Головний акт Віденського конгресу 1815 року як основа міжнародного правопорядку XIX – початку ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

ГОЛОВНИЙ АКТ ВІДЕНСЬКОГО КОНГРЕСУ 1815 РОКУ ЯК ОСНОВА МІЖНАРОДНОГО ПРАВОПОРЯДКУ XIX-ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародного права та порівняльного правознавства Київського університету права НАН України.

Науковий керівник доктор юридичних наук, професор Дмитрієв Анатолій Іванович, Український державний Університет фінансів та міжнародної торгівлі, професор кафедри міжнародного права

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор, Муравйов Віктор Іванович, Інститут міжнародних відносин Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри порівняльного і європейського права;

кандидат юридичних наук, доцент Біглий Олександр Васильович, Національний авіаційний університет професор кафедри повітряного, космічного та екологічного права.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий „10” листопада 2009 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат юридичних наук М.О. Медведєва

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Сучасний період розвитку міжнародної спільноти характеризується намаганням зміцнити міжнародний правопорядок та забезпечити його основи. Цьому суттєво сприяє осмислення історико-правового досвіду та генезису становлення міжнародного правопорядку. Вагомий слід у процесі трансформації правил міждержавного спілкування залишив Віденський конгрес 1814-1815 років, який ефективно на той час вирішив низку міжнародно-правових проблем, що були пов'язані передусім із розподілом сфер впливу, порушенням територіальної цілісності держав та їх безпеки, відступом від загальнообов'язкових норм міжнародного права, недотриманням прав людини тощо. Врегулювання цих та інших питань знайшло формальне відображення в Головному акті Віденського конгресу від 28 травня (9 червня) 1815 року, який, власне, і став правовою основою міжнародного правопорядку XIX - початку ХХ століття та створив міжнародні імперативи, які слугували беззаперечним внеском у прогресивний розвиток міжнародного права.

Відтак дослідження становлення міжнародного правопорядку в період Віденського конгресу з теоретико-правових міркувань фокусує увагу на тому, що саме створювало його основи. Вивчення одного із етапів формування універсальних норм міжнародного розвитку надає позитивний приклад, за допомогою якого виявляється можливим проаналізувати окремі фактори динамічного функціонування міжнародного правопорядку як такого, зокрема, його детермінанти, засади та гарантії, обов'язковість врегулювання спірних питань у правовій площині за загальною згодою, необхідність враховувати набутий досвід з його позитивними та негативними аспектами тощо.

Актуальність обраної теми визначається недостатнім рівнем її дослідженості в українській доктрині міжнародного права, зокрема в частині ґрунтовного вивчення юридичної матерії, як самого Головного акта, так і інших міжнародно-правових документів, прийнятих у результаті роботи Віденського конгресу, в яких були встановлені універсальні правила поведінки для суб'єктів міжнародного права й порядок взаємовідносин між ними, міжнародно-правові засади правопорядку та які справили визначальний вплив на прогресивний розвиток міжнародного права.

Теоретичне підґрунтя дисертаційної роботи становлять праці таких західноєвропейських та американських науковців, як: Д. Анцилотті, Й. К. Блюнчлі, Я. Броунлі, Ч. К. Вебстер, М. Віраллі, Р. Гарднер, Г. Гервінус, А.-В. Гефтер, С. Р. Гіббонс, С. П. Дагган, А. Дебідур, Н. Дейвіс, Г. Кельзен, Г. Кіссінджер, І. Л. Клод, Й. Л. Клюбер, Ф. Ліст, Г. Мозлер, Г. Ніколсон, Л. Оппенгейм, Н. Д. Палмер, А. Л. Рохау, А. Фердрос, В. Філліпс, Р. Фолк, В. Фрідман, Ч. Хайд, Л. Хенкін, В. Холл, С. Хоффман та ін.

На формування позицій дисертанта вплинули роботи класиків української та російської правової школи, серед яких В. Е. Грабар, В. П. Даневський, В. М. Дурденевський, О. О. Ейхельман, П. Є. Казанський, Л. О. Камаровський, М. М. Капустін, М. І. Карєєв, Д. І. Каченовський, М. М. Коркунов, Є. О. Коровін, Ф. Ф. Мартенс, Б. Е. Нольде, А. М. Стоянов, Є. В. Тарлє, М. О. Таубе, В. А. Уляницький та ін., а також наукові праці таких юристів-міжнародників, як: В. Г. Буткевич, В. А. Василенко, Б. В. Ганюшкін, В. В. Дегоєв, В. Н. Денисов, А. І. Дмитрієв, В. І. Євінтов, О. В. Задорожній, І. І. Лукашук, О. О. Мережко, А. П. Мовчан, В. І. Муравйов, Л. Д. Тимченко, О. І. Тіунов, Н. Є. Тюріна, М. О. Ушаков, Г. Х. Шахназаров, М. Л. Ентін та інших вчених, які зробили значний внесок у сучасне розуміння міжнародного правопорядку, його історико-правового шляху розвитку та становлення.

Водночас доводиться констатувати відсутність у вітчизняній доктрині системного аналізу та комплексного дослідження особливостей конфігурації міжнародно-правових відносин часів Віденського конгресу в процесі формування саме міжнародного правопорядку XIX - початку ХХ століття, опосередкованого впливу конгресу на становлення деяких сучасних інститутів міжнародного права та його прогресивний розвиток. У зв'язку з цим актуальність теми визначається теоретико-правовою потребою дослідження формування міжнародного правопорядку XIX - початку ХХ століття, основу якого було закладено завдяки об'єднавчим зусиллям європейських країн під час проведення Віденського конгресу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до планової теми науково-дослідних робіт кафедри міжнародного права та порівняльного правознавства Київського університету права НАН України “Правове регулювання в умовах трансформації суспільних відносин в Україні” (державний реєстраційний номер 01050001907).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у з'ясуванні сутності й особливостей міжнародного правопорядку, який був відновлений під час проведення Віденського конгресу та основи якого зберігались майже до Першої світової війни.

