Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

УДК 343.268

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Примусові заходи медичного характеру як засіб попередження злочинності

12.00.08 - кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

Книга Максим Михайлович

Дніпропетровськ - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Дніпропетровському державному університеті внутрішніх справ Міністерства внутрішніх справ України

Науковий керівник - кандидат юридичних наук, доцент Лень Валентин Валентинович, Запорізький юридичний інститут Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, заступник начальника інституту з наукової роботи

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Кальман Олександр Григорович, Національна академія прокуратури України, завідувач кафедри кримінального права та кримінології

кандидат юридичних наук, доцент Бурдін Володимир Миколайович, Львівський національний університет імені Івана Франка, заступник декана юридичного факультету

Захист відбудеться „20” лютого 2009 р. о 12⁰⁰ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.727.02 Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ за адресою: 49005, м. Дніпропетровськ, просп. Гагаріна, 26.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ (м. Дніпропетровськ, просп. Гагаріна, 26).

Автореферат розісланий „19” січня 2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради С.М. Школа

примусовий медичний психіатричний працівник

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проблема захисту суспільства від суспільно небезпечних діянь осіб із психічними розладами, була і залишається актуальною не тільки для України, а й для будь-якої країни світу. За даними Міністерства охорони здоров'я України (надалі - МОЗ), в період з 1993 по 2008 р. розповсюдженість психічних розладів зросла на 20 %. Станом на грудень 2007 р. в Україні на диспансерному й консультативному обліку перебувало 2 124 375 осіб із психічними розладами, із яких 948 681 чол. (44,6 %) становили хворі на розлади психіки та поведінки внаслідок вживання психоактивних речовин. Щорічно під нагляд психіатричних диспансерів береться із вперше в житті встановленим діагнозом близько 100 тис. осіб, а стосовно 1 300 -1 500 осіб у зв'язку із вчиненням суспільно небезпечних діянь застосовуються примусові заходи медичного характеру. Станом на грудень 2007 р. у психіатричних стаціонарах України у зв'язку із застосуванням примусових заходів медичного характеру перебувало 2 490 осіб, 43,6 % з яких - у психіатричних стаціонарах із суворим наглядом. Зазначені показники впродовж 2001-2007 рр. відзначалися сталістю. Тенденція до збільшення кількості осіб із психічними розладами характерна не тільки для України.

Значний внесок у розв'язання кримінологічних, кримінально-правових, кримінально-процесуальних, кримінально-виконавчих проблем застосування примусових заходів медичного характеру зробили вітчизняні та зарубіжні вчені-юристи: Ю.М. Антонян, Ю.М. Аргунова, А.М. Батанов, С.В. Бородін, В.М. Бурдін, С.Е. Віцин, Н.Д. Гомонов, В.В. Голіна, В.П. Ємельянов, Н.В. Жарко, О.В. Зайцев, А.П. Закалюк, А.Ф. Зелінський, О.Г. Кальман, А.П. Колмаков, В.В. Лень, Р.І. Міхєєв, А.А. Музика, Г.В. Назаренко, А.М. Павлухін, Б.А. Протченко, І.С. Сторгович, С.Я. Улицький, С.П. Щерба, В.М. Кудрявцев, С.Л. Шаренко, С.М. Шишков та багато інших; а також психіатри: І.М. Балинський, В.М. Бехтєрєв, П.Б. Ганнушкін, Т.Б. Дмітрієва, Я.М. Калашник, В.Х. Кандинський, В.П. Котов, Д.Р. Лунц, М.М. Мальцева, В.Б. Первомайський, В.П. Сербський, Б.А. Спасєнніков, А.А. Ткаченко, Б.В. Шостакович та ін.

Окремим проблемам попередження злочинності осіб із психічними розладами приділено багато уваги вченими, праці яких склали загальнотеоретичну базу дослідження: Ю.В. Баулін, Л.М. Давиденко, І.М. Даньшин, А.І. Долгова, Н.Ф. Кузнєцова, В.В. Лунєєв, О.Б. Сахаров, Й.С. Ной та ін. Проте такі дослідження здійснено переважно в радянський період, а за часів незалежності України зазначена проблема на дисертаційному рівні не розглядалась. Більше того, праці цих вчених присвячені здебільшого не кримінологічним, а правовим проблемам примусових заходів медичного характеру. Взагалі, значного поширення в науці набув підхід, згідно з яким суспільно небезпечні діяння неосудних осіб не є об'єктом кримінологічних досліджень, тому, як наслідок, примусові заходи медичного характеру з позиції кримінології майже не вивчалися, ґрунтовних досліджень в цьому напрямку не здійснювалось.

На недостатність теоретичного розроблення обраної теми вказують і результати вибіркового вивчення дисертантом кримінальних справ. Так, після припинення застосування примусових заходів медичного характеру 76,0% осіб знову вчиняють суспільно небезпечні діяння. Тому особливого значення набуває всебічне кримінологічне дослідження примусових заходів медичного характеру як засобу попередження суспільно небезпечних діянь.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дослідження відповідає положенням Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007-2009 роки, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 20.12.2006 р., Указу Президента України „Про заходи щодо дальшого зміцнення правопорядку, охорони прав і свобод громадян” від 18.02.2002 р. № 143, положенням п.п. 5, 6 розд. 1 Наказу МВС України від 05.07.2004 р. № 755 “Пріоритетні напрями наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 років” і передбачена планами науково-дослідної роботи ДДУВС. Тема дисертації затверджена Вченою радою Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ (протокол № 6 від 28.02.2006 р.), розглянута та схвалена відділенням Академії правових наук України (2006 р.).

