Процедура прийняття адміністративних актів: питання правового регулювання

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми дослідження. Відповідно до Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3). Ідеологічні зміни розуміння ролі держави у суспільному житті зумовлюють суттєве переосмислення предмета адміністративного права, його завдань та методів регулювання, удосконалення форм публічного управління (що охоплює управління з боку держави та органів місцевого самоврядування). Одним з основних напрямків у цій сфері є якісне оновлення адміністративного законодавства для регулювання відносин приватних (фізичних та юридичних) осіб з державою, її органами та посадовими особами. При цьому акцент має робитися, зокрема, на регулюванні процедури прийняття адміністративних актів, адже чітке визначення порядку вирішення індивідуальних адміністративних справ органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування (за європейською термінологією - органами публічної адміністрації) забезпечує рівність приватних осіб перед законом та є передумовою для здійснення контролю, в тому числі судового, за діяльністю органів публічної адміністрації.

У більшості європейських країн адміністративно-процедурне законодавство систематизоване, що дає змогу говорити про наявність певних європейських стандартів адміністративної процедури. Україна ж залишається однією з останніх країн Європи, де досі немає загального закону про адміністративну процедуру, а наявне нормативне регулювання є фрагментарним, суперечливим, як правило, підзаконним, та недостатньо спрямованим на захист прав і законних інтересів приватних осіб.

Таке становище зумовлено, зокрема, недостатньою науковою опрацьованістю проблематики процедури прийняття адміністративних актів. Це стосується теоретичних питань правової природи адміністративного акта, принципів адміністративної процедури, суб'єктного складу та статусу її учасників, ефективності процедури адміністративного оскарження тощо. Навіть саме поняття «адміністративна процедура» є відносно новим і малорозробленим у вітчизняній правовій науці. У зв'язку з цим звернення до даної проблематики є необхідним і своєчасним.

Отже, брак вітчизняних наукових розробок з питань процедури прийняття адміністративних актів, нерозвиненість відповідного законодавства та недостатність узагальнень практики і вивчення зарубіжного досвіду зумовлюють актуальність обраної теми дослідження, її важливе теоретичне і практичне значення для розвитку адміністративно-процедурного законодавства на основі європейських стандартів відповідно до потреб України.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є поглиблення теоретичних засад правового регулювання процедури прийняття адміністративних актів, обґрунтування шляхів уточнення і оновлення використовуваного у законодавстві понятійно-термінологічного апарату, формулювання висновків та рекомендацій, спрямованих на вдосконалення відповідного законодавства.

Для досягнення поставленої мети вирішуються наступні завдання:

дослідити поняття та ознаки адміністративних актів, а також їх прийняття як одну з правових форм публічного управління;

визначити основні види адміністративної процедури та елементи (стадії, процедурні дії тощо) процедури прийняття адміністративних актів;

систематизувати перелік принципів адміністративної процедури;

розкрити суб'єктний склад та статус учасників процедури прийняття адміністративних актів;

обґрунтувати напрями реформування інституту адміністративного оскарження;

сформулювати висновки і рекомендації щодо удосконалення правового регулювання процедури прийняття адміністративних актів в Україні.

1. Теоретичні засади процедури прийняття адміністративних актів

При визначенні поняття “адміністративний акт” автор виходить з напрацювань представників загальної теорії права до визначення категорій «акт» та «правовий акт», де акт розглядається як дія (поведінка), результат правомірної дії та юридичний документ, а також позицій фахівців науки адміністративного права, де домінує розуміння “акта” як вольової дії (волевиявлення).

У кількісному виразі прийняття адміністративних актів є основною правовою формою діяльності органів публічної адміністрації, поряд з іншими формами, що виділяються у вітчизняній науці: виданням нормативних актів, укладенням адміністративних договорів та здійсненням (вчиненням) реєстраційних та інших юридично значущих дій.

