Правове регулювання участі представника у судовому адміністративному процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правове регулювання участі представника у судовому адміністративному процесі

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Із запровадженням у відносинах між державною владою і громадянином, юридичною особою засад взаємної відповідальності особливого значення набуває адміністративне судочинство як гарантія законності таких відносин. Являючи собою судовий порядок вирішення спорів у публічно-правовій сфері, адміністративне судочинство здійснюється шляхом реалізації відповідних судових процедур його учасниками, серед яких передбачено представників. Представник на підставі повноважень, наданих йому договором або законом, вчиняє в судовому адміністративному процесі процесуальні дії, спрямовані на захист прав та інтересів іншої особи, а також інтересів у сфері публічних відносин. Його участь за певних умов забезпечує реалізацію особою, яку представляє і на захист прав, свобод та інтересів якої діє, її процесуальних прав та обов'язків і тим самим сприяє процесу з'ясування об'єктивної істини, прийняттю правосудного рішення.

У сучасних наукових працях з юридичних наук проблема вдосконалення правового регулювання процесуального представництва досліджувалась ученими у галузі цивільного права і цивільного процесу (С.М. Абрамов, І. М. Ільїнська, Л.Ф. Лесницька, С.Я. Фурса, Я.М. Шевченко, Я.Л. Штутін, М.Й. Штефан та інші). Систематизацію наукових поглядів щодо змісту процесуального представництва здійснив І. А. Павлуник у дисертаційному дослідженні «Представництво у цивільному процесі України» (2002 р.), а також інші вчені, які працювали і продовжують плідно працювати у сфері цивільного права і цивільного процесу (І. О. Гелецька, В.Л. Гранін, С.Г. Керимов, Г.З. Лазько, Л. І. Шаповал та інші).

У галузі адміністративного права і процесу сутність процесуального представництва аналізувалась, як правило, у межах ширшої за змістом проблеми теоретичних основ адміністративного процесу (В.Б. Авер'янов, Н.В. Александрова, О.М. Бандурка, Ю.П. Битяк, В.М. Бевзенко, І. П. Голосніченко, Т.О. Гуржій, Е.Ф. Демський, С.В. Ківалов, А.Т. Комзюк, О.В. Кузьменко, Р.О. Куйбіда, Р.С. Мельник, В.Г. Перепелюк, О.П. Рябченко, А.О. Селіванов та інші). Спроба класифікації процесуального представництва була здійснена П.В. Вовком у дисертаційному дослідженні «Захист прав, свобод та інтересів громадян в адміністративному суді першої інстанції» (2009 р.). Найбільший ступінь вивчення на теоретичному рівні отримала проблема представництва прокурором у адміністративному процесі. Так, слід відзначити дисертаційні дослідження О.В. Агєєва «Прокурор як суб'єкт адміністративного процесу» (2006 р.), О.В. Анпілогова «Захист прокурором прав, свобод та законних інтересів громадянина в адміністративному судовому процесі» (2007 р.). Певною мірою проблема процесуального представництва була розглянута О.В. Бачуном (2010 р.), але у межах загальної проблеми правового статусу суб'єктів адміністративного судочинства.

Враховуючи неповноту наукового аналізу проблеми процесуального представництва у судовому адміністративному процесі, з метою встановлення сутності і змісту категорії «судовий захист», який здійснюється представниками, були проаналізовані роботи вчених з теорії права (Л.В. Авраменко, С.С. Алексєєв, С. І. Архипов, О.В. Петришин, О.Ф. Скакун, М.В. Цвік та інші), цивільного права і цивільного процесу (Є. В. Вавілін, Т.М. Підлубна).

Отже, значною мірою актуальність дослідження зумовлена новизною теми. У адміністративно-правовій науці України дотепер не зроблено комплексного аналізу теоретичних і практичних проблем правового регулювання представництва у судовому адміністративному процесі, тому ця дисертаційна робота певною мірою покликана заповнити прогалини у даній галузі права.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження спрямоване на виконання Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи №1179 (1999) щодо дотримання Україною зобов'язань перед Радою Європи, протоколу №14 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який змінює контрольну систему Конвенції (ратифіковано Законом №3435-IV від 09.02.2006), постанови Верховної Ради України від 28.04.1992 р. «Про концепцію судово-правової реформи в Україні», Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10.05.2006 р. №361/2006. Конкретне наукове завдання щодо дослідження проблематики визначене у планах науково-дослідної роботи кафедри управління, адміністративного права і процесу та адміністративної діяльності Національного університету державної податкової служби України - «Організаційно-правові засади правоохоронної діяльності у сфері оподаткування» (державний реєстраційний номер УкрНТІ 0105U000657).

Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Національного університету державної податкової служби України протокол №3 від 18 грудня 2009 року та розглянута координаційним бюро відповідного відділення Національної академії правових наук України і щодо неї не було висловлено зауважень (Перелік тем дисертаційних досліджень з проблем держави і права (затверджених у 2009 р.).-Х.: Право, 2010. - C. 119).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є встановлення сутності та змісту процесуального представництва, розкриття особливостей участі окремих видів представників у судовому адміністративному процесі та обґрунтування напрямів розвитку адміністративного матеріального і процесуального законодавства у цій сфері, формулювання конкретних пропозицій щодо його вдосконалення.

