Правове регулювання соціального захисту інвалідів в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

УДК 349.3

Правове регулювання соціального захисту інвалідів в Україні

12.00.05 - трудове право;

право соціального забезпечення

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Чічкань Марія Валеріївна

ХАРКІВ - 2009



Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Харківському національному університеті внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України.

Науковий керівник - кандидат юридичних наук, професор Андріїв Василь Михайлович, Чернігівський державний інститут права, соціальних технологій та праці, ректор.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор Іншин Микола Іванович, Харківський національний університет внутрішніх справ, начальник науково-дослідної лабораторії з розроблення законодавчих та інших нормативно-правових актів;

кандидат юридичних наук, професор Копайгора Іван Данилович, Криворізький економічний інститут Київського Національного економічного університету ім. В.Гетьмана, завідуючий кафедрою правознавства.

Захист відбудеться «23» березня 2009 року о «13» годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.02 Харківського національного університету внутрішніх справ (61080, м. Харків, проспект 50 річчя СРСР, 27).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Харківського національного університету внутрішніх справ (61080, м. Харків, проспект 50 річчя СРСР, 27).

Автореферат розісланий «21» лютого 2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради В.Є. Кириченко



АНОТАЦІЇ

Чічкань М.В. Правове регулювання соціального захисту інвалідів в Україні. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.05 - трудове право; право соціального забезпечення. - Харківський національний університет внутрішніх справ, Україна, Харків, 2009. інвалід соціальний дезатаптація

Дисертацію присвячено теоретичним і практичним питанням становлення і розвитку права на соціальний захист як одного з провідних прав людини у соціальній державі. Обґрунтована необхідність застосування сучасного підходу до визначення понять інвалідність і інвалід з огляду на приналежність України до держав з соціальною моделлю правовідносин людина - інвалід - держава, при якій проблема інвалідності розглядається не як особиста для людини з обмеженими фізичними можливостями, а як наслідок соціальної дезатаптації. Необхідно переглянути саме визначення інваліда та інвалідності з метою перенести наголос не на наявність проблем зі здоров'ям чи вроджених вад, а на соціальний аспект інвалідності, для якого медичні характеристики є лише причиною.

Інвалідність визначена як наявність у людини певної хвороби чи вади, яка унеможливлює виконання особою якихось звичних та життєво необхідних для неї дій чи процесів, що тягне визнання людини інвалідом в установленому порядку і відповідне піклування про неї у вигляді соціальної допомоги і захисту.

Загальними ознаками інвалідності визначені: а) соціальна недостатність; б) фізичний або психічний розлад здоров'я, який є вродженим або виникає внаслідок травми чи захворювання; в) позбавлення людини в результаті такого розладу певних умінь чи навичок, які зазвичай притаманні людському організму; г) потреба в соціальній допомозі, реабілітації; д) причинний зв'язок між визнанням людини інвалідом і обов'язком держави здійснювати соціальний захист відносно неї.

Ключові слова: соціальний захист, соціальне забезпечення, інвалід, інвалідність, правовідносини соціального захисту, пенсійне забезпечення інвалідів, реалізація інвалідами права на працю.



Чичкань М.В. Правовое регулирование социальной защиты инвалидов в Украине. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.05 - трудовое право; право социального обеспечения. - Харьковский национальный университет внутренних дел, Украина, Харьков, 2009.

Диссертация посвящена теоретическим и практическим вопросам становления и развития права на социальную защиту как одного из первоочередных прав человека и гражданина в социальном государстве. Обосновано, что большинство правоотношений социальной защиты по своей правовой природе являются недоговорными. Они имеют четкую правовую регламентацию, так как все права и обязанности сторон определены законом и не могут изменяться по соглашению сторон или в одностороннем порядке, что отличает правоотношения социальной защиты от гражданских, где субъекты по собственному убеждению определяют взаимные права и обязанности, имеют возможность изменить условия договора по собственной инициативе.

Определено, что большинство правоотношений социального обеспечения являются сложными и двухсторонними, построенными на взаимных правах и взаимных обязанностях их сторон. Государство обвязано обеспечить социальную защиту при наличии определенных условий. Но эта обязанность неразрывно связана с обязанностью формирования резерва материальных ресурсов гражданами через отчисления в определенные фонды для создания указанного резерва.

Доказано, что при определении инвалидности учета только медицинского критерия или способности к трудовой деятельности не достаточно для признания человека инвалидом. Трансформация понятия обязывает учитывать способность человека не только к труду, но и возможность обучаться, контролировать свои действия, общаться, обслуживать себя и т.д. То есть, если ранее для признания человека инвалидом необходимо было проведение медико-трудовой экспертизы, то эволюция понятия привела к необходимости исследования и других моментов в рамках медико-социальной экспертизы, при проведении которой учитываются не только состояние здоровья и соответствующая возможность осуществления трудовой деятельности, а и разработка механизма реабилитации инвалидов и определение видов социальной помощи для них. Медико-социальная экспертиза включает все аспекты понимания и определения понятия инвалидности во всех сферах применения путем проведения комплексного обследования человека, учитывая медицинский, социальный, экономический и правовой критерии. В случае отсутствия одного из критериев признание человека инвалидом невозможно.

Определено, что в Украине содержанием социальной защиты инвалидов является реабилитация людей с ограниченными возможностями и помощь им в осмыслении своих неотъемлемых человеческих прав. Современное понимание инвалидности неразрывно связано с необходимостью установления правовых гарантий, учета не только медицинского критерия, игнорируя социально - экономические причины появления инвалидности, а и невозможность определения инвалида как больного, которого недостаточно или плохо лечили, не лечили. Современное понимание проблемы проявляется в искоренении сложившейся ситуации неравноправия при провозглашении недопущения дискриминации на основании любых причин. Государство и общество должны стремиться достижения баланса реализации прав за счет адаптации существующих норм, стандартов, условий к потребностям инвалидов, обеспечивая им необходимый уровень жизни, возможность реализовать свои права равно с другими людьми.