За формою адміністративний акт може бути прийнятий (виданий) у вигляді або письмового рішення (документа), або реєстраційної дії, або усного волевиявлення. Категорія “акт” може використовуватися як інтегруюча відносно термінів “рішення” та “дія”. Такий підхід ставить під сумнів коректність виокремлення в самостійну правову форму публічного управління “вчинення (здійснення) юридично значущих дій”.

Автором аналізуються підходи українських та зарубіжних фахівців до означення поняття адміністративного акта, відповідне законодавство. Доцільність вживання саме категорії «адміністративний акт», на противагу терміну “індивідуальний акт управління”, зумовлена положеннями Конституції України, яка відмовилася від категорії “органи державного управління”, визнала місцеве самоврядування та закріпила принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Прикметник “адміністративний” вказує на те, що акт виходить від адміністрації (адміністративних органів), на відміну від актів судових чи законодавчих. Особливий наголос робиться на потребі розвитку нашої держави у напрямку європейської інтеграції, а в країнах Європейського Союзу термін “адміністративний акт” є дуже поширеним, та у більшості держав вважається індивідуальним рішенням органу публічної адміністрації.

У цьому ж підрозділі розкривається співвідношення прийняття адміністративних актів з іншими правовими формами публічного управління. Найбільш проблемним є вирішення цього питання щодо “видання нормативних актів управління”. Зокрема, на думку автора, потрібно враховувати вимогу розмежування політичних та адміністративних функцій в органах виконавчої влади та органах місцевого самоврядування. При цьому ознаками адміністративної влади виділяються її виконавчий (виконавський) та «службовий» характер, тобто такий що підпорядкований політичній владі та зорієнтований на надання публічних послуг приватним особам.

У роботі проводиться класифікація адміністративних актів, в тому числі за характером дії щодо особи, зокрема, на обтяжуючі (негативні) та сприяючі (позитивні) адміністративні акти.

Досліджуються концепції адміністративного процесу дореволюційного, радянського та сучасного періодів, позиції українських та зарубіжних учених, представників загальної теорії права, адміністративістів, процесуалістів та ін. При цьому підтверджується висновок про відсутність у нашій доктрині загальноприйнятого розуміння категорії “адміністративний процес”. Натомість визнається існування низки концепцій адміністративного процесу: деліктної, юрисдикційної, судочинної, адміністративно-юстиційної, управлінської, позитивно-управлінської, «широкої» тощо.

Також досліджується співвідношення між категоріями «процес» і «процедура», в тому числі зважаючи на первинний зміст цих термінів у праві, їх генезис в законодавстві, в адміністративно-правовій теорії. Аналізуються підходи різних країн до правового регулювання процедури прийняття адміністративних актів.

Історичний розвиток права заклав у категорію “процес” судовий зміст. Судове коріння адміністративного процесу є також незаперечним фактом, оскільки у світі діяльність публічної адміністрації та її відносини з громадянами на законодавчому рівні почали регулюватися лише на початку першої чверті ХХ сторіччя.

Особлива увага в роботі присвячена концепції «адміністративного процесу» за радянської доби. На думку автора, відсутність у громадян майже до останніх років існування СРСР права на судове оскарження рішень органів державного управління зумовила «управлінський» ухил в розвитку теорії адміністративного процесу.

На думку дисертанта, правові категорії у різних галузях права не повинні бути суперечливими чи, тим більше, взаємовиключними, адже право має складати собою єдину узгоджену систему. Відтак проводиться аналогія із застосуванням категорії «процес» у класичних процесуальних галузях права, де ознаками процесу є насамперед наявність спору між сторонами і його вирішення судом.

Також дисертант опирається на принцип розподілу влади, за яким діяльність суду не може розглядатись як продовження діяльності публічної адміністрації, а має інше завдання - здійснення зовнішнього контролю за діяльністю останньої. При цьому звертається увага, що адміністративні органи при вирішенні конкретних справ можуть керуватися міркуваннями доцільності а судовий контроль обмежений критерієм законності.

Звідси робиться висновок про некоректність використання категорії “адміністративний процес” у так званому широкому значенні та обґрунтованість її вживання для позначення відносин, що складаються під час здійснення адміністративного судочинства.