Окреслена мета обумовила наступні завдання наукового дослідження:

- встановити особливості рецепції інституту судового представництва при розгляді спорів публічно-правового характеру у римському праві у адміністративне судочинство;

- здійснити систематизацію правовідносин щодо процесуального представництва;

- визначити зміст категорії «право на захист» у судовому адміністративному процесі як його мету, та, відповідно - мету представництва;

- сформулювати поняття процесуального представництва у судовому адміністративному процесі, розмежувати його з поняттям «участь представника»;

- розробити класифікацію видів представництва у судовому адміністративному процесі;

- встановити ознаки суб'єкта представництва та сформулювати відповідне поняття;

- здійснити класифікацію представників як суб'єктів представництва у судовому адміністративному процесі;

- визначити види документів, що підтверджують повноваження окремих видів представників як суб'єктів представництва;

- розкрити сутність категорії «правова допомога»;

- встановити особливості правового регулювання участі окремих видів представників як суб'єктів добровільного чи законного представництва;

- обґрунтувати напрями вдосконалення адміністративно-правового регулювання відносин щодо участі представників у судовому адміністративному процесі.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини у сфері судового адміністративного процесу.

Предмет дослідження становить правове регулювання участі представника у судовому адміністративному процесі.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертаційного дослідження складають загальнонаукові та спеціально-наукові методи пізнання, органічне поєднання яких забезпечує достовірність теоретичних висновків та цілісне сприйняття предмета дослідження в усіх його зв'язках і взаємозалежностях з іншими елементами правової системи України. Системний підхід дозволив вивчити проблему правового регулювання участі окремих видів представників у єдності її соціального змісту і юридичної форми.

У роботі використано методи наукового пізнання, характерні для досліджень юридичного змісту: формально-догматичний - для аналізу та поглиблення понятійного апарату (підрозділи 1.2, 2.1); класифікації та групування - для систематизації видів представництва, класифікації представників як суб'єктів представництва (підрозділи 1.2, 2.1); історико-правовий та порівняльно-правовий - для аналізу проблеми рецепції інституту судового представництва при розгляді спорів публічно-правового характеру у римському праві у адміністративне судочинство (підрозділ 1.1); на основі методів правового моделювання, компаративного та формально-догматичного методів, документального аналізу охарактеризовано види документів, що підтверджують повноваження представників як суб'єктів представництва (підрозділи 2.2) та встановлено особливості правового регулювання участі окремих видів представників, що здійснюють добровільне або законне представництво (розділ 3).

Науково-теоретичну базу дисертаційного дослідження склали праці вітчизняних і зарубіжних учених з теорії держави і права, цивільного права і цивільного процесу, адміністративного права і процесу. Нормативною основою дисертації є Конституція України, КАС України, інші кодекси, законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти, які регулюють відносини у сфері реалізації конституційного права на судовий захист шляхом здійснення участі представника у судовому адміністративному процесі. Використано правові позиції Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Вищого адміністративного суду України.

Інформаційну та емпіричну базу дослідження становлять аналітичні результати узагальнення судової практики Вищого адміністративного суду України, Верховного Суду України (палати уадміністративних справах), Київського апеляційного адміністративного суду, проекти законів, якими пропонувалось внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України (реєстр. №2607 від 05.07.2008 р.), до Закону України «Про об'єднання громадян» (реєстр. №2511 від 19.05.2008 р.), а також проект Закону «Про безоплатну правову допомогу» (реєстр. №4406 від 24.04.2009 р.), який був прийнятий за основу 10.06.2009 р. та ряду законопроектів, якими було запропоновано вдосконалити статус Представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (проекти реєстр. №8645 від 22.12.2005 р., №3667 від 20.06.2003 р., №2607 від 05.07.2008 р., №6447-1 від 16.07.2010 р.). Використано також багаторічний досвід роботи дисертанта в органах прокуратури та судової гілки влади.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є одним з перших у вітчизняній адміністративно-правовій науці комплексних досліджень, присвячених теоретичним та практичним питанням адміністративно-правового регулювання відносин щодо участі представника у судовому адміністративному процесі, відображає авторську позицію у розв'язанні конкретних правових проблем, пов'язаних із особливостями адміністративної процесуальної правосуб'єктності окремих видів представників. За результатами проведеного дослідження сформульовано низку нових наукових положень і висновків, запропонованих особисто здобувачем; зокрема, такі:

уперше:

- обґрунтовано доцільність звернення до витоків цивільного процесу з римського права та здійснення наукового аналізу з позиції рецепції інституту судового представництва при розгляді спорів публічно-правового характеру у римському праві, що ґрунтується на спільних принципово важливих засадах обох форм судових процесів - цивільного та адміністративного;

- виділено внутрішні і зовнішні відносини у процесуальному представництві. Внутрішніми названі відносини, які виникають між представником і особою, права, свободи та інтереси якої він захищає. Зовнішніми - між представником і судом;

- встановлено особливості адміністративної процесуальної правосуб'єктності Представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у судовому адміністративному процесі, що відрізняє її від адміністративної процесуальної правосуб'єктності інших органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб;

дістало подальшого розвитку:

