1

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ (ШКІЛ) ДЛЯ НЕПОВНОЛІТНІХ ПРАВОПОРУШНИКІВ В УКРАЇНІ (1964-1995 рр.)

12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень

КРАСОТА ОКСАНА ІГОРІВНА

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Київському національному університеті внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України

Науковий керівник

кандидат юридичних наук, доцент

Третьякова Тамара Анатоліївна,

Київський національний університет внутрішніх справ,

професор кафедри загально-правових дисциплін

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент АПрН України

Ярмиш Олександр Назарович,

Департамент з питань діяльності правоохоронних органів апарату Ради національної безпеки і оборони України, керівник кандидат юридичних наук, доцент

Коталейчук Сергій Петрович,

Київський національний університет внутрішніх справ,

заступник начальника кафедри теорії держави та права

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проблема виховання і соціально-правового захисту підростаючого покоління завжди розглядалася як одне з основних завдань держави та суспільства. Особливо важливе суспільно-політичне і державно-правове значення має подолання в середовищі неповнолітніх безпритульності та бездоглядності, які в кінцевому результаті призводять до зростання правопорушень серед дітей та підлітків. У вирішенні даної проблеми важливу роль відіграють школи соціальної реабілітації для неповнолітніх. Для належного правового забезпечення діяльності таких шкіл на сучасному етапі розвитку незалежної України важливим є вивчення історичного досвіду правового регулювання їх діяльності, починаючи з часу створення. Дослідження динаміки розвитку правових засад діяльності шкіл соціальної реабілітації дає змістовний матеріал не лише для наукових узагальнень, а й для формування нових підходів до розв'язання проблем боротьби з правопорушеннями дітей та підлітків.

У ході дослідження дисертант спирався на положення і висновки наукових праць вчених у галузі історії держави і права, педагогіки, соціальної педагогіки, які розглядали проблеми: виховання і перевиховання неповнолітніх правопорушників (А. Герд, С. Шацький, В. Сорока-Росинський, В. Кащенко, В. Короленко, С. Васильченко, А. Макаренко); кримінальної відповідальності неповнолітніх (М. Гернет, П. Люблінський, М. Скрипник, М. Чельцов-Бебутов, Е. Немировський, Г. Волков, В. Куфаєв, Н. Гришаков); діяльності комісій у справах неповнолітніх (М. Набок, М. Глейзер, А. Вікторов, Б. Утевський, Я. Перель); боротьби з безпритульністю та бездоглядністю неповнолітніх правопорушників (Л. Василевський, Я. Ряппо, С. Познишев, В. Арнаутов, З. Астеміров, М. Вєтров), запобігання злочинності неповнолітніх (Г. Міньковський, А. Долгова, А. Кожевніков, О. Медведєв, І. Лановенко, М. Міхеєнко).

Теоретичним підґрунтям дисертаційного дослідження стали праці вітчизняних і зарубіжних учених з питань розвитку держави і права України, правового регулювання боротьби з безпритульністю та бездоглядністю неповнолітніх, захисту прав неповнолітніх, зокрема Б. Бабія, В. Гончаренка, П. Дігтяра, О. Кузьминця, В. Калиновського, А. Рогожина, В. Тація, О. Святоцького, О. Анатольєвої, Т. Третьякової, С. Несинової, С. Коталейчука, Т. Пікулі, О. Ярмиша та ін. Ці автори зробили значний внесок в історико-правову науку, створили міцне наукове підґрунтя для подальших творчих пошуків.

Водночас слід зазначити, що у сучасній історії держави та права правове регулювання діяльності шкіл соціальної реабілітації для неповнолітніх в Україні як окрема наукова проблема не досліджувалось. У науковій літературі відсутні ґрунтовні праці, присвячені дослідженню проблеми правового регулювання діяльності таких шкіл за період їх функціонування.

Зазначене свідчить про актуальність обраної теми дисертаційного дослідження, про її науково-теоретичне значення та необхідність подальшого опрацювання проблеми правового регулювання діяльності шкіл соціальної реабілітації для неповнолітніх в Україні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов'язаний з Комплексною програмою профілактики злочинності на 2007-2009 роки, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 20 грудня 2006 р. № 1767. Дисертація виконана відповідно до комплексної програми НАН України № 0186.0.070872 «Актуальні проблеми історії українського державотворення», Пріоритетних напрямів наукових і дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження у практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 рр. (затверджені наказом МВС України від 5 липня 2004 р. № 755), планів науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт Київського національного університету внутрішніх справ.

Мета і завдання дослідження. Мета дисертації полягає в тому, щоб на підставі комплексного дослідження нормативних актів, архівних документів і матеріалів, наукової літератури узагальнити досвід правового та організаційного забезпечення й регулювання діяльності спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників в Україні.

Для досягнення зазначеної мети були поставлені такі наукові завдання:

- проаналізувати історіографію проблеми та джерельну базу дослідження;

- дослідити історичні та правові передумови становлення спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників в Україні;

- виокремити основні етапи процесу формування нормативно-правової бази діяльності спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників в Україні;

- визначити особливості законодавчого регулювання діяльності спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників на етапі незалежної України;

- охарактеризувати правові засади роботи з неповнолітніми правопорушниками у школах соціальної реабілітації для неповнолітніх на сучасному етапі;

- встановити основні правові засади діяльності органів внутрішніх справ у сфері боротьби з правопорушеннями та профілактикою злочинності серед неповнолітніх;

- визначити, спираючись на вітчизняний та міжнародний досвід, напрями подальшого удосконалення правового регулювання діяльності шкіл соціальної реабілітації неповнолітніх.

Об'єктом дослідження є процес виникнення та діяльності спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників.

Предметом дослідження є правове регулювання діяльності спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників в Україні у 1964-1995 рр.

