Механізми взаємодії держави та церкви в Україні

Размещено на http://allbest.ru

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата наук з державного управління

Механізми взаємодії держави та церкви в Україні

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

державний церковний законодавство

Актуальність теми. Релігія як одна з масових форм суспільної свідомості і церква як інститут громадянського суспільства відіграють значну роль у духовному, соціальному та політичному житті суспільства. При цьому роль церкви в державі не можна назвати однозначною. За різних умов різні релігійні організації можуть як сприяти процесу трансформації суспільства, так і істотно його гальмувати. У цих обставинах певний рівень відповідальності за діяльність релігійних організацій однаковою мірою лягає як на їх духовні центри, так і на органи державної влади. Разом з тим демократична держава має виключити своє неправове втручання в життя релігійних організацій, як це відбувалось в умовах тоталітарного режиму. Однак релігійна діяльність, спрямована на задоволення релігійних потреб громадян, повинна здійснюватися у межах чинного законодавства. Державна влада не повинна впливати на релігійну свідомість і релігійні відносини в країні.

Водночас держава має приділяти значну увагу відносинам між релігійними організаціями й іншими інститутами громадянського суспільства. Тим паче, що в Україні сформувалася складна і внутрішньо суперечлива релігійна ситуація.

На сьогодні у відносинах між державою і церквою залишається невирішеним цілий ряд проблем. Процес реформ почався у 1991 р. із заміни законодавчої бази, що існувала в Радянському Союзі. Однак зміна законодавства, не завершилась і до сьогодні. Існуючий Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” був прийнятий ще в 1991 р., і надалі у нього було внесений лише ряд поправок. Необхідність реформування законодавчої бази зумовлюється також і процесами розвитку в країні та світі. З внутрішньополітичних процесів слід назвати формування та розвиток демократичної системи. Міжнародними передумовами реформування законодавчої бази є процеси модернізації, що супроводжуються посиленням релігійного екстремізму.

Сучасні вчені та громадські діячі світу абсолютно неоднозначно трактують участь різних релігійних організацій у житті держави. Згідно з Конституцією України, церква відокремлена від держави. Проте фактично релігійні організації залишаються важливими учасниками державотворчого процесу. Дуже важливою і невирішеною до кінця залишається проблема залученості релігійних організацій у політику, освіту та інші сфери суспільного життя.

Проблеми розколу українського православ'я, ряд спірних питань між католиками, греко-католиками і православними, між новими і традиційними релігійними організаціями вимагають постійної уваги з боку держави.

Актуальним залишається питання про використання в державотворчому процесі релігійного чинника. Різні політичні сили як в Україні, так і за кордоном, використовують релігійні організації для реалізації своїх інтересів. Використання церкви в політичній боротьбі або з метою власної легітимації характерне і для сучасної України і потребує серйозного вивчення.

Таким чином, одним із важливих напрямів державної політики у сфері релігійно-церковного життя має стати розробка ефективних механізмів взаємодії держави та церкви, які сприяли б включенню релігійних організацій у процес формування демократичного суспільства.

Відносини між державою і церквою вже традиційно перебувають у центрі уваги філософів і вчених. Серед них можна назвати таких зарубіжних вчених як Т. Гоббса, Д. Локка, Ш.-Л. Монтеськье, М. Вебера, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса та ін. В Україні даному питанню присвячені праці Ю. Бабінова, В. Бондаренко, Н. Діденка, В. Єленського, Ю. Кальниша, Е. Кардоша, М. Кирюшко, A. Колодного, А. Мерзляк, Н. Новіченко, О. Рублюк, О. Сагана, В. Середи, Л. Сіднєва, П. Фещенко, А. Юраша, П. Яроцького, В. Ященко.

У сфері загальнотеоретичної юриспруденції, філософії права, теології та церковного права це питання розглядається у працях М. Азаркіна, І. Бердникова, А. Венгерова, М. Варьяса, Н. Долматової, А. Дорської, Н. Синициної, Н. Золотухіної, І. Ісаєва, A. Киридон, А. Козловського, С. Косовського, В. Лафітського, В. Липинського, Л. Морозової, А. Николіна, Д. Оболенського, Ю. Оборотова, О. Павлова, В. Пащенка, Р. Папаяна, А. Потаніної, О. Тимошиної, В. Ципіна.

Незважаючи на велике різноманіття порушених питань та глибину їх дослідження, у сучасній науці окремі аспекти, зокрема вивчення механізмів взаємодії держави та церкви, залишились не вирішеними. Так, потребує подальших досліджень сутність державно-церковних відносин, доцільність законодавчого забезпечення реалізації прав релігійних організацій на створення релігійних навчальних закладів, удосконалення механізмів взаємодії держави та церкви через запровадження інституту договору між органами державної влади та релігійними організаціями, інституціонального забезпечення системи державного управління діяльності релігійних організацій.

Актуальність проблеми, недостатнє її висвітлення в науковій літературі, її теоретичне та практичне значення зумовили вибір теми дисертації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційну роботу виконано в межах наукових тем Класичного приватного університету: «Планування, прогнозування та державне регулювання мікро- та макроекономічних процесів» (номер державної реєстрації 0102U003195), «Механізми державного управління об'єктами та процесами ринкової економіки» (номер державної реєстрації 0109U002113).

У рамках цих тем автором розроблено пропозиції щодо вдосконалення механізмів взаємодії держави та церкви через запровадження інституту договорів між органами державної влади та релігійними організаціями.

Мета й завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є науково-теоретичне обґрунтування та розробка практичних рекомендацій щодо вдосконалення механізмів взаємодії держави та церкви в Україні.

