Особливості застосування міжнародно-правових санкцій щодо Іраку

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Спеціальність 12.00.11 - міжнародне право

ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ САНКЦІЙ ЩОДО ІРАКУ

Мувафак З. Тамер

Київ - 2009

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Застосування міжнародно-правових санкцій проти держави-правопорушниці є на сьогодні однією з найскладніших проблем міжнародного публічного права. Кожен такий випадок викликає велику кількість політичних суперечок та породжує широку дискусію в міжнародно-правовій літературі. Протягом 90-х років минулого століття весь світ став свідком, а деякі держави й активними учасниками процесу застосування таких санкцій під егідою ООН проти суверенної держави - Іраку в зв'язку з нападом останнього на Кувейт.

Участь ООН у припиненні протиправного нападу Іраку проти сусідньої суверенної держави Кувейт у 1990 році стало найбільш важливою акцією ООН щодо застосування примусових заходів до держави-правопорушниці в порядку реалізації повноважень щодо підтримання міжнародного миру та безпеки, наданих ООН її Статутом. Варто відзначити, що саме дії ООН відіграли вирішальну роль у припиненні агресивних дій Іраку проти сусідньої суверенної держави. Разом з тим ця ситуація стала серйозним випробуванням адекватності механізму ООН щодо підтримання міжнародного миру та безпеки в сучасних умовах.

Події на Близькому Сході поставили на порядок денний ряд важливих питань міжнародно-правового та політичного характеру, які вимагають відповідної оцінки з точки зору теорії та практики сучасного міжнародного права. Україна як суверенна держава, яка зацікавлена в ефективному функціонуванні механізму підтримання міжнародного миру та безпеки, не може стояти осторонь цих проблем. Її утвердження у міжнародному співтоваристві як рівноправного елементу означає, перш за все, проведення нею самостійної зовнішньої політики, наявність власної позиції в оцінці тих чи інших політичних та правових ситуацій, що обумовлює необхідність вироблення зваженого та збалансованого підходу до ситуації в регіоні Близького Сходу, який має базуватися на інтересах України та загальновизнаних нормах міжнародного права.

Актуальність теми дисертаційного дослідження підтверджується тим фактом, що кожний випадок застосування міжнародно-правових санкцій проти конкретної держави є по суті унікальним явищем і потребує належної оцінки з точки зору міжнародно-правової теорії та практики.

Міжнародно-правова відповідальність та санкції відносяться до найбільш фундаментальних категорій науки міжнародного права. Питання застосування міжнародно-правових санкцій досліджувалися такими відомими представниками вітчизняної, російської та західної доктрини міжнародного права як В. Г. Буткевич, В. А. Василенко, Д. Б. Левін, Г. І. Тункін, Л. А. Моджорян, Т. М. Нешатєва, П. М. Куріс, О. О. Шибаєва, Ю. М. Колосов, В. А. Мазов, І. І. Лукашук, П. В. Чиков, П. Маланчук, Г. Кельзен, Дж. Кунц, Р. Хіггінс, Д. Шеффер, Р. Хілл, Б. Уркварт, Нгуен Куок Дінь, Ш. Лебен тощо. Серед відносно нових праць присвячених даній проблематиці варто відмітити дисертацію російської дослідниці М. В. Шиленко «Міжнародно-правові аспекти застосування сили проти Іраку військами міжнародної коаліції» (2007 р.), але в ній питання застосування санкцій проти Іраку розглядається лише частково, оскільки основним предметом роботи є дослідження правомірності застосування сили в міжнародних відносинах під кутом зору операції проти Іраку у 2003 році. У 2003 році була захищена дисертація української дослідниці В. С. Ржевської «Право держави на самооборону в світлі розвитку юридичних гарантій міжнародної безпеки», в якій значна увага була приділена проблемам санкцій, в тому числі і запровадженим Радою Безпеки ООН в зв'язку з нападом Іраку на Кувейт. Таким чином, не заперечуючи важливості праць всіх вищезгаданих авторів, особливо у методологічному відношенні, варто відмітити що у міжнародно-правовій літературі бракує спеціальних праць, присвячених дослідженню міжнародно-правових особливостей застосування санкцій проти конкретних держав. Саме це спонукало автора звернутися до міжнародно-правового аналізу застосування санкцій проти держави Ірак.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою науково-дослідної роботи відділу міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України «Міжнародно-правові проблеми співробітництва України з світовими та європейськими інституційними структурами» (номер державної реєстрації 0101U007291), що здійснюється у рамках вивчення проблеми «Україна у системі сучасного міжнародного правопорядку: теорія і практика».

Мета і завдання дослідження. Метою даного дисертаційного дослідження є виявлення особливостей застосування міжнародно-правових санкцій проти Іраку.

Поставлена мета обумовила постановку і вирішення таких наукових завдань:

дослідити становлення інституту санкцій в доктрині та практиці міжнародного права;

проаналізувати реалізацію принципу міжнародно-правової відповідальності держав в санкціях ООН і розкрити особливості процедури їх застосування;

здійснити послідовний систематичний аналіз подій на Близькому Сході у 1990 році, пов'язаних з нападом Іраку на Кувейт і виявити правові підстави накладення економічних санкцій проти Іраку;

розкрити нормативно-правовий зміст резолюцій Ради Безпеки ООН 661 (1990), 678 (1990), 687 (1991), відповідно до яких були запроваджені санкції проти Іраку;

проаналізувати міжнародно-правові аспекти застосування проти Іраку примусових збройних заходів і показати значення Резолюції Ради Безпеки ООН № 678 для відходу від процедурного порядку застосування санкцій, передбаченого Статутом ООН;

встановити причини негативних наслідків санкційного режиму як для народу Іраку та і для третіх країн.

Об'єктом дослідження є правовідносини, що виникають у сфері застосування санкцій в міжнародному праві на прикладі конкретної держави-правопорушниці - Іраку.