Зважаючи на це, місце прийняття адміністративних актів потрібно шукати не в структурі адміністративного процесу, а в структурі адміністративної процедури як офіційно встановленого порядку вирішення адміністративних справ органами публічної адміністрації.

Визначається поняття та основні елементи процедури прийняття адміністративних актів, її види. Зокрема, досліджується правова категорія «процедура», її ознаки. Аналізується співвідношення між категоріями «управлінська процедура (процедури)» та «адміністративна процедура», підходи до розгляду процедури як дії (дій), стадії, порядку.

Оскільки адміністративна процедура (у термінології більшості вітчизняних адміністративістів - «адміністративний процес») являє собою саме зовнішнє правозастосування у сфері публічного управління, то співвідношення між категоріями «адміністративна процедура (процедури)» і «управлінська процедура (процедури)» пропонується проводити за характером - відповідно, зовнішньої або внутрішньої - спрямованості діяльності адміністративного органу.

Автором заперечується позиція щодо використання категорії «адміністративні процедури» у множині у випадку, коли ототожнюються категорії «процедура» та «дія». Адже процедура, як правило, передбачає певну сукупність дій спрямованих на досягнення певного результату. Крім того, процедура може передбачати прийняття процедурних рішень.

У роботі також визначаються окремі елементи процедури прийняття адміністративних актів - стадії, етапи, процедурні дії та процедурні рішення.

Автором, поряд із відомими класифікаціями адміністративних проваджень, детальніша увага присвячена класифікації за суб'єктом, що ініціює провадження та за складністю провадження.

2. Правові питання удосконалення процедури прийняття адміністративних актів

Присвячено аналізу сучасного стану правового регулювання процедури прийняття адміністративних актів, узагальненню і розкриттю змісту її принципів, визначенню суб'єктного складу, статусу учасників та удосконаленню процедури оскарження адміністративних актів в адміністративному порядку.

Зроблено наукову оцінку сучасного стану правового регулювання процедури прийняття адміністративних актів з огляду на відповідність європейським стандартам адміністративної процедури.

При цьому, зважаючи на надзвичайно велику кількість нормативних актів, якими регулюється процедура прийняття адміністративних актів, увагу зосереджено на законодавчих актах, які мають загальний характер (Закон України "Про звернення громадян”) або ж є основними у деяких підгалузях адміністративного законодавства (господарського, соціального тощо).

Відзначаються такі недоліки, як відсутність врахування потреби у різних правових режимах для регулювання діяльності приватних осіб та публічних суб'єктів, нерозвиненість власне процедурної частини законодавства, нечіткість або необґрунтованість строків для вирішення справ, брак закріплення ключових для адміністративної процедури прав особи (насамперед, права особи бути вислуханою), незахищеність прав та законних інтересів осіб, яких може стосуватися рішення, недостатня увага законодавця проблемі забезпечення неупередженості органів влади, невідповідність механізму «адміністративного оскарження» новим політико-правовим реаліям, колізіям між нормами загального закону (“Про звернення громадян”) та спеціальними (тематичними) законодавчими актами тощо.

Зроблено висновок про необхідність ухвалення загального закону про адміністративну процедуру (у сьогоднішній версії - Адміністративно-процедурний кодекс України), який має вирішити більшість згаданих проблем.

Досліджено перелік і зміст принципів адміністративної процедури, зважаючи насамперед на положення Конституції України, норми Кодексу адміністративного судочинства України, рекомендації та резолюції Ради Європи у цій сфері.

Особлива увага присвячена принципу верховенства права та його німецькому відповіднику - принципу правової держави. Також аналізуються принципи законності, рівності перед законом, пропорційності, публічності.

Надзвичайно важливим для правового регулювання процедури прийняття адміністративних актів є принцип ефективності (або неформальності). Адміністративний орган повинен застосовувати найпростіші засоби для досягнення результату та діяти своєчасно.