Означена мета зумовила необхідність зосередження основної уваги на вирішенні таких завдань:

- виявити, класифікувати та дослідити детермінанти, які спонукали суб'єктів міжнародного права встановити якісно нові імперативи розвитку міжнародних відносин у Європі;

- навести систему уявлень, з якою європейські держави XIX століття пов'язували розуміння міжнародного правового порядку, та на основі аналізу сучасного доктринального поняття про міжнародний правопорядок визначити компаративні ознаки відповідних міжнародних правопорядків;

- відобразити роль та персоніфікований внесок держав-союзниць у становлення оновленого міжнародного правопорядку XIX - початку ХХ століття;

- проаналізувати міжнародно-правову матерію Головного акта від 28 травня (9 червня) 1815 року;

- дослідити міжнародно-правові засади міжнародного правопорядку XIX -початку ХХ століття через призму імперативів, закріплених у документах Віденського конгресу, створення Священного союзу та механізм реалізації універсального правопорядку (пентархія - союз п'яти держав);

- на основі аналізу сутності та діяльності пентархії як гаранта міжнародного правопорядку, відновленого під час Віденського конгресу, сформулювати авторське визначення пентархії;

- висвітлити процес вирішення найбільш дискусійного питання в ході Віденського конгресу щодо оновленого територіального устрою Європи та результат його врегулювання в правовій площині;

- визначити вплив міжнародно-правових документів Віденського конгресу на прогресивний розвиток міжнародного права та утвердження міжнародного правопорядку.

Об'єктом дослідження є міжнародно-правові відносини та оновлені Віденським конгресом 1814-1815 років імперативи й порядок міжнародного співіснування.

Предметом дослідження є норми Головного акта Віденського конгресу від 28 травня (9 червня) 1815 року, невід'ємних додатків до нього та інших міжнародно-правових документів тієї епохи, за допомогою яких архітектура взаємовідносин між державами розбудовувалась у площині універсального міжнародного правопорядку.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є комплекс філософських, загальнонаукових та спеціально-наукових методів, що забезпечують об'єктивний аналіз досліджуваного предмета. Для досягнення мети дослідження використовувались такі методи: історико-правовий (надав можливість висвітлити генезис становлення міжнародного правопорядку часів Віденського конгресу, правове підґрунтя такого правопорядку та еволюцію у напрямі сучасних галузей та інститутів міжнародного права); порівняльно-правовий (сприяв можливості дослідити систему уявлень про міжнародний правопорядок ХІХ - початку ХХ століття та їх трансформацію у напрямі сучасних доктринальних підходів до визначення цього поняття, надав можливість виявити спільні ознаки міжнародного правопорядку умов Віденського конгресу та сучасного міжнародного правопрядку); формально-юридичний (дав змогу проаналізувати юридичний зміст міжнародно-правових документів Віденського конгресу, які заклали основу міжнародного правопорядку); системного аналізу (при дослідженні місця Віденського конгресу та ролі пов'язаних з ним міжнародно-правових документів у процесі трансформації правопорядку в його сучасну форму); функціональний (надав можливість охарактеризувати механізм реалізації міжнародно-правових засад правопорядку періоду Віденського конгресу).

Дисертація ґрунтується на вивчених і узагальнених міжнародно-правових документах досліджуваної епохи та сучасного періоду, працях мислителів, класиків науки міжнародного права, результатах, отриманих дисертантом у ході дискусій між науковцями під час участі в міжнародних і вітчизняних наукових конференціях.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим в українській науці комплексним науковим дослідженням Головного акта Віденського конгресу під кутом зору основ міжнародного правопорядку, що склався в Європі у першій чверті ХІХ століття та створив базис для подальшого розвитку міжнародних відносин у площині підтримання миру.

Результати наукового дослідження знайшли відображення у таких висновках і положеннях:

вперше:

- доведено, що проведення Віденського конгресу було зумовлено сукупністю історико-правових та міжнародно-правових детермінант, зокрема радикально зміненою міжнародною політикою Франції та намаганням інших країн Європи відновити рівновагу в міждержавних відносинах шляхом укладення міжнародно-правових актів;

- встановлено, що визначення поняття міжнародного правопорядку було відсутнім на початку XIX століття, воно зводилось тільки до системи уявлень, як-то: мир, стабільність, розвиток міждержавних відносин у правовій площині;

- виявлено спільні ознаки міжнародного правопорядку ХІХ - початку ХХ століття і міжнародного правопорядку моделі ООН, серед яких: в основі динамічного розвитку міжнародних відносин є мир; правова регламентація порядку міжнародного співіснування; універсальність та імперативність норм міжнародного розвитку; наявність гарантій міжнародного правопорядку. Виходячи з такого компаративного підходу, встановлено, що міжнародна спільнота ХІХ століття розвивалась в умовах саме міжнародного правопорядку;

- з'ясовано, що Головний акт як каталог універсальних та імперативних норм, що регулювали найважливіші міжнародні питання того часу, став основою міжнародного правопорядку ХІХ - початку ХХ століття;

- встановлено, що документи, прийняті в ході роботи Віденського конгресу та в результаті його діяльності, заклали міжнародно-правові засади розвитку міжнародного правопорядку в площині загальнообов'язковості прийнятих норм, побудови міжнародної співпраці на основі християнсько-моральних догм у рамках Священного союзу, який слугував принципом-імперативом відновленого правопорядку, вирішення міжнародних питань шляхом проведення конгресів, конференцій та наявності механізму реалізації прийнятих положень;

- визначено сутність пентархії, яка зводилась до гарантування миру та міжнародного правопорядку. Дисертантом запропоновано визначення пентархії як детермінованої історико-правовими передумовами форми універсального правопорядку, що діяла шляхом ситуативного міжнародно-правового регулювання міжнародних відносин за допомогою міжнародних конференцій, конгресів тощо, на яких ухвалювалися необхідні міжнародно-правові акти, котрі ставали обов'язковими для виконання державами, що їх підписали;