Методи дослідження. У процесі дослідження застосовувались загальнонаукові та спеціально-наукові методи пізнання. Зокрема, це методи: діалектичний (дозволив розкрити основні напрями розвитку нормативно-правової бази діяльності шкіл соціальної реабілітації неповнолітніх) (підрозділи 1.2, 2.1, 2.2, 2.3); системного аналізу (дозволив розглянути правове регулювання діяльності спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників як складову частину системи правової охорони дитинства) (підрозділи 2.3, 3.1, 3.2); догматичний (за його допомогою дано тлумачення юридичних та економічних категорій, поглиблено та уточнено понятійний апарат) (підрозділи 1.1, 1.2, 2.2, 3.1, 3.2); структурний та функціональний (застосовувалися при дослідженні правових засад становлення та діяльності системи шкіл соціальної реабілітації неповнолітніх, їхньої внутрішньої структури та організації, зокрема для з'ясування їх структурної та функціональної відповідності виконанню поставлених завдань) (підрозділи 1.2, 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 3.2); аналізу та узагальнення (застосовувалися при дослідженні конкретних правових норм та інститутів) (підрозділи 1.2, 2.3, 3.1, 3.2); історико-правовий (дав змогу всебічно проаналізувати динаміку розвитку законодавства колишніх СРСР, УРСР та сучасної незалежної України з питань, що розглядаються в роботі) (підрозділи 1.2, 2.1, 2.2, 2.3); статистичний (для ілюстрації теоретичних висновків даними вивчення державної та відомчої статистичної звітності) (підрозділи 1.2, 2.3, 3.1, 3.2).

Емпіричну базу дослідження становлять матеріали офіційної статистичної звітності МВС України, Міністерства України у справах сім'ї, дітей та молоді; дані Держкомстату України; узагальнена інформація державної судової адміністрації України; аналітичні звіти і довідки, а також інші матеріали, зібрані адміністраціями шкіл соціальної реабілітації.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є одним із перших в українському правознавстві комплексним науковим дослідженням з проблеми правового регулювання діяльності спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників в Україні за весь період їх існування. Автором сформульовано концептуально нові положення та висновки, які мають важливе теоретичне і практичне значення, зокрема:

вперше:

- узагальнено історіографію з проблеми правового регулювання діяльності спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників в Україні і уведено до наукового обігу значну кількість раніше не опублікованих архівних документів і матеріалів, що зберігаються у Центральному державному архіві громадських об'єднань України та Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Систематизовано нормативно-правові акти періоду УРСР та сучасної незалежної України, які стосуються правового регулювання діяльності шкіл соціальної реабілітації неповнолітніх. Використано не опубліковані аналітичні та статистичні матеріали Кабінету Міністрів України, МОН України, МВС України та Державного інституту проблем сім'ї та молоді;

- зроблено ретроспективний аналіз історичних та правових передумов становлення спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників. Історичними передумовами є: природні, мілітарні, репресивні. Правові передумови тісно пов'язані з історичними, а саме: внаслідок глобальної мілітарної ситуації та репресивної системи в державі проблема подолання безпритульності, бездоглядності і правопорушень неповнолітніх вимагала: а) створення законодавчої бази, на основі якої формувалися заклади для неповнолітніх правопорушників, та б) приведення цієї законодавчої бази у відповідність до міжнародних правових актів;

- детально розкрито основні етапи формування нормативно-правової бази діяльності спеціальних шкіл для неповнолітніх правопорушників протягом 1964-1995 рр. Перший етап бере початок від утворення цих шкіл в Україні, коли вона перебувала у складі СРСР, і тривав до 24 серпня 1991 р., тобто до моменту проголошення незалежності України, коли діяльність шкіл регламентувалася радянським законодавством. Другий етап - 1991-1995 рр., коли було прийнято низку нових правових актів, а згодом Закон України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх», що визначили правові основи діяльності цих установ, спрямовані на соціальний захист і профілактику правопорушень неповнолітніх;

- виокремлено особливості законодавчого врегулювання діяльності установ соціальної реабілітації на сучасному етапі, що проявилися у зміні їх підпорядкування та порядку направлення до них дітей з девіантною поведінкою. Виявлено недоліки чинного законодавства;

удосконалено:

- правові дефініції щодо врегулювання відносин у сфері соціальної реабілітації неповнолітніх та профілактики правопорушень серед дітей та підлітків;

- класифікацію спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників за весь період їх існування, включаючи трудові школи-комуни, дитячі виправно-трудові колонії, трудові будинки (згодом - школи фабрично-трудового учнівства закритого, напіввідкритого і відкритого типу), дитячі виховні колонії. Ці заклади розподілено (залежно від віку, стану здоров'я, поведінки неповнолітніх, форм і методів виховного впливу на них) на: виправні; виправно-виховні; виховні; соціальної реабілітації;

дістали подальшого розвитку:

- правова регламентація роботи з неповнолітніми правопорушниками в спеціальних закладах (школах) для неповнолітніх правопорушників;

- основні організаційні й правові умови діяльності правоохоронних органів у сфері боротьби з правопорушеннями та профілактикою злочинності неповнолітніх;

