Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Конституційно-правове регулювання мовних відносин: порівняльний аспект

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дисертаційного дослідження. На сучасному етапі розвитку Української держави нагальною проблемою у сфері правового регулювання національних відносин є недостатня урегульованість мовних відносин в Україні. Немає чіткого законодавчого визначення державної мови, не встановлені сфери її застосування, її функції, коло суб'єктів, для яких використання державної мови є обов'язковим. У національному законодавстві не врегульовані, а в науці не розроблені питання співвідношення і правового режиму державної мови, офіційної мови, мови національної меншини, мови більшості населення даної місцевості тощо.

Особливістю сучасного стану вітчизняної юридичної науки є недостатній рівень дослідження процесів правового регулювання мовних відносин та мовної політики в Україні, процесів правового регулювання мовних відносин у зарубіжних країнах.

На цей час відсутнє спеціальне наукове дослідження щодо комплексного розгляду правових питань мовних відносин, що необхідно для становлення і розвитку конституційно-правового інституту правового регулювання мовних відносин. У цьому аспекті важливо звернутися до законодавства і практики правового регулювання мовних відносин у зарубіжних країнах, що допоможе виробити науково обґрунтовані та продуктивні пропозиції з удосконалення вітчизняного мовного законодавства, підвищення рівня ефективності мовної політики України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до цільової комплексної програми Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого «Права людини і проблеми організації і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування в умовах становлення громадянського суспільства» №0106u002285.

Мета й завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є з'ясування сутності, природи і місця мовних відносин у системі суспільних відносин України, особливостей конституційно-правового регулювання мовних відносин в Україні та зарубіжних країнах, розкриття природи конституційно-правового інституту правового регулювання мовних відносин, обґрунтування необхідності конкретних практичних пропозицій щодо вдосконалення конституційно-правового регулювання мовних відносин в Україні.

Для досягнення вказаної мети в дисертації поставлено такі завдання:

- визначити правову природу та дати загальну характеристику мовних відносин;

- встановити основні елементи конституційно-правового інституту правового регулювання мовних відносин;

- визначити правову природу, основні ознаки, сфери застосування, функції державної мови та сформулювати визначення даної правової категорії; встановити критерії відмежування державної мови від офіційної мови;

- на підставі аналізу різних способів конституційно-правового закріплення державної мови у зарубіжних державах розробити класифікацію держав за критерієм кількості державних мов, визначених на конституційному рівні;

- з'ясувати правовий режим мов національних меншин та розглянути мовні права даного суб'єкта правовідносин;

- окреслити й обґрунтувати основні принципи державної мовної політики та з'ясувати чинники, що впливають на її проведення;

- з'ясувати порядок правового регулювання мовних відносин у сфері діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, при провадженні судочинства;

- встановити особливості правового регулювання мовних відносин у сфері освіти та інформаційній сфері.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, які виникають з приводу збереження, використання та розвитку національних мов в Україні та зарубіжних країнах.

Предметом дослідження є конституційно-правове регулювання мовних відносин в Україні та зарубіжних країнах.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертації становить комплексний підхід до досліджуваних явищ. Зокрема, за допомогою діалектичного методу проблеми конституційно-правового регулювання мовних відносин проаналізовано у взаємозв'язку і взаємозалежності, цілісності, всебічності і динаміці. Характер предмета дисертаційного дослідження зумовив також використання порівняльно-правового методу - для порівняльного аналізу конституційно-правового закріплення державної мови, правового порядку використання мов національних меншин у зарубіжних країнах і в Україні, історичного методу - для аналізу історії правового регулювання мовних відносин у сфері освіти в Україні; системного - з метою визначення і дослідження структурних елементів конституційно-правового інституту правового регулювання мов; формально-логічного - при формулюванні понять і таких визначень, як мовні відносини, державна мова, мова меншини, принципи мовної політики; статистичного - при дослідженні інформації стосовно розподілу учнів денних загальноосвітніх навчальних закладів за мовами навчання по регіонах України, інформації щодо розподілу мовлення програм на телебаченні за мовами в регіонах України.

У дисертації аналізується чинне законодавство України та зарубіжних країн, розглядаються міжнародно-правові документи, а також відповідні рішення Конституційного Суду України щодо проблем, пов'язаних із предметом дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження. Дисертаційна робота є першим в Україні на сучасному етапі комплексним науковим дослідженням сутності та особливостей конституційно-правового регулювання мовних відносин. Це, у свою чергу, дозволило одержати такі нові положення, які виносяться на захист і обумовлюють новизну цього дослідження.

Вперше у вітчизняній юридичній науці:

- визначено основні елементи інституту правового регулювання мовних відносин, що розглядається в межах генерального інституту засад конституційного ладу, якими є: 1) приписи щодо державної мови; 2) приписи щодо мов національних меншин та мовні права даних етнічних груп; 3) принципи мовної політики; 4) юридична відповідальність, яка настає за порушення вимог мовного законодавства;

- обґрунтовано нову класифікацію держав за критерієм кількості державних мов, визначених на конституційному рівні, відповідно до якої держави поділяються на одномовні, двомовні і багатомовні.