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у розв'язанні комплексного наукового завдання щодо з'ясування теоретичних і практичних основ попередження злочинної діяльності осіб із психічними розладами, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, та вдосконалення кримінально-правового регулювання продовження, зміни і припинення застосування зазначених заходів.

Для досягнення мети поставлено такі завдання наукового пошуку:

– визначити поняття, правову природу, підставу, умови та цілі застосування примусових заходів медичного характеру;

– розробити кримінологічну характеристику осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, та з урахуванням виявлених особливостей виробити критерії оцінки їх суспільної небезпечності;

– визначити види примусових заходів медичного характеру та розробити рекомендації щодо їх оптимізації;

– сформулювати пропозиції з удосконалення правового регулювання питань продовження, зміни і припинення примусових заходів медичного характеру;

– дослідити стан попередження вчинення суспільно небезпечних діянь особами, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, і запропонувати заходи з її вдосконалення;

– дослідити форми та напрямки взаємодії працівників органів внутрішніх справ з представниками психіатричних установ щодо попередження вчинення суспільно небезпечних діянь осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, і запропонувати заходи з їх удосконалення;

– проаналізувати позитивний досвід зарубіжних країн у сфері правового регулювання примусових заходів медичного характеру і розробити відповідні пропозиції щодо його використання.

Нормативну базу дисертаційного дослідження складають Конституція України, Кримінальний кодекс (далі - КК) України, закони та підзаконні акти України, кримінальне законодавство зарубіжних країн.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, пов'язані з кримінально-правовими засобами попередження злочинності.

Предметом дослідження є примусові заходи медичного характеру як засіб попередження злочинності.

Методи дослідження. Дослідження здійснено на основі використання ряду наукових методів, головним з яких є метод діалектичного пізнання, що є загальною філософською основою інших наукових методів пізнання об'єктивної дійсності. При проведенні дослідження також використовувалися такі наукові методи: історико-правовий - для встановлення генезиси наукових поглядів та законодавства у сфері застосування примусових заходів медичного характеру (підрозділи 1.1, 2.1, 2.4); догматичний - при аналізі ефективності законодавчого регулювання примусових заходів медичного характеру як одного із засобів попередження злочинності та інших суспільно-небезпечних діянь (підрозділи 1.1-1.3, 2.1-2.4, 3.1-3.3); системно-структурний - дозволив визначити місце і роль примусових заходів медичного характеру в системі кримінально-правових засобів попередження злочинності, відмежувати їх від інших видів примусової психіатричної допомоги (підрозділи 1.2, 3.1); конкретно-соціологічні (опитування, інтерв'ювання, анкетування) та статистичний методи використано для узагальнення юридичної практики застосування інституту примусових заходів медичного характеру та з'ясування недоліків, які при цьому мають місце; порівняльно-правовий - дозволив зіставити положення законодавства України і зарубіжних країн, що регулює питання примусових заходів медичного характеру, і розробити пропозиції щодо вдосконалення відповідних національних норм з урахуванням позитивного зарубіжного досвіду (підрозділи 2.4, 3.1-3.3); методи наукового аналізу і узагальнення дозволили проаналізувати зібраний емпіричний матеріал, сформулювати висновки та пропозиції щодо підвищення ефективності примусових заходів медичного характеру в попередженні вчинення суспільно небезпечних посягань (підрозділи 1.1-1.3, 2.1-2.4, 3.1-3.3).

Емпіричну базу дослідження склали: матеріали опитування 210-и слідчих ОВС та прокуратури, 73-х суддів та працівників прокуратури, 92-х працівників адміністративної служби міліції, 93-х судових психіатрів і лікарів психіатрів з питань щодо застосування примусових заходів медичного характеру, яке проводилося в Дніпропетровській, Запорізькій, Кіровоградській та Полтавській областях; матеріали опитування психіатрів спеціального лікувального закладу для психічно хворих при Вільнянській виправній колонії № 20 Запорізької області; результати вивчення 217-и архівних кримінальних справ, де застосовувалися примусові заходи медичного характеру; матеріали 102-х архівних кримінальних справ, у яких призначалися судово-психіатричні експертизи, розглянуті судами Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської та Полтавської областей; статистичні дані МВС України, МОЗ України та Верховного Суду України за 2002-2008 рр.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим в Україні науковим дослідженням, присвяченим кримінологічним і кримінально-правовим питанням примусових заходів медичного характеру, зокрема їхньої ролі в попередженні злочинних та інших суспільно небезпечних діянь. До найбільш важливих результатів, які відображають наукову новизну дисертації, слід віднести такі положення:

вперше:

- здійснено комплексний аналіз злочинної поведінки осудних осіб, які страждають психічними розладами, злочинів обмежено осудних осіб, а також суспільно небезпечних діянь неосудних осіб, з огляду на те що небезпечна діяльність останніх створює певне фонове криміногенне середовище;

- розроблено кримінологічну характеристику осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, що дозволило виявити роль та місце останньої для аналізу їхньої особистості та застосування зазначених медичних заходів з метою попередження вчинення злочинів;

- обґрунтовано спорідненість злочинної поведінки осудних та обмежено осудних осіб, а також суспільно небезпечних діянь неосудних осіб щодо спрямованості посягань, які вчиняються ними проти власності (39,6 %), у сфері обігу наркотичних засобів (24,2 %), громадської безпеки (5,6 %), громадського порядку та моральності (5,0 %), що визначає напрямки профілактичної діяльності;

- встановлено відносно високий рівень повторності злочинів, що вчиняються осудними та обмежено осудними особами, який корелюється із суспільно небезпечними діяннями неосудних осіб, які вчиняються після застосування примусових заходів медичного характеру, що вимагає удосконалення їх превентивного змісту;

- доведено необхідність передбачити можливість застосування примусових заходів медичного характеру до осудних осіб, які мають психічні розлади, оскільки інакше без психіатричної допомоги залишаються злочинці, які становлять суспільну небезпеку і страждають на психічні розлади в межах осудності, що унеможливлює здійснення індивідуального попередження на ранній стадії. У зв'язку з цим запропоновано нову редакцію ст. 93 КК України, в якій розширено коло осіб, до яких можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру.