- обґрунтовано, що провідну роль на Віденському конгресі відігравали держави-союзниці - Англія, Австрія, Росія, Пруссія, оскільки саме вони були ініціаторами прийняття оновлених правил розвитку міждержавних відносин та створили всі умови для їх реалізації;

- доведено, що в основі міжнародного правопорядку представники європейських держав, які зібрались на Віденському конгресі, вбачали територіальну визначеність, яка отримала своє юридико-формальне закріплення в Головному акті. При цьому відповідне переконання держав обґрунтовується першочерговістю вирішення територіальних питань як таких, що забезпечать мир між європейськими країнами, гарантії недоторканності державних кордонів та необхідні передумови для досягнення інших домовленостей;

удосконалено:

- розуміння міжнародно-правових документів, що слугували правовим підґрунтям для Головного акта як таких, котрі були зумовлені історичними подіями та стали надійним правовим інструментом на шляху утвердження мирного співіснування, вирішення доленосних міжнародних питань, регламентації територіальних кордонів та відновлення міжнародного правопорядку;

- розуміння важливості впливу Віденського конгресу на прогресивний розвиток міжнародного права крізь призму Головного акта і невід'ємних додатків до нього як цілісного кодифікованого акта, а також уперше прийнятих положень щодо свободи судноплавства по міжнародних ріках, заборони торгівлі рабами, поділу дипломатичних агентів на класи та постійного нейтралітету як складових міжнародного правового порядку ХІХ - початку ХХ століття;

набули подальшого розвитку:

- сучасні теоретичні концепції розуміння міжнародного правового порядку, у контексті яких зроблено висновок, що міжнародний правопорядок слід ототожнювати із визначеним універсальним загальнообов'язковим міжнародно-правовим актом порядком поведінки держав на міжнародній арені на підставі норм і принципів міжнародного права;

- теоретико-правові уявлення про імперативність міжнародно-правових норм шляхом їх дослідження у контексті Віденського конгресу. Дисертантом доведено, що міжнародно-правові норми, відображені в документах Віденського конгресу, мали характер імперативних, оскільки регулювали найважливіші питання, визнавались усіма учасниками конгресу, мали найвищу юридичну силу, що гарантувалась пентархією, складали основу міжнародного правопорядку та було встановлено особливу процедуру внесення змін до них.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що сформульовані в дисертації теоретичні положення, висновки і рекомендації можуть бути використані: у науково-дослідній роботі - як підґрунтя для подальшого поглибленого вивчення одного із етапів становлення і розвитку міжнародного правопорядку та феномену міжнародного правопорядку як такого, осмислення періодизації історії міжнародного права, дослідження підвалин становлення деяких сучасних інститутів та галузей міжнародного права; у науково-освітньому процесі - під час викладання студентам вищих навчальних закладів курсу міжнародного публічного права та різних спецкурсів (“Історія міжнародного права”, “Міжнародне річкове право”, “Міжнародне гуманітарне право”, “Дипломатичне право”, “Право міжнародних організацій”, “Міжнародний захист прав людини”), а також при підготовці відповідних розділів підручників, навчальних посібників і методичних матеріалів; у інформаційно-аналітичній сфері - як засіб поширення знань про один із етапів становлення та розвитку міжнародного правопорядку.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою роботою. Основні теоретичні положення та розробки, що характеризують наукову новизну дослідження, теоретичне і практичне значення його результатів, одержані дисертантом особисто.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації оприлюднені у доповідях на науково-практичних конференціях, зокрема на таких, як: Всеукраїнська наукова конференція “Другі юридичні читання” (м. Київ, 18 травня 2005 р.), Міжнародна науково-практична конференція молодих науковців “Четверті осінні юридичні читання” (м. Хмельницький, 21 -22 жовтня 2005 р.), Міжнародна наукова конференція “Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку” (м. Косів, 27 січня - 2 лютого 2006 р.), Міжнародна наукова конференція “Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку” (м. Косів, 27-30 січня 2007 р.).

Публікації. Основні наукові положення дисертаційного дослідження відображено в десяти наукових публікаціях: шести статтях, опублікованих у фахових наукових виданнях ВАК України, та чотирьох опублікованих тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації зумовлена її метою, завданнями і предметом. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків (до кожного розділу і загальних висновків до всієї роботи) та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 208 сторінок, з них 25 сторінок - список використаних джерел, який налічує 260 найменувань.

Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовано актуальність і рівень дослідженості теми дисертації, її зв'язок з науковими програмами, планами та темами, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження, розкрито наукову новизну отриманих результатів та їх практичне значення, наведено інформацію про апробацію і публікацію основних положень дисертаційного дослідження.

Розділ 1 “Історико-правові детермінанти становлення міжнародного правопорядку XIX - початку ХХ століття” присвячений аналізу передумов, що привели до відновлення під час Віденського конгресу 1814-1815 років міжнародного правопорядку, та з'ясуванню його сутності.

У підрозділі 1.1 “Історичні та міжнародно-правові передумови проведення Віденського конгресу 1814-1815 років” дисертант встановлює наявність визначальних детермінант, що сприяли об'єднанню європейських держав та проведенню Віденського конгресу 1814-1815 років з метою відновлення міжнародного правопорядку. Впровадженню оновлених правил міжнародного співжиття передували історичні події, що характеризувалися намаганням Французької імперії поширити свою гегемонію на весь європейський простір, здійсненням нею нищівної та загарбницької політики, порушенням балансу в розвитку міждержавних відносин та руйнуванням основ міжнародного правопорядку, встановленого за часів Вестфальського миру 1648 року.

У дисертації наводяться приклади неодноразових спроб держав об'єднатися задля відновлення миру та результати таких коаліцій у вигляді підписання з Францією договорів на умовах останньої. Розглянуто започаткування коаліції між Англією, Австрією, Пруссією і Росією у 1813 році, яка саме й призвела до поразки Наполеона та практичної реалізації обраного вектора щодо відновлення пріоритетів розвитку міжнародних відносин в умовах міжнародного правопорядку.