Предметом дослідження є принципи та норми, які регулюють порядок застосування санкцій в сучасному міжнародному праві.

Методи дослідження. З метою одержання найбільш достовірних наукових результатів дослідження застосовувався комплекс філософсько-світоглядних, загальнонаукових і спеціально-наукових методів, що забезпечило єдність гносеологічного, соціально-філософського та міжнародно-правового аналізу особливостей застосування міжнародно-правових санкцій проти Іраку.

Також методологічну основу складають такі загальнонаукові методи як аналіз і синтез, узагальнення, моделювання й ін. Застосування методів аналізу і синтезу дало можливість проаналізувати поняття санкцій в міжнародному праві, дослідити їх основні види, виділити їх особливості та характерні елементи. Порівняльний метод активно застосовувався для вивчення доктринальних поглядів на умови та правові підстави застосування примусових заходів збройного характеру проти Іраку. Історико-логічний метод був використаний при дослідженні процесу становлення інституту санкцій в міжнародному праві, а також для аналізу в хронологічному порядку подій в Перській затоці у 1990-2003 роках, пов'язаних з застосуванням санкцій проти Іраку. Системний метод застосовувався при дослідженні місця інституту санкцій в сучасній системі міжнародного права. Використання формально-юридичного методу дало змогу проаналізувати нормативно-правовий зміст резолюцій Ради Безпеки ООН відповідно до яких були запроваджені санкції проти Іраку. Статистичний метод використовувався для ілюстрації жахливих соціально-економічних наслідків, які мало застосування режиму санкцій проти Іраку.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що в українській юридичній літературі на монографічному рівні вперше досліджено особливості застосування міжнародно-правових санкцій проти конкретної держави - Іраку. Найсуттєвіші результати дисертаційного дослідження, які були отримані автором особисто і характеризують його наукову новизну, полягають, зокрема, у наступному:

вперше:

дано розгорнутий з точки зору міжнародного права та міжнародно-правової практики Ради Безпеки ООН аналіз правомірності та ефективності санкцій проти Іраку в зв'язку з нападом на Кувейт;

доведено, що з точки зору міжнародно-правової практики Ради Безпеки ООН багатонаціональні сили, що діяли під час операції «Буря в пустелі» проти Іраку не можуть вважатися, однак, збройними силами ООН, оскільки їх мандат лише частково базувався на механізмах колективної безпеки Статуту ООН і цей випадок є прецедентом в міжнародному праві;

сформульовано положення, згідно з яким прийняття Радою Безпеки ООН резолюції № 678, яка надала право державам застосовувати будь-які примусові заходи щодо держави-правопорушника (authorized resolution) означає суттєву модифікацію існуючої практики застосування санкцій, а також відповідних положень Статуту ООН, що свідчить про появу нової практики рішень Ради Безпеки ООН, яка є неоднозначною і може розглядатися як така, що сприяла вторгненню збройних сил США до Іраку у 2003 році, яке здійснювалося без відповідного рішення Ради Безпеки ООН;

показано, що досвід застосування санкцій проти Іраку, які заподіяли надзвичайні збитки країні і були безпрецедентними за своїми соціально-економічними наслідками свідчить, що вони далеко не завжди досягають тієї мети, яка ставилася при їх введені, і що інститут міжнародно-правових санкцій потребує суттєвого вдосконалення в напрямку перерозподілу основного тягаря з населення на правлячу еліту країни-правопорушника.

Отримали подальший розвиток наступні положення:

участь ООН в припиненні протиправного нападу Іраку на сусідню державу Кувейт у 1990 році стало першою широкомасштабною акцією ООН щодо застосування примусових заходів до держави-правопорушниці в порядку реалізації повноважень, наданих ООН Главою 7 її Статуту;

показано, що дії ООН відіграли вирішальну роль у припиненні агресії Іраку проти Кувейту і водночас стали серйозним випробуванням адекватності механізму ООН щодо підтримання міжнародного миру та безпеки після закінчення «холодної війни».

Удосконалено положення відповідно до яких:

досвід застосування санкцій проти Іраку став пробним каменем перевірки міжнародно-правової системи підтримання миру та безпеки, її здатності до спільного вирішення таких масштабних завдань та водночас дозволив виявити слабкі сторони цієї системи, зокрема це стосується відсутності належного контролю з боку ООН в процесі здійснення військової операції проти Іраку;

недосконалість і недостатня розробленість механізму застосування санкцій ООН призвела до того, що санкції щодо Іраку здійснювалися поза ефективним контролем Організації, переважно збройними силами лише двох держав, спираючись часто не на міркування необхідності підтримання міжнародного миру та безпеки, а на суб'єктивно декларовані їхні національні інтереси.

Практичне значення одержаних результатів. Положення дисертації можуть бути використані в подальших наукових дослідженнях проблем правомірності та ефективності застосування санкцій проти держав - порушниць норм міжнародного права. Результати дослідження, висновки і пропозиції дисертанта можуть бути використані для вдосконалення навчального процесу під час викладання курсу «Міжнародне право» та «Право міжнародної безпеки». Практична значимість дослідження полягає також у можливості врахування висновків та рекомендацій дисертації при формулюванні міжнародно-правової позиції України щодо можливості застосування міжнародно-правових санкцій у випадках порушення конкретними державами норм міжнародного права.

Апробація результатів дисертації. Базові положення дисертації пройшли апробацію на науково-практичній конференції «Становлення і розвиток правової системи України» (м. Київ, 21 березня 2002 р.; тези опубліковані) та Міжнародній науково-практичній конференції «Інформаційно-культурний простір: європейський вибір України» (м. Київ, 7-8 грудня 2007 р.; тези опубліковані).