удосконалено:

- поняття примусових заходів медичного характеру, закріпленого в ст. 92 КК України, через розкриття змісту цих заходів, а саме: примусовими заходами медичного характеру є кримінально-правові засоби, які застосовуються за рішенням суду до осіб, зазначених в ч. 1 ст. 93 КК України, і полягають у здійсненні в умовах психіатричного стаціонару або амбулаторно комплексу спеціальних медико-правових та соціально-реабілітаційних заходів у виді психіатричного лікування, нагляду, догляду та ресоціалізації і мають на меті відновлення їх психічного здоров'я, адаптацію до умов життя в суспільстві та попередження вчинення ними нових суспільно небезпечних діянь і поєднані з можливістю застосовування правообмежень, передбачених законами України;

- критерії оцінки суспільної небезпечності осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, що має значення для попередження злочинів. Поряд з медичним та юридичним критеріями суспільної небезпечності запропоновано виділяти й соціально-психологічний;

- підґрунтя правового регулювання підстави застосування примусових заходів медичного характеру та обґрунтовано необхідність розділення підстави та обов'язкових умов застосування примусових заходів медичного характеру;

- підходи щодо конкретизації цілей примусових заходів медичного характеру, які обумовлюють напрямки попереджувального впливу на осіб із психічними розладами. Обґрунтовано необхідність включення до цілей застосування примусових заходів медичного характеру соціальної реабілітації особи, що сприятиме попередженню злочинної поведінки;

дістало подальшого розвитку:

- наукова позиція щодо оптимізації видів примусових заходів медичного характеру, на підставі чого доведено доцільність існування психіатричних закладів із загальним та посиленим наглядом;

- поняття суспільної небезпечності осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру. Так, суспільно небезпечною пропонується вважати особу, яка заподіює чи виявляє наміри заподіяти шкоду собі або оточуючим чи охоронюваним законом правам та інтересам особи, суспільства або держави, а також коли існує реальна можливість заподіяння цією особою такої шкоди;

- підстави продовження, зміни та припинення застосування примусових заходів медичного характеру, а саме доведено, що залежно від зміни ступеня суспільної небезпечності особи примусовий захід медичного характеру може змінюватися не тільки на більш м'який, але й на більш суворий. У зв'язку з цим запропоновано нову редакцію ст. 95 КК України, згідно з якою у разі значного зменшення суспільної небезпечності осіб, які страждають на невиліковні психічні розлади, примусовий захід медичного характеру у виді госпіталізації до психіатричного закладу змінюється на надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, яке здійснюється безстроково, що сприятиме превенції злочинів;

- напрямки попередження протиправної поведінки осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру на загальному, спеціально-кримінологічному та індивідуальному рівнях;

- поняття взаємодії працівників органів внутрішніх справ з представниками психіатричних установ щодо попередження вчинення суспільно небезпечних діянь осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру. Конкретизовано форми такої взаємодії, а саме: спільні заходи індивідуального попередження (надання допомоги, переконання, примус); обмін інформацією; розшук психічно хворих, місцезнаходження яких невідоме; встановлення особи хворого, який не має відповідних документів, та ін.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що отримані автором висновки та пропозиції певною мірою враховані у:

1) правотворчості - за підсумками роботи підготовлено пропозиції з удосконалення положень ст.ст. 92-95 КК України, надані до Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України (акт впровадження від 20.11.2008 р.);

2) правозастосовній діяльності правоохоронних органів - в частині вдосконалення роботи щодо попередження суспільно небезпечних діянь осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, оптимізації взаємодії між правоохоронними та іншими державними органами. Результати дослідження впроваджено в діяльність: Прокуратури Запорізької області (акт впровадження від 29 січня 2007 р.), Слідчого управління УМВС України в Дніпропетровській області (акт впровадження від 08 лютого 2007 р.), Слідчого управління УМВС України в Запорізькій області (акт впровадження від 19 лютого 2007 р.), УМВС України в Дніпропетровській області (акт впровадження від 14 листопада 2007 р.);

3) науково-дослідній сфері - можуть використовуватися для подальшої розробки проблем застосування примусових заходів медичного характеру;

4) навчальному процесі вищих юридичних навчальних закладів України - при викладанні курсів кримінології, кримінального та кримінально-виконавчого права. Результати дослідження впроваджено в навчальний процес: Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ (акт впровадження від 18 березня 2008 р.), Запорізького юридичного інституту ДДУВС (акт впровадження від 26 лютого 2007 р.), Запорізького національного університету (акт впровадження від 27 лютого 2007 р.), Луганського державного університету внутрішніх справ імені О.Е. Дідоренка (акт впровадження від 10 вересня 2008 р.).

Особистий внесок здобувача. Викладені в дисертації положення, які складають новизну роботи розроблені автором самостійно. Наукові ідеї та розробки, що належать співавторам опублікованих праць у дисертації не використовувалися. Особисті теоретичні розробки дисертанта в наукових працях, опублікованих у співавторстві, становлять - 50%.