Общими признаками инвалидности выделены: 1) социальная недостаточность, которая проявляется в “выпадении” человека из полноценной социальной жизни; 2) физическое или психическое расстройство здоровья, которые являются врожденными или появляются впоследствии травмы или заболевания; 3) в последствие наличия расстройства здоровья человек лишен определенных умений или навыков, которые обычно присущи человеческому организму; 4) потребность в социальной помощи, реабилитации и адаптации; 5) наличие причинной связи между признанием человека инвалидом и обязанностью государства социальной защиты относительно него.

Ключевые слова: социальная защита, социальное обеспечение, инвалид, инвалидность, правоотношения социальной защиты, пенсионное обеспечение инвалидов, реализация инвалидами права на труд.



Chichkan M.V. Legal regulation of social protection of invalids in Ukraine. - Manuscript.

Thesis on getting a scientific degree of Candidate of Science in Law on speciality 12.00.05 - labour law; social security law. - National University of Internal Affairs, Kharkov, 2009.

Dissertation is devoted to theoretical and practical issues which deal with formation and development of social protection as a fundamental right of a person in a social state. The work formulates urgency of use of a modern approach to definition of such notions as disability and invalid, taking into account that Ukraine belongs to the countries with social model of relationships a person - an invalid - a state, according to which disability problem is viewed not as a personal problem for a physically disabled person, but as a result of social disadaptation. It is necessary to review the notions of invalid and disability with the aim to shift emphasis from health problems and inherent drawbacks to social aspect of disability, for which medical characteristics are only a cause.

Disability is defined as person's possession of a certain disease or a drawback, which makes it impossible for him to fulfil any usual or vital actions or processes, that entails his recognition as an invalid according to established order and determining appropriate solicitude for him in the form of social welfare and protection.

General characteristics of disability are defined as following: a) social insufficiency; b) physical or psychological health disorder, which is inherent or emerge as a result of trauma or disease; c) the loss of certain abilities or skills, which are usually immanent for human organism, as a result of such disorder; d) need of social welfare and rehabilitation; e) casual nexus between person's recognition as an invalid and state's obligation to perform his social protection.

Key words: social protection, social welfare, invalid, disability, social welfare relationships, retirement plan for invalids, enjoyment of labour rights by invalids.



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Історично люди з фізичними вадами, порушеннями функцій організму дуже давно були виділені в окрему верству суспільства й по суті вели ізольований спосіб життя. Розвиток і становлення змісту поняття «інвалід» характеризується численними змінами упродовж століть. За сучасних умов законодавці більшості країн намагаються виправити історично зумовлені помилки у ставленні до інвалідів, здійснюючи низку заходів щодо їх реабілітації та адаптації у суспільстві. Кожного року 3 грудня під егідою Організації Об'єднаних Націй з метою привернення уваги суспільства до проблем інвалідів відзначається Міжнародний день інвалідів.

Протягом минулих століть не було створено дієвих механізмів, здатних у кращий бік змінити життя людини з фізичними вадами, пристосувати його до актуальних суспільних умов, через що й саме право на рівне співіснування інвалідів з іншими людьми практично не визнавалося. Однак за сучасних умов проблема реабілітації інвалідів та адаптації їх до максимально активного життя у суспільстві набирає все більшої актуальності. Науково-технічний прогрес дозволяє не тільки рятувати людей, а й створити умови для їх більш-менш нормального існування за рахунок комп'ютерної техніки, автоматизації виробництва.

Втручання людини у хід природного відбору через лікування хворих, можливості медикаментозної підтримки функцій організму, трансплантації органів, протезування тощо, зобов'язує її відповідати за тих, хто отримав лише частину допомоги завдяки медицині. Найважливішим питанням після врятування життя є питання забезпечення гідного існування, особливо в умовах зростання кількості інвалідів у зв'язку з надзвичайними подіями останніх десятиліть. Так, доль мільйонів людей торкнулася Чорнобильська катастрофа. У багатьох регіонах, на величезних територіях виникли нові соціальні та економічні умови. Україну оголошено зоною екологічного лиха.

У той самий час Україна проголосила себе соціальною державою, де всі люди є вільними і рівними у правах. Людина незалежно від її фізичного стану визнається найбільшою соціальною цінністю. Відтак, одним з основних завдань держави стає покращення становища інвалідів, шляхом не тільки визнання їх рівноправними громадянами, а й забезпечення реалізації ними прав і свобод. Перші кроки української держави зі створення правових, економічних та організаційних засад захисту прав інвалідів були здійснені з прийняттям 21 березня 1991 р. Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні". Створюючи відповідну законодавчу базу, держава намагається цивілізовано будувати свої взаємини з громадянами, чий фізичний або психічний стан не дає їм змоги самостійно та всебічно дбати про своє здоров'я. Не тільки інвалід повинен пристосовуватися до життя, але й держава зобов'язана надавати йому соціальний захист і допомогу. Держава зобов'язана створити умови для працевлаштування, навчання, профорієнтації, перекваліфікації, пенсійного забезпечення, пересування, спілкування інвалідів з метою надання їм можливості в міру об'єктивних обставин не почуватися знедоленими, безправними, викинутими суспільством; виховання власного почуття гідності й відповідного ставлення оточуючих.

