Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування у кримінальному праві України

Размещено на http://www.allbest.ru

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Жук Ілона Василівна

УДК 343.24: 343.268

ПРИМУСОВІ ЗАХОДИ МЕДИЧНОГО ХАРАКТЕРУ ТА ПРИМУСОВЕ ЛІКУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

12.00.08 - кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Київському національному університеті внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України

Науковий керівник

доктор юридичних наук, доцент Савченко Андрій Володимирович, Київський національний університет внутрішніх справ, професор кафедри кримінального права

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Ярмиш Наталія Миколаївна, Національна академія прокуратури України, професор кафедри кримінального права та кримінології

доктор юридичних наук, професор Пєтков Валерій Петрович, Кіровоградський юридичний інститут Харківського національного університету внутрішніх справ, проректор Харківського національного університету внутрішніх справ - начальник Кіровоградського юридичного інституту

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету внутрішніх справ за адресою: 03035, м. Київ, пл. Солом'янська, 1

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради М.В. Лошицький

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У кримінальному праві України питання застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування вважаються одними з найбільш складних і комплексних, що зумовлюється, передусім, багатогранністю цього інституту - він перебуває на перехресті юридичної і медичної наук та поєднує в собі елементи як правових галузей знань (кримінального, кримінально-виконавчого, кримінально-процесуального, адміністративного права тощо), так і соціологічних та медичних (психіатрію, психологію, галузі клінічної медицини тощо). Водночас із примусовими заходами медичного характеру та примусовим лікуванням пов'язано багато сфер життя будь-якого цивілізованого суспільства. Вони покликані: захистити суспільство від небезпечних посягань осіб, які страждають на психічні розлади, та від осередків захворювань, небезпечних для здоров'я людей; вплинути на покращання здоров'я всього населення; сприяти його епідемічному, а отже, і соціально-економічному благополуччю й, у кінцевому підсумку, забезпечити підтримання належного рівня безпеки в соціумі.

На жаль, статистичні дані свідчать, що в умовах сьогодення забезпечення психічного здоров'я населення та протидія поширенню небезпечних хвороб в Україні залишаються незадовільними. Так, станом на 2008 р. в Україні зареєстровано близько 1,2 млн громадян із психічними захворюваннями. За офіційними даними Міністерства охорони здоров'я України, 155 тис. людей є хворими на шизофренію, 159 тис. страждають від невротичних розладів і стресів, 278 тис. є розумово відсталими. Україна посідає одне з перших місць в Європі за темпами розповсюдження наркоманії, ВІЛ/СНІДу й туберкульозу (зокрема, у 2008 р. налічувалося 173,3 тис. офіційно зареєстрованих наркоманів, 127,1 тис. ВІЛ-інфікованих осіб, 91,7 тис. хворих на активний туберкульоз). При цьому українські суди у 2007 р. застосували: а) 1110 разів примусові заходи медичного характеру до 1196 осіб (2003 р. - відповідно 1192 та 1328); б) примусове лікування лише до 538 осіб, у тому числі до 129 засуджених, які є алкоголіками чи наркоманами (2003 р. - відповідно 3652 та 1104). Отже, застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування має проблеми як кількісного, так і якісного характеру.

Підґрунтя вирішення багатьох правових аспектів примусових заходів медичного характеру та примусового лікування заклали фахівці у сфері медицини, психології та психіатрії (зокрема, І.М. Боброва, І.М. Введенський, Г.І. Войтюк, Т.М. Дмітрієва, Г.М. Зільберблат, А.В. Каніщев, Я.М. Калашнік, Д.Р. Лунц, М.М. Мальцева, Г.В. Морозов, В.Б. Первомайський, В.П. Сербський, Б.В. Шостакович). Науково-теоретичні дослідження зазначених питань з позиції кримінального, кримінально-виконавчого, кримінально-процесуального права та кримінології здійснювали: Ю.М. Антонян, Ю.В. Баулін, С.В. Бородін, В.М. Бурдін, С.Е. Віцин, П.А. Воробей, А.О. Габіані, О.П. Горох, В.І. Горобцов, А.Я. Гришко, С.О. Достовалов, О.М. Джужа, А.П. Закалюк, М.М. Книга, П.О. Колмаков, В.П. Котов, Л.М. Кривоченко, В.В. Лень, М.І. Мельник, П.П. Михайленко, Н.А. Мірошниченко, А.А. Музика, Г.В. Назаренко, А.П. Овчиннікова, В.І. Осадчий, М.М. Пальцева, М.І. Панов, В.Б. Первозванський, Б.А. Протченко, Б.А. Спасенніков, В.М. Смітієнко, В.В. Сташис, В.Я. Тацій, Ю.М. Ткачевський, А.Н. Трайнін, С.Л. Шаренко, С.М. Шишков, С.Я. Улицький, Є.В. Фесенко, О.В. Юношев, С.С. Яценко та ін. У порівняльно-правовому аспекті положення щодо примусових заходів медичного характеру та примусового лікування у кримінальному праві досліджували І.М. Горбачова, Н.В. Лясс, О.О. Малиновський, Р.І. Міхєєв, А.А. Нерсесян, А.В. Савченко, М.І. Хавронюк та ін. Проте, незважаючи на вагомі доктринальні розробки цих питань, а також на законодавче закріплення положень щодо примусових заходів медичного характеру та примусового лікування (зокрема, у статтях 92-96 розділу XIV Загальної частини Кримінального кодексу (КК) України), вони й дотепер не набули свого остаточного вирішення, що підтверджується наявністю низки неузгоджених і спірних моментів у кримінально-правовій доктрині, а також недоліками й прогалинами правозастосовної практики.