Апробація результатів дисертації. Основні результати та висновки роботи доповідались автором на шести науково-практичних конференціях, у т. ч. трьох міжнародних, та семінарі: “Реформування законодавства з питань протидії злочинності в контексті євроінтеграційних прагнень України” (Запоріжжя, 25-26 травня 2006 р.), “Міжнародне співробітництво у сфері протидії незаконному обігу наркотичних засобів” (Дніпропетровськ, 3-4 листопада 2006 р.), “Актуальні проблеми протидії злочинності в Україні” (Дніпропетровськ, 30 березня 2007 р.), “Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення” (Львів, 13-15 квітня 2007 р.), “Удосконалення діяльності ОВС України з попередження й розкриття злочинів та інших правопорушень” (Запоріжжя, 02 листопада 2007 р.), “Актуальні проблеми протидії незаконному обігу наркотичних засобів і психотропних речовин у сучасних умовах” (Дніпропетровськ, 12 жовтня 2007 р.), “Актуальні проблеми протидії злочинності в Україні” (Дніпропетровськ, 21 березня 2008 р.), “Уголовное право: стратегия развития в XXI веке” (Москва, березень 2008 р.).

Публікації. Основні положення дисертації викладено автором у 7 наукових статтях, опублікованих у виданнях, що визначені ВАК України як фахові з юридичних наук, та 7 тезах доповідей.

Структура дисертації. Відповідно до мети, об'єкта та предмета дослідження дисертація складається із вступу, трьох розділів, які включають десять підрозділів, висновків, додатків, списку використаних джерел. Повний обсяг роботи становить 309 сторінок, з яких 213 сторінок - основний текст, додатки - 76 сторінок, список використаних джерел охоплює 248 найменувань і займає 20 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; вказується на зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначається мета, завдання дослідження, його об'єкт та предмет, використані методи, нормативна та емпірична основи; формулюються основні теоретичні положення, які обумовлюють наукову новизну; визначається практичне значення одержаних результатів та їх апробація.

Розділ 1. „Примусові заходи медичного характеру як інститут кримінального права” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. „Історія розвитку законодавства про примусові заходи медичного характеру” розглянуто основні етапи еволюції інституту примусових заходів медичного характеру. Доведено, що еволюція поглядів на проблему лікування осіб із психічними розладами має багатовікову історію, в якому автором виділено сім основних етапів. Розвиток інституту примусових заходів пройшов шлях від міфологічних уявлень про психічні розлади й відсутності медичної допомоги до виокремлення психіатрії в окрему галузь науки та виділення примусових заходів медичного характеру в самостійний інститут кримінального права.

Суттєвий прогрес відмічається на початку XVII ст., коли з'являються перші психіатричні лікарні, хворим починає надаватися психіатрична допомога. XIX ст. знаменується подальшими позитивними змінами, зокрема появою перших спроб правової регламентації примусових заходів медичного характеру.

Радянський період розвитку характеризується рядом негативних тенденцій, серед яких використання психіатрії як засобу боротьби з інакодумством, та регулюванням питань примусового лікування підзаконними актами й відсутністю судового контролю за наданням примусової психіатричної допомоги. Позитивним моментом за часів незалежної України стали поступові зрушення в бік зникнення перелічених негативних явищ.

У підрозділі 1.2. „Поняття та правова природа примусових заходів медичного характеру” надано визначення примусових заходів медичного характеру. Під ними розуміються кримінально-правові засоби, які застосовуються за рішенням суду до осіб, зазначених в ч. 1 ст. 93 КК України, і полягають у здійсненні в умовах психіатричного стаціонару або амбулаторно комплексу спеціальних медико-правових та соціально-реабілітаційних заходів у виді психіатричного лікування, нагляду, догляду та ресоціалізації і мають на меті відновлення їх психічного здоров'я, адаптацію до умов життя в суспільстві та попередження вчинення ними нових суспільно небезпечних діянь і поєднані з можливістю застосовування правообмежень, передбачених законами України.

На думку автора, сутність правової природи примусових заходів полягає в тих правообмеженнях, які становлять зміст цих заходів. Такі обмеження можуть встановлюватися виключно законами України. Як недолік вказується, що ця вимога не завжди дотримується у вітчизняному законодавстві.

Розглядаються проблемні питання щодо можливості застосування примусових заходів медичного характеру на стадії досудового слідства, зокрема під час проведення судово-психіатричної експертизи та після її завершення і до моменту розгляди справи судом по суті. Ці питання законом чітко не врегульовано, в науковій літературі з цього приводу існують протилежні точки зору, тому в підрозділі здійснюється власне тлумачення відповідних норм закону. Піддається критиці позиція авторів, які заперечують можливість застосування примусових заходів медичного характеру під час проведення судово-психіатричної експертизи. Для усунення зазначених правових недоліків пропонуються відповідні зміни до ст. 19 Закону України „Про психіатричну допомогу”.

У підрозділі 1.3. „Цілі та підстава застосування примусових заходів медичного характеру” на основі аналізу законодавства автор дійшов висновку, що підставою застосування примусових заходів медичного характеру є суспільна небезпечність особи. Як недолік відзначається відсутність визначення підстави примусових заходів медичного характеру у КК України, тому пропонується внесення відповідних змін до ст. 93 КК України.

Зазначається на необхідності розділення умов та підстави застосування примусових заходів медичного характеру. На думку дисертанта, до обов'язкових умов застосування примусових заходів медичного характеру повинні належати: 1) наявність в особи психічного розладу; 2) факт вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК України.

Розглядаються цілі примусових заходів медичного характеру, пропонується, окрім цілей, зазначених у ст. 92 КК України (обов'язкове лікування особи та запобігання вчиненню суспільно небезпечних діянь) як мету закріпити й соціальну реабілітацію особи, що в подальшому сприятиме попередженню злочинної поведінки осіб із психічними розладами.