- сформульовано критерії розмежування термінів «державна мова» та «офіційна мова». Такими критеріями слід вважати: роль, що виконує мова у суспільстві і державі (офіційна мова не вказує на державотворчу роль мови певної нації, державна ж мова, навпаки, виконує консолідуючу функцію, оскільки об'єднує всі національні групи країни в єдину спільноту - народ), територія вживання (державна мова в багатомовній державі є засобом офіційного спілкування на всій території держави, а норми офіційної, як правило, обмежуються лише територією певної автономії, області, району), сфери використання (офіційна мова є засобом лише офіційного спілкування, тобто використовується як робоча у діяльності органів влади, тоді як державна мова, окрім випадків, коли вона в державі виконує лише символічну функцію, використовується окрім офіційної сфери, ще й у сфері освіти, діяльності державних засобів масової інформації тощо);

- обґрунтовано, що критеріями володіння державною мовою при здійсненні судочинства мають бути отримання на території України середньої, професійно-технічної або вищої освіти, що підтверджується відповідним документом (атестатом, дипломом тощо); вміння писати і читати українською мовою.

Набули подальшого розвитку:

- визначення поняття «державна мова», згідно з яким державна мова розуміється як національна мова, як правило, титульного етносу у багатонаціональній державі, яку проголошено державною у конституції або законі, що характеризується особливою сферою застосування (діяльність державних органів, судочинство, військова справа, правоохоронна діяльність і т.д.) і потребує від держави вжиття комплексу заходів із забезпечення її функціонування;

- пропозиції по виокремленню на законодавчому рівні та визначенню категорії «офіційна мова», для того щоб надати російській та кримськотатарській мовам режим офіційної на території Автономної Республіки Крим, що обґрунтовується правовими, історичними, соціально-демографічними чинниками;

- аргументація щодо можливості функціонування поряд з державною мовою інших національних мов; при цьому запропоновано, що цю норму закону слід розуміти як здійснення вибіркового дублювання найбільш важливих документів (наприклад, рішень місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, у яких закріплюються права мешканців (людей)), оригінали яких викладені державною мовою, та можливість посадових осіб органів місцевого самоврядування виступати на сесіях, нарадах, конференціях, семінарах тощо відповідною національною мовою.

Удосконалено:

- підходи до законодавчого закріплення принципів державної мовної політики та запропоновано встановити у законі про мови такі принципи: 1) рівність прав людини і громадянина незалежно від рідної мови, мови спілкування та заборона будь-яких обмежень (дискримінації) громадян за ознаками їх мовної належності; 2) державний захист державної мови та гарантування вільного використання мов національних меншин; 3) гарантування кожній людині свободи у виборі мови спілкування у приватних мовних відносинах та мови творчості; 4) врахування специфіки мовної ситуації, що склалася в цілому в державі та в окремих регіонах; 5) забезпечення належних форм і засобів обов'язкового вивчення української мови як державної, а також вільного вивчення мов національних меншин, мов корінних народів і викладання цими мовами з урахуванням стану кожної мови на відповідних рівнях освіти; 6) урахування й раціонального використання зарубіжного досвіду мовної політики; 7) підтримка етнічних українців та інших осіб, які розмовляють українською мовою і проживають за межами України, тощо.

Практичне значення одержаних результатів полягає в розробці пропозицій щодо вдосконалення конституційного законодавства. Положення дисертації можуть бути використані в процесі розробки нового закону про мови, вдосконалення закону про національні меншини, інших нормативних актів у галузі конституційного права. Викладені в дисертації висновки і рекомендації можуть бути витребувані при написанні підручників і текстів лекцій та під час проведення семінарських занять з конституційного права.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертації обговорювались на засіданнях кафедри конституційного права України Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Ключові положення роботи були представлені автором на науково-практичних конференціях, «круглих столах»: «Сучасні проблеми юридичної науки: стан і перспективи розвитку» (Харків, 2005); «Конституція України - основа побудови правової держави і громадянського суспільства» (Харків, 2006), «Проблеми правової реформи та розбудови громадянського суспільства в Україні» (Львів, 2007); «Круглому столі», проведеному Національною юридичною академією України імені Ярослава Мудрого спільно з Академією правових наук України в рамках Фестивалю науки 15-16 травня 2007 року (Харків, 2007); «Сучасні проблеми юридичної науки» (Харків, 2008).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладені у 4 статтях у фахових наукових виданнях і тезах 5 доповідей на наукових конференціях.

Структура дисертації зумовлена метою і предметом дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, що включають дев'ять підрозділів, висновків до розділів, загальних висновків по дисертації, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації - 247 сторінок, з них обсяг основного тексту - 193 сторінки, додатків - 4. Список літератури містить 356 найменувань.