Відтак існує необхідність подальшого здійснення теоретичних розробок інституту примусових заходів медичного характеру та примусового лікування в кримінально-правовому аспекті. Це зумовлено нагальними питаннями сьогодення: 1) надійним забезпеченням конституційних прав і свобод людини та громадянина (зокрема, закріпленого ст. 49 Конституції України права людини на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування); 2) гуманізацією кримінальної відповідальності (зокрема, потребами реалізації положень Закону України “Про внесення змін до Кримінального та кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності” від 15 квітня 2008 р.); 3) вимогами міжнародних та європейських стандартів у сфері охорони здоров'я населення та поводження із засудженими (зокрема, Всезагальної декларації прав людини, 1948 р.; Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права, 1966 р.; Європейської соціальної хартії, 1961 р.; Декларації про права розумово відсталих осіб, 1971 р.; Європейських пенітенціарних правил, 1987 р. тощо); 4) пошуком нових форм кримінально-правового впливу на осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, за рахунок незастосування до них покарання (зокрема, запровадженням заходів виправлення та безпеки, що ефективно діють у кримінальному законодавстві багатьох державах світу); 5) потребами реформування національної кримінально-правової політики (зокрема, розробленням Кодексу України про кримінальні проступки, Концепцією реформування кримінальної юстиції України) тощо.

Актуальність і практична значущість вирішення кримінально-правових питань примусових заходів медичного характеру та примусового лікування саме в межах дисертаційного дослідження також визначається: а) потребами правильного застосування норм КК України 2001 р.; б) необхідністю уточнення правової природи зазначеного інституту, його мети, змісту й сутності, а також важливістю відмежування його від інших кримінально-правових інститутів (зокрема, покарання); в) існуванням позитивного іноземного досвіду з цього приводу; г) удосконаленням відповідних теоретичних, нормативних і правозастосовних положень тощо.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження ґрунтується на положеннях: Концепції Комплексної програми профілактики правопорушень на 2006-2008 рр. (розпорядження Кабінету Міністрів України від 1 березня 2006 р. № 116-р); Пріоритетних напрямів наукових і дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 рр. (наказ МВС України від 5 липня 2004 р. № 755); Основних напрямів наукових досліджень Київського національного університету внутрішніх справ (КНУВС) на 2008-2010 рр. (п. 2.1.8). Тема дисертаційного дослідженння затверджена рішенням вченої ради КНУВС від 31 січня 2006 р., протокол № 1.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є комплексне та системне розроблення положень щодо примусових заходів медичного характеру та примусового лікування у кримінальному праві України (як на нормативному, так і на доктринальному рівнях), а також створення на цій підставі науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення відповідних норм чинного національного кримінального законодавства.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких ключових завдань: примусовий медичний лікування правовий

- вивчити історичний аспект розвитку примусових заходів медичного характеру та примусового лікування;

- розкрити правову природу, поняття та сутність примусових заходів медичного характеру та примусового лікування, відмежувати цей інститут від покарання, а також заходів медичного впливу, застосування яких регулюється законодавством про охорону здоров'я;

- дослідити досвід застосування зазначених заходів в іноземному кримінальному законодавстві та можливості його використання в Україні;

- з'ясувати мету примусових заходів медичного характеру та підстави їх призначення, види й порядок застосування, а також встановити підстави, мету та порядок застосування примусового лікування;

- здійснити емпіричні дослідження та узагальнити їх результати, дослідити судову практику застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування в Україні;

- сформулювати висновки та виробити пропозиції, спрямовані як на удосконалення нормативного регулювання примусових заходів медичного характеру та примусового лікування, так і на підвищення ефективності правозастосовної практики.

Об'єкт дослідження - суспільні відносини у сфері застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування.

Предмет дослідження - примусові заходи медичного характеру та примусове лікування у кримінальному праві України.

Методи дослідження. Для досягнення поставлених мети та завдань дисертаційного дослідження в роботі використано такі методи: діалектичний - при з'ясуванні сутності та значення примусових заходів медичного характеру й примусового лікування як кримінально-правових категорій, при встановленні їх зв'язків із сферами інших галузей законодавства, соціальними процесами та явищами (застосовувався у всіх розділах); історико-правовий - при історичному аналізі кримінально-правової регламентації примусових заходів медичного характеру та примусового лікування (підрозділ 1.1); порівняльно-правовий - при дослідженні зарубіжного кримінального законодавства в частині встановлення дієвості застосування зазначених заходів (підрозділ 1.3); формально-юридичний - при дослідженні положень КК України, інших законів та нормативно-правових актів, з точки зору правильності тлумачення юридичних термінів і формулювань, їх відповідності законодавчій мові й техніці (застосовувався у всіх розділах); системно-структурний - при визначенні місця примусових заходів медичного характеру та примусового лікування в системі норм КК України, з'ясуванні особливостей їх нормативних конструкцій та проведенні відповідних класифікацій (підрозділ 1.2, розділи 2 і 3); соціологічний - при вивченні матеріалів судової та медичної практики, при здійсненні власних емпіричних досліджень (підрозділ 1.2, розділи 2 і 3, додатки); статистичний - при встановленні статистичних даних про осіб, яким призначалися примусові заходи медичного характеру та примусове лікування, опрацюванні різних статистичних відомостей (застосовувався у всіх розділах).