На підтвердження цієї позиції здійснюється логіко-граматичний та законодавчий аналіз змісту поняття „лікування”. Автор доходить висновку, що „обов'язкове лікування” не може бути метою примусових заходів медичного характеру. По-перше, мета за своєю суттю є конкретним бажаним результатом, який досягається за допомогою окремих дій і засобів, поняття ж лікування несе зміст дії, процесу, тому не може виступати як мета. По-друге, до змісту поняття „лікування” не входить соціальна реабілітація особи, оскільки Закон України „Про психіатричну допомогу” в ст. 1 розділяє ці поняття, „лікування” є лише складовою комплексу заходів, що здійснюються під час застосування примусових заходів медичного характеру.

Відзначаються негативні наслідки законодавчого звуження мети примусових заходів медичного характеру? серед яких найбільш небезпечними є те, що не всі лікарі-психіатри розглядають як зміст своєї діяльності соціальну реабілітацію осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру.

Розділ 2. „Кримінологічна характеристика осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. „Соціально-демографічні, медико-соціальні та морально-психологічні особливості осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру” проводиться аналіз та узагальнення відповідних якостей зазначеної категорії осіб, на підставі чого розроблено їх кримінологічну характеристику.

Здійснюється узагальнення щодо взаємозв'язку таких характеристик, як вік, стать, трудова зайнятість, наявність того чи іншого виду психічного розладу і характеру вчиненого суспільно небезпечного діяння, яке дало дисертанту можливість дійти висновку про те, що навіть у неосудних осіб психічний розлад не є безпосередньою причиною вчинення суспільно небезпечних діянь.

Вивчення соціально-демографічної характеристики осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру показало, що вона майже не відрізняється від характеристики психічно здорових злочинців. Так, переважну більшість (75,4 %) становлять особи віком від 18 до 40 років, у віці 41-50 років відсоток правопорушників з психічними розладами значно знижується до 19,5 %, а вчинення суспільно небезпечних діянь у віці після 51 року майже не зустрічається і складає 5,1 % випадків. Чоловіки вчиняють суспільно небезпечні діяння в 12 разів частіше, ніж жінки, і, відповідно, співвідношення між ними складає 92,0 % та 8,0 %. Деякі відмінності існують в освітньому рівні, вони викликані наявними психічними розладами, що знижують можливості до отримання освіти, в першу чергу вищої. Тому серед досліджуваної категорії осіб вищу та середню спеціальну освіту мають, відповідно, лише 6-7 % осіб, повну загальну середню - 72,1 % осіб, неповну загальну середню - 20,9 %.

Вивчення медико-соціальних особливостей показало, що серед неосудних осіб до 90 % становлять особи, які страждають на органічні розлади психіки, шизофренію та розумову відсталість.

Надалі піддається критиці позиція авторів, які визнають медичний критерій як безпосередню причину вчинення суспільно небезпечних діянь, а також тих, які абсолютизують юридичний критерій.

На думку автора, в переважній більшості випадків вчинення суспільно небезпечних діянь обумовлюється соціально-психологічними особливостями особи. Так, за результатами вибіркового вивчення кримінальних справ встановлено, що найбільш криміногенними, наприклад, при вчиненні насильницьких посягань проти особи, виявляються різні антисоціальні установки правопорушника та психопатологічні риси його характеру. Вони притаманні як осудним, так і неосудним особам. Найбільш поширеними виявилися такі з них: емоційна неврівноваженість (81,2 %), недисциплінованість та нестриманість (80,7 %), образливість (62,4 %), егоцентризм (78,3 %), завищена самооцінка (61,5 %), схильність до афективних реакцій (73,2 %), несформованість основних життєвих мотивів та установок (72,8%).

У підрозділі 2.2. „Кримінально-правова характеристика осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру” доводиться, що суспільну небезпечність особи не можна ототожнювати з неосудністю, неосудні не завжди становлять більшу суспільну небезпечність, ніж обмежено осудні особи чи особи, які мають психічні розлади в межах осудності. Автор доводить необхідність усунення існуючого законодавчого обмеження, що дозволяє застосовувати примусові заходи медичного характеру лише щодо неосудних та обмежено осудних осіб, виключаючи осудних правопорушників, які страждають на психічні розлади. Через це деяким небезпечним категоріям злочинців, що мають психічні розлади, психіатрична допомога не надається. Тому в ст. 93 КК України пропонується по-новому визначити коло осіб, до яких можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру.

Вказується на необхідність зміни підходу, викладеного в Постанові Пленуму Верховного Суду України “Про практику застосування примусових заходів медичного характеру” від 03.06.2005 р. №7, за яким до обмежено осудних осіб може застосовуватися лише такий вид примусових заходів медичного характеру, як надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку. Заперечується позиція, що стосовно осіб, які страждають на нетяжкі психічні розлади, може застосовуватися лише такий вид примусових заходів медичного характеру, як надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку. Обґрунтовується недоцільність поділу психічних розладів на тяжкі і нетяжкі.

У підрозділі 2.3. „Поняття і критерії визначення суспільної небезпечності осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру” надано визначення поняття суспільної небезпечності, під якою розуміється перебування особи в такому стані, який обумовлює існування реальної можливості вчинення нею суспільно небезпечного діяння. В такому стані може перебувати не тільки особа, яка вже вчинила правопорушення, а й особа, яка готує його вчинення або її психічний стан створює загрозу заподіяння нею шкоди оточуючим чи собі. Розроблена кримінологічна характеристика дозволила вдосконалити критерії визначення ступеня суспільної небезпечності особи.