Ключовою вимогою до адміністративного органу і однією з засад адміністративної процедури є принцип неупередженості адміністративного органу. За суттю - це вимога до посадових та службових осіб адміністративного органу, які не повинні мати особистої неправомірної заінтересованості в результатах вирішення справи. Відповідно мають бути забезпечені механізми самовідводу та відводу.

Надзвичайно важливим для правового регулювання процедури прийняття адміністративних актів є принцип підконтрольності (або гарантованого правового захисту), відповідно до якого діяльність адміністративних органів підлягає обов'язковому зовнішньому контролю.

Крім згаданих принципів, які закріплені у Кодексі адміністративного судочинства України, наголос зроблено на принципах, які виділяються в європейському адміністративному праві, зокрема, правах особи бути вислуханою, доступу до інформації, на допомогу і представництво, та обов'язках адміністрації щодо викладення мотивів рішення та зазначення засобів правового захисту.

Однією з вихідних теоретичних засад у визначенні суб'єктного складу є позиції вітчизняних фахівців (у термінології авторів - «суб'єкти адміністративного процесу»), які називають суб'єктами адміністративного процесу його учасників, а також лідируючих суб'єктів. Зокрема, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в одних випадках вирішують справу по суті, тобто приймають адміністративний акт, а в інших - лише беруть участь у провадженні, здійснюючи погодження чи надаючи висновок у справі тощо.

З метою удосконалення відповідного правового регулювання суб'єкта, який приймає адміністративний акт, пропонується називати “адміністративним органом” з огляду на те, що він вирішує адміністративну справу, використовуючи владні повноваження. Термінологічна конструкція «адміністративний орган» вдало відображає функціональну сторону поняття. При цьому очевидно, що адміністративними повноваженнями наділені насамперед органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

У роботі обґрунтовується доцільність виділення різних категорій приватних осіб з огляду на їх процедурний статус, зокрема, «адресата» (в тому числі «заявника» або «скаржника») та «заінтересованої особи». Розглядаються також питання правосуб'єктності, представництва, прав та обов'язків учасників.

У зв'язку з обов'язком адміністративного органу повідомляти учасників про прийняте рішення є важливим зв'язок з проблемою набуття чинності адміністративним актом. Оскільки, адміністративний акт може одночасно зачіпати права та законні інтереси кількох приватних осіб, то обґрунтовується правило про окреме набуття адміністративним актом чинності з моменту доведення його до відома кожної з осіб, яких він стосується.

Наголошується на необхідності розбудови відносин між адміністративним органом та особою на засадах взаємної поваги та партнерства. Серед іншого, це зачіпає питання виклику/запрошення приватної особи адміністративним органам.

У цьому ж розділі йдеться про необхідність виокремлення поряд з учасниками адміністративного провадження окремої категорії осіб, які залучаються до адміністративного провадження - «осіб, які сприяють розгляду справи» (свідки, перекладачі, експерти, спеціалісти). Ці суб'єкти не мають особистої заінтересованості у результатах вирішення справи.

Усвідомлюючи такі недоліки адміністративного оскарження як упередженість, корпоративність, все ж слід брати до уваги і його переваги: оперативність, меншу формалізованість та економічність.

На погляд дисертанта, незважаючи на всю фундаментальність права на судовий захист, законодавець може встановлювати попередні механізми досудового оскарження рішень, дій та бездіяльності адміністрації для з'ясування відповіді на питання чи існує взагалі правовий спір у конкретній ситуації. Також звертається увага на те, що встановлення адміністративного оскарження умовою для звернення до суду дозволяє вирішити проблему паралельного судового та адміністративного оскарження одного рішення, та дає можливість переглянути адміністративний акт на предмет його доцільності.