- визначення сутності категорії «право на захист» щодо судового адміністративного процесу. Право на захист у судовому адміністративному процесі означає вчинення юридично значимих дій на підставі факту порушення прав, свобод, інтересів фізичних чи юридичних осіб у публічно-правових відносинах. Здійснення захисту неможливе без реалізації уповноваженим на захист суб'єктом процесуальних прав та обов'язків;

- визначення поняття «представництво у судовому адміністративному процесі» як сукупності адміністративних процесуальних правовідносин, в яких одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчиняти юридично значимі процесуальні дії від імені іншої особи, охоронювані законом інтереси якої вона представляє або на захист прав, свобод та інтересів якої діє у адміністративних судах. На відміну від поняття «представництво», що є багатоаспектним, поняття «участь представника» може бути розкрите лише з позицій процесуальної діяльності конкретних суб'єктів. Тому розглянуті поняття співвідносяться як загальне та часткове;

- визначення поняття «суб'єкт представництва» у судовому адміністративному процесі. Таким суб'єктом названо індивідуалізовану фізичну особу, яка породжує адміністративні процесуальні правовідносини з приводу представництва у судовому адміністративному процесі і у межах яких вона виступає їх реальним учасником. Встановлено ознаки суб'єкта: а) це фізична особа; б) наявна суб'єктна індивідуалізація, визначена матеріальним та процесуальним законом; в) це учасник процесуальних відносин з приводу представництва у судовому адміністративному процесі; г) виступає від імені держави чи особи (фізичної чи юридичної), права, свободи та охоронювані законом інтереси якої представляє чи захищає;

- критерії класифікації видів представників як суб'єктів представництва у судовому адміністративному процесі із доведенням пріоритету при здійсненні класифікації критерію підстави виникнення відносин з представництва. За цим критерієм виділено представників, які здійснюють добровільне або законне представництво. При цьому офіційне представництво визначено як різновид законного представництва, як процесуальна форма вчинення посадовою особою певного державного органу процесуальних дій у адміністративному судочинстві на підставі повноважень, наданих матеріальним законом, що визначає правовий статус відповідного державного органу, з метою реалізації цих повноважень у процесуальному порядку та забезпечення законності. Відмінність між офіційним і законним представництвом обумовлена метою здійснення та спрямованістю процесуальних дій;

- групування форм участі органів та осіб, яким законом надано право захищати інших осіб як законних представників. Виділено три форми: 1) залучення судом; 2) звернення з адміністративним позовом до суду; 3) самостійна участь у розгляді судами справ, а також при перегляді судових рішень;

- систематизація вимог до законних представників, які реалізують адміністративну процесуальну правоздатність особи, що не має адміністративної процесуальної дієздатності або, у силу певних обставин, не може її реалізовувати. Виділено дві групи вимог: загальні та особливі. Загальні - вимоги, яким повинні відповідати усі категорії представників - добровільних, законних. Особливими названі вимоги, яким мають відповідати тільки законні представники визначеної категорії фізичних осіб;

- визначення елементів правової позиції адвоката у судовому адміністративному процесі: а) правосвідомість; б) законність вимог особи, з якою укладається договір про надання правової допомоги; в) наявність юридичних фактів, якими обґрунтовані ці вимоги; г) допустимість доказів, якими підтверджуються юридичні факти; д) юридична перспектива справи; е) моральний аспект справи;

удосконалено:

- систематизацію видів представництва у судовому адміністративному процесі, виходячи з його правової природи та сутності. Запропоновано наступні критерії систематизації: а) підстава виникнення; б) категорії осіб, щодо захисту інтересів яких здійснюється представництво; в) категорії осіб, які здійснюють представництво. За цими критеріями виділено види та різновиди процесуального представництва у судовому адміністративному процесі;

- вимоги до довіреності, яка надається для посвідчення повноважень представника у судовому адміністративному процесі: а) письмова форма; б) дата вчинення; в) строк довіреності або підстави її припинення; г) посвідчення уповноваженою особою або нотаріусом;

- визначення поняття правової допомоги та способів юридичного оформлення її надання на підставі узагальнення його нормативного і доктринального змісту із врахуванням правової позиції єдиного органу конституційної юрисдикції;

- перелік документів, якими посвідчуються повноваження адвокатів та фахівців у галузі права як добровільних представників. Повноваження адвоката, що є членом адвокатського об'єднання, як представника посвідчуються свідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю та ордером адвокатського об'єднання, а також договором про надання правової допомоги. Повноваження адвоката, який не є членом адвокатського об'єднання, як представника посвідчуються свідоцтвом про право на заняття адвокатською діяльністю та договором про надання правової допомоги. Запропоновано перелік документів, які посвідчують повноваження фахівців у галузі права, доповнити документами, що підтверджують відповідний фаховий рівень юридичної підготовки: диплом про вищу юридичну освіту, диплом кандидата або доктора юридичних наук;

- положення про особливості процесуальної правосуб'єктності прокурора у судовому адміністративному процесі, у тому числі - щодо представництва інтересів громадянина або держави, які на відміну від уже обґрунтованих у доктрині адміністративного права і процесу сформульовані із врахуванням новелізації матеріального й процесуального законодавства;

- визначення предмета захисту законними представниками підприємств, установ, організацій у судовому адміністративному процесі. Такий захист має гарантувати законність їх діяльності. Відтак, права та інтереси юридичних осіб публічного і приватного права, на захист яких діють їхні представники, мають бути визначені нормами законодавства, що встановлюють статус відповідних юридичних осіб у публічно-правових відносинах, а тому містяться у матеріальних галузях права;