Звертається увага на існування ряду властивостей такого явища як суспільна небезпечність. Зазначається, що суспільна небезпечність особи триває у часі, оскільки вона виникає до моменту вчинення суспільно небезпечного діяння, реалізується в момент його вчинення і може й надалі продовжувати існувати як потенційна загроза вчинення нового діяння.

Спираючись на розроблену кримінологічну характеристику, автор вказує на помилковість поширеного в науковій літературі погляду на те, що неосудні особи не виступають об'єктом вивчення кримінології через нібито безпосередню обумовленість їх суспільної небезпечності наявним психічним розладом. Внаслідок такого підходу на сьогодні майже відсутні кримінологічні наукові дослідження щодо критеріїв оцінки суспільної небезпечності означеної категорії осіб.

Зазначаються, що суспільна небезпечність є важливою правовою категорією: у разі її відсутності не можна застосовувати примусові заходи медичного характеру, які є кримінально-правовим засобом попередження злочинів досліджуваної категорії осіб. При застосуванні інституту примусових заходів медичного характеру правове значення має не тільки факт встановлення суспільної небезпечності особи, а й визначення ступеня її небезпечності.

У підрозділі 2.4. „Напрямки оптимізації видів примусових заходів медичного характеру” обґрунтовується, що конкретний вид примусового заходу медичного характеру обирається виходячи із ступеня суспільної небезпечності особи: чим він вище, тим суворіший вид такого заходу обирається. Автором здійснено аналіз критеріїв визначення ступеня суспільної небезпечності, які покладені законодавцем в основу диференціації видів примусових заходів медичного характеру (ст. 94 КК України).

На підставі розроблених критеріїв визначення суспільної небезпечності особи пропонується оптимізувати види примусових заходів медичного характеру, а саме скоротити кількість існуючих типів психіатричних закладів. По-перше, штучне створення надмірної кількості типів психіатричних стаціонарів призвело до втрати чіткості критеріїв призначення конкретного їх виду, а в законі відсутні навіть загальні критерії розмежування цих заходів. По-друге, згідно з ч. 4 ст. 94 КК України госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом застосовується до осіб, які за своїм психічним станом не становлять загрози для суспільства, що є порушенням міжнародно-правових норм, зокрема ч. 1 ст. 5 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, і суперечить положенням ст. 416 КПК України, із змісту якої вбачається, що до осіб, які не становлять небезпеки для суспільства примусові заходи застосовуватися не можуть. Законом не встановлено також зміст правообмежень щодо кожного виду примусових заходів медичного характеру. На сьогодні існує соціальна і правова недоцільність такої системи видів примусових заходів медичного характеру.

На підтвердження своєї позиції автор аналізує зарубіжний досвід у сфері правового регулювання примусових заходів, де або взагалі відсутній поділ на види (Великобританія, ФРН, Швеція), або передбачено можливість застосування лише двох їх видів (Італія, Іспанія, Данія, Болгарія, Латвія Естонія та ін.).

Розділ 3. „Попередження вчинення суспільно небезпечних діянь осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. „Основні напрями та правове забезпечення попередження суспільно небезпечних діянь осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру” до напрямів попередження суспільно небезпечних діянь осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру дисертант відносить: загально-соціальне, спеціально-кримінологічне та індивідуальне попередження.

Автор доходить висновку, що загально-соціальне попередження доцільно проводити за такими напрямками:

1) забезпечення соціально-побутового влаштування інвалідів та осіб похилого віку, які страждають на невиліковні психічні розлади, що включає створення робочих місць для працевлаштування цієї категорії осіб, лікувально-трудових майстерень при підприємствах, установах та організаціях з полегшеними умовами праці для здійснення трудової реабілітації, оволодіння новими професіями та їх працевлаштування;

2) здійснення підтримки неурядових організацій, які опікуються наданням допомоги психічно хворим, в тому числі їх співпраці з державними організаціями та установами, залучення громадськості до участі у вивченні потреб цієї категорії громадян, наявних ресурсів і можливостей для задоволення й захисту прав психічно хворих осіб та їхніх родин;

3) забезпечення хоча б частково безоплатного надання медичної допомоги особам (одиноким та малозабезпеченим), які страждають на психічні розлади, у стаціонарних закладах охорони здоров'я;

4) проведення загальнодержавної просвітницької кампанії щодо гуманізації ставлення українського суспільства до психічно хворих, формування громадської думки стосовно них відповідно до моральних норм і цінностей цивілізованої європейської країни.

Основними спеціально-кримінологічними заходами попередження є: 1) кримінально-правові засоби попередження (кримінально-правові норми, що регулюють питання продовження, зміни та припинення застосування примусових заходів медичного характеру) та 2) застосування правообмежень, передбачених законами України; 3) постановка на облік найбільш небезпечних категорій осіб після припинення застосування примусових заходів медичного характеру.

Вказуються на недоліки у спеціально-кримінологічному попередженні. Зазначається, що відмінність між типами психіатричних закладів полягає в обсязі правообмежень, що застосовуються до осіб, які в них перебувають: від мінімальних - в психіатричних закладах із звичайним наглядом, до максимальних - в психіатричних закладах із суворим наглядом. Проте на законодавчому рівні зміст таких правообмежень врегульовано лише частково в нормативно-правових актах МОЗ, між деякими положеннями яких є суперечності. Як наслідок, трапляються випадки вчинення особами, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, нових суспільно небезпечних діянь, а також втечі з психіатричних закладів та інші грубі порушенням лікувального режиму.