Окремі питання правового регулювання соціального захисту інвалідів були предметом дослідження у наукових працях багатьох українських і російських вчених, таких як В. С. Андрєєв, Н. Б. Болотіна, Н. А. Вигдорчик, В. М. Догадов, Т. З. Гарасимов, М. Л. Захаров, Р. І. Іванова, М. І. Іншин, З. Л. Кондратьєв, С. І. Кобзев, О. Є. Мачульська, В. В. Москаленко, П. Д. Пилипенко, С. М. Прилипко, О. І. Процевський, В. Д. Роїк, І. М. Сирота, Б. І. Сташків, С. М. Сивак, О. Ф. Скакун, Н. М. Стаховська, Є. Г. Тучкова, О. М. Ярошенко та ін.

Однак досі у правовій науці відсутнє комплексне загальнотеоретичне дослідження цих проблем за сучасних тенденцій розвитку і врахування еволюції розуміння понять “інвалід” та “інвалідність”. Саме тому набуває особливої актуальності проблема висвітлення особливостей правового регулювання соціального захисту інвалідів в Україні за сучасних соціально-економічних умов, глибокий науковий аналіз нових правових категорій. Важливість і нагальність відповідних наукових пошуків зумовлена необхідністю вдосконалення шляхів реформування сучасної системи соціального забезпечення в умовах ринкової економіки.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до п. 1.1 Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 років, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України №755 від 5 липня 2004 р., та п.п. 9.1. Пріоритетних напрямків наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 рр., а також планів наукових досліджень кафедри трудового, екологічного й аграрного права і науково-дослідної лабораторії з розроблення законодавчих та інших нормативно-правових актів Харківського національного університету внутрішніх справ.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є комплексне дослідження соціального захисту інвалідів і особливостей правовідносин щодо соціального захисту цієї категорії громадян в умовах ринкових перетворень на підставі комплексного аналізу наукової юридичної літератури з цих питань, аналізу відповідних міжнародних стандартів та актів національного законодавства.

Для досягнення поставленої мети дослідження визнано за необхідне вирішити такі завдання:

- дати визначення поняття та з'ясувати сутність соціального захисту, виявити відмінності змісту понять “соціальний захист” і “соціальне забезпечення”;

- розглянути сутність і з'ясувати особливості правовідносин щодо соціального захисту;

- визначити повноваження державних органів та громадських організацій у сфері соціального захисту населення;

- визначити поняття “інвалідність”, дослідити порядок її встановлення;

- уточнити правовий статус інвалідів як суб'єктів правовідносин у сфері праці;

- визначити правовий статус інвалідів як суб'єктів пенсійних правовідносин;

- дослідити сучасний стан соціальної захищеності інвалідів та запропонувати шляхи його удосконалення.

Об'єктом дослідження виступають суспільні відносини, що виникають у сфері соціального захисту інвалідів в умовах ринкової економіки.

Предметом дослідження є правове регулювання соціального захисту інвалідів в Україні.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. За допомого історико-правового методу досліджено становлення і розвиток понять інвалід, інвалідність, соціальний захист (підрозділи 1.1, 2.1). Діалектичний та системний методи пізнання дозволили здобувачеві дослідити стан законодавства України про соціальний захист інвалідів та визначити перспективи його розвитку (підрозділи 1.3, 2.2, 2.3, 2.4). Формально-юридичний метод дозволив здійснити дослідження нормативно-правових актів щодо соціального захисту інвалідів (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3). Формально-логічний і порівняльно-правовий методи застосовувалися у процесі визначення відмінностей між поняттями “соціальний захист” і “соціальне забезпечення”, дослідження юридичних норм з метою встановлення відповідності законодавства України міжнародним соціальним стандартам у сфері соціального захисту інвалідів (розділ 1).

Висновки та рекомендації, що містяться в роботі, базуються на положеннях Конституції України, аналізі міжнародного та національного законодавства із соціального захисту інвалідів і практики його застосування в умовах ринкових перетворень у державі.

Емпіричну базу дослідження склали міжнародно-правові акти, Конституція України, Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, інші нормативно-правові акти України.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є комплексним дослідженням теоретичних і практичних проблем правового регулювання соціального захисту інвалідів. Наукова новизна дослідження полягає в опрацюванні та формулюванні ряду нових концептуальних у теоретичному плані та практично важливих положень, що стосуються правового регулювання відносин із соціального захисту інвалідів:

- порівняно зміст понять «соціальний захист» і «соціальне забезпечення» з урахуванням теоретичних досліджень, визначень національного і зарубіжного законодавства, і зроблено висновок, що соціальне забезпечення є частиною соціального захисту, і саме останнє поняття доцільно вживати в законодавстві щодо характеристики системи досліджуваних правовідносин;

- започатковано новий підхід до розуміння поняття інвалідності як наявності у людини певної хвороби чи вади, яка унеможливлює виконання нею певних звичних та життєво необхідних для неї дій чи процесів, що тягне визнання людини інвалідом в установленому порядку і відповідне піклування про неї у вигляді соціальної допомоги і захисту з боку держави і суспільства;

- доведено, що змістовним наповненням поняття інвалідності є його розуміння як процесу, котрий складається з передумови, наслідків та причинного зв'язку між ними. До передумови слід відносити втрату здоров'я та обмеження життєдіяльності, наслідком слід визнати надання соціальної допомоги, а причинний зв'язок проявляється в обов'язку держави надавати цю допомогу в разі визнання людини інвалідом в установленому порядку;

- вперше виділено чотири етапи розвитку понять «інвалід» та «інвалідність», кожен з яких характеризується різним змістовним наповненням цих категорій;

- вперше визначено, що загальними ознаками інвалідності є: а) соціальна недостатність; б) фізичний або психічний розлад здоров'я, який є вродженим або виникає внаслідок травми чи захворювання; в) позбавлення людини в результаті такого розладу певних умінь чи навичок, які зазвичай притаманні людському організму; г) потреба в соціальній допомозі, реабілітації; д) причинний зв'язок між визнанням людини інвалідом і обов'язком держави здійснювати соціальний захист відносно неї.