- правове регулювання відносин щодо участі представника у судовому адміністративному процесі шляхом внесення змін до КАС України, Сімейного кодексу України, а також Законів України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону», «Про адвокатуру», «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», до Правил адвокатської етики.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у тому, що його положення, висновки та пропозиції можуть бути використані у:

науково-дослідній сфері - для подальших досліджень загальнотеоретичних питань удосконалення правового регулювання відносин у сфері процесуального представництва;

правотворчості - для удосконалення норм адміністративного процесуального законодавства, а також інших законодавчих актів з метою поліпшення правового регулювання статусу представників, про що свідчить акт впровадження у законотворчу діяльність Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя (№04-30/18-1024 від 4 квітня 2011 р.);

навчальному процесі - при викладанні дисциплін «Адміністративне право», «Адміністративний процес», «Адміністративне судочинство» у вищих навчальних закладах, що готують юристів (акт впровадження у навчальний процес Національного університету державної податкової служби України від 6 квітня 2011 р.).

Апробація результатів дослідження. Основні результати дослідження було апробовано впродовж 2008-2010 рр. на міжнародній науково-практичній конференції «Адміністративна реформа та проблеми вдосконалення діяльності правоохоронних органів» (11-12 грудня 2008 р., м. Сімферополь), Х Міжнародному науковому конгресі «Державне управління та місцеве самоврядування» (26 березня 2010 р., м. Харків), науково-практичному семінарі «Адміністративне судочинство в державному механізмі захисту прав платників податків» (9 грудня 2010 р., м. Ірпінь), засіданні «круглого столу» «Адміністративна реформа в Україні та її вплив на реалізацію програми економічних реформ 2010-2014» (23 листопада 2010 р., м. Київ).

Публікації. Основні теоретичні положення і висновки дисертаційної роботи викладено у трьох статтях, вміщених у наукових фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, та тезах матеріалів міжнародного наукового конгресу.

Структура дисертації визначена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, які включають вісім підрозділів, висновків до кожного розділу та загальних висновків до роботи. Повний обсяг дисертації складає 221 сторінка, з них основний текст - 201 сторінка, список використаної літератури (177 найменувань) - 20 сторінок.

Основний зміст роботи

судовий представництво право спор

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначається її зв'язок з науковими планами та програмами, мета і завдання, об'єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача в їх одержання, наведено відомості щодо апробації та публікації результатів дисертаційного дослідження.

Розділ 1 «Генезис інституту представництва у судовому адміністративному процесі» містить два підрозділи.

У підрозділі 1.1 «Рецепція інституту судового представництва при розгляді спорів публічно-правового характеру у римському праві у адміністративне судочинство» обґрунтовано доцільність звернення до римського права з метою вивчення витоків інституту процесуального представництва у адміністративному судочинстві. Підставами щодо звернення виступають спільні засади судового адміністративного процесу та цивільного процесу, визначені на конституційному рівні (ст. 129 Конституції України), а також доктринальні положення про характерні особливості судового захисту, сформульовані Г.П. Тимченком щодо цивільного процесу, однак притаманні й судовому адміністративному процесу.

Для судового захисту інтересів у публічно-правовій сфері процесуальне представництво починає запроваджуватись ще з часів Стародавнього Риму у випадках, коли необхідно було виступати за народ або у спорах «за свободу». Воно визначено як непряме, оскільки представник у судовому процесі діяв від власного імені, але за рахунок особи, інтереси якої він представляв. Формальне закріплення представництва відбулось пізніше - у преторських едиктах. З римського права беруть витоки обмеження щодо процесуального представництва, однак відповідні правові норми зазнають змін у наслідок суспільно-політичних трансформацій, напрямків та характеру розвитку економіки. Зокрема, з тих обмежень, які були встановлені у римському праві, до наших часів у судовому адміністративному процесі відповідні положення змінилися принципово. Однак ті категорії спорів, які підпадали під ознаки публічно-правових у римському праві, сучасному судовому адміністративному процесу не підвідомчі. Зазначене стосується спорів, пов'язаних із судовим захистом інтересів територіальних громад, а також спорів «за свободу».

Перша з названих категорій спорів викликає особливу зацікавленість з позицій виявлення підстав поширення судової адміністративної юрисдикції на цю категорію. Доцільність такої пропозиції випливає не лише з норм чинного законодавства, а й має місце у світовій практиці законодавчого врегулювання (зокрема - у Німеччині). У вітчизняному законодавстві до питань місцевого значення відносяться насамперед ті, які стосуються спільних інтересів територіальних громад (ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Виходячи з правової позиції єдиного органу конституційної юрисдикції (Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) від 01.12.2004 №18-рп/2004), спільний інтерес територіальних громад сіл, селищ, міст може бути самостійним об'єктом судового захисту, адже такий інтерес стосується задоволення колективних потреб територіальних громад, які не суперечать Основному закону та законам України, насамперед, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

У підрозділі 1.2 «Юридична природа та види представництва у судовому адміністративному процесі» здійснено систематизацію правовідносин процесуального представництва у судовому адміністративному процесі з врахуванням доктринальних положень цивільного процесу щодо двох видів правовідносин з процесуального представництва - зовнішніх і внутрішніх (І. А. Павлуник). Ґрунтовний аналіз доктринальних положень з теорії права та цивільного права (О.Ф. Скакун, Т.М. Підлубна), а також резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 16.11.2000 р. №13-рп/2000 у справі про право вільного вибору захисника уможливив визначення сутності категорії «право на захист». Сутність права на захист полягає у наступному: воно є конституційним правом; має об'єктивний характер; є законодавчо визначеною можливістю самостійно вчиняти юридично значимі дії; реалізація права вчиняти ці дії відбувається лише за наявності підстави - факту порушення суб'єктивного права.