Досліджуючи міжнародно-правові передумови, дисертант акцентує увагу на двох документах: Трактаті оборонного та наступального союзу від 1 березня 1814 року (так званий Шомонський трактат) та Паризькому мирному трактаті від 30 травня 1814 року.

Аналізуючи правову матерію зазначених міжнародно-правових актів, дисертант зазначає їх особливості. Так, суб'єктний склад Шомонського трактату налічував чотирьох союзників - Англію, Австрію, Росію, Пруссію, а в Паризькому мирному трактаті він уже був розширений за рахунок Франції, яка, однак, не стала повноправним членом коаліції. Крім того, відповідно до Шомонського трактату держави-союзниці брали на себе зобов'язання двоїстого характеру: 1) продовження воєнних дій, спрямованих проти Франції, до моменту, поки остання не прийме умови миру, запропоновані союзниками; 2) захист від будь-яких порушень того порядку, який буде встановлений. На противагу Шомонському трактату Паризький трактат уже мав характер мирного та дружнього з відображенням однакового бажання всіх сторін договору до припинення довгострокового неспокою в Європі. Констатується, що основу Паризького трактату становили територіальні питання, з приводу яких точилися найзапекліші дискусії. Одним із найголовніших та найбільш принципових положень зазначеного договору було закріплення у трактаті кордонів Франції у тому вигляді, якими вони були станом на 1 січня 1792 року, що означало повернення усіх привласнених французьким імператором територій колишнім володільцям. В окремій статті Паризького трактату 1814 року декларувався намір фактично загальноєвропейського прийняття закріплених пунктів та вирішення усього комплексу інших актуальних питань під час проведення конгресу у Відні.

Відтак з погляду історичної ретроспективи дисертант дійшов висновку про очевидність того, що Шомонський та Паризький трактати заклали правовий фундамент для створення міжнародного правопорядку під час Віденського конгресу та закріплення його основ у Головному акті.

У підрозділі 1.2 “Поняття та компаративні ознаки міжнародного правопорядку” досліджується сутність міжнародного правопорядку з погляду інструментарію та досягнень сучасної доктрини міжнародного права у порівнянні із уявленнями, які склалися на початку XIX століття.

Аналізуючи наявні в сучасній юридичній науці визначення міжнародного правопорядку, дисертант виділяє два основних підходи до розуміння його змісту. Зокрема, деякі автори наповнюють поняття міжнародного правопорядку такою характеристикою, як упорядкованість відносин, тобто на перший план висувається слово “порядок” і все, що йому притаманно (А. П. Мовчан, В. А. Василенко, Ж. Тускоз), інші ж юристи-міжнародники вважають, що серцевину міжнародного правопорядку становлять самі міжнародні відносини. І відповідно поняття міжнародного правопорядку визначають як “сукупність правовідносин, які виникають відповідно до норм та положень міжнародного права” (М. О. Ушаков, М. Л. Ентін, В. І. Євінтов). Наводячи особливості розуміння міжнародного правопорядку, дисертант звертається і до зарубіжної доктрини (Р. Фолк, С. Хоффман, Р. Паунд, Г. Мозлер, М. Віраллі, Т. Василєвскі) та акцентує увагу на особливості визначення поняття міжнародного правопорядку, що зводиться до владного регулювання міжнародних відносин, примусового дотримання міжнародно-правових норм тощо.

На основі аналізу сучасних доктринальних підходів до визначення міжнародного правового порядку дисертант робить висновок, що міжнародний правопорядок слід ототожнювати саме із правилом поведінки держав на міжнародній арені, визначеним універсальним загальнообов'язковим міжнародно-правовим актом, на підставі норм і принципів міжнародного права.

У контексті розгляду міжнародного правопорядку ХІХ - початку ХХ століття дисертант зазначає про відсутність теоретико-правового визначення цього поняття в період Віденського конгресу та зведення його лише до системи уявлень, які склались у свідомості європейських країн того часу. З міжнародним правопорядком поєднували мир, стабільність, рівновагу в міждержавних відносинах та їхній розвиток у правовому полі.

Задля доведення того, що міжнародна спільнота XIX - початку ХХ століття розвивалась в умовах, які відповідають сучасному підходу до розуміння міжнародного правопорядку, дисертант звертається до дослідження ознак міжнародного правопорядку моделі ООН та за аналогією - до дослідження тих засад, які були закладені в розвиток міжнародних відносин після проведення Віденського конгресу. Особливу увагу дисертант звертає на правове підґрунтя сучасного міжнародного правопорядку - Статут ООН - та періоду Віденського конгресу - Головний акт. На підставі компаративного аналізу виділено спільні ознаки в об'єктах, що порівнюються, зокрема: 1) основу динамічного розвитку міжнародних відносин становить мир; 2) правова регламентація оновлених правил міжнародного співіснування та їх формальна визначеність; 3) універсальність та імперативність норм міжнародного розвитку; 4) наявність гарантій створеного міжнародного правопорядку. У зв'язку з цим у дисертації стверджується про відновлення в умовах Віденського конгресу саме міжнародного правопорядку та функціонування міжнародного співтовариства у форматі змінених правил поведінки на міжнародній арені.

У розділі 2 “Особливості міжнародного правопорядку за Головним актом Віденського конгресу 1815 року” досліджуються засади міжнародного правопорядку ХІХ - початку ХХ століття та нормативна визначеність територіальних кордонів Європи.

Підрозділ 2.1 “Міжнародно-правові засади універсального правопорядку за документами Віденського конгресу” розпочинається з аналізу загальнообов'язкової природи Головного акта Віденського конгресу, яка проявлялась у предметі регулювання (найважливіші питання міжнародного розвитку) та суб'єктах визнання відповідних норм (держави-учасниці Віденського конгресу).

Дисертантом розглянуто засади міжнародного правопорядку, запропоновані створенням Священного союзу, які зводяться до розбудови міждержавної співпраці на основі релігійно-моральних догм. Здійснено правовий аналіз змісту підґрунтя такого утворення - Акта Священного союзу від 14 (26) вересня 1815 року, підписаного між Росією, Австрією та Пруссією.