- доведено, що корегування людиною природного відбору тягне відповідний обов'язок турботи з боку держави і суспільства щодо інвалідів.

Практичне значення одержаних результатів. Висновки здобувача, сформульовані пропозиції й рекомендації можуть бути використані у правотворчій діяльності під час розробки нормативно-правових актів з питань соціального захисту інвалідів, а відтак - і у правозастосовній діяльності. Результати дослідження також можуть бути використані у навчальному процесі під час викладання курсу “Право соціального забезпечення”, у процесі підготовки лекцій, семінарських занять, рефератів і курсових робіт, посібників, підручників та інших навчальних і довідникових видань, у подальших наукових дослідженнях проблем соціального захисту інвалідів в Україні.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації знайшли відображення у наукових публікаціях автора, а також доповідях на науково-практичних конференціях: „Форми соціально-правового захисту працівників у службово-трудових відносинах” (м. Суми, 2-5 червня 2005 р.), „Трудове право України в контексті європейської інтеграції” (м. Чернігів, 25-27 травня 2006 р.). До того ж, основні положення і висновки дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри трудового, екологічного та аграрного права і науково-дослідної лабораторії з розроблення законодавчих та інших нормативно-правових актів Харківського національного університету внутрішніх справ.

Публікації. За темою дисертації автором опубліковано 4 наукових статті у визнаних фаховими виданнях, а також у двох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, які містять 7 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 176 сторінок. Список використаних джерел складається із 148 найменувань і займає 13 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено її мету, завдання й об'єкт дослідження, його зв'язок з науковими програмами та планами, методи дослідження, наукову новизну, розкрито наукове й практичне значення роботи, а також подано відомості про апробацію одержаних результатів.

Розділ 1 “Соціальний захист громадян як ознака соціальної держави” містить три підрозділи та присвячено дослідженню понять “соціальний захист” і “соціальне забезпечення” та їх співвідношення з урахуванням як національної, так і зарубіжної наукової думки і законодавчих баз; сутності та особливостей правовідносин щодо соціального захисту громадян; повноважень державних органів та громадських організацій в цій сфері.

У підрозділі 1.1. “Поняття та сутність соціального захисту” проаналізовано й узагальнено погляди вчених та філософів на поняття соціального захисту. Зміст цього поняття досліджено з точки зору трактування як у широкому, так і у вузькому розумінні. Визначено, що у широкому розумінні соціальний захист розглядається через категорію соціального ризику як закріплених законодавством та визнаних суспільством соціально-вагомих об'єктивних обставин, які тягнуть за собою втрату засобів до існування чи потребу додаткового матеріального забезпечення та не можуть бути усунені особою самостійно. На думку автора це певною мірою збіднює уявлення про діяльність держави у сфері соціального захисту, так як до уваги не береться численна категорія громадян, яким держава надає допомогу не внаслідок настання ризику. У вузькому розумінні соціальний захист становить соціально-захисну діяльність держави щодо поновлення чи заміни втраченої особою можливості забезпечити себе.

Порівняння категорій соціальне забезпечення і соціальний захист довело, що соціальне забезпечення за стандартами Ради Європи і Європейського Союзу є частиною більш широкої за змістом системи, яка включає також і інші форми соціального захисту, зокрема державну соціальну допомогу. Таке розуміння має важливе значення для вітчизняного законодавства, оскільки в Україні до цього часу відсутній загальний закон про соціальний захист населення. Термін “соціальний захист” включає забезпечення всіх соціальних прав, одним з яких є право людини на соціальне забезпечення. Наголошено, що одним із чинників розвитку та становлення поняття “соціальний захист” є те, що до прийняття у 1996 році Конституції національне законодавство активно використовувало поняття “соціальне забезпечення”, котре, як було визначено вище, є дещо вужчим, ніж соціальний захист. Застосувавши нову категорію, законодавець розширив діяльність держави та її обов'язки в зазначеній царині.

Визначено, що під соціальним захистом слід розуміти систему правовідносин, які виникають між державою, що зобов'язана забезпечувати громадян в разі настання певних обставин, які унеможливлюють повноцінну діяльність та всебічно знижувати вірогідність настання цих обставин, а також громадянами, яким надано право на отримання всебічної допомоги у випадку настання визначеного кола умов, передбачених законом.

У підрозділі 1.2. “Сутність та особливості правовідносин щодо соціального захисту громадян” визначено, що суб'єктами правовідносин із соціального забезпечення є фізична особа та державний орган. Фізичних осіб об'єднує те, що вони підлягають соціальному забезпеченню зі спеціально створених фондів у зв'язку з настанням соціального випадку (старість, безробіття) або виконанням певних професійних обов'язків (робота у шкідливих умовах). Існують також правовідносини, в яких суб'єктом виступає сім'я, а не фізична особа (пенсійні правовідносини в разі втрати годувальника; правовідносини з приводу надання допомоги малозабезпеченим сім'ям). Однак представництво одним із членів сім'ї інтересів інших не позбавляє права останніх бути самостійними учасниками цих правовідносин.

Необхідною умовою виникнення правовідносин є правосуб'єктність їх учасників. У державних і громадських організаціях правосуб'єктність знаходить свій вираз у компетенції їх органів, тобто в сукупності права і обов'язків, що їм надаються для виконання відповідних функцій.

Обґрунтовано, що визнання людини повністю недієздатною у праві соціального забезпечення неможливе, оскільки недієздатні є однією з категорій осіб, яким держава зобов'язана надавати соціальне забезпечення. На державу покладено обов'язок надавати допомогу громадянам незалежно від загальної дієздатності. Стаючи суб'єктом соціального захисту людина набуває права вимагати від держави надання певних соціальних благ та права користуватися ними. Характерною рисою суб'єктивного права є можлива міра поведінки, забезпечена не тільки законом, але й обов'язками інших осіб.