Основний зміст роботи

мова правовідносини самоврядування освіта

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв'язок з науковими планами та програмами, мета й завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження, наукова новизна, одержаних результатів, їх апробація, міститься інформація щодо публікацій, структури та обсягу дисертації.

Розділ 1. «Теоретичні засади конституційно-правового регулювання мовних відносин» складається з п'яти підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Національно-мовні відносини як об'єкт правового регулювання. Правовий режим мов» досліджено правову природу та місце національно-мовних відносин у системі суспільних відносин, аргументовано необхідність та встановлено межі їх правового регулювання; розглянуто конституційно-правовий інститут правового регулювання мов та визначено основні його елементи; розкрито співвідношення понять «правовий статус мов» та «правовий режим мов».

Зазначено, що мова - один з важливих об'єктів правових відносин між громадянами, установами та органами влади, оскільки є засобом формування офіційних, усних, письмових, інформаційних повідомлень, заяв, звернень тощо. Саме за допомогою права закріплюються основи використання мов у різних публічних державних та суспільних сферах. Динамічність розвитку мови, її багатофункціональність дозволяє говорити про існування особливих мовних відносин, що входять у сферу правового впливу. Метою такого правового регулювання національно-мовних відносин є встановлення порядку використання національних мов у певних сферах суспільного життя, закріплення мовних прав та обов'язків національної спільноти та окремої людини.

Встановлено межі правового регулювання мовних відносин. Із сфери національно-мовних відносин виокремлюється та частина, яка підлягає правовому регулюванню - це, перш за все, публічні мовні відносини. Тобто відносини, які пов'язані з діяльністю держави, її органів та посадових осіб, державних підприємств, установ та організацій; відносини, обов'язковим учасником яких є органи державної влади. Ці зв'язки складаються в галузі законотворчості, діяльності органів державної влади, судочинства, офіційного діловодства, у роботі державних наукових установ та навчальних закладів, державних засобів масової діяльності, у Збройних Силах тощо. Державно-правове регулювання цих відносин у приватній сфері взагалі не здійснюється, але у законодавстві країни можуть бути закріплені загальні мовні свободи людини (наприклад, право на свободу вибору мови спілкування у приватних стосунках). Тому, на відміну від цивільного законодавства, із сфери конституційно-правового регулювання фактично випадає широке коло взаємовідносин громадян між собою як приватних осіб.

Вказується, що основними елементами субінституту правового регулювання мовних відносин, який розглядається в межах генерального конституційно-правового інституту засад конституційного ладу є: 1) приписи щодо державної мови; 2) приписи щодо мов національних меншин та мовні права даних етнічних груп; 3) принципи мовної політики; 4) юридична відповідальність, яка настає за порушення вимог мовного законодавства.

У підрозділі 1.2. «Поняття державної мови, основні сфери її застосування та функції» досліджено правову природу та сфери застосування державної мови, визначено її функції та основні ознаки; встановлені критерії відмежування державної мови від офіційної мови.

Зазначено, що державна мова є одним з основних факторів державотворення, символом української державності, показником державного і національного суверенітету. Автор доводить, що державна мова в політичній, соціально-економічній та культурній сферах суспільного життя виконує консолідуючу функцію, оскільки дає можливість об'єднати представників усіх національностей, що проживають в межах території держави, в єдину соціальну спільноту - народ країни. Крім того, державна мова є однією з основних ознак держави, що дозволяє її ідентифікувати як самостійну і суверенну державу. Тобто іншою важливою функцією державної мови є символічна. Також, державна мова є мовою, якою ведеться діловодство в органах державної влади, мовою, якою видаються нормативно-правові акти держави, мовою офіційних заходів, тобто виконує функцію засобу офіційного спілкування у країні.

Вказано, що основними ознаками державної мови є: 1) це національна мова, а не штучно створена, тобто мова, що виникла в результаті природного розвитку певної національної спільноти; 2) наявність у цій національній мові літературної, письмової форми, функціонально-стилістичної розвиненості та лексичної бази; 3) це є, як правило, мова титульного етносу у багатонаціональній державі, тобто такого, за яким названо національно-державне або національно-територіальне утворення; 4) це мова, яку проголошено державною у конституції або законі відповідної держави; 5) характеризується особливою сферою функціонування: це мова опублікування нормативно-правових актів держави, мова, якою ведеться діловодство в державних органах, мова судочинства, мова діяльності державних органів, офіційних назв, вивісок і т.д.; 6) держава повинна забезпечувати її функціонування на своїй території. Отже, державна мова - це національна мова, як правило, титульного етносу у багатонаціональній державі, яку проголошено державною у конституції або законі, що характеризується особливою сферою застосування (діяльність державних органів, судочинство, військова справа, правоохоронна діяльність і т.д.) і функціонування якої повинно забезпечуватися державою.