Публікації. Основні положення і практичні висновки дисертаційного дослідження викладені в п'яти індивідуальних публікаціях автора у фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, поділених на сім підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 185 сторінок, в тому числі список використаних джерел - 18 сторінок (200 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовуються актуальність обраної теми, зв'язок роботи з науковими програмами, планами та темами, формулюється мета і основні завдання дослідження, визначається його об'єкт, предмет, методи, розкривається новизна, практична цінність дисертації, даються відомості про апробацію, публікації, структуру і обсяг роботи.

Розділ 1. «Інститут санкцій в сучасному міжнародному праві» складається з двох підрозділів і присвячується аналізу характерних особливостей міжнародно-правових санкцій та їх застосуванню в системі ООН.

У підрозділі 1.1. «Санкції в доктрині міжнародного права» досліджено загальнотеоретичні положення сучасної доктрини міжнародного права щодо інституту санкцій.

Санкції та відповідальність відносяться до найбільш фундаментальних категорій міжнародно-правової доктрини. Питання про співвідношення понять «санкції» та «відповідальність» і досі викликає дискусії в доктрині міжнародного права. Деякі вчені (зокрема В. І. Менжинський, Г. І. Тункін, Ю. М. Колосов) вважають, що санкції є однією з форм міжнародно-правової відповідальності. Інші науковці (наприклад В. А. Василенко, І. І. Лукашук) наголошують на тому, що вони є засобами примусу, які забезпечують реалізацію відповідальності. Зустрічається і розуміння міжнародної відповідальності як застосування і реалізації санкцій у випадку міжнародного злочину. Представники доктрини міжнародного права завжди приділяли велику увагу дослідженню міжнародно-правової відповідальності та санкцій. Вже у працях представників іспанської католицької доктрини міжнародного права XVI-XVII ст., а також Гуго Гроція значна увага приділялася питанням застосування певних засобів примусу проти порушників міжнародно-правових зобов'язань, в якості яких розглядалися перш за все репресалії та війна. Дореволюційні російські та українські юристи-міжнародники (В. П. Даневський, Ф. Ф. Мартенс, Л. О. Камаровський) ґрунтовно досліджували різні види примусових заходів, таких як реторсії, репресалії, блокада, ембарго, інтервенція та війна. Однак сам термін «санкції» в сучасному значенні у науці міжнародного права XIX ст. не вживався. Одним з перших вчених, який для визначення примусових заходів в міжнародному праві застосував термін «санкції» був французький правознавець Ж. Дюма. В сучасній науці міжнародного права терміном «санкції», як правило, позначають правомірні примусові заходи економічного, політичного та військового характеру для припинення міжнародного правопорушення та відновлення прав потерпілого суб'єкту міжнародного права. Санкції використовуються з метою запобігання розповсюдження зброї масового знищення, припинення масових порушень прав людини, боротьби з міжнародним тероризмом, припинення актів агресії. У правовідносинах, які випливають з міжнародно-правової відповідальності держави за порушення норм міжнародного права беруть участь як основні суб'єкти міжнародного права - тобто держави, так і міжнародні організації. У міжнародно-правовій науці є різні точки зору щодо санкцій, які застосовуються міжнародними організаціями. Ряд вчених пропонують вживати термін «санкції» лише стосовно примусових заходів, застосування яких передбачено статутами міжнародних організацій, інші розглядають поняття «санкції» як таке, що може застосовуватися як до заходів, що здійснюються державами у порядку самодопомоги, так і до колективних заходів, що здійснюються в рамках міжнародних організацій. Слід зазначити, що в сучасних міжнародних організаціях застосовуються різноманітні види санкцій. Це можуть бути призупинення прав і привілеїв, що випливають з членства в міжнародній організації (позбавлення права голосу, права на представництво чи права на допомогу), виключення з міжнародної організації тощо. Глава VII Статуту ООН містить положення стосовно компетенції Ради Безпеки ООН застосовувати санкції не пов'язані з використанням збройних сил (ст. 41), які можуть включати повний або частковий розрив економічних відносин, залізничних, морських повітряних, поштових, телеграфних, радіо та інших засобів сполучення та розрив дипломатичних відносин, та застосування таких дій повітряними, морськими або сухопутними силами, які будуть необхідні для підтримання або відновлення міжнародного миру та безпеки (ст. 42).

У підрозділі 1.2. «Застосування санкцій в системі ООН» досліджується практика застосування санкцій в рамках системи ООН на основі нормативних положень Статуту ООН та діяльності її органів.