Наголошується на необхідності запровадження додаткових правообмежень стосовно осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру. Зокрема, психіатричні диспансери на сьогодні фактично позбавлені можливості виконувати такий примусовий захід, як надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, оскільки часто хворі не знаходяться за місцем проживання, відмовляються від явки до психіатричних закладів тощо. Вирішення цієї проблеми вбачається в поширенні законодавчих обмежень, передбачених Законом України „Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі”, також на осіб, яким надається амбулаторна психіатрична допомога в примусовому порядку. Пропонується наділити працівників органів внутрішніх справ додатковими повноваженнями, зокрема доповнити п. 7 ст. 11 Закону України „Про міліцію” після слів „вчинення злочинів” словами: „осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру”.

У підрозділі 3.2. „Кримінально-правові засоби попередження суспільно небезпечних діянь осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру” зазначається, що найбільш дієвими кримінально-правовими засобами впливу на поведінку зазначеної категорії осіб є передбачені в ст. 95 КК України можливості продовження та зміни застосування примусових заходів медичного характеру. Розглядаються питання правового регулювання продовження, зміни і припинення застосування примусових заходів медичного характеру. Зазначається, що від правильного вирішення цих питань залежить ефективність попередження вчинення нових суспільно небезпечних діянь. За даними вивчених кримінальних справ, 38,6 % осіб протягом першого року після припинення застосування примусових заходів медичного характеру знову вчиняють суспільно небезпечні діяння.

Зазначається, що необхідно по-новому визначити підстави припинення примусових заходів медичного характеру, які в чинній редакції закону визначені як 1) „змінення психічного стану особи на краще” (ч. 3 ст. 95 КК України) та 2) „видужання особи” (ч. 4 ст. 95 КК України). Більше того, вилікування може стосуватися лише осіб, в яких відбувся короткочасний розлад психічного здоров'я, що в судовій практиці трапляється досить рідко. Змінення психічного стану особи на краще різними науковцями сприймається неоднозначно, практикою також не вироблено критерії визначення цього стану. Тому пропонується розглядати як підстави припинення примусових заходів медичного характеру втрату особою суспільної небезпечності, а підставою зміни заходу на більш м'який - зменшення такої небезпечності. Крім того, особа може втратити суспільну небезпечність і в разі погіршення її психічного стану (наприклад, поява апатії з одночасним послабленням маячних ідей).

У підрозділі 3.3. „Взаємодія працівників органів внутрішніх справ з представниками психіатричних закладів щодо попередження вчинення суспільно небезпечних діянь осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру” розглядаються поняття, напрямки та форми такої взаємодії.

Зазначається, що взаємодія здійснюється кожним з органів виключно в межах своєї компетенції шляхом застосування передбаченого законодавством комплексу правових, медичних та соціально-реабілітаційних заходів. Обов'язковими умовами взаємодії є: 1) узгодженість дій її суб'єктів у часі та місці; 2) наявність єдиних завдань для досягнення спільної мети - попередження вчинення злочинів та інших суспільно небезпечних діянь.

До основних форм взаємодії належать: здійснення спільно працівниками органів внутрішніх справ та представниками психіатричних установ заходів індивідуального попередження; обмін інформацією; проведення розшуку психічно хворих, місцезнаходження яких невідоме; встановлення особи хворого, який не має відповідних документів.

Під час індивідуального попередження використовуються методи надання допомоги, переконання та примусу. До основних форм реалізації методу переконання належать профілактичні бесіди, здійснення впливу через осіб, які користуються авторитетом серед профілактованих чи мають на них вплив.

Метод надання допомоги полягає у здійсненні спільної діяльності працівників ОВС та психіатричних закладів щодо вивчення соціального середовища осіб з психічними розладами, їх соціально-побутових проблем з метою їх вирішення. Зусилля спрямовуються на усунення трудової незайнятості, матеріальної незабезпеченості, житлово-побутових проблем, сімейного неблагополуччя, асоціального впливу оточення, які значно підвищують суспільну небезпечність цих осіб і можуть призвести до вчинення суспільно небезпечних діянь.

Метод примусу використовується в крайніх випадках і полягає в застосуванні заходів примушування: вжиття заходів до негайного поміщення в стаціонар хворих при виникненні для того відповідних підстав (затримання, доставлення особи та підготовка і направлення в суд необхідних матеріалів), поміщення до психоневрологічного закладу для соціального захисту або спеціального навчання, а також привід, адміністративний арешт чи затримання, накладення адміністративного штрафу тощо.

Звертається увага на відсутність належної правової регламентації здійснення взаємодії між працівниками органів внутрішніх справ та представниками психіатричних установ. За результатами отриманих автором даних, основними причинами, що знижують ефективність взаємодії між працівниками органів внутрішніх справ та психіатричних установ, є відсутність чіткого розмежування обов'язків між працівниками цих органів, „перекладання обов'язків” працівниками одного державного органу на іншого, відсутність юридичної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання своїх обов'язків. За результатами проведеного автором опитування працівників адміністративної служби міліції та представників медичних установ, 90,2 % респондентів відповіли, що на сьогодні відсутня належна правова регламентація взаємодії працівників органів внутрішніх справ з представниками психіатричних установ щодо попередження вчинення суспільно небезпечних діянь осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру.

ВИСНОВКИ

У дисертації вирішено наукове завдання й сформульовано науково обґрунтовані висновки щодо попередження злочинної та іншої суспільно-небезпечної діяльності осіб із психічними розладами, а також удосконалено підходи щодо вирішення кримінально-правових питань продовження, зміни і припинення застосування зазначених заходів, які мають теоретичне і прикладне значення.