Наголошується, що близьким за значенням, але не тотожним державній мові є поняття «офіційна мова». Деякі дослідники трактують їх як рівнозначні, оскільки ці поняття розповсюджуються на сферу офіційного спілкування. Але на підставі аналізу практики конституційно-правового регулювання мовних відносин у зарубіжних країнах, у законодавстві яких одночасно використовуються терміни «державна мова» та «офіційна мова», автор робить висновок про те, що перша є засобом офіційного спілкування на всій території держави, а друга є засобом офіційного спілкування на певній частині території держави (автономії, області тощо). Разом з тим ці поняття можна відмежовувати за такими критеріями: 1) офіційна мова не вказує на державотворчу роль мови певної нації, державна ж мова, навпаки, виконує консолідуючу функцію, оскільки об'єднує всі національні групи країни в єдину спільноту - народ; 2) державна мова в багатомовній державі є засобом офіційного спілкування на всій території держави, а норми офіційної, як правило, обмежуються лише територією певної автономії, області, району; 3) офіційна мова є засобом лише офіційного спілкування, тобто використовується як робоча у діяльності органів влади, тоді як державна мова, окрім випадків, коли вона в державі виконує лише символічну функцію, використовується окрім офіційної сфери, ще й у сфері освіти, діяльності державних засобів масової інформації, тобто є основним засобом спілкування практично у всіх сферах життєдіяльності багатонаціонального суспільства; 4) режим державної мови встановлюється парламентом держави, тоді як суб'єктами визнання мови офіційною, крім держави, є відповідні державні утворення (суб'єкти федерації, автономії в унітарних державах), адміністративно-територіальні одиниці, територіальні громади в місцях компактного проживання представників певної національності та ін.

Пропонується надати російській та кримськотатарській мовам режим офіційної на території Автономної Республіки Крим, що обґрунтовується правовими, історичними, соціальними чинниками.

У підрозділі 1.3 «Конституційно-правовий режим державної мови у зарубіжних країнах» проаналізовано конституційне законодавство зарубіжних країн щодо статусу державної (офіційної) мови. Вказується, що із вивчених конституційних текстів 143 країн світу, у основних законах 102 держав містяться положення про державну (офіційну) мову. На основі даного аналізу в аспекті закріплення в конституційних нормах кількості державних (офіційних) мов автор запропонував поділити зарубіжні держави на одномовні (Австрія, Індонезія, Литва, Польща, Румунія, Україна), двомовні (Білорусь, Ірландія, Канада, Кіпр, Парагвай,) і багатомовні (Вануату, Індія, Малайзія, Південно-Африканська Республіка, Сенегал). Крім того, вказується, що деякі країни поряд з проголошенням мови титульної нації державною на конституційному рівні закріплюють за мовами національних меншин, що компактно проживають на певній території, режим офіційних (Іспанія, Італія, Молдова, Словенія).

Робиться висновок, що при розробці стратегії і реалізації державної мовної політики в Україні має бути врахований як позитивний, так і негативний досвід конституційного регулювання мовних відносин у зарубіжних країнах. Перш за все, слід врахувати досвід конституційно-правового регулювання мовних відносин у таких країнах, як Іспанія, Італія, Франція, Канада, Бельгія, Швейцарія, Індія тощо. Для цього слід провести всебічну і ретельну правову експертизу зарубіжного мовного законодавства, фахівцями мають бути вироблені прогнози щодо можливого застосування подібного досвіду в нашій країні.

У підрозділі 1.4. «Правовий режим мов національних меншин» проаналізовано правовий порядок використання мов національних меншин в Україні та зарубіжних країнах та розглянуто мовні права даного суб'єкта конституційних правовідносин. Зазначено, що конституційно-правове регулювання мов у зарубіжних країнах не обмежується лише проблемою правового режиму державної (офіційної) мови, а торкається також питання гарантій прав національних меншин у сфері національно-мовних відносин.

У роботі зроблено висновок про те, що на проведення виваженої і толерантної мовної політики та досягнення міжнаціональної злагоди в українському суспільстві направлені статті 10, 11 та 53 Конституції України, в яких встановлюються правовий режим мов національних меншин та закріплюються мовні права даного суб'єкта конституційних відносин. Разом з тим, на думку автора, в поточному національному законодавстві залишаються протиріччя і прогалини щодо можливості використання мов національних меншин в різних сферах суспільного життя, перш за все в офіційних мовних відносинах. Крім того, в Україні відсутні правові механізми реалізації деяких міжнародних документів, в яких закріплюються гарантії мовних прав національних меншин.