Доведено, що ознаками процесуального представництва як відповідних відносин та діяльності є таке: а) воно становить сукупність однорідних процесуальних правовідносин, які виникають, змінюються і припиняються у зв'язку із здійсненням процесуальної діяльності щодо представництва у судовому адміністративному процесі; б) виникнення правовідносин з приводу процесуального представництва здійснюється на підставі матеріальних норм закону, якими визначено правове становище представника; в) полягає у вчиненні юридично значимих дій від імені іншої особи (фізичної чи юридичної); г) здійснюється інколи з двоєдиною метою - захисту прав, свобод та охоронюваних законом інтересів особи (фізичної чи юридичної) у публічних відносинах, а також у визначених законодавством випадках реалізації процесуальних прав та обов'язків. Суспільні відносини щодо процесуального представництва названо однорідними. Вони існують у межах ширших за змістом і процесуальною формою відносин - адміністративних процесуальних, які стосуються судового адміністративного процесу і складають, в силу своєї однорідності, окрему ділянку адміністративних процесуальних відносин. Підкреслено належність процесуального представництва у адміністративному судочинстві до процесуальної складової адміністративного права.

Розділ 2 «Представник як суб'єкт представництва у судовому адміністративному процесі» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Поняття, ознаки та класифікація представників як суб'єктів представництва» для встановлення ознак та формулювання поняття «суб'єкт представництва» у судовому адміністративному процесі використано метод наукового аналізу сходження від абстрактного до конкретного, що дозволило врахувати методологічні основи базових категорій і здійснити їх конкретизацію відповідно до специфіки суспільних відносин. Конкретизацію представників як суб'єктів представництва у судовому адміністративному процесі серед інших суб'єктів права здійснено на підставі їх адміністративної процесуальної правосуб'єктності та врахування норми ст. 57 КАС України, що визначає осіб, які не можуть бути представниками. Характеризуючи фізичну особу як суб'єкта представництва у судовому адміністративному процесі, враховано процесуальну правосуб'єктність певних категорій фізичних осіб з позицій реалізації ними права вчиняти певні дії, що мають юридичні наслідки для особи, інтереси якої відповідний суб'єкт представляє у судовому адміністративному процесі. Підкреслено, що доцільність участі інших категорій суб'єктів права у судовому адміністративному процесі як представника визначається реалізацією ними права вчиняти юридично значимі дії від імені тієї особи, інтереси якої вони представляють. Так, фізична особа може бути представником не лише юридичної особи публічного права, а й юридичної особи приватного права. З огляду на державне значення представництва юридичних осіб публічного права, обґрунтовано необхідність визначити додаткові вимоги до їх представника, як це передбачено, зокрема, у законодавстві Німеччини.

Класифікацію суб'єктів представництва здійснено за критеріями, за якими систематизовано види представництва. За критерієм категорій осіб, інтереси яких відповідні суб'єкти представляють, виділено суб'єктів, які представляють сторони, та суб'єктів, які представляють третіх осіб (відповідно до ч. 1 ст. 56 КАС України). За критерієм категорії осіб, які здійснюють представництво, виділено: адвокатів; фахівців у галузі права; керівників чи інших осіб, уповноважених законом, положенням, статутом органу, підприємства, установи, організації; батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників чи інших осіб, визначених законом. Окремо зауважено, що класифікація за такими критеріями навряд чи сприяє індивідуалізації суб'єктів представництва, оскільки відсутня їх конкретизація за обсягом процесуальних повноважень, залежних від підстави виникнення відносин з представництва.

У підрозділі 2.2 «Види документів, що підтверджують повноваження представників як суб'єктів представництва» зазначено, що серед документів, які підтверджують повноваження представників як суб'єктів представництва, найчастіше використовується довіреність, форма якої, особливості оформлення і видачі щодо юридичних осіб, строк, припинення представництва за нею, скасування довіреності визначені ст. ст. 245-249 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Дисертант доводить з огляду на предмет судового адміністративного процесу необхідність зміни правового режиму використання довіреності, який встановлено у ЦК України, а також Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України №20/5 від 03.03.2004 р. У зв'язку з цим проаналізовано норми ЦК України, які стосуються відносин, що складаються з приводу оформлення та використання довіреності на предмет їх адаптації до публічно-правових відносин, у яких виникає спір.

Іншими документами, які підтверджують повноваження представника, є: свідоцтво про народження дитини; рішення про призначення особи опікуном, піклувальником чи іншими документами, що безумовно підтверджують зв'язок, у силу якого особа є законним представником особи, яка бере участь у справі; службове посвідчення; рішення власника або уповноваженого ним органу про прийняття на посаду керівника, трудовим договором (контрактом); посвідчення особи, яка бере участь у виборчому процесі; довіреність; ордер тощо.