Наведено сучасні концептуальні підходи до розуміння сутності Священного союзу та зроблено висновок про те, що відповідне об'єднання є принципом-імперативом міжнародного правопорядку періоду Віденського конгресу.

У дисертації досліджено міжнародно-правовий механізм реалізації встановлених норм міждержавної поведінки як одну із його особливостей та засад. Цим механізмом стало створення союзу п'яти держав (Росія, Англія, Австрія, Пруссія і Франція) - пентархії, яку дисертант визначає як детерміновану історико-правовими передумовами форму універсального правопорядку, що діяла шляхом ситуативного міжнародно-правового регулювання міжнародних відносин за допомогою міжнародних конференцій, конгресів тощо, на яких приймалися міжнародно-правові акти, що ставали обов'язковими для виконання як державами, що їх підписали, так і всіма іншими європейськими державами.

Проаналізовано сутність діяльності пентархії, яка зводилась до гарантування відновленого міжнародного правопорядку, та її правовий базис - Аахенський протокол від 3 (15) листопада 1818 року та Аахенська декларація від 3 (15) листопада 1818 року. Ґрунтовне дослідження змісту зазначених міжнародно-правових документів дав змогу виділити правові наслідки для подальшого міжнародного розвитку: 1) тільки п'ять європейських держав уособлювали собою механізм реалізації універсального міжнародного правопорядку з одночасним гарантуванням його дотримання всіма європейськими країнами; 2) у своїй діяльності країни-гаранти мали керуватись виключно нормами міжнародного права; 3) всі питання, пов'язані як з власними інтересами, так і щодо інших європейських держав, передбачалось вирішувати не одноособово, а спільно п'ятьма країнами під час майбутніх переговорів чи конференцій.

Дисертант зазначає, що за матеріалами Віденського конгресу міжнародно-правові засади правопорядку отримали свій розвиток завдяки обраній формі міжнародного спілкування у вигляді конгресів та конференцій. У дослідженні наведено Паризький конгрес 1856 року, Берлінський конгрес 1878 року, Гаазькі конференції миру 1899 року і 1907 року як приклади використання досвіду, набутого завдяки Віденському конгресу.

У контексті міжнародно-правових засад міжнародного правопорядку епохи Віденського конгресу на підставі сучасного доктринального аналізу сутності імперативних норм дисертант доходить висновку про імперативний характер міжнародно-правових положень, прийнятих у рамках відновленого міжнародного правопорядку. міжнародний правопорядок віденський конгрес

У підрозділі 2.2 “Головний акт Віденського конгресу як правова основа територіального поділу Європи на початку ХІХ століття” досліджено міжнародно-правову регламентацію найбільш дискусійного та найважливішого питання на Віденському конгресі - оновлення карти Європи.

У дисертації зазначено, що в основі стабільного розвитку міжнародного правопорядку європейські держави вбачали територіальну визначеність. З метою вирішення територіального поділу було створено загальний та спеціальний комітети, компетенція між якими була чітко розмежована. Окрему увагу дисертант звертає на роль Росії, Англії, Австрії, Пруссії та Франції у процесі роботи конгресу та регламентації європейських кордонів.

Розкрито територіальне бачення Європи кожної із країн-союзниць, у результаті чого зроблено висновок про відсутність консенсусу з цього приводу. Найбільш дискусійними виявились питання щодо території Польщі, Саксонії та німецького устрою. У дисертації висвітлено причини таких розбіжностей, які полягали в історико-правових передумовах. З метою досягнення згоди щодо оновленої карти Європи представником Франції на Віденському конгресі - Талейраном - було запропоновано “принцип легітимізму”, який полягав у непорушності територіальних кордонів, що легітимно (законно) існували до 1792 року. Відхилення Росією та Пруссією зазначеного принципу мало наслідком підписання таємного договору від 3 січня 1815 року між Францією, Австрією та Англією, який був спрямований проти прагнення Росії та Пруссії розширити свої територіальні володіння. Зазначений договір ототожнюють із “дипломатичною перемогою” Франції на конгресі, оскільки вона зуміла розколоти союзників та зміцнити свої позиції на міжнародній арені.

У дисертації ґрунтовно досліджено питання об'єднання німецьких земель та утворення Німецького Союзу.

Незважаючи на наявні дискусії, керуючись наміром створити міжнародний правопорядок, європейські держави прийняли Головний акт від 28 травня (9 червня) 1815 року, який став правовою основою територіального поділу Європи. Дисертантом наводиться детальний аналіз структури та змісту Головного акта Віденського конгресу щодо оновленої карти Європи.

Розділ 3 “Вплив Віденського конгресу 1814-1815 років на розвиток міжнародного права” присвячений аналізу сутності міжнародно-правових норм, що були прийняті в умовах Віденського конгресу і вплинули на прогресивний розвиток міжнародного права.

У підрозділі 3.1 “Кодифікація та прогресивний розвиток міжнародного права в документах Віденського конгресу” аналізується Головний акт Віденського конгресу та сімнадцять додатків до нього як кодифікований акт, що регламентував найбільш важливі питання того часу.

У дисертації наводяться міжнародно-правові акти Віденського конгресу, які забезпечили прогресивний розвиток міжнародного права, та здійснюється їх аналіз. Зокрема уперше під час Віденського конгресу було проголошено свободу судноплавства по міжнародних ріках завдяки прийняттю універсального документа у сфері міжнародного річкового права - Постанови про свободу судноплавства по міжнародних ріках від 27 січня (8 лютого) 1815 року, в якій було чітко визначено поняття “міжнародної ріки”, встановлено режим судноплавства на таких ріках та механізм контролю. Це була перша спроба завдяки об'єднанню зусиль багатьох держав, що зібрались на конгресі з метою відновлення правопорядку, створити єдиний універсальний документ у галузі річкового права, оскільки до Віденського конгресу мало місце укладення двосторонніх і багатосторонніх угод, які регулювали питання судноплавства.