Показано, що Організація Об'єднаних Націй та її органи відіграють величезну роль в процесі застосування санкцій, що здійснюються за допомогою міжнародних організацій. Компетенція ООН в сфері застосування санкцій є центральним елементом сучасної системи міжнародно-правових санкцій, тому що в ній закладено не тільки величезний потенціал ефективності санкційного примусу, але і певні гарантії запобігання ризику можливих зловживань пов'язаних з застосуванням примусу у порядку самодопомоги. Міжнародно-правові санкції повинні застосовуватися в суворій відповідності до вимог Статуту ООН і залежно від конкретних обставин можуть здійснюватися в порядку самодопомоги або за допомогою міжнародних організацій. Застосування міжнародно-правових санкцій в системі ООН повинно бути направлено на досягнення конкретного соціального результату: припинення правопорушення та реалізацію міжнародно-правової відповідальності, яка передбачає не тільки відновлення стану, який існував до вчинення міжнародного правопорушення, але і покарання суб'єкта, який скоїв таке правопорушення. Однак ці цілі повинні досягатися при найменших моральних, політичних, матеріальних та інших витратах. Про ефективність кожного конкретного випадку застосування санкцій можна судити на основі аналізу того, наскільки позитивно вплинуло це на розвиток міжнародних відносин. Найбільш важливе значення серед міжнародно-правових санкцій системи ООН займають санкції, що застосовуються Радою Безпеки ООН відповідно до Глави VII Статуту ООН. Оскільки передумовою застосування санкцій є спроби мирного врегулювання конфліктної ситуації, дисертант здійснює короткий огляд ролі ООН у мирному розв'язанні міждержавних спорів, аналізуючи при цьому функції та повноваження Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки, Генерального секретаря та Міжнародного Суду ООН. Це дає змогу стверджувати, що в арсеналі ООН є серйозний інструментарій для мирного розв'язання міжнародних спорів. Санкції ООН слід розуміти як примусові заходи, що застосовуються Радою Безпеки ООН щодо держави, яка відмовляється виконати зобов'язання, які випливають з правовідносин відповідальності. Показано, що за всю історію існування ООН Рада Безпеки застосовувала санкції у 18 випадках (проти Анголи, Афганістану, Гаїті, Демократичної Республіки Конго, Ефіопії, Еритреї, Іраку, Ірану, Корейської Народно-Демократичної Республіки, Кот-Д'Івуару, Ліберії, Лівії, Південноафриканської Республіки, Південної Родезії, Руанди, Сомалі, Судану, Сьєрра-Леоне, колишньої Югославії. Але якщо у період з 1945 по 1990 роки Рада Безпеки застосовувала санкції всього 2 рази - відповідно до резолюції 232 (1966) від 16 грудня 1966 р. проти Південної Родезії та відповідно до резолюції 418 (1977) від 4 листопада 1977 р. проти Південноафриканської Республіки, то після завершення «холодної війни» активність Ради Безпеки в цій сфері постійно зростає. В останнє десятиріччя спостерігається тенденція поступового переходу від всеохоплюючих до так званих «цілеспрямованих» (targeted) або «розумних» (smart) санкцій, чому певною мірою сприяв і негативний досвід застосування санкцій проти Іраку, який засвідчив що при надзвичайно негативних гуманітарних наслідках від яких страждають широкі верстви населення, всеохоплюючі санкції завдають порівняно мало шкоди політичній еліті держави-правопорушниці. «Розумні» санкції можуть включати накладення арешту на фінансові активи за кордоном, ембарго на поставки зброї, заборону певним особам відвідувати зарубіжні країни.

Розділ 2. «Санкції, що застосовувалися проти Іраку: міжнародно-правовий аналіз та оцінка» складається з трьох підрозділів і в ньому розкриваються правові підстави, зміст економічних санкцій, що були застосовані проти Іраку, досліджуються міжнародно-правові проблеми застосування проти Іраку збройних сил та здійснюється аналіз міжнародно-правових аспектів дії режиму санкцій проти Іраку у 1991-2003 роках.

У підрозділі 2.1. «Правові підстави та зміст санкцій щодо Іраку» дано розгорнутий політико-правовий аналіз подій в регіоні Перської затоки у 1990 році пов'язаних з вторгненням Іраку до Кувейту і проаналізовані правові підстави, яка мала Рада Безпеки ООН для накладення на Ірак відповідних міжнародно-правових санкцій. Показано, що конфлікт Іраку та Кувейту має досить глибокі історичні коріння. Після проголошення незалежності Кувейту у 1961 році Ірак неодноразово висував до нього територіальні та інші претензії. У 1990 році в Іраку почалася і поступово розвивалася пропагандистська кампанія, покликана створити сприятливу моральну атмосферу для подальших дій Іраку з вторгнення на територію Кувейту. Так, Кувейт звинувачувався в тому, що використовуючи спеціальне устаткування, добував нафту в надрах Іраку і таким чином викрав величезну кількість нафти на суму 2,4 мільярда доларів. Також було висунуто звинувачення в тому, що Кувейт незаконно володіє островами Варба, Бабіян і Фаїлака в Персидській затоці, а використання Кувейтом цих островів утрудняло доступ Іраку до вод затоки. В ніч на 2 серпня 1990 р. Ірак здійснив озброєний напад на Кувейт і швидко окупував країну. Враховуючи величезну нерівність військових потенціалів, армія Кувейту вела лише стримуючи бої і разом з законним урядом відступила на територію Саудівської Аравії. В якості правового обґрунтовування вторгнення Ірак навів прохання тимчасового уряду, ніби то створеного кувейтською опозицією. Але коли сформувати такий уряд не вдалося, Ірак 8 серпня 1990 р. оголосив про анексію Кувейту і приєднання його до Іраку як дев'ятнадцятій провінції «Аль-Саддамія». Отже, у правовому відношенні дії Іраку, пов'язані з вторгненням до Кувейту у серпні 1990 року є класичним прикладом агресії, як вона розуміється в сучасному міжнародному праві, зокрема у ст. 1 та 3 визначення агресії, прийнятого резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 3314 (XXIX) від 14 грудня 1974 р. Практично це підтверджується резолюціями Ради Безпеки ООН 660 (1990), 661 (1990), 662 (1990), проте самої формули, що визначає дії Іраку як агресію в них не містилося, що можна пояснити прагненням Ради Безпеки ООН до ухвалення компромісного рішення, яке підтримали б всі держави-члени. 2 серпня 1990 р. була прийнята резолюція Ради Безпеки 660 (1990), у якій дії Іраку однозначно кваліфікувалися як порушення міжнародного миру і безпеки з боку Іраку. Тому, діючи відповідно до ст. 39-40 Статуту ООН Рада Безпеки засудила вторгнення Іраку до Кувейту та зажадала, щоб Ірак негайно і безумовно відвів всі свої сили на позиції, які вони займали на 1 серпня 1990 р. Подальші дії Ради Безпеки почалися з ухвалення 6 серпня резолюції 661 (1990), яка приписувала відповідно до 7 Глави Статуту ООН, всеосяжні і обов'язкові санкції щодо Іраку. Ця резолюція запровадила широкий перелік санкцій, які були застосовані проти Іраку: всі держави повинні були запобігати: імпорту на свою територію всіх товарів і продукції, вироблених в Іраку або Кувейті і експортованих з них після дати ухвалення цієї резолюції; будь-якій діяльності, здійснюваної їх громадянами або на їх території, яка сприяла б або була б покликана сприяти експорту або перевезенням будь-яких товарів або продукції з Іраку або Кувейту, а також будь-якім операціям, що здійснюються їх громадянами або суднами, що плавають під їхнім прапором, або на території, які пов'язані з будь-якими товарами або продукцією, вироблених в Іраку або Кувейті і експортованих з них після дати ухвалення даної резолюції, включаючи, зокрема, будь-які перекази коштів з Іраку або Кувейту, з метою здійснення таких видів діяльності або операцій; продажу або постачанню їх громадянами або з їх території, або з використанням суден, що плавають під їхніми прапорами будь-яких товарів або продукції, включаючи зброю або будь-яке інше військове устаткування, незалежно від того, чи воно вироблено на їх території, але виключаючи поставки, призначені виключно для медичних цілей, і поставки продуктів харчування в рамках гуманітарної допомоги будь-якій особі або органу в Іраку або Кувейті, або будь-якій особі або органу в інтересах, якої-небудь справи, яка ведеться в Іраку або Кувейті або прямує з них, а також будь-яку діяльність, що здійснюється їх громадянами або на їх території, яка сприяє або покликана сприяти такому продажу або постачанню таких товарів або продукції. Рада Безпеки далі ухвалила, наступне: жодна держава не повинна надавати уряду Іраку або будь-якому торговому, промисловому або суспільному підприємству в Іраку або Кувейті які б то не було засоби, або які-небудь фінансові або економічні ресурси і не повинна допускати того, щоб її громадяни або будь-які особи, що знаходяться на її території, переводили з його території або яким-небудь іншим чином надавали цьому уряду або будь-якому подібному, підприємству, які б то не було засоби або ресурси і перераховували будь-які інші засоби особам або органам в Іраку або Кувейті за винятком платежів, призначених виключно для медичних або гуманітарних цілей, і продуктів харчування, що поставляються в рамках гуманітарної допомоги. 25 серпня 1990 р. резолюцією 665 (1990) Рада Безпеки ООН оголосила військово-морську блокаду Іраку. Прийнята Радою Безпеки ООН 25 вересня 1990 р. резолюція 670 (1990) зробила ще жорсткішим санкційний режим, приписавши припинення повітряного сполучення з Іраком.