Окремої уваги в дисертації приділено аналізу Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (ратифікована Верховною Радою України 15 травня 2003 р.). З одного боку, прийняття даного акту набуває суттєвого значення у охороні та розвитку регіональних мов або мов меншин, гарантуванні прав їх носіїв. З іншого боку, невизначеність правового режиму регіональної мови та повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування щодо врегулювання питання їх використання мов призвело до протистоянь та непорозумінь між державними інституціями, органами місцевого самоврядування. Зокрема, зазначається, що у 2006 р. деякі обласні та міські ради східних та південних регіонів на підставі набрання чинності Європейською хартією регіональних мов або мов меншин надали російській мові режим регіональної (судовими рішеннями ці акти були визнані незаконними, крім Харкова), не маючи на це ніяких законних підстав, оскільки згідно з ч. 5 ст. 10 та п. 4 ч. 1 ст. 92 Конституції України порядок застосування мов визначається виключно законами України. У Законі України про ратифікацію визнається режим регіональних за 13 національними мовами, тому місцеві ради не мають права проголошувати ту чи іншу національну мову регіональною, оскільки вони вже визначені законом. Крім того, своїми рішеннями місцеві ради вилучили із списку 12 національних мов і визнали режим регіональної лише за однією мовою. Але в мовному законодавстві не закріплений порядок встановлення територій (районів) використання регіональних мов (мов меншин), що є важливим, оскільки застосування положень Хартії є можливим на території проживання носіїв регіональної мови (наприклад, регіональна мова може використовуватися у публічних сферах, встановлених законом, на території адміністративно-територіальної одиниці, де чисельність представників даної меншини (носіїв регіональної мови) становить більше 20 відсотків від загальної кількості населення одиниці).

Пропонується, для цілеспрямованого вирішення питань щодо гарантування прав (в тому числі і мовних прав) національних меншин і підвищення ефективності діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в цій сфері створити посаду його заступника з питань додержання прав національних меншин і корінних народів України.

У підрозділі 1.5. «Поняття мовної політики: основні принципи, фактори, що впливають на її проведення» досліджено основні підходи до визначення поняття «мовна політика» та основні критерії її класифікації; встановлено механізм реалізації та принципи державної мовної політики України; проаналізовано фактори, що впливають на проведення державної мовної політики.

На основі аналізу конституційного і поточного законодавства України автор пропонує закріпити у законі про мови принципи державної мовної політики.

Визнається, що основними елементами механізму здійснення державної мовної політики є: 1) система вітчизняних законодавчих актів та міжнародних правових документів, підписаних і ратифікованих Україною, якими регулюються мовні відносини; 2) довгострокові державні програми підтримки розвитку державної мови та національних мов з іншим правовим режимом; 3) органи державної влади загальної юрисдикції; 4) спеціально уповноважені органи державної влади - державні органи з питань регулювання міжнаціональних відносин (міністерство або комітет - Україна, Росія, Канада, Китай, Нігерія) або це може бути спеціально створений орган державної влади з питань здійснення мовної політики; 5) установи освіти; 6) засоби масової інформації; 7) об'єднання громадян (політичні партії, громадські організації, у тому числі громадські організації національних меншин України); 8) наукові установи; 9) міжнародне співробітництво із зарубіжними державами та з відповідними міжнародними організаціями з метою використання їхнього потенціалу для реалізації цілей мовної політики як частини етнонаціональної політики України.

Для проведення єдиної мовної політики важливою є координація зусиль державних органів, громадських організацій та інших суспільних інститутів, обґрунтовується необхідність повернутися до центрального органу виконавчої влади із здійснення державної мовної політики (комітет, відомство тощо) як координуючого і організаційно-методичного центру. Ця інституція повинна постійно аналізувати мовну ситуацію в нашій країні, узагальнювати практику застосування законодавчих актів з мовних питань, розробляти та вносити пропозиції щодо вдосконалення мовного законодавства, здійснювати контроль за реалізацією відповідних державних проектів і програм, вивчати та проводити моніторинг законодавства про мови зарубіжних країн.

На основі аналізу національно-мовних відносин та практики їх правового регулювання в Україні та в інших державах світу, автор робить висновок, що державна мовна політика залежить від політико-правових, історичних, соціальних та економічних факторів.

Розділ 2. «Основні сфери правового регулювання мовних відносин» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Правове регулювання мовних відносин у сфері діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування» зазначається, що правове регулювання мовних відносин в офіційній сфері торкається проблем визначення мови діловодства, мови актів органів державної влади та місцевого самоврядування, мови звернень громадян та відповідей на них, мови офіційних заходів тощо.

Звертається увага, що одним з основних недоліків мовного законодавства України є відсутність правил щодо одночасного використання декількох мов в офіційних відносинах. Зокрема, не визначено, що означає використання інших мов «поряд» або «нарівні» з державною мовою у діяльності місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування у місцях проживання більшості громадян інших національностей, використання мов «поряд» з державною мовою у місцях компактного проживання громадян інших національностей. Пропонується визнати можливість функціонування поряд з державною мовою інших національних мов у процесі діяльності органів місцевого самоврядування розуміти як можливість здійснення вибіркового дублювання найбільш важливих документів (наприклад, рішень місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування, в яких закріплюються права мешканців (людей)), оригінали яких викладені державною мовою, та можливість посадових осіб органів місцевого самоврядування влади на власний розсуд виступати на сесіях, нарадах, конференціях, семінарах тощо відповідною національною мовою.