Дисертантом відображено використання досвіду 1815 року щодо свободи судноплавства по міжнародних ріках під час прийняття інших міжнародно-правових документів у сфері міжнародного річкового права, зокрема в частині визначення режиму річки Дунай.

Невід'ємним додатком до кодифікованого акта Віденського конгресу було Положення щодо дипломатичних агентів від 7 (19) березня 1815 року, яке відіграло вагому роль в історії становлення дипломатичного права. Епохальність цього міжнародно-правового акта полягала в тому, що вперше було запроваджено розподіл дипломатичних агентів на три класи: перший клас -посли та папські легати (нунції); другий клас - посланники міністрів та інших уповноважених при главах держав; третій клас - повірені у справах, що є уповноваженими при міністрах, що керують іноземними справами.

Дія відповідного Положення усувала ті непорозуміння, які тривалий час існували у зв'язку з відсутністю чітко визначеної компетенції між офіційними представниками держав. У контексті аналізу наведеного Положення дисертант звертається до порівняльного методу та наводить Віденську конвенцію про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року, що є основним сучасним міжнародно-правовим документом, який визначає статус і функції дипломатичного представництва, та зазначає про фактичну тотожність між проведеним поділом дипломатичних агентів на класи взірця Віденського конгресу 1815 року і сучасним, що є свідченням життєздатності та ефективності норм, прийнятих на цьому конгресі.

У контексті кодифікаційної роботи Віденського конгресу дисертант стверджує про подальшу динаміку розвитку ідей та практики кодифікації у вигляді теоретичних праць, як-то кодексів, відкритті спеціалізованих закладів, проведенні конференцій. Більше того, на сучасному етапі розвитку міжнародного співтовариства кодифікація відноситься до завдань Організації Об'єднаних Націй.

Виходячи із аналізу міжнародно-правової доктрини, дисертант стверджує, що діяльність європейських держав під час Віденського конгресу у напрямі прийняття нових норм, продиктованих розвитком міжнародних відносин, їх впорядкування та уніфікації підпадає під визначення кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права.

Підрозділ 3.2 “Головний акт Віденського конгресу та захист прав людини” присвячено дослідженню основ міжнародно-правових стандартів щодо заборони работоргівлі в контексті універсального правопорядку часів Віденського конгресу.

На основі аналізу чинних механізмів захисту прав людини, започаткованих у системі ООН, дисертант робить висновок про їх розмаїття, на відміну від тих, які існували в період Віденського конгресу.

У дисертації стверджується про безпосередній зв'язок між стабільним функціонуванням міжнародного правопорядку та захистом прав людини, що є його необхідною складовою. Відповідний підхід був характерним і для учасників Віденського конгресу.

У дослідженні доведено, що до того, як на початку XIX століття проблема работоргівлі привернула увагу міжнародної спільноти, вона розв'язувалась на національному рівні шляхом прийняття внутрішніх правових актів та на регіональному рівні - завдяки укладенню двосторонніх угод.

Аналізуючи внесок країн у боротьбу із работоргівлею, дисертант виділяє Англію як ініціатора заборони работоргівлі, що вперше винесла це питання на міжнародний рівень, та Францію як таку, що не відзначилась особливою активністю у викоріненні цієї проблеми. Окрема увага звертається на Росію, яка відіграла значну позитивну роль у міжнародному співробітництві щодо скасування работоргівлі.

Результатом роботи Віденського конгресу в сфері захисту прав людини була Декларація держав про припинення торгівлі рабами від 27 січня (8 лютого) 1815 року. Дисертантом здійснено ґрунтовний аналіз положень цієї Декларації та зазначено, що відповідно до норм прийнятого міжнародно-правового документа проблему работоргівлі зобов'язувались визнати і викорінити усі держави-учасниці конгресу. При цьому в Декларації не було зазначено строку виконання взятих зобов'язань, що свідчило про відсутність консенсусу з приводу часових рамок втілення досягнутих домовленостей. Водночас дисертант наголошує, що точку відліку внесення змін у міжнародну практику щодо скасування работоргівлі було поставлено саме під час роботи Віденського конгресу.

У дисертації наводиться подальше практичне застосування результатів діяльності Віденського конгресу в галузі захисту прав людини та розвиток інституту заборони работоргівлі після проведення Віденського конгресу. Зроблено висновок про те, що сучасні стандарти захисту прав людини у сфері заборони работоргівлі сягають своїм корінням Віденського конгресу, де вперше на міжнародному рівні було зроблено спробу вирішити цю проблему.

У підрозділі 3.3 “Інститут постійного нейтралітету в матеріалах Віденського конгресу” аналізуються історико-правові передумови набуття Швейцарією статусу постійно нейтральної держави та його юридико-формальне закріплення під час роботи Віденського конгресу.

Дисертант зазначає, що термін “постійний нейтралітет” уперше був закріплений у Декларації держав у справах Гельветичного союзу від 20 (8) березня 1815 року. Серед історико-правових передумов, розглянутих у дисертації, виділено Вестфальський мир 1648 року, завдяки якому Швейцарія як суверенна держава була інтегрована в сферу міжнародного правопорядку, та Договір між Швейцарією і Францією 1803 року, відповідно до якого Франція визнавала нейтралітет Швейцарії. Крім того, Шомонським трактатом 1814 року та Паризьким мирним трактатом 1814 року було проголошено незалежність Швейцарії.

Створення правового підґрунтя та потреба у запровадженні інститутів, які б розширювали зону миру, зумовили те, що європейські держави проголосили Швейцарію постійно нейтральною державою. Над новим статусом Швейцарії працював спеціально створений за ініціативою Росії комітет, результатом діяльності якого стало прийняття Декларації від 20 (8) березня 1815 року. У контексті аналізу цієї Декларації дисертант зазначає її правові наслідки: новий статус Швейцарії зберігав свою силу як у мирний час, так і під час війни; перманентний, а не ситуативний характер постійного нейтралітету забезпечувався завдяки загальній згоді держав на такий статус Швейцарії; гарантія постійного нейтралітету з боку найвпливовіших країн Європи забезпечувала його стабільне функціонування та унеможливлювала скасування цього інституту.