У підрозділі 2.2. «Правові аспекти застосування до Іраку примусових збройних заходів відповідно до резолюції Ради Безпеки 678 (1990)» здійснено міжнародно-правовий аналіз положень прийнятої 29 листопада 1990 р. резолюції Ради Безпеки ООН 678 (1990), яка уповноважувала держави-члени ООН у випадку невиконання Іраком положень резолюції 660 (1990) та всіх наступних резолюцій з цього питання до 15 січня 1991 р., «застосувати всі необхідні заходи» для забезпечення їх виконання.

В дисертації показано, що дозвіл на використання «всіх необхідних заходів» став юридичною підставою військових дій США та їх союзників проти Іраку (операція «Буря в пустелі»). До цього випадку застосування збройних сил відповідно до рішення Ради Безпеки ООН мало місце в практиці ООН всього один раз - у 1950 році під час корейського конфлікту. Тоді ухвалення такого рішення стало можливим лише завдяки відмови СРСР брати участь у засіданнях Ради Безпеки ООН на знак протесту проти недопущення уряду Мао-Цзедуна на місце Китаю в ООН, і радянська юридична наука завжди заперечувала правомірність цього рішення. У 1990 році саме консенсус великих держав щодо необхідності застосування примусових збройних заходів проти Іраку для відновлення незалежності та територіальної цілісності Кувейту дозволив прийняти відповідне рішення. З постійних членів Ради Безпеки під час голосування утримався лише Китай, але, як відомо, відповідно до практики ООН утримання від голосування постійного члена Ради Безпеки ООН не є застосуванням права вето і не перешкоджає прийняттю відповідної резолюції. В міжнародно-правовій літературі висувалися різні пояснення юридичної природи операції «Буря в пустелі», які, на думку сучасної української дослідниці В. С. Ржевської, можна в цілому звести до трьох основних підходів: 1) це були санкції від імені ООН, дії що стосуються акту агресії відповідно до глави VII Статуту, хоча й реалізовані з порушенням встановленої ним процедури (тобто ст. 42-47); 2) це була колективна самооборона, яка здійснювалася відповідно до ст. 51 Статуту ООН - тобто надання військової допомоги законному уряду Кувейту та Саудівській Аравії; 3) це був своєрідний «третій шлях», який є чимось проміжним між самообороною та санкціями відповідно до ст. 42 Статуту тобто шлях уповноважуючих резолюцій (authorized resolution), які так би мовити освячують дії держав авторитетом ООН, в той час як здійснення права на самооборону не вимагає якихось додаткових постанов міжнародних органів. З точки зору дисертанта, багатонаціональні сили, що діяли під час операції «Буря в пустелі» проти Іраку не можуть вважатися збройними силами ООН, оскільки їх мандат лише частково базувався на механізмах колективної безпеки Статуту ООН. В даному випадку ООН фактично лише стимулювала колективну самооборону держав, санкціонував застосування необхідних колективних заходів, в тому числі і збройного характеру, для виконання відповідних резолюцій Ради Безпеки. З нашої точки зору, при виборі правової форми висловлення згоди Ради Безпеки на застосування будь-яких заходів впливу на порушника норм міжнародного права політичні міркування явно домінували над дотриманням букви Статуту ООН. Практика прийняття уповноважуючих резолюцій (authorized resolution) є одним з виявів кризи ООН і аж ніяк не може розглядатися як вдосконалення механізму підтримання міжнародного миру та безпеки в рамках організації. Саме розмитість положень резолюції Ради Безпеки ООН 678 (1990) призвела до фактично повного домінування США під час здійснення військової операції в Іраку, а в подальшому певною мірою сприяла вторгненню збройних сил США до Іраку у 2003 році, яке здійснювалося без відповідного рішення Ради Безпеки ООН.