Діяльність держави у сфері соціального забезпечення полягає не тільки у виконанні своїх обов'язків по наданню допомоги громадянам, які її потребують, а й у створенні умов для надання такої допомоги. В даному випадку першорядне місце займають суб'єктивні права держави як учасника правовідносин (право створення спеціальних державних структур та фондів для надання соціального захисту, а також право вимагати від фізичних та юридичних осіб матеріального чи нематеріального сприяння діяльності цих структур і фондів).

На підставі аналізу наявних поглядів робиться висновок, що більшість правовідносин у праві соціального забезпечення є складними та двосторонніми, з комплексом прав і обов'язків у обох суб'єктів. Оскільки в підґрунті цих правовідносин лежить конституційне право громадян на соціальний захист, то вони будуються на взаємних правах та обов'язках. В разі настання певних юридичних фактів, держава, в особі її органів, зобов'язана надавати громадянам соціальний захист. Однак для створення і подальшого існування ефективного та дієвого механізму виконання цього обов'язку державі необхідно мати резерв матеріальних ресурсів, які можна було б використовувати для надання допомоги. Як наслідок з'являється обов'язок громадян робити відрахування у спеціальні фонди для створення резерву коштів на випадок настання наслідків соціальних ризиків.

У підрозділі 1.3. “Повноваження державних органів та громадських організацій в сфері соціального захисту населення” робиться висновок, що з розвитком ринкових засад змінився зміст соціального страхування. Його нова організаційно-правова модель зумовила відокремлення коштів соціальних страхових фондів від коштів державного бюджету. Управління фондами здійснюється на паритетних засадах: застраховані працівники, роботодавці і держава. Зміна в управлінні соціальним страхуванням призвела до зміни правового положення держави. Так як остання стала рівноправним партнером інших учасників соціального страхування, це спричинило значне звуження сфери впливу й обсягу та змісту зобов'язань держави у цій сфері.

У віданні держави залишилося надання державної соціальної допомоги за рахунок коштів державного або комунальних (місцевих) бюджетів. Має місце загальна тенденція муніципалізації соціальної допомоги. Остання має бути наближеною до споживача, тобто до громадян, які потребують такої допомоги. Впровадження принципу адресності соціальної допомоги зумовило передачу значної її частини до відання місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Наведено аргументи, що сфера праці та сфера соціального захисту нерозривно пов'язані між собою та тісно взаємодіють. Як наслідок об'єднання відповідних державних органів було доцільним. Однак необхідно також врахувати різноплановість зазначених сфер, яка полягає в тому, що соціальний захист опікується тими верствами населення, які в силу певних причин не в змозі самостійно задовольняти свої потреби.

У розділі 2 “Державна політика в сфері соціального захисту інвалідів”, який складається з чотирьох підрозділів, досліджено становлення та розвиток понять інвалід і інвалідність, їх еволюцію та сучасний зміст; визначено особливості і гарантії реалізації інвалідами прав на працю та пенсійне забезпечення; виявлено і вивчено проблеми відповідного законодавства та практики його застосування, запропоновано шляхи їх подолання.

У підрозділі 2.1. “Інвалідність: визначення поняття та порядок встановлення ” зроблено висновок, що становлення і розвиток понять “інвалід” і “інвалідність” пов'язуються з різним змістовним наповненням у певні етапи процесу їх формування. Виділено чотири етапи формування понять: на першому етапі інвалідами називали лише військовослужбовців, які постраждали під час військових дій; на другому - інвалідами визначали будь-яких людей з розладом функцій організму, але характерним було ізолювання таких людей і негативне відношення суспільства до них; третій етап пов'язується з розвитком промисловості, розширенням виробництва, що супроводжується збільшенням чисельності найманих працівників і відсутністю належних умов праці на багатьох підприємствах, як результат - зростання кількості нещасних випадків, виробничих травм, професійних захворювань, що призводить для визначення людей, постраждалих на виробництві, інвалідами; четвертий етап характеризується усвідомленням необхідності встановлення юридичних гарантій, врахуванням не тільки медичного критерію, а й соціально - економічних причин виникнення інвалідності, неможливістю визначення інваліда як хворого, якого погано, недостатньо, невдало лікували або не лікували.

Доведено, що розлад функцій організму не повинен впливати на рівень життя людини та відношення до неї. У соціальній державі зусилля спрямовуються на усвідомлення необхідності інтеграції інвалідів у нормальне життя суспільства та надання їм рівних прав і можливостей із здоровими людьми.

Інвалідність визначається як наявність у людини певної хвороби чи вади, яка унеможливлює виконання особою звичних і життєво необхідних для неї дій чи процесів, що тягне визнання людини інвалідом в установленому порядку та відповідне піклування про неї у вигляді соціальної допомоги і захисту. Змістовним наповненням поняття визначено розуміння інвалідності як процесу, котрий складається з передумови, наслідків та причинного зв'язку між ними. До передумови віднесено втрату здоров'я та обмеження життєдіяльності. Наслідком визнано надання соціальної допомоги і захисту, а причинний зв'язок проявляється в обов'язку держави надавати цю допомогу в разі визнання людини інвалідом в установленому порядку.