З метою удосконалення правового регулювання мовних відносин у сфері діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, з урахуванням положень Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, які були підписані і ратифіковані Україною, пропозицій про надання російській та кримськотатарській мовам режиму офіційних мов Автономної Республіки Крим, пропонується нова редакція норми закону стосовно мови актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування та нова редакція статті закону відносно мови діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Наголошується, що законодавство України у сфері офіційних мовних відносин залишається суперечливим. Тому на даний час важливим є усунути ці прогалини і протиріччя для проведення толерантної та виваженої мовної політики. З одного боку, необхідно забезпечити функціонування державної мови в офіційній сфері, з іншого боку, слід створити систему правових гарантій, здатних забезпечити принцип рівноправності у мовних відносинах, можливість використання мов меншин в діяльності органів влади в місцях проживання національних меншин. Для цього у новому законі слід визначити поняття та сфери обов'язкового застосування державної мови, встановити порядок одночасного використання державної мови та мов меншин в офіційних відносинах та інше.

У підрозділі 2.2. «Правове регулювання мовних відносин у сфері здійснення судочинства» проаналізовано проблеми правового регулювання мовних відносин у сфері здійснення судочинства в Україні.

Вказується, що принцип національної (державної) мови судочинства не передбачається в Конституції України, але він входить до переліку принципів судочинства у поточному законодавстві. У адміністративно-процесуальному та цивільно-процесуальному законодавстві України чітко встановлюється, що мовою судочинства є державна мова, а ось у кримінально-процесуальному законодавстві допускається здійснення судочинства ще й мовою більшості населення. Але в законі не врегульовано питання про порядок та критерії вибору мови здійснення правосуддя в місцях проживання іншомовного населення.

Зазначено, що принцип мови судочинства включає такі елементи: а) здійснення правосуддя державною мовою; б) можливість здійснення у місцях проживання більшості громадян інших національностей судочинства (кримінального) національною мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості; в) право особи, яка не володіє або недостатньо володіє державною мовою, користуватися в судовому процесі рідною мовою або мовою, яку вона розуміє; г) обов'язок державних органів надати особі, яка не володіє мовою судочинства, перекладача; д) забезпечення особі, яка не володіє мовою судочинства, можливості знайомитися з матеріалами справи з перекладачем та обов'язок органів досудового слідства, суду надавати копії слідчих і судових документів, перелічених в законі, в перекладі на її рідну мову або мову, яку вона розуміє.

Встановлено, що прогалиною у процесуальному законодавстві та науці є відсутність тлумачення поняття «не володіє мовою судочинства» та критеріїв того, як визначити - володіє чи не володіє особа мовою судочинства. Запропоновано, критеріями володіння особою державною мовою вважати: отримання на території України середньої, професійно-технічної або вищої освіти, що підтверджується відповідним документом (атестатом, дипломом тощо); вміння писати і читати українською мовою. Підстави, що підтверджують знання української мови, мають встановлюватися органом, що здійснює досудове слідство, прокурором або судом під час розслідування або розгляду конкретної справи.

У підрозділі 2.3. «Правове регулювання мовних відносин у галузі освіти» вказується, що історія правового регулювання мовних відносин в Україні показує, що багато століть наша національна мова нищилась, у тому числі й у сфері освіти, владою держав, до яких входили українські землі. Тільки за часів існування радянської України для забезпечення прискорення вивчення і запровадження російської мови в суспільне життя видавалися десятки законодавчих та нормативних актів.

Наголошується, що державна мовна політика у сфері освіти з одного боку, має бути спрямована на підвищення ролі української мови в освітній сфері, на широке використання державної мови у державному та суспільному житті. Так, за статистичними даними адміністративні заходи щодо запровадження української мови в галузі освіти дали позитивний результат, оскільки з 1991 року до 2007 кількість учнів загальноосвітніх навчальних закладів, які навчаються українською мовою, збільшилася з 49% до 79%. З іншого боку, важливим напрямком державної мовної політики має бути забезпечення представникам іншомовного населення, національних меншин України права на навчання або вивчення своєї рідної мови, яке закріплюється у Конституції України.

Зазначається, що державною владою здійснюється багато заходів щодо забезпечення прав національних меншин на навчання або вивчення своєї рідної мови (в Україні навчання, крім української, здійснюється російською, молдавською, румунською, угорською, польською, кримськотатарською, болгарською, словацькою мовами тощо). Але недостатнє матеріально-фінансове забезпечення вітчизняної освіти не завжди дозволяє гарантувати створення класів школярів з навчанням їх рідною мовою, існує проблема у підготовці педагогічних кадрів викладачів, які б здійснювали навчання відповідною національною мовою. Крім того, самі національні меншини не виявляють бажання щодо створення загальноосвітніх навчальних закладів з навчанням відповідною національною мовою або вивчення її як предмета.