Для її досягнення було поставлено такі завдання:

- надати визначення поняття „державно-церковні відносини” як основи механізмів взаємодії держави та церкви;

- удосконалити теоретичний підхід до законодавчого забезпечення діяльності релігійних організацій як правового механізму взаємодії держави та церкви;

- запропонувати зміни до чинного законодавства щодо визначення контрольних повноважень Державного комітету Україні у справах національностей та релігій стосовно діяльності релігійних організацій як організаційного механізму взаємодії держави та церкви;

- обґрунтувати подальше формування та розвиток механізмів взаємодії держави та церкви в Україні;

- розробити теоретичні положення та практичні рекомендації щодо формування інституціонального забезпечення системи державного управління діяльністю релігійних організацій як організаційного механізму взаємодії держави та церкви.

Об'єктом дослідження є процес взаємодії держави та церкви.

Предметом дослідження є теоретичні та практичні засади формування механізмів взаємодії держави та церкви в Україні.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що пропоновані механізми взаємодії держави й церкви та їх запровадження у практику діяльності органів державної влади і релігійних організацій дадуть змогу посилити участь церкви у формуванні механізмів державного управління соціально-економічним розвитком України, покращать якість прийняття управлінських рішень.

Методи дослідження. Для перевірки гіпотези дослідження та виконання поставлених завдань використано загальнонаукові методи: системний підхід - для систематизації сукупності об'єктів релігійно-церковного, що життя взаємодіють; структурно-функціональний аналіз - для структуризації державно-церковних відносин; конкретно-історичний аналіз - для уточнення основних понять, що зазнали змін у процесі розвитку державно-церковних відносин; порівняльно-історичний метод - для визначення історичних особливостей стану розвитку церкви та державно-церковних відносин в Україні; порівняльно-правовий метод - для визначення правових механізмів взаємодії держави та церкви; абстрактно-логічний метод - для теоретичного узагальнення і формулювання висновків.

Теоретичною базою дослідження стали наукові праці вітчизняних та зарубіжних учених. Інформаційною базою дослідження є закони України; укази Президента України; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України та Державного комітету Україні у справах національностей та релігій

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що:

вперше:

- подано дефініцію поняття державно-церковних відносин як основи механізмів взаємодії держави та церкви і сукупності форм суспільно-політичних, правових, економічних та морально-етичних норм і зв'язків між інститутами держави та церкви-релігійними центрами, управліннями, об'єднаннями, рухами, братствами тощо, діяльність яких регламентують та регулюють конституційні та інші нормативні акти, а також загальнолюдські моральні принципи, традиційно усталені для даної країни чи народу звичаї;

удосконалено:

- теоретичний підхід до законодавчого врегулювання прав релігійних організацій на створення вищих, професійно-технічних та загальноосвітніх навчальних закладів в Україні шляхом внесення змін до чинного Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» в частині наділення релігійних організацій правом створення вищеназваних навчальних закладів в Україні;

- науково-теоретичний підхід до формування та розвитку механізмів взаємодії держави та церкви через запровадження інституту договорів між органами державної влади та релігійними організаціями, які визначатимуть принципи практичної реалізації релігійних прав і свободи совісті та віросповідання, обмін інформацією, взаємодію в навчально-методичних питаннях, аналіз та узагальнення накопиченого досвіду спільної роботи у сфері духовно-етичного виховання, розробку обґрунтованих пропозицій щодо зміни чинного законодавства про свободу совісті, релігійні організації та вільне віросповідання;

набуло подальшого розвитку:

- визначення контрольних повноважень Державного комітету України у справах національностей та релігій в частині проведення ним державного контролю за діяльністю релігійних організацій в Україні;

- теоретичні положення та практичні рекомендації щодо формування інституціонального забезпечення системи державного управління діяльністю релігійних організацій шляхом створення при Кабінеті Міністрів України Міжвідомчої комісії з питань релігійних організацій, мета діяльності якої полягатиме в підготовці пропозицій щодо врегулювання проблемних питань діяльності релігійних організацій, інформаційно-аналітичному забезпеченні діяльності Кабінету Міністрів України у сфері відносин між державою та релігійними організаціями, сприянні налагодження його зв'язків з різноманітними конфесіями та розробці рекомендацій для Уряду у сфері державно-конфесійних відносин; при Президентові України - Національної ради з питань взаємодії з релігійними організаціями як консультативно-дорадчого органу, мета діяльності якого полягатиме у здійсненні розгляду питань і підготовці для Президента України пропозицій стосовно політики держави щодо його взаємодії з релігійними організаціями та підвищення ефективності державної політики у сфері духовної культури.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні теоретичні положення й висновки роботи доведені до рівня конкретних пропозицій, мають придатну для застосування форму щодо вдосконалення механізмів взаємодії держави та церкви в Україні, що забезпечить створення передумов для ефективної участі релігійних організацій у формуванні державної політики у сфері релігійно-церковного життя.

Результати дослідження використані у діяльності Запорізької обласної державної адміністрації (довідка від 25.06.2008 р. № 09-1/923 ), Дніпропетровської обласної державної адміністрації (довідка від 09.07.2008 р. № 12/123).

Теоретичні розробки дисертаційної роботи використовуються в навчальному процесі Класичного приватного університету при викладанні таких дисциплін: “Основи християнської традиції”, “Релігійна етика”, “Релігійні культи в Україні”, “Релігієзнавство” (довідка від 07.04.2008 р. № 251 ).

Особистий внесок здобувача. Наукові положення, розробки, висновки та рекомендації, які виносяться на захист, одержано здобувачем самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати дисертації доповідались та обговорювались на міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях та конгресах: “Наука і вища освіта” (м. Запоріжжя, 2008 р.), “Державне управління та місцеве самоврядування” (м. Харків, 2008 р.), “Наука і вища освіта” (м. Запоріжжя, 2009 р.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано дев'ять наукових праць загальним обсягом 3,45 д. а., з них шість - у фахових виданнях.