- правові засади співпраці правоохоронних органів з іншими державними установами та громадськими організаціями у сфері правового виховання дітей та молоді.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що дослідження ґрунтується на результатах поглибленого вивчення проблеми правового регулювання діяльності спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників, а його матеріали впроваджені як рекомендації у практичну діяльність робочої групи, яка відповідно до програми департаменту загальної середньої та дошкільної освіти Міністерства освіти і науки України вивчає проблеми чинного законодавства та відомчих актів міністерств, що стосуються навчально-виховного процесу в загальноосвітніх школах соціальної реабілітації. Доробки робочої групи враховані при внесенні змін та доповнень до чинного законодавства. Зокрема, удосконалено ст. 8 Закону України від 24 січня 1995 р. № 20 «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» щодо підпорядкування шкіл соціальної реабілітації. Сформульовані в дисертації основні положення та висновки, проаналізований нормативний і фактичний матеріал можуть використовуватись у науково-дослідній та правотворчій роботі, навчальному процесі. Положення дисертації можуть бути використані для законодавчого, організаційного, методичного та інформаційного забезпечення діяльності шкіл соціальної реабілітації.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри історії держави і права Київського національного університету внутрішніх справ, а також на науково-методичній конференції Українського науково-методичного центру практичної психології і соціальної роботи МОН України і АПН України Всеукраїнської фундації «Захист прав дітей» - «Захист прав дітей, котрі опинилися у конфлікті із законом та схильними до девіантної поведінки» (Київ, 24-25 січня 2007 р.), Міжнародній науковій конференції Інституту політології і права «Четверті юридичні читання» (Київ, 3-4 квітня 2008 р.), науково-практичній конференції Українського науково-методичного центру практичної психології і соціальної роботи МОН України і АПН України «Впровадження індивідуальних програм соціальної реабілітації дітей, котрі перебувають у закладах соціальної реабілітації» (Львів, 17-19 липня 2008 р.), Загальноуніверситетській науково-теоретичній конференції «Проблеми кримінально-правових наук: історія, сучасність, міжнародний досвід» (Київ, 26 жовтня 2009 р., тези опубліковані).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано вісім наукових праць, серед яких чотири статті у наукових фахових виданнях та одна у збірнику матеріалів конференції.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що включають сім підрозділів, висновків, додатків, списку використаних джерел (229 найменувань). Загальний обсяг дисертації - 200 сторінок, із них 180 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертаційного дослідження, акцентовано увагу на актуальності досліджуваної проблеми, розкрито зв'язок роботи з відповідними темами, сформульовано мету, завдання, об'єкт і предмет, основні методи дослідження, визначено його наукову новизну та практичну значущість, надано інформацію про апробацію.

У розділі 1 «Історичні передумови та теоретичні проблеми становлення спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників» автором розглянуті основні концептуальні погляди дослідників щодо проблеми боротьби з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх, розробки заходів, які б допомогли вирішити цю проблему, здійснення соціально-правового захисту неповнолітніх.

У підрозділі 1.1 «Історіографічні й теоретичні аспекти проблеми боротьби з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх» аналізується наукова література з проблеми, що розглядається.

Боротьба з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх була актуальною темою у радянській правовій науці. Значний внесок у розробку цієї проблематики зробили вчені у 20-х рр. ХХ ст. Радянські юристи здійснили спробу розробити заходи боротьби з бездоглядністю, безпритульністю та правопорушеннями неповнолітніх і довести, що ефективна робота у цій галузі можлива лише в комплексі з широкими заходами державної охорони дитинства.
У подоланні бездоглядності та безпритульності головним вважали створення достатньої кількості інтернатів, розширення мережі шкіл, організацію опіки, охорону праці неповнолітніх та боротьбу з безробіттям.

У питаннях щодо методів роботи з неповнолітніми, які вчинили злочини, більшість дослідників сходилися в тому, що їх не можна прирівнювати до дорослих. Доводилися необхідність підвищення віку, з якого неповнолітні могли притягатися до кримінальної відповідальності, доцільність пом'якшення покарання. Активно обговорювалося питання організації правосуддя у справах неповнолітніх. Розглядалось питання діяльності комісій у справах неповнолітніх як педагогічних органів, завданням яких було виховання неповнолітніх правопорушників, захист їх від негативних виливів оточуючого середовища, застосування замість покарання медичних та педагогічних заходів.

Розроблялися й проблеми організації перевиховання неповнолітніх правопорушників. Ув'язнення неповнолітніх визнавалося неприпустимим і наголошувалося на необхідності заміни каральних установ виховно-виправними. Для належної організації їх діяльності пропонували створити кілька типів закладів з різними режимами, суворою дисципліною, відповідними побутовими, умовами, самоуправлінням, наданням повної загальної освіти та виробничим навчанням.

З другої половини 30-х років до кінця Другої світової війни дослідження у цій сфері були призупинені. Повернулися до них тільки у 50-х рр. ХХ ст. У роботах того періоду відображені передумови та основні етапи розвитку в СРСР нових принципів та методів боротьби з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх, процес формування спеціальних органів для роботи у цій галузі.

Основними недоліками досліджень цього періоду є побіжність розгляду порушених проблем. Поза увагою авторів залишилася значна кількість нормативного матеріалу, що негативно позначилося на повноті досліджень.

Основу джерельної бази дослідження складають опубліковані та неопубліковані архівні матеріали, які знаходяться в Центральному державному архіві громадських об'єднань України та Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Поряд з цим, автором активно використовувалися нормативно-правові акти періоду УРСР та сучасної незалежної України, які стосувалися правового регулювання діяльності шкіл соціальної реабілітації неповнолітніх. Важливими джерелами при написанні даної роботи були також аналітичні та статистичні матеріали Кабінету Міністрів України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства внутрішніх справ України та Державного інституту проблем сім'ї та молоді.

У підрозділі 1.2 «Історико-правові передумови становлення спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників в Україні» розглянуто питання боротьби з безпритульністю і правопорушеннями неповнолітніх у 20-30-х рр. ХХ ст., що було однією із найбільш злободенних проблем, з якою зіштовхнулася радянська влада, а також процес становлення та розвитку спеціальних закладів для неповнолітніх правопорушників у 40-50-х рр.