Особливу увагу дисертант приділяє дослідженню Акта приєднання Швейцарії до Декларації від 27 травня 1815 року та Акта, що встановлює визнання і гарантію постійного нейтралітету Швейцарії та недоторканність її території від 20 (8) листопада 1815 року. Завдяки ґрунтовному аналізу цих документів доведено, що вони слугували механізмом дії Декларації держав у справах Гельветичного союзу та створювали юридичні наслідки для Швейцарії як постійно нейтральної держави і Європи, яка визнавала такий статус.

У дослідженні висвітлено сутність гарантії постійного нейтралітету Швейцарії часів Віденського конгресу, її складові та відмінність від сучасного змісту поняття “гарантії” в доктрині міжнародного права.

Дисертантом відображено приклади використання досвіду 1815 року Бельгією, Люксембургом, Австрією, Туркменістаном.

У матеріалах Віденського конгресу постійно нейтральним оголошувалось і місто-держава Краків. Основними характерними рисами такого постійного нейтралітету були гарантії великих держав, в чому є подібність зі швейцарським аналогом, і залежність від нейтралітету самого існування вільного міста Кракова як незалежної держави. Водночас відмінністю від швейцарської моделі було те, що такий статус Кракова означав появу нового суб'єкта міжнародного права - державоподібного утворення.

Дисертантом у порівняльному аспекті проаналізовано теоретико-правові особливості функціонування та розвитку інституту постійного нейтралітету в умовах правопорядку часів Ліги Націй та ООН. Зроблено висновок щодо дискусійного питання можливості перебування держави в статусі постійно нейтральної з одночасним членством в ООН.

Висновки

У Висновках сформульовано найбільш суттєві результати і положення дисертаційного дослідження, запропоновано нове вирішення наукового завдання щодо ролі та місця Головного акта Віденського конгресу 1815 року. Привертається увага до таких положень:

1. Кінець XVІII - початок XIX століття став точкою відліку на шляху формування усвідомлення європейськими країнами необхідності консолідації зусиль для відновлення міжнародного універсального правопорядку. Одні тільки історичні передумови, як-то, загарбницька політика Наполеона, руйнування основ міжнародного розвитку, порушення рівноваги в міждержавних відносинах не могли забезпечити надійних підвалин утвердження стабільних правил поведінки на міжнародній арені. За цих обставин держави використали більш вагомий інструмент на шляху до відновлення миру - укладення міжнародно-правових актів. Тільки чітка правова регламентація створила умови для надійного розвитку міжнародних відносин та обрання курсу на утвердження загальноприйнятних принципів міжнародного життя.

2. Попри рішучий намір європейських держав установити міжнародний правопорядок під час проведення Віденського конгресу, теоретичне визначення останнього було відсутнє на початку ХІХ століття і зводилось тільки до системи уявлень, яка охоплювала мирний розвиток міжнародних відносин, правову регламентацію правил поведінки на міжнародній арені, врегулювання найбільш спірних питань та гарантування досягнутих домовленостей.

3. Виділення спільних ознак міжнародного правопорядку взірця Віденського конгресу та його сучасної форми дає підстави стверджувати про розвиток системи міжнародних відносин, яка склалась у результаті проведення конгресу, саме в умовах міжнародного правового порядку.

4. Результат діяльності Віденського конгресу - Головний акт 1815 року як мирний універсальний договір європейських країн - урегулював найважливіші питання того часу і став основою подальшого міжнародного розвитку в умовах відновленого міжнародного правового порядку.

5. Вирішення під час Віденського конгресу та закріплення в Головному акті найважливішого питання - оновлення карти Європи та чітка регламентація міждержавних кордонів - надали можливість європейським державам уникнути безпідставних загарбань чужих територій, а також створили умови для мирного розвитку міждержавних відносин. В основу міжнародного правопорядку ХІХ -початку ХХ століття були закладені саме територіальна визначеність та забезпечення верховенства влади держави на її території.

6. Міжнародно-правові документи Віденського конгресу слугували імперативними міжнародно-правовими засадами розвитку створеного універсального міжнародного правопорядку, який тривалий період тяжів до морально-християнських основ за рахунок створення Священного союзу.

7. Усі положення, прийняті в рамках Віденського конгресу, мали недекларативний характер, вони стали загальнообов'язковими для всієї Європи тільки завдяки тому, що держави створили механізм їх реалізації, відображений в Аахенському протоколі від 3 (15) листопада 1818 року та Аахенській декларації від 3 (15) листопада 1818 року. Зазначеними документами було підтверджено керівну роль п'яти держав, так званої пентархії, - Австрії, Англії, Пруссії, Росії та Франції, які не тільки впроваджували правила міждержавного розвитку, а й виступали гарантами прийнятих норм.

8. Головний акт Віденського конгресу та 17 додатків до нього є кодифікованим актом, положення якого є вагомим внеском у прогресивний розвиток міжнародного права завдяки врегулюванню таких питань, як встановлення поділу дипломатичних агентів на класи у прийнятому Положенні щодо дипломатичних агентів від 7 (19) березня 1815 року; забезпечення свободи судноплавства по таких міжнародних ріках, як Рейн, Майн, Мозель, Маас, Шельда в ухваленій Постанові про свободу судноплавства по міжнародних ріках від 27 січня (8 лютого) 1815 року; захист прав людини - в тексті Декларації держав про припинення торгівлі рабами від 27 січня (8 лютого) 1815 року.

9. Завдяки наданню під час проведення Віденського конгресу Швейцарії та Кракову статусу постійно нейтральних суб'єктів міжнародного права з погляду їх впливу на трансформацію окремих норм права війни в інститут постійного нейтралітету універсальний правопорядок 1815-1919 років відіграв значну роль як стабілізатор миру та безпеки на території Європи та Африки.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Аношина Н.-Т. Ю. Гарантії міжнародного правопорядку моделі Віденського конгресу 1814-1815 рр. / Н.-Т. Ю. Аношина // Держава і право : зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. - К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2009. - Вип. 44. - С. 610-613.