Емпіричною базою дисертаційного дослідження є статистичні й аналітичні відомості Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства охорони здоров'я України, Державної судової адміністрації України за період з 2003 по 2008 рр.; практика судів України та Європейського суду з прав людини щодо застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування; результати анкетування 90 суддів, 70 медичних працівників і 85 засуджених; матеріали 315 кримінальних справ щодо застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування, а також 110 особових справ хворих, які утримуються в Українській психіатричній лікарні із суворим наглядом (м. Дніпропетровськ).

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним із перших в Україні комплексних і системних монографічних досліджень примусових заходів медичного характеру та примусового лікування з урахуванням сучасних тенденцій розвитку національного кримінального права. Найбільш важливими теоретичними висновками та практичними рекомендаціями, що відображають новизну дисертації, є такі:

вперше:

- обґрунтовано, що генезис інституту примусових заходів медичного характеру та примусового лікування в Україні був щільно пов'язаний (чи розвивався паралельно) не тільки з генезисом інститутів осудності, неосудності та обмеженої осудності, звільнення від кримінальної відповідальності та покарання, а й з розвитком теоретико-прикладних поглядів на злочин і покарання взагалі;

- з'ясовано, що в зарубіжному кримінальному законодавстві досліджувані нами заходи переважно є складовими більшого за обсягом регулювання інституту з назвою “заходи безпеки”, і на підставі аналізу цього інституту в різних країнах визначено напрями та межі запозичення позитивного іноземного досвіду з метою удосконалення національних кримінально-правових стандартів;

- обґрунтовано, що примусові заходи медичного характеру та примусове лікування, через єдність механізмів, мети та завдань лікувального примусового впливу, наявність позитивного іноземного досвіду з цього питання, слід розглядати у форматі нового уніфікованого інституту з назвою “примусові заходи медичного характеру” (це, на думку дисертанта, заходи обмежувального характеру, що полягають у застосуванні на підставі рішення суду медичного впливу в примусовому порядку до осіб, які вчинили злочини або суспільно небезпечні діяння, передбачені КК України, та мають психічні хвороби або хвороби, що становлять небезпеку для здоров'я інших осіб, з метою їх виліковування або покращання стану їх здоров'я та забезпечення безпеки суспільства);

- виявлено, що задеклароване законодавцем обов'язкове лікування особи є не метою, а саме завданням примусових заходів медичного характеру, тоді як метою слід вважати вилікування чи поліпшення стану здоров'я відповідних категорій осіб поряд із забезпеченням безпеки суспільства;

- запропоновано застосовувати відповідний вид примусових заходів медичного характеру залежно від характеру та ступеня суспільної небезпеки конкретної особи - “незначна небезпека”, “підвищена небезпека”, “значна небезпека”, “особлива небезпека”;

- встановлено, що регулювання строків і порядку застосування примусового лікування у КК України та інших нормативно-правових актах є обмеженими та недосконалими (зокрема, йдеться про статті 76, 96 КК України, ст. 411-1 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) України та статті 8, 21, 101, 117 Кримінально-виконавчого кодексу (КВК) України), через що: а) здійснено ґрунтовне науково-теоретичне розроблення питань про примусове лікування; б) виявлено суперечливість положень ч. 2 ст. 96 КК України в частині співіснування нормативних конструкцій “покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі” та “інші види покарань” та запропоновано шляхи її усунення; в) визначено чіткий алгоритм процесу застосування примусового лікування осіб, незалежно від призначеного їм покарання;

- на підставі проведеного дослідження запропоновано низку важливих змін і доповнень нормативного характеру, здатних позитивно вплинути на ефективність і комплексність застосування національного кримінального, кримінально-виконавчого та кримінально-процесуального законодавства, а також правозастосовну практику, а саме: а) проект Закону України “Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-виконавчого та Кримінально-процесуального кодексів України щодо застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування” (зокрема, у ньому запропоновано нову назву та зміст розділу XIV Загальної частини КК України); б) зміни та доповнення до Постанови Пленуму Верховного Суду України (ППВСУ) “Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування” від 3 червня 2005 р. № 7;

удосконалено:

- підходи щодо підстав застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування, а також уточнено перелік і зміст таких підстав;

- процедури застосування примусового лікування до підслідних та обвинувачених, які мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб;

- наукові положення щодо необхідності законодавчого коригування визначеного у вироку строку примусового лікування, тобто за необхідності його продовження або припинення;

дістали подальший розвиток:

- наукові погляди на примусові заходи медичного характеру та примусове лікування як комплексний міжгалузевий інститут, через що запропоновано усунути недоліки теоретичного та нормативного характеру, котрі заважають встановленню міжсистемних зв'язків у цьому інституті;

- обґрунтування про те, що у кримінально-правовому аспекті примусові заходи медичного характеру та примусове лікування не є покаранням, а належать до інших кримінально-правових наслідків суспільно небезпечного діяння;

- аргументація про те, що алкоголізм та наркоманія не є хворобами, що становлять небезпеку для здоров'я інших осіб, відтак їх наявність в осіб, які вчинили злочин, не може бути підставою для застосування примусового лікування на підставі ст. 96 КК України.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що викладені в ньому висновки та пропозиції можуть бути використані: у науково-дослідній роботі - при подальшому розробленні кримінально-правових механізмів застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування; у правотворчості - при вдосконаленні положень КК України, КВК України та КПК України в частині застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування (Акт Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України від 12 вересня 2008 р. № 04-19/14-2127); у правозастосовній практиці - при вирішенні питань щодо правильного застосування судами України норм щодо примусових заходів медичного характеру та примусового лікування (Акт Верховного Суду України від 22 серпня 2008 р. № 02-135/2-817); у навчальному процесі - під час викладання навчальних дисциплін “Загальна частина кримінального права України”, “Актуальні проблеми кримінального права”, “Кримінально-виконавче право” та при підготовці фахівців на курсах підвищення кваліфікації для працівників підрозділів по боротьбі з незаконним обігом наркотиків Міністерства внутрішніх справ України на базі КНУВС, а також у процесі підготовки підручників і навчальних посібників із кримінально-правових дисциплін (Акт КНУВС від 31 серпня 2008 р. № 46/416).