Робиться висновок, що вимога закону здійснювати навчання українською мовою стосується лише державних дошкільних, загальноосвітніх, вищих навчальних закладів. Приватні заклади освіти мають право самостійно обирати мову навчання, забезпечивши в обов'язковому порядку згідно з законодавством України та відповідно до державних стандартів освіти вивчення української мови. Про це свідчить і досвід правового регулювання мовних відносин у сфері освіти у демократичних західних країнах.

У підрозділі 2.4. «Правове регулювання мовних відносин в інформаційній сфері» проаналізовано проблеми правового регулювання мовних відносин у сфері діяльності засобів масової інформації, у сфері кінематографії, рекламній сфері та проблеми правового регулювання мовних відносин у сфері книговидання.

Сьогодні серед мовознавців та лінгвістів поширеною є думка, що для прискорення процесу впровадження української мови у всі сфери життя і широкого її використання не лише в офіційному спілкуванні, а й на побутовому рівні необхідно зобов'язати видавців друкованих засобів масової інформації публікуватися виключно державною мовою. Проте, на думку автора, ця пропозиція є занадто радикальною і може призвести до негативних наслідків. Тому, щоб зберегти баланс між загальнонаціональними інтересами в мовній політиці (переважання державної мови в інформаційному просторі України) і водночас не порушити права іншомовного населення та законів ринку (попиту і пропозицій), пропонується внести зміни до Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», які б передбачали: обов'язок загальнодержавних ДЗМІ, що видаються російською або іншою недержавною мовою, паралельно видавати випуски (певний відсоток загального тиражу) державною мовою.

Доведено, що питання використання мов у рекламній сфері може бути врегульоване лише відносно державних та загальнонаціональних засобів масової інформації (телерадіоорганізацій), адже використання мов при розповсюдженні реклами приватними засобами масової інформації не підлягає правовому впливу і є проявом приватних мовних відносин. Якщо мовою видання недержавного друкованого засобу масової інформації є українська мова, то і мовою реклами повинна бути українська мова. Якщо ж мовою видання є інша мова (російська чи інша мова національної меншини, англійська тощо), то і реклама може поширюватися мовою даного видання. Тому статтю закону щодо мови слід викласти у такій редакції: «Мовою реклами у друкованих засобах масової інформації є державна мова України.

Якщо мовою друкованого засобу масової інформації є інша, ніж державна мова (регіональна мова, мова національних меншин, іноземні мови), реклама в них подається тією ж мовою».

Висновки

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягало у з'ясуванні сутностей та особливостей конституційно-правового регулювання мовних відносин в Україні і у зарубіжних країнах, інституту правового регулювання мовних відносин і його елементів. Головними науковими і практичними результатами роботи є такі висновки.

1. Із сфери національно-мовних відносин виокремлюється та частина, яка підлягає правовому регулюванню. Це перш за все публічні мовні відносини, тобто відносини, які пов'язані з діяльністю держави, її органів та посадових осіб, підприємств, установ та організацій; відносини, обов'язковим учасником яких є органи державної влади. Державно-правове регулювання мовних відносин в приватній сфері взагалі не здійснюється або відбувається шляхом законодавчого закріплення загальних мовних свобод людини.

2. Основними елементами конституційно-правового інституту правового регулювання мовних відносин є: 1) приписи щодо державної мови; 2) приписи щодо мов національних меншин та мовні права даних етнічних груп; 3) принципи мовної політики; 4) юридична відповідальність, яка настає за порушення вимог мовного законодавства.

3. Державна мова - це національна мова, як правило, титульного етносу у багатонаціональній державі, яку проголошено державною у конституції або законі, характеризується особливою сферою застосування (діяльність державних органів, судочинство, військова справа, правоохоронна діяльність і т.д.) і потребує від держави вжиття комплексу заходів із забезпечення її функціонування.

4. Відмежовування термінів «державна мова» та «офіційна мова» слід проводити за такими критеріями: за роллю, що виконує мова у суспільстві і державі (офіційна мова не вказує на державотворчу роль мови певної нації, державна ж мова, навпаки, виконує консолідуючу функцію, оскільки об'єднує всі національні групи країни в єдину спільноту - народ), за територією уживання (державна мова в багатомовній державі є засобом офіційного спілкування на всій території держави, а норми офіційної, як правило, обмежуються лише територією певної автономії, області, району), за сферами використання (офіційна мова є засобом лише офіційного спілкування, тобто використовується як робоча у діяльності органів влади, тоді як державна мова, окрім випадків, коли вона в державі виконує лише символічну функцію, використовується окрім офіційної сфери, ще й у сфері освіти, діяльності державних засобів масової інформації тощо). На законодавчому рівні слід виокремити та дати визначення категорії «офіційна мова» для того щоб надати російській та кримськотатарській мові режим офіційної на території Автономної Республіки Крим. В основі даної пропозиції лежать правові, історичні, соціально-демографічні чинники. Але можливість надання російській мові режиму офіційної стосується не всієї території України, а лише Автономної Республіки Крим.