Отже, адміністративне оскарження є не обмеженням права на правовий захист, а, навпаки, додатковою гарантією захисту прав та законних інтересів особи. При цьому процедура адміністративного оскарження безперечно вимагає розвитку, насамперед зважаючи на те, що із запровадженням на конституційному рівні демократичних засад організації публічної влади на сьогодні є ціла низка органів, які не входять в жодну вертикаль і нікому не підпорядковуються (зокрема, місцеві ради та місцеві голови). Ефективність же будь-якої процедури оскарження ґрунтується на принципі неупередженості. Аналіз вітчизняного та зарубіжного досвіду приводить до висновків щодо доцільності запровадження апеляційних органів для розгляду скарг, із залученням до їх складу представників громадськості.

Висновки

адміністративний правовий оскарження публічний

У Висновках автор формулює найсуттєвіші результати та положення дослідження, наводить теоретичні узагальнення й нове вирішення наукового завдання щодо правового регулювання процедури прийняття адміністративних актів.

1. Необхідно ввести у правовий обіг категорію «адміністративний орган» та використовувати її у функціональному значенні, тобто охоплюючи не лише орган виконавчої влади та/або орган місцевого самоврядування, але й підприємство, установу, організацію та іншого суб'єкта, що вирішує адміністративні справи.

2. Адміністративний акт - це волевиявлення адміністративного органу щодо вирішення адміністративної справи, спрямоване на виникнення, зміну чи припинення прав та обов'язків конкретних фізичних або юридичних осіб. Адміністративним актом завершується розгляд та вирішення справи по-суті. Ключовими ознаками адміністративного акта є його видання адміністративним органом, індивідуальність та зовнішня дія. Адміністративний акт може мати усну або письмову форму, а також може вчинятися у вигляді певних дій (внесення до реєстру, вчинення надпису тощо).

3. Прийняття (вчинення) адміністративних актів є основною правовою формою публічного управління. Видання нормативних актів, зокрема, тих що визначають права і обов'язки громадян (приватних осіб), є невластивим видом діяльності для адміністративних органів. “Вчинення (здійснення) реєстраційних та інших юридично значущих дій” не заслуговує на виділення в окрему форму публічного управління, оскільки: або охоплюється такою формою як прийняття адміністративних актів, або є елементом адміністративної процедури - процедурною дією.

4. Для позначення порядку прийняття адміністративних актів доцільно застосовувати категорію “адміністративна процедура” як установлений законом (офіційно) порядок розгляду та вирішення адміністративних справ, спрямований на прийняття адміністративного акта або укладення адміністративного договору.

Співвідношення між категоріями «адміністративна процедура (процедури)» і «управлінська процедура (процедури)» може проводитися за характером - відповідно зовнішньої або внутрішньої (в межах органу або системи органів) - спрямованості діяльності публічної адміністрації. Звідси, реалізація внутрішньо-організаційних функцій і повноважень здійснюється в рамках управлінської процедури (процедур), а прийняття адміністративних актів та укладення адміністративних договорів - в рамках адміністративної процедури.

Найбільш обґрунтованим використанням категорії “адміністративний процес” є її вживання для позначення адміністративного судочинства. Тому місце процедури прийняття адміністративних актів знаходиться не в структурі адміністративного процесу, а в структурі адміністративної процедури. Адміністративна процедура та адміністративний процес є самостійними гарантіями захисту прав та законних інтересів особи.

5. Основними видами адміністративної процедури та адміністративних проваджень є:

а) залежно від суб'єкта (порядку) ініціювання провадження: заявне провадження та втручальне провадження;

б) залежно від складності провадження: просте (загальне) та складне (формалізоване, формальне, спеціальне) провадження.

6. Доцільно виділяти наступні стадії процедури прийняття адміністративних актів:

- ініціювання та відкриття (початок) провадження;

- підготовка справи до розгляду та вирішення;

- вирішення справи та прийняття адміністративного акта;

- адміністративне оскарження (факультативна стадія).

7. Сучасний стан правового регулювання процедури прийняття адміністративних актів характеризується некомплексністю, суперечливістю, непослідовністю, переважно підзаконністю, неналежним рівнем врахування прав та законних інтересів приватних осіб. Особливо неприйнятне становище приватних осіб у втручальних провадженнях.