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження, що містяться в дисертації, неодноразово доповідалися та обговорювалися на засіданнях кафедри кримінального права КНУВС, а також були оприлюднені на науково-практичних конференціях: “Формування громадянського суспільства та правової держави в контексті Європейської інтеграції” (Київ, 21-22 квітня 2006 р.), “Сучасні проблеми розвитку державності та протидії злочинності” (Кіровоград, 17-18 травня 2007 р.), “Актуальні проблеми удосконалення кримінального законодавства України” (Київ, 25 травня 2007 р.), “Актуальні проблеми вдосконалення кримінального, кримінально-виконавчого та адміністративного законодавства у сфері захисту прав дітей” (Кіровоград, 21-22 червня 2007 р.); міжнародній науковій конференції “Кримінально-правова політика держави: теоретичні та практичні аспекти проблеми” (Донецьк, 17-18 листопада 2006 р.); регіональній науково-практичній конференції “Проблеми реалізації кримінальної відповідальності: кримінально-правові та кримінально-виконавчі аспекти” (Одеса, 2 квітня 2007р.); всеукраїнській науково-практичній конференції “Національні інтереси та проблеми забезпечення безпеки України” (Кіровоград, 19 березня 2008 р.).

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження опубліковано у восьми наукових працях, з них - чотири статті в наукових виданнях, визнаних ВАК України як фахові з юридичних наук, та чотири тези виступів на наукових конференціях.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що включають сім підрозділів, висновків, 26 додатків (на 53 сторінках), списку використаних джерел (321 найменування). Загальний обсяг дисертації - 210 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертації; визначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; охарактеризовано мету, головні завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження; розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про їх апробацію та впровадження, а також щодо публікацій, структури й обсягу роботи.

Розділ 1. “Загальна кримінально-правова характеристика інституту примусових заходів медичного характеру та примусового лікування” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Історичний аспект розвитку кримінального законодавства щодо примусових заходів медичного характеру та примусового лікування” проаналізовані ті історичні джерела кримінального законодавства (з Х по ХХ ст.), які були чинними на території України і безпосередньо торкалися питань регулювання та застосування досліджуваного інституту. На підставі цього автор дійшов висновку, що між становленням та розвитком кримінально-правового вчення про інститут примусових заходів медичного характеру і примусового лікування (часи Стародавньої Греції, ураховуючи й Гіппократа) та випадками реального застосування цього інституту відповідно до встановлених законодавчих вимог (ХХ ст.) існував тривалий часовий період, зумовлений, передусім, специфікою історичного розвитку державно-правових відносин в окремо взятій країні світу. При цьому в історичному плані первинним і більшим за обсягом було законодавче регулювання положень про примусові заходи медичного характеру (Церковний Устав Великого князя Володимира 996 р., Стоглав 1551 р. тощо), на застосування яких суттєво впливали християнська релігія і церковні традиції (зокрема, саме ченці та монастирі протягом тривалого часу залишалися осередком піклування про душевнохворих осіб, які вчиняли суспільно небезпечні діяння). Щодо примусового лікування осіб з іншими (непсихічними) хворобами, то законодавче регулювання цих положень в історичному аспекті було вторинним і меншим за обсягом. Так, якщо основи інституту примусового лікування осіб, хворих на алкоголізм, були закладені законодавцем у другій половині ХVІІІ ст. (Статут Благочинія або поліцейський 1782 р. тощо), то положення щодо примусового лікування осіб, хворих на небезпечні хвороби, уперше були відображені лише у 1925 р. (Виправно-трудовий кодекс УРСР). Остаточне оформлення примусових заходів медичного характеру та примусового лікування в межах єдиного кримінально-правового інституту, незважаючи на те, що відповідні історичні нормативно-правові акти розмежовували положення про ці заходи примусу, відбулося у КК України 2001 р.

У підрозділі 1.2. “Правова природа, поняття та сутність примусових заходів медичного характеру та примусового лікування” на підставі проаналізованих дисертантом низки наукових і нормативних джерел, зокрема, довідкової й енциклопедичної літератури, поглядів учених-правників і вчених-психіатрів минулого (Е.Я. Неміровського, А.Н. Трайніна, І.М. Введенського та ін.) і сучасності (А.А. Музики, Б.А. Спасеннікова, В.Б. Первомайського та ін.), положень кримінального й інших галузей законодавства, а також міжнародно-правових документів (Декларація про права розумово відсталих 1971 р., Рекомендації про правовий захист недобровільно госпіталізованих осіб із психічними розладами 1983 р., Єдина конвенція про наркотичні засоби 1961 р. тощо), усебічно досліджені питання про правову природу, зміст, поняття, значення цього інституту та його співвідношення із правами людини. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування ґрунтовно порівняно із заходами покарання, а також із заходами медичного впливу, застосування яких регламентується законодавством про охорону здоров'я. З'ясовано співвідношення, власне, між примусовими заходами медичного характеру та примусовим лікуванням. На підставі семантичного аналізу категорій “примус”, “заходи” та “лікування” встановлено, що назва досліджуваного інституту відповідає своєму змістовному значенню.

