалення конституційного процесу, на думку автора, було б доцільно визначити в концепції правової реформи, яку мав би розглянути та затвердити парламент України.

У підрозділі 3.2. «Актуальні проблеми вдосконалення законодавства щодо конституційного процесу» автором розглядаються проблеми, пов'язані з підвищенням ефективності здійснення конституційного процесу за рахунок його більш чіткого законодавчого регулювання. В Основному Законі України містяться базові положення, якими регулюється даний процес, проте їх недостатньо для повноцінного його упорядкування; потрібно також, щоб використовувалися законодавчі акти, які б деталізували на законодавчому рівні процедуру внесення змін до Основного Закону, зокрема, ухвалення нової редакції Конституції України, а також процес прийняття нової Конституції, основні вимоги щодо якого мають бути визначені в чинній Конституції України.

Звичайно, головним нормативно-правовим актом, яким має регулюватися конституційний процес, повинен бути закон України, насамперед, Основний закон. Однак на сьогоднішній день в Україні не прийнято низку важливих законів, які б регулювали вказаний процес. Серед них, на думку автора, важливу роль мав би відігравати закон «Про закони і законодавчу діяльність» або закон «Про нормативно-правові акти». Потребує удосконалення в частині регулювання ним конституційного процесу також чинний регламент Верховної Ради України.

Автором підтримується висловлена в літературі пропозиція щодо прийняття закону «Про установчу владу в Україні», в якому необхідно визначити принципові положення щодо того, який орган (органи) та в який спосіб розроблятиме й ухвалюватиме (затверджуватиме) нову редакцію Конституції, коли і як вона буде введена в дію; які принципові ідеї установчої влади народу, як єдиного джерела влади в Україні, мають бути закріплені в новій редакції Конституції України, як конкретизувати в ній принцип народовладдя. На нашу думку, необхідно прийняти закон «Про установчі збори», в якому визначити установчі повноваження та порядок формування і діяльності даного органу.

Важливим, на думку автора, є питання вдосконалення чинного закону про всеукраїнський референдум щодо реалізації конституційного процесу, оскільки залишаються неузгодженими норми Конституції і чинного Закону України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми». Доцільним вбачається прийняття нового закону «Про всеукраїнський референдум», в якому потрібно передбачити такий вид референдуму, як конституційний, визначити його суб'єкти, а також повноваження цих суб'єктів, врегулювати порядок проведення референдуму та визначити його правові наслідки.

В даному підрозділі також відзначається необхідність звернути увагу на особливості юридичної техніки вироблення конституційних законів, що зумовлені природою Конституції України як Основного закону держави. Юридична техніка вимагає особливої точності й ретельності у формулюванні правових положень, єдності термінології, не допускає використання багатозначних термінів, що ускладнюють правильне розуміння конституційних положень і потребують їх додаткового тлумачення тощо. Більшість конституційних положень характеризує високий ступінь узагальнення, вони виступають як базові та визначальні для законодавства. Це зобов'язує особливо ретельно опрацьовувати конституційні положення з точки зору вимог юридичної техніки, точно і суворо дотримуватися встановлених процедур внесення, розгляду та ухвалення конституційних законів, а також передбачити такі процедури, які б забезпечували виконання вимог юридичної техніки у конституційному процесі, зокрема, здійснення обов'язкової юридичної експертизи проектів конституційних законів. Це забезпечить більш якісне здійснення конституційного процесу, а з ним вищу якість і більш високу стабільність Основного Закону України.

Висновки

У висновках сформульовані найбільш суттєві результати та положення дисертаційного дослідження, наведено теоретичні узагальнення та обґрунтовано позицію автора щодо вирішення наукового завдання визначити поняття, зміст, ознаки, види конституційного процесу та проблеми правового забезпечення його здійснення в Україні. Загальні висновки за результатами дослідження зводяться до наступного:

1. Вивчення наукової літератури дає підстави стверджувати, що поняття конституційного процесу не має задовільного визначення в юридичній науці. Відсутнє єдине уявлення як про даний предмет, так і про місце конституційного процесу в системі правових явищ.

2. Автор виділяє три основних підходи щодо визначення конституційного процесу: суспільно-політичний (широкий) підхід, що зводить конституційний процес до історичного розвитку конституцій; юридичний (вузький) підхід, який характеризує феномен конституційного процесу з точки зору його юридичної специфіки; змішаний, при якому конституційний процес розуміють, змішуючи обидва підходи («широкий» і «вузький») у різних співвідношеннях.

3. З методологічної точки зору для визначення поняття конституційного процесу необхідно насамперед розмежувати суспільно-політичний, юридичний та змішаний підходи щодо визначення конституційного процесу, визначивши той найближчий рід, до якого належить дане поняття, а також з'ясувати особливості, що вирізняють його як самостійний вид процесу. Найбільш прийнятним у логічному відношенні є розуміння конституційного процесу як конституційно-правового феномена, яке (розуміння) уникає абстрактності та неоднозначності, що властиві двом іншим підходам («широкому» та «змішаному»), і зважаючи на це, є більш продуктивним з наукової та практичної точок зору.

4. Аналізуючи поняття конституційного процесу, автор виходить з того, що для нього, як правового феномена, родовим є поняття юридичного процесу, а найближчим до нього родом - поняття «законодавчий процес». Останній є юридичним процесом вироблення законів держави; а оскільки Конституція також є законом, лише особливим (Основним законом держави), що має верховенство над іншими (звичайними) законами, і має притаманні тільки їй специфічні властивості, то процес її розробки, прийняття та зміни відрізняється від того, який має місце щодо звичайних законів, і виступає як особливий законодавчий процес, а саме як конституційний процес.

5. Законодавчий і конституційний процес співвідносяться як загальне і особливе. Конституційному процесу притаманні ознаки законодавчого процесу, всі загальні моменти процедури прийняття звичайних законів поширюються і на конституційний процес. Однак, разом з тим, для регулювання конституційного процесу передбачені спеціальні конституційні норми, що їх містить розділ XІІІ чинної Конституції України. Аналіз даного розділу свідчить, що конституційний процес здійснюють не тільки органи державної влади, а й громадяни (через участь у всеукраїнському референдумі, який затверджує зміни до Конституції). Світова практика вказує також на інших суб'єктів конституційного процесу - спеціально уповноважені орган (установчі збори тощо).

6. Формування поняття конституційного процесу передбачає визначення конституційних законів у системі законодавства, на відміну від Основного закону та звичайних законів. Практичне значення такого виділення важливе насамперед при здійсненні конституційної юрисдикції. В дисертації під конституційними законами пропонується розуміти конституцію та закони, що вносять зміни до конституції або припиняють чинність її положень. Конституційні закони класифікуються за різними критеріями, в тому числі залежно від характеру конституційних змін на: закони, що передбачають вилучення окремих положень конституції; закони, якими змінюється формулювання положень конституції; закони, що доповнюють чинну конституцію новими положеннями; закони, що припиняють дію окремих положень конституції; закони, що визначають порядок введення в дію нових конституційних положень.