1. Під примусовими заходами медичного характеру доцільно розуміти кримінально-правові засоби, які застосовуються за рішенням суду до осіб, зазначених в ч. 1 ст. 93 КК України, і полягають у здійсненні в умовах психіатричного стаціонару або амбулаторно комплексу спеціальних медико-правових та соціально-реабілітаційних заходів у виді психіатричного лікування, нагляду, догляду та ресоціалізації і мають на меті відновлення їх психічного здоров'я, адаптацію до умов життя в суспільстві та попередження вчинення ними нових суспільно небезпечних діянь і поєднані з можливістю застосовування правообмеженнь, передбачених законами України.

2. Встановлено, що в ст. 92 КК України закріплено не всі цілі, які має переслідувати застосування примусових заходів медичного характеру, зокрема як цілі законодавець не розглядає соціальну реабілітацію особи. Як наслідок, лише 65,2 % опитаних лікарів-психіатрів розглядають змістом своєї діяльності соціальну реабілітацію психічно хворих. Законодавче формулювання такої мети, як „обов'язкове лікування” є неточним, оскільки мета завжди розглядається як конкретний бажаний результат, який досягається за допомогою окремих дій і засобів, а лікування несе зміст дії, процесу, тобто воно здійснюється для досягнення певного результату. До цілей примусових заходів медичного характеру доцільно віднести: 1) відновлення психічного здоров'я особи, 2) адаптацію її до умов життя в суспільстві та 3) попередження вчинення нових суспільно небезпечних діянь.

3. Розроблено кримінологічну характеристику осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, на підставі якої уточнено критерії оцінки їх суспільної небезпечності як підстави застосування примусових заходів медичного характеру. Доведено, що абсолютизація медичного критерію суспільної небезпечності як причини протиправної поведінки осіб з психічними розладами є неприйнятною. Вибіркове вивчення кримінальних справ показало, що лише у 7,8 % випадків психічний розлад стає безпосередньою причиною вчинення суспільно небезпечних діянь. Суспільну небезпечність переважно обумовлює не окремо взятий психічний розлад, а вся структура особистості, її антисоціальна спрямованість, наявні криміногенні установки. Тому медичний і юридичний критерії суспільної небезпечності необхідно доповнити соціально-психологічним.

4. Існуюча система видів примусових заходів медичного характеру потребує реформування, оскільки надмірна кількість типів психіатричних закладів призводить до втрати чіткості критеріїв їх диференціації, що має наслідком неоднозначне їх розуміння правозастосовчими органами, призводить до помилок у виборі конкретного їх виду. Необхідно оптимізувати види примусових заходів медичного характеру, зокрема скоротити їх види, що пов'язано з поміщенням особи у психіатричну установу. Оптимальним є існування психіатричних закладів із загальним та посиленим наглядом. Таку позицію підтримали 82,3% опитаних лікарів-психіатрів.

5. Встановлено, що існуюче законодавче обмеження, яке дозволяє застосовувати примусові заходи медичного характеру лише щодо неосудних та обмежено осудних осіб, виключаючи осудних, які мають певні психічні розлади, є необґрунтованим. У зв'язку з цим деяким небезпечним категоріям злочинців, що мають психічні розлади в межах осудності, психіатрична допомога взагалі не надається. Зокрема, вибіркове вивчення кримінальних справ показало, що майже 97,1 % злочинців, які вчинили кваліфіковані умисні вбивства, є осудними, але страждають на психічні розлади.

6. Доведено необхідність поширення правообмежень, передбачених законом України “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” на осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, зокрема такий їх вид, як надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, що пов'язано із неможливістю здійснення лікарями-психіатрами цього виду заходів (зміна пацієнтом місця проживання, неявка на виклик лікаря, відмова від проходження лікування тощо).

7. Під взаємодією працівників органів внутрішніх справ з представниками психіатричних установ щодо попередження вчинення суспільно небезпечних діянь осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, необхідно розуміти здійснення зазначеними державними органами в межах своєї компетенції передбаченого законодавством комплексу правових, медичних та соціально-реабілітаційних заходів, узгоджених у часі та місці, які здійснюються з використанням наявних сил, засобів та методів цих органів з метою вирішення єдиних задач та досягнення спільної мети - попередження вчинення злочинів та інших суспільно небезпечних діянь осіб, щодо яких здійснюється попередження. З метою вдосконалення нормативно-правової бази взаємодії запропоновано проект Інструкції про організацію взаємодії органів внутрішніх справ та закладів охорони здоров'я щодо попередження суспільно небезпечної поведінки осіб із психічними розладами.

8. Запропоновано внести зміни до п. 3 ст. 76 КПК України, передбачивши обов'язковість призначення судово-психіатричної експертизи у справах про умисні вбивства та по всіх злочинах, вчинених глухонімими, оскільки відсоток психічно здорових осіб зазначених категорій не перевищує 3-4%. Відповідно, наявність висновків судово-психіатричних експертиз у цим справах дозволить більш об'єктивно вирішувати питання про необхідність застосування примусових заходів медичного характеру.

9. Обґрунтовано необхідність викладення ст.ст. 92-95 КК України в новій редакції, а саме:

„Стаття 92. Поняття та цілі примусових заходів медичного характеру

Примусові заходи медичного характеру є кримінально-правовими засобами, які застосовуються за рішенням суду до осіб, зазначених в ч. 1 статті 93 цього Кодексу, і полягають у здійсненні в умовах психіатричного стаціонару або амбулаторно комплексу спеціальних медико-правових та соціально-реабілітаційних заходів у виді психіатричного лікування, нагляду, догляду та ресоціалізації і мають на меті відновлення їх психічного здоров'я, адаптацію до умов життя в суспільстві та попередження вчинення ними нових суспільно небезпечних діянь і поєднані із можливістю застосовування правообмежень, передбачених законами України.