5. Норму закону стосовно мови актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування необхідно викласти у такій редакції: «Акти вищих органів державної влади приймаються і публікуються державною мовою.

Акти органів Автономної Республіки Крим приймаються і публікуються державною мовою і офіційними мовами Автономної Республіки Крим.

У межах території, на якій використовується регіональна мова (мова меншини), акти місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування приймаються та публікуються державною мовою, а акти органів місцевого самоврядування можуть публікуватися також цією регіональною мовою (мовою меншини).

Вищу юридичну силу має текст акту, викладений державною мовою».

Статтю закону відносно мови діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування запропоновано викласти у такій формі: «Мовою роботи, діловодства і документації органів державної влади та органів місцевого самоврядування є державна мова.

У роботі, діловодстві і веденні документації органів Автономної Республіки Крим поряд з державною мовою можуть використовуватися офіційні мови Автономної Республіки Крим у порядку, що визначається законом України.

У межах території, на якій використовується регіональна мова (мова меншини), в роботі, діловодстві і документації органів місцевого самоврядування поряд з державною мовою може використовуватися ця регіональна мова (мова меншини)».

6. Критеріями володіння державною мовою є отримання на території України середньої, професійно-технічної або вищої освіти, що підтверджується відповідним документом (атестатом, дипломом тощо); вміння писати і читати українською мовою.

7. Вимога здійснення навчання українською мовою стосується лише державних дошкільних, загальноосвітніх, вищих навчальних закладів. Приватні заклади освіти мають право самостійно визначати мову навчання, забезпечивши в обов'язковому порядку згідно з Законом України «Про мови в Українській РСР» та відповідно до державних стандартів освіти вивчення української мови.

8. Для того щоб зберегти баланс між загальнонаціональними інтересами в мовній політиці (переважання державної мови в інформаційному просторі України) й водночас не порушити права іншомовного населення, представників національних меншин та законів ринку (попиту і пропозицій), необхідно внести зміни до Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», які б передбачали обов'язок загальнодержавних ДЗМІ, що видаються російською або іншою недержавною мовою, паралельно видавати випуски (певний відсоток загального тиражу) державною мовою.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Ткаченко Є.В. Поняття державної мови / Є.В. Ткаченко // Підприємництво, господарство і право. - №8. - 2006. - С. 21 - 24.

2. Ткаченко Є.В. Конституційно-правовий статус державної мови у зарубіжних країнах / Є.В. Ткаченко // Держава і право: Зб. наук. праць. Юрид. і політ. науки. Вип. 37. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2007. - С. 234 - 240.

3. Ткаченко Є.В. Правовий режим мов національних меншин: порівняльне дослідження / Є. В. Ткаченко // Державне будівництво та місцеве самоврядування: Зб. наук. праць. Вип. 13. - 2007. - С. 127 - 137.

4. Ткаченко Є.В. Поняття мови національної меншини / Є. В. Ткаченко // Юридична Україна. - №1. - 2008. - С. 22-27.

5. Ткаченко Є.В. Конституційно-правове регулювання мовних відносин в Україні / Є.В. Ткаченко // Сучасні проблеми юридичної науки: стан і перспективи розвитку: Тези доп. та наук. повідом. учасників наук. конф. молодих учених та здобувачів / За ред. М.І. Панова. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2005. - С. 30 - 32.

6. Ткаченко Є.В. Мова як об'єкт правового регулювання / Є.В. Ткаченко // Конституція України - основа побудови правової держави і громадянського суспільства: Тези доп. та наук. повідомл. учасн. всеукр. наук.-практ. конф. молодих учених та здобувачів (26-27 черв. 2006 р., Харків) / За заг. ред. М.І. Панова. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2006. - С. 54 - 57.

7. Ткаченко Є.В. Конституційно-правовий режим державної мови / Є. В. Ткаченко // Проблеми правової реформи та розбудови громадянського суспільства в Україні. Тези доповідей на Всеукр. наук. конф. ад'юнктів, аспірантів та здобувачів (28 вересня 2007 р.) / Львів. держ. ун-т внутр. справ. - Львів, 2007. - С. 180 - 182.

8. Ткаченко Є.В. Право на вибір мови спілкування / Є.В. Ткаченко // Матеріали наукових семінарів та «круглих столів», проведених Національною юридичною академією України імені Ярослава Мудрого спільно з Академією правових наук України в рамках Фестивалю науки 15 -16 травня 2007 року / Упоряд. А.П. Гетьман, О.В. Петришин. - Х.: Право, 2007. - С. 136 - 138.

9. Ткаченко Є.В. Конституційно-правовий режим мов національних меншин: порівняльно-правовий аспект / Є.В. Ткаченко // Сучасні проблеми юридичної науки: Тези доп. та наук. повід. всеукр. науково-практ. конф. молодих учених та здобувачів / За заг. ред. А.П. Гетьмана. - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2008. - С. 184 - 186.

Размещено на Allbest.ru