Як показав аналіз опрацьованих джерел, у цей період в Україні держава і суспільство приділяли значну увагу ліквідації та профілактиці дитячої безпритульності і злочинності. Незважаючи на матеріальні негаразди, відсутність досвіду у справі організації нових типів установ для різних категорій дітей, у країні було відкрито значну кількість дитячих закладів, в яких дітей лікували, наглядали за ними, намагались їх виховувати та коректувати поведінку. Була напрацьована і основна нормативно-правова база боротьби з безпритульністю та правопорушеннями неповнолітніх, яка законодавчо регламентувала нові підходи до вирішення проблеми правопорушень неповнолітніх. В основі цих підходів були колектив і трудове виховання як основна запорука перевиховання безпритульних і неповнолітніх правопорушників.

Однак стихійне виникнення дитячих установ, відсутність системи виховання безпритульних та неповнолітніх правопорушників, невизначеність змісту, форм і методів виховної й освітньої роботи, злиденні умови, в яких довгий вони час існували, відсутність навчання належного рівня, організованого дозвілля, непідготовленість персоналу - все це негативно впливало на дитячі заклади і гальмувало їх розвиток. Наголошуючи на авторитарних та командно-вольових методах у боротьбі з правопорушеннями неповнолітніх, радянська влада не ліквідовувала основні соціально-економічні чинники, які породжували це явище. До таких чинників ми відносимо війну і розруху, кризу інституту сім'ї, а також політику більшовицького керівництва стосовно української нації, яка за цей період втілилась у пережитих трагедіях голоду 1921-1923 рр. та голодомору 1932-1933 рр., масових репресіях 30-х років, що в кінцевому результаті призводили, поряд з іншими негативними соціально-економічними і політичними наслідками, до ще більшого загострення проблеми безпритульності та правопорушень неповнолітніх.

На відміну від попередніх років наступні десятиріччя характеризуються, з одного боку, більш чіткою розробкою заходів для ліквідації безпритульності і бездоглядності підлітків, а з іншого боку - значним поширенням жорстких кримінально-правових методів боротьби із злочинністю неповнолітніх на шкоду засобам виховного характеру. Наявність цих рис пояснюється рядом причин. Одна з них полягає в тому, що до того часу в країні, в основному, була ліквідована безпритульність у тому виді, у якому вона існувала у 1917-1927 рр. (відсутність родини, смерть батьків і близьких родичів). Безпритульними стали вважати підлітків, що пішли з дому і протягом двох місяців і більше знаходилися поза родиною, навчальним або трудовим колективом. Наявність безпритульних і бездоглядних (що знаходилися поза батьківським контролем) неповнолітніх ставилася в провину не тільки батькам, а й місцевим радам, партійним, профспілковим, комсомольським організаціям, що не докладали достатніх зусиль до ліквідації і попередження дитячої бездоглядності.

Створені дитячі виховні колонії (ДВК) були ще одним типовим спеціальним закладом радянського часу. Вони ставили перед собою, насамперед, завдання комуністичного виховання дітей та підлітків і підготовку їх до суспільно корисної діяльності шляхом активного педагогічного впливу, шкільного і професійного навчання, участі колоністів у продуктивній праці, виховного впливу колективу на вихованця, дотримання твердого режиму і дисципліни.

Але, поряд з цим, було багато невирішених проблем, таких як: зміцнення навчально-матеріальної бази професійного навчання, надання підліткам після випуску виробничої кваліфікації, ліквідація постійної плинності неповнолітніх, підвищення ролі дитячого колективу, а також підвищення кваліфікації педагогів і майстрів та всебічний розвиток ініціативи працівників колоній у справі виховання і навчання неповнолітніх.

Отже, на початок 60-х рр. XX століття стало очевидно, що виховні заклади для малолітніх правопорушників типу ДВК себе вичерпали, а це вимагало від держави створення більш дієвих та ефективних дитячих виховних закладів, одними з яких стали школи соціальної реабілітації неповнолітніх.

Розділ 2 «Правові засади діяльності спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників в Україні у період 1964-1995 рр.» присвячено дослідженню питань формування нормативно-правової бази організації діяльності шкіл соціальної реабілітації для неповнолітніх; особливостей правового процесу щодо регламентації їх діяльності, вироблення правових засад роботи з неповнолітніми правопорушниками в цих установах.

Підрозділ 2.1. «Формування нормативно-правової бази організації діяльності спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників». Початком виникнення спеціальних шкіл для неповнолітніх послужила Постанова Ради Міністрів Української РСР № 1115 «Про перетворення виховних колоній для неповнолітніх Міністерства охорони громадського порядку (МОГП) УРСР в спеціальні школи Міністерства освіти УРСР і спеціальні професійно-технічні училища Головного управління професійно-технічної освіти при Раді Міністрів УРСР» від 2 листопада 1964 р. Згідно з даною Постановою виховні колонії для неповнолітніх МОГП УРСР перетворювалися у спеціальні школи Міністерства освіти УРСР і спеціальні професійно-технічні училища Головного управління професійно-технічної освіти при Раді Міністрів УРСР. При цьому до спеціальних шкіл направлялися вихованці віком від 11 до 14 років, а до спеціальних професійно-технічних училищ - віком від 14 до 18 років.

З метою конкретизації і доповнення основних положень Постанови № 1115 Рада Міністрів УРСР 25 жовтня 1965 р. видає Постанову «Про внесення часткових змін і доповнень до постанови Ради Міністрів Української РСР від 2 листопада 1964 року». Згідно з цим документом мережа новостворених спеціальних шкіл для неповнолітніх значно розширювалася. Такі заклади створювалися у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Київській, Кримській, Кіровоградській, Луганській, Одеській, Харківській та Херсонській областях і в м. Києві. Поряд з цим, виконавчі комітети обласних Рад депутатів трудящих зазначених областей і Київський міськвиконком даною Постановою зобов'язувалися до 15 серпня 1965 р. організувати по одній спецшколі в рахунок плану контингентів учнів шкіл-інтернатів та забезпечити їх матеріально-технічною базою відповідно до пункту 3 Постанови Ради Міністрів УРСР від 2 листопада 1964 р. Щодо контингенту новостворених закладів, то у Постанові від 25 жовтня 1965 р. вказувалося, що в ці заклади направлялися важковиховувані діти і підлітки або такі з них, які вчинили правопорушення. Підставою для направлення неповнолітніх у ці заклади повинно бути рішення комісії у справах неповнолітніх при виконкомі районної (міської) Ради депутатів трудящих або ухвала народного суду.