Структура й обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, додатку, списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації - 226 сторінок, з яких: 2 рисунки, 3 таблиці, 2 додатки, список використаних джерел (166 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі дисертації обґрунтовано актуальність дослідження, визначено мету та завдання роботи; викладено найбільш вагомі результати, що характеризують наукову новизну дослідження; відображено практичне значення та можливості застосування одержаних результатів.

У першому розділі - «Теоретичні засади взаємодії держави та церкви» - досліджено історичні аспекти формування відносин між державою та церквою, роль релігійних організацій у формуванні державно-церковних відносин, законодавче регулювання відносин держави і церкви у суверенній Україні.

Історія взаємодії держави та церкви є малодослідженою ділянкою науки. Однією з причин цього є перервність державницької традиції, поділ етнічної території між державами-сусідами, які контролювали не лише суспільне, а й церковне життя українців. Відтак виникла ситуація дефіциту праць, присвячених механізмам взаємодії держави та церкви, яка свідчить про незначну кількість історичних матеріалів та документів, починаючи від доби Київської Русі і до середини ХІХ ст.

Першим документом, що проливає світло на державно-церковні відносини в Україні, є “Устав святого кн. Володимира Святого про десятини, суди і людей церковних”. Ним було визначено правові, адміністративні та економічні відносини давньоруської держави і церкви. Інший документ - “Устав кн. Ярослава про церковні суди” визначив межу покарань і порядок судочинства з боку держави і церкви таким чином: злочином відає держава, а гріхом - церква. Впродовж ХІІ-ХІV ст. акти державної влади щодо церкви набувають вигляду статутних грамот, княжих уставів та рукописань. Проте й вони є свідченням адміністративно-правових відносин, що виникали між місцевою владою і церквою. На загал же усвідомлення ролі держави щодо церкви у цей період знаходить відображення у збірниках “Мірило праведне” та “Кормча книга”.

На межі ХVІ-ХVІІ ст. деякі питання взаємодії держави та церкви знаходять відображення у кодексі українського середньовічного права - “Литовському статуті”. Так, вагомий внесок у концептуальні засади державно-церковних відносин зробив П. Могила. Зокрема, він та його соратники долучилися до справи адміністративно-церковної реформи, що мала захистити православну церкву від католицького прозелітизму та наступу світської влади на церковний суверенітет.

Наприкінці ХVІІ - початку ХVІІІ ст. центром реформаційних ідей, які поширюються і в Україні, стає нова столиця російської імперії Петербург. Провідну роль у цій політиці відіграють вихідці з України - Ф. Прокопович та С. Яворський. Зокрема, перший із них став ідеологом політики секуляризації влади і суспільства, провідником просвітницьких впливів на відносини держави і церкви, що надходили з Європи.

Всередині ХІХ ст. провідну роль у процесах духовного відродження відігравало Кирило-Мефодіївське товариство на чолі з М. Костомаровим, П. Кулішем, Т. Шевченком та ін. В основу діяльності цього товариства було покладено євангельський принцип - “Всяка влада від Бога”. У другій половині ХІХ ст. проблеми взаємодії держави та церкви порушує М. Драгоманов у своїй праці “Боротьба за духовну владу і свободу совісті в ХVІ-ХVІІ столітті”. М. Драгоманов порушив проблему релігійної єдності як вагому підставу єдності державно-політичної, виступивши при цьому противником силових методів церковного єднання. Деякі аспекти державно-церковного життя в умовах демократичної влади та ліберального режиму знайшли відображення у працях М. Грушевського, Б. Кістяківського, а що стосується націотворчої ролі релігії та церкви, то, відповідно, - у творах Д. Дорошенка, В. Липинського, І. Огієнка та інших діячів національного відродження початку ХХ ст.

Новий етап в історіографії взаємодії держави та церкви становить радянська доба. Слід зазначити, що вона характерна утвердженням нігілістичної парадигми у ставленні влади до церкви. Негативна настанова офіційної влади стосовно церкви мала своїм ідейним джерелом матеріалістичну філософію - теоретичну основу атеїстичного світогляду та пропаганди. Остання мала войовничий характер, особливо у перші десятиліття комуністичного режиму, що повинен був дискредитувати релігію як світогляд та церкву як організацію.

Певні позитивні зрушення у відносинах між державою та церквою відбулися лише з початком проголошення політики перебудови всередині 80-х рр. ХХ ст. Саме ці процеси сприяли ухваленню 01.10.1990 р. прогресивного як на той час Закону “Про свободу совісті і релігійні організації”, який став підґрунтям для прийняття дещо пізніше і відповідного закону в Україні.

Після проголошення незалежності України відбуваються глибокі процеси переосмислення як суспільної ролі релігійно-церковних установ, так і сутності самих державно-церковних відносин. Нова політична реальність дала потужний поштовх для науково-дослідної роботи. Особливу увагу фахівців привертають питання свободи совісті, специфіка православної релігійності, національні традиції віри і церкви.

Специфіка модернізації сучасного пострадянського суспільства вносить свої корективи до процесу розвитку державно-церковних відносин. Знаходження оптимальної моделі відносин між державою і релігійними організаціями сьогодні є важливим для вирішення багатьох соціальних і політичних проблем.