Розділ 3 «Правове регулювання участі окремих видів представників у судовому адміністративному процесі» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Правове регулювання надання правової допомоги у порядку добровільного представництва» проаналізовано доктринальний і нормативний зміст терміна «правова допомога». У доктринальному значенні (О.В. Кузьменко, О.Г. Юшкевич) виділено широке і вузьке розуміння цього терміна. Доведено, що терміни «представництво» та «правова допомога» збігаються за сутністю. У судовому адміністративному процесі суб'єктами надання правової допомоги виступають адвокат та фахівець у галузі права. Принцип диспозитивності як один з принципів судового адміністративного процесу визначає наявність у адвоката правової позиції щодо законності вимог особи, якій надається правова допомога, а також юридичних фактів, якими обґрунтовані ці вимоги, допустимості доказів, якими підтверджуються факти. До документів, якими посвідчуються повноваження фахівців у галузі права як представників, віднесено не тільки договір надання правової допомоги, а й довіреність та документ, що підтверджує відповідний фаховий рівень юридичної підготовки: диплом про вищу юридичну освіту, диплом кандидата або доктора юридичних наук. Доцільність надання останнього виду документів ґрунтується на нормі п. 3 постанови Кабінету Міністрів України від 07.03.2007 №423 «Про затвердження Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника».

У підрозділі 3.2 «Правове регулювання захисту прав і свобод інших осіб представниками, що здійснюють законне представництво» наголошено, що КАС України врегульовує процесуальну правосуб'єктність представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини лише у загальних межах, не конкретизуючи момент вступу у справу, процесуальні повноваження тощо. Серед суб'єктів, які діють на захист прав, свобод та інтересів інших осіб, найчастіше у судовому адміністративному процесі бере участь прокурор. Зважаючи на останні зміни до КАС України, доповнено особливості прокурорського представництва положенням про те, що прокурор має право представляти не тільки інтереси громадян, але й держави. Крім того, підкреслено право прокурора самостійно визначати підстави для представництва у судах, форму його здійснення. Наголошено на тому, що прокурор може представляти інтереси не тільки громадян, які неспроможні через фізичний стан самостійно здійснювати захист чи реалізувати процесуальні повноваження, а й громадян, неспроможних здійснювати вказані дії через незадовільний матеріальний стан. Враховано форми представництва прокурором, визначені у оновленому законодавстві.

Серед особливостей адміністративної процесуальної правосуб'єктності органів державної влади та органів місцевого самоврядування виділено насамперед те, що вони можуть бути залучені судом до участі у справі не лише як законні представники, а й мають право вступити у справу за своєю ініціативою з метою виконання покладених на них повноважень. Обґрунтовано необхідність удосконалення врегулювання відносин з процесуального представництва, учасником яких є об'єднання громадян.

У підрозділі 3.3 «Правове регулювання участі батьків, опікунів, піклувальників чи інших осіб, визначених законом як законних представників» проаналізовано правосуб'єктність законних представників, що реалізують адміністративну процесуальну правоздатність особи, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, або у силу певних обставин не може її реалізовувати: батьків, усиновлювачів, опікунів і піклувальників, органи опіки і піклування та інші. Батьків - батька й матір - віднесено до першої категорії законних представників як осіб, що мають найближчий до дитини ступінь родинних зв'язків. Вказано, що встановлення належності певної особи до батьківства дитини слід здійснювати із врахуванням норм Сімейного кодексу України та судової практики. Серед органів державної влади, що мають право бути законними представниками, вказано про ті, які мають повноваження у сфері охорони дитинства, у тому числі - і органи опіки та піклування. Відносини у сфері опіки і піклування урегульовані в основному нормами цивільного права. Вказане стосується, насамперед, відносин у сфері захисту особистих і майнових прав та інтересів дітей. Разом з тим, чинне законодавство покладає на ці органи повноваження, реалізація яких здійснюється і у межах публічно-правових відносин, а тому потребує захисту засобами адміністративного судочинства. Діяльність органів опіки і піклування урегульована, здебільшого, підзаконними нормативно-правовими актами.

У підрозділі 3.4 «Правове регулювання участі законних представників підприємств, установ, організацій» розглянуто участь таких представників у справах щодо захисту прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій. При цьому ці права та інтереси мають бути реалізовані у сфері публічно-правових відносин. Підприємства, установи, організації у переважній більшості випадків мають права юридичних осіб. Однак деякі організації не набувають такий статус (наприклад, релігійні громади, об'єднання громадян, які не реєструються, а повідомляють відповідний державний орган про своє створення). Визначено найбільш прийнятним для цілей судового адміністративного процесу такий критерій класифікації юридичних осіб як порядок створення та виконання певних функцій - публічних чи приватних. Цей критерій дозволяє чітко розмежувати відносини, у межах яких переважно функціонують вказані юридичні особи, а також мету їх створення, що позначається на способі створення та специфіці функціонування, та, відповідно - особливостях процесуального представництва, що проявляються у правах та інтересах відповідних юридичних осіб, на захист яких діють їх представники.