З'ясовано, що основні завдання, які ставилися перед спеціальними школами, полягали у виправленні дітей і підлітків, продовженні їх загальноосвітньої і трудової підготовки та виховання їх у дусі «принципів морального кодексу будівника комунізму». Дані заклади підпорядковувалися обласним і Київському та Севастопольському міським відділам народної освіти, на них же і лягали обов'язки фінансування цих шкіл згідно із затвердженими кошторисами. Над спецшколами встановлювалося шефство колективів промислових підприємств, радгоспів, навчальних закладів та інших державних та громадських організацій. А при самому закладі створювалася піклувальна рада, яка була органом громадськості і мала своїм завданням допомагати школі у поліпшенні виховання, навчання і утримання учнів.

Але за утримання вихованців у спеціальних закладах з батьків стягувалася плата у розмірах і порядку, встановлених Постановою Ради Міністрів СРСР від 18 вересня 1962 р. № 956 (Постанова Ради Міністрів УРСР від 10 жовтня 1962 р.). Відповідно до вказаної Постанови Ради Міністрів СРСР Міністерство фінансів СРСР 25 грудня 1962 р. затвердило Інструкцію, згідно з якою починаючи з 1 січня 1963 р. встановлювалося щомісячне стягнення плати (в карбованцях) з батьків.

Важливе значення в роботі спеціальних шкіл для неповнолітніх надавалося діяльності піклувальних рад при цих закладах, а також діяльності комісій у справах неповнолітніх. Зокрема, діяльність піклувальних рад регламентувалася Положенням про піклувальну раду при спеціальній школі, затвердженим Міністерством освіти УРСР 11 червня 1965 р. Згідно з цим документом, піклувальні ради виступали як орган громадськості і мали своїм завданням допомагати спецшколам у поліпшенні навчання, виховання і утримання вихованців.

Діяльність комісій у справах неповнолітніх регламентувалася положенням «Про комісії у справах неповнолітніх Української РСР», яке було затверджено Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 серпня 1967 р. Робота комісій у справах неповнолітніх була важливим чинником у боротьбі з правопорушеннями неповнолітніх. Завдяки діяльності даних установ проблема боротьби з правопорушеннями неповнолітніх набирала комплексного характеру; до боротьби з правопорушеннями неповнолітніх поряд з правоохоронними органами були також залучені широкі кола громадськості.

Характеризуючи нормативно-правову базу діяльності спеціальних шкіл для неповнолітніх, слід зазначити, що ці заклади були закладами закритого типу, тому особливу роль у законодавчому регулюванні їхньої діяльності відігравали нормативні документи, які проходили під грифом «для службового користування». До таких документів відносилися різного роду інструкції, накази, витяги з наказів, листи, вказівки, положення, додатки, примітки тощо, які регламентували окремі сфери діяльності цих закладів.

Таким чином, на кінець 60-х років в основному була сформована нормативно-правова база діяльності шкіл соціальної реабілітації неповнолітніх. У 1964 р. було створено нові типи виховних закладів для неповнолітніх - спеціальні школи та спеціальні професійно-технічні училища. У цих новоутворених закладах система виховно-виправного впливу будувалася на принципах радянської педагогіки з урахуванням її останніх досягнень і попереднього досвіду. Період характеризується відносно налагодженою системою управління цими закладами і чітко визначеним партійним напрямом їх виховної роботи.

У період 1970-80 рр. нормативно-правова база діяльності цих закладів у своїй основі залишилася такою, якою була наприкінці 1960-х рр.

Підрозділ 2.2. «Особливості правового регулювання діяльності спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників незалежної України».

Після проголошення незалежності у 1991 р. Україна започаткувала процес формування нового правового простору стосовно проблем молоді загалом і неповнолітніх правопорушників зокрема.

При розробці нормативно-правової бази боротьби з правопорушеннями неповнолітніх українською державою активно використовувалися і міжнародні правові документи, присвячені як загальним проблемам кримінального судочинства і прав людини, так і правосуддю стосовно дітей і неповнолітніх. Організацією Об'єднаних Націй (ООН) поряд із іншими міжнародними науковими та громадськими організаціями була напрацьована значна правова база щодо вирішення питань соціально-правового захисту неповнолітніх, а також розроблено основні міжнародні стандарти і норми у сфері правосуддя стосовно неповнолітніх. Основний зміст цих норм і стандартів полягав у визнанні дитини її прав та інтересів як найвищої цінності держави і суспільства, що звичайно відобразилося і на особливостях підходів при здійсненні правосуддя над неповнолітніми правопорушниками та визначенні основних критеріїв їх утримання у спеціальних виховних закладах, в тому числі і в школах соціальної реабілітації неповнолітніх.

ООН прийняла чотири документи, безпосередньо присвячені правам дитини і принципам правосуддя стосовно неповнолітніх: «Міжнародна Конвенція про права дитини» (1989 р.); «Стандартні мінімальні правила щодо здійснення правосуддя стосовно неповнолітніх» («Пекінські правила», 1985 р.); «Керівні принципи для попередження злочинності серед неповнолітніх» (Ер-Ріяд, 1990 р.); «Правила захисту неповнолітніх, позбавлених волі» (1990 р.).