В результаті аналізу чинного законодавства, наведені аргументи, що найбільш прийнятне визначення дається в Інструкції про встановлення груп інвалідності, затвердженій наказом Міністерства охорони здоров'я України від 7 квітня 2004 р. №183, де інвалідність - це соціальна недостатність (дезадаптація) внаслідок обмеження життєдіяльності людини, яка викликана порушенням здоров'я зі стійким розладом функцій організму, що призводить до необхідності соціального захисту і допомоги. Принципово вірним є визначення інвалідності не як тривалої хвороби, вродженої вади чи втрати працездатності, а саме як соціальної дезадаптації. Обґрунтовується це твердження через необхідність надання допомоги, як фахівцями, так і оточуючими, для реабілітації і адаптації людини, яка внаслідок тривалої втрати або вродженій відсутності якихось життєво необхідних умінь та навичок вважає себе не такою як всі, починає уникати суспільства.

У більшості національних нормативно-правових актів відображена, так звана, медична модель інвалідності, коли на перший план виходять фізичні чи психічні вади або втрата здоров'я. В той же час, міжнародне співтовариство намагається наближувати сприйняття інваліда з точки зору соціальної моделі, коли інвалід сприймається як людина рівних прав та можливостей, з оглядом на його потребу у сторонній допомозі та нагляді. З позиції соціальної моделі відносин людина - інвалід - держава інвалідність не заперечує потребу інвалідів у соціальній допомозі, підтримці з боку держави та суспільства, але при цьому сприйняття інваліда повинно відбуватися на базі усвідомлення кожним рівноправності його як члена суспільства. З метою перенесення наголосу на соціальний аспект інвалідності (де медичні характеристики є лише причиною), а не на наявність проблем зі здоров'ям чи вроджених вад, доведена необхідність перегляду визначення інваліда та інвалідності.

До загальних ознак інвалідності віднесено: а) соціальну недостатність; б) фізичний або психічний розлад здоров'я, який є вродженим або виникає внаслідок травми чи захворювання; в) позбавлення людини в результаті такого розладу певних умінь чи навичок, які зазвичай притаманні людському організму; г) потребу в соціальній допомозі, реабілітації; д) причинний зв'язок між визнанням людини інвалідом і обов'язком держави здійснювати соціальний захист відносно неї.

Обґрунтовується, що в нашій країні змістом соціального захисту інвалідів є реабілітація людей з обмеженими можливостями і допомога їм в усвідомленні своїх невід'ємних людських прав. Акцент на необхідність усвідомлення інвалідами своїх прав дозволяє визначити Україну державою, яка відноситься до того напрямку розвитку взаємовідносин між людиною - інвалідом і суспільством, коли інвалідність визначається соціальною проблемою, де обмежені можливості визнаються наслідком того, що соціальні умови звужують можливості самореалізації інвалідів. Цей напрямок характеризується прагненням досягнення балансу для всіх людей, незалежно від фізичних вад і стану здоров'я. Держава і суспільство повинні прагнути досягти балансу реалізації прав за рахунок адаптації існуючих норм, стандартів, умов до особливих потреб людей - інвалідів, забезпечуючи їм необхідний рівень життя, можливість реалізовувати свої права нарівні з іншими людьми.

Доведено, що врахування лише медичного критерію або здатності до праці є недостатнім для визнання людини інвалідом. Трансформація поняття змушує враховувати здатність людини не тільки до праці, але й можливість навчатися, контролювати свою поведінку, спілкуватися, обслуговувати себе тощо. Тобто, якщо раніше для визначення людини інвалідом потрібно було проведення медико-трудової експертизи, то еволюція поняття спричинила і необхідність дослідження інших параметрів у межах медико-соціальної експертизи, яка враховує не тільки оцінку стану здоров'я і відповідну можливість реалізації здатності до праці, а й спрямована на розробку механізму реабілітації інвалідів і визначення видів соціальної допомоги їм. Медико-соціальна експертиза включає всі аспекти розуміння і визначення поняття інвалідності у всіх сферах застосування шляхом комплексного обстеження, враховуючи медичний критерій, соціальний, економічний та правовий. У разі відсутності одного з критеріїв, визнання особи інвалідом є неможливим.

У підрозділі 2.2 “Інваліди як суб'єкти трудових правовідносин. Спеціальні правові гарантії щодо забезпечення умов праці інвалідів” визначено, що право на працю є невід'ємним правом “кожного”, а отже, поширюється на всіх людей без виключення за умови дотримання вимог, встановлених законодавством для здійснення трудової діяльності. Інваліди мають можливість реалізації права на працю за рахунок додаткових гарантій і пільг з боку держави у відповідності до можливостей свого організму. Законодавство гарантує працевлаштування інвалідів.

Принцип свободи праці, вільного вибору професії для інвалідів проявляється у функціонуванні систем професійної реабілітації і адаптації, створенні спеціальних робочих місць, фінансуванні державою цільових програм щодо соціальної реабілітації, встановлення пільгових умов функціонування підприємств, де працюють інваліди тощо. Обрати чи змінити професію інвалідам допомагають профорієнтаційні та профдіагностичні консультації, профінформаційні семінари, тренінги та семінари з орієнтації на підприємницьку діяльність. При цьому у їх учасників активізуються зусилля щодо пошуку роботи, зміцнюється впевненість у собі, вони опановують сучасні технології самопрезентації. Відсутність же у інваліда професійної підготовки або неадекватність її рівня потребам ринку праці зменшує його шанси на працевлаштування і, як наслідок, - на активну життєдіяльність.

Обстоюється позиція, що неправильним є сприйняття інвалідності як особистої патології людини; розгляд обмежених можливостей індивіда у контексті взаємозв'язку між окремою людиною та її хворобою. В цьому разі всі проблеми інваліда визначаються наслідком патології здоров'я, і він має пристосовуватися до світу “нормальних” людей. Обґрунтовано, що проблема здоров'я є передумовою пристосування людини, в якому активну роль відіграє держава шляхом соціальної реабілітації і адаптації інваліда.