У зв'язку з цим у сфері державного управління слід зупинитися на суті поняття державно-церковних відносин як державно-управлінської дефініції. Для цього ми пропонуємо визначити поняття державно-церковних відносин як основу механізмів взаємодії держави та церкви і сукупність форм суспільно-політичних, правових, економічних та морально-етичних норм і зв'язків між інститутами держави та церкви-релігійними центрами, управліннями, об'єднаннями, рухами, братствами тощо, діяльність яких регламентують та регулюють конституційні та інші нормативні акти, а також загальнолюдські моральні принципи, традиційно усталені для даної країни чи народу звичаї.

Розвиток державно-церковних відносин здійснюється шляхом участі в цих відносинах релігійних організацій. Релігійні організації здійснюють на сьогодні істотний вплив на суспільство. Він визначається, перш за все, тим, що релігійні організації, будучи невід'ємною складовою суспільства, виконують ряд соціальних функцій. У традиційному суспільстві роль церкви настільки сильна, що виконувані нею функції містять у собі навіть політичне управління (наприклад, Ватикан). Що стосується секулярної держави, то в ній церква усунена від політичної діяльності, проте бере активну участь у вирішенні соціальних проблем, забезпечуючи комунікативні й інтегральні зв'язки в політичній системі.

Роль, яку релігійні організації відіграють у державі, не може наперед визначатися як позитивна чи негативна. У кожному випадку необхідно проводити ретельний аналіз конкретно-історичних умов, у яких діє та чи інша релігійна організація. Разом з тим слід відзначити дестабілізуючий вплив релігійних організацій на політичну систему, зумовлений критичним потенціалом, що міститься в релігії. За останні декілька років внаслідок соціально-економічних труднощів посилилася тенденція до створення нових релігійних організацій, активної участі населення в різних культах, збільшення рівня залучення населення до лав релігійних організацій.

Релігійний бум 1990-х рр. в Україні, що супроводжувався збільшенням кількості різноманітних релігійних організацій (переважно нетрадиційних), сприяв ослабленню традиційних релігій. Існує безліч різноманітних новітніх релігійних рухів, культів і організацій. В Україні. При цьому відсутня точна статистика цих організацій через те, що згідно з чинним законодавством, вони можуть функціонувати без реєстрації. Проте наявні джерела дають змогу говорити про такі новітні релігійні рухи, як свідки Єгови, сайентологія послідовників Крішни, «Хайдакхан Самадж», Білий лотос, трансцендентальні медитації, Рідна віра, Рідна Українська Національна Віра, група послідовників Порфіурія Іванова, церква «Нове покоління», місії «Євреї за Ісуса», сатанинські та інші культи.

Причини наявних і потенційних конфліктів у суспільстві, зумовлених новітніми релігійними рухами, криються у позарелігійній сфері. Це, перш за все, відсутність послідовної концепції державно-церковних відносин, яка б визначала специфіку різних релігійних організацій і їх можливий вплив на суспільство. Також слід зазначити слабкість і недосконалість законодавчої бази цих відносин і законодавчого регулювання діяльності органів державного контролю над ними.

Необхідність перегляду деяких аспектів державно-церковних відносин у бік більшої контрольованості цієї сфери державою провокує деяких релігійних і політичних діячів виступати із закликом щодо встановлення державної релігії. Відзначимо утопічність подібних спроб, оскільки вони не мають під собою основи будь-якої державної церкви - масової релігійності. Подібна схема державно-церковних відносин непридатна для України також і тому, що тут відсутня єдина віра як така, що визнається на всій території і всіма соціальними групами.

Одна з проблем функціонування традиційних Церков в Україні полягає в тому, що вони позбавлені права відкривати навчальні заклади, у яких викладання церковних дисциплін було б інтегровано в загальноосвітній контекст. Внаслідок такого нічим не виправданого законодавчого обмеження релігійним організаціям доводиться або маскувати богословські факультети під релігієзнавчі (як це відбувається в Чернівецькому державному університеті), або проводити подвійну реєстрацію вищого навчального закладу: і як приватного світського, і як духовного (коли де-факто один навчальний заклад формально є двома незалежними юридичними особами, як, наприклад, зареєстрований Український католицький університет у Львові), або свідомо відмовлятися на цьому етапі від інтеграції в загальнонаціональну систему освіти (як Київські духовні академія і семінарія).

З огляду на вищесказане та з метою вдосконалення правового механізму взаємодії держави та церкви і законодавчого врегулювання прав релігійних організацій на створення навчальних закладів в Україні ми пропонуємо внести зміни до чинного Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» в частині наділення релігійних організацій ширшими правами щодо створення навчальних закладів в Україні.

Ми обґрунтовуємо прийняття змін до вищенаведеного Закону тим, що, відповідно до ст. 35 Конституції України, кожному гарантується право на свободу світогляду та віросповідання. При цьому у ч. 3 ст. 3 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” закріплено право батьків або осіб, які їх замінюють, за взаємною згодою виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії. Таке право закріплюється також і у ст. 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права та ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, до яких приєдналась і Україна. Відповідно до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, право батьків на виховання своїх дітей відповідно до власних переконань включає і право обирати для своїх дітей не тільки запроваджені державною владою школи, а й інші школи, що відповідають тому мінімуму вимог щодо освіти, який може бути встановлено чи затверджено державою.

У другому розділі - «Аналіз механізмів взаємодії держави та церкви в Україні» - досліджено сучасний стан релігійних вірувань та конфесій в Україні, проведено аналіз тенденцій розвитку механізмів взаємодії держави та церкви.

Щодо сучасного стану релігійних вірувань та конфесій в Україні слід зазначити, що найбільша релігійна активність припадає на західні області України, зокрема Львівську, Закарпатську, Івано-Франківську, Тернопільську, Чернівецьку. Тут зареєстрована найбільша кількість релігійних організацій. Досить активними є Волинська, Рівненська, Хмельницька, Київська, Вінницька області, і найменш активними - Дніпропетровська, Полтавська та Харківська. У решті областей виявляється помірна активність.