Отже, після проголошення незалежності Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини, підписала Всесвітню декларацію про забезпечення виживання, захисту та розвитку дітей, а також план дій щодо її виконання, чим започаткувала процес формування принципово нового, на відміну від радянського, законодавства, правового простору стосовно молодіжних проблем загалом і неповнолітніх правопорушників зокрема. Початком формування нової законодавчої бази вважаються прийняті Верховною Радою України Декларація «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» (1992 р.) та Закон України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» (1993 р.). В цих юридичних актах визначено, що молодіжна політика є пріоритетним і специфічним напрямом діяльності держави, здійснюється в інтересах молодої людини, суспільства і держави з урахуванням економічних можливостей останньої, а також соціального, історичного, культурного розвитку і світового досвіду державної підтримки молоді. Початком формування нової законодавчої бази щодо спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників незалежної України стали Постанова Кабінету Міністрів України від 13.10.1993 № 859 «Про організацію діяльності спеціальних навчально-виховних закладів для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання», що затвердила мережу цих закладів, та Закон України від 24.01.1995 № 20 «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх», що визначив правові основи діяльності органів і служб у справах неповнолітніх та спеціальних установ для неповнолітніх, на які покладається здійснення соціального захисту і профілактики правопорушень серед осіб, що не досягли вісімнадцятирічного віку. школа неповнолітній правопорушник реабілітація

Однак, як показала подальша практика, ці правові документи не зовсім відповідають життєвим потребам спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників. Так, зокрема, у системі охорони здоров'я повільно створюються центри медико-соціальної реабілітації для неповнолітніх, які вживають алкоголь, наркотики, а також для тих, які за станом здоров'я не можуть бути направлені до спеціальних закладів (шкіл); проблематичним є створення дитячих судів; не створюються суди для здійснення контролю за виконанням рішень щодо неповнолітніх; не в повній мірі виконується вимоги щодо створення належних умов для життя, навчання і виховання учнів; не визначений чіткий порядок повернення неповнолітнього до місця постійного проживання; неналежним чином налагоджена співпраця зі службами у справах неповнолітніх; не визначено порядок сплати батьками коштів за перебування їх дітей у закладі тощо. Досить гострою залишається і проблема фінансування цих закладів.

Підрозділ 2.3. «Правові засади роботи з неповнолітніми правопорушниками у спеціальних закладах (школах) для неповнолітніх правопорушників». Для успішної боротьби з правопорушеннями у дитячому та підлітковому середовищі необхідна грамотна, послідовна робота щодо попередження та корекції відхилень у поведінці дітей, глибокий аналіз причин і обставин, що зумовлюють та спричинюють правопорушення. Створення та діяльність спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників в Україні були значним кроком вперед у вирішенні проблеми боротьби з правопорушеннями неповнолітніх.

Нині в Україні діють 11 загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації для неповнолітніх віком від 11 до 14 років: Горлівська загальноосвітня школа соціальної реабілітації (ЗШСР) та Єнакіївська ЗШСР (Донецька обл.), Комишуваська ЗШСР (Запорізька обл.), Балахівська ЗШСР (Кіровоградська обл.), Київська ЗШСР (м. Київ), Свердловська ЗШСР (Луганська обл.), Городоцька ЗШСР (Львівська обл.), Миколаївська ЗШСР (Миколаївська обл.), Фонтанська ЗШСР (Одеська обл.), Харківська ЗШСР (Харківська обл.), Корсунська ЗШСР (Херсонська обл.). Також існують три спеціальних професійно-технічних училища соціальної реабілітації, де утримуються вихованці віком від 14 до 18 років: Макіївське (Донецька обл.), Якушинецьке (Вінницька обл.) та Охтирське (Сумська обл.), де утримуються дівчата. При Охтирському училищі також існує школа соціальної реабілітації для дівчат.

Зазначена мережа закладів підпорядкована Міністерству освіти і науки України, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 13.10.1993 № 859 «Про організацію діяльності спеціальних навчально-виховних закладів для дітей і підлітків, які потребують особливих умов виховання» і має державний статус.

У спеціальних закладах (школах) для неповнолітніх правопорушників створені належні умови для здобуття освіти. Загальноосвітня підготовка учнів проводиться за навчальними планами і програмами для загальноосвітніх навчальних закладів, затвердженими Міністерством освіти і науки України.

Отже, з набуттям Україною статусу незалежності для шкіл соціальної реабілітації розпочався новий період. Насамперед, визначився новий напрямок розвитку законодавчого процесу щодо цих закладів, основою якого як у світовому масштабі, так і в Україні, є ціла низка прийнятих міжнародних законодавчих актів. Також протягом подальших років в Україні була напрацьована законодавча база щодо запобігання правопорушень, попередження злочинності та бездоглядності серед неповнолітніх, захисту їх прав і законних інтересів. Але, незважаючи на це, проблеми сирітства, бездоглядності, правопорушень і злочинності серед неповнолітніх залишаються актуальними, а порушення законодавства мають поширений характер.

Крім того, попри зростання темпів злочинності і кількості неповнолітніх правопорушників школи соціальної реабілітації переживають важкі часи. У роботі закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників існує ряд соціально-економічних і нормативно-правових проблем, які вимагають свого вирішення.

Розділ 3 «Співпраця спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників з правоохоронними органами у сфері розвитку нових форм та методів при запобіганні злочинності і правопорушень серед неповнолітніх» присвячено взаємодії шкіл соціальної реабілітації для неповнолітніх з правоохоронними органами при запобіганні правопорушень серед неповнолітніх.