8. Для належного правового регулювання адміністративної процедури загалом та процедури прийняття адміністративних актів зокрема, адміністративна процедура має ґрунтуватися на принципах: верховенства права, законності, рівності учасників адміністративної процедури перед законом, публічності, ефективності, своєчасності (оперативності), неупередженості, підконтрольності (гарантованого правового захисту), добросовісності, розсудливості, пропорційності та презумпції правомірності вимог особи. Крім того, українське адміністративно-процедурне законодавство повинно адекватно відобразити принципи адміністративної процедури закріплені у документах Ради Європи, зокрема: право особи бути вислуханою, право доступу до матеріалів справи, право на допомогу та представництво, обов'язки адміністративного органу мотивувати свої рішення та повідомляти особі порядок оскарження адміністративного акта.

9. До суб'єктного складу процедури прийняття адміністративних актів входять адміністративний орган, приватна особа (особи) та особи, що сприяють розгляду справи.

Приватна особа в процедурі прийняття адміністративних актів може мати статус «адресата» (в тому числі заявника або скаржника) або «заінтересованої особи». Введення категорії «адресата», зокрема, для втручального провадження, та «заінтересованої особи» повинні стати принциповими новелами для вітчизняного адміністративного права і мають забезпечити активну участь у провадженні осіб, прав та законних інтересів яких адміністративний акт стосується безпосередньо або може зачіпати. Необхідно на законодавчому рівні встановити обов'язок адміністративного органу щодо залучення зазначених осіб до провадження, що сприятиме прийняттю виважених та найменш конфліктних рішень.

Для гарантування неупередженості адміністративного органу в процедурі прийняття адміністративних актів необхідно передбачити механізми відводу та самовідводу для посадових і службових осіб.

10. Принципово важливим є обов'язок адміністративного органу складати мотивувальну частину адміністративного акта, зокрема у випадку, якщо адміністративний акт негативно (несприятливо) впливає на права та законні інтереси особи.

Необхідно встановити правило, за яким адміністративний акт набуває чинності з моменту доведення його до відома особи (осіб), яких він стосується. Законодавство має встановити чіткі механізми доведення акта до відома.

На законодавчому рівні необхідно чітко встановити правила щодо нікчемності адміністративних актів. Нікчемність означає, що адміністративний акт взагалі не набуває чинності, оскільки він має очевидні особливо значні вади. Нікчемний адміністративний акт не має жодних правових наслідків. Для визнання адміністративного акта нікчемним не повинна вимагатися формальна процедура, але якщо особа бажає офіційного ствердження нікчемності, то законодавство має надавати таку можливість.

11. Пропонується уточнити зміст адміністративного оскарження як оскарження в межах публічної адміністрації, тобто до адміністративних органів або спеціально створених апеляційних органів (підрозділів). При раціональній організації адміністративне оскарження може бути додатковим та надзвичайно ефективним засобом захисту прав та законних інтересів приватних осіб, оскільки характеризується простотою, економічністю, доступністю, оперативністю, а отже, є не обмеженням права на правовий захист, а додатковою гарантією захисту прав та законних інтересів особи. Перевагою адміністративного оскарження є також можливість перегляду адміністративного акта не лише з точки зору законності, але й доцільності.

Сьогодні інститут адміністративного оскарження вимагає суттєвого оновлення та належного закріплення на законодавчому рівні. Доцільно розглянути питання встановлення обов'язковості стадії адміністративного оскарження перед зверненням до суду. Це дозволило б значну частину справ (спорів) вирішувати в адміністративному порядку, усунути проблему паралельного судового та адміністративного оскарження одного рішення та зменшити навантаження на судову систему.