Більше ніж 97% зареєстрованих на сьогодні релігійних громад в Україні є християнськими. Приблизно половина з них є православними, решту майже порівну становлять католики та протестанти. До категорії “традиційних” християнських Церков належать Православні церкви, Українська Греко-Католицька та Римо-Католицька Церкви, вірменські громади, такими можна вважати також деякі протестантські конфесії - лютеран, баптистів.

Найбільше новоутворених релігійних громад з'явилося в 2008 р. в Автономній Республіці Крим, Київській (з м. Київ), Донецькій, Вінницькій та Хмельницькій областях.

На сьогодні Україна - багатоконфесійна держава, де офіційно діє більше ніж 30 тисяч релігійних громад, 49 конфесій, напрямів і тлумачень (табл.). Найпомітнішими серед них є: Українська православна церква (УПЦ), Українська греко-католицька церква (УГКЦ), євангельські християни-баптисти (ЄХБ), християни віри євангельської (ХВЄ), Українська православна церква - Київський патріархат (УПЦ-КП), Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), Римо-католицька церква (РКЦ), адвентисти сьомого дня (АСД), свідки Єгови, а також мусульманська, реформатська та іудаїстська общини, що становлять 97,1 % всієї релігійної мережі України.

Таблиця. Кількість релігійних організацій в Україні станом на початок року

Найвпливовішою складовою релігійного життя залишається православ'я. Загалом воно об'єднує близько 28 364 тис. громад, що становить 80% загальної кількості релігійних об'єднань.

Із кількості зареєстрованих релігійних організацій на початок 2008 р. налічувалось: православних - 17 017, католицьких - 4736, протестантських - 8907, громад іудейського віросповідання - 290, громад мусульман - 525, організацій східних культів - 89, інших організацій - 454. Крім того, діяло 1823 незареєстрованих релігійних організацій в Україні.

У власності або ж у користуванні релігійних громад перебуває 40 752 культових споруд. Крім того, як видно з таблиці, вони мають 421 монастир, 333 місії, 74 братства, 192 духовних навчальних заклади, 12 689 недільні школи та пункти катехізації, 377 періодичних видань. Релігійні потреби віруючих задовольняють 29 892 священнослужителі, серед яких 783 іноземці. Загалом по Україні станом на початок 2008 р. налічується 32 018 релігійних організацій.

Українська Православна церква є домінуючою в українському православ'ї. На сьогодні вона налічує 44 єпархії, де діють 11 444 громади віруючих; 177 монастирів, 19 духовних навчальних закладів, 106 періодичних видань, 4158 недільних шкіл. Церковну службу здійснює близько 9275 тис. священиків.

Українська Православна церква - Київський патріархат нараховує 31 єпархію, 4093 тис. громад, має 45 монастирів, 2993 служителів культу, 16 духовних навчальних закладів, 36 періодичних видань та 1235 недільних шкіл. Ця церковна організація виникла у червні 1992 р. в результаті об'єднання частини релігійних громад та духовенства УПЦ і УАПЦ.

Українська Автокефальна Православна церква нараховує близько 1183 парафій, 83,4 % яких знаходяться у Львівській області. Церковну службу здійснюють 683 священики. Структурне оформлення цієї релігійної організації було здійснене у 1990 р., коли на неканонічному помісному Соборі обрали першого в Україні патріарха (Мстислава). У 1992 р. частина єпископату УАПЦ об'єдналася з окремими представниками УПЦ, утворивши УПЦ-КП. Противники цього об'єднання на чолі з патріархом Мстиславом не визнали здійсненого акту і невдовзі після смерті патріарха (вересень 1993 р.) провели свій собор, обравши на ньому патріарха УАПЦ Димитрія.

Починаючи від 1990 р., чимало греко-католицьких релігійних громад у західних областях України відновили свою діяльність і були зареєстровані органами влади. У 1991 р. до Львова на постійне місце проживання повернувся керівник єпархій УГКЦ за кордоном Мирослав Іван кардинал Любачівський. УГКЦ оформилася як одна з українських церков, яка має власну ієрархію, релігійно-адміністративний центр і свої громади переважно в західних областях України (їх понад 3000) котрі об'єднано в 20 єпархій та Києво-Вишгородський екзархат. За кількістю громад (3566) вона перевершила довоєнний рівень (3237) і займає на сьогодні друге місце в Україні. Переважна більшість парафій знаходиться у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській та Закарпатській областях.

Досить широко представлені в Україні церкви протестантського напряму. Вони об'єднують 5811 релігійних громад, у тому числі: євангельські християни-баптисти - 2516; християни віри євангельської (п'ятидесятники) - 1455; адвентисти сьомого дня - 1000; реформатські церкви - 114; лютерани - 41.

Найбільш поширені баптистські громади в Чернівецькій (108), Київській (101), Вінницькій (94) та Хмельницькій (89) областях; п'ятидесятницькі - в Рівненській (158), Волинській (100) та Тернопільській (62); адвентистські - в Чернівецькій (70), Вінницькій (55), Черкаській та Хмельницькій (по 2) областях. Громади реформатської церкви діють лише в Закарпатті.

Значно зросла в Україні кількість мусульманських громад (434), проте єдиної структури ця конфесія не набула. На сьогодні офіційно діють три зареєстровані самостійні центри: у Києві, Донецьку та в АРК.