Підрозділ 3.1. «Правове забезпечення діяльності правоохоронних органів у сфері боротьби з неповнолітніми правопорушниками». У процесі боротьби із дитячою злочинністю та проведення роботи з профілактики правопорушень серед неповнолітніх на сучасному етапі правоохоронними органами був напрацьований цілий ряд форм та методів діяльності у цій сфері.

Активне використання цих форм і методів на практиці в подальшому повинно не лише призвести до значного зниження кількості правопорушень серед дітей і підлітків, але й дозволити школам соціальної реабілітації проводити більш ефективну роботу з перевиховання неповнолітніх правопорушників. Стосовно ж правового забезпечення роботи правоохоронних органів у сфері боротьби із дитячою злочинністю та профілактики правопорушень серед неповнолітніх можна стверджувати, що у цьому напрямі була напрацьована певна нормативно-правова база, яка загалом відповідає основним міжнародним стандартам у захисті прав неповнолітніх.

Але цієї бази недостатньо для вирішення проблеми. Вона потребує удосконалення та оновлення в напрямі гуманізації кримінального і кримінально-процесуального законодавства стосовно неповнолітніх.

Підрозділ 3.2. «Взаємодія спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників з державними установами та громадським організаціями у сфері профілактики злочинності та правопорушень серед неповнолітніх». За період існування України як незалежної держави центральними органами державної влади України були зроблені значні кроки у сфері підготовки нормативно-правових актів, спрямованих на зниження криміналізації у молодіжному середовищі. У свою чергу це дало можливість МВС України та підпорядкованим йому підрозділам на місцях, у взаємодії з іншими зацікавленими міністерствами й відомствами, громадськими організаціями значно підвищити ефективність профілактичних та організаційних заходів, спрямованих на покращання криміногенної ситуації серед неповнолітніх.
З числа цих заходів слід виокремити: цільові загальнодержавні оперативно-профілактичні операції, рейди, відпрацювання регіонів зі складною криміногенною ситуацією тощо. Необхідно також підкреслити, що, з одного боку, профілактична робота державних органів, громадських організацій до певної міри призупинила темпи росту проявів асоціальної поведінки, правопорушень і злочинів серед неповнолітніх. Проте, з іншого боку, антигромадські прояви серед молоді на сьогодні все ще мають значне поширення. Отже, на сьогоднішній день від правоохоронних органів вимагається, крім підвищення ефективності профілактики та боротьби з правопорушеннями неповнолітніх, ще брати активну участь у подальшому поглибленні співпраці з органами виконавчої влади і місцевого самоврядування, громадськими організаціями, і, безумовно, сім'ями неповнолітніх.

Як і раніше, залишається проблемою повнота та достовірність статистичних даних з питань соціальних відхилень, бракує узагальнюючих показників, а ті, що є в наявності, часто приховуються від оприлюднення частиною відомчих структур. Це ускладнює аналіз та оперативне реагування, позбавляє правоохоронні органи можливості своєчасно виявляти негативні тенденції та проводити роботу з їх попередження.

Поряд з цим необхідно зауважити й те, що на сьогоднішній день в Україні відчувається гостра нестача кваліфікованих спеціалістів з соціальної та психокорекційної роботи. Наявні ж штати та обмежене фінансування штучно стримують попит на ці вкрай необхідні професії. Бракує також розробок із соціально-психологічної роботи з правопорушниками, наркоманами, підлітками, схильними до бродяжництва та проституції.

Комплексний підхід до профілактичних програм повинен передбачати роботу за місцем проживання, навчання чи праці, роботу з сім'ями, з групами ризику, загальнодержавні заходи з підготовки фахівців, методичне забезпечення, вивчення та поширення досвіду роботи. Зрештою, слід також наголосити на важливості інформаційного забезпечення та необхідності профілактичної роботи всіма відомствами, які покликані займатися соціальними проблемами неповнолітніх, їх вихованням, освітою, організацією дозвілля, забезпеченням здорового способу життя та повноцінного розвитку.

ВИСНОВКИ

У висновках викладено основні результати дисертаційного дослідження, до яких відносяться такі:

1. Проблематика правового регулювання діяльності шкіл соціальної реабілітації для неповнолітніх в Україні як окрема наукова проблема є недостатньо дослідженою. У науковій літературі відсутні ґрунтовні праці, присвячені питанню правового регулювання діяльності шкіл соціальної реабілітації для неповнолітніх за весь час їх існування.

2. Зі встановленням в Україні радянської влади в період 20-30-х рр. проблема боротьби з безпритульністю і правопорушеннями неповнолітніх була однією із найбільш злободенних проблем, з якою зіштовхнулася радянська держава в процесі свого становлення. Стихійне виникнення дитячих установ, відсутність системи виховання безпритульних та неповнолітніх правопорушників, невизначеність змісту, форм та методів виховної й освітньої роботи, злиденні умови, в яких вони довгий час існували, відсутність навчання належного рівня, організованого дозвілля, непідготовленість персоналу - все це негативно впливало на дитячі заклади і гальмувало їх розвиток.

3. На кінець 60-х рр. в основному була сформована нормативно-правова база діяльності шкіл соціальної реабілітації неповнолітніх. У 1964 р. створено нові типи виховних закладів для неповнолітніх - спеціальні школи та спеціальні професійно-технічні училища. У цих новоутворених закладах система виховно-виправного впливу будувалася на принципах радянської педагогіки з урахуванням її останніх досягнень і попереднього досвіду. Період характеризується відносно налагодженою системою управління цими закладами і чітко визначеним партійним напрямом їх виховної роботи.

4. Політика держави, у тому числі з питань соціально-правового захисту дітей, формується, у першу чергу, на законодавчому рівні. Що ж до самого законодавчого процесу, то слід зазначити, що в його підвалини покладено основні ціннісні орієнтири побудови в Україні цивілізованого, демократичного і правового суспільства, згідно з якими дитина та визначення пріоритетності її інтересів визнаються як вища цінність. Крім того, при розробці нормативно-правової бази боротьби з правопорушеннями неповнолітніх сучасною українською державою активно використовуються і міжнародні правові документи.