Проблемами, які потребують вирішення визначені недостатня кількість спеціалізованих і відсутність надомних робочих місць, низька конкурентоздатність інвалідів. Існує також невідповідність між заявленими роботодавцями вакансіями та кваліфікацією інвалідів, медичними показниками і станом здоров'я шукачів роботи.

Доведено, що для зміни ситуації необхідно не лише створювати дієву систему працевлаштування інвалідів, а й розробити єдиний нормативний акт, який би врегулював, по-перше, права інвалідів у сфері праці, по-друге, порядок працевлаштування інвалідів, а також права і обов'язки роботодавців, по-третє, необхідно не тільки вдосконалити систему відповідальності роботодавців, які не створюють робочі місця для інвалідів, а й запровадити систему стимулювання та заохочення тих підприємств, установ, організацій, які беруть активну участь у працевлаштуванні інвалідів як безпосередньо на робочому місці, так і вдома. При цьому механізм заохочення повинен носити індивідуальний підхід.

У підрозділі 2.3 “Інваліди як суб'єкти пенсійних правовідносин. Підстави та умови отримання пенсії в зв'язку з інвалідністю” визначено, що одним із складників соціального захисту інвалідів в Україні є пенсійне забезпечення, яке надається людям з обмеженими можливостями відповідно до Законів України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” та “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”. Пенсії за інвалідністю - це щомісячні грошові виплати з Пенсійного фонду, що призначаються на основі однієї з трьох груп інвалідності, яка спричинила повну або часткову втрату працездатності. Пенсійні правовідносини по інвалідності - це індивідуалізовані матеріально-правові відносини в системі соціального захисту, які виникають при настанні певних умов (пов'язаних із здійсненням трудової діяльності або ні), носять майновий характер у вигляді пенсій, фінансування яких іде через спеціально створені джерела, залежать від наявності страхового стажу і учасники яких (суб'єкти) наділені правами і обов'язками, передбаченими і забезпеченими нормами права.

В основі пенсії за інвалідністю, на відміну від пенсії за віком, лежить чітко виражена непрацездатність громадянина. Для пенсійного забезпечення за інвалідністю правове значення також має причина інвалідності. Причинами інвалідності можуть бути загальне захворювання, трудове каліцтво або професійне захворювання, інвалідність з дитинства; для військовослужбовців - поранення, контузія, каліцтво або захворювання, пов'язане з перебуванням на фронті. Встановлені законодавством мінімальні і максимальні розміри пенсії за інвалідністю залежать від причини інвалідності, а іноді й від умов праці.

Визначено, що пенсії по інвалідності внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання призначаються незалежно від стажу роботи. Правом на таку пенсію користуються особи, що підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню. При цьому не має значення, на постійній, сезонній чи тимчасовій роботі отримано трудове каліцтво чи професійне захворювання, на основній роботі чи на роботі за сумісництвом.

У підрозділі 2.4 “Сучасний стан соціальної захищеності інвалідів та шляхи його удосконалення” визначено, що соціальний захист інвалідів з боку держави полягає в наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв'язку до особливостей інвалідів.

Система соціального захисту інвалідів передбачає пенсійне обслуговування; соціальні допомоги; реабілітаційні програми та заходи щодо активізації життєдіяльності інвалідів (можливості працевлаштування, соціально-побутові та медичні заходи, інші програми).

Термін "реабілітація" стосується процесу, що має на меті уможливити інвалідам досягнення і підтримку їх оптимальних фізичного, чуттєвого, інтелектуального, психічного, а також соціального рівнів діяльності, які б забезпечували їх засобами для зміни свого життя в напрямі до вищого рівня самостійності.

Важливим завданням соціальної політики є розвиток нетрадиційних гнучких форм зайнятості інвалідів, серед яких програми працевлаштування на навчально-виробничих підприємствах; програми організації підприємницької діяльності, працевлаштування на спеціалізованих підприємствах, у цехах та дільницях; надомна праця. Повна реабілітація інвалідів, яка гарантує як фізичну, так і психологічну незалежність, передбачає створення умов безперешкодного доступу інвалідів до об'єктів соціально-побутової інфраструктури шляхом пристосування будівель, житлових приміщень, транспорту, зв'язку, спортивних споруд до потреб цієї категорії громадян.

Ратифікація Україною у вересня 2006 р. Європейської соціальної хартії (переглянутої), що зобов'язує нашу державу дотримуватися певних міжнародних стандартів щодо соціального захисту громадян є серйозним кроком на шляху вдосконалення системи соціального забезпечення і приєднання до світової спільноти.

Важливою умовою досягнення в суспільстві соціальної стабільності є реформування системи соціального захисту, головною метою якого є розширення соціальної бази перетворень на основі стабілізації життєвого рівня населення, зменшення тягаря наслідків економічних реформ для найуразливіших верств населення, вжиття заходів щодо соціальної адаптації населення до цих перетворень.

Констатується зростання кількості громадських організацій, приватних та неприбуткових інституцій. У кожному аспекті, який стосується служб і послуг для дітей з особливими потребами, малозабезпечених родин, обладнання для інвалідів, реабілітації, рівень залучення державних ресурсів усе більше поступається тим, які надають доброчинні та релігійні організації, фонди, приватні особи.

Доведена необхідність встановлення додаткової підтримки та надання коштів на підтримку малозабезпечених сімей, у яких виховуються діти-інваліди. Хоча це й потребуватиме додаткових витрат, вони вивільняться через скорочення кількості коштів на утримання інтернатів і дитячих будинків.

Наведено аргументи, що, взявши за основу досвід новостворених (здебільшого з ініціативи і силами батьків) реабілітаційних центрів, Міністерство освіти і науки України у співпраці з Міністерством охорони здоров'я ;України і Міністерством праці та соціальної політики України, мали б розробити та затвердити типові штатні структури таких програм, які б містили посади реабілітологів, логопедів, працетерапевтів, соціальних працівників, лікарів, медсестер, масажистів, а також інших необхідних фахівців, залежно від потреб цих закладів.