Останнім часом в Україні набули певного поширення релігійні організації так званих нетрадиційних культів. Серед них: свідки Єгови - (685), громади харизматичного напряму (1455), Церкви повного Євангелія (601), РУН-віри (50), Товариства свідомості Крішни (21), Новоапостольської церкви (53), Церкви Ісуса Христа святих останніх днів (мормонів) (34) та буддистів дацанів (30). Крім того, в Україні діють понад 200 нечисленних об'єднань віруючих 46 релігійних напрямів, течій і тлумачень.

На сьогодні можна виділити декілька механізмів взаємодії держави та церкви. Зокрема, це: організаційний, правовий, економічний, соціальний тощо. Організаційний механізм взаємодії держави та церкви полягає у налагодженні зв'язків між органами державної влади та релігійними організаціями, залученні релігійних організацій у формування державної політики розвитку конфесій та визначення свободи віросповідання, здійсненні державного контролю з боку органів державної влади за діяльністю релігійних організацій. Правовий механізм взаємодії держави та церкви полягає у прийнятті нормативно-правових актів органами державної влади, які регулюють діяльність релігійних організацій у різних сферах суспільного життя. Економічний механізм взаємодії держави та церкви полягає у визначенні процедури справляння податків та зборів, які мають сплачувати релігійні організації, реституції церковної власності, створенні матеріальної бази для функціонування церкви та фінансуванні заходів її діяльності. Соціальний механізм взаємодії держави та церкви полягає у проведенні державою заходів виховання населення щодо його ставлення до церкви, поваги до неї, впровадженні у загальноосвітніх навчальних закладах та навчальних закладах усіх рівнів акредитації дисциплін релігієзнавчого напряму, організації заходів щодо святкування основних церковних свят на загальнодержавному рівні тощо.

У третьому розділі - «Удосконалення механізмів взаємодії держави та церкви в Україні» - досліджено перспективи взаємодії держави та церкви в Україні, механізми взаємодії органів державної влади і релігійних організацій в Україні при реалізації державної політики у сфері свободи совісті та віросповідання.

Найважливішими сферами, де взаємодіють держава і конфесії, є добродійна діяльність і соціальне обслуговування. Добродійна діяльність споконвічно властива релігійним організаціям. Її важливе гуманітарне значення визнається міжнародними актами з прав людини і національними законодавствами більшості країн, у тому числі й України. Традиційно добродійність в Україні була сферою діяльності релігійних організацій. Починаючи з ХVII ст., в Україні формується державна система суспільної добродійності з властивою їй бюрократією, домінування якої призводить до занепаду системи церковної добродійності, чиї можливості різко зменшилися унаслідок значного ослаблення економічної самостійності церковних парафій.

Серйозну програму співпраці реалізують державні бібліотеки та релігійні організації: вона передбачає передачу книг з обмінно-резервних фондів бібліотек; передачу фондів у тимчасове користування через міжбібліотечний абонемент; підготовку спільних видань; перевидання і копіювання книг релігійного змісту. Державні бібліотеки останнім часом все частіше організовують виставки і конференції, присвячені важливим датам у житті видатних релігійних просвітителів.

Основним напрямом взаємодії органів і установ культури та конфесій стали передача останнім культових пам'яток, їх відновлення та реставрація. Всього за останні десять років релігійним організаціям передано понад 15 тис. різноманітних музейних предметів. Останніми роками вироблена практика видачі найдавніших пам'яток культури і культу з музейних колекцій на разові богослужіння. Не менш важливим напрямом співпраці держави і релігійних організацій є передача останнім культових будівель і споруд. Початок цьому процесу поклала підготовка до святкування 1000-ліття хрещення Русі.

На нашу думку, з метою вдосконалення організаційного механізму взаємодії держави та церкви можна практикувати укладення договорів (угод) між центральними органами управління освітою та релігійними організаціями. Ці правові акти мають визначати для працівників освітньої сфери принципи практичного вирішення питань права і свободи совісті та віросповідання. З-поміж вказаних документів можуть бути Протокол про наміри, який може бути підписаний Міністерством освіти та науки України й асоціацією релігійних організацій, Договір про співпрацю Міністерства освіти та науки України і Української Православної церкви.

Сторони як цілі своєї діяльності можуть визначати: обмін інформацією; взаємодію в навчально-методичних питаннях; аналіз і узагальнення накопиченого досвіду спільної роботи у сфері духовно-етичного виховання; розробку обґрунтованих пропозицій щодо зміни і доповнення чинного законодавства про освіту, свободу совісті та релігійні організації.

Акцент у договорі може бути зроблений на поданні підтримки розвитку релігійної освіти відповідно до норм Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»; на спільному виданні навчальної літератури, наданні навчально-методичної допомоги; на протидії здійснюваної в освітніх установах і в засобах масової інформації діяльності представників тоталітарних і деструктивних сект і культів, що сприяють руйнуванню духовного і фізичного здоров'я учнів і студентів; на сприянні вдосконаленню підготовки і перепідготовки педагогічних кадрів у сфері духовної освіти, викладання релігієзнавства, історії християнства, основ православної культури; на сприянні оновленню державних освітніх стандартів за напрямами «Теологія», «Релігієзнавство».

На нашу думку, державно-конфесійні відносини можна подати у вигляді сукупності двох блоків суспільних відносин:

1) взаємодія державних органів, організацій і установ, з одного боку, і релігійних організацій, з - іншого;

2) індивідуальні форми реалізації права на свободу совісті. Вище політичне керівництво країни на сьогодні не хоче форсувати події і надає можливість громадянам України самостійно здійснити свій конфесійний або атеїстичний вибір, поступово формуючи для цього необхідну правову й організаційну базу.

Нагляд за дотриманням законодавства про свободу совісті та віросповідання покладений на органи прокуратури. Державний контроль за реалізацією прав людини у сфері свободи совісті та віросповідання здійснює також інститут Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України.