У підрозділі 2.3. «Поглиблення режиму санкцій відповідно до резолюції Ради Безпеки 687 (1991)» розкривається юридичний зміст резолюції Ради Безпеки 687 (1991), яка була одною з найбільш важливих за своїми наслідками з точки зору дії режиму санкцій проти Іраку та здійснюється міжнародно-правова оцінка дії санкційного режиму проти Іраку протягом 1991-2003 років. Аналіз міжнародно-правових аспектів операції «Воля для Іраку», яка здійснювалася США у 2003 році без відповідного рішення Ради Безпеки ООН не є безпосередньо предметом дослідження, але враховуючи те, що це питання пов'язано з досліджуваною проблемою, воно теж розкривається в цьому підрозділі.

У вищезгаданій резолюції Рада Безпеки вітала відновлення суверенітету, незалежності та територіальної цілісності Кувейту та повернення його законного уряду. Рада Безпеки ООН вимагала від Іраку та Кувейту поваги непорушності міжнародного кордону та належності островів в Перській затоці, встановлених у 1963 році. Зміст резолюції складали встановлені в деталях умови для відновлення миру та безпеки в регіоні. Ірак повинен був беззастережно погодитися на знищення під міжнародним контролем всієї хімічної та біологічної зброї та всіх пов'язаних з нею науково-дослідних та виробничих об'єктів. Також Ірак повинен був знищити всі балістичні ракети дальністю більше 150 кілометрів. Резолюція запровадила міжнародний контроль за виконанням Іраком своїх зобов'язань в сфері роззброєння, складовими елементами якого були Генеральний секретар ООН, Міжнародне агентство з атомної енергії та спеціальна комісія Ради Безпеки ООН (UNSCOM), яка повинна була здійснювати в Іраку інспекції щодо біологічного, хімічного та ракетного потенціалу. Ця комісія була у 1999 році замінена на Комісію ООН з нагляду, контролю та інспекцій. Резолюція 687 (1991) передбачала також що Ірак повинен був беззастережно погодитися не виробляти і не розробляти ядерну зброю або матеріали, які можуть бути використані для виробництва ядерної зброї. Всі матеріали, які можуть бути використані для виробництва ядерної зброї мали бути поставлені під контроль Міжнародного агентства з атомної енергії. Всі ці заходи розглядалися Радою Безпеки ООН як кроки, направлені на досягнення мети встановлення на Близькому Сході зони, вільної від зброї масового знищення та від всіх ракет для її постачання та загальної заборони хімічної зброї. Резолюція ще раз наголосила що Ірак несе міжнародно-правову відповідальність за будь-які збитки, заподіяні іноземним урядам, фізичним та юридичним особам внаслідок окупації Кувейту. В резолюції 712 (1991) від 19 вересня 1991 р. Рада Безпеки ООН передбачила можливість часткового скасування ембарго, що дозволило б Іраку продати певну кількість нафти і використати отримані кошти в гуманітарних цілях. Відповідно до п. 1 резолюції Ради Безпеки ООН 986 (1995) від 14 квітня 1995 р. був дозволений імпорт нафти та нафтопродуктів, вироблених в Іраку в обсязі, достатньому для отримання суми не більше 1 млрд. доларів США кожні 90 днів. Кошти, отримані від продажу цієї нафти мали під відповідним контролем ООН витрачатися виключно на гуманітарні потреби іракського населення. Ця програма, яка отримала назву «Нафта в обмін на продовольство» і мала своєю метою пом'якшити вплив економічних санкцій на становище іракського народу, виявилася, однак недостатньо ефективною і не запобігла подальшому зубожінню громадян Іраку, сприяючи в той же час збагаченню правлячої еліти. Автор звертає увагу на те, що протягом всього періоду дії санкцій, США та Великобританія, досить вільно трактуючи положення резолюцій 678 (1990), 687 (1991) та 688 (1991), неодноразово завдавали авіаційні удари по території Іраку від яких страждало перш за все цивільне населення. Особливо масштабні авіаудари завдавалися по Іраку у грудні 1998 року (операція «Лисиця в пустелі»). Безпосереднім приводом для цієї операції стало залишення території Іраку спеціальною комісією Ради Безпеки ООН (UNSCOM) внаслідок відмови уряду Іраку дозволити інспекцію деяких об'єктів. Після цієї операції іракська система протиповітряної оборони почала регулярно обстрілювати американські та британські літаки, які здійснювали патрулювання в небі Іраку. Після прийняття Радою Безпеки ООН 8 листопада 2002 р. резолюції 1441 (2002), в якій констатувалося, що Ірак суттєво порушує свої обов'язки, які випливають з резолюції 687 (1991) та інших відповідних резолюцій, президент Іраку С. Хусейн нарешті погодився на повернення міжнародних інспекторів Комісії ООН з нагляду, контролю та інспекцій (ЮНМОВІК), які однак не виявили слідів відновлення виробництва зброї масового знищення. Протягом 2000-2003 років США неодноразово звинувачували Ірак у розробці зброї масового знищення та підтримці міжнародного тероризму. 5 лютого 2003 р. державний секретар США К. Пауелл на засіданні Ради Безпеки ООН звинуватив Ірак в тому, що він продовжує виробництво зброї масового знищення. США та Великобританія планували провести в Раді Безпеки ООН голосування щодо розробленого ними проекту резолюції, яка дозволила б застосовувати збройну силу проти Іраку, але відмовилися від цього, оскільки інші постійні члени Ради Безпеки ООН дали зрозуміти що вони скористуються при голосуванні своїм правом вето. 20 березня 2003 р. США та їхні союзники почали вторгнення до Іраку без відповідного рішення Ради Безпеки ООН, що безперечно являло собою порушення ст. 2 Статуту ООН і всього механізму дій щодо загрози миру, передбаченого у Главі VII Статуту ООН. До середини квітня супротив іракської армії був подоланий і режим С. Хусейна припинив своє існування. Територія Іраку була окупована союзниками, а влада передана Тимчасовій коаліційній адміністрації (далі - Адміністрація).