5. Новий період для спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників розпочався з набуттям Україною статусу незалежності. Основою нового напряму розвитку законодавчого процесу щодо цих закладів стала низка прийнятих міжнародних законодавчих актів. Протягом подальших років в Україні була напрацьована законодавча база щодо запобігання правопорушень, попередження злочинності та бездоглядності серед неповнолітніх, захисту їх прав і законних інтересів. За часів незалежності України у спеціальних закладах (школах) для неповнолітніх правопорушників проводилася значна робота з удосконалення форм і методів їх виховання. Але незважаючи на всі досягнення у сфері профілактики кількість неповнолітніх правопорушників продовжує зростати, а діяльність і подальший розвиток шкіл соціальної реабілітації опинився під загрозою.

6. Після 1991 р. в Україні було зроблено значні кроки у сфері підготовки правових і нормативних актів, спрямованих на зниження криміналізації у молодіжному середовищі. У роботі правоохоронних органів у сфері попередження правопорушень серед неповнолітніх важливе місце займає тісний зв'язок їх з іншими урядовими та місцевими органами виконавчої влади та школами соціальної реабілітації для неповнолітніх. Однак у процесі боротьби з правопорушеннями неповнолітніх правоохоронні органи зіштовхуються з цілим рядом проблем, які вимагають свого нагального вирішення.

7. Спираючись на вітчизняний та міжнародний досвід, визначено наступні напрями подальшого удосконалення правового регулювання діяльності спеціальних закладів (шкіл) для неповнолітніх правопорушників в Україні:

– продовження розробки нормативно-правової бази щодо врегулювання міжвідомчої взаємодії структур з питань профілактики бездоглядності та правопорушень неповнолітніх, захисту їх прав;

– створення державою належних умов виконання нормативно-правових актів стосовно діяльності шкіл соціальної реабілітації для неповнолітніх; зокрема у вирішенні питання щодо фінансування цих закладів, яке на сьогоднішній день є недостатнім;

– забезпечення соціально-правового захисту як вихованцям, так і вихователям;

– створення спеціальних судів для неповнолітніх;

– підготовка судових вихователів;

– здійснення першочергових організаційно-методичних заходів щодо координації спільної діяльності з правоохоронними органами, службами у справах неповнолітніх, соціальними службами щодо профілактики злочинності і правопорушень серед дітей і підлітків та роботи закладів соціальної реабілітації;

– створення закладів для дітей з різними формами девіантної поведінки;

– забезпечення закладів сучасними засобами комунікації та комп'ютерами;

– модернізація майстерень для допрофесійної та професійної підготовки вихованців;

– впровадження диференційованого навчання, індивідуального підходу та адекватного психологічного супроводу учнів у навчальний процес; інноваційних педагогічних технологій та адаптованих методик, розроблених за кордоном.

Крім того, на підставі викладеного автор формулює низку рекомендацій, які, на його думку, дозволять поліпшити функціонування й діяльність шкіл соціальної реабілітації, і пропонує внести наступні зміни і доповнення до чинного законодавства щодо:

– наповнення закладів вихованцями: до створення ювенальних судів призупинити дію закону про направлення дітей через загальні суди та дозволити направляти дітей до закладів компетентним, незалежним і безстороннім органом (Конвенція про права дитини, стаття 40); або доповнити статтю 105 Кримінального кодексу України щодо передачі судами розгляду справ про правопорушення легкої та середньої тяжкості, вчинені неповнолітніми, тим же компетентним, незалежним і безстороннім органам (на зразок комісій у справах неповнолітніх) на рівні місцевої влади;

– порядку направлення підлітків з девіантною і деліквентною поведінкою;

– розмежування підлітків при направленні у заклади соціальної реабілітації за тяжкістю скоєного злочину;

– визначення доцільності проведення судових засідань та ухвал судів (загальних) для дітей до 14 років, що скоїли не тяжкі кримінальні злочини;

– дострокового звільнення. Дозволити закладам самостійно виводити дітей, що стали на шлях виправлення не раніше ніж після одного року перебування у школі; як виняток, дозволити, за згодою батьків або осіб, що їх замінюють, продовжити навчання не до виповнення 15 років, а до закінчення навчального року в класі, де навчається учень. (Якщо діти звільняються серед навчального року, то, як правило, не потрапляють у загальноосвітні школи, особливо в сільській місцевості);

– порядку доставки учнів у школу та порядку виведення. Визначити через приймальник-розподільник у зв'язку з тим, що батьки практично не в змозі або відмовляються забирати своїх дітей зі школи;

– прибуття в школу кримінальної міліції, що опікується дітьми, відповідно до заявки адміністрації, для доставки учня в приймальник-розподільник;

– страхування сиріт, їх майнового забезпечення. Відповідальними повинні бути органи влади на місцях;

– доповнення штатного розпису посадами юрисконсульта, лікаря-психіатра та інженера з техніки безпеки у зв'язку з вимогами;

– перегляду норми харчування, одягу та порядку його списання;

– розробки нового Положення про навчально-виробничі майстерні з визначенням їх місця в законодавчому полі (виробнича, продуктивна праця передбачена Положенням про заклад, але відсутня у Кодексі законів про працю України).

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Красота О. І. Соціально-правові умови діяльності дитячих виправно-виховних установ для неповнолітніх в Україні в період 1935-1964 рр. / О. І. Красота // Право і суспільство. - 2008. - № 5. - С. 140-145.

2. Красота О. І. Організація діяльності шкіл соціальної реабілітації для неповнолітніх: формування нормативно-правової бази / О. І. Красота // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. - 2008. - № 2. - С. 238-243.

...