Із проведеного нами аналізу Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій та сучасного стану державно-церковних відносин випливає, що в цього центрального органу виконавчої влади відсутні повноваження щодо проведення державного контролю за діяльністю релігійних організацій. Тому ми пропонуємо з метою удосконалення організаційного механізму взаємодії держави та церкви внести зміни до п.4 чинного Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.02.2007 р. № 201, додавши підпункт 28-1, який прописував би право Державного комітету на проведення державного контролю за:

а) діяльністю релігійних організацій на предмет дотримання ними чинного законодавства України та здійсненням незаконної діяльності;

б) за реєстрацією релігійних організацій;

в) за систематичними порушеннями релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів;

г) спонуканням громадян до невиконання своїх конституційних обов'язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на їх права;

д) за примушуванням при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.

Для формування інституціонального забезпечення системи державного управління діяльністю релігійних організацій пропонується створення відповідних структур при органах виконавчої влади та Президентові України. Так, нами з метою удосконалення організаційного механізму взаємодії держави та церкви пропонується створення Міжвідомчої-комісії з питань релігійних організації при Кабінеті Міністрів України, на яку мають бути покладені повноваження щодо розгляду питань, які виникають у сфері відносин міждержавною та релігійними організаціями, включаючи питання передачі релігійним організаціям культових будівель та іншого майна.

Основними завданнями цієї Комісії мають бути такі: підготовка пропозицій щодо врегулювання питань, пов'язаних з діяльністю релігійних організацій; інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності Уряду України з питань, що стосуються відносин міждержавною та релігійними організаціями; сприяння здійсненню контактів Уряду з релігійними організаціями.

Комісія має розробляти рекомендації для Уряду у сфері державно-конфесійних відносин; готувати проекти постанов Уряду з питань, що належать до компетенції Комісії, а також проекти законів України для внесення до Верховної Ради України; виконувати координаційно-методичні функції відносно діяльності органів виконавчої влади з питань, які належать до компетенції Комісії; здійснювати взаємодію з державними і громадськими організаціями, науковими установами і релігійними організаціями, а також контакти з органами державної влади на регіональному рівні.

Комісія також повинна володіти правом запитувати й отримувати від державних органів, громадських і релігійних організацій необхідну інформацію з питань, що виносяться на її розгляд. На засіданнях Комісії, на які запрошуються і представники релігійних організацій, регулярно мають заслуховуватися повідомлення представників органів виконавчої влади, а також органів влади на місцях з питань, що пов'язані з роботою Комісії і входять до її компетенції.

При Президентові України, на нашу думку, необхідно утворити Національну раду з питань взаємодії з релігійними організаціями як дорадчий орган, що здійснює розгляд питань та підготовку для Президента пропозицій стосовно його взаємодії з релігійними організаціями і підвищення духовної культури суспільства. Так само, як і Комісія з питань релігійних організацій при Уряді України, Рада з питань взаємодії з релігійними організаціями при Президентові України має бути консультативним органом.

Релігійні організації здатні зробити вагомий внесок у вирішення проблем, пов'язаних зі світоглядною, психологічною особовою кризою, з потребою в духовній підтримці, відновленням системи етичних орієнтирів. Йдеться про проблеми наркоманії, алкоголізму, соціальної реабілітації ув'язнених, профілактики дитячої і підліткової злочинності, про зміцнення сімейно-шлюбного інституту. Значну підтримку релігійні організації здатні надавати тим людям, які пов'язані з необхідністю довго витримувати значні психологічні перевантаження. Це може бути створення релігійними об'єднаннями будинків престарілих, будинків інвалідів, де пацієнти можуть отримувати як повноцінний догляд, так і духовну підтримку. Надання самим віруючим можливості, працюючи в таких закладах, реалізувати свої потреби в самовіддачі, соціальному служінні є не тільки важливим чинником для окремої особи, але й позитивною противагою відомим деструктивним тенденціям у сучасному українському суспільстві.

Відмітними особливостями сучасного милосердя і добродійності релігійних організацій є:

1. Багатофункціональність: вони не тільки надають матеріальну допомогу, але й духовно підтримують людей, які перебувають у важких обставинах, беруть участь у вихованні дітей, опікуються людьми похилого віку, немічними і непрацездатними і т.д. В Україні вона здійснюється на фоні різкого падіння рівня життя населення.

2. Особливе розуміння і тлумачення милосердя як релігійного служіння.

3. Неформальний підхід, а також персональний, адресний характер підтримки, який часто не вдається запровадити в життя державним органам і структурам.

4. Відродження культурно-національних і етнічних особливостей народів України, втілених як у сімейних традиціях, так і в традиціях виховання, освіти, побуту.

5. Значно менший відсоток шахрайства, недобросовісності порівняно з діяльністю світських добродійних організацій.

6. У певному значенні особливістю можна назвати роз'єднаність добродійних організацій, зокрема релігійних, їх слабкий взаємозв'язок і співпрацю, нерозвинутість взаємної інформації, що не сприяє підтримці їх з боку громадської думки. Тому державі треба сприяти підтримці добродійної діяльності релігійних організацій, а також утворених ними добродійних організацій. Органи державної влади і місцевого самоврядування можуть надавати підтримку добродійній діяльності лише в тому випадку, якщо ця діяльність має соціальну значущість. Основними формами такої підтримки, на нашу думку, мають бути: пільги у сплаті податків, матеріально-технічне забезпечення і субсидування, передача у власність або в користування державного чи муніципального майна. При цьому податкові пільги надаються всім учасникам добродійної діяльності, їх надання в індивідуальному порядку забороняється законом.