Уточнено перелік документів, якими повинні бути посвідчені повноваження представників підприємств, установ, організацій залежно від правового статусу відповідної юридичної особи.

Висновки

У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання щодо визначення особливостей правового регулювання участі представника у судовому адміністративному процесі, у результаті чого отримані такі найважливіші результати:

1. У римському праві публічне право рецепували лише тоді й тією мірою, якою цього вимагали потреби того чи іншого державного устрою, форми правління тощо. З публічного права запозичували, зазвичай, зовнішні форми, процедури, окремі рішення тощо. У правовій доктрині обґрунтовано підхід щодо розуміння процесуального представництва як комплексного правового інституту, який поєднує у собі приватноправові та публічно-правові засади цивільного процесу. Наявний дуалізм позначається на сутності судового представництва: з одного боку, представник є частиною системи судового захисту прав та надання кваліфікованої юридичної допомоги, а з іншого - захищає приватний інтерес конкретної особи. При цьому витоки норм про обмеження правоздатності представників у судовому процесі, включаючи і судовий адміністративний процес, сягають римського права.

2. Процесуальне представництво у судовому адміністративному процесі розглядається як: а) сукупність відносин, які виникають з приводу процесуальної діяльності представника; б) як процесуальна діяльність певних категорій осіб щодо представництва; в) як інститут адміністративного судочинства. Жоден з виділених підходів щодо визначення сутності і змісту процесуального представництва у судовому адміністративному процесі не дасть можливість охарактеризувати його повною мірою, а відображає лише той чи інший аспект процесуального представництва.

3. За ознакою підстав виникнення представництва виділено такі його два види: а) законне; б) добровільне. Останнє виникає на основі договору, який укладається між сторонами на основі вільного волевиявлення. Саме тому отримала розвиток точка зору про доцільність його визначення як добровільного, а не договірного. У межах законного представництва виділено такі його різновиди: офіційне, прокурорське представництво, представництво органів та осіб, якими надано право захищати права та інтереси інших осіб.

За способом виникнення виділено два види представництва: факультативне і обов'язкове. Застосування цього критерію класифікації охоплене класифікацією за критерієм підстави виникнення представництва, оскільки добровільне представництво вважається факультативним, а обов'язкове - законним. За критерієм осіб, інтереси яких представляють, процесуальне представництво у судовому адміністративному процесі поділено на представництво сторін та третіх осіб, що випливає з ч. 1 ст. 56 КАС України. За критерієм осіб, які здійснюють представництво: представництво, яке здійснюється адвокатами; керівниками чи іншими особами, уповноваженими законом, положенням, статутом органу, підприємства, установи, організації; батьками, усиновлювачами, опікунами, піклувальниками чи іншими особами, визначеними законом.

4. З метою уточнення сутності і змісту категорії «суб'єкт представництва» у судовому адміністративному процесі доведено доцільність його розгляду у соціально-правовому і конкретно-юридичному аспектах. Соціально-правовим аспектом охоплено сприйняття зазначеної категорії як правової абстракції, а у конкретно-юридичному значенні таким суб'єктом є індивідуалізована особа, що є носієм процесуальних прав та обов'язків щодо відносин представництва, здатна вступати в такі відносини і реалізувати у них вказані права та обов'язки.

5. Встановлено види документів, якими посвідчено повноваження представника у судовому адміністративному процесі: довіреність, службове посвідчення, свідоцтво про народження, рішення власника або уповноваженого ним органу про прийняття на посаду керівника, трудовий договір (контракт), рішення органів опіки та піклування, посвідчення, ордер тощо. Використання кожної форми документа залежить від адміністративної процесуальної правосуб'єктності суб'єкта як представника.

6. Правовою допомогою визначено гарантовану Конституцією України можливість фізичної чи юридичної особи одержати відповідні юридичні (правові) послуги. Залежно від правового статусу суб'єкта надання таких послуг, їх оформлення здійснюється договором або на підставі нормативно-правового акта.

7. До особливостей процесуальної правосуб'єктності Представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у судовому адміністративному процесі, що відрізняє її від адміністративної процесуальної правосуб'єктності інших органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, віднесено: а) здійснення представництва за дорученням Уповноваженого та у межах делегованих йому повноважень, у зв'язку з чим правовий статус Представника похідний від статусу Уповноваженого, але обмежений делегованими повноваженнями; б) він представляє інтереси лише певних категорій фізичних осіб: неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, малолітніх та неповнолітніх осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, а також недієздатних фізичних осіб; в) діє незалежно від інших державних органів, їх посадових та службових осіб, що означає право реалізації представництва інтересів певних категорій фізичних осіб самостійно, не зважаючи на участь інших органів як представників за умови наявності відповідних делегованих повноважень; г) має право бути присутнім на засіданнях адміністративних судів всіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим, яке реалізується за дорученням Уповноваженого.

8. Процесуальна правосуб'єктність прокурора, на відміну від правосуб'єктності інших органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, характеризується: а) правом самостійно визначати підстави та форми представництва; б) правом здійснювати представництво в будь-якій стадії судочинства; в) обов'язком виступати від імені держави, незалежно від того, представляє прокурор інтереси громадянина або держави; г) компетенцією посадових осіб прокуратури щодо реалізації права внесення апеляційної, касаційної скарги; д) залежністю способу документального посвідчення процесуальних повноважень посадових осіб прокуратури як законних представників від компетенції.