ВИСНОВКИ

Вивчення положень основних нормативно-правових актів вітчизняного та міжнародного законодавства, з'ясування позицій різних вчених, глибокий аналіз теоретичних напрацювань і практичних результатів у процесі здійснення дослідження з означеної тематики дозволили зробити наступні висновки щодо правового регулювання соціального захисту інвалідів:

1. Соціальний захист - це система правовідносин, які виникають між державою, що зобов'язана забезпечувати громадян в разі настання певних обставин, які унеможливлюють повноцінну діяльність, та всебічно знижувати вірогідність настання цих обставин, а також громадянами, яким надано право на отримання всебічної допомоги у випадку настання визначеного кола умов, передбачених законом.

2. Суб'єктами правовідносин із соціального забезпечення є фізична особа та державний орган, які є носіями суб'єктивних прав та обов'язків. Фізичних осіб об'єднує те, що вони підлягають соціальному забезпеченню зі спеціально створених фондів у зв'язку з настанням соціального випадку (старість, безробіття) або виконанням певних професійних обов'язків (робота у шкідливих умовах). Існують також правовідносини, в яких суб'єктом виступає сім'я, а не фізична особа. Представництво одним із членів сім'ї інтересів інших не позбавляє права останніх бути самостійними учасниками цих правовідносин.

3. Визнання людини повністю недієздатною у праві соціального забезпечення неможливе, оскільки недієздатні є однією з категорій осіб, яким держава зобов'язана надавати соціальне забезпечення. Держава бере на себе обов'язок надавати допомогу громадянам незалежно від загальної дієздатності.

4. Діяльність державних органів та громадських організацій полягає у наданні різноманітної допомоги громадянам, які через об'єктивні причини не мають можливості повною мірою користуватися всіма правами та свободами. Основною функцією державних органів є надання матеріальної допомоги малозабезпеченим категоріям населення шляхом використання коштів спеціальних фондів, а також контроль за дотриманням законодавства у сфері соціального захисту населення. Громадські організації здебільшого створюються з метою медичної, психологічної допомоги та допомоги в задоволенні побутових потреб непрацездатним громадянам. Оскільки діяльність громадських організацій є добровільною (в межах закону), то вони опікуються лише певною категорією непрацездатних осіб, найчастіше це інваліди. Водночас держава зобов'язана надавати соціальну допомогу й іншим верствам населення, таким як безробітні, багатодітні сім'ї тощо.

5. Інвалідність - це наявність у людини певної хвороби чи вади, яка унеможливлює виконання особою звичних і життєво необхідних для неї дій чи процесів, що тягне визнання людини інвалідом в установленому порядку та відповідне піклування про неї у вигляді соціальної допомоги і захисту. Змістовним наповненням є розуміння інвалідності як процесу, котрий складається з передумови, наслідків та причинного зв'язку між ними. До передумови можна віднести втрату здоров'я та обмеження життєдіяльності. Наслідком слід визнати надання соціальної допомоги і захисту, а причинний зв'язок проявляється в обов'язку держави надавати цю допомогу в разі визнання людини інвалідом в установленому порядку.

6. Загальними ознаками інвалідності є: а) соціальна недостатність; б) фізичний або психічний розлад здоров'я, який є вродженим або виникає внаслідок травми чи захворювання; в) позбавлення людини в результаті такого розладу певних умінь чи навичок, які зазвичай притаманні людському організму; г) потреба в соціальній допомозі, реабілітації; д) причинний зв'язок між визнанням людини інвалідом і обов'язком держави здійснювати соціальний захист відносно неї.

7. Врахування лише медичного критерію або здатності до праці є недостатнім для визнання людини інвалідом. Трансформація поняття змушує враховувати здатність людини не тільки до праці, але й можливість навчатися, контролювати свою поведінку, спілкуватися, обслуговувати себе тощо. Тобто, якщо раніше для визначення людини інвалідом потрібно було проведення медико-трудової експертизи, то еволюція поняття спричинила і необхідність дослідження інших параметрів у межах медико-соціальної експертизи, яка враховує не тільки оцінку стану здоров'я і відповідну можливість реалізації здатності до праці, а й спрямована на розробку механізму реабілітації інвалідів і визначення видів соціальної допомоги їм. Медико-соціальна експертиза включає всі аспекти розуміння і визначення поняття інвалідності у всіх сферах застосування шляхом комплексного обстеження, враховуючи медичний критерій, соціальний, економічний та правовий. У разі відсутності одного з критеріїв, визнання особи інвалідом є неможливим.

8.Термін "реабілітація" стосується процесу, що має на меті уможливити інвалідам досягнення і підтримку їх оптимальних фізичного, чуттєвого, інтелектуального, психічного, а також соціального рівнів діяльності, які б забезпечували їх засобами для зміни свого життя в напрямі підвищення рівня самостійності.

9. Задля підвищення рівня соціального захисту інвалідів необхідним є:

- встановлення додаткової підтримки та надання коштів на підтримку малозабезпечених сімей, у яких виховуються діти-інваліди;

- надання коштів на ті статті реабілітаційної програми і в ті установи та заклади, які забезпечують відповідний рівень навчання, лікування, реабілітації шляхом впровадження механізму “кошти йдуть за дитиною”;

- створення дієвої системи працевлаштування інвалідів, чому має сприяти розроблення єдиного нормативного акта, який би врегулював, по-перше, права інвалідів у сфері праці, по-друге, порядок працевлаштування інвалідів, а також права і обов'язки роботодавців.

...