Доведено, що примусові заходи медичного характеру та примусове лікування: 1) є дійсно примусовими, а не насильницькими (з цим згодні 90,0% опитаних дисертантом медичних працівників); 2) мають подвійний характер, тобто одночасно є і юридичними, і медичними; 3) не належать до форм реалізації кримінальної відповідальності; 4) не є кримінальним покаранням, як основним, так і додатковим, оскільки відрізняються від нього, передусім, правовою природою, метою, видами, строками, порядком застосування, правовими наслідками тощо; 5) не є звичайними заходами медичного впливу, що регламентуються законодавством про охорону здоров'я, адже вказане лікування, насамперед, має більш широкі межі застосування, оскільки не пов'язане з фактом вчинення особою суспільно небезпечного діяння; 6) застосування цих заходів примусу не можна розглядати як порушення прав людини і громадянина. Зроблено висновок, що на сучасному етапі розвитку кримінального права досліджуваний інститут може йменуватися “заходами безпеки”, котрі не є покаранням, а іншими кримінально-правовими наслідками суспільно небезпечного діяння (з таким висновком погодилися 72,2 % опитаних автором суддів). Цим заходам переважно властивий запобіжний (превентивний) характер, вони спрямовані на відновлення порушених прав і свобод потерпілих, на усунення передумов криміногенної ситуації, на охорону та здійснення соціально-правового й медико-реабілітаційного захисту особи правопорушника, що, загалом, переслідує мету забезпечення безпеки суспільства.

З'ясовано, що між категоріями “примусові заходи медичного характеру” та “примусове лікування” відсутня істотна відмінність в аспекті механізмів примусового медичного впливу, оскільки специфіка такого впливу залежить передусім від категорій осіб, до яких він застосовується, та визначеної законом мети. Обґрунтовано пропозицію щодо перейменування інституту примусових заходів медичного характеру та примусового лікування на інститут примусових заходів медичного характеру. Отже, примусові заходи медичного характеру - це заходи обмежувального характеру, що полягають у застосуванні на підставі рішення суду медичного впливу в примусовому порядку до осіб, які вчинили злочини або суспільно небезпечні діяння, передбачені КК України, та мають психічні хвороби або хвороби, що становлять небезпеку для здоров'я інших осіб, з метою їх вилікування або поліпшення стану їх здоров'я та забезпечення безпеки суспільства. При цьому поняття “забезпечення безпеки суспільства” має включати комплекс відповідних обмежувальних заходів, про які згадувалося вище (зокрема, запобіжні, компенсаційні, реабілітаційні, охоронні заходи тощо). Зрозуміло, що реалізація такого підходу зумовлює внесення низки важливих і необхідних змін та доповнень до статей розділу ХІV Загальної частини КК України (зокрема, пропонується ст. 96 КК України “Примусове лікування” виключити, а положення щодо примусового лікування узгодити в межах статей 92-95 КК України).

У підрозділі 1.3. “Застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування за кримінальним законодавством іноземних держав” на підставі порівняльно-правового методу комплексно та системно проаналізовано відповідні положення досліджуваного інституту в Україні та за кордоном (було вивчено КК понад 30 держав-репрезентантів різних правових сімей). Зроблено низку важливих висновків та окреслено напрями й межі запозичення корисного іноземного досвіду з метою його ефективного використання у національному правовому полі.

Встановлено, що у кримінальному законодавстві зарубіжних країн примусові заходи медичного характеру та примусове лікування переважно розглядаються як різновиди більшого за обсягом регулювання інституту з назвою “заходи безпеки”. Доведено, що найбільш помірковано і цивілізовано зазначені заходи застосовуються у державах романо-германської та англо-американської правових сімей, натомість у державах мусульманської правової сім'ї вони характеризуються надзвичайною суворістю, а у країнах правової сім'ї Далекого Сходу - зазвичай не врегульовані нормативно. Заходи безпеки, як правило, не мають своїх нормативних дефініцій, що слід вважати недоліком кримінально-правового регулювання цього інституту, однак ступінь законодавчої регламентації їх умов, підстав, видів та інших характеристик подекуди є детальнішим, порівняно з Україною. При цьому вони переплітаються між собою в аспекті медичного впливу (приміром, те, що за КК України є примусовими заходами медичного характеру, то за КК Голландії - примусове лікування, а те, що за КК України є примусовим лікуванням, за КК Італії - примусові заходи медичного характеру) або розглядаються в межах тільки одного зі складових цього інституту (приміром, тільки “примусові заходи медичного характеру” за КК Російської Федерації або тільки “примусове лікування” за КК Китаю) і можуть бути врегульовані як кримінальним, так і некримінальним законодавством.

Позитивним, корисним, підтвердженим практикою, а тому вартим на запозичення, на думку дисертанта, є такий іноземний досвід: а) створення більш досконалої назви інституту примусових заходів медичного характеру та примусового лікування; б) конкретизація та уточнення мети цих заходів, залежно від того, до кого вони застосовуються; в) скорочення періодичності зміни, продовження чи припинення застосування примусових заходів медичного характеру (приміром, з шести до чотирьох місяців); г) застосування примусового лікування до алкоголіків, наркоманів і токсикоманів із кримінальною поведінкою; ґ) поєднання примусового медичного впливу із встановленням опіки чи піклування, судовою забороною відвідувати заклади реалізації алкогольних напоїв, застосуванням препаратів для зменшення сексуальної потенції, обмеженням у користуванні комп'ютером тощо.