9. Особливостями участі органів та осіб, яким законом надано право захищати інших осіб, як законних представників названо таке: а) діють від імені громадянина, держави або на захист інтересів територіальних громад у випадках, визначених законодавством; б) діють на захист прав, свобод та інтересів інших осіб, а не тих, яких вони представляють; в) виконання функції представництва пов'язане із захистом публічних, а не приватних інтересів; г) вступ у справу та процесуальні повноваження похідні від правового статусу органів та осіб, представництво щодо яких здійснюється.

10. Систематизовано законних представників, які реалізують адміністративну процесуальну правоздатність особи, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, або у силу певних обставин не може її реалізовувати, за критерієм їх участі у сімейних відносинах та ступенем родинних зв'язків: 1) батько й матір; 2) дід, баба, прабаба, прадід, повнорідні брат і сестра; 3) усиновлювачі; 4) опікуни, піклувальники; 5) органи опіки і піклування та інші. До загальних вимог до таких представників віднесено вимогу наявності у них адміністративної процесуальної дієздатності, що випливає з ч. 2 ст. 56 КАС України. Особливими вимогами визначено: а) реалізація правоздатності тільки певних категорій фізичних осіб; б) правовий статус визначений матеріальними нормами не тільки адміністративного, а, переважно, цивільного та сімейного галузей права; в) наявність права суду залучити до розгляду справи неповнолітніх осіб, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена навіть у випадку, коли у розгляді справи бере участь їх представник; г) встановлення права суду залучити їх у розгляді справи.

11. Особливостями участі законних представників підприємств, установ, організацій у судовому адміністративному процесі є таке: а) здійснюють фізичні особи, процесуальні повноваження яких реалізуються на підставі норм матеріального права, якими визначено статус підприємства, установи, організації і є похідними від них; б) існує особливий порядок посвідчення повноважень законних представників, специфіка якого випливає зі статусу фізичної особи як керівника (голови, президента тощо) чи іншої особи, уповноваженої законом, положенням, статутом.

12. Серед пропозицій до чинного законодавства обґрунтовано доцільність:

- поширення судової адміністративної юрисдикції на справи, що стосуються захисту законних інтересів територіальних громад та її нормативне закріплення;

- закріплення як норми-дефініції поняття «представництво у судовому адміністративному процесі»;

- встановлення норми про юридичних осіб публічного права та юридичних осіб приватного права як учасників судового адміністративного процесу, а також фізичних осіб як представників юридичних осіб публічного права, якими, за чинним адміністративним процесуальним законодавством, є посадові особи суб'єктів владних повноважень, а також інших суб'єктів, яким законом надано право захищати права і свободи інших осіб. Встановлення щодо представників таких осіб додаткових вимог, пов'язаних із фаховою підготовкою;

- розробки та прийняття єдиного нормативно-правового акта на рівні закону «Про процедури легалізації офіційних документів», в якому слід визначити процедури легалізації іноземних документів на території України, документів, що видані в Україні і призначені для використання на території інших держав, а також повноваження органів виконавчої влади щодо здійснення відповідних процедур;

- визначення форми довіреності, особливостей її оформлення і видачі, строку довіреності та умов припинення, відповідних предмету судової адміністративної юрисдикції, а також правосуб'єктності посадових осіб, які мають право посвідчувати довіреність;

- закріплення елементів правової позиції адвоката у судовому адміністративному процесі у Правилах адвокатської етики (ст. 20);

- доповнення статті 56 КАС України нормою про адвокатів та фахівців у галузі права як суб'єктів добровільного представництва та закріплення переліку документів, які посвідчують повноваження адвокатів та фахівців у галузі права як представників;

- врегулювання статусу Представника Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у Законі України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»;

- надання права бути законними представниками, які реалізують адміністративну процесуальну правоздатність особи, що не має адміністративної процесуальної дієздатності, або у силу певних обставин не може її реалізовувати, близьким родичам: бабі, діду, прабабі, прадіду, повнорідним брату і сестрі;

- доповнення переліку юридичних осіб, на захист прав та інтересів яких діють законні представники, об'єднанням громадян;

- надання громадським об'єднанням для участі в охороні громадського порядку і державного кордону права звертатись до суду за захистом прав, свобод та інтересів своїх членів.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Заяць В.С. Інститут судового представництва при розгляді спорів публічно-правового характеру у римському праві та особливості його рецепції у адміністративне судочинство // Актуальні проблеми державного управління: збірник наукових праць. - Х.: Магістр, 2010. - №1 (37). - С. 223-229.

2. Заяць В.С. Сутність процесуального представництва у судовому адміністративному процесі // Підприємництво, господарство і право. - 2010. - №5 (173). - С. 81-84.

3. Заяць В.С. Правове регулювання форми і змісту довіреності представника у судовому адміністративному процесі: деякі проблемні питання та шляхи їх вирішення // Форум права. - 2011. - №1. - С. 396-401 [Електронний ресурс].

4. Заяць В.С. Види процесуального представництва у судовому адміністративному процесі // Державне управління та місцеве самоврядування: тези Х Міжнародного наукового конгресу 26 березня 2010 р. - Х.: Магістр, 2010. - С. 77-78.

Размещено на Allbest.ru