2. Аношина Н.-Т. Ю. Захист прав людини в контексті Віденського конгресу 1814-1815 років / Н.-Т. Ю. Аношина // Часопис Київського університету права. - 2007. - № 3. - С. 181-186.

3. Аношина Н.-Т. Ю. Міжнародний правопорядок: історико-правовий нарис / Н.-Т. Ю. Аношина // Держава і право : зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. - К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2005. - Вип. 30. - С. 548-553.

4. Аношина Н.-Т. Ю. Міжнародно-правові передумови проведення Віденського конгресу 1814-1815 років / Н.-Т. Ю. Аношина // Часопис Київського університету права. - 2007. - № 2. - С. 152-156.

5. Аношина Н.-Т. Ю. Ознаки міжнародного правопорядку, створеного Віденським конгресом 1814-1815 років / Н.-Т. Ю. Аношина // Право України. - 2007. - № 8. - С. 132-136.

6. Аношина Н.-Т. Ю. Постійний нейтралітет в міжнародному праві: приклад Швейцарії / Н.-Т. Ю. Аношина // Право України. - 2006. - № 10. - С.141-145.

7. Аношина Н.-Т. Ю. Заключний акт Віденського конгресу 1815 року як основа європейського правопорядку XIX - початку XX століття / Н.-Т. Ю. Аношина // Другі юридичні читання : до 170-річчя НПУ ім. М. П. Драгоманова : тези доп. та наук. повід. Всеукр. наук. конф., 18 травня 2005 р. / Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова. - К. : НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2005. - С. 632-634.

8. Аношина Н.-Т. Ю. Міжнародний правопорядок: історичний розвиток та становлення / Н.-Т. Ю. Аношина // Молодь у юридичній науці : зб. тез Міжнар. наук.-практич. конф. мол. наук. “Четверті осінні юридичні читання”, (Хмельницький, 21-22 жовтня 2005 р.) / Хмельницький ун-т управління та права. - Хмельницький, 2005. - Ч. 3: Публічно-правові науки, П/т 2. - С. 134-137.

9. Аношина Н.-Т. Ю. Правові засади оновлення карти Європи за часів Віденського конгресу XIX століття / Н.-Т. Ю. Аношина // Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку : зб. мат. Міжнар. наук. конф., Косів, 27.01.-30.01.2007 р. / Київський ун-т права НАН України. - К., 2007. - Вип. 8. - С. 239-242.

10. Аношина Н.-Т. Ю. Швейцарія - перша в світі постійно нейтральна держава / Н.-Т. Ю. Аношина // Законодавство України: проблеми та перспективи розвитку : зб. мат. Міжнар. наук. конф., Косів, 27.01. -02.02.2006 р. / Київський ун-т права НАН України. - К., 2006. - Вип. 7. - С. 13-16.

Анотація

Аношина Н.-Т. Ю. Головний акт Віденського конгресу 1815 року як основа міжнародного правопорядку XIX - початку ХХ століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.11 - міжнародне право. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2009.

Дисертація присвячена дослідженню одного з етапів розвитку міжнародного правопорядку. Розкрито історичні та міжнародно-правові детермінанти, що зумовили відновлення міжнародного правопорядку під час Віденського конгресу 1814-1815 років. Проаналізовано сучасний доктринальний підхід до розуміння поняття міжнародного правопорядку, наведено систему уявлень про міжнародний правопорядок взірця XIX століття та на підставі компаративного аналізу виділено спільні ознаки міжнародного правопорядку ХІХ - початку ХХ століття та міжнародного правопорядку моделі ООН.

Здійснено ґрунтовний правовий аналіз Головного акта Віденського конгресу від 28 травня (9 червня) 1815 р. Досліджено міжнародно-правові засади правопорядку за документами Віденського конгресу та механізм його реалізації. Визначено держави, які відіграли провідну роль у відновленні міжнародного правопорядку ХІХ - початку ХХ століття. Відображено територіальні зміни, що мали місце після проведення Віденського конгресу 1814-1815 років.

Розкрито основні результати роботи Віденського конгресу 1814-1815 років та їх вплив на прогресивний розвиток сучасного міжнародного права.

Аннотация

Аношина Н.-Т. Ю. Заключительный акт Венского конгресса 1815 года как основа международного правопорядка XIX - начала ХХ века. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.11 - международное право. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2009.

Диссертация посвящена исследованию одного из этапов трансформации международного правопорядка в условиях Венского конгресса 1814-1815 гг. На основе анализа детерминантов, которые обусловили проведение Венского конгресса, выделены исторические и международно-правовые предпосылки, которые способствовали возобновлению международного правопорядка.

В работе рассмотрена система представлений, сложившихся в сознании европейских стран в первой четверти XIX века, о международном правопорядке, приведены современные доктринальные подходы к определению международного правового порядка и на основании компаративного анализа признаков международного правопорядка модели Венского конгресса и международного правопорядка в условиях ООН сделаны выводы об их общности.

Диссертант исследует особенности международного правопорядка, основы которого были закреплены в Заключительном акте Венского конгресса 1815 г. Проанализирован императивный характер международно-правовых норм, определяющих развитие возобновленного международного правопорядка, общеобязательность положений Заключительного акта. Автор рассматривает Священный союз как принцип-императив международного правопорядка, основу которого составило межгосударственное христианское объединение, осуществлено правовой анализ Акта Священного союза 1815 г. Сделан вывод о наличии механизма реализации принятых международно-правовых документов в виде пентархии, проанализирована ее сущность, правовой базис и дано ее авторское определение. В диссертации отмечено, что международно-правовые основы по материалам Венского конгресса получили свое развитие посредством таких конгрессов и конференций, как Парижский конгресс 1856 г., Берлинский конгресс 1878 г., Гаагские конференции мира 1899 и 1907 гг.

...