Розділ 2. “Примусові заходи медичного характеру в кримінальному праві України” складається із двох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Мета та підстави застосування примусових заходів медичного характеру” на основі аналізу юридичної, філософської та психологічної літератури обґрунтовано, що задеклароване законодавцем обов'язкове лікування особи є не метою, а саме завданням примусових заходів медичного характеру, тоді як метою, за переконанням дисертанта, є вилікування чи поліпшення стану здоров'я відповідних категорій осіб. Також запропоновано уточнити законодавчо закріплену мету “запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь”, замінивши її новою нормативною конструкцією “забезпечення безпеки суспільства”, котра, на думку дисертанта, краще відображає зміст примусового заходу медичного характеру як кримінально-правового заходу безпеки. У зв'язку з викладеним, запропоновано внести відповідні зміни до ст. 92 КК України, а також до абз. 1 п. 1 ППВСУ від 3 червня 2005 р. № 7 (зокрема, викласти його в такій редакції: “… метою застосування примусових заходів медичного характеру і примусового лікування є: 1) вилікування чи поліпшення стану здоров'я осіб, названих у статтях 19, 20, 76, 93 та 96 КК України; 2) забезпечення безпеки суспільства ”.

Запропоновано вважати підставами застосування примусових заходів медичного характеру сукупність достовірно встановлених даних, що свідчать про суспільну небезпечність психічно хворої особи, якою було вчинено суспільно небезпечне діяння у стані неосудності чи злочин у стані обмеженої осудності, або яка захворіла на психічну хворобу під час відбування покарання чи до постановлення їй вироку. З метою нормативного врегулювання питань щодо цих підстав сформульовано зміни до ст. 93 КК України.

Серед підстав застосування примусових заходів медичного характеру акцентовано увагу на суспільній небезпечності особи, адже саме ця підстава відіграє вирішальну роль при застосуванні, продовженні та припиненні конкретного виду примусових заходів. Через термінологічну абстрактність у частинах 2-4 ст. 94 КК України щодо визначення суспільної небезпеки особи, до якої застосовуються примусові заходи медичного характеру (за виключенням ч. 5 ст. 94 КК України, у якій законодавець використовує необхідний термін - “особлива небезпека”), запропоновано вживати категорії “підвищена суспільна небезпека” та “значна суспільна небезпека” для позначення суспільної небезпеки осіб, до яких застосовують примусові заходи медичного характеру. Також обґрунтовано внести зміни до ч. 2 ст. 94 КК України, доповнивши її після слів: “вчинила суспільно небезпечне діяння” словами “або злочин”.

У підрозділі 2.2. “Види примусових заходів медичного характеру та порядок їх застосування” проаналізовано кожний з видів примусових заходів медичного характеру, виявлено його недоліки і переваги, схожості та відмінності, особливості лікувально-реабілітаційного процесу та режиму надання психіатричної допомоги, а також досліджено порядок призначення, зміни та припинення цих заходів. Амбулаторну психіатричну допомогу в примусовому порядку розмежовано залежно від того, чи пов'язана вона з ізоляцією від суспільства, а тому виділено два її види: 1) та, що надається психічно хворому за місцем відбування ним покарання; 2) та, що застосовується психоневрологічним закладом за місцем проживання психічно хворого. Запропоновано доповнити КВК України нормою про відповідальність за наслідки ухилення від застосування примусових заходів медичного характеру. Наголошено, що існуюча система примусових заходів медичного характеру, встановлених у КК України, є найбільш оптимальною та надає можливість суду задовольнити як потреби суспільства щодо його захисту, так й індивідуальні потреби кожного психічно хворого, а тому зроблено висновок, що сьогодні недоцільно від неї відмовлятися (зокрема, наразі невиправдано надавати перевагу виключно амбулаторній допомозі, через її поки що недостатній розвиток). На думку дисертанта, перспективною є практика надання примусової медичної допомоги лікарями-психіатрами, які приватно практикують, та психіатричними стаціонарами приватної форми власності.

У цьому ж підрозділі розглянуто порядок продовження, зміни та припинення застосування примусових заходів медичного характеру. Зроблено висновок про невідповідність закріпленого судовою практикою положення щодо неможливості зміни примусового заходу медичного характеру на більш суворий (з цим згодні 84,3 % опитаних дисертантом медичних працівників) і, на цій підставі, запропоновано внести зміни до п. 19 ППВСУ від 3 червня 2005 р. № 7, виклавши його таким чином: “… суд може змінити примусовий захід медичного характеру на більш м'який або більш суворий, залежно від ступеня суспільної небезпечності хворого”. Визнано сумнівною доцільність безперешкодного використання психічно хворими громадянами права самостійно звертатися до суду з проханням припинення застосування щодо них примусових заходів медичного характеру (рішення Європейського суду з прав людини у справі “Горшков проти України”). Звернено увагу на недостатній рівень нагляду за психічно хворими громадянами за сучасних умов.

У розділі 3. “Примусове лікування у кримінальному праві України”, що складається із двох підрозділів, проаналізовано положення різних галузей національного законодавства, правозастосовну практику, а також позиції науковців і практиків з приводу визначення підстав, мети та порядку застосування примусового лікування. Визначено, що кримінально-правове регулювання положень про примусове лікування у КК України є досить стислим - фактично це тільки ст. 96 (через це 85,5 % опитаних дисертантом суддів виступають за розширення та уточнення цих положень).