Розділ 3. «Скасування санкцій та післясанкційний режим» присвячений дослідженню правових аспектів скасування санкцій та політико-правовим та соціально-економічним наслідкам більш ніж 10-річного застосування санкцій проти Іраку.

У підрозділі 3.1. «Скасування санкцій. Резолюція Ради Безпеки 1483 (2003)» проводиться аналіз юридичного змісту резолюції Ради Безпеки 1483 (2003), яка передбачила, що за виключенням заборон, що стосуються продажу зброї Іраку, всі заборони, що стосуються торгівлі з Іраком та надання Іраку фінансових та економічних ресурсів, запроваджені резолюцією 661 (1990) та наступними відповідними резолюціями більше не є чинними. Ця резолюція підтвердила суверенітет та територіальну цілісність Іраку і одночасно наголосила на необхідності ліквідації зброї масового знищення. Ця резолюція завершує дію майже 13-річного режиму санкцій проти Іраку, які хоча й були запроваджені для припинення агресивних дій Іраку проти Кувейту у 1990 році, після звільнення Кувейту не тільки не були скасовані, але й ставали навіть більш жорсткими. Рада Безпеки ООН звернулася до держав-членів ООН з закликом допомогти народу Іраку у відновленні та реформуванні країни, зокрема надавати продовольство, медичні товари та ресурси, необхідні для відновлення економічної інфраструктури Іраку. Резолюція закликала держави-члени ООН відмовляти у наданні політичного притулку тим представникам колишнього іракського режиму, які несуть відповідальність за злочини. Рада Безпеки ООН закликала Адміністрацію сприяти добробуту народу Іраку шляхом ефективного управління територією, зокрема за допомогою діяльності щодо відновлення умов безпеки та стабільності та створенню умов, за яких іракський народ зможе вільно визначити своє політичне майбутнє. Були також передбачені відповідні заходи щодо встановлення місцезнаходження, ідентифікації та репатріації всіх громадян Кувейту та третіх країн, які знаходилися на території Іраку станом на 2 серпня 1990 р., повернення кувейтських архівів, відновлення та збереження культурних цінностей, призначення спеціального представника ООН по Іраку. Рада Безпеки підтримала формування народом Іраку іракської тимчасової адміністрації як перехідної адміністрації до тих пір поки народ Іраку не створить міжнародно-визнаний представницький уряд. Резолюція 1483 (2003) передбачила припинення до 21 листопада 2003 р. програми «Нафта в обмін на продовольство» і передачу всієї оперативної відповідальності Адміністрації.

У підрозділі 3.2. «Політико-правові та соціально-економічні наслідки застосування санкцій проти Іраку» аналізуються наслідки дії режиму санкцій для економіки Іраку під кутом зору популярної зараз в науці концепції так званих «цілеспрямованих» (targeted) або «розумних» (smart) санкцій. Концепція «розумних» санкцій передбачає, що вони направлені безпосередньо на тих осіб, які скоюють дії, що ставлять під загрозу міжнародний мир та безпеку, не заподіюючи надмірної шкоди всій економіці країни. Реальна ситуація, яка склалася в Іраку після понад 10-річного застосування санкцій не має нічого спільного з такою картиною. Наслідки застосування санкцій стали прямо протилежними їх нібито цільової спрямованості. Протягом періоду, що розглядається керівництво Іраку практично не постраждали від санкцій, а деякі його члени навпаки отримали суттєвий прибуток на поставках гуманітарної допомоги. Натомість основний тягар багаторічних економічних санкцій був покладений на плечі народу Іраку. Суттєвих збитків зазнала також економіка третіх держав, які мали торгівельні зв'язки з Іраком, що дає підстави дисертанту стверджувати, що механізм консультацій, передбачений ст. 50 Статуту ООН не є достатнім для запобігання негативним наслідкам застосування санкцій для третіх країн.

держава правопорушниця ірак санкція

ВИСНОВКИ

У Висновках сформульовані найбільш суттєві результати і положення дисертаційного дослідження, наведені теоретичні узагальнення та нові підходи до вирішення наукового завдання щодо особливостей застосування міжнародно-правових санкцій проти Іраку.

Міжнародно-правові санкції є однією з найбільш фундаментальних категорій міжнародного права. Вони є засобами протидії порушенням міжнародного правопорядку. В процесі застосування санкцій, що здійснюються за допомогою міжнародних організацій, величезну роль відіграє Організація Об'єднаних Націй та її органи. Серед міжнародно-правових санкцій системи ООН центральне становище займають санкції, що застосовуються Радою Безпеки ООН відповідно до Глави VII Статуту ООН.

Після завершення «холодної війни» активність Ради Безпеки ООН в сфері застосування міжнародно-правових санкцій проти держав-правопорушниць має тенденцію до зростання. Якщо з моменту створення ООН до 1990 року Рада Безпеки ООН застосовувала санкції всього 2 рази - у 1966 році проти Південної Родезії та у 1977 році проти Південноафриканської Республіки, то за останні два десятиріччя Рада Безпеки ООН застосовувала санкції проти Анголи, Афганістану, Гаїті, Демократичної Республіки Конго, Ефіопії, Еритреї, Іраку, Ірану, Корейської Народно-Демократичної Республіки, Кот-Д'Івуару, Ліберії, Лівії, Південноафриканської Республіки, Південної Родезії, Руанди, Сомалі, Судану, Сьєрра-Леоне, колишньої Югославії. В останнє десятиріччя спостерігається тенденція поступового переходу від всеохоплюючих до так званих «цілеспрямованих» (targeted) або «розумних» (smart) санкцій, чому певною мірою сприяв і негативний досвід застосування всеохоплюючих санкцій проти Іраку.