Органи державної влади повинні мати право фінансувати добродійні програми та розміщувати соціальні замовлення виключно на конкурсній основі, що має забезпечувати вибір і підтримку добродійних організацій, що найбільш ефективно працюють. Проте в кожному конкретному випадку має порівнюватися економічна і соціальна ефективність варіантів реалізації добродійної програми безпосередньо державою і благодійниками.

З метою вдосконалення механізмів взаємодії держави та церкви на державному рівні як невідкладні, на нашу думку, слід було б здійснити такі заходи: привести чинне законодавство про культуру і культурну спадщину у відповідність з існуючими міжнародними стандартами і вітчизняною сучасною специфікою; забезпечити узгодженість і несуперечність чинного законодавства у сфері відносин держави та релігійних організацій з питань володіння, збереження й доступності пам'ятників культурної спадщини; створити державний реєстр обліку пам'яток історії і культури, зокрема культового мистецтва, що зберігаються як у музеях, так і в храмах; створити правову основу для формування недержавних джерел підтримки діяльності релігійних організацій і музеїв у галузі реставрації пам'ятників історії та культури, забезпечення їх надійною охороною.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення й нове вирішення наукового завдання щодо вдосконалення механізмів взаємодії держави та церкви в Україні шляхом визначення напрямів і механізмів його здійснення. Отримані в процесі дослідження результати підтвердили покладену в його основу гіпотезу, а їх узагальнення дає змогу сформулювати такі висновки і внести пропозиції, що мають теоретичне й практичне значення:

1. Дано дефініцію поняття державно-церковних відносин як основи механізмів взаємодії держави й церкви та сукупності форм суспільно-політичних, правових, економічних та морально-етичних норм і зв'язків між інститутами держави та церкви-релігійними центрами, управліннями, об'єднаннями, рухами, братствами тощо, діяльність яких регламентують та регулюють конституційні та інші нормативні акти, а також загальнолюдські моральні принципи, традиційно усталені для даної країни чи народу звичаї.

2. За результатами дослідження встановлено, що в Україні у сфері церковно-релігійного життя відсутня концепція розвитку державно-церковних відносин в Україні, яка враховувала б специфіку різних релігійних організацій і їх можливий вплив на суспільство; наявна слабкість і недосконалість законодавчої бази державно-церковних відносин; відсутній системний державний контроль за діяльністю релігійних організацій. В Україні існує безліч різноманітних нових релігійних рухів, культів і організацій. При цьому відсутня точна статистика цих організацій, оскільки, згідно з чинним законодавством, вони можуть функціонувати без державної реєстрації.

3. З метою удосконалення теоретичного підходу до законодавчого забезпечення діяльності релігійних організацій як правового механізму взаємодії держави та церкви запропоновано законопроект щодо внесення змін до чинного Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» в частині наділення релігійних організацій ширшими правами щодо створення ними вищих, професійно-технічних та загальноосвітніх навчальних закладів в Україні. Прийняття запропонованих змін створить правові механізми для реалізації права на свободу світогляду та віросповідання, яке, зокрема, передбачає право віруючих батьків надавати своїм дітям якісну освіту в навчальних закладах, заснованих релігійними організаціями, з релігійно-визначеною системою виховання. Законопроект своїми наслідками матиме зростання кількості дітей та молоді з високими моральними якостями і духовними цінностями, що загалом сприятиме оздоровленню і духовному відродженню українського суспільства.

4. З метою розвитку контрольних повноважень Державного комітету України у справах національностей та релігій запропоновано внести зміни до чинного законодавства щодо розширення повноважень цього центрального органу виконавчої влади в частині проведення державного контролю за діяльністю релігійних організацій на предмет дотримання ними чинного законодавства України та здійсненням незаконної діяльності; за реєстрацією релігійних організацій; за систематичними порушеннями релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів; спонуканням громадян до невиконання своїх конституційних обов'язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на їх права; за примушуванням при визначенні громадянином свого ставлення до релігії до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.

Наділення такими контрольними повноваженнями Державного комітету України у справах національностей та релігій дасть можливість ефективно здійснювати контроль: за діяльністю релігійних організацій в Україні, за обмеженням прав людини і громадянина у сфері вільного віросповідання; гарантувати права на свободу совісті громадянам України та здійснення цього права; застосовувати санкції до релігійних організацій у разі невиконання ними обов'язків перед державою і суспільством; гарантувати сприятливі умови для розвитку суспільної моралі та гуманізму, громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віровизнання.

5. Удосконалено науково-теоретичний підхід до формування й розвитку механізмів взаємодії держави та церкви через запровадження інституту договорів між органами державної влади та релігійними організаціями. Запровадження такого інституту в практичну діяльність дасть можливість покращити взаємодію органів державної влади, церкви, релігійних організацій у сфері державно-церковного життя, вирішувати назрілі проблеми діяльності релігійних організацій відповідно до чинного законодавства України, брати участь релігійним організаціям у формуванні державної конфесійної політики і налагодити ефективний діалог між державою та церквою.

6. Розроблено теоретичні положення та практичні рекомендації щодо формування інституціонального забезпечення системи державного управління діяльністю релігійних організацій шляхом створення при Кабінеті Міністрів України Міжвідомчої комісії з питань релігійних організації та при Президентові України-Національної ради з питань взаємодії з релігійними організаціями як його дорадчого органу. Створення таких державних інституцій уможливить подальшу координацію діяльності органів виконавчої влади всіх рівнів, Президента України і релігійних організацій у розробці та реалізації ефективної державної конфесійної політики, формуванні у подальшому дієвих механізмів взаємодії держави та церкви.