У підрозділі 3.1. “Підстави та мета застосування примусового лікування” виявлено низку суперечностей та неузгодженостей законодавчих положень, зокрема, між статтями 76, 96 КК України, ст. 411-1 КПК України та статтями 8, 21, 101, 117 КВК України, а також у правозастосовній практиці. З'ясовано, що суперечливість положень ст. 96 КК України зумовлена, передусім, відсутністю чіткого законодавчого визначення переліку “хвороб, що становлять небезпеку для здоров'я інших осіб” (отже, у кримінально-правовій доктрині наявні дві основні позиції щодо розуміння цієї категорії хвороб: перша пропонує відносити сюди особливо небезпечні, небезпечні інфекційні та паразитарні хвороби людини; друга - соціально небезпечні захворювання). Автором підтримано та обґрунтовано першу з цих наукових позицій. З метою усунення нормативних суперечностей, що існують, запропоновано внести відповідні зміни до ППВСУ від 3 червня 2005 р. № 7, (зокрема, абз. 1 п. 24 доцільно викласти в такій редакції: “ … примусовому лікуванню на підставі ст. 96 КК України підлягають незалежно від виду призначеного покарання лише особи, які вчинили злочини та страждають на хвороби, що становлять небезпеку для здоров'я інших осіб (до цих хвороб належать захворювання, передбачені наказом Міністерства охорони здоров'я України “Про затвердження Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб” від 19 липня 2007 р. № 133)”. У зв'язку з цим, наголошено, що алкоголізм та наркоманія не належать до хвороб, що становлять небезпеку для здоров'я інших осіб, а отже, їх наявність в осіб, які вчинили злочин, не може бути підставою для застосування примусового лікування на підставі ст. 96 КК України.

Підставами для застосування примусового лікування визнано сукупність таких критеріїв: 1) встановлений факт вчинення особою злочину; 2) наявність відповідного (непсихічного) захворювання, що підтверджено висновком судово-медичної експертизи. За переконанням дисертанта, мета примусового лікування та мета примусових заходів медичного характеру збігаються (це - вилікування особи або покращання її стану здоров'я та забезпечення безпеки суспільства). З урахуванням цього, а також беручи до уваги пропозиції дисертанта щодо запровадження єдиного уніфікованого поняття “примусові заходи медичного характеру”, запропоновано відповідні доповнення до ст. 93 КК України.

Встановлено суперечливість ст. 411-1 КПК України та її невідповідність ст. 96 КК України і, у зв'язку з цим, обґрунтовано доцільність виключення першої з цих норм (натомість розділ шостий КПК України “Застосування примусових заходів медичного характеру” запропоновано доповнити ст. 424-1 “Порядок застосування судом примусових заходів медичного характеру до засуджених, які мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, і його припинення”). Зазначено про необхідність створення нових служб та установ (зокрема, служби пробації), збільшення фінансування відповідних проектів, розширення штату вузькопрофільних спеціалістів, створення дієвих державних програм щодо протидії поширенню особливо небезпечних хвороб і соціально небезпечних захворювань тощо.

У підрозділі 3.2. “Порядок застосування примусового лікування” наголошено, що законодавче регулювання положень про строки та порядок застосування примусового лікування у КК України є обмеженим і недосконалим. Закріплене у ч. 2 ст. 96 КК України положення дало підстави дисертанту виділити два види примусового лікування: 1) те, що здійснюється за місцем відбування особою покарання; 2) те, що здійснюється у спеціальних лікувальних закладах. В останньому випадку прийнятною є практика здійснення такого лікування не тільки державними, а й приватними медичними установами (це, зокрема, випливає зі змісту Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” і ст. 116 КВК України). Виявлено суперечності щодо застосування примусового лікування ВІЛ/СНІДу до засуджених, які становлять небезпеку для здоров'я інших осіб (зокрема, з одного боку, це добровільність та анонімність проходження засудженими тестів на ВІЛ/СНІД, а з іншого - піклування про здоров'я інших засуджених, а також значні фінансові витрати на лікування цих хвороб). Запропоновано передбачити в законі можливість коригування визначеного у вироку строку примусового лікування, тобто, за необхідності, його продовження або припинення. З'ясовано особливості: а) лікування засудженого в разі, коли строк його покарання закінчується; б) звільнення засуджених від покарання за хворобою; в) медичного впливу, передбаченого у п. 5 ч. 1 ст. 76 та у ч. 4 ст. 309 КК України.

Встановлено, що сьогодні на практиці поки що відсутні реальні механізми здійснення примусового лікування підслідних та обвинувачених, які мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб (зокрема, через відсутність необхідних інструкцій чи інших нормативно-правових актів), відтак є необхідність усунення цієї прогалини (при цьому пропонується використати досвід Республіки Білорусь, у якій детально регламентовано процес призначення та проведення примусового лікування цієї категорії осіб).

Наголошено на недосконалості існування у ч. 2 ст. 96 КК України таких конструкцій, як “покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі” та “інші види покарань” через їх суперечливість положенням інших нормативно-правових актів (наприклад КВК України), відповідно до чого запропоновано конкретні шляхи усунення цих недоліків. Зазначено доцільність розгляду примусового лікування в межах інституту примусових заходів медичного характеру.

ВИСНОВКИ

У висновках на основі проведеного комплексного та системного дослідження проблем примусових заходів медичного характеру та примусового лікування сформульовано теоретичні положення та рекомендації, що відповідають вимогам наукової новизни, мають значення для науки та правозастосовної практики, зокрема:

1. Досліджено особливості й закономірності розвитку інституту примусових заходів медичного характеру та примусового лікування, на підставі чого виявлено та встановлено низку важливих фактів: а) генезис цього інституту відбувався паралельно та взаємопов'язано з генезисом інститутів осудності (обмеженої осудності) та неосудності, а також теоретико-прикладних поглядів на злочин і покарання; б) на застосування аналізованих заходів суттєвий вплив справляли християнська релігія і церковні традиції; в) в історичному плані первинним і більшим за обсягом було нормативне регулювання примусових заходів медичного характеру, ніж примусового лікування; г) оформлення цього кримінально-правового інституту остаточно відбулося тільки у КК України 2001 р. тощо.

2. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування, правова природа яких характеризується складністю і багатогранністю, за суттю полягають у тому, що вони: а) ґрунтуються на загальноприйнятих принципах медичної етики та гуманізму, не порушують права і свободи людини та громадянина; б) мають розглядатися як кримінально-правові “заходи безпеки”, яким властивий запобіжний та відновлювальний характер, спрямування на охорону та здійснення соціально-правового й медико-реабілітаційного захисту особи правопорушника, нейтралізацію його деструктивного впливу на суспільство тощо; в) через фактичну схожість механізмів і призначення лікувального примусового впливу мають розглядатися в межах єдиного інституту з уніфікованою назвою “примусові заходи медичного характеру”.

3. Звернення до іноземного досвіду застосування досліджуваних заходів примусу дозволило виявити як негативні, так і позитивні риси цього кримінально-правового інституту, а також підтвердити доцільність: а) їх розгляду як різновидів заходів безпеки; б) створення уніфікованої назви інституту примусових заходів медичного характеру та примусового лікування; в) конкретизації та уточнення мети цих заходів; г) поєднання примусового медичного впливу із встановленням опіки чи піклування, судовою забороною відвідувати заклади реалізації алкогольних напоїв, застосуванням препаратів для зменшення сексуальної потенції, обмеженням у користуванні комп'ютером тощо.

4. Щодо примусових заходів медичного характеру запропоновано визнати: а) метою їх застосування “вилікування чи поліпшення стану здоров'я” відповідних категорій осіб та “забезпечення безпеки суспільства”; б) підставою їх застосування сукупність достовірно встановлених даних, що свідчать про суспільну небезпечність психічно хворої особи, якою було вчинене суспільно небезпечне діяння або злочин у стані неосудності чи обмеженої осудності або особи, котра захворіла на психічну хворобу під час відбування покарання або до постановлення їй вироку; в) диференціювати категорії небезпеки осіб, до яких застосовуються ці заходи, на таких, що мають “незначну небезпеку”, “підвищену небезпеку”, “значну небезпеку”, “особливу небезпеку”; г) існуючу систему примусових заходів медичного характеру у КК України оптимальною і такою, що не потребує докорінних змін; ґ) обґрунтованою та правомірною зміну примусового заходу медичного характеру на більш суворий; д) сумнівною доцільність безперешкодного використання психічно хворими громадянами права самостійно звертатися до суду щодо припинення застосування до них примусових заходів медичного характеру тощо.

5. Щодо примусового лікування запропоновано: а) розглядати його в межах інституту примусових заходів медичного характеру, через що мета такого лікування має збігатися з метою вказаних заходів; б) медичною підставою його застосування вважати наявність захворювання, передбаченого в наказі Міністерства охорони здоров'я України “Про затвердження Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб” від 19 липня 2007 р. № 133; в) не визнавати алкоголізм і наркоманію хворобами, що становлять небезпеку для здоров'я інших осіб; г) усунути встановлені дисертантом суперечності норм КК, КПК і КВК України щодо правового регулювання положень про примусове лікування; ґ) запровадити процедуру коригування визначеного у вироку суду строку примусового лікування; д) усунути прогалини щодо регулювання механізмів здійснення примусового лікування підслідних та обвинувачених тощо.

6. На підставі проведеного дисертаційного дослідження розроблено проект Закону України “Про внесення змін і доповнень до Кримінального, Кримінально-виконавчого та Кримінально-процесуального кодексів України щодо застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування”, у якому запропоновано такі ключові положення, що здатні ефективно вплинути на положення національного законодавства та правозастосовну практику:

1) у КК України: а) викласти розділ XIV Загальної частини КК України в новій редакції; б) ст. 96 КК України виключити;

2) у КВК України: а) у ч. 2 ст. 21 термін “примусового лікування” замінити на “примусових заходів медичного характеру”; б) доповнити Кодекс ст. 21-1 “Наслідки ухилення від застосування примусових заходів медичного характеру”; в) ст. 117 викласти в новій редакції;

3) у КПК України: а) ст. 411-1 виключити; б) доповнити Кодекс ст. 424-1 “Порядок застосування судом примусових заходів медичного характеру до засуджених, які мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, і його припинення”;

4) внести відповідні зміни до ППВСУ “Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування” від 3 червня 2005 р. № 7.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Жук І. В. Застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування в умовах реалізації кримінально-правової політики: окремі проблеми / І.В. Жук // Кримінально-правова політика держави: теоретичні та практичні аспекти проблеми : міжнар. наук. конф., 17-18 листоп. 2006 р. : тези вист. - Донецьк, 2006. - С. 196-199.

2. Жук І. В. Іноземний досвід застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування / І.В. Жук // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. - 2007. - № 5. - С. 284-292.

3. Жук І. В. Криміногенні чинники наркотизму в структурі злочинів неповнолітніх: питання примусового лікування / І.В. Жук // Актуальні проблеми вдосконалення кримінального, кримінально-виконавчого та адміністративного законодавства у сфері захисту прав дітей : наук.-практ. конф., 21-22 черв. 2007 : тези вист. - Кіровоград, 2007. - С. 93-98.

4. Жук І. В. Питання застосування примусових заходів медичного характеру й примусового лікування та захисту прав людини в контексті формування правової держави / І.В. Жук // Проблеми реалізації кримінальної відповідальності: кримінально-правові та кримінально-виконавчі аспекти : регіональна наук.-практ. конф., 2 квіт. 2007 : тези вист. - Одеса, 2007. - С. 31-33.