Вторгнення Іраку до Кувейту в ніч на 2 серпня 1990 р., його окупація та приєднання до Іраку як дев'ятнадцятій провінції «Аль-Саддамія» з міжнародно-правової точки зору є класичним прикладом агресії, як вона розуміється зокрема у ст. 1 та 3 визначення агресії, прийнятого резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 3314 (XXIX) від 14 грудня 1974 р. Практично це підтверджується резолюціями Ради Безпеки ООН 660 (1990), 661 (1990), 662 (1990), але самого терміну «агресія» них не містилося, що пояснюється прагненням Ради Безпеки ООН до ухвалення компромісного рішення, яке підтримали б всі держави-члени. Участь ООН в припиненні протиправного нападу Іраку на сусідню державу Кувейт у 1990 році стало першою широкомасштабною акцією ООН щодо застосування примусових заходів до держави-правопорушниці в порядку реалізації повноважень, наданих ООН Главою 7 її Статуту, хоча і здійснювалися ці дії з порушенням процедури, передбаченою приписами цієї глави.

Хоча дії ООН відіграли вирішальну роль у припиненні агресії Іраку проти Кувейту, вони в той же час стали серйозним випробуванням адекватності механізму ООН щодо підтримання міжнародного миру та безпеки після закінчення «холодної війни», оскільки резолюція Ради Безпеки ООН 678 (1990), яка уповноважувала держави-члени ООН у випадку невиконання Іраком положень резолюції 660 (1990) та всіх наступних резолюцій з цього питання «застосувати всі необхідні заходи» для забезпечення їх виконання стала юридичною підставою військових дій США та їх союзників проти Іраку (операція «Буря в пустелі»).

З міжнародно-правової точки зору багатонаціональні сили, що діяли під час операції «Буря в пустелі» проти Іраку не можуть вважатися, однак, збройними силами ООН, оскільки їх мандат лише частково базувався на механізмах колективної безпеки Статуту ООН і цей випадок є прецедентом в сучасному міжнародному праві. Практика прийняття уповноважуючих резолюцій є явним відступом від приписів Глави 7 Статуту ООН і свідчить про недостатню ефективність механізму підтримання міжнародного миру та безпеки в рамках ООН. Ця практика є неоднозначною і може розглядатися як така, що сприяла вторгненню збройних сил США до Іраку у 2003 році, яке здійснювалося без відповідного рішення Ради Безпеки ООН.

Досвід застосування санкцій проти Іраку дозволив виявити слабкі сторони сучасної системи підтримання міжнародного миру та безпеки, оскільки санкції щодо Іраку здійснювалися поза ефективним контролем Організації, переважно збройними силами лише двох держав, спираючись часто не на міркування необхідності підтримання міжнародного миру та безпеки, а на суб'єктивно декларовані їхні національні інтереси.

Режим міжнародно-правових санкцій проти Іраку, який діяв протягом 1990-2003 років заподіяв надзвичайні збитки країні. Те що санкції, які були застосовані проти Іраку стали безпрецедентними за своїми соціально-економічними та гуманітарними наслідками і завдали надзвичайних страждань народу Іраку, свідчить, що вони далеко не завжди досягають тієї мети, яка ставилася при їх введені, і що інститут міжнародно-правових санкцій потребує суттєвого вдосконалення в напрямку перерозподілу основного тягаря з населення на правлячу еліту країни-правопорушника. Хоча у новітній практиці застосування міжнародно-правових санкцій Радою Безпеки ООН спостерігається тенденція до застосування «цілеспрямованих» (targeted) або «розумних» (smart) санкцій, які спрямовані проти конкретних осіб, які несуть відповідальність за порушення норм міжнародного права (наприклад, накладення арешту на їхні фінансові активи за кордоном, заборону на відвідування зарубіжних країн; сюди ж можна зарахувати і ембарго на поставки зброї та інших предметів, які не використовуються населенням у повсякденних цілях), зрозумілим є те, що механізм застосування міжнародно-правових санкцій ще далекий від досконалості.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Муафак Зияд Тамер. Проблема применения санкций в международном праве / Муафак Зияд Тамер // Актуальні проблеми міжнародних відносин: зб. наук. праць. - К.: Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка; Ін-т міжнародних відносин, 2002. - Вип. 31. - Ч. 1. - С. 207-214.

Муфак Зияд Тамир. Принцип международно-правовой ответственности в санкциях ООН и проблема его имплементации / Муфак Зияд Тамир // Держава і право: зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. - Вип. 16. - С. 387-392.

Муфак Зияд Тамир. Роль ООН у мирному розв'язанні спорів та конфліктів / Муфак Зияд Тамир // Право України. - 2003. - № 1. - С. 135-138.

Тамир Муаффак Зияд. Политико-правовые и социально-экономические последствия применения санкцій к Ираку / Тамир Муаффак Зияд // Часопис Київського університету права. - 2008. - № 1. - С. 184-188.

Тамір Муаффак Зіяд. Вторгнення Іраку до Кувейту як підстава для накладення на нього міжнародно-правових санкцій / Тамір Муаффак Зіяд // Часопис Київського університету права. - 2008. - № 2. - С. 251-256.

Муафак Зияд Тамир. Проблема применения санкций в системе ООН / Муафак Зияд Тамир // Становлення і розвиток правової системи України: тези доповідей і наук. повідомлень наук.-практ. конф. (Київ, 21 березня 2002 р.). - К., 2002. - С. 209-212.

Зияд Тамер Мувафак. Диалог культуры Европы и арабских стран / Зияд Тамер Мувафак // Інформаційно-культурний простір: європейський вибір України: зб. матеріалів Міжнародної наук.-практ. конф. (Київ, 7-8 грудня 2007 р.). - К.: ДАККІіМ, 2008. - С. 223-226.

Размещено на Allbest.ru