12. З метою удосконалення процедури адміністративного оскарження пропонується:

- для гарантування неупередженості (об'єктивності) розгляду спору в адміністративному порядку поряд з оскарженням до вищих органів (посадових осіб) розвивати спеціальні апеляційні інституції та механізми. Зокрема, доцільно передбачити можливість утворення органів (підрозділів) з розгляду адміністративних скарг, які б формувалися з залученням громадськості (не з числа службовців адміністративного органу). Особливо доцільними є такі інституції при органах місцевого самоврядування та органах виконавчої влади, у яких має місце великий обсяг скарг;

- запровадити чіткий порядок подання скарги в адміністративному порядку. Скарга повинна завжди подаватися до адміністративного органу, що прийняв адміністративний акт. Після збігу терміну на оскарження цей орган повинен передавати скаргу (скарги) разом з матеріалами справи суб'єкту розгляду скарги;

- раціонально скоротити строк на оскарження адміністративного акта. При цьому законодавство має гарантувати обов'язкове доведення адміністративних актів до відома їх адресатів та заінтересованих осіб;

- встановити загальне правило, що подання скарги в адміністративному порядку та її розгляд зупиняє виконання адміністративного акта. Окремі винятки з цього правила повинні вичерпно регулюватися законом;

- запровадити обмеження кількості інстанцій адміністративного оскарження;

- встановити правило, що за результатами розгляду скарги в адміністративному порядку погіршення становища скаржника не допускається. Виняток може бути передбачений лише для випадків «серйозного» порушення закону та/або публічних інтересів.

13. За загальним правилом, оскарження процедурних рішень, дій та бездіяльності має здійснюватися разом з оскарженням адміністративного акта. Виняток можуть становити лише процедурні дії та рішення, що суттєво впливають на розгляд і вирішення справи. Їх вичерпний перелік повинен міститися у законі. Бездіяльність адміністративного органу може бути самостійним предметом оскарження у випадку неприйняття адміністративного акта у встановлений законом строк або очевидного зволікання з розглядом адміністративної справи (прийняттям процедурних рішень, вжиттям процедурних дій).

14. Необхідно сприяти якнайшвидшому ухваленню загального закону про адміністративну процедуру (Адміністративно-процедурного кодексу України) з метою створення належних механізмів реалізації та захисту прав і законних інтересів приватних осіб у відносинах з адміністративними органами шляхом гарантування справедливого вирішення адміністративних справ, а також для ефективної діяльності публічної адміністрації.

Література

1. Тимощук В.П. Запровадження досконаліших адміністративних процедур та їх правове регулювання / В.П. Тимощук // Права громадян у сфері виконавчої влади: адміністративно-правове забезпечення реалізації та захисту: монографія / [кол. авт.; за заг. ред. В.Б. Авер'янова]. - Дніпропетровськ: Ін-т держ. і права ім. В.М. Корецького НАН України; Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ; Ліра ЛТД, 2008. - С. 311-331.

2. Тимощук В.П. Окремі проблеми законодавчого врегулювання адміністративної процедури / В.П. Тимощук // Актуальні проблеми держави та права : зб. наук. праць. - Одеса : Юрид. літ., 2003. - Вип. 19. - С. 217-221.

3. Тимощук В.П. Поняття та принципи адміністративної процедури / В.П. Тимощук // Українське право. - 2005. - № 1 (18). - С. 262-276.

4. Тимощук В.П. Деякі недоліки правового регулювання розгляду звернень громадян / В.П. Тимощук // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2006. - № 4 (54). - С. 113-122.

5. Тимощук В.П. Проблеми розвитку адміністративно-процедурного законодавства в Україні / В.П. Тимощук // Актуальні проблеми держави та права: зб. наук. праць. - Одеса : Юрид. літ., 2007. - Вип. 35. - С. 35-38.

6. Тимощук В.П. До проблеми правового регулювання адміністративно-процедурних відносин / В.П. Тимощук // Адміністративна реформа в Україні: шлях до європейської інтеграції: зб. наук. праць. - К.: Київський регіональний центр Академії правових наук України, ООО «АДЕФ-Україна», 2003. - С. 282-286.

7. Тимощук В.П. Про поняття адміністративний процес / В.П. Тимощук // Адміністративне право в контексті європейського вибору України : зб. наук. праць. - К.: Міленіум, 2004. - С. 181-184.

Размещено на Allbest.ru